Колективне горе: як спільноти переживають масові втрати, війну і катастрофи
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 4 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Колективне горе — це переживання значущої втрати як втрати «нашої»: такої, що стосується не лише окремої людини чи сім’ї, а групи, громади, професійної спільноти, міста, народу або іншої спільноти, з якою люди себе пов’язують. Воно може виникати після масової загибелі людей, війни, теракту, епідемії, природної чи техногенної катастрофи, а іноді — після смерті публічної постаті, яка стала символічно важливою для великої групи.
Колективне горе не означає, що всі члени спільноти відчувають однакові емоції, однаково сильно сумують або мають особистий зв’язок із кожною загиблою людиною. Його психологічна основа полягає в іншому: подія сприймається як групово значуща втрата, активує спільну ідентичність і породжує суспільні форми переживання, пам’яті та дії. Саме таку логіку описує запропонована у 2026 році процесуальна модель колективного горювання Демет Ісламбай-Япали. Авторка прямо зазначає, що теорія колективного горювання ще перебуває в розвитку, тому її модель є сучасною теоретичною рамкою, а не завершеним клінічним консенсусом.
Важливе розрізнення: колективне горе не є окремим психіатричним діагнозом. У сучасних діагностичних системах офіційною категорією є, зокрема, розлад тривалого горювання, тоді як collective grief або collective bereavement використовують як соціально-психологічні та дослідницькі поняття. Всесвітня організація охорони здоров’я включає до ICD-11 розлад тривалого горювання, а Американська психіатрична асоціація описує його як окремий діагноз у DSM-5-TR. Колективне горе до таких діагностичних категорій не належить.
Ця стаття розглядає саме психологію спільного переживання смерті й масових втрат. Базовий процес особистого горювання після смерті близької людини, клінічні межі тривалого горювання, психологічну підтримку окремої людини після втрати та психічні наслідки катастроф розкрито на ХАБі в окремих канонічних матеріалах.
Що таке колективне горе
Найточніше колективне горе можна визначити як групове переживання втрати, у якому смерть або інша незворотна втрата набуває значення для спільної ідентичності. Людина може горювати не лише тому, що особисто знала загиблих, а й тому, що бачить у події втрату частини власного «ми»: мешканців свого міста, військових своєї країни, колег своєї професії, дітей своєї громади, пасажирів рейсу, членів релігійної чи культурної спільноти.
Це не робить переживання менш реальним. Соціальна ідентичність є частиною психологічної організації людини: ми визначаємо себе через зв’язки, належність, спільну історію, місця, символи й очікуване майбутнє. Коли подія руйнує значущу частину цієї спільної реальності, емоційна реакція може виходити далеко за межі безпосередніх родин загиблих.
Водночас слово «колективне» не перетворює спільноту на одну психіку. У межах тієї самої події одна людина може переживати гострий біль, інша — гнів, третя — оніміння, четверта — мобілізацію до дії, п’ята — майже не відчувати особистої скорботи. Усі ці реакції можуть співіснувати. Немає психологічної норми, яка вимагала б від кожного однакової сили або публічності горя.
Науковий статус поняття: що відомо, а що ще досліджується
Станом на 2026 рік колективне горе має сильну теоретичну й описову присутність у психології, соціальній психології, соціології втрати та дослідженнях катастроф, але прямий емпіричний корпус значно менший, ніж для індивідуального горювання. Ісламбай-Япали називає психологічні процеси колективного bereavement теоретично недорозвиненою сферою й пропонує модель, яка має організувати подальші перевірки.
Сильніша доказова база існує для окремих компонентів явища. Систематичний огляд Інан та Інозу 2026 року узагальнив 20 досліджень втрат, пов’язаних із соціальними конфліктами. Він показав, що горювання в умовах організованого насильства, політичного переслідування та структурної несправедливості формується одночасно на індивідуальному й колективному рівнях; значення мають колективна ідентичність, питання справедливості, комеморативні практики, громадська організація та тривалі соціальні процеси навколо втрати.
Окремі якісні дослідження показують, як колективне горе проявляється в реальних суспільних ситуаціях. Наприклад, аналіз 10 000 дописів у X до першої річниці землетрусів у Кахраманмараші виявив теми солідарності, спільного осмислення, ритуалів пам’яті та політизації горя. Це цінний опис одного конкретного контексту, а не доказ універсального сценарію для всіх катастроф і культур.
Тому науково точна позиція така: існування групових і суспільних форм горювання добре узгоджується з даними про соціальну ідентичність, масові втрати, публічну пам’ять і спільні практики скорботи. Конкретна чотириланкова модель колективного bereavement є новою теоретичною пропозицією. Її механізми та межі ще потребують прямої емпіричної перевірки в різних культурах і типах втрат.
