Музафер Шериф: біографія, соціальні норми, міжгруповий конфлікт та надпорядкові цілі
Оновлено: 19 годин тому
Музафер Шериф — один із ключових дослідників соціальної психології XX століття. Його наукова програма показала, що судження, норми, конфлікти й кооперація виникають не лише з індивідуальних рис людини: їх формує структура взаємодії, становище людини в групі та характер відносин між групами. Саме тому спадщина Шерифа охоплює значно більше, ніж знаменитий табірний експеримент.
У працях Шерифа послідовно поєдналися три великі теми: формування соціальних норм, міжгруповий конфлікт і кооперація, а також соціальне судження та зміна ставлень. Ці напрями стали частиною канону соціальної психології і досі визначають, як дослідники ставлять питання про вплив групи на людину.
Хто такий Музафер Шериф
Музафер Шериф (Muzafer Sherif; при народженні Muzaffer Şerif Başoğlu; 29 липня 1906 — 16 жовтня 1988) — соціальний психолог турецького походження, більша частина наукової кар’єри якого минула у Сполучених Штатах. Він досліджував формування групових норм, соціальний вплив, міжгруповий конфлікт, кооперацію, референтні групи та соціальне судження.
У підручниках його ім’я найчастіше з’являється поруч з автокінетичним експериментом і дослідженням Robbers Cave. Такий виклад зручний, але звужує масштаб його роботи. Шериф прагнув побудувати соціальну психологію, у якій реальна група є системою взаємозалежних ролей, статусів, норм і цілей, а не просто набором окремих людей, випадково зібраних в одному місці.
Біографія: від Османської імперії до американської соціальної психології
Музафер Шериф народився в місті Одеміш на території тодішньої Османської імперії. Його юність припала на період воєн, розпаду імперії, грецько-турецького конфлікту та формування нової Турецької Республіки. Пізніші історики психології звертають увагу на цей досвід не як на декоративний біографічний фон: питання колективної ідентичності, націоналізму, конфлікту й групових меж становили частину соціальної реальності, в якій формувався майбутній дослідник.
Шериф навчався в Ізмірі та Стамбулі, а наприкінці 1920-х років продовжив освіту у США. У 1932 році він здобув магістерський ступінь у Гарвардському університеті. Після цього навчався в Колумбійському університеті під керівництвом Гарднера Мерфі й у 1935 році захистив докторську працю A Study of Some Social Factors in Perception — дослідження соціальних чинників сприймання, з якого виросла його рання програма вивчення соціальних норм.
Під час європейського етапу навчання Шериф також знайомився з гештальтпсихологією. Її наголос на цілісній організації сприймання був важливим для його майбутнього підходу: значення окремого стимулу залежить від системи відліку, а поведінка людини — від організованого соціального контексту.
Повернувшись до Туреччини, Шериф викладав і брав участь в інтелектуальному житті країни. У роки Другої світової війни він публічно виступав проти расистських уявлень і доктрин расової переваги. У 1944 році його заарештували. Історико-наукові дослідження пов’язують переслідування з політичним контекстом тогочасної Туреччини, його антирасистськими текстами та критичною громадянською позицією. Після звільнення Шериф у 1945 році переїхав до США.
В Америці він працював у Принстоні та Єлі, а згодом створив тривалу дослідницьку програму в Університеті Оклахоми. Там проводилися польові дослідження міжгрупових відносин, включно з Robbers Cave. У пізніший період Шериф працював у Пенсильванському державному університеті. Його дружина Каролін Вуд Шериф була самостійною визначною соціальною психологинею та співавторкою багатьох досліджень і книжок. Музафер Шериф помер 16 жовтня 1988 року у Фербенксі, штат Аляска.
Головна ідея Шерифа: група змінює саму систему відліку
Для Шерифа соціальний вплив не зводився до простого тиску більшості на окрему людину. Його сильніша теза полягала в тому, що в процесі взаємодії виникають спільні системи відліку — норми, очікування, статусні відносини й значення, через які члени групи починають оцінювати ситуацію.
