Загальний адаптаційний синдром: три стадії моделі Сельє та сучасна оцінка
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 2 жовтня 2026 · Редакційна політика
Загальний адаптаційний синдром — це історична фізіологічна модель Ганса Сельє, яка описує, як організм може реагувати на тривалу дію сильного стресора через три послідовні фази: реакцію тривоги, стадію резистентності та стадію виснаження. Модель стала одним із фундаментальних етапів розвитку науки про стрес, однак сучасна психофізіологія не розглядає її як універсальний сценарій, за яким кожна людина обов’язково проходить під час будь-якого психологічного навантаження.
Саме це розрізнення є головним для сучасного читання Сельє. Загальний адаптаційний синдром допоміг сформулювати ідею системної відповіді організму на загрозу та тривале навантаження. Водночас нині відомо, що стресова відповідь залежить від типу стресора, його інтенсивності й тривалості, попереднього досвіду, оцінки ситуації, стану організму та індивідуальних особливостей. Тому три стадії Сельє мають насамперед історико-наукову й евристичну цінність, а не статус сучасної клінічної шкали чи діагностичної системи.
Що таке загальний адаптаційний синдром
Загальний адаптаційний синдром, або ЗАС, — це концепція системної відповіді організму на тривалу дію шкідливих або надмірних чинників. В англомовній літературі використовується назва general adaptation syndrome, скорочено GAS. У класичному варіанті модель складається з реакції тривоги, стадії резистентності та стадії виснаження.
Сельє розробляв цю модель як біологічну теорію. Її вихідним матеріалом були не описи повсякденного переживання напруги й не психотерапевтичні спостереження, а лабораторні експерименти з тваринами, яких піддавали сильним фізичним і хімічним впливам. У первинній публікації 1936 року в Nature він описав у щурів подібний комплекс змін після різних сильних ушкоджувальних впливів і припустив, що йдеться про загальну відповідь організму на пошкодження.
Ця обставина визначає межі моделі. Загальний адаптаційний синдром не є синонімом поняття стресу, не описує всю психологічну адаптацію і не є діагнозом. Це одна з історичних моделей фізіологічної стресової відповіді.
Як виникла модель Сельє
У 1930-х роках Ганс Сельє працював з лабораторними тваринами й помітив, що дуже різні сильні впливи можуть супроводжуватися схожими тілесними змінами. У короткому повідомленні 1936 року він перелічував охолодження, хірургічне ушкодження, надмірне фізичне навантаження та введення різних речовин. В експериментах спостерігалися зміни надниркових залоз, лімфоїдних органів і шлунково-кишкового тракту.
Сельє запропонував тлумачити ці зміни як генералізоване зусилля організму пристосуватися до нових умов. Згодом він розвинув концепцію в ширшу теорію стресу й адаптації. Історичний аналіз показує, що ця програма була надзвичайно впливовою, але від самого початку активно обговорювалася й критикувалася; докладний розбір цього розвитку подає Марк Джексон у науково-історичному огляді.
Важливо й те, що слово «стрес» у сучасному значенні не було центральним терміном першої нотатки 1936 року. Спочатку Сельє описував «синдром, спричинений різними шкідливими агентами», а вже пізніше поняття стресу стало рамкою для всієї його теорії. Через це популярний переказ «Сельє відкрив три стадії психологічного стресу» занадто спрощує історію. Він створював біологічну модель системної реакції організму, яку пізніше почали переносити на дуже різні контексти.
Три стадії загального адаптаційного синдрому
Класичну послідовність зазвичай передають як «тривога — резистентність — виснаження». Англійські назви в оригінальній традиції — alarm reaction, stage of resistance і stage of exhaustion. Ці назви описують логіку моделі, а не три універсальні клінічні стани людини.
1. Реакція тривоги
Реакція тривоги — початкова відповідь організму на сильний новий вплив. У класичній схемі ресурси регуляції швидко мобілізуються, а організм переходить від звичного режиму до режиму реагування на загрозу або порушення внутрішньої рівноваги.
