Спадковість, середовище і розвиток: як біологія та досвід взаємодіють упродовж життя
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 5 жовтня 2026 · Редакційна політика
Психологічний розвиток виникає з безперервної взаємодії біології та досвіду. Людина успадковує ДНК, розвивається в певному організмі й водночас живе у фізичному, сімейному, соціальному, культурному та історичному середовищі. Ці лінії не складаються наприкінці, наче дві незалежні частини формули: вони впливають одна на одну від внутрішньоутробного періоду до старіння. Саме тому сучасне уявлення про психологічний розвиток описує траєкторію людини, а не суперечку про те, що «важливіше» — гени чи виховання.
У межах психології розвитку ключове питання звучить так: за яких біологічних і середовищних умов певні можливості, відмінності та способи поведінки стають більш або менш імовірними в різні періоди життя. Відповідь завжди стосується взаємодії, часу й контексту.
Що означають спадковість, середовище і розвиток
Спадковість — це передавання генетичної інформації між поколіннями. Для психології важливо, що генетичні відмінності можуть бути пов’язані з відмінностями у темпераменті, когнітивних показниках, рисах особистості, чутливості до умов життя та багатьох інших характеристиках. Такий зв’язок є статистичним і ймовірнісним: для складних психологічних ознак зазвичай немає одного «гена риси», який самостійно визначає результат.
Середовище у психології охоплює значно більше, ніж виховання в родині. До нього належать умови вагітності, харчування й здоров’я, фізична безпека, доступ до навчання, мова, взаємодія з дорослими й однолітками, економічні ресурси, житлові умови, школа й робота, цифровий простір, культура, суспільні інституції, дискримінація або підтримка, війна, міграція, технологічні зміни та інші події історичного часу.
Розвиток — це зміни й тяглість у функціонуванні людини в часі. Він охоплює набуття нових можливостей, стабілізацію частини індивідуальних відмінностей, перебудову стратегій, адаптацію до нових умов і вікові зміни. Генетичні та середовищні впливи самі можуть змінюватися впродовж життя, тому одна характеристика не має незмінної «частки генів» від народження до старості.
Чому формула «природа проти виховання» застаріла
Історичне протиставлення «природи» та «виховання» створює враження, що розвиток можна розділити на дві незалежні причини. Для складних людських ознак така схема надто груба. Генетичні варіанти реалізуються в клітинах і організмі, які постійно реагують на умови життя; середовище, своєю чергою, діє на людей із різними біологічними характеристиками, потребами та способами реагування.
Сучасні огляди взаємодії генотипу й середовища описують складні ознаки як результат спільного внеску генетичної варіативності та експозицій середовища впродовж життя. Огляд у Nature Reviews Genetics водночас наголошує на методологічних труднощах: результати досліджень взаємодії генів і середовища залежать від того, як виміряні генетичні чинники, середовище та сама ознака.
Тому правильна одиниця пояснення — не «ген» або «середовище» окремо, а система розвитку: біологічний організм із певною генетичною варіативністю, який формується в конкретних умовах і сам дедалі активніше впливає на власні умови життя.
Успадковуваність: показник популяції, а не відсоток людини
Одне з найчастіших непорозумінь виникає навколо поняття успадковуваності. Успадковуваність — це статистична оцінка того, яка частка відмінностей між людьми в певній популяції та за певних умов пов’язана з генетичними відмінностями. Вона не показує, який відсоток конкретної людини або конкретної риси «створили гени».
Великий метааналіз близнюкових досліджень, що охопив 17 804 ознаки з 2 748 публікацій, повідомив середню оцінку успадковуваності близько 49% для всього масиву проаналізованих людських ознак. Автори Polderman та співавт. (2015) аналізували величезний набір дуже різних характеристик, тому число 49% не є універсальною оцінкою для будь-якої психологічної риси й тим більше не описує окрему людину.
Оцінка успадковуваності залежить від популяції, віку, діапазону середовищ, методики дослідження та самої ознаки. Якщо умови життя в групі стають більш однорідними, відносна частка генетичних відмінностей у спостережуваній варіативності може зростати навіть без будь-якої зміни генів. Якщо середовища різняться сильніше, більша частина варіативності може бути пов’язана з ними. Тому вікові орієнтири варто читати як діапазони, а не як жорсткі межі; докладніше — у матеріалі «Вікові норми розвитку».
