Модель орієнтування уваги Познера: сигнали, прихована увага та експериментальна парадигма
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 20 вересня 2026 · Редакційна політика
Модель Познера — це експериментальна рамка для дослідження того, як увага орієнтується в просторі ще до того, як людина переводить погляд. У типовому досліді учасник дивиться на центральну точку, отримує сигнал-підказку про ймовірне місце появи цілі, а потім якомога швидше реагує на цільовий стимул. Різниця між реакціями після правильних і неправильних підказок дає змогу простежити, як просторовий пріоритет змінює обробку інформації.
Саме ця проста конструкція зробила парадигму Познера одним із базових інструментів когнітивної психології та когнітивної нейронауки. Вона дала експериментальний спосіб відокремити напрямок погляду від напрямку уваги й досліджувати приховане, або covert, орієнтування. У класичній праці Майкл Познер прямо описував задачу як спосіб спрямувати увагу на позицію у зоровому просторі, відмінну від точки фіксації. Posner, 1980.
Що саме називають моделлю Познера
Назва «модель Познера» вживається дещо ширше, ніж назва однієї формальної теорії. У контексті просторової уваги нею найчастіше позначають парадигму просторового підказування — Posner spatial cueing paradigm — і пов’язану з нею концепцію орієнтування уваги. Її центральна ідея полягає в тому, що інформація про ймовірне місце важливої події може заздалегідь змінити пріоритет обробки цього місця, навіть коли очі залишаються нерухомими.
Це важливе уточнення, бо з ім’ям Познера пов’язана також інша впливова рамка — модель мереж уваги, де розрізняють alerting, orienting та executive control. Вона сформувалася пізніше й розвивалася окремо від початкової задачі просторового підказування. Posner & Petersen, 1990; Petersen & Posner, 2012.
Тому в цій статті «модель Познера» означає насамперед модель і експериментальну парадигму орієнтування просторової уваги, а не загальну теорію всіх видів уваги.
Яке питання зробило парадигму Познера принципово важливою
Людина зазвичай дивиться туди, де очікує побачити важливу подію, тому рух очей і зміна уваги часто відбуваються разом. Через це довго було складно визначити, чи може перерозподіл уваги сам по собі змінювати обробку зорового сигналу. Парадигма Познера створила контрольовану ситуацію, у якій учасник утримує погляд на центрі, але переносить пріоритет на ліву або праву частину поля зору.
Якщо ціль у пріоритетній позиції виявляється швидше або точніше, ніж така сама ціль у непріоритетній позиції, це свідчить, що орієнтування може відбуватися без саккади — швидкого руху очей до об’єкта. Сам Познер називав цей механізм covert orienting, а пізніші огляди показали, що прихована просторова увага впливає не лише на час відповіді, а й на низку показників раннього зорового опрацювання. Carrasco, 2011; Posner, 2016.
Як побудована класична просторова задача Познера
Конкретні версії задачі відрізняються, але логіка більшості з них зберігає кілька ключових елементів. Спочатку учасник фіксує погляд на центральній точці. Потім з’являється сигнал-підказка, який прямо або опосередковано виділяє одну з можливих позицій. Після певного інтервалу з’являється ціль, а учасник має її виявити, розрізнити або виконати пов’язану з нею відповідь.
Точка фіксації утримує напрямок погляду стабільним, щоб зміни результату можна було пов’язувати з прихованим орієнтуванням, а не просто з переведенням очей.
Сигнал-підказка (cue) створює просторове очікування або привертає увагу до певної позиції.
Інтервал між початком підказки та початком цілі — stimulus onset asynchrony, SOA — задає час, протягом якого може розгорнутися орієнтування.
Цільовий стимул з’являється у підказаній або іншій позиції, після чого вимірюють час реакції, точність чи перцептивну чутливість.
Саме взаємне розташування підказки й цілі створює основні умови експерименту. У валідній пробі ціль з’являється там, куди спрямовувала підказка. У невалідній — в іншому місці. Нейтральна підказка не віддає просторової переваги жодній позиції. Сучасний огляд просторового орієнтування описує цю схему як базову структуру задачі й підкреслює, що нейтральна умова потрібна для окремої оцінки виграшів і витрат уваги. Capizzi et al., 2023.
