Нагарджуна: біографія, Я, сприймання, залежне виникнення та філософія психіки
Оновлено: 16 вер.
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 вересня 2026 · Редакційна політика
Нагарджуна (санскр. Nāgārjuna; орієнтовно 150–250 роки н. е.) — індійський буддійський філософ, із яким пов’язують формування мадг’ямаки, одного з найвпливовіших напрямів махаянської філософії. Його центральне питання стосується способу існування речей, подій, причин, знання і самого Я. Нагарджуна показує: явища виникають у залежності від причин, умов, частин, відношень і способів означення, тому в них немає самосущої незмінної природи.
Для історії психологічних ідей його праці важливі тим, що вони послідовно досліджують теми, які сьогодні входять до поля філософії психіки: як формується досвід, що саме ми називаємо Я, як співвідносяться сприймач і сприймане, чи має знання незалежну основу, чому людина схильна перетворювати мінливі процеси на уявно сталі сутності. Через ці питання Нагарджуна дає надзвичайно ранню й системну модель реляційного мислення про психіку.
Хто такий Нагарджуна
Надійних біографічних відомостей про Нагарджуну збереглося мало. Сучасні академічні огляди зазвичай датують його діяльність приблизно II–III століттями н. е. і пов’язують із Південною Індією. Пізні буддійські життєписи містять розвинені легендарні сюжети, тому для історичної біографії корисно триматися того, що підтверджується текстологічними й філософськими дослідженнями: Нагарджуна був буддійським монахом і мислителем, чиї твори стали основою індійської традиції мадг’ямаки.
Головним текстом, який упевнено стоїть у центрі його спадщини, є «Корінні строфи про Серединний шлях» — Mūlamadhyamakakārikā. У різних традиціях Нагарджуні приписували значно ширший корпус праць, однак авторство окремих текстів залишається предметом досліджень. Для розуміння його філософії достатньо побачити наскрізний метод: він перевіряє поняття на внутрішню узгодженість і показує, що причина, наслідок, рух, сприйняття, особа чи знання не можуть бути пояснені як самодостатні сутності, що існують самі по собі.
Мадг’ямака, серединний шлях і порожнеча
Назва «мадг’ямака» походить від ідеї серединного шляху. У Нагарджуни ця середина отримує радикально філософський зміст: опис світу не повинен перетворювати умовно визначені явища на незалежні субстанції. Ключовим терміном стає śūnyatā — порожнеча. Порожнім називається те, що позбавлене svabhāva, тобто власної, самосущої та незалежної природи.
Порожнеча не перетворює світ на ніщо. Вона описує спосіб існування явищ через залежності. Стіл залежить від частин, матеріалів, виробництва, функції та поняття «стіл»; подія залежить від умов, які роблять її можливою; особа залежить від тіла, пам’яті, відчуттів, намірів, соціальних відносин і безперервності процесів. Те, що функціонує завдяки множині умов, не потребує окремої незмінної сутності, захованої за цими умовами.
Саме тому порожнеча в мадг’ямаці є інструментом аналізу. Вона спрямована проти реифікації — схильності поводитися з динамічними й залежними конструкціями так, наче вони мають незмінне ядро. Цей мотив особливо важливий для психології досвіду: категорія, якою ми позначили переживання, ще не є самостійною річчю всередині людини.
Дві істини: як зберігається повсякденний світ
Важливою частиною мадг’ямаки є розрізнення двох рівнів істини — конвенційного й граничного. На конвенційному рівні ми говоримо про людей, предмети, причини, рішення, пам’ять і відповідальність, користуємося мовою та діємо у світі. Цей рівень має практичну силу: вода втамовує спрагу, слова можуть ранити або підтримувати, людина пам’ятає вчорашню подію, а наслідки вчинків продовжуються в часі.
Граничний аналіз запитує, чи має будь-яке з цих явищ незалежну природу, яка існувала б сама по собі. Відповідь Нагарджуни веде до порожнечі. Завдяки цьому дві істини не створюють два окремі світи. Вони описують два способи розгляду того самого досвіду: у практиці явища мають назви, функції та причинні наслідки; в аналізі їхня визначеність виявляється залежною. Для теми Я це принципово, бо дозволяє одночасно говорити про особу як реального учасника життя і досліджувати відсутність у неї незмінної самосущої основи.
Залежне виникнення: світ як мережа умов
Буддійський принцип залежного виникнення — pratītyasamutpāda — існував задовго до Нагарджуни. Його внесок полягає в систематичному розгортанні цього принципу як загального способу філософського аналізу. Якщо явище виникає залежно, воно не має незалежної сутності. Якщо воно не має незалежної сутності, його можна зрозуміти лише через мережу відношень, у якій воно виникає та діє.
У такій картині причинність також перестає виглядати як передавання сили між двома повністю самостійними речами. Причина є причиною стосовно наслідку, а наслідок є наслідком стосовно причини. Їхні ролі визначаються взаємно. Нагарджуна використовує подібний аналіз у різних сферах, показуючи, що наша мова часто створює враження автономності там, де насправді діє структура взаємної залежності.