Як приватний біль стає спільним
Процесуальна модель 2026 року описує чотири пов’язані ланки. Перша — оцінка події як втрати, значущої для групи. Сам масштаб трагедії недостатній: психологічно важливо, чи сприймає людина загиблих, місце, подію або символ як частину спільного «ми».
Друга ланка — посилення актуальності соціальної ідентичності. Після удару по місту людина може особливо гостро відчути себе мешканцем цього міста; після загибелі колег — членом професійної спільноти; після масової загибелі співгромадян — частиною національної спільноти. Ідентичність не створюється трагедією з нуля, але подія може зробити її психологічно центральною.
Третя ланка — групово пов’язані емоції. Смуток може поєднуватися з гнівом, страхом, безсиллям, гордістю, вдячністю, соромом, співчуттям, потребою свідчити й пам’ятати. Колективне горе не зводиться до одного афекту, а емоції не обов’язково синхронізуються між людьми.
Четверта ланка — колективні способи реагування. Це можуть бути взаємодопомога, волонтерство, публічне вшанування, меморіали, документування імен, спільні церемонії, громадські ініціативи, правові дії, збір коштів, підтримка родин, створення архівів пам’яті. Їхня психологічна функція може полягати в тому, що спільнота робить втрату видимою, визнає її значення і створює форми дії там, де сам факт смерті змінити неможливо.
Колективне горе, масове горювання і публічний траур — не одне й те саме
Масове горювання описує ситуацію, коли дуже багато людей одночасно або протягом короткого періоду втрачають близьких. Пандемія, землетрус, теракт, масштабна аварія або війна можуть створювати саме такий контекст. У ньому існують тисячі окремих родинних втрат, які можуть накладатися на суспільне відчуття спільної трагедії.
Колективне горе стосується групового значення втрати. Людина може не мати особистої bereavement-втрати в конкретній події, але переживати її як втрату своєї спільноти. Навпаки, людина може мати дуже тяжке особисте горе, яке майже не має колективного виміру.
Публічний траур — це насамперед соціальна форма вираження й визнання втрати: дні жалоби, церемонії, прапори, хвилини мовчання, поховання, меморіальні події, символічні жести. Він перетинається з колективним горем, але не є його психологічним синонімом. Ритуал може бути офіційним навіть тоді, коли конкретна людина не відчуває сильної скорботи; і навпаки, глибоке колективно пов’язане горе може існувати без великої публічної церемонії.
Колективне горе і колективна травма: де проходить межа
Колективне горе і колективна травма часто виникають після тієї самої події, але описують різні аспекти. Горе організоване навколо втрати: когось або чогось значущого більше немає, і спільнота пристосовується до цієї незворотності. Травматичний вимір організований навколо загрози, жаху, насильства, безпорадності, порушення безпеки й наслідків травматичного досвіду.
Після ракетного удару громада може одночасно переживати смерть людей, страх повторного удару, руйнування житла, евакуацію, невизначеність і безліч практичних проблем. Частина цих процесів належить до горювання, частина — до травматичного стресу, частина — до соціального та матеріального відновлення. Автоматично називати весь спектр «колективною травмою» або весь спектр «колективним горем» означає втратити важливі відмінності.
На клінічному рівні ПТСР є окремим розладом із власними критеріями. Сильний смуток після масової трагедії сам по собі не є ПТСР. Так само наявність ПТСР у частини постраждалих не означає, що вся громада має один психіатричний стан. Загальні механізми посттравматичного стресового розладу розглядаються окремо від цієї статті.
Чому можна горювати за людьми, яких ніколи не знав
Психологічна значущість смерті визначається не лише особистим знайомством. Публічна постать може уособлювати важливий період життя, цінності, покоління або образ майбутнього. Загиблі військові чи цивільні можуть сприйматися як члени ширшого «ми». Жертви катастрофи можуть ставати символом вразливості власного міста, професії, маршруту, вікової групи або країни.
Таке горе не потребує доведення «права» на нього. Водночас воно не прирівнює різні ступені втрати. Родина людини, яка загинула, переживає смерть у системі прив’язаності, повсякденних стосунків і життєвих ролей; член ширшої спільноти може переживати інтенсивну, але іншу за структурою втрату. Визнання колективного виміру не стирає особливої реальності безпосередньо bereaved-родин.
Як колективне горе відчувається в повсякденному житті
Спільна втрата може проявлятися хвилями. Людина читає імена загиблих, бачить фотографії, приходить на прощання, чує хвилину мовчання, проходить повз місце удару — і переживання різко посилюється. Іншим часом вона працює, сміється, планує, виховує дітей і виконує звичайні справи. Ця зміна фокусу не означає байдужості.