У публікації 1936 року Сельє описував першу фазу на щурах у проміжку приблизно 6–48 годин після гострого ушкоджувального впливу. Цю цифру не можна перетворювати на людський «таймер першої стадії стресу». Вона належить до конкретного експериментального дизайну, виду тварин і типів сильних фізичних та хімічних стресорів. Для психологічного стресу в людини немає універсального правила, за яким «стадія тривоги триває дві доби».
Сучасна фізіологія справді підтверджує, що гостра стресова відповідь може включати швидку активацію симпатичної нервової системи, зміни серцево-судинної діяльності, мобілізацію енергії та роботу гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі. Однак ці механізми не є просто сучасною назвою «першої стадії Сельє». Вони описуються значно точніше, мають різну часову динаміку й залежать від характеру ситуації. Детальніше про системні механізми можна прочитати у матеріалі «Як стрес впливає на тіло: нейробіологічний погляд».
Термін «реакція тривоги» тут також не означає тривожний розлад. Історичне слово alarm позначало загальну мобілізацію організму перед сильним викликом, а не психіатричний діагноз і не обов’язково суб’єктивне відчуття тривоги.
2. Стадія резистентності
Якщо вплив продовжується і організм не руйнується під час гострої фази, у моделі Сельє настає стадія резистентності, або опору. Її сенс полягає у підтриманні функціонування в умовах триваючого навантаження: реакція вже не виглядає як гострий «сигнал тривоги», але регуляторні системи продовжують працювати так, щоб зберігати життєдіяльність і пристосовуватися до вимог середовища.
Цю стадію часто описують побутовою метафорою «людина звикла, але організм продовжує витрачати ресурси». Метафора може бути інтуїтивно зрозумілою, проте її не слід сприймати буквально. Організм не має єдиного вимірюваного «бака адаптаційної енергії», який рівномірно спорожнюється. Різні системи можуть адаптуватися, сенситизуватися, відновлюватися або змінювати реактивність по-різному.
У сучасних моделях важливіше запитувати, які саме системи активуються, наскільки відповідь відповідає вимогам ситуації, чи вимикається вона після завершення загрози і як часто повторюється навантаження. Саме цей підхід лежить в основі поняття алостазу та алостатичного навантаження.
3. Стадія виснаження
У класичній схемі стадія виснаження настає тоді, коли тривалий або надмірний шкідливий вплив перевищує здатність організму підтримувати адаптацію. У ранній експериментальній логіці йшлося про важке фізіологічне порушення, ушкодження і, за крайніх умов, загибель тварини.
Саме тут популярні пояснення найчастіше відходять від наукового змісту. «Виснаження» у моделі Сельє не дорівнює звичайній втомі після складного дня. Воно не є окремим діагнозом, не є синонімом депресії, синдрому хронічної втоми, професійного вигорання або будь-якого стану, який людина описує словами «у мене більше немає сил».
Професійне вигорання має власний науковий і класифікаційний статус та стосується робочого контексту. Емоційне виснаження може бути його компонентом, але це інше поняття. Стадія виснаження Сельє — елемент історичної біологічної моделі, а не спосіб поставити собі клінічний діагноз.
Що саме дала науці модель Сельє
Історична важливість загального адаптаційного синдрому набагато більша, ніж точність його трьох стадій як сучасної універсальної схеми.
По-перше, Сельє допоміг зробити стрес предметом системного біомедичного дослідження. Він запропонував вивчати не лише локальне ушкодження, а й узгоджену відповідь усього організму.
По-друге, модель пов’язала стрес із адаптацією. Сама ідея, що відповідь на виклик спочатку може бути захисною й функціональною, а за певних умов тривале навантаження може мати ціну для організму, залишилася фундаментальною.
По-третє, дослідження Сельє сприяли розвитку нейроендокринології стресу, зокрема вивченню гормональної регуляції та ролі надниркових залоз. У пізнішій статті 1950 року він систематизував концепцію стресу й загального адаптаційного синдрому значно ширше, ніж у первинній нотатці.
По-четверте, теорія створила мову для дискусії. Частина сучасного знання про стрес сформувалася саме через перевірку, уточнення й заперечення окремих тез Сельє. Наука розвинулася не шляхом простого збереження моделі, а через її експериментальну перебудову.