Для філософії психіки це відкриває продуктивну перспективу. Психічний стан можна розглядати як подію, що має тілесні, ситуаційні, історичні, мовні та міжособистісні умови. Такий міст до сучасного знання працює на рівні постановки проблеми: він привчає шукати умови появи досвіду замість уявного внутрішнього носія, який мав би пояснити все одним незмінним принципом.
Я без незмінного центру
Одне з найсильніших застосувань цього підходу стосується Я. У буддійській традиції особа аналізується через п’ять груп психофізичних складників: форму або тілесність, відчуття, сприймання, ментальні формування та свідомість. Нагарджуна продовжує аналіз так, щоб жоден із цих складників і жодна їхня сума не перетворилися на приховану постійну субстанцію особи.
Це важливе розрізнення. Відсутність незмінного Я не скасовує особисту історію, пам’ять, відповідальність, переживання чи практичне вживання слова «я». Особа функціонує на звичайному, конвенційному рівні. Філософський аналіз показує інше: коли ми шукаємо незалежний і постійний центр, який існував би окремо від тіла, переживань, пам’яті, намірів і відносин, такого центру в структурі досвіду не виявляється.
Цей підхід цікавий поруч із сучасною темою самосвідомості. Сьогодні самосвідомість досліджують як здатність робити власні стани, дії й характеристики предметом усвідомлення. Нагарджуна додає до цієї проблеми фундаментальне питання: за яких умов ми об’єднуємо мінливі події досвіду під позначенням «Я» і чому потім приписуємо цьому позначенню незалежне існування?
Сприймання: побачене, бачення і той, хто бачить
Третя глава Mūlamadhyamakakārikā присвячена аналізу чуттів. Нагарджуна розглядає зір, видиме, акт бачення та того, хто бачить, а далі поширює логіку аналізу на інші чуттєві модальності. Його завдання — з’ясувати, чи можна надати будь-якому елементу процесу статус самостійної основи, яка вже готова до відношення ще до появи самого відношення.
З психологічного погляду тут особливо цікава структура проблеми. Сприймання постає як подія, для якої потрібні щонайменше орган чуття, об’єкт, відповідні умови та сам процес розрізнення. Сприймач визначається через сприймання, сприймане — через можливість бути сприйнятим, а процес — через їхнє співвідношення. Така схема не є сучасною експериментальною теорією перцепції, проте вона дуже рано ставить проблему взаємної залежності суб’єкта, процесу та об’єкта досвіду.
Наслідок цього аналізу ширший за теорію чуттів. Якщо ми сприймаємо власні психічні події як повністю готові внутрішні речі, ми повторюємо ту саму помилку реифікації. Нагарджуна привчає питати, завдяки яким відношенням певний стан стає розпізнаваним, названим і включеним до історії особи.
Свідомість, знання і пізнавальна опора
У Нагарджуни свідомість також не виконує роль остаточної субстанції, що стоїть поза потоком досвіду. Вона входить до залежної структури психофізичних процесів. Це дозволяє послідовно застосувати серединний аналіз до самого пізнання: якщо ми вимагаємо абсолютно незалежної основи для знання, виникає питання, що саме зробить цю основу достовірною.
У полеміці про засоби пізнання Нагарджуна аналізує відношення між pramāṇa — засобом або підставою пізнання — і prameya, об’єктом пізнання. Засіб пізнання визначається через те, що ним пізнається, а об’єкт пізнання отримує цей статус через відповідний пізнавальний зв’язок. Спроба зробити один бік абсолютно незалежним від другого породжує нову потребу в обґрунтуванні.
Для історії епістемології та психології мислення це важливий поворот: пізнання розглядається через відношення, процедури та умови, а не через магічно самодостатню точку достовірності. Нагарджуна не заперечує практичну можливість знати світ. Його аналіз уточнює статус наших пізнавальних інструментів і показує, що вони працюють усередині системи взаємних залежностей.
Порожнеча як когнітивний зсув
Сучасні дослідники Нагарджуни звертають увагу на когнітивний вимір його вчення про порожнечу. Людина має схильність автоматично переживати предмети, власні стани та особу як більш сталі й самодостатні, ніж показує аналіз умов їхнього виникнення. Тому розуміння порожнечі має змінити не тільки формулювання теорії, а й спосіб, у який досвід організовується та інтерпретується.
Цей момент робить Нагарджуну особливо цікавим для історії психологічної думки. Він працює з розривом між тим, як явища безпосередньо здаються свідомості, і тим, що відкриває послідовний аналіз. Стійке Я здається очевидним; аналіз виявляє взаємопов’язані процеси. Незалежний об’єкт здається готовою річчю; аналіз відкриває умови, частини, функції та поняттєве означення. Причина здається самостійним джерелом; аналіз показує її статус у відношенні до наслідку.
Тут виникає психологічно плідна тема когнітивної гнучкості: здатності переглядати спосіб категоризації досвіду, коли звичне уявлення про сталі сутності перестає пояснювати реальну мінливість. У Нагарджуни це має власну буддійську мету й сотеріологічний контекст, але сама структура переходу від автоматичної реифікації до реляційного бачення залишається інтелектуально впізнаваною й сьогодні.
