Мері Ковер Джонс: біографія, випадок Пітера та витоки поведінкової терапії
Оновлено: 4 дні тому
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 3 вересня 2026 · Редакційна політика
Мері Ковер Джонс (Mary Cover Jones; 1 вересня 1896 — 22 липня 1987) — американська психологиня розвитку, одна з ключових постатей ранньої історії поведінкової терапії та багаторічна дослідниця розвитку людини в Каліфорнійському університеті в Берклі. Її найвідоміша робота — дослідження страху в маленького Пітера 1924 року. У популярних переказах цей епізод часто зводять до формули «вона вилікувала страх кролика». Насправді наукова історія Джонс значно ширша: вона порівнювала різні способи послаблення дитячих страхів, вивчала роль соціального наслідування, а згодом десятиліттями досліджувала розвиток особистості в лонгітюдних проєктах.
Внесок Джонс важливий ще й тому, що він стоїть на межі двох етапів психології. Ранні праці виростали з біхевіористської програми та експериментального вивчення умовних емоційних реакцій. Пізніші роботи дедалі виразніше показували людину як складну біографічну цілісність, яку неможливо пояснити однією реакцією, одним віком або одним механізмом навчання.
Коротко: чим відома Мері Ковер Джонс
У 1924 році вона опублікувала два класичні дослідження про послаблення дитячих страхів, серед них докладний опис випадку Пітера.
У дослідженні 70 дітей Джонс порівнювала кілька способів зменшення страху; найпереконливіші результати вона пов’язувала з прямим зумовленням і соціальним наслідуванням.
Її робота стала важливим історичним попередником поведінкової терапії, але систематичну десенсибілізацію як окремий метод пізніше розробив Джозеф Вольпе.
Після переїзду до Берклі Джонс стала центральною учасницею Оклендського дослідження розвитку (Oakland Growth Study) та опублікувала велику серію праць про розвиток від дитинства до дорослості.
Її наукова спадщина поєднує історію терапії страху, психологію розвитку, лонгітюдний метод, дослідження дозрівання та передумов поведінкових патернів у дорослому житті.
Біографія: від Вассара до Колумбійського університету
Мері Ковер народилася 1 вересня 1896 року в Джонстауні, штат Пенсильванія. Саме 1896 рік фіксують меморіальний матеріал Каліфорнійського університету в Берклі та біографічні джерела, пов’язані з її академічною кар’єрою. У частині пізніших вторинних публікацій трапляється 1897 рік; для канонічної біографії Українського психологічного ХАБу використовується дата, підтверджена сильнішими інституційними джерелами.
Вона навчалася в коледжі Вассар (Vassar College) і завершила бакалаврат 1919 року. Того самого року відвідала лекцію Джона Вотсона в Нью-Йорку. Біхевіористська програма Вотсона, а також його дослідження емоційних реакцій немовлят стали важливим інтелектуальним контекстом для подальшої роботи Джонс. Після Вассара вона вступила до Колумбійського університету, здобула ступінь магістра 1920 року, а докторський ступінь із психології — 1926 року.
У 1920 році Мері одружилася з психологом Гарольдом Еллісом Джонсом. У 1923 році вона стала асистенткою з психологічних досліджень в Інституті освітніх досліджень при Педагогічному коледжі Колумбійського університету. Саме в цей період сформувалася програма досліджень дитячого страху, з якою її ім’я увійшло до історії психології.
Контекст: Вотсон, «маленький Альберт» і нове питання Джонс
На початку 1920-х років Джон Вотсон і Розалі Рейнер показали, що емоційну реакцію страху можна експериментально пов’язати з раніше нейтральним стимулом. Цей історичний експеримент відомий як випадок «маленького Альберта». Його часто розглядають у контексті класичного зумовлення — формування зв’язку між стимулами та реакціями.
Джонс поставила інше питання: якщо страх може набуватися й поширюватися на схожі об’єкти, чи можна систематично послабити вже наявну реакцію страху? Це було не механічне «перевертання» експерименту Вотсона. У її програмі були реальні діти з уже сформованими страхами, різні процедури, соціальне середовище та спостереження за тим, як поведінка змінюється в часі.
Важлива деталь: страх Пітера не був створений Джонс у лабораторії. Хлопчик уже боявся білого щура, кролика, хутра, пір’я та деяких інших стимулів. Тому випадок Пітера коректніше описувати як раннє експериментальне дослідження способів послаблення наявного страху, а не як експериментальне створення фобії з подальшим «лікуванням».