У вересні 2026 року, до 90-річчя первинної публікації, Міхаель Бауер і Райнгард Ветцкер у сучасному огляді знову розглянули внесок Сельє в контексті алостазу, гормезису та сучасної медицини стресу. Сам факт такого повернення показує: модель залишається історично продуктивною, але сучасне пояснення вже спирається на значно ширший набір механізмів.
Науковий статус: що встановлено, а що потребує обмежень
Історичний факт і базова концепція — встановлено. Сельє справді описав системні фізіологічні зміни після різних сильних ушкоджувальних впливів і сформулював трифазну модель загального адаптаційного синдрому.
Системна природа стресової відповіді — встановлено. Мозок, автономна нервова система, ендокринні, імунні та метаболічні механізми взаємодіють під час адаптації до викликів. Сучасні моделі значно точніше описують ці мережі, ніж початкова схема.
Теза про повністю неспецифічну, однакову відповідь на будь-який стресор — істотно обмежена сучасними даними. Огляд 2001 року показав виражену специфічність нейроендокринних реакцій на різні стресори: різні впливи можуть мати різні нейрохімічні «підписи».
Універсальна послідовність «тривога → резистентність → виснаження» для будь-якої людини й будь-якого психологічного стресу — не підтримується як загальна сучасна клінічна модель. Вона може бути корисною як історична схема тривалого навантаження, але не як обов’язковий маршрут.
Використання трьох стадій для самодіагностики — науково необґрунтоване. Немає аналізу крові, анкети або набору симптомів, за якими можна надійно встановити: «я перебуваю на другій стадії ЗАС».
Чому принцип «однакова відповідь на будь-який стресор» виявився занадто простим
Однією з центральних ідей Сельє була неспецифічність: різні вимоги можуть викликати спільний компонент реакції. У цьому був важливий інсайт. Дійсно, дуже різні загрози можуть залучати деякі спільні системи — наприклад, автономну нервову систему або гіпоталамо-гіпофізарно-надниркову вісь.
Але «є спільні механізми» не означає «реакція всюди однакова». Сучасні дослідження показали, що характер відповіді залежить від конкретного стресора. Біль, холод, крововтрата, гіпоглікемія, соціальна оцінка, невизначеність і загроза втрати контролю не створюють ідентичних профілів реакції.
Навіть у межах одного стандартизованого психологічного завдання люди реагують по-різному. Огляд 2019 року описує значну внутрішньо- та міжіндивідуальну варіативність реакцій кортизолу на гострий психосоціальний стрес. На реактивність впливають біологічні чинники, вік, стать, спосіб життя, попередній досвід, психологічні характеристики, медикаменти, методика вимірювання та інші умови.
Тому сучасна наука про стрес працює з множиною регуляторних механізмів і траєкторій. Загальна мобілізація організму існує, але її форма, сила, тривалість і наслідки не зводяться до єдиної триступеневої програми.
Чому три стадії не є універсальним календарем стресу
Популярні схеми часто намагаються додати до кожної стадії точні строки: кілька годин, кілька днів, тижні або місяці. Така практика створює ілюзію клінічної точності, якої модель не має.
У первинних експериментах Сельє часові описи стосувалися конкретних тварин, конкретних ушкоджувальних агентів і конкретних фізіологічних змін. Їх не можна механічно переносити на людину, яка переживає дедлайни, конфлікт, фінансову невизначеність, хворобу близького або інший психологічний стресор.
Стресова відповідь може бути короткою й завершитися відновленням. Вона може повторюватися хвилями. Окремі системи можуть адаптуватися по-різному. Людина може суб’єктивно почуватися спокійніше, але мати порушений сон; або навпаки, відчувати сильну тривогу без ознак тривалої нейроендокринної активації. Тому часову динаміку оцінюють за конкретними показниками та контекстом, а не за номером «стадії».
Сучасний погляд: від гомеостазу до алостазу
Одна з найвпливовіших сучасних рамок, що продовжила тему адаптації, — концепція алостазу. Алостаз означає підтримання стабільності через зміну: організм не просто повертає всі показники до незмінної точки, а гнучко перебудовує роботу систем відповідно до вимог ситуації.
