Діалог: що це і як виникає взаєморозуміння

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика

Діалог — це взаємодія двох або більше учасників, у якій кожна наступна репліка співвідноситься з попередніми висловлюваннями, діями та ситуацією спілкування. У діалозі люди ставлять запитання, відповідають, уточнюють, погоджуються, заперечують і поступово встановлюють, що саме вони зрозуміли одна в одної. Взаєморозуміння виникає завдяки спільному уточненню значень, урахуванню контексту та можливості виправити помилкове тлумачення. Воно означає достатньо точне розуміння сказаного для конкретної ситуації, а не обов’язкову згоду з поглядами співрозмовника.

У мовознавстві діалог описують через взаємопов’язані репліки, а в психології та дослідженнях спілкування — через спільну діяльність, увагу, очікування, пам’ять про розмову й узгодження значення. Таке визначення поєднує мовознавчий опис Енциклопедії Сучасної України з емпіричним підходом до спільного підґрунтя розмови.

Що таке діалог у психології

Слово «діалог» походить від грецької назви розмови. Діалог може відбуватися між двома людьми або в групі: кількість учасників сама собою не визначає якості обміну. Його основною властивістю є взаємна зумовленість висловлювань. Людина говорить з урахуванням того, що вже було сказано, а реакція іншого учасника стає новою підставою для наступного висловлювання.

Найпростіший приклад: «Ти прийдеш завтра?» — «Після обіду зможу». Друга репліка набуває конкретного змісту завдяки першій. Якщо учасники вкладають у слово «завтра» різні часові орієнтири або мають на увазі різні події, зв’язний обмін репліками ще не означатиме досягнутого розуміння. Потрібне уточнення: «Тоді зустрінемося о третій?»

Для психологічного аналізу важливо, що діалог має кілька рівнів одночасно. На мовному рівні співрозмовники добирають слова і будують речення; на когнітивному — співвідносять почуте зі знаннями та припущеннями; на соціальному — враховують ролі, стосунки, правила й очікування; на практичному — вирішують, що робитимуть після розмови. Ці рівні взаємодіють. Зміна тону може змінити сприйняття запитання, а уточнення факту — емоційне ставлення до ситуації.

Психолог Герберт Кларк розглядав розмову як спільну діяльність, у якій учасники координують свої дії й намагаються дійти розуміння, достатнього для поточного завдання. Звідси випливає суттєве розрізнення: говорити зрозуміло — частина роботи; перевіряти, як висловлювання сприйняв інший, — друга її частина. Наукову модель узгодження описано в працях Кларка про спільні знання та співпрацю.

Ширша карта психології діалогу, комунікації, переговорів та медіації показує, як це базове поняття пов’язане з іншими способами взаємодії та процедурами досягнення домовленостей.

Які ознаки має діалог

Взаємна орієнтація на репліки

Репліки пов’язані змістом або реакцією на ситуацію. Відповіддю може бути пояснення, прохання, мовчання, зміна теми чи незгода. Отже, діалог не зводиться до механічної послідовності «запитання — відповідь»: люди можуть разом добирати формулювання, завершувати думку, повертатися до сказаного раніше або на деякий час відкладати складне питання.

Чергування ініціативи

Учасники мають можливість почати висловлювання, відповісти, попросити уточнення й вплинути на подальший перебіг розмови. Чергування реплік часто відбувається дуже швидко: люди розпізнають можливі завершення висловлювань і планують власну відповідь завчасно. Міжмовне дослідження розмов у десяти мовах виявило як спільні закономірності чергування, так і культурні відмінності у тривалості пауз та допустимих затримок. Це опис звичайної організації розмови, а не правило, яке кожна людина повинна відтворювати з однаковою швидкістю. Стіверс та співавтори, 2009.

Спільна побудова значення

Слово або коротка фраза не має для всіх співрозмовників однакового практичного змісту за будь-яких обставин. Вислів «підготуйте матеріали» залежно від ситуації може означати зібрати документи, скласти доповідь або принести обладнання. Учасники уточнюють, які дії та предмети маються на увазі, й завдяки цьому створюють достатньо спільну основу подальшої взаємодії.