Для індивідуального горювання сучасна двопроцесна модель та її систематичний огляд описують природне коливання між орієнтацією на втрату та відновленням життя. Переносити цю модель буквально на ціле суспільство не варто, але вона допомагає побачити загальний принцип: адаптація не вимагає безперервного перебування в болю.
У спільноті також можуть співіснувати пам’ять і буденність. Пекарня відкривається після дня жалоби, школа проводить уроки після хвилини мовчання, люди святкують весілля під час війни, діти граються поруч із меморіальними місцями. Життя, яке продовжується, не скасовує пам’ять про загиблих.
Війна як середовище повторюваних і незавершених втрат
Війна створює особливо складний контекст, тому що втрати не обмежені однією датою. Нові смерті, поранення, руйнування, зникнення безвісти, переміщення, зміна громад і тривала загроза можуть накопичуватися. Спільнота не завжди отримує період відносної безпеки, у якому подія вже стала минулою.
Систематичний огляд втрат у контексті соціальних конфліктів показує, що горювання в таких умовах тісно переплітається із соціальною ідентичністю, справедливістю, юридичними процесами, публічною пам’яттю та громадською дією. Це відрізняє воєнне bereavement від моделі, у якій смерть розглядається лише як приватна сімейна подія.
Для України важливо не перетворювати цей факт на твердження, ніби «вся нація має один психічний стан». Війна створює безліч перекривних спільнот горювання: родини загиблих, військові підрозділи, міста після обстрілів, школи після смерті учнів чи вчителів, професійні колективи, громади переселенців, діаспорні мережі. Інтенсивність і форма переживання в кожній із них відрізняються.
Українські дані також показують великий індивідуальний тягар bereavement. У загальнонаціональному дослідженні 2050 дорослих, проведеному під час війни, 87,7% учасників повідомили про втрату близької людини протягом життя; серед факторів, пов’язаних із імовірним розладом тривалого горювання, була смерть близької людини у війні. Це дані про індивідуальний PGD-ризик, а не показник «рівня колективного горя» українського суспільства.
Катастрофи, теракти й аварії: коли одна подія стає спільною точкою втрати
Після землетрусу, пожежі, повені, транспортної катастрофи, техногенної аварії або теракту є виразна часово-просторова точка, навколо якої спільнота будує пам’ять. Місце події, дата, імена загиблих, фотографії, звук сирен, маршрут транспорту або зруйнована будівля можуть стати носіями спільного значення.
Саме в таких ситуаціях особливо помітна різниця між підтримкою окремої bereaved-людини та організацією допомоги великій кількості постраждалих. Систематичний огляд системних відповідей на масове горювання знайшов лише шість релевантних досліджень і оцінив їхню якість як переважно низьку. Водночас у різних подіях повторювалися кілька практичних принципів: активне пропонування допомоги, центральна координація з локальним наданням, компетентність саме щодо конкретної події та психоосвітня складова.
Це важлива межа доказів. Ідея «після катастрофи всім потрібна одна групова терапія» не підтверджується. Масове реагування потребує багаторівневої системи: безпека, інформація, практична допомога, підтримка природних соціальних мереж, доступні маршрути до фахівців і спеціалізована допомога тим, у кого виникає клінічна потреба. Ширший системний контекст розкрито в статті «Психіатрія катастроф».
Публічна пам’ять: навіщо спільноті імена, місця й ритуали
Пам’ять виконує кілька психологічних функцій. Вона засвідчує, що смерть сталася і мала значення; повертає загиблим індивідуальність там, де масштаб події легко перетворює людей на статистику; створює спільну мову для втрати; дозволяє передавати історію наступним поколінням.
Ритуали, меморіали й комеморативні практики не є універсальним «лікуванням». Їхнє значення залежить від культури, контексту, добровільності участі, стосунків із загиблими, політичного середовища й того, чи відчуває людина практику як відповідну своїм цінностям. Систематичний огляд конфліктно пов’язаних втрат і якісне дослідження річниці землетрусу в Туреччині показують, що комеморація може бути частиною спільного осмислення, солідарності й довготривалої інтеграції втрати.
Водночас пам’ять може стати полем конфлікту: кого називають, чиї втрати помітні, який ритуал вважається прийнятним, хто має право говорити від імені спільноти. Такі суперечки не доводять «неправильність» горювання. Вони показують, що суспільне визнання втрати є частиною самого процесу колективної скорботи.