Валідні, невалідні та нейтральні підказки
Валідна підказка
Підказка є валідною, коли вона правильно вказує місце майбутньої цілі. Якщо учасник використовує цю інформацію, просторовий пріоритет уже встановлений у потрібній позиції до появи стимулу. За багатьох умов це дає швидшу реакцію, вищу точність або кращу перцептивну чутливість порівняно з невалідними пробами.
Невалідна підказка
Невалідна підказка спрямовує увагу не туди, де згодом з’являється ціль. Тоді системі потрібно переорієнтуватися. Саме ця додаткова перебудова часто збільшує час реакції. Проте величина ефекту залежить від типу підказки, її передбачувальності, SOA, задачі, частоти появи цілі та інших параметрів.
Нейтральна підказка
Нейтральна умова дає контрольну точку. Якщо валідна проба швидша за нейтральну, говорять про виграш від правильного орієнтування. Якщо невалідна повільніша за нейтральну — про витрати помилкового орієнтування. Порівнювати лише валідні й невалідні проби корисно для загального cueing effect, але без нейтральної умови складніше визначити, яка частина різниці є виграшем, а яка — витратою.
Що таке cueing effect і як його вимірюють
Найвідоміший показник — ефект валідності підказки, або cueing effect. Для часу реакції його часто обчислюють як різницю між середнім часом у невалідних і валідних пробах: RTinvalid − RTvalid. Додатне значення означає, що цілі після валідної підказки оброблялися швидше. Якщо є нейтральна умова, окремо можна оцінити виграш як RTneutral − RTvalid і витрати як RTinvalid − RTneutral.
Ці різниці не слід читати як прямий секундомір «швидкості уваги». Час реакції включає сенсорне опрацювання, прийняття рішення, підготовку відповіді та моторне виконання. Саме тому сильні сучасні дизайни доповнюють поведінкові показники точністю, психофізичними вимірюваннями, реєстрацією рухів очей, EEG, fMRI або іншими методами.
Наприклад, дослідження з EEG і багатовимірним аналізом показують, що ендогенне та екзогенне орієнтування мають і відмінні, і частково спільні часові патерни, пов’язані з перцептивною фасилітацією. Це підтримує сучасне уявлення про просторову увагу як про сукупність взаємодіючих механізмів, а не одну універсальну операцію. Landry et al., 2023.
Прихована й явна увага: чому напрямок погляду не дорівнює напрямку уваги
Явне орієнтування супроводжується рухом очей або голови: людина фізично спрямовує сенсорний апарат до об’єкта. Приховане орієнтування відбувається без такого руху. Можна дивитися на одну точку й водночас надавати перевагу інформації ліворуч або праворуч від неї.
Для парадигми Познера це принципово: якщо очі переходять до підказаної позиції, експеримент уже не ізолює приховану увагу. Тому лабораторні дослідження інструктують учасників підтримувати фіксацію, а в точніших протоколах її контролюють окулографією. Класичні нейропсихологічні роботи також показали, що приховане переміщення уваги можна аналізувати окремо від рухів очей. Posner et al., 1984.
Ендогенне й екзогенне орієнтування
Парадигма Познера стала одним із головних способів порівняння двох джерел просторового пріоритету. Ендогенне орієнтування пов’язане з цілями, правилами та очікуваннями: людина інтерпретує сигнал і навмисно використовує його, щоб підготуватися до ймовірної позиції цілі. Екзогенне орієнтування запускається помітною подією у просторі, яка сама привертає увагу.
У класичному лабораторному дизайні ендогенну увагу часто викликають центральною символічною підказкою, наприклад стрілкою, яка з високою ймовірністю передбачає позицію цілі. Екзогенну — коротким периферичним спалахом біля однієї з можливих позицій, який може бути просторово непередбачувальним. Огляди показують різну часову динаміку: ефекти центральної передбачувальної підказки зазвичай потребують більше часу для розгортання, тоді як периферична подія може швидко змінювати пріоритет. Carrasco, 2011; Capizzi et al., 2023.
Водночас формула «центральне = довільне, периферичне = автоматичне» є лише корисним наближенням. Стрілки можуть спрямовувати увагу навіть коли вони не прогнозують ціль, а вплив яскравої периферичної події залежить від поточних цілей і контексту. Сучасні роботи тому розглядають ендогенне й екзогенне орієнтування як різні джерела контролю, що можуть перекриватися та взаємодіяти, а не як дві герметично відокремлені системи. Capizzi et al., 2023; Landry et al., 2023.
