Стенфордський тюремний експеримент: факти, критика та сучасна наукова оцінка
Оновлено: 3 дні тому
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 липня 2023 · Редакційна політика
Що таке Стенфордський тюремний експеримент
Стенфордський тюремний експеримент (Stanford Prison Experiment, SPE) — симуляційне дослідження, проведене в серпні 1971 року в підвалі психологічного корпусу Стенфордського університету. Молодих чоловіків випадково розподілили на ролі «в’язнів» і «охоронців», а дослідники намагалися простежити, як організована тюремна ситуація впливатиме на поведінку.
Експеримент став одним із найвідоміших сюжетів соціальної психології. У популярній версії його часто подають як доказ того, що звичайні люди майже автоматично стають жорстокими, щойно отримують владну роль. Сьогодні таке формулювання є надто сильним. Дизайн дослідження, інструкції учасникам, роль самих дослідників, спосіб відбору добровольців і пізніші архівні матеріали не дозволяють трактувати SPE як чистий причинний тест «сили ролі».
Яке питання намагалися дослідити
На початку 1970-х років Філіп Зімбардо та його колеги цікавилися протиставленням особистісних і ситуаційних пояснень поведінки. Якщо в реальних в’язницях виникають приниження, насильство й конфлікти, чи пояснюються вони передусім рисами конкретних людей — «поганими в’язнями» та «поганими охоронцями» — чи самою інституційною ситуацією?
Команда спробувала змоделювати частину психологічних умов ув’язнення, випадково призначивши попередньо відібраним добровольцям різні ролі. Первинна публікація 1973 року підкреслювала силу створеного середовища. Проте випадковий розподіл ролей сам по собі не усуває інших джерел впливу — наприклад, очікувань дослідників, інструктажу, самовідбору людей у «дослідження тюремного життя» та різної готовності учасників ідентифікуватися зі своєю роллю.
Хто проводив дослідження
SPE не був одноосібним експериментом Філіпа Зімбардо. У первинній статті 1973 року авторами вказані Крейг Гейні, Кертіс Бенкс і Філіп Зімбардо. Матеріали Американської психологічної асоціації також називають у дослідницькій команді Девіда Джаффе, а колишнього ув’язненого Карло Прескотта — консультантом.
Зімбардо був головним дослідником і водночас виконував роль «начальника в’язниці». Саме поєднання наукової та адміністративної ролей згодом стало одним із центральних етичних і методологічних зауважень: дослідник уже не залишався лише зовнішнім спостерігачем, а був частиною ситуації, яку оцінював.
Як відбирали та розподіляли учасників
На оголошення про психологічне дослідження тюремного життя відгукнулися понад 75 чоловіків. Після інтерв’ю та психологічного й медичного відбору команда обрала 24 молодих чоловіків, яких вважала фізично й психологічно здоровими. Ролі «в’язня» та «охоронця» визначали випадково.
Не всі 24 відібрані добровольці одночасно жили в симуляції: частина була резервом. У пізнішому поясненні Зімбардо описував дев’ятьох активних «в’язнів» і дев’ятьох «охоронців», які працювали трьома восьмигодинними змінами, з резервними учасниками. Опублікований у 1973 році аналіз охоплював 21 учасника. Ці деталі важливі, бо популярне «24 учасники — 12 проти 12» спрощує фактичну організацію дослідження.
Як була влаштована «в’язниця»
Симуляцію облаштували в підвалі Jordan Hall — тодішнього психологічного корпусу Стенфордського університету. Частину коридору перетворили на камери, створили приміщення для ізоляції, організували цілодобове перебування «в’язнів» і позмінну роботу «охоронців». Дослідники прагнули надати ситуації ознак реального ув’язнення.
«В’язні» носили однаковий одяг і номери, а «охоронці» — уніформу, дзеркальні окуляри та кийки як символи влади. Деяких учасників, призначених «в’язнями», затримувала поліція Пало-Альто в межах постановочної процедури арешту. Такі елементи посилювали занурення, але водночас робили дослідження складною постановкою з великою кількістю одночасних впливів.
Інструктаж охоронців: деталь, яка змінила оцінку експерименту
Первинна стаття 1973 року стверджувала, що учасники не отримували спеціального навчання своїм ролям. Саме ця теза підтримувала враження, ніби поведінка «охоронців» виникла спонтанно лише з владної позиції. Пізніше оприлюднені записи орієнтаційної зустрічі та архівні документи зробили цю картину значно складнішою.
Перед початком симуляції дослідники обговорювали з «охоронцями» способи створення у «в’язнів» відчуття безсилля, контролю та втрати приватності. Фізичне насильство формально забороняли, але сама рамка інструктажу містила очікування щодо жорсткого контролю. Це означає, що поведінку охоронців не можна відокремити від сигналів, які вони отримували від організаторів.
Що відбулося протягом шести днів
Дослідження тривало шість днів — з 14 до 19 серпня 1971 року — замість запланованих двох тижнів. Уже на ранньому етапі «в’язні» протестували проти режиму, а частина «охоронців» посилила контроль. Застосовували нічні переклички, покарання, обмеження сну, приниження та інші засоби психологічного тиску.