Можливість уточнити й виправити

Коли людина перепитує «Я правильно почув?» або «Ти маєш на увазі сьогоднішню зустріч?», вона виконує звичайну роботу з підтримання розмови. Дослідники називають такі послідовності відновленням взаєморозуміння або виправленням у взаємодії. Порівняльні дані з різних мов показують, що способи виявляти та виправляти труднощі розуміння є важливою складовою організації діалогу. Дінгемансе та співавтори, 2015; огляд про інтерактивне виправлення, 2024.

Як саме виникає взаєморозуміння

Взаєморозуміння формується протягом розмови. На початку учасники мають власні знання, цілі й припущення. Висловлювання одного стає для іншого свідченням того, що саме мається на увазі; відповідь показує, наскільки вдалим було первинне пояснення. Далі співрозмовники або продовжують спільну справу, або повертаються до місця розбіжності. Це послідовне узгодження можна розкласти на кілька процесів, які в реальному спілкуванні часто відбуваються одночасно.

1. Учасники визначають предмет спільної уваги

Щоб говорити про одну подію, потрібно встановити, про яку саме подію йдеться. «Наша зустріч» може означати сьогоднішній дзвінок або збори наступного тижня. Мовець припускає певну обізнаність слухача, але це припущення необхідно співвіднести з відповіддю. Слова «та зустріч у вівторок, на якій обговорювали графік» одразу дають більше орієнтирів.

Спільна увага стосується не лише предметів у полі зору. Люди можуть разом зосередитися на плані, спогаді, рішенні або суперечливій події. Для цього вони мають достатньо конкретно назвати предмет розмови й утримувати його в центрі обговорення, поки не стане зрозуміло, що відбулося.

2. Вони спираються на спільне підґрунтя

Спільне підґрунтя — це відомості, щодо яких учасники мають підстави вважати, що вони взаємно доступні. Воно складається зі спільного досвіду, щойно сказаного, знань про ситуацію та прийнятих у певному середовищі значень. Двоє колег можуть сказати «надішли оновлену версію» і легко зрозуміти, про який документ ідеться. Новому учаснику команди доведеться назвати назву файлу, дату й одержувача.

Систематичний огляд Бове, Кнутсен і Фоссар (2024) аналізував способи вимірювання спільного підґрунтя в експериментальних завданнях узгодження об’єктів. Автори розрізнили прямі показники спільного значення та непрямі мовні показники. Висновок важливий для повсякденного спілкування: схожість слів сама по собі ще не доводить, що люди однаково розуміють предмет. Потрібно дослідити, чи однаково вони співвідносять слова з конкретним змістом.

3. Мовець пристосовує пояснення до адресата

Ми зазвичай говоримо по-різному з людиною, яка знає всі подробиці ситуації, і з людиною, яка чує про неї вперше. Це називають орієнтацією висловлювання на слухача. Добір прикладів, точність назв і необхідність пояснити скорочення залежать від того, які знання можуть бути спільними.

Водночас така адаптація спирається на здогади, а вони бувають хибними. Людина може переоцінити те, що вже відомо співрозмовнику, або припустити, що він бачить ситуацію так само. Експерименти Кейзара та співавторів (2000) показали труднощі врахування обмеженої перспективи адресата навіть тоді, коли учасник знає, що інша людина не має доступу до частини інформації. Отже, орієнтація на співрозмовника потребує перевірки припущень, особливо якщо тема складна або наслідки помилки значущі.

4. Слухач показує, що саме зрозумів

Кивок, коротке «так», переказ почутого або виконання домовленої дії можуть бути ознаками сприйняття повідомлення. Вони мають різну силу: «чую вас» засвідчує контакт, а «отже, я надсилаю таблицю до п’ятниці» демонструє конкретне розуміння завдання. Для важливого рішення корисніше перевірити зміст, ніж спиратися на ввічливе підтвердження.

У дослідженнях спільних посилань на предмети Кларк і Вілкс-Ґіббс (1986) показали, як співрозмовники поступово виробляють коротші й стабільніші описи після повторних узгоджень. Це відбувається через обмін внесками обох сторін. Слухач може підтвердити опис, запропонувати власний варіант або запросити нове пояснення, і так значення поступово закріплюється.

