Фігура і фон у сприйманні: як мозок відокремлює об’єкт від тла

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 20 вересня 2026 · Редакційна політика

Фігура і фон — один із базових способів, якими зорова система організовує сцену. Коли дві області мають спільну межу, сприймання зазвичай надає цій межі структурну «належність»: одна область постає як об’єкт або поверхня з власною формою, а інша — як тло, що продовжується позаду. У сучасній науці це називають figure-ground organization або figure-ground segregation. Великий огляд століття досліджень гештальтпсихології показує, що ця проблема давно вийшла за межі класичних «законів гештальту» й сьогодні вивчається як частина науки про сегментацію сцени, контури, глибину, розпізнавання об’єктів, увагу та нейронні механізми зору.

Простий приклад — чорна чашка на світлому столі. Сітківка отримує двовимірний розподіл світла, кольору й контрасту, а переживаємо ми не мозаїку окремих плям, а чашку, її край, поверхню столу й просторові відношення між ними. Фігура–фон описує один із кроків цієї організації: зоровій системі потрібно визначити, де закінчується один об’єкт, що лежить попереду, а яка поверхня належить оточенню або продовжується за ним.

Що таке фігура і фон у сприйманні

Фігурою називають область зорової сцени, яка в конкретній організації сприймання отримує виразну форму, межі й статус окремого об’єкта або поверхні. Фон, або тло, утворює суміжну область, щодо якої ця фігура виділяється. Важлива властивість такого поділу полягає у структурній асиметрії: спільний контур переживається як край фігури, тоді як тло біля цього контуру часто сприймається менш оформленим і таким, що може продовжуватися позаду.

Нейрофізіологічний термін border ownership — «належність межі» або «належність контуру» — описує саме цю сторону організації. У класичній роботі Zhou, Friedman і von der Heydt (2000) було показано, що в зоровій корі макак є нейрони, відповідь яких залежить не лише від локального краю в рецептивному полі, а й від того, з якого боку від цього краю розташована фігура. Це стало одним із ключових мостів між психологічним феноменом фігури–фону та дослідженням його нейронних механізмів.

Чому зоровій системі потрібно відокремлювати об’єкт від тла

Будь-яка природна сцена містить перекриття, тіні, текстури, поверхні різної глибини, частково закриті предмети й безліч локальних меж. Сам по собі перепад яскравості ще не повідомляє, чи бачимо ми край предмета, межу тіні, зміну матеріалу або текстурну різницю. Тому зір поєднує локальні сигнали з ширшим контекстом і формує гіпотезу про структуру сцени. Результат потрібен для подальшого розпізнавання, спрямування погляду, оцінки простору й дії з предметами.

Експериментальна нейронаука показує, що сегментація має часову структуру. У дослідженні Lamme (1995) нейрони первинної зорової кори макак сильніше відповідали на елементи, які входили до текстурної фігури, ніж на фізично подібні елементи тла; контекстний ефект з’являвся із затримкою після початкової зорової відповіді. Ці дані стали раннім свідченням того, що навіть V1 відображає не тільки локальні характеристики стимулу, а й контекст, у якому вони організовані.

Від Едгара Рубіна до сучасної науки про зір

Систематичне розрізнення фігури й тла пов’язують із данським психологом Едгаром Рубіном, який у 1915 році досліджував те, як одна область набуває характеру фігури, а інша — фону. Пізніше ці спостереження увійшли до класичного корпусу гештальтпсихології. Історію цього напряму, його сильні сторони, проблеми та сучасне переосмислення докладно розбирають Wagemans та співавтори (2012).

Класична гештальтпсихологія дала мову для опису перцептивної організації: близькість, подібність, добра неперервність, замикання, симетрія та інші закономірності. Сучасна наука зберегла багато самих феноменів, але перевіряє кожну закономірність експериментально й описує їх як конкуренцію та інтеграцію різних сигналів, а не як список безумовних правил. Це важливо і для фігури–фону: геометрична ознака може посилювати певну інтерпретацію, але її ефект залежить від контексту, досвіду та інших доступних підказок. Другий огляд Wagemans et al. (2012) присвячений саме теоретичним основам сучасного підходу до перцептивної організації.

Як зір вирішує, що стане фігурою

Єдиного «датчика фігури» немає. У сцені одночасно працюють сигнали межі, геометрії, глибини, текстури, руху та знайомої форми. Частина з них виникає з локальної будови зображення, частина потребує ширшого контексту. Коли різні ознаки узгоджуються, організація стає стабільною. Коли вони конкурують, сприймання може бути невизначеним або перемикатися між альтернативами.

