Пошук на цьому сайті

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 18 вересня 2023 року · Оновлено: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Медіатор — це спеціально підготовлена нейтральна, незалежна й неупереджена фізична особа, яка проводить медіацію. Він організовує добровільну процедуру врегулювання спору, допомагає учасникам зрозуміти предмет розбіжностей, почути позиції одне одного, дослідити можливі рішення й самостійно вирішити, чи укладати домовленість. Таке визначення й основні принципи містить Закон України «Про медіацію». Медіатор відповідає за якість та етичність процедури, а сторони — за зміст власних рішень. Для цієї роботи потрібні спеціальна підготовка, комунікативні навички, знання професійних і правових меж, уміння виявляти можливий тиск і готовність припинити процес, якщо добровільна та безпечна участь стає неможливою. Хто такий медіатор і яке його місце у врегулюванні спорів Коли люди сперечаються, обговорення може зосереджуватися на вимогах, взаємних звинуваченнях або різному розумінні тих самих подій. Медіатор допомагає побудувати послідовну розмову, у якій стає зрозуміло, які питання потребують вирішення, яких відомостей бракує, що кожна сторона вважає важливим і які варіанти вона готова розглянути. Він може впорядкувати обговорення навіть тоді, коли стосунки напружені й безпосередні переговори зайшли в глухий кут. Медіація — це передбачена українським законодавством позасудова процедура запобігання конфлікту або врегулювання спору. Її можна проводити також у зв’язку з уже відкритими провадженнями у випадках, передбачених законом. Основою залишається добровільна згода сторін, їхнє право самостійно ухвалювати рішення та рівність прав під час процедури. Статті 1, 4 та 8 Закону України «Про медіацію» встановлюють відповідні засади. Слово «посередник» має ширше значення: так можуть називати будь-яку особу, що передає пропозиції або сприяє контакту між учасниками. Медіатор у правовому значенні має спеціальну підготовку та дотримується визначених принципів. Його функції відрізняються від функцій представника, який веде переговори в інтересах одного клієнта. Що робить медіатор до першої спільної зустрічі Робота медіатора починається з підготовки. Він з’ясовує, хто має брати участь, які питання сторони хочуть розглянути, чи володіють вони необхідними відомостями, чи готові добровільно обговорювати предмет спору та чи можуть можливі рішення порушити права людей, які не беруть участі в процедурі. Підготовка може включати індивідуальні розмови, спільні організаційні зустрічі, збирання необхідних документів і погодження правил обміну інформацією. Такі заходи передбачені статтею 16 Закону України «Про медіацію». Окрема розмова на підготовчому етапі дозволяє пояснити можливості медіації та обговорити сумніви щодо безпеки без тиску присутньої іншої сторони. Медіатор повинен оцінити реальність добровільної участі. Формальна згода не завжди означає, що людина може вільно відмовитися: на рішення можуть впливати погрози, економічна залежність, підлеглість або страх несприятливих наслідків. Підготовка потрібна також для встановлення професійних меж: чи доречна саме медіація, чи спочатку потрібна правова допомога, захист від насильства, медична допомога або інша процедура. Основні обов’язки медіатора під час медіації Пояснення процедури і правил Медіатор повідомляє учасникам, як відбуватиметься обговорення, які є права й обов’язки, що означають конфіденційність та добровільність, як оплачуються послуги, за яких умов можна провести окремі зустрічі або завершити процес. Він також інформує про можливість отримання консультацій від відповідних фахівців. Такі обов’язки прямо передбачені статтею 12 Закону. Зрозумілі правила дають змогу учасникам оцінити процедуру та усвідомлено вирішити, чи продовжувати її. Правила можуть передбачати черговість висловлювань, відсутність погроз і принижень, право на перерву, порядок представлення документів та спосіб фіксування домовленостей. Організація конструктивної розмови Медіатор допомагає сторонам сформулювати порядок денний, розмежувати фактичні твердження й оцінки, уточнити значення слів та перевірити правильність взаємного розуміння. Для цього можуть використовуватися відкриті запитання, переформулювання, підсумовування, уточнення й паузи. Психологічні механізми цих прийомів докладніше пояснені у статті про активне слухання. Медіатор не встановлює приховані мотиви людей за жестами, мімікою чи інтонацією. Якщо йому здається, що певне питання викликає напруження або учасники по-різному зрозуміли сказане, він уточнює це словами. Комунікативні техніки є засобами підтримки обговорення, а їхня дієвість залежить від ситуації та готовності сторін. Розрізнення позицій та інтересів Позиція виражає певну вимогу: наприклад, «відшкодувати всі витрати». Інтерес пояснює, що робить цю вимогу значущою: передбачуваність бюджету, відчуття справедливого розподілу відповідальності, виконання попередньої обіцянки. Медіатор може допомогти учасникам точніше описати власні інтереси, зберігаючи за ними право наполягати на початковій позиції. З’ясування інтересів іноді відкриває додаткові варіанти рішення. Однак жоден прийом не гарантує їх появи. Частина спорів стосується справді несумісних вимог або обмежених ресурсів. Завдання медіатора — організувати осмислене обговорення доступних можливостей, а не переконувати учасників погоджуватися будь-якою ціною. Сприяння добровільному рішенню Медіатор може допомогти сформулювати можливі варіанти й уточнити практичні наслідки обраної сторонами домовленості, але не визначає її зміст замість них. Стаття 7 Закону України «Про медіацію» прямо забороняє медіатору надавати консультації та рекомендації щодо ухвалення рішення по суті спору або самому ухвалювати таке рішення. Результатом може бути повна домовленість, часткове узгодження окремих питань чи завершення процедури без угоди. Відмова від угоди є допустимим результатом самовизначення сторін. Успішність професійних дій медіатора не вимірюється лише кількістю підписаних документів. Чого медіатор не має права робити Медіатор не встановлює винуватість сторін, не накладає санкції, не ухвалює обов’язкового рішення, як суддя чи арбітр. Він не представляє інтереси одного з учасників у тому самому конфлікті й не може поєднувати функцію медіатора з функцією іншого учасника медіації. Закон також забороняє йому виступати представником або захисником будь-якої сторони в судовому, арбітражному та визначених законом інших провадженнях щодо спору, в якому він є чи був медіатором. Ці обмеження визначено статтею 7 Закону. Медіатор не проводить психологічне лікування в межах медіації, не ставить медичних чи психіатричних діагнозів і не зобов’язує учасників відновлювати стосунки або прощати одне одному завдану шкоду. Якщо медіатор має диплом психолога чи юриста, це розширює його фаховий досвід, але під час проведення конкретної медіації він повинен зберігати чіткість власної ролі. Професійний медіатор також не обіцяє, що правильне слухання, доброзичливий тон або інша техніка гарантовано змінить поведінку іншої людини. Науковий огляд Wall і Dunne (2012) показує, що дослідження медіації описують різні стратегії та результати, але для багатьох окремих прийомів бракує надійних порівняльних випробувань. Нейтральність, незалежність і неупередженість В українському законодавстві всі три вимоги є обов’язковими для медіатора. Вони пов’язані, проте висвітлюють різні сторони його поведінки. Нейтральність стосується ставлення до сторін і до їхнього права обрати власний результат. Незалежність означає свободу професійного ведення процедури від стороннього впливу. Неупередженість проявляється у відсутності переваг, які медіатор надає комусь через особисті зв’язки, симпатії, статус або зацікавленість. Ці принципи потрібно реалізовувати діями. Медіатор пояснює однакові правила участі, не відводить одній людині привілейовану роль, не просуває власне рішення, розкриває можливі конфлікти інтересів і перевіряє, чи справді кожна сторона може висловлюватися й заперечувати. Юридична основа викладена у статтях 7–8, 12 Закону України «Про медіацію». Нейтральність і нерівність можливостей Уявімо трудовий спір між керівником і працівницею. Обоє отримали однакову кількість хвилин на висловлювання, але працівниця побоюється втрати роботи та не наважується говорити про важливі обставини. Формальна симетрія процедури ще не означає реальної свободи участі. Медіатор повинен зважати на вплив підлеглості й оцінити, чи можна забезпечити добровільність і достатню безпеку. Іноді це потребує зміни формату, можливості незалежної консультації або припинення медіації. На цю складність звертала увагу Linda Mulcahy (2001): формальні заяви про нейтральність можуть приховувати нерівність сторін. Етнографічне дослідження Debbie De Girolamo (2019) також описує багатошарову роль медіатора й напруження між проголошеною нейтральністю та сприйняттям процедурної справедливості. Ці роботи дозволяють краще зрозуміти проблему, хоча їхній дизайн не доводить універсальної переваги конкретного стилю роботи. Як учасники оцінюють неупередженість У дослідженні Keri Szejda й Amy S. Ebesu Hubbard (2019) вивчали сприйняття нейтральності, симетричності та прозорості поведінки медіатора в 35 реальних сесіях у громадських центрах медіації. Учасники, які вище оцінювали симетричність ставлення та прозорість дій, частіше повідомляли про нейтральність медіатора. Сприйняття нейтральності й симетричності також було пов’язане із задоволеністю процедурою. З огляду на невелику вибірку та спостережувальний характер дослідження йдеться про зв’язки між оцінками, а не доведений причинний ефект. Важливий практичний висновок полягає в тому, що медіатор повинен пояснювати свої дії та перевіряти, як учасники розуміють правила, замість покладатися лише на власну переконаність у неупередженості. Конфлікт інтересів і обов’язок його розкривати Конфлікт інтересів можливий, коли медіатор має фінансові, ділові, сімейні чи інші стосунки з учасником або особисто зацікавлений у результаті. Значення мають також зв’язки, які можуть викликати обґрунтований сумнів у його незалежності й неупередженості. Наприклад, замовлення послуг і їхня оплата однією компанією потребують прозорих домовленостей щодо автономії медіатора та рівності сторін. За статтею 12 Закону України «Про медіацію» медіатор зобов’язаний повідомляти про такі обставини до початку та під час процедури. Продовжити роботу після розкриття відповідних обставин він може лише за письмовою згодою