5. Незрозуміле уточнюють, а спільне значення оновлюють

Якщо співрозмовник питає «Який саме звіт?», виникає можливість точно визначити предмет. Якщо виявляється помилка, учасники змінюють попереднє розуміння. Важливий результат такої взаємодії — не безперервна безпомилковість мовлення, а доступність механізму виправлення.

Огляд Дінгемансе та співавторів описує повторювані способи перепитування, уточнення та відновлення спілкування в мовах різних родин. Сучасніший теоретико-емпіричний огляд розглядає виправлення також як соціальну практику: звертаючись по уточнення, людина вказує, яку частину попередньої репліки треба переосмислити. Саме ця можливість повернутися до спірного слова або припущення підтримує розвиток спільного значення.

Спільне значення, взаєморозуміння і згода — різні результати

У діалозі корисно розрізняти три запитання: «Про що саме ми говоримо?», «Чи розумію я вашу думку?» і «Чи поділяю я вашу думку?». Вони стосуються різних досягнень.

Спільне значення виникає, коли учасники достатньо однаково визначають предмет, слова та зміст репліки. Взаєморозуміння ширше: співрозмовник може зрозуміти, чому інший висловлює певну позицію, які обставини він ураховує та чого прагне в цій розмові. Згода стосується прийняття висновку, рішення або дії. Людина може точно відтворити аргумент іншого й усе одно його відхилити.

Наприклад, двоє сусідів обговорюють години ремонту. Один пояснює потребу закінчити термінову роботу, інший — необхідність тиші для догляду за маленькою дитиною. Взаєморозуміння виникає тоді, коли кожен може правильно описати обмеження другого. Їхні інтереси залишаються різними, а домовленість щодо годин ремонту є додатковим практичним результатом, який може потребувати компромісу.

Тому фраза «ми зрозуміли одне одного» має сенс навіть після незгоди. У багатьох ситуаціях достатньо визначити предмет спору, встановити межі власних рішень і зберегти можливість повернутися до питання пізніше. Детальний розгляд загального явища конфлікту належить окремій статті «Конфлікт: що це».

Чим діалог відрізняється від розмови, дискусії, дебатів і переговорів

Слово «розмова» називає широкий повсякденний обмін висловлюваннями. Діалог підкреслює взаємопов’язаність реплік і участь співрозмовників у формуванні значення. У звичайному мовленні ці слова часто вживають як близькі, тому межа залежить від наукової традиції та конкретного завдання. Діалогом може бути невимушена бесіда, спільний пошук пояснення або обговорення складного питання.

Дискусія зосереджена на зіставленні позицій, аргументів і даних щодо певної проблеми. Дебати організовують зіткнення позицій за визначеними правилами, нерідко перед аудиторією. Суперечка виникає за наявності несумісних тверджень або оцінок і може тривати як спокійно, так і гостро. У всіх цих форматах можуть бути діалогічні елементи, коли учасники реагують на слова один одного та уточнюють смисл.

Переговори спрямовані на вироблення прийнятних для сторін умов або домовленостей за наявності різних інтересів. Медіація залучає незалежного нейтрального фахівця для організації добровільної процедури врегулювання певного спору. Фасилітація стосується підтримання структури групової роботи й участі. Ці формати можуть використовувати діалог як спосіб спілкування, але кожен має власні цілі, ролі, правила та межі застосування. Приклад окремого процедурного випадку — «Міжгруповий діалог».

Внутрішній діалог — інший предмет. Так називають внутрішнє мовлення, осмислення або самозвертання, а не обмін репліками між окремими людьми. Його психологічні механізми розглядає стаття «Внутрішній діалог».

Психологічні закономірності спілкування між окремими людьми, його структура та типові труднощі докладніше розкриті у статті «Міжособистісна комунікація».