Спільна межа та «належність» контуру

Коли дві області торкаються одна одної, зоровій системі потрібно визначити, до якої поверхні належить їхній спільний край. Фігура зазвичай «володіє» контуром: саме на її боці з’являється відчуття сформованої межі. Для тла той самий контур не обов’язково утворює власну замкнену форму. Дослідження border ownership показали, що ця організація враховує інформацію далеко за межами маленького рецептивного поля окремого нейрона, тобто контекст сцени інтегрується на ширшому масштабі.

Оточеність, розмір і компактність

За багатьох умов область, повністю оточена іншою областю, частіше сприймається як фігура. Менша й компактніша область також нерідко отримує фігурний статус, бо така інтерпретація добре узгоджується зі звичною геометрією окремих предметів на поверхні або перед нею. Це статистичні схильності сприймання: сильніші сигнали глибини, знайомої форми чи контексту можуть змінити результат.

Опуклість і контекст

Опукла сторона межі часто описується в підручниках як «ознака фігури». Експерименти показують тоншу картину. Peterson і Salvagio (2008) виявили лише слабке упередження на користь опуклої сторони для одиничної межі; ефект суттєво посилювався в конфігураціях із кількома чергованими опуклими та увігнутими областями. Отже, опуклість працює через контекст і конкуренцію можливих форм, а не як універсальна команда «це фігура».

Симетрія, знайома форма та попередній досвід

Симетричні, знайомі або осмислені контури можуть отримувати перевагу у фігурній організації. Це пов’язує ранню сегментацію з розпізнаванням форми. У роботі Peterson і Gibson (1994) вплив симетрії та знайомої конфігурації проявлявся вже за дуже коротких експозицій. Такий результат підтримує інтерактивну модель, у якій розпізнавання можливих об’єктів і figure-ground assignment можуть розгортатися паралельно та взаємно впливати одне на одне.

Нижня область сцени

Ще одна експериментально описана підказка — lower-region cue. Vecera, Vogel і Woodman (2002) показали, що за певних двообласних стимулів нижня частина дисплея частіше сприймається як фігура. Автори пов’язували це з регулярностями природного середовища: області нижче умовного горизонту часто розташовані ближче до спостерігача. Як і інші підказки, ця тенденція є контекстною, а не абсолютною.

Перекриття, Т-подібні стики та глибина

Коли один контур перериває інший і утворює Т-подібний стик, зір може використати його як сигнал перекриття: неперервна сторона частіше сприймається як поверхня попереду, а перервана — як така, що продовжується за нею. Такі геометричні відношення допомагають перетворити двовимірне зображення на впорядковану сцену з відносною глибиною. У природному зору figure-ground organization тісно переплітається з оцінкою оклюзії, контурів і поверхонь.

Ваза Рубіна: чому одне зображення дає дві фігури

Найвідоміша демонстрація — ваза Рубіна: центральна світла область може сприйматися як ваза, а темні бокові області — як два профілі облич. Під час перемикання організації змінюється саме статус областей: те, що було фігурою, стає тлом, а колишнє тло набуває форми. Стимул залишається фізично тим самим, тому демонстрація наочно показує, що перцептивна організація є результатом обробки структури сцени, а не прямою копією розподілу світла на сітківці.

Ваза Рубіна належить до двозначних, або бістабільних, зображень. Вони спеціально створені так, щоб дві інтерпретації мали близьку конкурентну силу. У повсякденному зору більшість сцен містить набагато більше узгоджених підказок — глибину, рух, текстуру, знайомі об’єкти, оклюзію — тому figure-ground organization зазвичай стабільніша. Оборотні фігури демонструють можливість перебудови, але не означають, що звичайне сприймання довільне.

Що відбувається в мозку

Фігура–фон виникає в мережі зорової обробки, де локальні ознаки й глобальний контекст взаємодіють у часі. Сучасні дані не підтримують образ одного центру, який спочатку знаходить усі межі, потім окремо «вмикає» об’єкти. Експерименти вказують на розподілені обчислення в ранніх і вищих зорових областях, а також на зворотні сигнали між ними.

Ранні контури та пізніша контекстна модуляція

Класичні записи з V1 показали затримане посилення відповіді на елементи фігури. Новіші методи уточнюють розподіл ролей. У дослідженні Zhao та співавторів (2024) з одночасною реєстрацією великих популяцій нейронів у V1 і V4 макак V1 насамперед добре кодувала межі текстурної фігури, тоді як V4 давала більш структуровану інформацію про сегрегацію фігури й тла. Водночас популяційна активність V1 теж містила інформацію про figure-ground segregation. Це підкреслює мережевий характер процесу.