У звіті про Robbers Cave група визначається як соціальна одиниця, члени якої перебувають у більш-менш визначених взаємозалежних статусних і рольових відносинах та мають спільні норми або цінності, що регулюють поведінку. Для історії психології це важливе зміщення: об’єктом аналізу стає не лише окрема психіка, а й організований процес взаємодії.
Звідси випливає одна з наскрізних формул Шерифа: поведінку члена групи не можна повністю пояснити ані його особистими властивостями, ані зовнішнім стимулом окремо. Значення має структура взаємодії, у якій людина діє. Ця логіка об’єднує його лабораторні експерименти, польові дослідження груп і теорію соціального судження.
Автокінетичний експеримент: як формується соціальна норма
Ранні дослідження Шерифа стали класичними завдяки використанню автокінетичного ефекту. У темній кімнаті нерухома точка світла без видимих просторових орієнтирів може суб’єктивно здаватися рухомою. Сам ефект існував у науці до Шерифа; його внесок полягав у тому, що він перетворив неоднозначну перцептивну ситуацію на інструмент дослідження формування групових норм.
Коли учасники оцінювали величину уявного руху наодинці, їхні оцінки поступово стабілізувалися навколо індивідуального діапазону. Коли люди вперше проходили завдання разом і чули оцінки інших, їхні судження зближувалися та формували характерний для конкретної групи спільний діапазон. Найважливішим було те, що після групових сесій цей стандарт частково зберігався, коли людина знову виконувала завдання сама.
Шериф трактував це як свідчення формування норми в ситуації невизначеності. Спільний стандарт не був просто арифметичним середнім попередніх індивідуальних відповідей: він виникав у процесі взаємодії та ставав для учасника власною системою відліку. У подальших дослідженнях інші автори також показували, що сформовані в автокінетичній ситуації норми можуть зберігатися після завершення безпосереднього групового впливу.
Цей експеримент часто описують словом «конформізм», але точніше говорити про нормотворення за умов неоднозначності. Учасник не обов’язково знає правильну відповідь і не просто приховує власне переконання під тиском більшості. Соціальна взаємодія допомагає сформувати сам критерій оцінювання. Це відрізняє програму Шерифа від багатьох пізніших досліджень конформності й конформізму, де правильна або очевидна відповідь може бути доступною.
Robbers Cave: як виникає міжгрупова ворожість
Найвідомішим польовим дослідженням Шерифа став експеримент Robbers Cave, проведений 1954 року в Оклахомі. Це була робота дослідницької групи: на титульній сторінці звіту разом із Музафером Шерифом зазначені О. Дж. Гарві, Б. Джек Вайт, Вільям Р. Гуд і Каролін Вуд Шериф. Сам Музафер Шериф у передмові 1961 року підкреслив внесок колег і водночас зазначив свою остаточну відповідальність за проєкт, проведення та звіт.
У дослідженні брали участь 22 хлопчики приблизно одинадцятирічного віку. Вибірку навмисно зробили однорідною за низкою соціальних характеристик: учасники були п’ятикласниками, протестантами, походили із сімей середнього соціально-економічного рівня, жили з обома батьками та до початку дослідження не були знайомі між собою. Такий відбір допомагав дослідникам контролювати частину сторонніх чинників, але водночас сильно обмежує узагальнення результатів.
Експериментальна логіка складалася з послідовних фаз. Спочатку дві групи жили окремо, виконували спільні завдання і виробляли власні ролі, лідерство, назви та норми. Потім між групами ввели змагальні ситуації з несумісними цілями й винагородами. Конкуренція швидко супроводжувалася негативними оцінками іншої групи, образливими ярликами, соціальною дистанцією та відкритою ворожістю.
Третя фаза була присвячена зменшенню конфлікту. Дослідники створювали проблеми, розв’язати які одна група самостійно не могла: потрібні були координовані дії обох груп. Саме тут з’явилося поняття надпорядкових цілей. У звіті Шерифа зниження напруження пов’язувалося не з абстрактними закликами «дружити», а зі зміною об’єктивної структури відносин: колишні суперники ставали взаємозалежними у досягненні важливого спільного результату.