Цю залежність добре видно в метааналізі взаємодії генетичних чинників із соціально-економічним статусом у дослідженнях інтелекту. Tucker-Drob і Bates (2016) виявили помітні відмінності між американськими вибірками та вибірками Західної Європи й Австралії. Це показує, що оцінки генетичних ефектів можуть бути пов’язані з ширшим суспільним контекстом, зокрема доступом до освіти та охорони здоров’я.
Чого успадковуваність не означає
Висока успадковуваність не означає незмінність. Статистичний внесок генетичних відмінностей у популяції нічого сам по собі не говорить про те, наскільки ознака реагує на навчання, лікування, зміну умов життя або інші втручання.
Низька успадковуваність так само не означає, що біологія неважлива. Біологічні механізми беруть участь у будь-якому психологічному процесі, навіть коли відмінності між людьми в конкретній вибірці сильніше пов’язані з середовищем.
Успадковуваність не є діагностичним тестом, прогнозом долі або моральною оцінкою. Вона описує варіативність у групі, а не встановлює причину поведінки конкретної людини.
Як наука розділяє і поєднує генетичні та середовищні впливи
Поведінкова генетика традиційно використовує близнюкові, сімейні та адоптивні дизайни, щоб оцінити, наскільки подібність між родичами узгоджується з різним ступенем генетичної спорідненості та спільності середовища. Ці моделі дають оцінки компонентів варіативності, але спираються на припущення й не перетворюють складну рису на суму незалежних причин.
Різні дизайни можуть давати різні оцінки. У метааналізі особистісних рис Vukasović і Bratko (2015) середня оцінка успадковуваності становила близько 0,40, причому оцінки з близнюкових досліджень були вищими, ніж із сімейних та адоптивних. Це один із прикладів того, чому одну цифру не можна трактувати як незмінну властивість самої риси.
Сучасні геномні дослідження додають аналіз конкретних генетичних варіантів, повногеномні асоціативні дослідження та полігенні показники. Огляд Raffington, Mallard і Harden (2020) підкреслює, що полігенні показники можуть бути корисними дослідницькими інструментами у психології розвитку, але їх не слід трактувати як вимір «вродженого потенціалу» або біологічної долі.
Три механізми, через які гени і середовище стають взаємопов’язаними
1. Взаємодія генотипу і середовища
Взаємодія генотипу і середовища означає, що зв’язок генетичної варіативності з результатом може відрізнятися за різних умов, а вплив певної умови може відрізнятися залежно від генетичних характеристик. Інакше кажучи, один і той самий середовищний фактор не обов’язково має однаковий ефект для всіх, а одна й та сама генетична відмінність не обов’язково проявляється однаково в усіх середовищах.
Великі сучасні огляди досліджень G×E одночасно показують важливість цього механізму та потребу в обережній інтерпретації: статистичні взаємодії складно відтворювати, якщо експозиції вимірюються по-різному або вибірки суттєво відрізняються.
2. Кореляція генотипу і середовища
Генетичні характеристики можуть бути статистично пов’язані з тим, у яких середовищах людина опиняється. У класичному описі виділяють пасивну, викликану та активну кореляцію генотипу і середовища. Пасивна виникає, коли батьки передають дитині гени й одночасно створюють середовище, пов’язане з власними характеристиками. Викликана означає, що поведінка або особливості людини впливають на реакції інших. Активна посилюється, коли людина сама обирає заняття, стосунки й середовища, що відповідають її інтересам і схильностям.
Це особливо важливо для розвитку в часі. З віком людина отримує більше можливостей обирати друзів, навчальні траєкторії, професію, дозвілля і спосіб життя. Через це генетичні й середовищні джерела відмінностей можуть ставати ще тісніше переплетеними.
3. Непрямі генетичні ефекти і «генетичне виховання»
Генетичні варіанти батьків можуть бути пов’язані з розвитком дитини не лише через ті алелі, які дитина успадкувала. У відомій роботі Kong та співавт. (2018) неуспадковані батьківські алелі, пов’язані з освітніми результатами, також передбачали освітні результати дітей. Автори назвали такий шлях genetic nurture — «генетичним вихованням»: генотип батьків пов’язаний із середовищем, яке вони створюють.