Соціальне визнання: чому «видимість» втрати має значення
Горе легше отримує підтримку, коли спільнота визнає, що смерть важлива, а людина має право сумувати. При масових втратах це стосується не лише родин. Імена на меморіалі, коректна мова в медіа, можливість брати участь у прощанні, простір для пам’яті на роботі чи в школі — усе це робить втрату соціально легітимною.
Інша ситуація виникає, коли частину втрат знецінюють, замовчують або оголошують «менш важливими». Тоді приватний біль може поєднуватися з боротьбою за визнання. У науковій літературі для окремих таких ситуацій використовують поняття disenfranchised grief, але воно не є окремим офіційним діагнозом. Канонічна сторінка C08 про невизнане горе ще готується, тому активного внутрішнього посилання на неї тут немає.
Невизначеність і зниклі безвісти: інший тип психологічної ситуації
Коли невідомо, чи людина жива, де вона перебуває або що саме з нею сталося, психіка стикається з іншою структурою втрати. Немає підтвердженої смерті, тому немає підстав вимагати від родини «прийняти факт» або почати горювати так, ніби смерть уже встановлена.
Цей стан описують через поняття невизначеної втрати. Під час війни він може існувати поруч із колективним горем: громада оплакує підтверджених загиблих і водночас живе з невизначеністю щодо полонених або зниклих безвісти. Змішування цих досвідів створює неточні очікування від родин.
Чи проходить спільнота «п’ять стадій горя»
Ні. Модель заперечення, гніву, торгу, депресії та прийняття не є універсальною обов’язковою послідовністю навіть для індивідуального bereavement, тим більше немає підстав переносити її на місто, країну або іншу спільноту.
Сучасна критика stage theory показує, що популярність моделі значно перевищує її доказову основу. Огляд стійкої популярності теорії стадій підкреслює, що професійне поле горювання давно використовує гнучкіші моделі. Науково точніше говорити про змінні процеси: хвилі емоцій, коливання між пам’яттю й повсякденними завданнями, відмінності між людьми, вплив культури, соціальної підтримки й обставин смерті.
На рівні спільноти це ще очевидніше. Поки одна група організовує меморіал, інша збирає допомогу, третя домагається розслідування, четверта повертається до роботи, а частина людей взагалі не відчуває виразного горя. Це не різні «стадії одного організму», а паралельні людські реакції.
Колективне горе не має правильного рівня публічності
Одні люди потребують бути на площі, похороні, меморіальній події чи спільній акції. Іншим легше переживати втрату приватно. Хтось багато говорить і публікує спогади, хтось уникає соціальних мереж. Хтось плаче, хтось організовує справи, хтось тимчасово відчуває емоційне оніміння.
Жодна з цих форм сама по собі не визначає глибину зв’язку чи моральне ставлення до загиблих. Примушувати людину до публічного прояву скорботи так само неточно, як вимагати «триматися» й не показувати почуттів. Спільнота підтримує краще, коли створює можливості для участі, а не єдиний обов’язковий спосіб горювати.
Солідарність після втрати: реальна можливість, а не гарантований результат
Колективне горе може посилювати відчуття належності, взаємодопомогу й готовність діяти. Це одна з функцій, які передбачає процесуальна модель колективного bereavement, а якісні дослідження катастроф також описують солідарність як важливу тему.
Проте трагедія не гарантує єдності. Вона може оголювати нерівність, конфлікти, недовіру до інституцій, суперечки про відповідальність, різні політичні інтерпретації та нерівне визнання втрат. Тому фраза «спільне горе завжди об’єднує» є надто сильною. Солідарність — можливий колективний процес, який залежить від контексту.
Гнів, справедливість і громадська дія
Після насильницької смерті або катастрофи, якій можна було запобігти, горе часто існує поруч із питаннями відповідальності. Родини й громади можуть вимагати розслідування, суду, зміни правил безпеки, пошуку зниклих, документування злочинів або відшкодування.
Огляд соціально-конфліктних втрат показує, що юридична дія, громадська організація і процеси справедливості можуть входити до способів довготривалого осмислення втрати. Це не означає, що активізм є терапією або обов’язковою «стадією». Для одних людей дія дає структуру й сенс, для інших вона виснажує, а хтось взагалі не хоче бути публічним учасником таких процесів.
Соціальні мережі: простір пам’яті, підтримки й перевантаження
Цифрові платформи змінили суспільне горювання. Повідомлення про смерть поширюється миттєво; сторінки загиблих можуть ставати меморіальними просторами; люди діляться фотографіями, історіями, іменами, зборами та інформацією про прощання. Якісний метасинтез цифрових continuing bonds описує, серед іншого, трансляцію горя, цифрове збереження пам’яті та колективні форми скорботи.