всіх сторін і за власним переконанням, що здатний зберегти нейтральність, незалежність та неупередженість. Якщо особисті інтереси суперечать професійним обов’язкам і це може вплинути на його роботу, медіатор повинен припинити проведення медіації. Етична поведінка включає також пояснення вартості послуг, правил конфіденційності, наявної спеціалізації та можливості припинити процес. Прозорість дозволяє людям оцінити професійну роль медіатора ще до передачі йому чутливої інформації. Яка підготовка потрібна медіатору в Україні Вимоги до базової підготовки Статті 9–10 Закону України «Про медіацію» передбачають, що медіатором може бути фізична особа, яка пройшла базову підготовку в Україні або за кордоном. Базова програма має тривати щонайменше 90 годин, зокрема містити щонайменше 45 годин практичного навчання. Підготовку здійснюють суб’єкти освітньої діяльності; вона включає теорію та відпрацювання навичок. Після проходження підготовки й підтвердження компетентностей видається сертифікат. У ньому зазначаються відомості про слухача, заклад або інший суб’єкт освітньої діяльності, назву курсу, кількість загальних і практичних годин, дати та номер документа. До сертифіката додається перелік компонентів програми й набутих компетентностей. Закон містить перехідне правило для тих, хто пройшов навчання до набрання ним чинності: визнається підготовка базових навичок медіації обсягом не менше 48 годин за наявності відповідного сертифіката. Тому під час перевірки кваліфікації потрібно враховувати дату й правовий режим здобуття підготовки. Чи повинен медіатор бути психологом або юристом Загального правила, за яким кожен медіатор має обов’язково закінчити факультет психології чи права, Закон «Про медіацію» не встановлює. Він допускає різну базову освіту за умови належної підготовки та відповідності іншим законним вимогам. Сторони, установи й об’єднання медіаторів можуть встановлювати додаткові вимоги до залучених ними медіаторів, зокрема щодо освіти, спеціалізації, віку та досвіду. Психологічна підготовка може бути корисною для розуміння комунікації, емоцій та групової динаміки. Юридична — для орієнтації в правовому контексті. Проте відповідальність медіатора у конкретній процедурі визначається саме його медіаційною роллю. Правові наслідки проєкту домовленості сторони можуть окремо перевірити за допомогою адвоката чи іншого компетентного фахівця. Спеціалізація і професійний розвиток Після базового курсу медіатор може проходити спеціалізоване навчання. Сімейні, трудові, шкільні й громадські спори мають різний склад учасників, правовий контекст та ризики. Під час роботи з дітьми потрібне знання прав дитини й меж її участі; у трудовому спорі — розуміння підлеглості та організаційної залежності; у спорах із можливим примусом — компетентність щодо ризиків безпеки. Стаття 12 Закону зобов’язує медіатора підвищувати професійний рівень. Додаткова підготовка, практика під професійним наглядом і колегіальне обговорення складних етичних ситуацій є змістовними способами вдосконалення роботи. Наявність одного сертифіката не дає підстав вважати фахівця компетентним у будь-якому виді спору. Професійна етика та реєстри медіаторів Об’єднання медіаторів розробляють власні кодекси професійної етики або визнають наявні; закон вимагає від медіатора дотримання відповідних норм. Статті 13–14 Закону України «Про медіацію» також передбачають відкриті реєстри, які ведуть об’єднання медіаторів та суб’єкти, що забезпечують проведення медіації. Організації, які готують медіаторів, ведуть реєстри випускників. В Україні існують різні реєстри. Належність до певного професійного об’єднання або перебування у його реєстрі не тотожні універсальній державній ліцензії на медіацію. Під час вибору медіатора варто перевіряти насамперед законні підстави його професійної діяльності, програму підготовки, практичну компетентність та правила відповідальності. Ставлення медіатора до етики проявляється у готовності прямо відповідати на запитання про професійні межі, конфлікт інтересів, поводження з документами й обставини, за яких він відмовиться проводити процедуру. Конфіденційність: обов’язок та винятки Медіатор повинен пояснити учасникам умови конфіденційності до обговорення чутливих фактів. Це стосується усної інформації, документів, повідомлень, можливого аудіозапису та порядку використання відомостей з окремих зустрічей. Закон встановлює обов’язок зберігати конфіденційність, спеціальні гарантії й передбачені ним винятки; див. статтю 6 Закону України «Про медіацію». Заява про абсолютну таємницю за будь-яких обставин є неточною. До початку процедури варто з’ясувати, які саме правила діють для конкретного формату, хто отримає доступ до матеріалів, чи можна передавати інформацію іншій стороні та як учасники контролюватимуть власні відомості. Якщо медіація проводиться дистанційно, потрібно врахувати приватність місця перебування, доступ інших людей до пристроїв, захист електронних документів та порядок отримання згоди на використання засобів зв’язку. Відеозустріч сама собою не забезпечує конфіденційності. Коли медіація може бути небезпечною або недоречною Добровільність потребує реальної можливості відмовитися, взяти перерву або завершити участь без покарання. Особливої уваги потребують ситуації, пов’язані з погрозами, переслідуванням, психологічним чи фізичним насильством, контролем грошей, житла або пересування, а також залежністю учасника від людини, з якою він має вести переговори. За наявності таких обставин медіатор оцінює придатність процедури та може відмовитися від її проведення чи припинити її. Пріоритетом є безпека та захист прав. Іноді доречнішим маршрутом стають незалежна правнича допомога, захисні заходи або звернення до компетентних служб. На постраждалу людину не покладається відповідальність за припинення насильства через нібито недостатньо правильне спілкування. Медіація також потребує особливої уваги, якщо спір впливає на права третіх осіб, які не беруть участі в процедурі. Закон передбачає обмеження для таких ситуацій. Загальні механізми суперечностей розглядаються окремо у статті «Конфлікт: що це, види, чому виникає та як діяти конструктивно», а робочі контексти — в матеріалі «Конфлікти на роботі». Приклад: як медіатор веде спір між партнерами Два партнери невеликої справи розходяться в оцінці витрат. Перший хоче негайного повернення частини грошей, другий вважає, що вони були витрачені на спільну діяльність. Медіатор до зустрічі пояснює процедуру, перевіряє добровільність участі, погоджує правила передачі документів та уточнює, чи є ризик тиску. На зустрічі він допомагає відокремити підтверджені витрати від спірних сум, сформулювати конкретні питання та послідовно вислухати учасників. Замість власного висновку про те, хто має рацію, він перевіряє, як кожен розуміє аргументи іншого, і запрошує розглянути кілька допустимих варіантів. Якщо сторони узгоджують порядок розрахунків, вони самостійно визначають його зміст. Якщо згоди немає, медіатор може підсумувати питання, що залишилися відкритими, та коректно завершити процедуру. Він не має права нав’язати свій варіант. Приклад ілюструє професійну роль, але не є доказом гарантованої ефективності медіації. Медіатор, адвокат, психолог, суддя і фасилітатор: у чому відмінність Адвокат може представляти й захищати інтереси клієнта. Суддя розглядає спір у межах судочинства та ухвалює рішення. Психолог здійснює професійну психологічну діяльність у межах власної компетенції, а психотерапевтична робота має окремі цілі та стандарти. Медіатор підтримує процес добровільного врегулювання й зберігає незалежність від інтересів окремої сторони. Фасилітатор організовує групову взаємодію, наприклад обговорення спільного проєкту чи громадських рішень. Його комунікативні навички частково перетинаються з навичками медіатора, проте формальна медіація має специфічні правові та етичні вимоги. Особливості громадського формату висвітлено у статті про фасилітований діалог у громаді. Одна людина може здобути кілька кваліфікацій, але на конкретній зустрічі має чітко визначити, в якій саме ролі діє. Це захищає учасників від плутанини щодо конфіденційності, обов’язків і права ухвалювати рішення. Що наука знає про нейтральність і роботу медіатора Наукова база медіації містить описи реальної практики, якісні спостереження, опитування сторін, огляди і дослідження окремих втручань. У огляді James A. Wall і Timothy C. Dunne (2012) підкреслено, що вид конфлікту, країна, культура та організаційні умови впливають на процес, а досліджень, які безпосередньо зіставляють ефективність конкретних стратегій медіатора, недостатньо. De Girolamo (2019) на етнографічних матеріалах розглянула складну взаємодію ролі медіатора і процедурної справедливості. Mulcahy (2001) показала необхідність критично оцінювати те, як проголошена нейтральність співвідноситься з фактичною нерівністю сторін. Szejda й Ebesu Hubbard (2019) виявили зв’язок між сприйняттям симетричного ставлення, прозорості та нейтральності, але їхня вибірка з 35 сесій обмежує узагальнення. Отже, найбільш обґрунтованою професійною позицією є уважність до умов конкретного спору, прозорість процедурних рішень, повага до автономії й систематична оцінка ризиків. Жодна окрема комунікативна техніка не забезпечує домовленості в усіх ситуаціях, а оцінка результатів залежить від завдань і характеристик конкретної медіації. Поширені запитання Чи може медіатор пропонувати сторонам готове рішення? За українським законом медіатор не повинен давати поради щодо рішення по суті спору та ухвалювати його замість сторін. Він може організувати обговорення варіантів і пояснити процедуру, а рішення мають залишатися самостійними. Чи може одна зі сторін відмовитися від медіації? Так. Добровільність і можливість припинення участі закріплено Законом України «Про медіацію». Для продовження процедури потрібна згода сторін, а медіатор також має право припинити участь за визначених законом обставин. Чи потрібний медіатору диплом психолога? Закон вимагає базової підготовки медіатора і встановлює її мінімальний обсяг. Загальної вимоги мати саме психологічний диплом немає, хоча організації або сторони можуть встановлювати додаткові критерії для обраного фахівця. Як перевірити компетентність медіатора? Уточніть програму підготовки, кількість практичних годин, дані сертифіката, досвід у подібних спорах, правила етики, порядок повідомлення про конфлікт інтересів, умови конфіденційності та підхід до ризиків. Здатність відкрито пояснити межі своєї компетенції є важливою ознакою професіоналізму. Чи