Класичний огляд 1998 року «Stress, adaptation, and disease. Allostasis and allostatic load» описував адаптацію як взаємодію нервових, нейроендокринних та імунних механізмів. Коли ці системи вмикаються вчасно, адекватно працюють і після завершення виклику вимикаються, вони підтримують пристосування. Проблеми виникають, коли активація надто часта, надто тривала, недостатньо вимикається або коли одна система компенсує неадекватну роботу іншої.
Звідси походить поняття алостатичного навантаження — накопиченої фізіологічної ціни повторної або дисрегульованої адаптації. Це не «четверта стадія Сельє» і не нова назва виснаження. Алостатичне навантаження — інша теоретична рамка, що дозволяє аналізувати багато систем, різні патерни активації та довготривалі наслідки.
Сучасна картина також підкреслює центральну роль мозку. Саме мозок інтегрує інформацію про зовнішні й внутрішні умови, прогнозує загрозу, оцінює контрольованість і координує поведінкові та фізіологічні відповіді. Тому одна й та сама подія може мати різне значення для різних людей і викликати різні патерни реагування.
Загальний адаптаційний синдром і психологічна адаптація — різні рівні опису
Слово «адаптація» легко створює враження, що ЗАС є універсальною теорією психологічного пристосування. Це не так.
Психологічна адаптація охоплює значно ширший процес: зміну поведінки, очікувань, стратегій подолання, звичок, соціальної взаємодії, способів осмислення ситуації та регуляції емоцій. Людина пристосовується не лише через гормональні й автономні реакції, а й через навчання, планування, підтримку, зміну середовища та перегляд власних дій.
ЗАС описував передусім системну фізіологічну відповідь на тривалий сильний вплив. Він не містить повної моделі того, як людина оцінює ситуацію, обирає копінг, навчається, перебудовує соціальні відносини або створює нові способи життя.
Тому в сучасному психологічному тексті коректно говорити: модель Сельє є історичною біологічною рамкою, яка вплинула на розуміння стресу та адаптації. Некоректно говорити: будь-яка психологічна адаптація обов’язково складається з трьох стадій Сельє.
Стрес, хронічний стрес і ЗАС: де проходить межа
Стрес — ширше поняття, ніж загальний адаптаційний синдром. Стрес може бути короткочасним або тривалим, фізіологічним і психологічним, пов’язаним із реальною небезпекою або з очікуванням загрози. Він не зобов’язаний розгортатися у три стадії ЗАС.
Хронічний стрес означає тривалу або повторювану дію стресорів та/або тривале збереження стресової відповіді. Він може супроводжуватися змінами сну, настрою, когнітивного функціонування, поведінки й фізіологічних систем. Однак сам термін «хронічний стрес» не означає, що людина автоматично перебуває на «стадії резистентності» чи «стадії виснаження».
ЗАС — одна історична модель того, як тривала дія сильного стресора може переходити від початкової мобілізації до підтримання опору та, за несприятливих умов, до зриву адаптації. Сучасне дослідження хронічного стресу не потребує припущення, що всі випадки мають пройти саме цю послідовність.
Еустрес і дистрес не є стадіями ЗАС
Сельє згодом розрізняв еустрес і дистрес, але ці поняття не утворюють першу й останню стадії загального адаптаційного синдрому.
Еустрес описує навантаження, яке людина переживає як кероване, значуще або таке, що може підтримувати активність і розвиток. Дистрес пов’язаний із переживанням перевантаження, загрози або недостатності ресурсів для подолання вимог.
Розмежування еустресу й дистресу стосується якості та наслідків стресового переживання. Три стадії ЗАС стосуються історичної моделі часової динаміки системної фізіологічної відповіді. Накладати ці дві схеми одна на одну не варто.
«Стадія виснаження» не означає професійне вигорання
Професійне вигорання — окремий феномен, пов’язаний із хронічним стресом у робочому контексті. В МКХ-11 воно описується як професійний феномен, а не як самостійне медичне захворювання. Його не можна встановити за тим, що людина «дійшла до третьої стадії Сельє».