«The Elimination of Children’s Fears»: дослідження 70 дітей
У статті «The Elimination of Children’s Fears», опублікованій 1924 року в Journal of Experimental Psychology, Джонс описала ширший дослідницький проєкт. У ньому спостерігали 70 дітей віком від трьох місяців до семи років. Дослідниця перевіряла, які процедури можуть зменшувати страхові реакції, що вже проявлялися в дитини.
Серед випробуваних підходів були словесне переконування, відволікання, поступове звикання, спроба дати страху згаснути через відсутність контакту зі стимулом, так звана негативна адаптація, а також два способи, які в її матеріалі виглядали найпереконливішими: пряме зумовлення і соціальне наслідування.
Пряме зумовлення означало поєднання об’єкта страху з ситуацією, що викликала позитивну реакцію. Соціальне наслідування будувалося на спостереженні за іншими дітьми, які поводилися зі страхогенним об’єктом спокійно й упевнено. Джонс підкреслювала, що в реальній роботі процедури рідко діяли в абсолютно «чистому» вигляді: вона комбінувала їх залежно від конкретної дитини та перебігу реакції.
Для історії науки це принципово. Її програма не зводилася до одного технічного прийому. Вона вже містила принаймні дві лінії, які пізніше стануть великими темами поведінкової психології: зміну емоційної реакції через нове навчання та зміну поведінки через спостереження за моделлю.
Випадок Пітера: що відбувалося насправді
Пітеру було два роки й десять місяців, коли Джонс почала систематичні спостереження. Він демонстрував виразний страх білого щура, кролика, хутряних предметів, пір’я та вати. Водночас загалом його описували як активну, допитливу й нормально адаптовану дитину. Саме ця відносна специфічність страху дала дослідниці можливість простежувати зміну реакції досить детально.
Спостереження тривали понад три місяці, хоча перебіг був нерівномірним. У лабораторії Пітер проводив час з іншими дітьми, які не боялися кролика. Кролик перебував у кімнаті на різній відстані; поступово ситуації вимагали ближчого контакту. Джонс описала послідовність від вираженого страху, коли тварина просто була в кімнаті, до доторку, тримання кролика на колінах і спокійної взаємодії.
Ця траєкторія не була прямою лінією. Після захворювання на скарлатину Пітер приблизно два місяці не брав участі в дослідженні. Повертаючись із лікарні, він пережив сильний переляк через великого собаку, який кинувся в їхній бік. Після цього страхові реакції різко посилилися. Пізніше був і локальний відкат після подряпини кролика. Такі епізоди показують: рання робота Джонс уже демонструвала контекстність страху, можливість рецидиву та вплив нових подій на раніше досягнутий результат.
Пряме зумовлення
На одному з етапів Джонс посадила Пітера у високий стілець і давала йому їжу, яку він любив. Кролика в клітці розміщували на такій відстані, щоб його присутність не переривала їжу через сильний страх. Надалі відстань поступово зменшували. Ідея полягала в тому, щоб об’єкт, пов’язаний із негативною реакцією, з’являвся разом із ситуацією, що викликала позитивну реакцію.
Цей прийом Джонс називала «прямим зумовленням» (direct conditioning). Він справді має історичну спорідненість із пізнішими процедурами роботи зі страхом, але називати його «систематичною десенсибілізацією Джонс» неточно. Систематична десенсибілізація як окремо сформульований метод пов’язана з Джозефом Вольпе і його пізнішою теорією реципрокного гальмування.
Соціальне наслідування
Не менш важливою була присутність інших дітей. Коли спокійна дитина підходила до кролика, торкалася його або брала на руки, Пітер отримував соціальну модель безпечної взаємодії. У деяких сесіях саме поведінка іншої дитини збігалася з різким просуванням Пітера до більшої толерантності.
Цей компонент часто губиться в короткому викладі історії. Через нього випадок Пітера не можна зводити лише до схеми «приємна їжа + кролик». У дослідженні одночасно діяли поступове наближення, позитивний контекст, спостереження за іншими дітьми, взаємодія з дорослими та події поза лабораторією. Саме тому пізні історики психології звертали увагу на соціальне навчання як важливу частину пояснення результату.
Що показав випадок Пітера — і чого він не довів
Для 1924 року дослідження було методологічно сміливим: Джонс вела детальні записи, описувала послідовні рівні толерантності, фіксувала відступи й раптові зміни, намагалася перевірити, чи її шкала прогресу має сенс для інших оцінювачів, і простежувала перенесення змін на споріднені стимули. Це робить випадок важливим первинним документом історії експериментальної психології емоцій.