гарантує медіатор примирення або угоду? Ні. Учасники можуть досягти угоди, погодити лише окремі питання або завершити процедуру без домовленості. Медіатор забезпечує професійне ведення процесу й не керує волею сторін. Підсумок Медіатор — спеціально підготовлений учасник добровільної процедури врегулювання спорів, який організовує розмову, підтримує самостійність сторін і дотримується нейтральності, незалежності, неупередженості та конфіденційності. Його підготовка в Україні визначена законом, а професійна компетентність проявляється в чіткості правил, етичній поведінці, здатності розпізнавати дисбаланс можливостей та поважати право учасників як домовитися, так і відмовитися від угоди. Пов’язані статті Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки Конфлікт: що це, види, чому виникає та як діяти конструктивно Конфлікти на роботі: як говорити про проблему без ескалації Фасилітований діалог у громаді: як організувати безпечний процес Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу Медіація: що це, як працює і коли допомагає Принципи медіації в Україні: добровільність, нейтральність і рівність Медіація, арбітраж і суд: у чому різниця та що обрати Джерела De Girolamo, D. (2019). The Mediation Process: Challenges to Neutrality and the Delivery of Procedural Justice. Oxford Journal of Legal Studies, 39(4), 834–855. https://doi.org/10.1093/ojls/gqz011 Mulcahy, L. (2001). The Possibilities and Desirability of Mediator Neutrality: Towards an Ethic of Partiality? Social & Legal Studies, 10(4), 505–527. https://doi.org/10.1177/a020411 Szejda, K., & Ebesu Hubbard, A. S. (2019). Neutrality and satisfaction in the mediation session: Party and mediator perspectives. International Journal of Conflict Management, 30(3), 329–348. https://doi.org/10.1108/IJCMA-04-2018-0054 Wall, J. A., & Dunne, T. C. (2012). Mediation Research: A Current Review. Negotiation Journal, 28(2), 217–244. https://doi.org/10.1111/j.1571-9979.2012.00336.x Верховна Рада України. (2021). Закон України «Про медіацію» від 16 листопада 2021 року № 1875-IX (чинна редакція). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1875-20

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Взаєморозуміння у спілкуванні — це процес, у якому учасники розмови поступово формують достатньо узгоджене уявлення про те, що саме було сказано, на що вказують слова, які обставини маються на увазі та що потрібно зробити далі. Спільне значення виникає завдяки контексту, спільній увазі, попередньому досвіду, запитанням, відповідям і виправленню неточностей. Саме тому двоє людей можуть чути однакові слова й спочатку розуміти їх по-різному, а в ході розмови дійти до придатного для спільної дії тлумачення. У психології та психолінгвістиці цей процес досліджують через поняття спільної основи знань і припущень, узгодження мовленнєвих дій та взаємного підтвердження розуміння. Фундаментальний підхід Герберта Кларка й Сьюзен Бреннан описує розмову як спільну діяльність: висловлювання набуває значення для взаємодії, коли учасники отримують достатні для своєї мети підстави вважати, що його зрозуміли належним чином. Взаєморозуміння при цьому може співіснувати з незгодою, різними емоціями та відмінними інтересами. Що таке взаєморозуміння і чому воно формується між людьми Людина створює висловлювання, спираючись на власні знання, намір і припущення про адресата. Співрозмовник тлумачить його на підставі доступних слів, ситуації, пам’яті та уявлення про те, що міг мати на увазі мовець. Ці дві побудови значення можуть частково збігатися вже на початку. Решту розбіжностей учасники помічають і уточнюють у подальших репліках. Наприклад, прохання «Перенеси нашу зустріч на п’ятницю» містить щонайменше три питання: про яку зустріч ідеться, яку саме п’ятницю мають на увазі та чи потрібно залишити попередню годину. Взаєморозуміння виникає тоді, коли необхідні для дії подробиці стають достатньо визначеними для обох. Фраза «Зрозуміло» без перевірки цих подробиць ще не засвідчує, що люди домовилися про однаковий час. Взаєморозуміння має кілька взаємопов’язаних складників: учасники встановлюють предмет розмови, співвідносять висловлювання з контекстом, розпізнають важливі для завдання відмінності та за потреби виправляють інтерпретацію. Вони також можуть узгодити, яке слово або скорочення надалі позначатиме певний предмет. Класичні експерименти з описом зображень показали, що визначення об’єкта стає результатом співпраці мовця й адресата, а не одноразового передавання готової назви Кларк і Вілкс-Гіббс, 1986. Важливо розрізняти змістовне розуміння, емоційне відчуття почутості та згоду. Людина може точно відтворити позицію іншої людини й водночас вважати її помилковою. Вона може погодитися, щоб завершити неприємну розмову, залишаючись внутрішньо незгодною або не розуміючи умов. І навпаки, учасники можуть щиро поважати одне одного, але плутатися в датах, поняттях або домовленостях. Це різні характеристики взаємодії, тому їх варто перевіряти окремо. Як формується спільне значення: послідовність психологічних процесів 1. Співрозмовники визначають, про що саме говорять На початку кожної репліки мовець робить певні припущення: що адресат бачить, пам’ятає або вже знає. Слово «там», вислів «наш план» чи назва «друга версія» зрозумілі тільки щодо певної ситуації. Частина спільного контексту складається з фізично доступних об’єктів і подій, частина — зі спільного досвіду, частина — з попередніх реплік. У науковій літературі такий контекст називають спільною основою, або спільним підґрунтям розуміння (common ground). Це сукупність відомостей і припущень, які учасники розглядають як взаємно доступні для поточної розмови. Йдеться про їхню робочу модель спільного знання: вона може бути неповною або помилковою. Кларк і Бреннан пояснювали, що спільну основу потрібно постійно оновлювати, коли з’являється нова інформація. 2. Мовець добирає форму повідомлення для конкретної людини Те саме можна пояснити різними словами дитині, колезі, людині іншої професії або давньому знайомому. Урахування обізнаності адресата називають пристосуванням повідомлення до аудиторії. Це не завжди свідоме рішення: попередні репліки та знайомі вислови впливають на те, які формулювання здаються мовцеві природними. Можливості такого пристосування обмежені увагою і часом. В експериментах Вільяма Гортона та Боаза Кейсара учасники за умов часового тиску гірше враховували інформацію, спільну з адресатом. Отже, значуща для іншої людини обставина може випадати з повідомлення навіть за щирого наміру висловитися зрозуміло Horton & Keysar, 1996. 3. Адресат будує тлумачення, використовуючи доступні підказки Розуміння відбувається в часі: людина починає передбачати зміст ще до завершення речення. Вона враховує слова, граматику, попередню тему, предмети в полі зору та припущення про знання мовця. Дослідження рухів очей показують, що інформація про перспективу співрозмовника може спрямовувати розуміння, хоча предмети, відомі лише слухачеві, також здатні створювати конкуренцію між інтерпретаціями Hanna, Tanenhaus & Trueswell, 2003. Так пояснюється звичайний випадок: ви чуєте «Поклади це біля чашки», бачите дві чашки й обираєте ту, яка зараз найбільш помітна вам. Але співрозмовник міг мати на увазі іншу. Помилка виникає з різниці доступних перспектив, а не обов’язково з неуважності чи небажання слухати. 4. Учасники перевіряють розуміння через реакції та уточнення Після висловлювання адресат може кивнути, виконати дію, поставити запитання, повторити ключове слово або запропонувати своє тлумачення. Мовець, своєю чергою, може помітити паузу, здивування або неправильну дію та доповнити пояснення. Кожна реакція створює підстави припустити, що розуміння відбулося, але сила таких підстав залежить від завдання й ситуації. У дослідженні інструкцій зі складання моделей люди працювали точніше й швидше за умов, коли мовець міг бачити роботу адресата та змінювати пояснення в ході дії. Учасники не просто передавали інструкцію, а відстежували, як її розуміють Clark & Krych, 2004. Звідси випливає практичний принцип: для важливої домовленості підтвердження краще будувати навколо конкретної дії, часу або наступного кроку, а не навколо короткого «ага». 5. Узгоджене значення стає частиною наступних реплік Коли два співрозмовники вже домовилися називати певне зображення «червоний маяк», їм більше не потрібно щоразу детально його описувати. Такі тимчасові спільні позначення називають концептуальними домовленостями. Експерименти Бреннан і Кларка засвідчили, що люди зберігають узгоджені зі співрозмовником назви та спрощують їх під час повторного використання Brennan & Clark, 1996. Це робить розмову економнішою, але створює і вразливість: новий учасник може не знати значення внутрішніх скорочень. Навіть давні співрозмовники здатні вкладати в знайомий вислів різний зміст, якщо обставини змінилися. Тому спільне значення підтримують та оновлюють, а не вважають назавжди встановленим. Наукові моделі взаєморозуміння: що пояснює кожна Спільна дія та встановлення достатніх доказів розуміння Підхід Кларка описує розмову як спільну діяльність, у якій мовець пропонує зміст, а адресат бере участь у його прийнятті, уточненні або зміні. Процес, у якому учасники встановлюють достатні для поточної мети підстави спільного розуміння, називають узгодженням підґрунтя повідомлення (grounding). Підтвердження відрізняється залежно від ставки: у побутовій розмові вистачає короткої відповіді, а в медичній інструкції або складному робочому завданні може бути потрібне точне повторення умов чи демонстрація дії Clark & Brennan, 1991. Цей підхід дає змогу пояснити, чому розуміння формується через взаємні дії. Він також показує, чому мовчання не завжди дорівнює згоді: іноді мовчання є прийнятним знаком продовження, а іноді — наслідком страху перебити, нерозуміння або браку нагоди відповісти. Контекст визначає, як інтерпретувати реакцію. Мовне узгодження під час діалогу Мартін Пікерінг і Саймон Ґаррод запропонували модель інтерактивного узгодження: під час діалогу партнери нерідко починають використовувати подібні слова, граматичні конструкції та способи представлення ситуації. Частково це може відбуватися завдяки механізмам повторної активації мовних форм Pickering & Garrod, 2004. Подібність мовлення полегшує частину координації, але сама по собі не доводить однакового розуміння. Люди можуть повторювати чужі формулювання з ввічливості, через звичку або через контекст, не поділяючи їхніх значень. Огляд мультимодального узгодження показав, що дослідники