Емоційне виснаження також не тотожне стадії виснаження ЗАС. Це психологічний конструкт, який досліджують у контексті вигорання та інших форм тривалого навантаження. Слово «виснаження» спільне, але наукові значення різні.
Те саме стосується депресивних розладів, тривожних розладів, розладів, пов’язаних із травматичним стресом, і медичних причин втоми. Вони мають власні критерії, механізми та способи оцінювання. Модель Сельє не є інструментом для їх діагностики.
Що в моделі Сельє залишається корисним сьогодні
Перше — ідея системності. Стресова подія може залучати не одну «стресову залозу» чи одну емоцію, а координовану роботу мозку, автономної нервової системи, гормональної регуляції, імунних і метаболічних механізмів.
Друге — ідея адаптивності. Стресова відповідь сама по собі не є патологією. Мобілізація може бути необхідною, щоб діяти, захищатися, навчатися й пристосовуватися. Проблема виникає не тому, що організм «відчув стрес», а коли навантаження надмірне, повторюване, тривале або регуляція стає неадекватною умовам.
Третє — ідея вартості тривалого навантаження. Сучасні концепції не зводять цю вартість до буквального вичерпання єдиного запасу енергії, але підтверджують, що повторна чи тривала активація систем адаптації може бути пов’язана з несприятливими наслідками.
Четверте — необхідність розрізняти стресор і відповідь на нього. Подія, вимога або загроза — це стресор; те, що відбувається в організмі й поведінці у відповідь, — стресова реакція. Ця відмінність залишається принципово важливою.
П’яте — модель нагадує про часову динаміку. Реакція на навантаження не є статичною. Вона може змінюватися в міру тривалості впливу, навчання, відновлення та зміни умов. Саме цю ідею сучасна наука зберегла, хоча описує динаміку складніше за три фіксовані стадії.
Як правильно читати «три стадії Сельє» у 2026 році
Найточніше використовувати модель за чотирма правилами.
1. Сприймати її як історичну фізіологічну модель. Вона пояснює, як формувалася наука про стрес, і вводить важливу ідею системної адаптації.
2. Не перетворювати стадії на діагнози. «Я на стадії резистентності» або «у мене стадія виснаження» — це описова метафора, а не клінічний висновок.
3. Не прив’язувати стадії до універсальних строків. Немає науково встановленого календаря, за яким кожна людина через певну кількість годин або тижнів переходить на наступний етап.
4. Для сучасного пояснення механізмів користуватися актуальнішими моделями: регуляцією автономної нервової системи та гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі, алостазом, алостатичним навантаженням, нейроімунною взаємодією, індивідуальною варіативністю та специфічністю відповіді на різні стресори.
Саме так модель Сельє зберігає свою цінність без перебільшення її сучасного статусу.
Чи можна визначити свою «стадію» за симптомами
Надійно — ні. Втома, дратівливість, порушення сну, серцебиття, труднощі концентрації, головний біль або зміни апетиту можуть виникати в умовах стресу, але вони неспецифічні. Ті самі прояви трапляються при багатьох психологічних і медичних станах.
Перелік симптомів не показує, що людина «перейшла у виснаження за Сельє». Самооцінка може бути корисною для того, щоб помітити тривале перевантаження і змінити режим відновлення, але вона не замінює клінічне оцінювання, якщо симптоми виражені, стійкі або суттєво впливають на повсякденне життя.
Якщо стресова напруга не відпускає, корисніше оцінити конкретні чинники: що підтримує навантаження, чи є можливість відновлення, як змінилися сон і функціонування, які стратегії подолання використовуються і чи потрібна професійна допомога. Практичні кроки розібрано в матеріалі «Управління стресом: що робити, коли напруга не відпускає».
Стійкі або нові фізичні симптоми варто оцінювати за їхньою реальною медичною природою, а не списувати автоматично на «третю стадію стресу». Особливо це стосується болю в грудях, непритомності, значної задишки, різкої зміни стану або інших симптомів, які можуть потребувати невідкладної медичної оцінки.
Часті запитання
Чи є загальний адаптаційний синдром діагнозом
Ні. Це історична фізіологічна модель стресової відповіді. Вона не є окремим психічним або соматичним діагнозом і не встановлюється за набором побутових симптомів.