Реалістична теорія групового конфлікту
Дослідження Шерифа стало одним із головних емпіричних і теоретичних джерел реалістичної теорії групового конфлікту. Її базова логіка полягає в тому, що несумісні групові інтереси та конкуренція за обмежені ресурси або цілі можуть посилювати негативні установки й ворожість між групами, тоді як позитивна взаємозалежність і кооперація створюють умови для їх послаблення.
Шерифа коректно називати ключовим розробником цієї дослідницької традиції, а не одноосібним «винахідником» усіх її пізніших формулювань. Назва теорії, її формалізація та подальша емпірична перевірка розвивалися у ширшій літературі. Сам Шериф особливо систематично виклав свою модель міжгрупового конфлікту в книжці Group Conflict and Co-operation: Their Social Psychology 1966 року.
Сучасна соціальна психологія розглядає реалістичний конфлікт як один важливий механізм серед кількох. Подальші дослідження соціальної категоризації та соціальної ідентичності показали, що міжгрупове упередження може виникати навіть без прямої боротьби за матеріальний ресурс. Отже, спадщина Шерифа пояснює потужний клас ситуацій, але не є універсальним законом походження будь-якої ворожості.
Надпорядкові цілі: що саме мав на увазі Шериф
Надпорядкова ціль — це не просто «спільна мрія» або загальна цінність. У програмі Шерифа це мета, яка має високу значущість для обох груп і водночас не може бути досягнута діями лише однієї з них. Вона створює практичну взаємозалежність.
Саме ця вимога відрізняє поняття від поверхневих заходів на кшталт спільної присутності або формального знайомства. Якщо структура ситуації продовжує винагороджувати суперництво, одна лише декларація єдності може майже нічого не змінити. Коли ж бажаний результат справді потребує координації, змінюється функціональне значення іншої групи: вона стає необхідним партнером.
У 1958 році Шериф окремо виклав цю логіку у статті Superordinate Goals in the Reduction of Intergroup Conflict в American Journal of Sociology. Її історичне значення полягає не в обіцянці простого рецепта примирення, а в демонстрації того, що психологічні відносини між групами залежать від організації їхньої реальної взаємодії.
Теорія соціального судження
Інша велика лінія роботи Шерифа стосується того, як люди оцінюють повідомлення, позиції й аргументи відносно власної системи відліку. Теорію соціального судження пов’язують із Каролін Вуд Шериф, Музафером Шерифом і Карлом Говландом; її не слід подавати як одноосібну теорію Музафера Шерифа.
Центральною стала ідея, що людина не розглядає кожне повідомлення з нуля. Вона співвідносить його з уже наявною позицією та розміщує у широті прийняття, неприйняття або невизначеності. Чим сильніше людина залучена у питання, тим більшою може ставати зона неприйнятних позицій і тим важливішим стає її початковий «якір».
Теорія також описує асиміляцію й контраст. Позиції, відносно близькі до власної, можуть сприйматися як ще ближчі, ніж вони є; віддалені позиції — як ще більш відмінні. У книжці Social Judgment: Assimilation and Contrast Effects in Communication and Attitude Change, виданій Музафером Шерифом і Карлом Говландом 1961 року, ця модель була застосована до комунікації та зміни ставлень.
Сьогодні теорія соціального судження має насамперед історико-теоретичне значення в науці про переконування й установки. Її поняття залишаються корисними для опису того, як наявна позиція структурує сприймання повідомлення, але сучасне дослідження переконування спирається на ширший набір моделей, механізмів і методів.
Референтні групи та Я-залученість
Шериф також досліджував, як групи стають для людини системами відліку. Референтна група — це група або соціальна сукупність, відносно якої людина оцінює власні установки, можливості, статус або поведінку. Сам термін reference group історично пов’язують з Гербертом Хайманом і його працею 1942 року; Музафер і Каролін Шериф розвивали та емпірично застосовували концепцію.
У книжці Reference Groups: Exploration into Conformity and Deviation of Adolescents 1964 року Шерифи аналізували зв’язок між груповою належністю, стандартами, конформністю та відхиленням у підлітків. Ця лінія продовжувала ранню ідею Музафера Шерифа: соціальна система відліку може стати частиною того, як людина визначає себе й оцінює власні дії.