по-різному вимірюють схожість слів, жестів та інших дій; тому результати різних досліджень не можна механічно складати в єдиний показник «взаєморозуміння» Rasenberg, Özyürek & Dingemanse, 2020. Координація як спільний результат Інший теоретичний напрям пояснює діалог через взаємне пристосування дій, розподіл ролей і виникнення спільних мовленнєвих звичок. У моделі міжособистісної синергії важливими є не лише повторювання, а й взаємодоповнювальні дії: одна людина називає орієнтир, інша перевіряє відстань, після чого обидві коригують план Fusaroli, Rączaszek-Leonardi & Tylén, 2014. Ці підходи пояснюють різні механізми і працюють як дослідницькі моделі. Жодна окрема модель не перетворює взаєморозуміння на просту формулу, за якою можна гарантовано отримати згоду або вивести справжні наміри людини з кількох реплік. Приклад: як дві людини створюють спільне значення в реальній розмові Уявімо, що колега каже: «Підготуй короткий підсумок до понеділка». Один учасник має на увазі кілька тез для усного обговорення, інший — двосторінковий документ із цифрами. Слова «короткий підсумок» знайомі обом, проте робочі уявлення про результат різняться. Співрозмовник може відповісти: «Щоб ми однаково розуміли завдання: тобі потрібен усний огляд чи документ? Які дані обов’язково включити?» Після уточнення домовленість звучить конкретніше: «Надішлю до понеділка, 10:00, сторінку з трьома висновками та таблицею показників». Друга людина підтверджує або змінює умови. Значення початкового прохання поступово перетворюється на спільне робоче визначення результату. Якщо колега відповідає: «Так, і додай ризики», уточнення триває. Якщо ж каже: «Ні, мені вистачить п’яти речень у листі», стає видно, що первинні уявлення розходилися. Саме виявлення розбіжності є корисною частиною взаєморозуміння: учасники отримують змогу скоригувати план до того, як витратять час на різні завдання. Значення в розмові не обов’язково перетворюється на один повністю спільний погляд. Достатньо чітко визначити ті частини, які потрібні для конкретної взаємодії. У наведеному прикладі люди можуть мати різні оцінки пріоритетності завдання, але правильно розуміти очікуваний результат і строк. Чому однакові слова можуть мати різне значення Брак спільної інформації та приховані припущення Слова «скоро», «нормально», «пізніше», «підтримка» або «поважати» набувають конкретного значення тільки в ситуації. Двоє людей можуть щиро вважати значення очевидним, хоча один думає про годину, а інший — про тиждень. Особливо це стосується професійного жаргону, сімейних звичаїв, неоднозначних прохань та змін контексту. Дослідження порівняння розуміння адресатів і сторонніх слухачів засвідчило переваги безпосередніх учасників розмови: адресат може активно співпрацювати з мовцем, ставити запитання та уточнювати референти. Сторонній слухач, навіть почувши всі слова, може мати менше підстав правильно відтворити домовленість Schober & Clark, 1989. Надмірна впевненість у власній інтерпретації Іноді людина сприймає своє розуміння як єдине можливе. Вона приписує партнерові намір, який вивела з інтонації або попереднього досвіду, і перестає перевіряти альтернативні тлумачення. Фраза «Ти спеціально мене ігноруєш» уже містить висновок про чужий мотив; конкретне «Ти прочитав повідомлення й відповів лише наступного дня — що сталося?» залишає можливість з’ясувати контекст. Підхід спільної основи допомагає поставити запитання про джерело припущення: що обидві людини справді знають, а що лише вважають відомим іншій? При цьому уточнення не вимагає погоджуватися з чужими твердженнями. Воно відділяє спостережувані події від інтерпретацій і дає можливість перевірити їх. Тиск часу, перевантаження й нерівні можливості відповісти У швидкій суперечці, багатолюдному обговоренні або розмові після виснажливого дня складніше помічати всі деталі. Часовий тиск у дослідницьких завданнях впливав на використання спільного контексту Horton & Keysar, 1996. У реальному житті додаткову роль можуть відігравати мовні відмінності, недоступність термінів, перебивання, відсутність можливості поставити запитання та страх негативної реакції. Те, що людина не уточнює зміст, може відображати умови розмови. Наприклад, працівник не запитує керівника про неясну вимогу через побоювання здатися некомпетентним. Керівник сприймає мовчання як розуміння, а працівник виконує інше завдання. У такій ситуації відповідальність за зрозумілі умови й безпечну можливість перепитати розподіляється між учасниками нерівномірно. Формат розмови та обмежений зворотний зв’язок У живій зустрічі партнери можуть одночасно бачити спільний предмет і миттєво уточнювати значення. У голосовій розмові деякі візуальні підказки відсутні, а в листуванні відповідь може надходити із затримкою. Це змінює доступні способи встановлення спільної основи, хоча письмовий формат також дає змогу перечитати точне формулювання, додати приклад або зафіксувати домовленість Clark & Brennan, 1991. Наявність відеозв’язку або зорового контакту сама собою не гарантує правильного розуміння. Жест, вираз обличчя, пауза чи емодзі допускають кілька тлумачень. Якщо деталь впливає на важливе рішення, її доцільно уточнити словами або спільною перевіркою результату. Як розпізнати, що люди зрозуміли одне одного Найінформативніші ознаки пов’язані з конкретним змістом і подальшою взаємодією. Учасники можуть незалежно сформулювати головну думку, однаково назвати предмет розмови, визначити наступну дію та пояснити умови домовленості. Якщо з’явилася різниця, вони здатні її помітити й виправити без необхідності вгадувати чужі наміри. У повсякденній розмові коротка відповідь, доречна наступна репліка та виконання погодженого кроку часто дають достатнє підтвердження. Для складного завдання потрібні точніші критерії. Це відповідає ідеї, що учасники збирають достатні для своєї мети підстави розуміння, а рівень потрібної певності залежить від наслідків помилки Clark & Brennan, 1991. Тому корисніше запитати «Що саме ми вирішили й що кожен робить далі?», ніж вимагати загального запевнення «Ти мене зрозумів?». Перше запитання виявляє можливі різні уявлення про предмет, строки або відповідальність. Друге залишає простір для автоматичного «так». Водночас успішно виконане завдання не завжди означає, що учасники однаково розуміють причини або ставлення одне одного. Потрібно визначити рівень, на якому перевіряють взаєморозуміння: значення терміна, зміст прохання, причину рішення, почуття, правила співпраці чи спільний план. Що відбувається, коли з’являється непорозуміння Непорозуміння — нормальна можливість мовної взаємодії: повідомлення містять пропуски, розмови спираються на неповну спільну історію, а тлумачення змінюється під впливом контексту. Учасники застосовують процедури виправлення: перепитують, повторюють слово, пропонують уточнену версію, дають приклад або змінюють назву предмета. Порівняльне дослідження розмов різними мовами виявило широко поширені способи ініціювання такого виправлення. Конкретні форми залежать від мови та соціальної ситуації, проте потреба швидко помічати й усувати збої має міжмовне значення Dingemanse та ін., 2015. Якщо один учасник каже «Я не зрозумів, що означає “готово”», діалог можна продовжити через визначення критерію. Якщо другий відповідає «Я думав, що ти говориш про наступний тиждень», стає помітним різний часовий орієнтир. Виправлення повертає розмову до предмета, щодо якого виникла розбіжність. Часто проблема виникає на рівні самої розмови: учасники по-різному розуміють, чи зараз вони діляться переживаннями, шукають рішення, домовляються про обов’язки або сперечаються щодо факту. Питання «Ти хочеш, щоб я зараз просто вислухав, чи ми разом шукаємо наступний крок?» допомагає уточнити ціль взаємодії. Це практичне застосування принципу узгодження спільної діяльності, а не окрема доведена універсальна техніка. Як підтримувати взаєморозуміння в повсякденному спілкуванні Перед важливою розмовою варто визначити, який результат має стати спільно зрозумілим: факт, поняття, рішення, межа відповідальності або конкретна дія. Далі корисно перевіряти не кожне слово, а ті місця, де різні тлумачення матимуть наслідки. Назвіть предмет і мету: «Поговорімо про графік наступного тижня, щоб погодити зміни». Зробіть важливі припущення видимими: «Коли кажу “підготувати”, маю на увазі готовий файл для надсилання». Уточніть значення багатозначного вислову: «Що для тебе означає “найближчим часом”?». Перевірте своє розуміння без приписування мотивів: «Я зрозумів це як прохання перенести дедлайн. Правильно?». Дайте співрозмовнику можливість змінити формулювання, не захищаючи першу версію за будь-яку ціну. Якщо розмова стосується спільної дії, підсумуйте результат: хто, що, коли та за яких умов робить. За потреби поверніться до домовленості після змін: спільне значення оновлюється разом із ситуацією. Ця послідовність узгоджується з описаними в дослідженнях механізмами спільного уточнення і виправлення, однак її ефективність як готового семикрокового набору не оцінювалася в наведених роботах. Це практична структура для організації розмови, а не протокол лікування чи спосіб гарантувати бажану реакцію іншої людини. Особливо корисна увага до перевірки після пояснення. Навичка активного слухання може допомогти помічати важливі фрагменти висловлювання та пропонувати уточнення. Емпатичне слухання стосується також ставлення до переживань співрозмовника; точність розуміння його слів і уважність до почуттів доповнюють одна одну, хоча це різні завдання. Межі взаєморозуміння: коли пояснення вже недостатньо Деякі розбіжності зберігаються після повного прояснення змісту. Люди можуть точно розуміти потреби й аргументи одне одного, але мати несумісні цілі, різний розподіл ресурсів або різні ціннісні рішення. У цьому разі подальше повторювання пояснення не замінить обговорення інтересів, правил, альтернатив і наслідків. Якщо у взаємодії присутні погрози, примус, приниження або контроль, вимога «порозумітися» може посилити небезпеку. Людина, яка зазнає тиску, має право припинити розмову, зберегти дистанцію та шукати підтримки. Здатність потерпілої сторони правильно пояснювати думку не покладає на неї обов’язку переконати того, хто погрожує або застосовує насильство. Міжкультурні, мовні, сенсорні й індивідуальні відмінності можуть змінювати зручний спосіб комунікації. Для когось потрібні письмове підтвердження, більше часу для відповіді або конкретні приклади. Іншим підходить усне пояснення зі спільним зображенням. Це питання доступності й організації взаємодії; відмінний стиль