Що Нагарджуна дає історії психології
Нагарджуна увійшов в історію передусім як буддійський філософ. Його значення для психології розкривається через коло проблем, які він систематизував задовго до виникнення психології як експериментальної науки. Це проблема особистої тотожності без незмінної субстанції; проблема сприймання як відношення; проблема залежності психічних подій від умов; проблема концептуального конструювання; проблема того, як спосіб пізнання змінює переживання світу.
Для сучасного читача найбільш продуктивною є процесуальна перспектива. Те, що ми називаємо особою, емоцією, думкою або досвідом, можна досліджувати через механізми, зв’язки та контексти їхнього виникнення. Такий погляд добре узгоджується із самим науковим жестом психології: складне явище стає зрозумілішим, коли ми розкладаємо його на умови, часову динаміку, взаємодії та функції.
Водночас історична точність робить цей міст сильнішим. Нагарджуна не формулював нейронаукової моделі, не проводив психологічних експериментів і не створював клінічної теорії. Його внесок лежить на рівні категорій, логіки та аналізу досвіду. Саме на цьому рівні він і сьогодні залишається одним із найглибших співрозмовників для філософії психіки.
Нагарджуна в графі психологічних ідей
У графі знань Українського психологічного ХАБу Нагарджуна пов’язує кілька великих ліній: буддійську філософію, теорію Я, філософію сприймання, аналіз причинності та епістемологію. Його вузол природно веде до базових понять психіки, сприймання, свідомості, самосвідомості й мислення. Центральною зв’язкою залишаються три поняття — мадг’ямака, порожнеча та залежне виникнення. Вони дозволяють читати його спадщину як цілісну систему, а не як набір окремих парадоксів.
Ця система починається з простої, але далекосяжної формули: усе, що виникає залежно, позбавлене незалежної самосущої природи. Для розуміння людини це означає, що особистість і досвід відкриваються через зв’язки. Саме тому Нагарджуна залишається важливою постаттю для довгої історії питання про те, що таке людина, її досвід і те, що ми називаємо її психічним життям.
Поширені запитання
Ким був Нагарджуна?
Нагарджуна — індійський буддійський філософ приблизно II–III століть н. е., буддійський монах і засновнича постать традиції мадг’ямаки. Найвідомішим його твором є Mūlamadhyamakakārikā — «Корінні строфи про Серединний шлях».
Що означає порожнеча у Нагарджуни?
Порожнеча, або śūnyatā, означає відсутність у явищ незалежної самосущої природи. Речі й події існують через причини, умови, частини, відношення та поняттєве означення, тому їх не потрібно пояснювати через незмінну внутрішню сутність.
Що таке залежне виникнення?
Залежне виникнення, або pratītyasamutpāda, — принцип, за яким явища виникають і функціонують завдяки умовам та взаємозв’язкам. У філософії Нагарджуни цей принцип тісно пов’язаний із порожнечею: залежне явище саме через свою залежність позбавлене незалежної svabhāva.
Чи заперечував Нагарджуна існування Я?
Він аналізував Я як залежно визначену особу без окремої постійної субстанції. Повсякденне поняття особи зберігає практичний сенс, але філософський аналіз не знаходить незмінного центру, який існував би незалежно від психофізичних процесів.
Як Нагарджуна пояснював сприймання?
У третій главі Mūlamadhyamakakārikā він аналізує чуття через взаємозалежність органу чуття, об’єкта, акту сприймання і сприймача. Це філософський аналіз умов чуттєвого досвіду, який ставить під питання самодостатність будь-якого одного компонента.
Чому Нагарджуна важливий для психології?
Його праці важливі для історії психологічних ідей і філософії психіки через системний аналіз Я, сприймання, свідомості, пізнання, причинності та концептуального конструювання. Вони дають ранню реляційну рамку для питань, які пізніше стали центральними у науках про психіку.
Пов’язані статті
Джерела
Stanford Encyclopedia of Philosophy — Nāgārjuna. Академічний огляд біографії, корпусу праць, мадг’ямаки, порожнечі, Я, причинності та епістемології; суттєво оновлений 31 травня 2026 року.
Jan Westerhoff. Nāgārjuna’s Madhyamaka: A Philosophical Introduction. Oxford University Press, 2009. Системний аналіз svabhāva, Я, причинності, руху, епістемології та двох істин.
Jay L. Garfield. The Fundamental Wisdom of the Middle Way: Nāgārjuna’s Mūlamadhyamakakārikā. Oxford University Press, 1995. Переклад і коментар до Mūlamadhyamakakārikā; третя глава присвячена дослідженню чуттів.
Jackson Cole Macor. Dependent Origination, Emptiness, and the Scope of Madhyamaka. Journal of Indian Philosophy, 2024. Сучасне дослідження ролі залежного виникнення та його зв’язку з порожнечею; окремі висновки статті є авторською інтерпретацією дискусійних місць.
Internet Encyclopedia of Philosophy — Nāgārjuna. Огляд життя, основних текстів, критики субстанціалізму та філософського значення порожнечі.