Чому люди часто розуміють одну й ту саму репліку по-різному

Різні знання й приховані припущення

Люди входять у розмову з різним досвідом. Коли керівник говорить «зробіть як минулого разу», для нього порядок дій може бути очевидним, а для нового працівника — невідомим. Непорозуміння виникає через брак спільних відомостей. Практичне рішення полягає в уточненні потрібних деталей, а не в оцінюванні здібностей співрозмовника.

Різні значення звичних слів

«Терміново», «скоро», «підтримка», «повага» й «готово» можуть містити різні очікування. Для однієї людини «скоро» означає пів години, для другої — кінець дня. Коли наслідки важливі, варто перейти від загального слова до спостережуваного критерію: точної дати, бажаної дії, способу відповіді або домовленого показника виконання.

Складність висновків про наміри

Людина чує репліку й одночасно намагається пояснити, навіщо її сказали. У таких оцінках беруть участь минулий досвід, стосунки й очікування. Одна й та сама фраза «ви вже закінчили?» може бути нейтральною перевіркою стану роботи або сприйматися як докір. Варто розрізняти доступні факти й власне тлумачення: «Я почув це як зауваження. Ви запитуєте про стан завдання чи просите змінити строк?»

Емоційне навантаження й умови розмови

Страх, втома, гнів, поспіх та інформаційне перевантаження можуть впливати на увагу, добір слів і готовність уточнювати. У розмові про втрату, гроші чи безпеку значущість теми часто підвищує чутливість до неоднозначних висловів. Тому іноді корисно узгодити час, темп і межі обговорення. Це організація умов контакту, а не психологічне лікування.

Канал спілкування й доступність невербальної інформації

У відеозустрічі, листуванні та особистій розмові учасники мають різні можливості спостерігати паузи, інтонацію, рухи й реакції. Відсутність усмішки чи затримка відповіді може мати кілька пояснень, тому сама собою не встановлює наміру співрозмовника. Окремі невербальні сигнали варто тлумачити лише з урахуванням контексту. Науковий розбір цього питання — в матеріалі «Невербальна комунікація»; цифрових каналів — у статті «Комп’ютерно-опосередкована комунікація».

Як підтримувати діалог і перевіряти розуміння

Психологічні дослідження спільного підґрунтя, чергування реплік і виправлення непорозумінь дають підстави для практичних прийомів. Проте окремі формули не пройшли однаково сильних випробувань як універсальні втручання. Їх варто використовувати як способи організувати інформацію й перевірити зміст, а результат оцінювати в конкретній ситуації.

Назвіть предмет і мету розмови

Корисно почати з питання, яке учасники справді можуть обговорювати: «Мені потрібно зрозуміти, як ми розподілимо завдання цього тижня». Це допомагає відділити обговорення робочих умов від ширших суджень про особистість чи ставлення.

З’ясовуйте значення важливих слів

Якщо йдеться про «підтримку», запитайте, які дії людина має на увазі: вислухати, допомогти з поїздкою, зробити частину роботи чи не втручатися в рішення. Таке запитання уточнює предмет домовленості, залишаючи співрозмовнику право визначати власні потреби.

Переказуйте конкретний зміст замість приписування мотивів

Формулювання «Я правильно розумію, що для вас головне — отримати відповідь сьогодні?» дозволяє перевірити припущення. Воно точніше за висновок «ви просто хочете все контролювати», який перетворює невизначеність на характеристику іншої людини. Техніки запитань, перефразування й перевірки змісту докладніше розкрито в статті «Активне слухання».

Дайте місце для відповіді, уточнення і незгоди

Співрозмовник повинен мати реальну можливість сказати: «Ні, я мав на увазі інше». Особливо важливо залишати таку можливість там, де рішення стосується обов’язків, грошей, особистих меж або безпеки. Якщо людина побоюється санкцій за незгоду, ввічливе підтвердження не є надійним показником справжнього розуміння чи добровільної згоди.

Закріплюйте практичні домовленості

Наприкінці складної робочої розмови корисно коротко назвати спільний результат: «Ми погодили, що я надсилаю план у четвер, а ви перевіряєте цифри до п’ятниці». У побутовій розмові такий підсумок може бути менш формальним. Його призначення — зменшити неоднозначність майбутніх дій.