Водночас цифрова видимість має ціну. Стрічка може багаторазово повертати людину до фотографій тіл, моментів удару, деталей смерті або нескінченного потоку нових втрат. Для психологічної підтримки корисно розрізняти пам’ять і примусову повторну експозицію. Людина може обмежувати перегляд графічного контенту, вимикати сповіщення або робити інформаційні паузи без того, щоб це означало байдужість до загиблих.
Continuing bonds на рівні спільноти: пам’ять не потребує «відпускання»
Сучасна психологія горювання не вимагає розриву психологічного зв’язку з померлими. Систематичний огляд 79 досліджень continuing bonds показує складну картину: продовжені зв’язки можуть давати комфорт, підтримувати реляційну ідентичність і сенс, але в окремих ситуаціях також супроводжувати дистрес. Важливий їхній реальний вплив на адаптацію, а не сам факт пам’яті.
На рівні спільноти подібний принцип проявляється через імена, історії, архіви, меморіальні місця, щорічні вшанування, традиції та продовження важливих справ. Це не доказ буквальної присутності померлих і не містична категорія. Це спосіб включити значущу втрату в історію групи так, щоб смерть не стирала людину з колективної пам’яті.
Що допомагає спільноті переживати масову втрату
Найбільш обґрунтований підхід починається не з універсальної психотерапії, а з багаторівневої підтримки. Після масової втрати людям потрібні безпека, достовірна інформація, практична допомога, доступ до соціальних і медичних служб, можливість контактувати з близькими та зрозумілі маршрути подальшої допомоги.
На рівні громади корисними можуть бути простори пам’яті, можливість добровільно брати участь у вшануванні, підтримка сімей загиблих, збереження імен та історій, координація волонтерської допомоги, доступна психоосвіта про нормальне горювання і чітка система направлення до спеціалістів. Систематичний огляд масового bereavement підтримує принципи проактивного охоплення, локальної доступності й координації, хоча автори наголошують на низькій якості наявних досліджень.
Головна помилка — трактувати всіх членів спільноти як клінічних пацієнтів. Переважна більшість реакцій на втрату не потребує автоматичної діагностики. Підтримка стає точнішою, коли вона пропонує різні рівні допомоги й дозволяє людині користуватися тим рівнем, який відповідає її потребам.
Як підтримувати безпосередньо bereaved-родини всередині великої суспільної трагедії
Масштаб події не повинен розчиняти конкретну родину у великому наративі. Для близьких загиблого важливими залишаються дуже прості речі: називати померлого на ім’я, визнавати реальність смерті, не вимагати «бути сильними», не порівнювати втрати, пропонувати конкретну практичну допомогу й залишатися поруч не лише в перші дні.
Практичний гайд «Як підтримати людину після смерті близького» докладно розбирає слова, дії та типові помилки. Для родин загиблих військових окремо створено матеріал «Як підтримати близьких загиблого воїна».
Колективні символи можуть бути важливими, але вони не замінюють індивідуальної підтримки. Людина може пишатися суспільним вшануванням і водночас потребувати тиші; цінувати меморіал і злитися на формальність офіційної церемонії; відчувати вдячність громаді й водночас переживати глибоку самотність удома.
Групи підтримки: корисні для частини людей, але не універсальні
Ідея групи природно здається особливо доречною при колективному горі, проте доказова картина потребує точності. Систематичний огляд peer support після раптової або несподіваної смерті описав загалом позитивні результати, зокрема соціальну підтримку та зменшення ізоляції. Водночас дизайн і якість включених досліджень були неоднорідними.
Більш строгий систематичний огляд і метааналіз bereavement-груп включив 14 досліджень із 1519 дорослими. Групи мали лише невеликий ефект одразу після втручання, а на follow-up перевага не зберігалася; автори оцінили загальну доказовість як слабку через гетерогенність.
Найновіший великий систематичний огляд допомоги bereaved-людям охопив 169 рандомізованих досліджень. Помірна доказовість була знайдена для індивідуальної психотерапії щодо симптомів grief disorder, горя і депресії; для експертно фасилітованих груп доказовість щодо окремих результатів була нижчою. Ці дані стосуються переважно індивідуальних клінічних наслідків і не доводять, що групова терапія потрібна всій громаді після масової трагедії.
Grief literacy: коли підтримувати вміє сама спільнота
Окремий сучасний напрям — grief literacy, тобто знання й навички, які дозволяють родинам, друзям і громадам краще розуміти горювання, говорити про смерть і підтримувати без зайвої патологізації. Дослідження 2025 року описує громадський підхід, у якому значна частина підтримки відбувається в повсякденних соціальних мережах, а не лише в кабінеті фахівця.