Час має значення: SOA і динаміка орієнтування
Ефект підказки змінюється залежно від того, скільки часу минає між підказкою та ціллю. Для ендогенного просторового орієнтування часто використовують SOA близько кількох сотень мілісекунд, щоб учасник встиг розшифрувати символ і використати його. Для екзогенного орієнтування ефекти можуть виникати вже приблизно через 100 мс. Ці числа є типовими для певних класів задач, а не універсальними константами. Carrasco, 2011; Capizzi et al., 2023.
На довших інтервалах після непередбачуваної периферичної підказки перевага підказаної позиції може змінитися на уповільнення відповіді в цій позиції. Це явище називають гальмуванням повернення — inhibition of return, IOR. Його історично пов’язували зі схильністю не повертати увагу до щойно перевіреного місця, але сучасні пояснення включають також перцептивні й моторні компоненти. Capizzi et al., 2023.
Операції disengage — move — engage
Одна з найвідоміших інтерпретацій орієнтування розкладає його на три операції: від’єднати увагу від поточного фокуса, перенести пріоритет до іншої позиції та закріпити його на новій цілі. Цю схему особливо розвинули нейропсихологічні дослідження пацієнтів із локальними ураженнями мозку.
У класичній роботі 1984 року Познер і колеги повідомили, що ураження тім’яної частки було пов’язане з вираженими труднощами від’єднання уваги, коли ціль з’являлася на протилежному до ураження боці після невалідної підказки. Цей результат став важливим аргументом на користь того, що переорієнтування можна аналізувати як структурований процес, а не як єдину неподільну реакцію. Posner et al., 1984.
Сьогодні цю тріаду корисно розглядати як історично продуктивну функціональну схему, а не буквальну карту трьох окремих «модулів» мозку. Сучасна нейронаука описує орієнтування через розподілені мережі та їхню взаємодію.
Які мозкові системи пов’язані з орієнтуванням уваги
Нейровізуалізаційні й нейропсихологічні дані пов’язують просторовий контроль уваги насамперед із фронтально-тім’яними мережами. Впливова модель Корбетти й Шульмана розрізняє дорсальну систему, важливу для цілеспрямованого добору й підтримання просторових пріоритетів, та вентральну систему, особливо чутливу до поведінково значущих і неочікуваних подій. Corbetta & Shulman, 2002.
Пізніший перегляд системи уваги Петерсеном і Познером підкреслив, що орієнтування входить до ширшої архітектури уваги разом із системами готовності та виконавчого контролю. Межі й назви мереж уточнювалися разом із розвитком нейровізуалізації, тому сучасна картина складніша за ранню схему одного «центру уваги». Petersen & Posner, 2012.
Це також пояснює, чому модель Познера не слід читати як твердження про єдине місце в мозку, де «знаходиться увага». Парадигма вимірює функціональний ефект орієнтування, а нейронна реалізація цього ефекту розподілена.
Що сучасні дані підтверджують найкраще
Найстійкіший висновок полягає в тому, що попередня просторово релевантна інформація здатна змінювати обробку наступної цілі. У багатьох варіантах задачі валідне орієнтування дає перевагу за часом реакції, точністю або перцептивною чутливістю. Великий огляд досліджень зорової уваги показує, що і ендогенна, і екзогенна просторова увага можуть змінювати ранні етапи зорового опрацювання, хоча їхня динаміка й наслідки не тотожні. Carrasco, 2011.
Надійним є також сам принцип прихованого орієнтування: люди можуть змінювати просторовий пріоритет без відповідного руху очей. Після 1980 року цей феномен багаторазово досліджували поведінковими, нейропсихологічними, електрофізіологічними та нейровізуалізаційними методами. Posner, 2016; Landry et al., 2023.
Менш виправдано перетворювати один конкретний cueing effect на універсальний закон про «силу уваги» людини. Величина ефекту залежить від дизайну, а різні варіанти парадигми можуть залучати різні комбінації просторового очікування, часової підготовки, моторної готовності та перцептивного добору.
