Ед Десі: біографія, внутрішня мотивація і теорія самодетермінації

3 вер.

Читати 8 хв

Ед Десі — американський психолог, який змінив саме питання про мотивацію. Замість того щоб розглядати поведінку лише через силу винагород, покарань або інших зовнішніх стимулів, він досліджував, чому людина іноді діє з інтересу й добровільності, а іноді — під тиском, навіть якщо зовні виконує ту саму дію.

Його ранні експерименти з внутрішньою мотивацією стали початком дослідницької програми, яка згодом разом із Річардом М. Раяном переросла в теорію самодетермінації. У цій теорії центральним стало розрізнення не просто «більшої» і «меншої» мотивації, а різної якості мотивації: внутрішньої й зовнішньої, автономної й контрольованої, а також амотивації.

Хто такий Ед Десі

Едвард Л. Десі (Edward L. Deci; 14 жовтня 1942, Палмайра, штат Нью-Йорк, США — 14 лютого 2026, Рочестер, штат Нью-Йорк, США) — американський психолог, дослідник людської мотивації та співрозробник теорії самодетермінації разом із Річардом М. Раяном.

Десі починав не з психології. 1964 року він закінчив Hamilton College, де вивчав математику. Після навчання в Європі він здобув ступінь MBA у Wharton School Пенсильванського університету, а 1970 року — докторський ступінь із соціальної психології в Carnegie Mellon University. Його дисертація, виконана під керівництвом Віктора Врума, була присвячена тому, як соціальний контекст впливає на внутрішню мотивацію. У 1973–1974 роках Десі також був міждисциплінарним постдокторантом у Stanford University.

1970 року він приєднався до кафедри психології University of Rochester і фактично провів там усю академічну кар’єру. Згодом став професором соціальних наук імені Гелен Ф. та Фреда Г. Говенів, керував програмою досліджень людської мотивації та 2017 року перейшов у статус професора-емерита. У лютому 2026 року Десі помер у своєму домі в Рочестері у віці 83 років.

Питання, яке змінило дослідження мотивації

На початку кар’єри Десі психологічне пояснення поведінки значною мірою будувалося навколо підкріплення: якщо певна дія винагороджується, її ймовірність має зростати. Десі поставив інше питання: що відбувається, коли винагороду додають до діяльності, яка вже сама по собі цікава людині?

Це змінило фокус. Винагорода перестала бути лише величиною, яку можна «додати» до мотивації. Важливим став психологічний зміст ситуації: чи переживає людина подію як підтримку власної компетентності та вибору, чи як засіб контролю.

Саме з цього напряму виросло одне з найвідоміших розрізнень сучасної психології мотивації — між внутрішньою мотивацією та зовнішньою мотивацією.

Ранні експерименти з внутрішньою мотивацією

У статті 1971 року Effects of Externally Mediated Rewards on Intrinsic Motivation Десі повідомив результати експериментів, у яких вивчав, як зовнішня грошова винагорода може змінювати подальшу зацікавленість у вже привабливому завданні. Важливо, що його цікавило не лише те, чи виконує людина дію під час винагородження, а й чи продовжує вона добровільно займатися нею, коли зовнішній стимул зникає.

Ця логіка стала основою багаторічної дискусії про так званий ефект підриву внутрішньої мотивації. Сам Десі не «відкрив внутрішню мотивацію» як поняття і не довів, що будь-яка винагорода завжди шкодить інтересу. Його внесок точніше описувати як ключову експериментальну програму, яка показала: вплив зовнішніх стимулів залежить від того, як вони змінюють переживання діяльності.

1975 року Десі узагальнив ранню програму досліджень у монографії Intrinsic Motivation. Поступово питання про винагороди стало частиною значно ширшого питання — за яких умов люди регулюють власну поведінку добровільно, а за яких відчувають її нав’язаною.

Від внутрішньої мотивації до теорії самодетермінації

У співпраці з Річардом М. Раяном ранні дослідження Десі оформилися в теорію самодетермінації — Self-Determination Theory. Важливою книжковою віхою стала їхня праця 1985 року Intrinsic Motivation and Self-Determination in Human Behavior, а зріла структура теорії представлена, зокрема, в монографії 2017 року Self-Determination Theory: Basic Psychological Needs in Motivation, Development, and Wellness.

Теорія самодетермінації — це широка теорія людської мотивації, розвитку та благополуччя. Вона аналізує, як соціальні умови підтримують або ускладнюють автономну саморегуляцію, задоволення базових психологічних потреб і стійке залучення до діяльності.