Належність межі у V2 і формування ранніх об’єктних структур

Нейрони, чутливі до border ownership, особливо добре описані у V2. Огляд von der Heydt (2015) узагальнює дані, за якими такі сигнали можуть брати участь у формуванні «протооб’єктів» — ранніх структур, що зв’язують контури й поверхні ще до повного розпізнавання предмета. «Протооб’єкт» тут є теоретичним поняттям нейронауки зору: воно позначає проміжну організацію інформації, а не готовий свідомий об’єкт.

Зворотний зв’язок між вищими та ранніми зоровими областями

Каузальні дані останніх років посилили роль рекурентної обробки. У дослідженні Xin, Yan і Li (2025) тимчасове пригнічення V4 у макак змінювало пізні фази відповідей V1 та погіршувало різні завдання на групування і сегментацію. Автори показали, що зворотні сигнали V4→V1 включають відкладене посилення переднього плану та ще пізніше пригнічення тла. Це сильний аргумент на користь того, що глобальна організація сцени формується через взаємодію напрямів обробки, а не лише односпрямоване проходження сигналу від V1 до вищих областей.

Що показують дослідження людей

Дані функціональної МРТ у людей також пов’язують глобальне групування з розподіленими змінами в зоровій корі. Stoll, Finlayson і Schwarzkopf (2020) використовували бістабільний динамічний стимул і показали, що глобальне сприймання супроводжувалося складним патерном посилення й пригнічення в нижчих та вищих зорових областях. fMRI не дає тієї часової точності, що однонейронні записи, зате підтверджує участь людської зорової мережі в переході від локальних елементів до глобально організованого об’єкта.

Фігура і фон та увага: процеси взаємодіють

Фігурність часто робить область помітною й полегшує спрямування уваги, а увага, своєю чергою, може посилювати подальшу обробку вже виділеного об’єкта. Проте часові дані дозволяють розділити ці внески. Poort та співавтори (2012) у V1 і V4 макак виявили, що раннє виявлення межі текстурної фігури залежало від уваги відносно мало, тоді як пізніше поширення фігурного сигналу всередині області — region filling — істотно посилювалося увагою. Тому figure-ground organization і селективна увага мають спільні точки взаємодії, але описують різні операції.

Це також пояснює, чому популярне визначення «фігура — те, на що ми звертаємо увагу» занадто вузьке для науки про зір. Увага може бути спрямована на вже організований об’єкт, а частина перцептивної сегментації починається до виразного довільного фокусування. Водночас завдання, мета спостерігача й просторове очікування здатні змінювати пізні етапи обробки.

Фігура–фон і перцептивне групування — два рівні організації

Перцептивне групування відповідає на запитання, які елементи сцени утворюють спільну структуру: наприклад, які точки належать одному ряду або які відрізки формують один контур. Figure-ground organization відповідає на інше запитання: яка з суміжних областей має статус фігури, кому належить спільна межа і яка поверхня сприймається як тло. Тому закон подібності та закон замикання описують споріднені механізми організації, але їхній canonical intent відрізняється від принципу фігури–фону.

У реальній сцені ці процеси працюють разом. Групування допомагає інтегрувати фрагменти контуру, замикання підтримує завершення частково перерваної форми, сигнали глибини визначають перекриття, а figure-ground assignment надає межам напрямлену належність. Саме через таку взаємодію локальні перепади кольору, яскравості й текстури перетворюються на структуровану сцену з предметами та поверхнями.

Розпізнавання об’єктів і попередній досвід

Історично figure-ground organization нерідко уявляли як етап, який повністю завершується до розпізнавання предмета. Дані Peterson і Gibson (1994) поставили цю послідовність під сумнів: знайома конфігурація могла впливати на ранній вибір фігури поряд із геометричними ознаками. Сучасна картина ближча до взаємодії: локальні контури обмежують можливі інтерпретації, а накопичена інформація про форму й структуру об’єктів може зміщувати конкуренцію між ними.

Це не означає, що мозок «домальовує будь-що, що очікує побачити». Вплив досвіду працює в межах наявного сенсорного сигналу й конкурує з іншими ознаками. Чим однозначніша геометрія, глибина та текстура, тим менший простір для альтернативної організації. Саме тому бістабільні стимули потребують спеціального балансу підказок.