Повертайтеся до місця непорозуміння

Якщо розмова зайшла в глухий кут, можна запропонувати: «Схоже, ми по-різному розуміємо слово “відповідальність”. Спробуймо назвати, що саме кожен має зробити». Повернення до конкретного вислову допомагає перевірити значення, замість того щоб нескінченно повторювати власні позиції.

Один приклад: як змінюється якість діалогу

Двоє колег обговорюють готовність спільної роботи. Перший каже: «До завтра все має бути готово». Другий відповідає: «Я не встигну». Перший сприймає це як відмову від відповідальності, другий — як тиск через неясне завдання. Починається суперечка, хоча обидва ще не визначили, що означає «все».

Після уточнення розмова набуває іншої структури. «Коли я сказав “усе”, я мав на увазі таблицю з підтвердженими цифрами, а не повну презентацію». — «Тоді таблицю я підготую завтра до дванадцятої; перевірка зовнішніх даних залежить від відповіді партнера». — «Домовилися: я напишу партнеру сьогодні й повідомлю, що залишиться відкритим». Тут з’являються спільний предмет, уточнений строк, розподіл дій і спосіб перевірити виконання.

Показовим є сам механізм: співрозмовники спочатку мали різні уявлення про вимогу, потім зробили ці відмінності видимими й узгодили достатньо спільне розуміння. Їхні початкові оцінки ситуації могли залишитися різними, але конкретна робота стала зрозумілішою.

Що підтверджують наукові дослідження, а де залишаються обмеження

Доказова база діалогу складається з кількох дослідницьких напрямів. Експерименти з описом предметів демонструють спільне вироблення назв і скорочення пояснень після успішного узгодження. Міжмовні спостереження описують регулярності в порядку реплік і виправленні непорозумінь. Когнітивні експерименти показують, що людям буває складно враховувати чужий інформаційний доступ. Систематичні огляди узагальнюють методи вимірювання спільних знань і процесів мовного узгодження. Усі ці напрями підтримують уявлення про діалог як взаємну координацію, що розгортається в часі.

Дослідники Пікерінг і Ґаррод (2004) запропонували впливову модель взаємного налаштування мовних і смислових представлень під час діалогу. Огляд Ніньйо та співавторів (2023) систематизував 64 теоретичні й емпіричні праці про мовне та поведінкове узгодження. Проте подібність мовлення не гарантує однаковості внутрішніх переконань. Люди можуть наслідувати слова одне одного й усе ж по-різному тлумачити подію.

У систематичному огляді Бове та співавторів було відібрано 23 дослідження з особливим експериментальним завданням, а не повний масив усіх життєвих діалогів. Автори окремо вказали на обмеженість даних про когнітивні та соціальні механізми в деяких групах учасників. Тому з результатів лабораторних парних завдань не випливає, що певна техніка автоматично налагодить стосунки, зменшить насильство, вилікує психологічний розлад чи забезпечить домовленість у складному спорі.

Вплив діалогу також залежить від того, який саме результат вимірюють. Задоволеність розмовою, відчуття близькості, точність передавання інформації, готовність співпрацювати й реальна зміна поведінки — різні показники. Дослідження Арона та співавторів (1997) вивчало особливий формат поступового взаємного саморозкриття і в окремих експериментальних умовах виявило більшу близькість після взаємодії. Його результат описує конкретне завдання і вибірку; він не доводить, що відвертість є необхідною чи безпечною для всіх розмов.

Межі діалогу: влада, примус і право не продовжувати

Діалог потребує реальної можливості відповідати та впливати на перебіг спілкування. Якщо один учасник погрожує, контролює ресурси, переслідує або карає за незгоду, умови для добровільного обміну істотно змінюються. У такій ситуації потреба в безпеці, збереженні доказів, незалежній підтримці й доступі до відповідних процедур може бути важливішою за спробу досягти взаєморозуміння під час прямої зустрічі.

Діалог не створює обов’язку пояснювати свої почуття людині, яка завдає шкоди, і не покладає на постраждалу сторону відповідальність за поведінку іншого. Відмова від контакту, прохання вести спілкування письмово, присутність незалежного представника або припинення розмови можуть бути обґрунтованими рішеннями. Конкретні правові й безпекові механізми залежать від ситуації та належать до компетенції відповідних служб і спеціалістів.