Систематичний огляд і метааналіз Wang та співавт. (2021) на 38 654 сім’ях із восьми когорт виявив відтворюваний непрямий генетичний ефект для освітніх результатів, менший за прямий генетичний ефект; значна частина цього зв’язку пояснювалася освітою батьків і соціально-економічним статусом.
Найсвіжіший огляд Madhavan та співавт. (2026) оцінює непрямі генетичні ефекти як найпереконливіші для освіти, тоді як дані щодо багатьох психосоціальних рис залишаються контекстно залежними. Автори також наголошують на альтернативних механізмах — асортативному партнерстві, ширших династичних процесах, впливах братів і сестер і структурі популяції.
Ці результати мають принципове значення: статистичний «генетичний» зв’язок інколи частково проходить через соціальне середовище. Генетичне й соціальне не утворюють двох герметичних рівнів пояснення.
Чому генетичні та середовищні впливи змінюються з віком
Розвиток змінює не лише людину, а й структуру чинників, що пояснюють відмінності між людьми. У дитинстві дорослі значною мірою визначають доступні середовища. У підлітковості й дорослості зростає вибір середовищ, а попередні рішення накопичують наслідки. Пізніше на траєкторію впливають професійний досвід, стосунки, здоров’я, умови праці, соціальні ролі та історичні події.
Метааналіз поздовжніх близнюкових і адоптивних досліджень Briley і Tucker-Drob (2013) показав, що оцінювана успадковуваність когнітивних здібностей у дитячо-підлітковому розвитку може зростати з віком. Це не означає, що досвід стає неважливим. Один із механізмів полягає в тому, що люди дедалі активніше відтворюють і добирають середовища, пов’язані з уже наявними відмінностями.
Інша картина виникає для стабільності особистісних рис. Метааналіз Briley і Tucker-Drob (2014) охопив 24 поздовжні поведінково-генетичні дослідження й понад 21 тисячу пар братів і сестер від немовлячого до похилого віку. Автори дійшли висновку, що зі зростанням віку стабілізуються і генетичні, і середовищні впливи, а вікове зростання фенотипової стабільності значною мірою пов’язане саме із середовищними механізмами.
Отже, фрази «це вроджене» і «це набуте» рідко дають достатнє пояснення складної психологічної характеристики. Потрібно питати, які саме механізми діють, у якому віці, в якому середовищі й на якому рівні аналізу.
Середовище розвитку має кілька рівнів
Біологічне і фізичне середовище
Розвиток починається до народження, тому харчування, інфекції, токсичні експозиції, стресові та інші фізіологічні умови вагітності можуть бути частиною середовища розвитку. Сучасний огляд пренатальних хімічних експозицій і метилювання ДНК Bozack і Trasande (2024) підсумовує дані про асоціації внутрішньоутробних експозицій з епігенетичними маркерами, водночас наголошуючи на складності причинного тлумачення таких зв’язків.
Цей рівень перетинається з біологічною психологією, яка досліджує зв’язки мозку, нервової системи, гормонів, генів, тіла та поведінки. У межах C01 нас цікавить не окремий біологічний механізм, а те, як біологічні умови входять у вікову траєкторію розвитку.
Догляд, безпека, навчання і матеріальні умови
У ранньому дитинстві середовище особливо залежить від дорослих та інституцій. Рамка Nurturing Care Всесвітньої організації охорони здоров’я (2018) описує здоров’я, достатнє харчування, безпеку, чуйний догляд і можливості раннього навчання як взаємопов’язані умови розвитку.
Настанова ВООЗ 2020 року рекомендує підтримувати чуйний догляд і раннє навчання в перші три роки життя та інтегрувати ці компоненти у програми здоров’я й харчування. Це не означає існування єдиного «ідеального» стилю виховання: конкретні способи взаємодії розгортаються в культурі, ресурсах сім’ї та реальних умовах життя.
Соціальне, культурне та історичне середовище
Мова, норми спільноти, доступ до освіти, нерівність, правові та економічні інституції, війна, переміщення, технології й масова комунікація формують набір можливостей і обмежень, у якому відбувається розвиток. Культура впливає не лише на те, що люди роблять, а й на те, які навички заохочуються, які ролі стають доступними, як тлумачаться емоції та як організовані життєві переходи.