В Українському психологічному ХАБі назва Self-Determination Theory канонізована як «теорія самодетермінації». Загальне поняття «самовизначення» має ширший зміст — визначення людиною власних цілей, цінностей, ідентичності та життєвого напряму — і не є синонімом конкретної теорії Десі та Раяна.

Сучасна теорія самодетермінації містить шість взаємопов’язаних мінітеорій. Вони пояснюють внутрішню мотивацію, процес інтерналізації зовнішньої регуляції, індивідуальні каузальні орієнтації, базові психологічні потреби, зміст життєвих цілей і мотиваційні процеси у близьких стосунках.

Три базові психологічні потреби

У зрілій теорії самодетермінації центральне місце займають три базові психологічні потреби: автономія, компетентність і зв’язність з іншими.

Автономія означає переживання власної поведінки як добровільної та внутрішньо схваленої. Це не вимога повної незалежності й не тотожність «робити все без інших». Людина може діяти разом з іншими, приймати правила або виконувати обов’язки й водночас переживати їх як узгоджені зі своїми цінностями та вибором.

Компетентність — це потреба відчувати ефективність у взаємодії зі світом, бачити зв’язок між зусиллями й результатом, розвивати майстерність і справлятися з посильними викликами.

Зв’язність з іншими — потреба переживати значущий контакт, взаємну турботу, прийняття та належність. Англійський термін relatedness у літературі також перекладають як пов’язаність або зв’язаність.

У теорії ці потреби розглядаються як умови повноцінного функціонування, а не як три бажання з довільного списку. Водночас сучасна наука оцінює такі твердження через накопичені емпіричні дані, а не через сам статус теорії. Великий метааналіз 2024 року, що охопив 4561 ефект із 881 незалежної вибірки і понад 443 тисячі учасників, показав сильні зв’язки між міжособистісною підтримкою автономії, компетентності та зв’язності й задоволенням відповідних потреб та суб’єктивним благополуччям; зв’язки з результативністю були малими або помірними. Загальна картина була досить стабільною між культурами, хоча окремі зв’язки змінювалися залежно від культурного контексту.

Автономна і контрольована мотивація

Один із головних внесків теорії самодетермінації полягає в тому, що вона не зводить мотивацію до протиставлення «внутрішня або зовнішня».

Внутрішня мотивація виникає, коли діяльність виконується заради інтересу та задоволення від самої діяльності. Зовнішня мотивація означає, що дія спрямована на результат, відокремлений від неї самої. Але зовнішня мотивація буває різною за ступенем інтерналізації.

На найбільш контрольованому полюсі перебуває зовнішня регуляція: людина діє через винагороду, вимогу або загрозу санкції. Інтроєктована регуляція вже частково засвоєна, але поведінку підтримує внутрішній тиск — наприклад, провина, сором або прагнення довести власну цінність.

Ідентифікована регуляція виникає, коли людина свідомо визнає особисту важливість діяльності. Інтегрована регуляція означає ще глибшу узгодженість мотиву з ідентичністю та системою цінностей. Обидві ці форми залишаються зовнішньою мотивацією, бо дія виконується заради відокремленого результату, але вже належать до автономної мотивації.

Тому автономна мотивація ширша за внутрішню. Вона охоплює внутрішню мотивацію та автономно інтерналізовані форми зовнішньої регуляції. Контрольована мотивація, навпаки, охоплює передусім зовнішню та інтроєктовану регуляцію. Окремо теорія описує амотивацію — стан, коли людина не має достатнього наміру діяти або не бачить сенсу, цінності чи ефективності дії.

Це розрізнення пояснює повсякденну ситуацію: людина може не отримувати задоволення від самої підготовки до складного іспиту, але вчитися добровільно, бо вважає цю мету своєю. Така мотивація не є внутрішньою, проте може бути автономною.

Чи справді винагороди «вбивають» мотивацію

Популярна формула «винагороди вбивають внутрішню мотивацію» занадто груба.

Метааналіз Десі, Річарда Кестнера і Річарда Раяна 1999 року об’єднав 128 експериментальних досліджень. Автори виявили, що очікувані матеріальні винагороди та деякі форми винагород, прив’язані до участі, завершення або виконання завдання, у середньому могли знижувати подальше добровільне залучення до цікавої діяльності. Водночас позитивний вербальний зворотний зв’язок у цьому аналізі був пов’язаний із підвищенням внутрішньої мотивації.

Це вже показує, що «винагорода» не є однорідною змінною. Має значення, чи вона очікувана, матеріальна, інформаційна або контрольна, до чого саме прив’язана і що вимірюється після неї.