Водночас це одиничний історичний випадок, виконаний за стандартами початку XX століття. Він не був рандомізованим клінічним випробуванням, не мав сучасної контрольної групи, стандартизованої діагностики чи сучасного протоколу оцінювання ефекту. Тому з нього не можна безпосередньо робити висновок про ефективність конкретної психотерапії для сучасних дітей із тривожними розладами.
Його наукове значення інше: він показав, що страхову реакцію можна експериментально вивчати не тільки в момент її формування, а й у процесі зміни; що зміни можуть бути поступовими й контекстно залежними; що соціальне середовище впливає на поведінку; і що нове навчання здатне змінювати відношення дитини до раніше страшного об’єкта.
Мері Ковер Джонс і систематична десенсибілізація: точне розрізнення
У популярних біографіях Джонс нерідко називають «творчинею систематичної десенсибілізації». Для історично точного канону це формулювання варто відкинути. У працях 1924 року Джонс описувала усунення або послаблення страхових реакцій, пряме зумовлення та соціальне наслідування. Вона продемонструвала ранню форму поступового реального контакту зі стимулом у позитивному контексті.
Джозеф Вольпе десятиліттями пізніше сформулював систематичну десенсибілізацію як спеціальну терапевтичну процедуру в межах власної теорії навчання. У класичному варіанті вона включала ієрархію тривожних стимулів, поступове їх опрацювання та реакцію, яку Вольпе вважав несумісною з тривогою, насамперед релаксацію. Саме з Вольпе цей термін і метод канонічно пов’язує сучасна психологічна довідкова традиція.
Отже, правильний зв’язок такий: Джонс — рання піонерка експериментального зменшення страху та історична попередниця поведінкових методів; Вольпе — розробник систематичної десенсибілізації як окремого формалізованого терапевтичного методу. Таке розрізнення одночасно віддає належне обом дослідникам і не стирає півстоліття розвитку теорії та практики.
Переїзд до Берклі та друга половина наукової кар’єри
У 1927 році Мері та Гарольд Джонси переїхали до Каліфорнії. Гарольд отримав посаду в Каліфорнійському університеті в Берклі, а Мері приєдналася до Інституту добробуту дитини (Institute of Child Welfare), який згодом став Інститутом розвитку людини (Institute of Human Development). Саме тут розгорнулася найбільша за тривалістю частина її кар’єри.
Її академічний шлях відбувався в умовах правил проти непотизму, які фактично обмежували кар’єру одружених жінок, якщо їхні чоловіки вже працювали в тому самому університеті. Джонс роками виконувала значну дослідницьку та викладацьку роботу, не маючи відповідного факультетського статусу в психології. У 1946 році вона викладала як лекторка, 1952 року отримала початкову професорську посаду (assistant professor) у Школі освіти, а 1959 року стала повною професоркою (full professor).
Ця біографічна деталь важлива для розуміння історії дисципліни: науковий вплив і формальний академічний статус у XX столітті далеко не завжди збігалися, особливо для жінок. Публікаційна продуктивність Джонс і її роль у лонгітюдних програмах значно передували пізньому професорському призначенню.
Оклендське дослідження розвитку (Oakland Growth Study): Джонс як дослідниця розвитку впродовж життя
Оклендське дослідження розвитку розпочалося 1932 року й охопило приблизно 200 школярів п’ятих і шостих класів. Проєкт був задуманий як тривале спостереження за розвитком у пубертаті та підлітковому віці, але згодом учасників неодноразово обстежували вже в дорослому, середньому та старшому віці. Джонс разом із Гарольдом Еллісом Джонсом відігравала центральну роль у проєктуванні та проведенні цієї лінії досліджень; із берклійською програмою також була пов’язана Ненсі Бейлі.
Лонгітюдний метод змінює саме питання, яке може поставити психолог. Замість порівняння різних людей у різному віці дослідник може бачити, як одна й та сама людина змінюється протягом десятиліть. Для Джонс це стало основою досліджень фізичного дозрівання, особистісного розвитку, соціальної адаптації та ранніх передумов поведінкових патернів у дорослому житті.
За даними Каліфорнійського університету в Берклі та біографічних матеріалів, Джонс опублікувала понад сто праць, пов’язаних із лонгітюдними даними. Вона не просто підтримувала контакт із вибіркою; багаторічні взаємини з учасниками допомогли зберегти унікальну дослідницьку послідовність, завдяки якій дитячі й підліткові характеристики можна було зіставляти з подальшими життєвими траєкторіями.