Так само діалог не замінює переговорної процедури, медіації, правового захисту, психотерапії чи розгляду скарги. Він може допомогти сформулювати проблему, а подальше рішення вимагатиме іншого процесу. Для ситуацій, у яких уже виник спір, окремо корисний матеріал «Вирішення конфліктів».

Діалог у різних умовах

У близьких стосунках люди часто обговорюють не лише факти, а й особисте значення подій. Важливо перевіряти, що саме співрозмовник просить і чи має він змогу відмовитися від певної теми. Коли предметом є тривала взаємодія пари, сім’ї або досвід психологічного насильства, потрібна окрема предметна рамка. Загальне визначення діалогу не може замінити аналіз цих ситуацій. Практичний контекст стосунків розглядає стаття «Комунікація у парі».

У навчанні діалог допомагає виявляти, що учень уже знає, яку частину пояснення зрозумів і де виникло інше тлумачення. Доцільними можуть бути відкриті запитання, спільний розбір прикладів і можливість учня власними словами пояснити завдання. При цьому освітній результат залежить також від змісту навчання, підготовки викладача й доступності підтримки, а не тільки від форми запитань.

У роботі діалог часто пов’язаний з узгодженням завдань і відповідальності. Важливим стає розрізнення повідомлення «я вас почув», прийнятого рішення і документованої домовленості. У професійних ситуаціях корисно закріплювати саме рішення та його виконавців, оскільки розуміння наміру без визначених дій може виявитися недостатнім.

У громадських та міжгрупових процесах діалог може відбуватися між людьми з різним досвідом і суспільним становищем. Його предметом стають також правила участі, конфіденційність, представництво та асиметрія впливу. Це вже спеціалізована практика, зокрема «Міжгруповий діалог», а не просто збільшена за кількістю учасників побутова бесіда.

Поширені помилкові уявлення

Твердження «діалог можливий лише між двома людьми» звужує поняття: група також може обмінюватися пов’язаними репліками, створювати спільне значення й уточнювати непорозуміння. Водночас зі збільшенням кількості учасників виникає потреба краще організовувати доступ до слова, пам’ять про рішення та повернення до попередніх висловлювань.

Уявлення «хто добре слухає, той неодмінно погодиться» змішує розуміння і прийняття позиції. Учасник може розуміти аргументи й залишатися незгодним. Для змістовної розмови важливо, щоб кожен міг уточнити позицію, а рішення або відмова залишалися добровільними.

Порада «підтримуйте зоровий контакт, і людина відчує довіру» перебільшує силу окремого невербального сигналу. Зоровий контакт відрізняється за культурою, індивідуальними особливостями й контекстом, а намір людини визначається сукупністю відомостей. Довіра формується також через надійність дій, дотримання меж, передбачуваність і попередній досвід взаємодії.

Положення «будь-яку суперечку можна вирішити правильно підібраними словами» не відповідає різноманітності реальних причин розбіжностей. Іноді сторони обмежені ресурсами, законами, відповідальністю перед іншими людьми або принциповою несумісністю рішень. Точне розуміння позицій допомагає визначити ситуацію, але підсумок залежить від її реальних умов.

Як зрозуміти, що діалог був змістовним

Орієнтиром є можливість кожного учасника назвати предмет розмови, передати своїми словами зміст основних тверджень іншого та відрізнити узгоджене від відкритих питань. Для спільного завдання важливо, щоб учасники однаково розуміли, хто, що і коли робить. Для обговорення складної теми — щоб вони могли точно сформулювати предмет своєї незгоди й визначити наступний безпечний крок.

Відчуття приємної бесіди може бути цінним саме по собі, однак воно є окремим результатом. Людина іноді виходить із важливої розмови засмученою, але з чітким розумінням ситуації; інша може відчути теплоту спілкування, не з’ясувавши центрального питання. Психологічний і практичний успіх діалогу оцінюють відповідно до його мети, а не за одним емоційним показником.