Практичне значення: від читання до камуфляжу

Принцип фігури–фону працює щоразу, коли потрібно швидко виділити об’єкт у складному оточенні. Чітка різниця контурів і поверхонь полегшує читання тексту, розпізнавання знаків, пошук предметів на робочому столі, орієнтацію в інтерфейсі чи візуальній схемі. Коли межі слабкі, текстури подібні або контури навмисно розбиваються, сегментація ускладнюється — саме на цьому частково ґрунтується камуфляж.

Для дизайну важлива не формула «зробити головне контрастним», а керування перцептивною ієрархією: контраст, відстані, межі, порожній простір, групування та перекриття мають узгоджено показувати, які елементи належать разом і що є переднім планом. У медичних і наукових зображеннях схожі принципи впливають на візуальну помітність структур, хоча точність професійної інтерпретації визначається спеціальним навчанням, якістю зображення та конкретним діагностичним завданням.

Фігура і фон у гештальт-терапії: інший рівень поняття

Українська пошукова видача часто змішує figure-ground perception із термінологією гештальт-терапії. У терапевтичній традиції «фігурою» можуть метафорично називати актуальну потребу, переживання або тему, яка виходить на передній план досвіду, а «фоном» — ширший контекст. Ця мова історично запозичує образ перцептивної організації, проте терапевтичне застосування має власну теоретичну історію й власну доказову базу.

У цій статті термін «фігура і фон» використано в його науковому перцептивному значенні: як організацію візуальної сцени, розподіл належності меж і сегрегацію об’єктів від тла. Саме цей intent відповідає експериментальній психології сприймання й нейронауці зору.

Що сучасна наука уточнила в класичному принципі

Класичний підручниковий опис створює враження, ніби фігура автоматично перемагає завдяки одній сильній геометричній ознаці. Експериментальна картина складніша й продуктивніша: кілька підказок можуть посилювати або послаблювати одна одну; знайома форма взаємодіє з геометрією; увага впливає на пізні етапи; контекст модулює ранню зорову кору; а зворотні кортикальні зв’язки беруть участь у глобальній сегментації.

Особливо показовим є поєднання старих і нових результатів. Wagemans et al. (2012) систематизували класичні та сучасні принципи; Zhao et al. (2024) уточнили популяційне кодування V1/V4; Xin et al. (2025) дали каузальні дані про роль зворотного зв’язку V4→V1. Разом ці роботи підтримують модель, у якій figure-ground organization є динамічним мережевим процесом.

Обмеження досліджень

Частина детальних нейрофізіологічних висновків походить із досліджень макак, де можна реєструвати активність окремих нейронів і причинно втручатися в роботу ділянок кори. Такі дані дуже інформативні для механізмів приматного зору, але переносити кожну часову або анатомічну деталь на людину слід з урахуванням виду й методу. Людські fMRI, психофізика та поведінкові експерименти дають інші рівні доказів і доповнюють цю картину.

Лабораторні стимули також спрощують світ: текстурні квадрати, двоколірні поля або силуети дозволяють ізолювати конкретний механізм, але природні сцени містять набагато більше сигналів. Тому окремий лабораторний ефект варто трактувати як свідчення про одну операцію зорової системи, а не як універсальний закон усієї свідомості чи сприймання.

FAQ

Що таке фігура і фон простими словами?

Фігура — це область сцени, яку зір організує як окремий об’єкт або поверхню з власною формою й межею. Фон, або тло, — суміжна область, відносно якої ця фігура виділяється і яка часто сприймається як така, що продовжується позаду.

Чому ваза Рубіна то ваза, то два обличчя?

Бо зображення спеціально збалансоване так, що дві області можуть по черзі отримувати статус фігури. Коли центральна область «володіє» межею, бачимо вазу; коли межа організовується на користь бокових областей, бачимо профілі. Фізичне зображення не змінюється — змінюється перцептивна організація.

Які ознаки найчастіше допомагають виділити фігуру?

До досліджених підказок належать оточеність області, компактність, опуклість у відповідному контексті, симетрія, нижнє розташування, сигнали перекриття й глибини, текстурні межі, рух, знайома конфігурація. Їхня вага залежить від сцени, тому жодна окрема ознака не гарантує результат у всіх умовах.

Чи фігура — це завжди те, на що спрямована увага?

Фігурність і увага взаємно впливають одна на одну, але часові нейрофізіологічні дані розділяють їх. Раннє виявлення меж може відбуватися з невеликою залежністю від уваги, тоді як пізніше поширення об’єктного сигналу посилюється увагою; це показало дослідження Poort et al. (2012).

Чи може фон стати фігурою?