Дозрівання, особистість і поведінкові траєкторії
Одна з відомих ліній Джонс стосувалася раннього й пізнього фізичного дозрівання хлопців. У статті 1957 року «The Later Careers of Boys Who Were Early- or Late-Maturing» вона аналізувала, як відмінності темпу дозрівання можуть бути пов’язані з пізнішими психологічними й соціальними траєкторіями. Це вже зовсім інша наукова перспектива, ніж лабораторне дослідження одного страху: увага переноситься на довгі часові ланцюги та взаємодію біологічних, психологічних і соціальних факторів.
Інша серія робіт стосувалася розвитку патернів уживання алкоголю. У статті 1968 року «Personality Correlates and Antecedents of Drinking Patterns in Adult Males» Джонс використовувала багаторічні дані, щоб досліджувати особистісні кореляти та ранні передумови різних дорослих моделей вживання. Такі праці не слід читати як простий детерміністичний прогноз із дитинства. Їхня цінність — у можливості простежувати статистичні зв’язки на великій часовій дистанції.
У 1967 році Джонс також опублікувала огляд трьох каліфорнійських досліджень росту й розвитку в The Gerontologist. Це підкреслює масштаб її пізньої роботи: вона мислила розвиток не як короткий період до дорослості, а як процес, який можна вивчати на значній частині життєвого шляху.
Як змінювався науковий погляд Джонс
Ранній професійний старт Джонс був тісно пов’язаний із біхевіоризмом. Вона працювала з видимими реакціями, лабораторними ситуаціями, зумовленням і зміною поведінки. Проте лонгітюдні дослідження поступово привели її до ширшого бачення людини. Вона дедалі більше поєднувала кількісні дані з аналізом індивідуальних історій і наголошувала на унікальності життєвого контексту.
У пізній ретроспективі власної кар’єри Джонс прямо пов’язувала цю зміну з десятиліттями спостереження за людьми від дитинства до зрілості. Для неї реакція трирічної дитини перестала бути самодостатнім об’єктом пояснення: поведінку потрібно було бачити в розвитку, середовищі, стосунках і подальшій біографії. Це одна з найцікавіших рис її спадщини — перехід від вузького лабораторного питання до психології життєвого шляху без відмови від емпіричної дисципліни.
Чому її називали «матір’ю поведінкової терапії»
Почесне означення «матір поведінкової терапії» закріпилося за Джонс значно пізніше за її дослідження 1924 року. Його пов’язують, зокрема, з Джозефом Вольпе, який високо оцінював історичне значення її ранньої роботи. Формула влучно передає піонерський статус, але її не слід перетворювати на буквальне твердження, що одна людина «заснувала» всю поведінкову терапію.
Поведінкова терапія формувалася через багато ліній: експериментальні дослідження навчання, класичне й оперантне зумовлення, клінічні роботи Вольпе та інших терапевтів, розвиток експозиційних процедур, моделювання й подальшу інтеграцію когнітивних підходів. Місце Джонс у цій історії конкретне й сильне: вона дуже рано показала, що страх може бути предметом систематичного експериментального втручання і що нове навчання та соціальна модель здатні змінювати емоційну поведінку.
Від Джонс до сучасної експозиційної терапії
Сьогодні експозиційні підходи використовують у доказовій психотерапії тривожних розладів, обсесивно-компульсивного розладу та посттравматичних станів у різних клінічних протоколах. Однак сучасна експозиційна терапія має власну майже столітню історію розвитку після Джонс. Її теоретичні пояснення не обмежуються старою формулою контрзумовлення або обов’язковим поєднанням страхового стимулу з релаксацією.
Сучасні моделі розглядають, серед іншого, нове навчання про безпеку й очікування, перевірку катастрофічних прогнозів, формування здатності залишатися в контакті з тривогою та набуття досвіду, який суперечить попереднім загрозливим передбаченням. Тому історичну спадкоємність слід бачити як розвиток дослідницької проблеми, а не як тотожність процедур 1924 і 2026 років.
Для читача це має практичне значення: випадок Пітера не є інструкцією для самостійного лікування дитячих страхів. Коли страх стійкий, сильно обмежує навчання, сон, соціальне життя чи повсякденне функціонування, рішення варто будувати на сучасній оцінці проблеми й доказових методах, а не на буквальному відтворенні історичного експерименту.
Основні праці Мері Ковер Джонс
A Laboratory Study of Fear: The Case of Peter. The Pedagogical Seminary and Journal of Genetic Psychology. 1924;31(4):308–315. DOI 10.1080/08856559.1924.9944851.
The Elimination of Children’s Fears. Journal of Experimental Psychology. 1924;7:382–390. DOI 10.1037/h0072283.
The Development of Early Behavior Patterns in Young Children. Pedagogical Seminary and Journal of Genetic Psychology. 1926;33(4):537–585. DOI 10.1080/08856559.1926.10533050.
