Експеримент Селігмана і Маєра: вивчена безпорадність та перегляд теорії
Оновлено: 6 днів тому
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 липня 2023 · Редакційна політика
Те, що в популярній психології часто називають «експериментом Мартіна Селігмана», насправді було серією досліджень навчання й контролю, опублікованих у 1967 році Мартіном Селігманом разом із Дж. Брюсом Овермієром і Стівеном Маєром. У цих роботах дослідники показали: попередній досвід неконтрольованих неприємних подій може різко ускладнювати подальше навчання уникненню, навіть коли уникнення вже можливе. Саме з цієї програми виросла модель вивченої безпорадності.
Однак історія на цьому не закінчується. У 1978 році модель довелося реформулювати для людей, а у 2016 році Стівен Маєр і Мартін Селігман, спираючись на нейронаукові дані, прямо визнали, що первинне пояснення механізму було суттєво перевернуте: пасивність після тривалого аверсивного впливу не обов’язково є тим, що організм «вивчає»; натомість важливим набутим процесом є досвід контролю.
Коротко: що показали класичні досліди
1. Собаки, які раніше зазнавали електричних подразнень, що не залежали від їхніх дій, наступного дня значно гірше навчалися припиняти або уникати подразнення в новій ситуації.
2. У триадичній схемі Селігмана і Маєра одна група могла припиняти подразнення власною дією, друга отримувала фізично узгоджене з першою подразнення, але не могла впливати на його припинення, а третя не отримувала такого впливу. Це дозволяло відокремити роль неконтрольованості від самого факту електричного подразнення.
3. У подальшому тесті приблизно дві третини тварин із групи неконтрольованого впливу не навчилися вчасно тікати, тоді як близько 90% тварин із групи попереднього контролю та групи без попереднього подразнення засвоювали реакцію уникнення.
4. Первинна теорія пояснювала це тим, що тварини нібито засвоювали незалежність результату від власних дій. Сучасніша нейронаукова інтерпретація зміщує акцент: тривалий аверсивний вплив сам по собі може запускати пасивність і тривожність, тоді як досвід контролю активує механізми, що пригнічують цю реакцію.
Це був не один експеримент і не робота одного Селігмана
У лютому 1967 року Дж. Брюс Овермієр і Мартін Селігман опублікували працю про те, як попередній невідворотний електричний вплив заважав собакам згодом навчатися втечі та уникненню в іншій ситуації. Автори перевіряли альтернативні пояснення й показали, що ефект не зводився просто до звикання до сили подразнення або до засвоєння невдалої конкуруючої рухової реакції.
У травні того самого року Мартін Селігман і Стівен Маєр опублікували іншу ключову роботу — «Failure to Escape Traumatic Shock». Саме вона стала класичним джерелом триадичної логіки, яка порівнювала контрольований вплив, неконтрольований вплив і відсутність попереднього впливу. Тому коректніше говорити про ранню експериментальну програму Селігмана, Маєра, Овермієра та колег, а не про одноосібне «відкриття Селігмана».
Як працювала триадична схема
Ключова проблема полягала в тому, щоб зрозуміти, що саме впливає на подальшу поведінку: болісний стимул як такий чи відсутність контролю над ним. Для цього в класичній схемі використовували три групи.
У першій групі тварина могла певною дією припинити електричне подразнення. У другій, «спареній» із першою, тварина отримувала подразнення тієї самої тривалості: воно припинялося тоді, коли тварина з першої групи виконувала потрібну дію. Отже, фізичний вплив для пари був узгоджений, але дії другої тварини нічого не змінювали. Третя група не отримувала попереднього електричного впливу.
Наступного дня тварин переносили в іншу установку — двосекційну камеру з бар’єром. Тут подразнення вже можна було припинити, перемістившись до іншої секції, а згодом — уникнути, реагуючи на сигнал до його початку. Саме на цьому етапі ставала помітною різниця між попереднім досвідом контролю та неконтрольованості.
Що сталося в камері уникнення
Тварини, які раніше могли контролювати припинення подразнення, поводилися приблизно так само, як тварини без попереднього електричного впливу: вони досить легко опановували втечу. Натомість значна частина собак із попереднім неконтрольованим впливом не ініціювала ефективної реакції, хоча тепер вихід був доступний.
У ретроспективному огляді 2016 року Маєр і Селігман підсумували класичний результат так: приблизно дві третини тварин із групи неконтрольованого впливу не навчилися тікати, тоді як близько 90% тварин із групи контрольованого впливу та групи без подразнення навчалися успішно. Важливо, що контрольована й неконтрольована групи могли отримувати однаковий за тривалістю фізичний вплив; різнилася насамперед залежність результату від власної дії.
Саме ця різниця й зробила дослідження впливовим. Воно показувало не просто наслідок болісного досвіду, а роль контрольованості: чи має поведінка організму реальний зв’язок із тим, що відбувається далі.