спілкування сам по собі не засвідчує розлад або брак бажання розуміти. Не слід робити висновок про приховану брехню чи справжні наміри за одним поглядом, жестом, усмішкою або паузою. Такі сигнали можуть підказати, що варто поставити запитання, але не визначають однозначно причину реакції. Надійніше уточнювати конкретне значення і перевіряти узгоджені дії. Що насправді підтверджено дослідженнями Досить добре обґрунтованим є сам факт спільного внеску мовця й адресата у побудову значення. Експерименти з повторним називанням предметів показують поступове вироблення спільних позначень, дослідження завдань зі спільною дією — роль зворотного зв’язку, а міжмовні дослідження — поширеність процедур виправлення непорозумінь Clark & Wilkes-Gibbs, 1986, Brennan & Clark, 1996, Dingemanse та ін., 2015. Систематичний огляд Вінсента Бове, Домінік Кнутсен і Маріон Фоссар охопив 23 дослідження завдань на співвіднесення об’єктів і виділив сім типів мовних показників використання спільної основи. Автори наголосили, що прямі показники змісту і непрямі характеристики мовлення можуть відображати різні процеси. Також вони виявили брак досліджень, які дозволяють упевнено відокремити соціальні та когнітивні механізми Bovet, Knutsen & Fossard, 2024. Це важливе обмеження для практичних висновків. Схожість словника, кількість уточнень, частота кивків або самооцінка «нас добре розуміють» не є універсальним приладом для вимірювання взаєморозуміння. Результати експериментальних завдань із картками чи моделями не можна без перевірки переносити на переговори з високими ставками, сімейний конфлікт або ситуацію насильства. Найкраща перевірка залежить від того, яке значення потрібно спільно встановити та які наслідки матиме помилка. Взаєморозуміння, згода, емпатія і довіра: у чому різниця Взаєморозуміння стосується достатньо узгодженого тлумачення повідомлення або ситуації. Згода означає прийняття певної пропозиції чи позиції. Емпатія пов’язана зі сприйняттям і розумінням переживань іншої людини. Довіра стосується очікувань щодо надійності й поведінки партнера. Ці явища часто взаємодіють, але їхня наявність не випливає автоматично одне з одного. Наприклад, можна розуміти, чому колега просить додатковий день, співчувати його навантаженню та водночас не погодитися змінити строк. Так само можна довіряти близькій людині й потребувати уточнення конкретного прохання. Для ширшого розгляду будови комунікації корисні статті «Спілкування: що це, як воно працює, види, функції та бар’єри» та «Психологія спілкування: як люди розуміють одне одного і чому виникають непорозуміння». Поширені запитання Чи означає взаєморозуміння, що люди думають однаково? Ні. Для взаєморозуміння достатньо, щоб учасники могли правильно визначити, що інша сторона повідомляє, які поняття використовує та які наслідки має спільна дія. Різні оцінки, почуття й рішення можуть залишатися. У багатьох важливих розмовах точне розуміння незгоди вже є результатом. Чи можна досягти взаєморозуміння, якщо співрозмовник мовчить? Мовчання допускає різні пояснення: людина обмірковує почуте, не встигла відповісти, уникає ризику або не бажає продовжувати контакт. За самого мовчання неможливо достовірно встановити зміст її внутрішньої реакції. Якщо контакт безпечний і добровільний, можна запропонувати час, інший спосіб відповіді або конкретне запитання. Право не продовжувати розмову зберігається. Як зрозуміти, що домовленість справді однаково витлумачена? Для практичного завдання варто незалежно назвати рішення, його обсяг, строк, відповідального й умови зміни. Спільно відредагований короткий підсумок або перевірена наступна дія дає більше інформації, ніж обмін загальними запевненнями. За складних чи ризикованих рішень перевірка має бути детальнішою. Пов’язані статті Психологія спілкування: як люди розуміють одне одного і чому виникають непорозуміння Спілкування: що це, як воно працює, види, функції та бар’єри Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки Емпатичне слухання: що це, як слухати з емпатією та не вгадувати чужі почуття Комунікативна компетентність: що це, складові та як розвивати Психологія діалогу, комунікації, переговорів та медіації: повна карта підходів Спільний контекст у розмові: що потрібно знати співрозмовникам Уточнення у розмові: як перевіряти, чи правильно ви зрозуміли одне одного Джерела Bovet, V., Knutsen, D., & Fossard, M. (2024). Direct and indirect linguistic measures of common ground in dialogue studies involving a matching task: A systematic review. Psychonomic Bulletin & Review, 31, 122–136. Brennan, S. E., & Clark, H. H. (1996). Conceptual pacts and lexical choice in conversation. Journal of Experimental Psychology: Learning, Memory, and Cognition, 22(6), 1482–1493. Clark, H. H., & Brennan, S. E. (1991). Grounding in communication. In L. B. Resnick, J. M. Levine, & S. D. Teasley (Eds.), Perspectives on Socially Shared Cognition (pp. 127–149). American Psychological Association. Clark, H. H., & Krych, M. A. (2004). Speaking while monitoring addressees for understanding. Journal of Memory and Language, 50(1), 62–81. Clark, H. H., & Wilkes-Gibbs, D. (1986). Referring as a collaborative process. Cognition, 22(1), 1–39. Dingemanse, M., Roberts, S. G., Baranova, J., et al. (2015). Universal principles in the repair of communication problems. PLOS ONE, 10(9), e0136100. Fusaroli, R., Rączaszek-Leonardi, J., & Tylén, K. (2014). Dialog as interpersonal synergy. New Ideas in Psychology, 32, 147–157. Hanna, J. E., Tanenhaus, M. K., & Trueswell, J. C. (2003). The effects of common ground and perspective on domains of referential interpretation. Journal of Memory and Language, 49(1), 43–61. Horton, W. S., & Keysar, B. (1996). When do speakers take into account common ground?. Cognition, 59(1), 91–117. Pickering, M. J., & Garrod, S. (2004). Toward a mechanistic psychology of dialogue. Behavioral and Brain Sciences, 27(2), 169–190. Rasenberg, M., Özyürek, A., & Dingemanse, M. (2020). Alignment in multimodal interaction: An integrative framework. Cognitive Science, 44(11), e12911. Schober, M. F., & Clark, H. H. (1989). Understanding by addressees and overhearers. Cognitive Psychology, 21(2), 211–232.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Діалог, дискусія, дебати та суперечка — це різні способи обговорювати питання, висловлювати незгоду й зіставляти погляди. Найкорисніше розрізняти їх за метою, правилами участі, способом використання аргументів і тим, який результат очікують співрозмовники. Діалог насамперед спрямований на розуміння, дискусія — на спільний розгляд питання, дебати — на публічне обстоювання позицій, а суперечка — на зіткнення незгодних тверджень, яке може розвиватися конструктивно або переходити в особисте протистояння. Ці назви частково перетинаються у звичайній українській мові. Дискусія може містити діалогічне слухання, дебати можуть бути змістовною дискусією, а суперечка може залишатися раціональною. Тому важливий реальний перебіг розмови, а не ярлик, яким її назвали. У наукових і практичних моделях комунікації критерієм слугує функція обміну репліками; такий підхід підтримують дослідження форм переконання та спільного обмірковування, а також порівняльна рамка ОЕСР. Коротко: головна різниця між чотирма форматами Діалог. Основне запитання: «Як ти це бачиш і що я маю зрозуміти?». Результат: точніше взаємне розуміння, уточнення значень і можливість подальшої співпраці. Дискусія. Основне запитання: «Які аргументи й дані допоможуть нам розібратися?». Результат: зважена оцінка позицій, прояснення розбіжностей, іноді спільне рішення. Дебати. Основне запитання: «Яка позиція краще витримує публічне обґрунтування й заперечення?». Результат: зіставлення аргументів для учасників, слухачів або суддів. Суперечка. Основне запитання: «Чиє твердження правильне і чому ми розходимося?». Результат може коливатися від продуктивної перевірки тверджень до ескалації особистого конфлікту. Практичне правило: перед розмовою сформулюйте одним реченням, чого саме ви хочете досягти — зрозуміти, дослідити, переконати, ухвалити рішення чи встановити межу. Якщо учасники мають різні очікування, навіть добре сформульовані репліки можуть вести їх у різних напрямах. Що таке діалог і чим він відрізняється від звичайного обміну репліками Діалог у психології спілкування — це взаємна побудова значення, за якої кожен учасник може вплинути на те, як інший розуміє предмет розмови. Його ознаками є увага до змісту відповіді, уточнення, право співрозмовника виправити наше тлумачення та готовність переглянути власне пояснення ситуації. Наприклад, двоє колег по-різному розуміють слово «терміново». Один має на увазі роботу до кінця дня, другий — протягом години. Діалог починається тоді, коли вони досліджують значення цього слова, а не відразу сперечаються про дисципліну. Узгодження смислу іноді важливіше за пошук винного. Мета діалогу не зводиться до обов’язкової згоди. Співрозмовники можуть точніше зрозуміти, чому розходяться в оцінці фактів, цінностей або наслідків, і залишитися при різних рішеннях. У порівнянні ОЕСР діалог розглядається як формат взаємного розуміння, тоді як обмірковування варіантів рішення та дебати мають інші процедурні цілі. Корисні діалогічні репліки конкретні: «Я правильно зрозумів, що головна проблема — час?», «Що саме в цій пропозиції викликає сумнів?», «Чи є досвід, який змінив твоє ставлення?». Такі запитання допомагають перевірити гіпотезу про думку іншого. Детальніше про навичку — у матеріалі «Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки». Що таке дискусія: обговорення, аргументи й спільне дослідження питання Дискусія — це впорядковане обговорення певного питання, в якому учасники порівнюють міркування, перевіряють підстави висновків і реагують на заперечення. Дискусія може бути академічною, громадською, професійною чи побутовою. Вона передбачає предмет, щодо якого можливі альтернативні пояснення, рішення або оцінки. У дослідницькій дискусії важливо розвести запитання про факти, причинні зв’язки, цінності й рішення. Вислів «цей спосіб дорожчий» перевіряється даними про витрати; вислів «справедливість важливіша за швидкість» потребує виявлення ціннісних критеріїв; питання «що нам робити?» вимагає зіставлення наслідків різних дій. Коли ці рівні змішані, сторони можуть відповідати одна одній на різні запитання. Продуктивна дискусія включає не лише аргументи на користь власної думки. Її учасники здатні назвати слабкі місця своєї позиції, уточнити межі висновку та відокремити те, що підтверджено, від припущень. У праці