Для колективного горя це особливо важливо. Коли тисячі людей одночасно стикаються з втратами, жодна система психотерапії не може й не повинна замінити живі соціальні зв’язки. Психологи, лікарі й соціальні служби потрібні там, де є клінічна або спеціалізована потреба; поруч із ними громада може підтримувати через присутність, практичну допомогу, пам’ять, включення і просту здатність не уникати теми смерті.
Коли потрібен психолог, психотерапевт або психіатр
Колективне горе саме по собі не потребує діагностики. Звернення до фахівця стає доречним на рівні конкретної людини, коли страждання дуже інтенсивне, стійко порушує сон, роботу, навчання, самообслуговування чи стосунки; коли людина не може повертатися до повсякденного життя; коли є виражені симптоми депресії, ПТСР, тяжкої тривоги або іншого психічного стану.
Окрема клінічна категорія — розлад тривалого горювання. Тут важливо не змішувати ICD-11 і DSM-5-TR. В ICD-11 центральні симптоми мають тривати щонайменше шість місяців після смерті й явно перевищувати очікувані соціальні, культурні або релігійні норми; у DSM-5-TR часовий поріг для дорослих становить щонайменше 12 місяців, для дітей і підлітків — щонайменше шість місяців. Обидві системи вимагають клінічно значущого дистресу або порушення функціонування, а не просто факту, що людина все ще сумує. Детально ці критерії розібрано в матеріалі «Тривале горювання».
ПТСР, депресивний епізод, тривожні розлади та гострі реакції на стрес мають інші діагностичні структури. Один симптом, сильна емоція або конкретна тривалість без решти критеріїв не встановлюють діагноз. Систематичний огляд конфліктно пов’язаних втрат показує, що PGD, ПТСР, депресія й тривога можуть співіснувати, тому в складних випадках важлива професійна диференційна оцінка.
Якщо з’являються суїцидальні наміри, психотичні симптоми, виражене порушення контакту з реальністю або безпосередня небезпека для себе чи інших, потрібна невідкладна професійна допомога. Це вже питання кризової та клінічної безпеки, а не «нормальної сили» колективного горя.
Що спільнота може робити практично
1. Називати втрату точно. Уникати евфемізмів там, де відомо, що людина загинула, і не оголошувати людину померлою там, де доля залишається невідомою. Точна мова допомагає не змішувати смерть, зникнення безвісти, полон і переміщення.
2. Зберігати індивідуальність загиблих. Імена, біографії, фотографії за згодою родин, професії, захоплення й історії протидіють перетворенню масової смерті на абстрактну цифру.
3. Робити участь добровільною. Меморіальні заходи, хвилини мовчання, релігійні або світські ритуали можуть бути важливими, але психологічна підтримка не створюється примусом до однакового публічного прояву емоцій.
4. Поєднувати символічну й практичну допомогу. Пам’ять важлива, але родинам одночасно можуть бути потрібні транспорт, документи, догляд за дітьми, їжа, юридична інформація, фінансова або медична допомога.
5. Підтримувати довго. Соціальна увага часто найсильніша в перші дні, тоді як потреби близьких тривають місяцями й роками. Корисна система пам’ятає про родину після завершення публічної фази трагедії.
6. Створювати кілька маршрутів допомоги. Частині людей достатньо сім’ї, друзів і громади; частині корисна група або консультація; частині потрібне спеціалізоване лікування. Єдиний формат для всіх неминуче комусь не підходить.
7. Захищати від інформаційного перевантаження. Інформування про подію потрібне, але повторне поширення графічного контенту й подробиць смерті без суспільної необхідності може збільшувати дистрес і порушувати гідність загиблих та їхніх близьких.
8. Давати місце різним темпам. Одні люди швидко повертаються до роботи, інші потребують більше часу. Повернення до повсякденності й здатність радіти не є зрадою пам’яті.
Що не варто робити після масової втрати
Не варто оголошувати всю громаду «травмованою» або «психічно хворою». Масштаб трагедії не перетворює нормальні людські реакції на діагноз.
Не варто вимагати проходження п’яти стадій, шукати момент «прийняття» або встановлювати календар, після якого людині «вже час жити далі». Горювання не має універсальної траєкторії.
Не варто змушувати людей детально переповідати подію або брати участь у груповому емоційному розкритті як обов’язковій процедурі. Підтримка має враховувати готовність, безпеку й реальні потреби.
Не варто використовувати колективну трагедію для стирання конкретних втрат. Фраза «усім зараз важко» може бути правдивою, але вона не замінює визнання смерті конкретної людини й болю конкретної родини.