Тому результати з однієї країни або соціальної групи не слід автоматично переносити на всіх людей. Відмінності між суспільствами можуть змінювати самі статистичні співвідношення між генетичними показниками, ресурсами й результатами розвитку.
Епігенетика: як досвід може бути пов’язаний із регуляцією генів
Епігенетичні механізми регулюють активність генів без зміни самої послідовності ДНК. До найчастіше досліджуваних механізмів належить метилювання ДНК. У людей виявляють зв’язки між різними експозиціями — від тютюнового диму та забруднювачів до харчування і стресу — та епігенетичними маркерами. Частина таких змін може бути одним із шляхів біологічного вбудовування досвіду.
Водночас епігенетика не перетворює будь-який досвід на спадкову програму. Асоціація між експозицією та метилюванням ще не доводить, що саме ця епігенетична зміна спричинила психологічний результат, що вона зберігається в усіх тканинах або що передається наступним поколінням.
Для популярного твердження про «успадкування травми через епігенетику» людські дані залишаються обмеженими. Огляд Zhou і Ryan (2023) знайшов асоціації між пережитим батьками стресом/травмою та метилюванням ДНК у нащадків у частині досліджень, але автори прямо зазначають, що роль епігенетичних механізмів у міжпоколінній передачі в людей залишається дискусійною. Внутрішньоутробна експозиція, сімейне середовище, соціальні умови й генетична спорідненість також можуть пояснювати міжпоколінні подібності.
Пластичність не означає безмежну змінність
Пластичність — це здатність систем розвитку змінюватися у відповідь на досвід та умови. Вона є фундаментальною властивістю розвитку, але її межі різняться між функціями, віковими періодами та людьми. Біологічна можливість змінюватися не гарантує однакової швидкості, однакового результату або необмеженого відновлення.
Для деяких функцій існують сензитивні та критичні періоди, коли певний тип досвіду має особливо сильний вплив. Це не створює універсальної межі «до семи років», після якої розвиток нібито припиняється. Різні системи мають різні часові профілі, а багато форм навчання й адаптації залишаються можливими в дорослості та старості.
Отже, біологічні обмеження і пластичність існують одночасно. Наукове завдання полягає в тому, щоб з’ясувати, які системи змінюються, коли, за яких умов і якою мірою.
Як взаємодія спадковості й середовища змінюється впродовж життя
Дитинство
У дитинстві темп змін високий, а доступні середовища значною мірою організовують дорослі. Генетичні відмінності можуть бути пов’язані з темпераментом, реактивністю, темпом засвоєння окремих навичок та іншими характеристиками, але проявляються вони в реальному контексті здоров’я, безпеки, мови, догляду, гри, навчання і соціальної взаємодії.
Вікові орієнтири корисні для спостереження за розвитком, але індивідуальна варіативність є нормальною. Окремий пропущений орієнтир не встановлює причину й не є діагнозом. Спостереження за розвитком, стандартизований скринінг і професійне оцінювання — різні рівні роботи.
Підлітковість
У підлітковості біологічні зміни пубертату поєднуються з перебудовою соціальних ролей, зростанням автономії, змінами у взаємодії з однолітками, школою, цифровим середовищем і ширшим суспільством. Пубертат має біологічну основу, але психологічне значення цих змін залежить від контексту, очікувань, підтримки, стресу й доступних можливостей.
Популярна «підліткова криза» не є універсальним клінічним етапом. Докладніше про науковий статус таких схем див. у матеріалі про вікові кризи.
Дорослість
У дорослості люди дедалі активніше формують власні середовища: обирають професійні ніші, партнерства, місце проживання, види діяльності, інформаційні джерела та соціальні мережі. Попередній досвід накопичується, а наслідки рішень можуть створювати нові можливості або обмеження.
Це робить причинні зв’язки особливо складними. Наприклад, подібність між людьми з певними психологічними характеристиками та їхнім професійним середовищем може частково виникати тому, що середовище змінює людей, частково — тому, що люди добирають середовище, і частково — через взаємне підсилення обох процесів.
Старіння
У старшому віці траєкторія відображає десятиліття накопичених біологічних і середовищних впливів: освіту, професійні навантаження, фізичне здоров’я, соціальну включеність, стрес, доступ до ресурсів, спосіб життя та історичні події. Вік сам по собі не пояснює конкретний психологічний результат.