Подальші метааналітичні роботи зробили картину ще точнішою. Метааналіз Крістофера Серазолі, Джесіки Ніклін і Майкла Форда 2014 року охопив 183 вибірки та 212 468 учасників. Внутрішня мотивація краще передбачала якість виконання, а зовнішні стимули — кількість виконаного; автори прямо підкреслили, що для результативності внутрішня мотивація та стимули не обов’язково є антагоністами.

Тому науково коректний висновок звучить інакше: зовнішні стимули можуть змінювати внутрішню мотивацію, але напрям і сила ефекту залежать від виду стимулу, способу його подання, характеру діяльності та критерію результату.

Де застосовують теорію самодетермінації

Теорія Десі та Раяна стала дослідницькою рамкою для освіти, праці й організацій, спорту, охорони здоров’я, психотерапії, батьківства та міжособистісних стосунків. Її центральне прикладне питання однакове: які умови підтримують автономію, компетентність і зв’язність, а які перетворюють діяльність на досвід тиску, безсилля або відчуження.

Це не універсальний рецепт «як мотивувати будь-кого». Дані залежать від сфери, дизайну дослідження та конкретного результату. Великий метааналіз 2024 року дає сильну підтримку зв’язкам між підтримкою базових потреб, їх задоволенням і благополуччям, але зв’язки з результативністю скромніші. Інтервенційні дослідження в окремих сферах також дають неоднакові результати. Тому практичне використання теорії має спиратися на конкретні дані, а не на механічну формулу «дай людині вибір — і мотивація зросте».

Ключові праці Еда Десі

1971 — Edward L. Deci. Effects of Externally Mediated Rewards on Intrinsic Motivation. Journal of Personality and Social Psychology, 18, 105–115.

1975 — Edward L. Deci. Intrinsic Motivation. New York: Plenum Publishing.

1985 — Edward L. Deci, Richard M. Ryan. Intrinsic Motivation and Self-Determination in Human Behavior. New York: Plenum Publishing.

1999 — Edward L. Deci, Richard Koestner, Richard M. Ryan. A Meta-Analytic Review of Experiments Examining the Effects of Extrinsic Rewards on Intrinsic Motivation. Psychological Bulletin, 125, 627–668.

2000 — Edward L. Deci, Richard M. Ryan. The “What” and “Why” of Goal Pursuits: Human Needs and the Self-Determination of Behavior. Psychological Inquiry, 11, 227–268.

2017 — Richard M. Ryan, Edward L. Deci. Self-Determination Theory: Basic Psychological Needs in Motivation, Development, and Wellness. New York: Guilford Press.

Ці праці показують розвиток програми Десі: від раннього питання про вплив зовнішніх винагород — до широкої теорії мотивації, саморегуляції, психологічних потреб і благополуччя.

Сучасна наукова оцінка

Теорія самодетермінації сьогодні залишається активною дослідницькою програмою, а не лише історичною моделлю. Її поняття використовують у великих метааналізах, міжкультурних дослідженнях і прикладних роботах.

Найстійкіша частина спадщини Десі — сама постановка питання про якість мотивації. Однакова поведінка може підтримуватися різними регуляторними процесами: інтересом, особисто прийнятою цінністю, внутрішнім тиском або зовнішньою вимогою. Це розрізнення дає точнішу модель, ніж проста шкала «мотивований — немотивований».

Сучасні дані також підтримують важливість соціального контексту й задоволення базових психологічних потреб для благополуччя та мотиваційних процесів. Водночас сила зв’язків залежить від того, що саме вимірюють, у якій сфері, у якій культурі та яким методом. Особливо обережно слід переносити загальні мотиваційні висновки на конкретні клінічні, освітні або організаційні результати.

Історична дискусія про винагороди також не зводиться до одного універсального ефекту. Ранні висновки Десі стали продуктивною науковою проблемою саме тому, що породили десятиліття перевірок, уточнень і метааналізів.

Вплив Еда Десі

Десі вплинув на психологію не одним терміном або одним експериментом. Його довготривала співпраця з Річардом Раяном створила цілу дослідницьку традицію, у якій мотивація розглядається через автономію, інтерналізацію, психологічні потреби та взаємодію людини із соціальним середовищем.

У University of Rochester Десі й Раян протягом десятиліть розвивали Human Motivation Program, яка стала одним із центрів дослідження мотивації. 2015 року вони також заснували Center for Self-Determination Theory.

Особливість спадщини Десі полягає в переході від простого питання «що змусить людину діяти?» до іншого: «чому людина діє саме так і наскільки ця дія переживається як її власна?». Саме це розрізнення зробило його роботи фундаментальними для сучасної психології мотивації.