Не варто робити з пам’яті тест на моральність. Люди по-різному носять чорне, відвідують церемонії, публікують дописи, слухають музику або продовжують свята. Відсутність видимого ритуалу не доводить відсутності співчуття.
Колективне горе в Україні
Український контекст поєднує масове bereavement, тривалу загрозу, повторювані атаки, загибель військових і цивільних, руйнування населених пунктів, переміщення людей, зникнення безвісти та публічне документування втрат. Через це в одній і тій самій громаді можуть одночасно існувати особисте горювання, невизначена втрата, травматичний стрес, колективна скорбота й практична боротьба за відновлення.
У 2026 році українські дослідники окремо звертають увагу на травматичні втрати, bereavement і PGD в умовах війни. Разом із уже наявними даними про PGD серед дорослих в Україні це означає, що системі потрібні два одночасні принципи: не патологізувати природне горювання та вміти вчасно помічати тих, кому потрібна спеціалізована допомога.
Колективне горе в цьому контексті найкраще розуміти не як ярлик для «психічного стану нації», а як спосіб описати, як численні спільноти надають значення втратам, підтримують близьких загиблих, створюють пам’ять і продовжують життя в умовах, де нові втрати ще можуть відбуватися.
Чи може колективне горе тривати роками
Так, спільна пам’ять про втрату може залишатися активною роками й поколіннями. Але тривалість колективної пам’яті не означає наявності психічного розладу в усіх членів спільноти. Меморіал, річниця або суспільна церемонія можуть зберігатися дуже довго, виконуючи культурну й історичну функцію.
На рівні конкретної людини клінічне питання формулюється інакше: наскільки інтенсивними є симптоми, як вони впливають на функціонування, який час минув після особистої bereavement-втрати та чи відповідає картина критеріям конкретного розладу. Тому суспільне вшанування через десятиліття і розлад тривалого горювання — категорії різного рівня.
Чи може людина не відчувати колективного горя
Так. Належність до спільноти не створює обов’язку відчувати певну емоцію. Людина може бути виснажена, зосереджена на власній сім’ї, мати інший зв’язок із подією, переживати оніміння або просто не відчувати особистої скорботи.
Психологічно небезпечно перетворювати колективне горювання на перевірку лояльності. Спільна пам’ять може бути важливою суспільною практикою, але внутрішні переживання залишаються індивідуальними.
Чи означає сміх, свято або відпочинок байдужість
Ні. Повернення до приємних занять є частиною життя після втрати. Людина може плакати на меморіальній події вранці й сміятися з дитиною ввечері; працювати, закохуватися, святкувати день народження та одночасно зберігати пам’ять про загиблих.
Вимога безперервної скорботи не відповідає сучасному розумінню горювання. Адаптація включає здатність переміщувати увагу між втратою й життям, а не назавжди залишатися в одному емоційному стані.
Чи допомагають меморіали і ритуали
Вони можуть допомагати, коли мають значення для конкретної спільноти, визнають втрату, дають можливість попрощатися або пам’ятати й не примушують до однакових почуттів. Докази не дозволяють стверджувати, що будь-який ритуал має універсальний терапевтичний ефект.
Найточніше розглядати ритуал як соціальну структуру, у якій втрата отримує форму, час, місце й свідків. Культурні, релігійні та ритуальні аспекти трауру мають власний предмет; ця стаття зосереджена на психологічних механізмах колективного горювання.
Чи всім після катастрофи потрібен психолог
Ні. Після великої трагедії багато людей переживають сильні, але природні реакції, які поступово змінюються за підтримки близьких, громади й відновлення повсякденного життя. Універсальне психологічне «лікування» всіх постраждалих не відповідає доказовому підходу.
Психологічні й медичні служби мають бути доступними, зрозумілими й здатними виявляти людей із високим рівнем дистресу, порушенням функціонування або ознаками психічного розладу. Саме багаторівнева система підтримки краще відповідає різним потребам після масових втрат.
Часті запитання
Колективне горе — це психічний розлад?
Ні. Це соціально-психологічне поняття, яким описують спільне переживання значущої групової втрати. Воно не є окремим діагнозом ICD-11 або DSM-5-TR.
Чи можна горювати через смерть незнайомої людини?
Так. Втрата може мати психологічне значення через групову ідентичність, символічний зв’язок, спільну історію або сильне ототожнення з постраждалою спільнотою. Особисте знайомство не є єдиною умовою горя.
Колективне горе і ПТСР — це одне?
Ні. Колективне горе організоване навколо групово значущої втрати, а ПТСР є клінічним розладом після травматичної експозиції з визначеними діагностичними критеріями. Вони можуть співіснувати в частини людей після тієї самої події.
Чи має колективне горе стадії?