Методологічні обмеження парадигми Познера
Підказка змінює не лише простір
Одна з важливих критик полягає в тому, що типова структура задачі може одночасно змінювати просторову увагу, загальну готовність і очікування щодо моменту появи цілі. Хейворд і Рістік експериментально показали, що ефект рефлексивного просторового орієнтування змінюється залежно від імовірності появи цілі між пробами та всередині проби. Отже, параметри часу й імовірності не є нейтральним фоном. Hayward & Ristic, 2013.
Центральна й периферична підказки не є чистими мітками двох процесів
Центральні символи можуть набувати автоматизованої просторової сили, а периферичні події можуть по-різному впливати на увагу залежно від завдання. Тому сучасна інтерпретація має враховувати передбачувальність підказки, її фізичні властивості, інструкцію, історію навчання та поточні цілі учасника. Capizzi et al., 2023.
Час реакції не локалізує єдиний механізм
Швидша відповідь після валідної підказки сумісна з посиленням сенсорної обробки, кращою перцептивною підготовкою, ефективнішим рішенням або зміною моторної готовності. Ретельний експеримент розділяє ці можливості додатковими показниками й контрольними умовами, а не приписує всю різницю одному «переміщенню прожектора».
Груповий ефект і індивідуальна діагностика — різні задачі
Класичні когнітивні ефекти можуть бути стабільними на рівні групи й водночас мати обмежену надійність як показники індивідуальних відмінностей. У дослідженні reliability paradox до набору таких задач входила й Posner cueing task; пізніший огляд поширених зорових задач також показує, що надійність залежить від конкретного показника та протоколу. Hedge et al., 2018; Clark et al., 2022.
Звідси практичний висновок: результат окремої онлайн-версії «тесту Познера» не встановлює діагноз і не дає універсального числового профілю уваги. Для клінічної оцінки потрібні валідовані методики, відповідні норми, контекст симптомів і професійна інтерпретація.
Парадигма Познера в нейропсихології
Просторове підказування широко використовували для дослідження наслідків локальних уражень мозку, зокрема порушень просторового орієнтування та однобічного просторового неглекту. Класична робота з тім’яними ураженнями стала одним із джерел моделі disengage–move–engage. Posner et al., 1984.
У сучасних дослідженнях варіанти cueing task застосовують у різних популяціях і поєднують із нейровізуалізацією або електрофізіологією. Проте сама парадигма є дослідницьким інструментом. Її результат залежить від параметрів експерименту й не є самодостатнім клінічним тестом для встановлення неврологічного чи психічного розладу.
Чим парадигма Познера відрізняється від Attention Network Test
Posner cueing task і Attention Network Test, ANT, споріднені історично, але це не одна методика. Просторове підказування зосереджується на тому, як cue змінює орієнтування до майбутньої цілі. ANT був створений пізніше для одночасної поведінкової оцінки трьох мереж — alerting, orienting та executive control — через комбінацію підказок і конфліктних стимулів. Fan et al., 2002.
Тому результати ANT не слід називати просто «результатом тесту Познера», а класичний cueing effect — показником усієї системи уваги. Це різні рівні експериментальної операціоналізації.
Чим модель Познера відрізняється від фільтраційних моделей уваги
Фільтраційні теорії ставлять питання про те, на якому етапі та за якими властивостями система добирає інформацію з конкурентного потоку. Наприклад, фільтраційна модель уваги Бродбента історично описувала ранню селекцію між одночасними каналами. Парадигма Познера ставить інше запитання: як попередній просторовий сигнал змінює готовність обробити ціль у певній позиції.
Ці традиції перетинаються в ширшій проблемі селективної уваги, але не є взаємозамінними. Модель Бродбента — теорія локусу селекції; cueing paradigm Познера — експериментальна рамка просторового орієнтування.
Чому парадигма Познера досі важлива
Сила цієї парадигми — у контрольованому контрасті між тим, куди дивляться очі, куди спрямований просторовий пріоритет і де насправді з’являється ціль. Завдяки цьому проста різниця між валідними й невалідними пробами стала основою для дослідження часової динаміки уваги, її перцептивних наслідків, нейронних мереж і порушень переорієнтування.
Її значення сьогодні полягає не в тому, що одна класична схема пояснює всю увагу. Значення в тому, що вона перетворила приховане орієнтування на вимірювану експериментальну подію. Саме це дало змогу перейти від метафори «фокуса уваги» до перевірюваних гіпотез про те, коли, де й за яких умов пріоритет змінює сприйняття та поведінку.
FAQ
Що таке модель Познера простими словами?