The Later Careers of Boys Who Were Early- or Late-Maturing. Child Development. 1957;28(1):113–128.
A Report on Three Growth Studies at the University of California. The Gerontologist. 1967;7(1):49–54. DOI 10.1093/geront/7.1.49.
Personality Correlates and Antecedents of Drinking Patterns in Adult Males. Journal of Consulting and Clinical Psychology. 1968;32(1):2–12. DOI 10.1037/h0025447.
Albert, Peter, and John B. Watson. American Psychologist. 1974;29:581–583.
A 1924 Pioneer Looks at Behavior Therapy. Journal of Behavior Therapy and Experimental Psychiatry. 1975;6(3):181–187.
Типові помилки про Мері Ковер Джонс
«Джонс створила систематичну десенсибілізацію». Точніше: вона була ранньою попередницею поведінкової роботи зі страхом; формалізований метод систематичної десенсибілізації пов’язаний із Джозефом Вольпе.
«Пітер — це просто експеримент Альберта навпаки». Історичний зв’язок є, але дизайн, вихідна ситуація та дослідницьке питання відрізнялися: страх Пітера вже існував, а Джонс досліджувала його зменшення.
«Метод полягав тільки в годуванні поруч із кроликом». У роботі діяли також поступове наближення, соціальне наслідування, взаємодія з дорослими та природні події, які могли посилювати або послаблювати страх.
«Один випадок довів ефективність сучасної терапії фобій». Випадок Пітера має історичне й концептуальне значення, але не відповідає стандартам сучасного клінічного доказу.
«Уся кар’єра Джонс — це Пітер». Більшість її професійного життя була присвячена лонгітюдній психології розвитку та Оклендському дослідженню розвитку.
«Вона була лише ученицею Вотсона». Вотсон суттєво вплинув на ранню постановку проблеми, але Джонс створила власну довгу дослідницьку програму і згодом вийшла далеко за межі раннього біхевіористського контексту.
Наукове визнання і спадщина
1960 року Джонс очолила відділ психології розвитку Американської психологічної асоціації. 1968 року вона отримала премію імені Г. Стенлі Голла за внесок у психологію розвитку. Формально вийшовши на пенсію 1960 року, вона продовжувала дослідницьку діяльність і підтримувала зв’язок із лонгітюдною програмою ще багато років.
Мері Ковер Джонс померла 22 липня 1987 року в Санта-Барбарі, Каліфорнія. Її спадщина існує одразу в кількох канонах: історії поведінкової терапії, психології розвитку, методології лонгітюдних досліджень і історії жінок у психологічній науці. Найточніше бачити її не як автора одного знаменитого кейсу, а як дослідницю, яка почала з питання «як змінюється страх?» і завершила кар’єру значно ширшим питанням — «як змінюється людина впродовж життя?».
Пов’язані матеріали Українського психологічного ХАБу
Пов’язані статті
Джерела
University of California, Berkeley. In Memoriam: Mary Cover Jones, 1896–1987. Інституційний меморіальний матеріал про біографію та академічну кар’єру.
UC Berkeley Psychology: соціальна історія кафедри. Контекст роботи Джонс у Берклі, Оклендського дослідження розвитку та академічних обмежень через правила непотизму.
Alexandra Rutherford. Mary Cover Jones. Feminist Voices. Біографічний профіль із матеріалами про освіту, Пітера, лонгітюдні дослідження та професійне визнання.
Mary Cover Jones. A Laboratory Study of Fear: The Case of Peter — повний історичний текст. Classics in the History of Psychology, York University.
Jones MC. The Elimination of Children’s Fears. DOI 10.1037/h0072283.
Jones MC. Personality Correlates and Antecedents of Drinking Patterns in Adult Males — PubMed.
APA Dictionary of Psychology: systematic desensitization. Для точної атрибуції систематичної десенсибілізації Джозефу Вольпе.
APA Dictionary of Psychology: exposure therapy. Для сучасного термінологічного контексту експозиційної терапії.
Wikimedia Commons: Mary Cover Jones, Vassar College yearbook, 1919. Зображення є суспільним надбанням у США.
Коли страх потребує сучасної професійної допомоги
Історія Мері Ковер Джонс показує, що страх може змінюватися через новий досвід і навчання. Сучасна психологічна допомога спирається на значно ширшу доказову базу, оцінку віку, контексту, інтенсивності симптомів і впливу страху на повсякденне життя. Якщо страх або тривога стійко обмежують життя дитини чи дорослого, можна звернутися до фахівця, який працює з доказовими методами та відповідним запитом.