Важлива поправка до популярного переказу: поведінка охоронців не була однаковою. Не всі учасники в цій ролі поводилися жорстоко, а ступінь залучення й агресивності відрізнявся. Серед «в’язнів» також були різні реакції: протест, підкорення, емоційний дистрес, спроби домогтися виходу з дослідження. Саме ця варіативність погано узгоджується з простою формулою «роль автоматично змінила всіх».
Чому експеримент зупинили
Кількох «в’язнів» звільнили раніше через сильний емоційний дистрес. Зімбардо пізніше писав, що вирішальним моментом стала реакція психологині Крістіни Маслач, яка побачила поводження з учасниками й прямо поставила під сумнів моральність того, що відбувається. Після шести днів симуляцію припинили.
Цю історію часто подають як доказ того, наскільки глибоко всі «увійшли в ролі». Але вона водночас ілюструє іншу проблему: головний дослідник сам був «начальником в’язниці» й не одразу реагував на погіршення умов. Для сучасної оцінки SPE важливе не лише питання «що зробила ситуація з учасниками», а й те, як дослідницька команда створювала, підтримувала й інтерпретувала цю ситуацію.
Що стверджували автори у 1973 році
У статті Interpersonal Dynamics in a Simulated Prison Крейг Гейні, Кертіс Бенкс і Філіп Зімбардо описували тюремну симуляцію як середовище, що справило потужний вплив на поведінку попередньо відібраних «нормальних» учасників. Це стало основою класичної ситуаціоністської інтерпретації SPE.
У підручниках і популярній культурі ця інтерпретація поступово перетворилася на ще сильніше твердження: нібито достатньо випадково дати людині роль охоронця, і влада майже неминуче породить жорстокість. Саме такого висновку дані SPE не дозволяють робити впевнено. Дослідження мало одну конкретну симуляцію, без незалежної контрольної умови, із активним втручанням організаторів і великою кількістю нерозділених факторів.
Критика почалася ще у 1970-х
Сумніви щодо класичної інтерпретації з’явилися майже одразу. У 1975 році Алі Бануазізі та Сіамак Мовахеді опублікували в American Psychologist методологічний аналіз, у якому поставили під питання низку причинних висновків SPE. Вони звернули увагу на те, що учасники могли здогадуватися про очікувану поведінку й відтворювати культурні стереотипи про в’язнів та охоронців.
Це важливо для історії науки: сучасна переоцінка SPE не є наслідком лише нової «моди на спростування». Проблема того, чи спостерігали дослідники спонтанний ефект ситуації, чи поведінку, частково сформовану очікуваннями експерименту, обговорювалася вже через кілька років після публікації.
Очікування дослідника й «сценарій» поведінки
У психології термін demand characteristics — «характеристики вимог ситуації» — описує підказки, за якими учасник здогадується, чого від нього очікує дослідник, і свідомо або несвідомо підлаштовує поведінку. Для SPE це принципове питання: якщо «охоронці» розуміли, що мають створити суворий і психологічно тиснучий режим, їхні дії не можна приписати лише абстрактній соціальній ролі.
Такі очікування не означають, що вся поведінка була «акторською грою» чи що пережитий дистрес був несправжнім. Вони означають інше: причинна схема стає змішаною. На учасників могли одночасно впливати інституційна асиметрія влади, групові норми, інструкції, уявлення про тюрму, бажання бути «хорошим учасником», особистісні відмінності й динаміка конкретної групи.
Архівний аналіз Тібо Ле Тексьє
У 2019 році Тібо Ле Тексьє опублікував в American Psychologist великий архівний перегляд SPE. Він працював із матеріалами дослідження та інтерв’ю з колишніми учасниками й описав низку обставин, які погано узгоджуються з канонічною версією про спонтанну трансформацію під дією ролей.
Серед ключових проблем Ле Тексьє називав характеристики вимог ситуації, докладні інструкції для «охоронців», неповний або вибірковий збір даних, попередню студентську симуляцію тюрми та невизначеність щодо того, чи сприймали охоронці себе як досліджуваних або як помічників персоналу. На цій основі він дійшов дуже критичного висновку щодо наукової валідності класичної інтерпретації SPE.
Що показали дослідження Джареда Бартелса
Архівна критика сама по собі не доводить, наскільки сильно інструктаж міг змінити поведінкові очікування. Джаред Бартелс у 2019 році перевірив це експериментально. У трьох дослідженнях учасникам давали або орієнтацію, побудовану за зразком Стенфордського інструктажу охоронців, або нейтральнішу інформацію.
Ті, хто отримував «стенфордську» орієнтацію, очікували більше ворожої та репресивної поведінки від дослідника, інших охоронців і від себе в ролі охоронця. Це не є прямою реплікацією SPE, але дає емпіричну підтримку припущенню, що мова інструктажу могла санкціонувати жорсткішу поведінку.