Це спосіб дослідити, як підказка про місце майбутньої події спрямовує увагу. Людина тримає погляд у центрі, але переносить увагу вбік; потім дослідники порівнюють швидкість і точність реакції, коли ціль з’явилася у підказаному або іншому місці.
Що означають valid і invalid cue?
Valid cue — валідна підказка, яка правильно вказує позицію цілі. Invalid cue — невалідна підказка, яка спрямовує увагу в іншу позицію. Різниця між такими пробами є одним зі способів оцінити cueing effect.
Що таке прихована увага?
Прихована увага — це зміна пріоритету обробки без відповідного руху очей. Людина може продовжувати дивитися прямо, але краще підготуватися до події праворуч або ліворуч.
Чи завжди центральна підказка означає довільну увагу, а периферична — автоматичну?
Ні. Це типова лабораторна відповідність, але не абсолютне правило. Символічні стрілки іноді орієнтують увагу без передбачувальної цінності, а вплив периферичної події залежить від завдання та поточних цілей. Тому тип підказки треба інтерпретувати разом із її валідністю, передбачувальністю та SOA.
Чи можна за тестом Познера діагностувати СДУГ, аутизм або неврологічний розлад?
Окремий cueing task не є достатнім для встановлення діагнозу. Варіанти парадигми використовують у дослідженнях різних груп, але індивідуальний результат залежить від конкретного протоколу, надійності показника, віку, зору, моторної відповіді, інструкції та інших чинників.
Чим модель Познера відрізняється від ANT?
Класична парадигма Познера вимірює просторове орієнтування за допомогою підказок і цілей. Attention Network Test поєднує кілька маніпуляцій, щоб окремо оцінювати alerting, orienting та executive control. ANT виріс із ширшої мережевої теорії уваги, але не є просто іншою назвою класичної cueing task.
Пов’язані статті
Джерела / References
Capizzi, M., Chica, A. B., Correa, Á., et al. (2023). Attention to space and time: Independent or interactive systems? A narrative review. Psychonomic Bulletin & Review, 30, 2030–2048. DOI
Carrasco, M. (2011). Visual attention: The past 25 years. Vision Research, 51(13), 1484–1525. DOI
Clark, K., Birch-Hurst, K., Pennington, C. R., Petrie, A. C. P., Lee, J. T., & Hedge, C. (2022). Test-retest reliability for common tasks in vision science. Journal of Vision, 22(8), 18. DOI
Corbetta, M., & Shulman, G. L. (2002). Control of goal-directed and stimulus-driven attention in the brain. Nature Reviews Neuroscience, 3(3), 201–215. DOI
Fan, J., McCandliss, B. D., Sommer, T., Raz, A., & Posner, M. I. (2002). Testing the efficiency and independence of attentional networks. Journal of Cognitive Neuroscience, 14(3), 340–347. DOI
Hayward, D. A., & Ristic, J. (2013). Measuring attention using the Posner cuing paradigm: the role of across and within trial target probabilities. Frontiers in Human Neuroscience, 7, 205. DOI
Hedge, C., Powell, G., & Sumner, P. (2018). The reliability paradox: Why robust cognitive tasks do not produce reliable individual differences. Behavior Research Methods, 50, 1166–1186. DOI
Landry, M., da Silva Castanheira, J., & Jerbi, K. (2023). Differential and Overlapping Effects between Exogenous and Endogenous Attention Shape Perceptual Facilitation during Visual Processing. Journal of Cognitive Neuroscience, 35(8), 1279–1300. DOI
Petersen, S. E., & Posner, M. I. (2012). The Attention System of the Human Brain: 20 Years After. Annual Review of Neuroscience, 35, 73–89. DOI
Posner, M. I. (1980). Orienting of Attention. Quarterly Journal of Experimental Psychology, 32(1), 3–25. DOI
Posner, M. I., Walker, J. A., Friedrich, F. J., & Rafal, R. D. (1984). Effects of parietal injury on covert orienting of attention. Journal of Neuroscience, 4(7), 1863–1874. DOI
Posner, M. I., & Petersen, S. E. (1990). The attention system of the human brain. Annual Review of Neuroscience, 13, 25–42. DOI
Posner, M. I. (2016). Orienting of attention: Then and now. Quarterly Journal of Experimental Psychology, 69(10), 1864–1875. DOI