Поняття Я-залученості було важливим мостом між індивідуальним і груповим рівнями. Чим більше певна позиція пов’язана із самоідентифікацією, значущими групами та цінностями, тим менш нейтральним стає її оцінювання. Це допомагає зрозуміти, чому одна й та сама інформація може сприйматися дуже по-різному залежно від того, до якої системи ідентифікацій вона потрапляє.
Ключові праці Музафера Шерифа
A Study of Some Social Factors in Perception, 1935 — докторське дослідження соціальних чинників сприймання, пов’язане з автокінетичною експериментальною програмою.
The Psychology of Social Norms, 1936 — книжка, у якій ранні дослідження формування соціальних норм отримали систематичне теоретичне викладення.
The Psychology of Ego-Involvements: Social Attitudes & Identifications, 1947 — спільно з Гедлі Кентрілом; праця про Я-залученість, установки та ідентифікації.
An Outline of Social Psychology, 1948 — перше видання спільно з Гарднером Мерфі; переглянуте видання 1956 року мало іншу авторську атрибуцію й було підготовлене Музафером і Каролін Шериф.
Groups in Harmony and Tension: An Integration of Studies on Intergroup Relations, 1953 — спільно з Каролін Вуд Шериф; узагальнення досліджень міжгрупових відносин.
Intergroup Conflict and Cooperation: The Robbers Cave Experiment, первісний звіт 1954 року / книжкове видання 1961 року — колективний звіт про польове дослідження.
Social Judgment: Assimilation and Contrast Effects in Communication and Attitude Change, 1961 — спільно з Карлом Говландом; ключова праця з теорії соціального судження.
Reference Groups: Exploration into Conformity and Deviation of Adolescents, 1964 — спільно з Каролін Вуд Шериф.
Group Conflict and Co-operation: Their Social Psychology, 1966 — теоретичне узагальнення програми дослідження міжгрупового конфлікту та кооперації.
Що в спадщині Шерифа витримало час
Перша стійка ідея — соціальні норми можуть формуватися в самій взаємодії. Люди не завжди входять у ситуацію з готовим точним стандартом; у неоднозначних умовах група здатна створити спільну систему відліку, яка згодом впливає на індивідуальне судження.
Друга — міжгрупові відносини мають власний рівень причинності. Щоб зрозуміти конфлікт, недостатньо скласти психологічні характеристики окремих учасників. Важливо знати, чи збігаються групові цілі, як розподіляються ресурси, що винагороджує ситуація і наскільки групи залежать одна від одної.
Третя — польовий експеримент може поєднувати контроль із реальною груповою динамікою. Шериф намагався досліджувати не лише короткі реакції в лабораторії, а процес: виникнення групи, закріплення норм, появу конфлікту та його трансформацію. Саме ця амбіція зробила Robbers Cave методологічно впливовим, навіть попри серйозні обмеження дослідження.
Четверта — переконування залежить від точки відліку самого адресата. Людина оцінює нову позицію через уже сформовані установки, ідентифікації та межі прийнятного. У різних сучасних теоріях ця проблема описується інакше, але сама постановка питання залишається центральною для психології ставлень.
Обмеження, критика та сучасна наукова оцінка
Класичний статус досліджень Шерифа не робить їх універсальними. Найочевидніше обмеження Robbers Cave — вузька й спеціально відібрана вибірка: 22 хлопчики одного вікового діапазону з подібним сімейним, релігійним і соціально-економічним походженням. Таке рішення посилювало внутрішній контроль експерименту, але різко звужує можливість переносити результати на інші вікові, гендерні, культурні та соціальні групи.
Друга проблема стосується етики. Учасники не знали справжньої логіки дослідження, а дослідники навмисно створювали умови реального міжгрупового конфлікту. Сучасна етична експертиза приділила б особливу увагу інформованій згоді, роботі з неповнолітніми, ризику психологічної шкоди, обману та процедурі відновлення після експериментального втручання.