Немає науково підтвердженої універсальної послідовності стадій для спільноти. Люди й групи реагують паралельно та по-різному, а популярну модель «п’яти стадій» не слід використовувати як обов’язковий маршрут.
Чому річниці трагедій знову посилюють емоції?
Дата, місце, фотографії, церемонії й медійне нагадування можуть робити втрату психологічно близькою. Посилення емоцій навколо важливої дати саме по собі не є ознакою психічного розладу.
Чи корисні групи підтримки?
Для частини bereaved-людей — так, особливо коли група дає соціальний контакт і розуміння. Водночас метааналітичні дані показують невеликі й неоднорідні ефекти, тому група не є універсальним або обов’язковим втручанням.
Як підтримати громаду після масової загибелі людей?
Потрібні точна інформація, практична допомога, визнання втрати, добровільні способи пам’яті, підтримка безпосередньо bereaved-родин, локально доступні служби та зрозумілий маршрут до спеціалізованої допомоги для тих, хто її потребує.
Коли сильне горювання може бути розладом тривалого горювання?
Лише після професійної оцінки всього набору критеріїв. ICD-11 і DSM-5-TR мають різні часові пороги; сам факт тривалого суму, плачу, пам’яті або участі в меморіалах не встановлює діагноз.
Пов’язані статті
Джерела
Afyonoğlu, M. F., & Pak Güre, M. D. (2026). Unveiling collective grief: A qualitative study of X posts reflecting on the Kahramanmaraş earthquake anniversary in Türkiye. Death Studies, 50(1), 1–13. https://doi.org/10.1080/07481187.2024.2404927
Ahluwalia, S., Bandini, J., Maglione, M., Miles, J., O'Hollaren, K., Zhang, D., Yedavalli, M., Yagyu, S., Motala, A., & Hempel, S. (2026). Care of Bereaved Persons: A Systematic Review. Annals of Internal Medicine, 179(4), 535–547. https://doi.org/10.7326/ANNALS-24-03679
American Psychiatric Association. (2025). Prolonged Grief Disorder. Psychiatry.org.
Bartone, P. T., Bartone, J. V., Violanti, J. M., & Gileno, Z. M. (2019). Peer Support Services for Bereaved Survivors: A Systematic Review. Omega, 80(1), 137–166. https://doi.org/10.1177/0030222817728204
Daniel, T. (2025). The Stubborn Persistence of Grief Stage Theory. Omega, 92(1), 341–355. https://doi.org/10.1177/00302228231184290
Fiore, J. (2021). A Systematic Review of the Dual Process Model of Coping With Bereavement (1999–2016). Omega, 84(2), 414–458. https://doi.org/10.1177/0030222819893139
Frankova, I., & Leshchuk, I. (2026). Traumatic loss, bereavement, and prolonged grief disorder in times of war: insights from Ukraine. European Neuropsychopharmacology, 106, 112768. https://doi.org/10.1016/j.euroneuro.2026.112768
Harrop, E., Mann, M., Semedo, L., Chao, D., Selman, L. E., & Byrne, A. (2020). What elements of a systems' approach to bereavement are most effective in times of mass bereavement? A narrative systematic review with lessons for COVID-19. Palliative Medicine, 34(9), 1165–1181. https://doi.org/10.1177/0269216320946273
Hewson, H., Galbraith, N., Jones, C., & Heath, G. (2024). The impact of continuing bonds following bereavement: A systematic review. Death Studies, 48(10), 1001–1014. https://doi.org/10.1080/07481187.2023.2223593
Inan, I., & Inozu, M. (2026). Grief processes following social conflict-related loss: A systematic review. Death Studies, 1–21. https://doi.org/10.1080/07481187.2026.2676986
İslambay-Yapalı, D. (2026). From Private Pain to Shared Sorrow: A Process Model of Collective Bereavement. Omega. Advance online publication. https://doi.org/10.1177/00302228261464849
Maass, U., Hofmann, L., Perlinger, J., & Wagner, B. (2022). Effects of bereavement groups—a systematic review and meta-analysis. Death Studies, 46(3), 708–718. https://doi.org/10.1080/07481187.2020.1772410
Redican, E., Hyland, P., Shevlin, M., Martsenkovskyi, D., Karatzias, T., & Ben-Ezra, M. (2024). Prevalence and correlates of ICD-11 prolonged grief disorder among adults living in Ukraine during the war with Russia. Acta Psychiatrica Scandinavica, 149(5), 425–435. https://doi.org/10.1111/acps.13678
World Health Organization. (2024). New manual released to support diagnosis of mental, behavioural and neurodevelopmental disorders added in ICD-11. World Health Organization.