Самовідбір учасників і роль особистісних відмінностей
Ще одна проблема стосується не випадкового розподілу ролей, а того, хто взагалі погоджується на «дослідження тюремного життя». У 2007 році Томас Карнаган і Сем Макфарланд порівняли добровольців, залучених оголошенням про «психологічне дослідження тюремного життя», з добровольцями на таке саме оголошення без слів про тюрму.
У групі, яку привабила тема тюремного життя, середні показники агресивності, авторитарності, макіавеллізму, нарцисизму та соціального домінування були вищими, а емпатії й альтруїзму — нижчими. Автори прямо застерігали, що наслідки для оригінального SPE залишаються предметом припущень. Проте результат підважує ідею, що ситуацію можна розглядати у повній ізоляції від того, які люди добровільно до неї входять.
BBC Prison Study та соціальна ідентичність
У 2006 році Стівен Райхер і Алекс Гаслам опублікували BBC Prison Study — окреме експериментальне дослідження, у якому чоловіків також випадково поділяли на «в’язнів» і «охоронців» у спеціально створеній інституції. Це не була точна реплікація SPE, тому пряме порівняння має межі.
Результат, однак, суперечив ідеї автоматичного прийняття владної ролі: «охоронці» не сформували достатньої спільної ідентичності, не змогли стабільно реалізувати владу й зрештою втратили контроль. Райхер і Гаслам запропонували пояснювати тиранічну поведінку не механічним «входженням у роль», а умовами, за яких люди ідентифікуються з групою, її нормами та лідерством.
Етичні проблеми
SPE став одним із найвідоміших навчальних прикладів дослідницької етики. Учасники переживали приниження, обмеження сну, психологічний тиск і сильний дистрес; частина достроково залишила симуляцію. Особливо проблемним був конфлікт ролей Зімбардо як головного дослідника і «начальника в’язниці».
Сьогодні також обговорюють практичну свободу відмовитися від участі: формальна інформована згода не гарантує, що людина в умовах тиску ясно розумітиме, як саме припинити участь і чи справді може це зробити негайно. Водночас некоректно стверджувати, ніби саме SPE одноосібно «створив сучасні етичні правила». Розвиток американської системи захисту учасників досліджень мав значно ширшу історію, а SPE став радше яскравим прикладом проблем, які ці правила мають попереджати.
Епізод з «в’язнем 8612»: чому потрібна обережність
Один із найвідоміших епізодів SPE — дострокове звільнення учасника під номером 8612 після сильного емоційного дистресу. У класичному переказі це подавали як виразний приклад того, наскільки швидко симуляція стала психологічно «реальною». Пізніші інтерв’ю та архівні матеріали ускладнили цю історію.
Колишній учасник Дуглас Корпі в різні роки по-різному описував свої мотиви й поведінку; Ле Тексьє трактував частину матеріалів як свідчення того, що Корпі намагався домогтися звільнення й перебільшував симптоми. Зімбардо заперечував сильні версії цієї критики та наголошував, що заявлений дистрес у дослідженні слід сприймати серйозно незалежно від можливого мотиву. Тому цей епізод не варто використовувати ні як беззаперечний доказ «психологічного зламу», ні як доказ того, що переживання учасника були несправжніми.
Що Стенфордський експеримент дозволяє стверджувати сьогодні
Найобережніший сучасний висновок такий: SPE показує, що поведінка в жорстко організованій інституційній ситуації може різко змінюватися, але не дозволяє ізолювати одну причину цієї зміни. У симуляції одночасно діяли асиметрія влади, правила, очікування дослідників, інструктаж, групові норми, культурні уявлення про тюрму, особистісні відмінності та конкретна історія взаємодії учасників.
Тому SPE не є надійним доказом формули «звичайна людина + роль охоронця = жорстокість». Він також не доводить, що ситуаційні чинники неважливі. Сучасна соціальна психологія радше розглядає поведінку як результат взаємодії людини, ситуації, групової ідентичності, норм і лідерства — саме те, що простий міф про «силу ролі» приховує.
Чому експеримент досі важливий для психології
Історичне значення SPE не зникає через критику. Навпаки, його історія добре показує, як науковий сюжет може перетворитися на культурний міф, як методологічні обмеження губляться в підручниковому переказі й як архівні дані змінюють оцінку класичного дослідження через десятиліття.
Стенфордський тюремний експеримент сьогодні корисно вивчати не як «остаточний доказ» однієї теорії людської природи, а як кейс про владу, інституції, групову поведінку, дослідницькі очікування, етику та самокорекцію науки. Його найбільш сучасний урок — не те, що роль неминуче перетворює людину, а те, що складні соціальні ситуації потрібно досліджувати методами, здатними розділити конкуруючі пояснення.
Пов’язані матеріали Українського психологічного ХАБу
Ця сторінка описує саме Стенфордський тюремний експеримент як окрему історичну й наукову сутність. Інші напрями роботи Зімбардо — деіндивідуація, сором’язливість, часова перспектива, ZTPI та психологія героїзму — зібрані в його персональному хабі.