Третя проблема — межі реплікації й узагальнення. У 1983 році Ендрю Тайерман і Крістофер Спенсер перевірили частину гіпотез Шерифів у природному табірному середовищі з уже знайомими між собою скаутськими групами. Частина передбачень отримала підтримку, але очікуване посилення внутрішньогрупової згуртованості під час конкуренції не відтворилося; результати залежали від складу груп і мотивації. Це важливе нагадування, що історія групи має значення.
Четверта межа — реалістична конкуренція не пояснює весь спектр міжгрупових упереджень. Подальша наука показала роль самої категоризації, соціальної ідентичності, статусних відносин, норм, історичної пам’яті, політичних інституцій та інших факторів. Найсильніше читання Шерифа тому не звучить як «конкуренція завжди породжує ворожість», а як твердження про те, що структура взаємозалежності між групами є одним із фундаментальних джерел їхніх психологічних відносин.
Шериф і Леон Фестінгер: дві лінії соціальної психології
Поруч зі спадщиною Шерифа корисно читати роботи Леона Фестінгера. Обидва дослідники допомогли перенести соціальну психологію від загальних міркувань про «вплив суспільства» до експериментально перевірюваних механізмів. Проте їхні акценти різнилися: Шериф особливо послідовно вивчав виникнення групових норм і структуру міжгрупових відносин, тоді як Фестінгер розробляв теорії соціального порівняння та когнітивного дисонансу.
Разом ці традиції показують дві сторони соціальної психології: людина орієнтується на інших і групові стандарти, але водночас активно підтримує внутрішню узгодженість власних переконань та оцінок. У сучасній науці ці рівні не конкурують між собою — вони описують різні механізми соціально організованої поведінки.
Чому Музафер Шериф важливий сьогодні
Спадщина Шерифа залишається актуальною там, де психологія намагається зрозуміти поляризацію, конкуренцію між спільнотами, конфлікти в організаціях, міжетнічні відносини, формування групових стандартів і можливості кооперації. Його роботи нагадують: змінювати лише переконання окремих людей часто недостатньо, якщо сама ситуація продовжує створювати конфлікт інтересів.
Водночас надпорядкові цілі не є магічною технологією примирення. Реальні конфлікти включають нерівність влади, історичне насильство, інституційні правила, нерівний доступ до ресурсів і питання безпеки. Психологічна ідея Шерифа сильна тоді, коли використовується як принцип аналізу: треба досліджувати, яку поведінку робить раціональною сама структура відносин між групами.
Саме в цьому полягає його довготривалий внесок. Шериф допоміг зробити групу повноцінним психологічним об’єктом — із власними нормами, ролями, цілями та історією взаємодії. Він показав, що соціальний контекст не просто оточує людину, а входить у механізм її судження й поведінки.
Поширені запитання
Чим відомий Музафер Шериф?
Найбільше — дослідженнями формування соціальних норм за допомогою автокінетичної ситуації, польовою програмою міжгрупового конфлікту Robbers Cave, концепцією надпорядкових цілей і внеском у теорію соціального судження.
Що показав автокінетичний експеримент Шерифа?
У неоднозначній ситуації індивідуальні оцінки учасників можуть зближуватися в процесі взаємодії та утворювати груповий стандарт. Після групових сесій цей стандарт здатен впливати на подальші індивідуальні судження.
Що показав експеримент Robbers Cave?
У конкретних умовах дослідження конкуренція між сформованими групами супроводжувалася посиленням ворожості, а завдання, що вимагали взаємозалежної співпраці для досягнення важливої спільної мети, сприяли її зменшенню.
Що таке надпорядкові цілі?
Це значущі для кількох груп цілі, досягнення яких потребує їхньої взаємозалежної співпраці. Вони відрізняються від простого заклику до єдності тим, що змінюють практичну структуру взаємодії.
Чи створив Шериф реалістичну теорію групового конфлікту?
Шериф є ключовим емпіричним і теоретичним розробником цієї традиції, але коректніше не приписувати йому одноосібне авторство всієї пізнішої формалізації теорії.
Чи відкрив Шериф автокінетичний ефект?
Ні. Автокінетичний ефект як перцептивний феномен був відомий раніше. Шериф використав його як експериментально зручну неоднозначну ситуацію для дослідження формування соціальних норм.