Фелтона та співавторів про спільне аргументування описано, як орієнтація на пошук рішення може підтримувати розгляд альтернатив і навчальне міркування; перенесення цих висновків на будь-яку дорослу суперечку потребує врахування контексту. Дискусія і спільне обмірковування рішення Коли група має дійти до рішення, дискусія може перейти в спільне обмірковування: учасники визначають критерії, збирають релевантну інформацію, оцінюють варіанти й відкрито називають компроміси. Це близьке до того, що дослідники називають deliberation — зважуванням підстав для колективного рішення. Аткінсон, Бенч-Капон і Волтон показують на теоретичному рівні, що обґрунтування вибору відрізняється, коли критерії формують спільно, а не коли одна сторона переконує іншу прийняти її критерії. Рішення може бути ухвалене голосуванням, консенсусом або за повноваженням відповідальної особи. Спосіб ухвалення рішення потрібно встановити заздалегідь: інакше учасники можуть чесно дискутувати, але наприкінці з’ясувати, що очікували різних процедур. Що таке дебати: зіставлення позицій за визначеними правилами Дебати — це структурована аргументативна взаємодія, за якої учасники захищають і критикують сформульовані позиції в умовах визначеного регламенту. Публічні дебати часто мають часові межі, порядок виступів, право на спростування й аудиторію або суддів. У навчальних дебатах сторона може захищати позицію, яка не збігається з її особистими переконаннями: тут тренують обґрунтування й критичне реагування. Дебати допомагають зробити видимими сильні та слабкі сторони двох або кількох аргументативних ліній. Водночас змагальний формат створює стимули до вибіркового добору інформації, ефектних формулювань і захисту наперед призначеної позиції. Якість дебатів визначається правилами, доброчесністю роботи з фактами й здатністю відповідати на найсильніші контраргументи. Важливо враховувати різні моделі дебатів. У змагальній моделі пріоритетом є переконання аудиторії чи суддів. У дебатах, орієнтованих на спільне обмірковування, можуть винагороджуватися визнання контраргументів і зміна власної позиції. Дослідження Гонсалес-Пальти та співавторів 2026 року за участю 43 студентів виявило відмінності в типах аргументативних ходів, але схожий поступ у предметних знаннях за обох цілей; це застерігає від твердження, що один формат завжди навчає краще. Правила чесних дебатів Теза й предмет дебатів мають бути визначені до початку; зміна теми потребує спільного погодження. Сторони отримують зрозумілий і порівнюваний час, порядок виступів та доступ до критеріїв оцінювання. Аргумент має стосуватися саме озвученої тези; спростування карикатурної версії позиції не зараховується як відповідь. Дані, цитати й статистика подаються з джерелом, часовими межами та релевантним контекстом. Особисті образи, погрози, перебивання й приписування прихованих мотивів не підміняють оцінювання аргументів. Наприкінці варто назвати, що було переконливо доведено, що залишилося спірним і яких відомостей бракує. Це практична адаптація принципів критичного обговорення. Прагмадіалектичний підхід ван Емерена та Гротендорста описує нормативні умови, за яких розбіжності можна досліджувати аргументами; сам перелік правил є теоретичною моделлю, а не доказом гарантованого успіху кожних дебатів. Що таке суперечка: коли незгода стає зіткненням тверджень Суперечка — це взаємодія, у якій учасники висловлюють несумісні позиції та намагаються їх захистити, спростувати або домогтися визнання своєї правоти. У розмовній українській мові словом «суперечка» часто називають емоційний конфлікт, хоча саме по собі заперечення може бути спокійним, обґрунтованим і корисним. Розрізнення особливо важливе в родині, команді та публічному просторі. Суперечка про метод виконання завдання може виявити помилку, неповну інформацію або альтернативу. Суперечка, у якій сперечальники переходять від змісту до приниження особи, має інші психологічні наслідки. Про ширші механізми дивіться «Конфлікт: що це, види, чому виникає та як діяти конструктивно» та «Конфлікт завдань і конфлікт стосунків». Ознака ескалації — зміна об’єкта обговорення: замість «ця оцінка неточна через такі дані» з’являється «ти завжди помиляєшся», замість відповіді на аргумент — боротьба за статус або покарання іншого. У цей момент корисно прямо назвати зсув: «Ми вже обговорюємо одне одного, хоча питання було про строки. Повернімося до фактів або зробімо паузу». Деякі суперечки не завершуються спільною позицією: особисті цінності, відмінний досвід і суперечливі інтереси можуть зберігатися. Конструктивним результатом тоді стає визначення меж, перевірених фактів, подальшої процедури або рішення припинити взаємодію. Порівняння за метою, ролями, доказами та результатом 1. Хто визначає мету У діалозі мета формується навколо розуміння учасників. У дискусії її задає запитання чи завдання. У дебатах мету й регламент часто визначає організатор. У суперечці мета може виникати спонтанно і змінюватися від з’ясування істини до захисту самооцінки або права на рішення. 2. Яке місце має слухання Для діалогу слухання становить сам механізм спільного творення значення. Для дискусії — спосіб перевірити аргументи й уточнити підстави. Для дебатів — умову точного спростування й доброчесної відповіді. У суперечці слухання може зберігатися або поступатися підготовці контратаки. Останній випадок створює ризик, що учасники перестануть відповідати на сказане. 3. Що вважається аргументом У дискусії та дебатах аргумент — це підстава на користь твердження, яку інші можуть оцінити. У діалозі висловлювання про особистий досвід також має цінність як джерело розуміння позиції, хоча воно саме по собі не доводить загальне причинне твердження. У суперечці аргументами можуть називати й приклади, й авторитети, й емоційні оцінки; якість залежить від придатності цих підстав для конкретного висновку. 4. Як виглядає успіх Успіхом діалогу може бути чітке взаєморозуміння за збереження незгоди. Успіхом дискусії — обґрунтованіше судження чи рішення. Успіх дебатів визначається правилами оцінювання, які мають бути відкритими. Успіх суперечки неможливо оцінити без її фактичної мети: зовнішня «перемога» нерідко залишає проблему невирішеною. Як обрати правильний формат розмови Розмова стає результативнішою, коли учасники домовляються про її функцію. Оберіть діалог, якщо ще не з’ясовані значення слів, потреби або досвід. Оберіть дискусію, якщо потрібно розібрати складне питання за аргументами. Встановіть правила дебатів, якщо треба порівняти альтернативні позиції для аудиторії. Якщо суперечка виникла спонтанно, спершу визначте, чи існує спільне питання, яке обидві сторони готові обговорювати. Для з’ясування непорозуміння запитайте: «Що ти мав на увазі під цим висловом?». Для перевірки твердження запитайте: «На яких даних ґрунтується цей висновок?». Для вибору дії запитайте: «За якими критеріями порівнюємо варіанти?». Для зупинення ескалації скажіть: «Зараз розмова стала образливою. Я готовий повернутися до питання за інших умов». Точніше формулювання мети корисне і для складних професійних зустрічей: «Сьогодні ми збираємо підстави для рішення, остаточний вибір зробимо завтра» знімає приховане очікування негайної згоди. Якщо ж метою є формальна домовленість, знадобляться принципи вирішення конфліктів або окрема процедура переговорів. Правила, які покращують якість розмови в усіх форматах Визначайте одне питання за раз Формула «про що саме сперечаємося?» допомагає відділити основну проблему від накопичених образ. Запитання слід сформулювати так, щоб кожен учасник упізнав свою позицію. Наприклад: «Чи має команда змінити порядок погодження матеріалів?» замість «Хто в нас заважає всім працювати?». Перевіряйте розуміння перед запереченням Перш ніж висловити незгоду, коротко відтворіть зміст аргументу так, щоб співрозмовник міг підтвердити або виправити його. «Ти вважаєш, що додаткова перевірка зменшить ризик помилок, правильно?» — лише після цього: «Мене турбує, що вона подовжить строки». Це утримує суперечку в межах питання. Емпіричне дослідження Іцхакова та співавторів 2024 року пов’язує високоякісне слухання зі зменшенням захисності та поляризації позиції в низці експериментальних умов; результат не означає автоматичної зміни поглядів у будь-якому конфлікті. Просіть про підстави, а не про самооборону Запитання «Які спостереження привели тебе до такого висновку?» відкриває аргументи. Формула «Як ти можеш у це вірити?» часто звучить як оцінка особистості. Якість запитань важлива: їхня послідовність має допомагати перевіряти твердження, а не збирати пастки. У дослідженні Хуан та співавторів уточнювальні запитання в побутових знайомствах були пов’язані з більшою симпатією до співрозмовника; це результат про сприйняття слухача, а не пряма перевірка ефективності складних політичних дебатів. Відрізняйте факти від інтерпретацій «На зустрічі було три запізнення» — перевірне повідомлення. «Команда мене не поважає» — інтерпретація мотивів. Обидва висловлювання можуть бути важливими для розуміння ситуації, але потребують різних відповідей. Факти перевіряють за даними, інтерпретації — за уточненнями, а рішення — за наперед визначеними критеріями. Підсумовуйте точки збігу і розбіжностей Корисний фінал дискусії складається з трьох частин: що встановили, щодо чого збереглася незгода, який наступний крок погоджено. Такий підсумок робить розмову корисною навіть тоді, коли спільного висновку немає. У дебатах він також відділяє якість аргументів від риторичної сили промов. Психологія незгоди: чому розмова змінює характер Під час незгоди людина одночасно обробляє інформацію й оцінює соціальні наслідки розмови: чи визнають її компетентність, чи буде її вислухано, чи матиме вона право на іншу позицію. Тому навіть невелике формальне запитання може переживатися як напад, якщо попередній досвід пов’язав публічне заперечення з приниженням. Це пояснює, чому вибір часу, аудиторії та регламенту має практичне значення. Високоякісне слухання підтримує відчуття прийняття й автономії, завдяки чому співрозмовник іноді розмірковує про власну позицію менш оборонно. Серія експериментів Іцхакова та співавторів 2024 року дала докази цього механізму для певних тем незгоди. Дослідження 2026 року у п’яти роботах виявило зв’язок якісного слухання з ситуативним добробутом мовця через задоволення психологічних потреб. Межі обох висновків визначаються вибірками, типами розмов і тим, як автори вимірювали результати. Формальна рівність часу також не усуває нерівності влади. Керівник, викладач, публічний діяч чи модератор