Нормативні вікові зміни окремих когнітивних показників не означають автоматично легкого когнітивного порушення або деменції. Патологічні нейрокогнітивні зміни потребують окремого клінічного оцінювання і належать до іншої діагностичної площини, ніж нормативна психологія розвитку.
Чому брати й сестри можуть відрізнятися в одній сім’ї
Спільна сім’я не означає однакове середовище. Діти народжуються в різний час, мають різний стан здоров’я, різні стосунки з дорослими й однолітками, різні ролі в родині та різні події поза домом. Навіть одна подія може мати неоднакове значення для різних дітей.
Генетично брати й сестри також не є копіями одне одного, якщо вони не однояйцеві близнюки. Вони отримують різні комбінації батьківських варіантів ДНК. Далі ці відмінності взаємодіють із неідентичними досвідами. Саме тому «спільне виховання» ніколи не є експериментом з однаковими стартовими умовами.
Сім поширених міфів про гени, середовище і розвиток
Міф 1. Розвиток можна поділити на 50% генів і 50% середовища
Таке ділення некоректне для окремої людини. Навіть коли статистична успадковуваність риси в певній популяції близька до 50%, це показник відмінностей між людьми за конкретних умов, а не рецепт формування особистості.
Міф 2. Якщо риса успадковувана, її неможливо змінити
Успадковуваність і змінюваність — різні питання. Середовище може впливати на середній рівень ознаки, на прояв генетичної варіативності та на функціональні наслідки, навіть коли міжіндивідуальні відмінності мають значний генетичний компонент.
Міф 3. Існує один ген інтелекту, тривожності або особистості
Більшість психологічних рис є складними й полігенними: з ними статистично пов’язані дуже багато генетичних варіантів із малими ефектами. На результат також впливають середовище, розвиток і випадкові біологічні процеси.
Міф 4. Середовище — це тільки батьківське виховання
Середовище охоплює фізичні, соціальні, економічні, освітні, культурні, інституційні й історичні умови. Батьки важливі, але вони є частиною ширшої системи розвитку.
Міф 5. Генетичний вплив завжди прямий
Непрямі генетичні ефекти показують, що генотипи родичів можуть бути пов’язані з умовами, у яких розвивається людина. Генетична асоціація в даних не завжди означає простий біологічний шлях від ДНК до поведінки.
Міф 6. Епігенетика доводить, що будь-який досвід успадковується
Епігенетика показує, що регуляція генів чутлива до біологічних і середовищних умов. Для стійкої трансгенераційної передачі набутих епігенетичних змін у людей потрібні значно сильніші докази, ніж сама подібність метилювання або поведінки між поколіннями.
Міф 7. Якщо людина має генетичний ризик, результат неминучий
Генетичний ризик означає зміну ймовірності, а не наперед визначений результат. Для складних психологічних і психіатричних явищ ризик формується багатьма генетичними варіантами, біологічними процесами, досвідом та умовами життя.
Що ця наука означає для практики
Перша практична теза: розвиток не можна пояснити лише сімейною історією або лише середовищем. Відомості про родичів можуть бути важливими як фактор ризику, але не встановлюють майбутній результат. Так само несприятлива подія не дозволяє автоматично передбачити конкретну траєкторію.
Друга теза: модифіковані умови мають значення навіть для рис із помітним генетичним внеском. Безпека, доступ до охорони здоров’я, якісної освіти, підтримки та можливостей навчатися залишаються реальними складовими розвитку.
Третя теза: популяційні статистики не слід використовувати для оцінювання потенціалу окремої дитини чи дорослого. Середня успадковуваність у дослідженні не дає індивідуального прогнозу.
Четверта теза: культурний та соціально-економічний контекст входить у саме пояснення розвитку. Він не є «шумом», який можна завжди відкинути після оцінки генів.
Коли спостереження за розвитком переходить у професійне оцінювання
Вікова варіативність є нормальною, а окрема відмінність від середнього не встановлює розлад. Спостереження означає систематично помічати, як людина набуває навичок і функціонує в повсякденному житті. Скринінг використовує стандартизовані інструменти для виявлення підвищеної ймовірності проблеми. Професійне оцінювання з’ясовує ширший контекст, функціонування, історію розвитку та можливі пояснення. Діагноз встановлюють за відповідними клінічними критеріями, а не за віком, одним симптомом або генетичним показником.