Скільки триває кожна стадія Сельє
Універсальної тривалості для людей немає. Ранні часові описи походять із конкретних експериментів на тваринах і не можуть бути перенесені на повсякденний психологічний стрес як готовий календар.
Чи всі люди проходять три стадії
Ні. Сучасні дані не підтримують ідею, що будь-який стрес у кожної людини обов’язково розгортається через одну й ту саму послідовність. Стресові реакції різняться залежно від стресора, контексту, індивідуальної реактивності та тривалості навантаження.
Чи означає стадія резистентності, що людина вже адаптувалася
У логіці Сельє вона означає підтримання опору до триваючого впливу. Але психологічна адаптація ширша: вона включає навчання, копінг, зміну поведінки, соціальну підтримку та перебудову взаємодії із середовищем. Тому ці поняття не тотожні.
Чи є виснаження за Сельє тим самим, що вигорання
Ні. Стадія виснаження — елемент історичної моделі ЗАС. Професійне вигорання — окремий феномен робочого контексту з власною науковою традицією та статусом у МКХ-11.
Чи спростувала сучасна наука Сельє
Точніше сказати, що вона суттєво уточнила і перебудувала його модель. Збереглися ідеї системної стресової відповіді, адаптації та можливих витрат тривалого навантаження. Водночас жорстка неспецифічність і універсальна тристадійна послідовність не описують повноту сучасних даних. Сучасні моделі враховують специфічність стресора, роботу мозку, алостаз і значну індивідуальну варіативність.
Підсумок
Загальний адаптаційний синдром Ганса Сельє — одна з ключових історичних моделей науки про стрес. Її три стадії — реакція тривоги, резистентність і виснаження — допомогли сформулювати уявлення про те, що реакція організму на тривале навантаження має динаміку, адаптивну функцію й потенційну фізіологічну ціну.
Сучасна оцінка моделі чітка: її внесок фундаментальний, а сфера прямого застосування обмежена. Стресова відповідь людини не є однаковою для всіх стресорів, не проходить за універсальним календарем і не може бути надійно визначена як «перша, друга або третя стадія» за самопочуттям. Сьогодні стрес і адаптацію пояснюють через взаємодію мозку, автономної, ендокринної, імунної та метаболічної систем, а також через специфічність ситуації, індивідуальну реактивність, алостаз і відновлення.
Тому найкраще читати Сельє не як готову карту всіх людських реакцій на стрес, а як історичний фундамент, від якого сучасна наука перейшла до точніших і багатовимірних моделей.
Пов’язані статті
Джерела
Bauer, M., & Wetzker, R. (2026). Stress, allostasis and organ failure: On the 90th anniversary of the first description of the “general adaptation syndrome”. Die Anaesthesiologie. https://doi.org/10.1007/s00101-026-01735-6
Jackson, M. (2014). Evaluating the Role of Hans Selye in the Modern History of Stress. In Stress, Shock, and Adaptation in the Twentieth Century. University of Rochester Press. https://www.ncbi.nlm.nih.gov/books/NBK349158/
McEwen, B. S. (1998). Stress, adaptation, and disease. Allostasis and allostatic load. Annals of the New York Academy of Sciences, 840, 33–44. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/9629234/
Pacák, K., & Palkovits, M. (2001). Stressor specificity of central neuroendocrine responses: implications for stress-related disorders. Endocrine Reviews, 22(4), 502–548. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/11493581/
Selye, H. (1936). A Syndrome produced by Diverse Nocuous Agents. Nature, 138, 32. https://doi.org/10.1038/138032a0
Selye, H. (1950). Stress and the General Adaptation Syndrome. British Medical Journal, 1(4667), 1383–1392. https://doi.org/10.1136/bmj.1.4667.1383
Selye, H. (1976). Forty years of stress research: principal remaining problems and misconceptions. Canadian Medical Association Journal, 115(1), 53–56. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/1277062/
Zänkert, S., Bellingrath, S., Wüst, S., & Kudielka, B. M. (2019). HPA axis responses to psychological challenge linking stress and disease: What do we know on sources of intra- and interindividual variability? Psychoneuroendocrinology, 105, 86–97. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/30390966/