Підсумок

Діалог є формою спільно організованого спілкування, у якій учасники реагують один на одного й поступово узгоджують значення своїх висловлювань. Його психологічна основа — спільна увага, використання попереднього контексту, пристосування пояснень до адресата, перевірка розуміння та виправлення непорозумінь. Діалог може підтримувати співпрацю, дослідження відмінних позицій і вироблення домовленостей. При цьому розуміння, згода, довіра та практичне рішення залишаються різними результатами, а їх досягнення залежить від предмета розмови й реальних умов взаємодії.

Пов’язані статті

• Психологія діалогу, комунікації, переговорів та медіації — карта базових понять, методів і процедур.

• Міжособистісна комунікація — структура, функції й труднощі спілкування між людьми.

• Комунікація: що це, види, функції та психологічні механізми — ширше поняття обміну повідомленнями й значеннями.

• Активне слухання — запитання, уточнення й перевірка сприйнятого змісту.

• Емпатичне слухання — увага до переживань співрозмовника.

• Емпатичний діалог — спеціалізований спосіб розмови з увагою до емоційного досвіду.

• Невербальна комунікація — сигнали, контекст і поширені помилки тлумачення.

• Міжгруповий діалог — структуроване спілкування між представниками соціальних груп.

• Внутрішній діалог — внутрішнє мовлення та саморефлексія як окрема тема.

Джерела

• Aron, A., Melinat, E., Aron, E. N., Vallone, R. D., & Bator, R. J. (1997). The experimental generation of interpersonal closeness: A procedure and some preliminary findings. Personality and Social Psychology Bulletin, 23(4), 363–377. https://doi.org/10.1177/0146167297234003.

• Bovet, V., Knutsen, D., & Fossard, M. (2024). Direct and indirect linguistic measures of common ground in dialogue studies involving a matching task: A systematic review. Psychonomic Bulletin & Review, 31, 122–136. https://doi.org/10.3758/s13423-023-02359-2.

• Clark, H. H., & Wilkes-Gibbs, D. (1986). Referring as a collaborative process. Cognition, 22(1), 1–39. https://doi.org/10.1016/0010-0277(86)90010-7.

• Clark, H. H. (1996). Using Language. Cambridge University Press. https://doi.org/10.1017/CBO9780511620539.

• Dingemanse, M., Roberts, S. G., Baranova, J., Blythe, J., Drew, P., Floyd, S., Gisladottir, R. S., Kendrick, K. H., Levinson, S. C., Manrique, E., Rossi, G., & Enfield, N. J. (2015). Universal principles in the repair of communication problems. PLOS ONE, 10(9), e0136100. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0136100.

• Dingemanse, M., & Enfield, N. J. (2024). Interactive repair and the foundations of language. Trends in Cognitive Sciences, 28(1), 30–42. https://doi.org/10.1016/j.tics.2023.09.003.

• Keysar, B., Barr, D. J., Balin, J. A., & Brauner, J. S. (2000). Taking perspective in conversation: The role of mutual knowledge in comprehension. Psychological Science, 11(1), 32–38. https://doi.org/10.1111/1467-9280.00211.

• Niño, D., Rodríguez, S., Herrera, D. A., Buitrago, M., Valencia, S. M., & Valderrama, J. C. (2023). Interactive alignment as an allostatic process: A literature review. New Ideas in Psychology, 70, 101030. https://doi.org/10.1016/j.newideapsych.2023.101030.

• Pickering, M. J., & Garrod, S. (2004). Toward a mechanistic psychology of dialogue. Behavioral and Brain Sciences, 27(2), 169–190. https://doi.org/10.1017/S0140525X04000056.

• Stivers, T., Enfield, N. J., Brown, P., Englert, C., Hayashi, M., Heinemann, T., Hoymann, G., Rossano, F., de Ruiter, J. P., Yoon, K.-E., & Levinson, S. C. (2009). Universals and cultural variation in turn-taking in conversation. Proceedings of the National Academy of Sciences, 106(26), 10587–10592. https://doi.org/10.1073/pnas.0903616106.

• Енциклопедія Сучасної України. (2007). Діалог. https://esu.com.ua/article-24455.