може впливати на тему, правила, наслідки висловлювань і можливість відмови. За таких умов недостатньо просто запросити всіх висловитися: потрібні зрозумілі процедури, захист від покарання за незгоду та можливість конфіденційного повідомлення про проблему. Суперечка частіше загострюється, коли мета непомітно змінюється з пошуку відповіді на демонстрацію переваги, коли учасники говорять від імені груп і коли аудиторія винагороджує різкі репліки. Це можливі механізми, які треба оцінювати за ситуацією; одного підвищеного голосу чи погляду замало для висновку про мотиви людини. Окремі невербальні ознаки пояснено в статті «Невербальна комунікація: що це, мова тіла, сигнали та міфи». Три життєві приклади: той самий предмет, різні завдання Приклад 1. Команда сперечається про віддалену роботу Діалог почнеться з уточнення досвіду: «Що саме у віддаленій роботі допомагає або заважає тобі?». Дискусія порівняє дані про продуктивність, доступність, витрати й потреби команди. Дебати розподілять ролі між прихильниками двох моделей та встановлять час для аргументів. Суперечка виникає, коли учасники відкидають пропозиції одне одного, і залежно від способу відповіді або сприяє уточненню критеріїв, або переходить до особистих претензій. Приклад 2. Підліток і батьки обговорюють користування телефоном Діалог допомагає з’ясувати, що означають «контроль», «самостійність» і «безпека» для кожного. Дискусія дозволяє розглянути варіанти правил, причини й наслідки. Формальні дебати рідко потрібні для побутового рішення, проте можуть бути навчальною вправою. Якщо розмова перетворилася на взаємні докори, її слід повернути до конкретних умов і права кожної сторони бути вислуханою, з урахуванням віку, безпеки та відповідальності дорослих. Приклад 3. Громада обговорює спільний простір Діалог дозволяє зібрати різні потреби мешканців. Дискусія порівняє критерії доступності, бюджету й наслідків. Дебати допоможуть публічно перевірити конкуруючі пропозиції. Для спільного рішення важливо вказати процедуру й повноваження органу, що ухвалює остаточне рішення. У ситуаціях, пов’язаних із війною та міжгруповою напругою, діють додаткові вимоги до добровільності й безпеки; дивіться матеріал «Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека». Як переходити від суперечки до дискусії або діалогу Зміна формату починається з відкритого позначення мети. Можна сказати: «Ми доводимо одне одному, хто правий. Я пропоную спочатку визначити питання, щодо якого шукаємо відповідь». Після цього кожна сторона стисло називає свою тезу, її підстави та умову, за якої була б готова її переглянути. Для повернення до діалогу варто запропонувати по черзі відповісти на запитання: «Що в моїй позиції ти розумієш?» і «Що я ще не зрозумів у твоїй?». Для переходу до дискусії слід окреслити критерії оцінювання й відомості, які треба перевірити. Для організованих дебатів потрібно погодити регламент і спосіб підбиття підсумків. Корисно прямо дозволити учасникам змінювати позицію без втрати гідності. Якщо людина бачить нові дані, її уточнення може бути ознакою роботи з аргументами. Утім вимога обов’язково «визнати помилку» до початку обговорення перетворює процедуру на примус і ускладнює довіру. Коли формат обговорення не підходить або потребує додаткових гарантій У ситуаціях погроз, переслідування, примусу, насильства чи помітної нерівності влади пропозиція «просто сісти й поговорити» може створити додатковий ризик. Публічні дебати щодо прав або безпеки вразливої людини не повинні перетворювати її гідність на предмет змагання. Постраждала особа має право відмовитися від спільної розмови; відповідальність за припинення насильницьких дій покладається на того, хто їх чинить. Потрібно окремо оцінити, чи може кожен говорити вільно, чи існує ризик помсти за висловлену позицію, чи забезпечено конфіденційність і чи доступна незалежна допомога. Може знадобитися третя сторона, організаційне рішення, офіційна процедура або звернення по захист. Медіація, фасилітація і переговори мають власні критерії придатності та не замінюють заходів безпеки. Дискусія й дебати в навчанні: що підтверджують дослідження Аргументативні обміни можуть допомагати навчанню, коли учасники мають достатньо інформації, можуть ставити запитання й зіставляти підстави. Фелтон та співавтори запропонували схему аналізу спільного аргументування і розглянули його зв’язок із навчальним міркуванням. Метааналіз Сє та Лін об’єднав 32 експериментальні й квазіекспериментальні роботи щодо діалогового навчання в дошкільній і початковій освіті та виявив позитивні ефекти для низки навчальних і комунікативних показників; розмір ефектів залежав від умов і характеристик програм. Водночас окреме дослідження університетських дебатів 2026 року на невеликій вибірці показало, що переконувальна й орієнтована на спільне обмірковування цілі по-різному змінювали структуру реплік, але не дали достовірно різного приросту предметного знання. Наукове узагальнення таке: навчальний ефект залежить від організації завдання, підготовки, модерації, учасників і вимірюваного результату. Відомість педагогічного методу сама по собі не підтверджує його переваги для кожної аудиторії. Діалог, дискусія та дебати онлайн У текстовому спілкуванні бракує частини інтонаційних і ситуативних підказок, тому зростає роль явних означень, послідовності відповідей та перевірки контексту. У відеорозмові можливості уточнення ширші, проте затримка зв’язку, обмеження часу й велика група змінюють розподіл реплік. Організатор має обрати канал, який відповідає меті та можливостям учасників. Публічні коментарі часто поєднують різні аудиторії: автор може писати опоненту, а насправді переконувати читачів. Тому перед довгою суперечкою корисно уточнити: «Ми хочемо зрозуміти одне одного, перевірити твердження чи залишити позиції для аудиторії?». За відсутності спільної мети продуктивнішим іноді буде коротко викласти аргументи з джерелами та завершити участь. Поширені помилки у розумінні чотирьох форматів «Діалог — це обов’язково мир і згода». Діалог здатний виявити серйозну незгоду; його цінність полягає також у точному розумінні меж можливого. «Дискусія — це просто суперечка, тільки ввічлива». Важливішими є спільне питання, робота з підставами та зрозумілий спосіб висновку. «Дебати завжди шкодять взаєморозумінню». Якісно організовані дебати можуть розкривати слабкі місця аргументів; наслідки визначає контекст і винагороджувана поведінка. «Будь-яка суперечка означає погані стосунки». Змістовна незгода може бути частиною співпраці, якщо учасники розмежовують проблему й оцінку особистості. «Добра техніка мовлення змінить переконання іншого». Дослідження підтримують окремі механізми слухання й аргументації за певних умов, а згода залишається автономним рішенням співрозмовника. Питання читачів Чи може дискусія бути діалогом? Так. Дискусія задає спільний предмет аналізу, а діалогічний спосіб спілкування описує відкритість до уточнення й розуміння. Група може дискутувати про складну проблему, уважно слухаючи різні позиції; ці характеристики сумісні. Чим дебати відрізняються від публічної дискусії? Дебати зазвичай мають формалізовані сторони, послідовність виступів і встановлені критерії оцінювання. Публічна дискусія може бути більш відкритою щодо кількості позицій, розвитку теми та способу підсумку. Конкретне визначення залежить від правил організатора. Чи слід завжди уникати суперечок? Змістовна незгода дає змогу перевіряти помилки й не погоджуватися з небажаними рішеннями. Значення мають предмет, безпека, повага до меж та можливість завершити взаємодію. Суперечка стає особливо проблемною, коли до неї приєднуються залякування, приниження або примус. Як зрозуміти, що обговорення вже вичерпане? Ознаки достатнього завершення — сформульовані позиції, перевірені доступні підстави, визначені точки згоди й незгоди та прийняте рішення про подальший крок. Якщо всі повторюють ті самі аргументи, корисно зафіксувати, якої нової інформації бракує, погодити паузу або припинити розмову. Висновок Діалог допомагає розуміти значення й досвід, дискусія — досліджувати питання через аргументи, дебати — структуровано зіставляти позиції, а суперечка позначає сам факт гострої незгоди між твердженнями. Конструктивність визначають мета, відкритість до перевірки підстав, безпека та правила участі. Найкращий формат — той, що відповідає конкретному завданню й дозволяє людям зберігати право на власну позицію. Пов’язані статті Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки Психологія діалогу, комунікації, переговорів та медіації: повна карта підходів Прагматика мови: що це і як ми розуміємо більше, ніж сказано буквально Невербальна комунікація: що це, мова тіла, сигнали та міфи Конфлікт: що це, види, чому виникає та як діяти конструктивно Вирішення конфліктів: що це, стратегії, етапи та коли потрібна медіація Конфлікт завдань і конфлікт стосунків: чому не всі командні суперечки однакові Джерела Atkinson, K., Bench-Capon, T., & Walton, D. (2013). Distinctive features of persuasion and deliberation dialogues. Argument & Computation, 4(2). DOI. Felton, M., Crowell, A., Garcia-Mila, M., & Villarroel, C. (2022). Capturing deliberative argument: An analytic coding scheme for studying argumentative dialogue and its benefits for learning. Learning, Culture and Social Interaction, 36, 100350. DOI. González-Palta, I., Larrain, A., Fortes, G., Torres, J., & Galdames, S. (2026). Debating for persuasion versus debating for deliberation: The effect of differing communicative goals on disciplinary knowledge construction. Frontiers in Education, 11, 1855663. DOI. Huang, K., Yeomans, M., Brooks, A. W., Minson, J., & Gino, F. (2017). It doesn’t hurt to ask: Question-asking increases liking. Journal of Personality and Social Psychology, 113(3), 430–452. Дослідження. У 2025 році оприлюднено виправлення частини результатів після незалежного аудиту; основні висновки, за повідомленням про виправлення, залишилися чинними. Itzchakov, G., Weinstein, N., Leary, M., Saluk, D., & Amar, M. (2024). Listening to understand: The role of high-quality listening on speakers’ attitude depolarization during disagreements. Journal of Personality and Social Psychology, 126(2), 213–239. Дослідження. Organisation for Economic Co-operation and Development. (2020). Innovative Citizen Participation and New Democratic Institutions: Catching the Deliberative Wave. Огляд ОЕСР. Saluk, D., Itzchakov, G., Weinstein, N., & Amar, M. (2026). Listening across the divide: High-quality listening promotes speakers’ state well-being through basic psychological need satisfaction during disagreements. Journal of Personality and Social Psychology. Дослідження. van Eemeren, F. H., & Grootendorst, R. (2003). A pragma-dialectical procedure for a critical discussion. Argumentation, 17(4), 365–386. DOI. Xie, W., & Lin, X. (2025). Are dialogic teaching-and-learning programs effective in pre-primary and primary schools? A meta-analysis. Teaching and Teacher Education. DOI.