Якщо йдеться про стійкі труднощі, втрату вже набутих навичок або значне порушення повсякденного функціонування дитини, потрібне окреме професійне оцінювання. Матеріал «Затримка розвитку у дитини: що може означати і коли потрібне комплексне оцінювання» пояснює цю клінічну межу докладніше.
Окрему діагностичну категорію становлять нейророзвиткові розлади. Їх не можна вивести з факту спадковості, окремої поведінкової особливості або пропущеного вікового орієнтира.
Часті запитання
Що важливіше для розвитку — спадковість чи середовище?
Для складних психологічних ознак це питання сформульоване неправильно. Генетичні й середовищні чинники працюють у спільній системі, можуть корелювати між собою та взаємодіяти. Важливіше з’ясувати конкретний механізм, вік і контекст.
Якщо успадковуваність становить 50%, чи означає це, що половина риси закладена генами?
Ні. Успадковуваність описує частку відмінностей між людьми в певній популяції, пов’язану з генетичними відмінностями за конкретних умов. Вона не розкладає рису окремої людини на генетичну і середовищну половини.
Чи змінюють досвід і середовище самі гени?
Послідовність ДНК у більшості клітин залишається відносно стабільною, але активність генів регулюється й може змінюватися залежно від клітинного стану та середовищних впливів. Епігенетичні механізми є одним із рівнів такої регуляції. Це не означає, що будь-який життєвий досвід переписує геном.
Чи можна змінити характеристику з високою успадковуваністю?
Так, висока успадковуваність сама по собі не означає незмінність. Вона не вимірює ефективність навчання, лікування або зміни середовища. Питання про зміну потребує окремих досліджень конкретного втручання і конкретного результату.
Чи передається психологічна травма дітям через епігенетику?
У людей виявлено міжпоколінні асоціації між стресовими експозиціями та деякими епігенетичними маркерами, але простий механізм «травма записалася в гени й передалася дитині» наукою не встановлений. Внутрішньоутробні, сімейні, соціальні та генетичні механізми можуть діяти одночасно.
Чому з віком генетичний внесок у деякі ознаки може зростати?
Одна з причин полягає в тому, що люди з віком отримують більше можливостей обирати й формувати середовища, пов’язані з власними схильностями. Також можуть змінюватися самі біологічні механізми й структура середовищних впливів. Це не означає, що середовище стає неважливим.
Чи можна за полігенним показником передбачити розвиток конкретної дитини?
Полігенні показники є дослідницькими статистичними інструментами, а не індивідуальним сценарієм життя. Їхня прогностична здатність обмежена конкретними ознаками, вибірками, популяціями та умовами, а значна частина індивідуальної варіативності ними не пояснюється.
Чи генетичний ризик або сімейна історія означають діагноз?
Ні. Генетичний ризик і сімейна історія є можливими факторами ризику. Скринінг може визначити підвищену ймовірність проблеми, а діагноз потребує професійного оцінювання за відповідними клінічними критеріями.
Висновок
Психологічний розвиток є процесом взаємного формування біології та досвіду. Гени створюють варіативність і беруть участь у побудові біологічних систем; середовище створює умови, експозиції, ресурси й обмеження; людина з віком сама дедалі активніше добирає та змінює власні середовища. Ці процеси переплітаються, а їхня відносна роль змінюється впродовж життя.
Найважливіший висновок сучасної науки полягає в тому, що генетичне не дорівнює фіксованому, середовищне не дорівнює випадковому, а успадковуваність не є відсотком долі. Розвиток слід пояснювати через механізми, траєкторії та контексти, а не через просту формулу «гени або середовище».
Пов’язані статті
Психологія розвитку — предмет галузі та розвиток упродовж життя.
Психологічний розвиток: що це, як відбувається і від чого залежить — базове поняття та логіка траєкторії розвитку.
Спадковість: що це, як гени й середовище впливають на психіку — канонічне визначення спадковості та успадковуваності.
Середовище в психології: що це, види та як воно впливає на людину — фізичні, соціальні та культурні складові середовища.
Сензитивний період: що це і як працюють вікна розвитку — коли окремі системи особливо чутливі до досвіду.
Біологічна психологія: що вивчає і як пояснює зв’язок мозку, тіла та поведінки — біологічні механізми психіки та поведінки.