Первинне пояснення: «вивчена безпорадність»
Селігман і Маєр припустили, що під час неконтрольованого впливу тварина засвоює: її реакції не визначають результат. Коли згодом з’являється нова ситуація, де дія вже могла б допомогти, попереднє очікування неконтрольованості заважає ініціювати й засвоїти ефективну поведінку.
Це пояснення було когнітивним для свого часу: важливою вважалася не лише зовнішня послідовність стимулів і реакцій, а те, що організм нібито вивчає відношення між власною поведінкою та наслідком. Звідси й назва «вивчена безпорадність».
Чому модель не можна просто перенести з собак на депресію людини
Ранні результати швидко почали використовувати як модель деяких аспектів людської пасивності та депресії. Але експериментальна поведінка тварини після неконтрольованого аверсивного впливу не є тотожною клінічній депресії людини. Депресивні розлади мають значно складнішу біологічну, психологічну й соціальну природу, а сама модель безпорадності пояснювала лише частину явищ.
Проблеми стали помітними й у дослідженнях людей: однакові негативні події не призводили до однакової безпорадності, а рання версія теорії погано пояснювала, чому в одних людей очікування безсилля стає тривалим і поширюється на різні сфери, а в інших залишається короткочасним і специфічним.
1978 рік: атрибутивна реформуляція
У 1978 році Лін Абрамсон, Мартін Селігман і Джон Тіздейл опублікували статтю «Learned Helplessness in Humans: Critique and Reformulation». Автори прямо критикували стару гіпотезу, коли її застосовували до людей.
Нова версія додала аналіз причинних пояснень. Після події, яку людина сприймає як неконтрольовану, має значення, як вона пояснює причину: як внутрішню чи зовнішню, стабільну чи нестабільну, глобальну чи специфічну. Від цього, за моделлю, залежить, чи очікування безпорадності буде широким або обмеженим, тривалим або коротким і чи впливатиме воно на самооцінку.
Ця реформуляція була важливою ще й тому, що фактично визнала: проста схема «неконтрольована подія → безпорадність» недостатня для пояснення людської поведінки.
2016 рік: чому Маєр і Селігман переглянули первинний механізм
Через майже пів століття Стівен Маєр і Мартін Селігман повернулися до цієї моделі в огляді «Learned Helplessness at Fifty: Insights from Neuroscience». Їхній висновок був незвично радикальним для авторів класичної теорії: первинне пояснення, за їхніми словами, було «перевернуте».
Накопичені нейронаукові дані показали, що пасивність після тривалих аверсивних подій не обов’язково потребує окремого навчання. Маєр і Селігман описали її як базову, не вивчену реакцію, пов’язану, зокрема, з активацією серотонінергічних нейронів дорсального ядра шва, що може пригнічувати активну втечу.
Натомість досвід реального контролю над стресором змінює відповідь. У сучасній моделі важливу роль відіграють префронтальні механізми, які виявляють контроль і можуть пригнічувати активність систем, пов’язаних із пасивністю та тривожністю. Інакше кажучи, центральним набутим компонентом виявився не стільки стан «я нічого не можу», скільки досвід «мої дії справді змінюють результат».
Це не означає, що всі попередні спостереження стали хибними. Поведінковий ефект — різниця між попереднім контролем і неконтрольованістю — залишився важливим. Змінилося пояснення того, який саме процес потрібно вважати вивченим.
Що з цієї історії залишається важливим сьогодні
По-перше, дослідження зробили контрольованість окремою експериментальною змінною. Вони допомогли показати, що однаковий за фізичними характеристиками негативний вплив може мати різні наслідки залежно від того, чи здатна поведінка організму змінити результат.
По-друге, ця історія стала прикладом того, як психологічна модель може змінюватися разом із доказами. Від раннього пояснення через «навчену» неконтрольованість дослідницька програма пройшла через атрибутивну реформуляцію для людей до нейронаукової моделі, у якій особливу роль має навчання контролю.
По-третє, поняття вивченої безпорадності й далі використовується в дослідженнях стресу, мотивації та поведінкового контролю, але його не варто подавати як універсальне пояснення депресії, травматичного досвіду або життєвої пасивності. Це експериментальна модель із конкретною історією, межами та переглянутим механізмом.
Етичний контекст
Класичні досліди 1960-х років проводили на собаках із застосуванням електричного подразнення. У ретроспективному огляді 2016 року Маєр і Селігман самі писали, що робота з собаками була для них важким досвідом і що згодом дослідницька програма перейшла переважно до інших моделей. Сьогодні цей історичний матеріал важливо описувати без романтизації процедури: його наукове значення не скасовує етичної проблемності аверсивних експериментів на тваринах.
Що читати далі
Про самого Мартіна Селігмана, еволюцію його поглядів від вивченої безпорадності до позитивної психології та моделі PERMA читайте в канонічному хабі «Мартін Селігман: вивчена безпорадність, позитивна психологія, PERMA та ідеї».
Для ширшого контексту напряму дивіться також матеріал «Позитивна психологія: що це». Окремий кластер Українського психологічного ХАБу про вивчену безпорадність проходить редакційну консолідацію, тому його остаточну канонічну структуру буде визначено окремо.