Так. У двозначних зображеннях це відбувається особливо легко, бо альтернативні організації близькі за силою. У природних сценах зміна погляду, рух, нова інформація про глибину, зміна задачі або поява знайомої форми теж можуть перебудувати figure-ground assignment.

Чим фігура–фон відрізняється від закону подібності?

Подібність переважно описує групування елементів за спільними властивостями. Фігура–фон описує розподіл ролей між суміжними областями: яка область постає як оформлена фігура, а яка — як тло, і кому належить спільний контур. У реальному зору ці механізми часто працюють одночасно.

Чи є «фігура і фон» поняттям гештальт-терапії?

У гештальт-терапії використовується споріднена метафорична мова про те, що певна потреба або переживання виходить на передній план. Первинний науковий контекст поняття пов’язаний із психологією зорового сприймання й figure-ground organization. Терапевтичне застосування слід оцінювати в межах теорії та доказів психотерапії.

Пов’язані статті

Гештальтпсихологія — історія напряму та принципи перцептивної організації.

Закон подібності — як схожі елементи групуються у сприйманні.

Закон замикання — як зір організовує неповні контури й цілісні форми.

Увага — селективність, пріоритети обробки та зв’язок зі сприйманням.

Гештальт-терапія — окремий психотерапевтичний підхід і його доказова база.

Ваза Рубіна — як те саме зображення перемикається між вазою та двома профілями.

Джерела / References

Lamme, V. A. (1995). The neurophysiology of figure-ground segregation in primary visual cortex. Journal of Neuroscience, 15(2), 1605–1615. https://doi.org/10.1523/JNEUROSCI.15-02-01605.1995

Peterson, M. A., & Gibson, B. S. (1994). Must Figure-Ground Organization Precede Object Recognition? An Assumption in Peril. Psychological Science, 5(5). https://doi.org/10.1111/j.1467-9280.1994.tb00622.x

Peterson, M. A., & Salvagio, E. (2008). Inhibitory competition in figure-ground perception: Context and convexity. Journal of Vision, 8(16), 4. https://doi.org/10.1167/8.16.4

Poort, J., Raudies, F., Wannig, A., Lamme, V. A. F., Neumann, H., & Roelfsema, P. R. (2012). The role of attention in figure-ground segregation in areas V1 and V4 of the visual cortex. Neuron, 75(1), 143–156. https://doi.org/10.1016/j.neuron.2012.04.032

Stoll, S., Finlayson, N. J., & Schwarzkopf, D. S. (2020). Topographic signatures of global object perception in human visual cortex. NeuroImage, 220, 116926. https://doi.org/10.1016/j.neuroimage.2020.116926

Vecera, S. P., Vogel, E. K., & Woodman, G. F. (2002). Lower region: A new cue for figure-ground assignment. Journal of Experimental Psychology: General, 131(2), 194–205. https://doi.org/10.1037/0096-3445.131.2.194

von der Heydt, R. (2015). Figure-ground organization and the emergence of proto-objects in the visual cortex. Frontiers in Psychology, 6, 1695. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2015.01695

Wagemans, J., Elder, J. H., Kubovy, M., Palmer, S. E., Peterson, M. A., Singh, M., & von der Heydt, R. (2012). A century of Gestalt psychology in visual perception: I. Perceptual grouping and figure-ground organization. Psychological Bulletin, 138(6), 1172–1217. https://doi.org/10.1037/a0029333

Wagemans, J., Feldman, J., Gepshtein, S., Kimchi, R., Pomerantz, J. R., van der Helm, P. A., & van Leeuwen, C. (2012). A century of Gestalt psychology in visual perception: II. Conceptual and theoretical foundations. Psychological Bulletin, 138(6), 1218–1252. https://doi.org/10.1037/a0029334

Xin, Y., Yan, Y., & Li, W. (2025). A central and unified role of corticocortical feedback in parsing visual scenes. Nature Communications, 16, 6930. https://doi.org/10.1038/s41467-025-62279-8

Zhao, X.-N., Dong, X.-S., Jiang, D.-Q., Wu, S., Tang, S.-M., & Yu, C. (2024). Population coding for figure-ground texture segregation in macaque V1 and V4. Progress in Neurobiology, 240, 102655. https://doi.org/10.1016/j.pneurobio.2024.102655

Zhou, H., Friedman, H. S., & von der Heydt, R. (2000). Coding of border ownership in monkey visual cortex. Journal of Neuroscience, 20(17), 6594–6611. https://doi.org/10.1523/JNEUROSCI.20-17-06594.2000