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Щоб конструктивно висловити незгоду, спочатку точно назвіть питання, щодо якого маєте іншу позицію, покажіть, що зрозуміли думку співрозмовника, поясніть власну аргументацію і запропонуйте спосіб рухатися далі. Наприклад: «Я розумію, чому для тебе важливий цей варіант. Я бачу ризик у строках виконання, тому пропоную перевірити інший план». Повага проявляється у визнанні права людини на власну думку, уважному слуханні, відмові від приниження та здатності витримувати розбіжність. Цей матеріал присвячений конкретній дії: як сказати «я не погоджуюся», коли потрібно захистити власну позицію і зберегти гідність учасників розмови. Приклади стосуються повсякденного спілкування, роботи, близьких стосунків та листування. Загальні механізми конфлікту, асертивність і формальні переговори мають окремі предмети дослідження. Що означає конструктивно висловити незгоду Конструктивна незгода — це спосіб повідомити про розходження в оцінках, знаннях, інтересах, потребах або рішеннях так, щоб співрозмовники могли зрозуміти предмет розбіжності та її підстави. Практичний результат розмови може полягати у виправленні помилки, перегляді плану, пошуку альтернативи, домовленості про перевірку фактів або в ясному визнанні того, що позиції залишилися різними. Повага до людини сумісна з критичним ставленням до її аргументу. Можна визнати, що співрозмовник має підстави хвилюватися за бюджет, і водночас не прийняти його фінансовий розрахунок. Можна зрозуміти почуття образи, не погоджуючись із висновком, що ви навмисно хотіли завдати болю. Така відмінність між розумінням і згодою є центральною для розмови. У серії 11 досліджень за участю 3396 дорослих дослідники Ren і Schaumberg (2024) виявили, що люди нерідко сприймали незгоду співрозмовника як свідчення поганого слухання, навіть коли його фактична поведінка слухача залишалася сталою. Тому одного уважного слухання інколи замало, щоб інша людина відчула себе почутою: корисно прямо відобразити зміст її позиції, а далі чесно позначити місце розбіжності. Це не зобов'язує погоджуватися. Чому висловити незгоду буває складно У розмові люди одночасно вирішують предметне питання і оцінюють соціальні наслідки своїх слів: чи втратять довіру, чи виглядатимуть некомпетентними, чи зіпсують взаємини, чи наразяться на покарання. Навіть спір щодо звичайного робочого графіка може сприйматися як оцінка професіоналізму або ставлення до колеги. Під впливом таких очікувань люди схильні або промовчати, або висловитися різкіше, ніж хотіли. Друга складність — схильність сприймати власне тлумачення подій як очевидне. Коли нам здається, що інший «мав би й сам зрозуміти», запитання замінюється припущенням, а оцінка чужих намірів — реакцією на нашу версію цих намірів. Дослідження Eyal, Steffel і Epley (2018) показують обмеження спроб вгадати іншу перспективу і користь безпосереднього отримання інформації від співрозмовника в досліджених ситуаціях. Для практичної розмови це означає: краще уточнити мотив або факт, ніж подавати власне припущення як встановлену істину. Третій механізм — емоційне збудження. Коли роздратування наростає, людина легше переходить від конкретної теми до узагальнень про характер: «Ти ніколи мене не чуєш», «З тобою марно говорити». Такі формули розширюють предмет суперечки й ускладнюють його обговорення. У момент сильного збудження корисно спочатку знизити інтенсивність власної реакції та визначити одну тезу, яку ви справді хочете висловити. Перед розмовою: визначте, що саме ви заперечуєте Сформулюйте для себе предмет незгоди одним перевірюваним реченням. «Я не погоджуюся з терміном завершення проєкту» — конкретна позиція; «Ти завжди ухвалюєш безглузді рішення» — характеристика людини. У першому випадку можна обговорити ресурси, обсяг робіт і календар. У другому співрозмовник змушений захищати власну гідність, а змістовне питання губиться. Визначте також тип розбіжності. Ви по-різному знаєте факти, оцінюєте ризики, розставляєте пріоритети, тлумачите домовленість чи маєте різні потреби? Від цього залежить відповідь. Фактичну суперечність варто перевіряти за надійними даними; різницю в цінностях — досліджувати через пояснення; зіткнення практичних інтересів — через варіанти рішень. Розмови часто заходять у глухий кут, коли одна людина намагається довести фактами те, що друга переживає як ціннісне питання. Запитайте себе, яким буде прийнятний результат: виправлення конкретної неточності, право відмовитися, додатковий час на рішення, спільна перевірка інформації або можливість чесно залишитися при різних поглядах. Ціль допоможе обрати масштаб і тон висловлювання. Не кожна незгода вимагає довгої дискусії: інколи достатньо ясної фрази й короткого пояснення. Послідовність конструктивної незгоди: сім практичних кроків 1. Оберіть момент і спосіб розмови Починайте важливе обговорення тоді, коли учасники можуть звернути увагу одне на одного. Якщо людина поспішає або вже схвильована, коротка пропозиція обрати час може бути продуктивнішою за негайний довгий аргумент: «Я маю інший погляд на це рішення. Чи можемо обговорити його сьогодні після зустрічі?». У ситуації гострої потреби в захисті меж або безпеки очікувати зручного моменту не потрібно. Для складної незгоди з людиною, з якою є довіра і можливість спокійно говорити, усна розмова часто дає більше нагод для уточнення. У рандомізованих дослідженнях Bevis, Schroeder і Yeomans (2026) усне обговорення спірних питань у досліджених умовах сприяло більшому відчуттю взаєморозуміння та меншій конфліктності порівняно з письмовим. Вибір каналу все одно залежить від ситуації: для документування рішення, необхідності обдумати відповідь або захисту від тиску письмова комунікація може бути доцільнішою. 2. Почніть із точної точки розбіжності Замість вступу «Ти знову все робиш неправильно» скажіть: «Я інакше оцінюю цей ризик» або «Я не погоджуюся з висновком, що цього строку достатньо». Так співрозмовник одразу розумітиме, яке судження ви пропонуєте перевірити. Коротка ясна незгода знижує ймовірність того, що ваше повідомлення сприймуть як непряму гру або приховану згоду. Корисні початки: «У мене інша оцінка цієї ситуації»; «Я бачу це інакше»; «Я не готова підтримати саме це рішення»; «Я погоджуюся з метою, але маю заперечення щодо способу її досягнення». Вислів варто підбирати до рівня визначеності: «У мене інші дані» означає одне, а «Я сумніваюся, що ці дані достатні» — інше. 3. Покажіть, що зрозуміли позицію співрозмовника Перед аргументом коротко викладіть те, що почули: «Ти пропонуєш завершити роботу раніше, бо для клієнта важлива швидкість. Я правильно зрозумів?». Перефразування дає людині змогу виправити вас. При цьому важливо передавати саме її думку, а не підмінювати її зручнішою для заперечення версією. Розуміння також можна показати визнанням обґрунтованої частини: «Так, додаткові витрати справді мають значення». Це речення повинно відповідати вашій реальній оцінці. Механічні компліменти або фрази на кшталт «Ти абсолютно правий, але…», коли ви з цим не згодні, руйнують точність розмови. Детальніше про перевірку розуміння й увагу до сказаного — у матеріалі «Активне слухання». 4. Поясніть свою підставу без оцінювання особистості Після позначення незгоди назвіть аргумент. Найзрозуміліший порядок: спостереження або факт → значення для ситуації → власний висновок. «У кошторисі не врахована доставка обладнання. Через це загальна сума буде вищою. Пропоную переглянути бюджет перед затвердженням». Це твердження можна перевірити. Натомість «Ти безвідповідально ставишся до грошей» містить узагальнену оцінку, яку важко обговорити предметно. Коли йдеться про особисту межу або потребу, підставою може бути ваш власний досвід: «Мені важливо мати час на відпочинок, тому сьогодні я не зможу залишитися довше». Не потрібно доводити свою втому сторонньому суду чи знаходити аргументи, які людина вважатиме достатньо поважними. Водночас важливо відокремити суб'єктивний досвід від твердження про намір іншого: «Я відчув тиск» точніше за «Ти навмисне хочеш мене принизити», якщо мотив вам невідомий. 5. Дайте можливість уточнити або заперечити Залиште коротку паузу та поставте запитання, яке стосується змісту: «На яких даних ґрунтується цей прогноз?», «Що для тебе найважливіше в цьому рішенні?», «Чи є обмеження, яких я не врахувала?». Це дає змогу виявити нову інформацію, а не лише повторювати дві готові позиції. Слід відрізняти запитання від прихованого докору. Формула «Невже ти не розумієш, наскільки це безглуздо?» має граматичну форму запитання, але передає негативну оцінку. Якщо ви прагнете відповіді, обирайте питання, на яке співрозмовник може змістовно відповісти без необхідності захищатися від приниження. 6. Запропонуйте наступний крок, співмірний із проблемою Для перевірюваного питання пропонуйте спосіб перевірки: «Порівняймо розрахунки». Для рішення — два або три варіанти: «Можемо скоротити обсяг робіт або перенести строк». Для незгоди щодо поведінки — конкретне прохання: «Коли план змінюється, повідомляй мене до початку зміни». Для принципової розбіжності в цінностях достатньо погодити правила подальшого співіснування: «Наші позиції різні; домовмося не ображати одне одного через це». Варіант має бути реалістичним і не вимагати від іншого негайної капітуляції. Якщо рішення залишається за керівником, батьками або установою, можна попросити зафіксувати аргументи, альтернативи й можливі наслідки. Конструктивність означає ясність щодо доступного впливу на рішення. 7. Завершіть розмову із зафіксованим результатом Наприкінці коротко підсумуйте: «Ми погодилися перевірити бюджет до п'ятниці» або «Ми не дійшли згоди щодо причини проблеми, але домовилися обговорювати її без образ». Якщо ваша незгода залишається, скажіть про це прямо: «Я почув вашу аргументацію. Моя позиція поки не змінилася». Такий підсумок запобігає хибному враженню, що мовчання означало прийняття пропозиції. Формулювання, які допомагають висловити незгоду Почніть із формулювання, що точно описує вашу позицію. Якщо ви маєте іншу оцінку, скажіть: «Я по-іншому бачу причини цього». Якщо пропонуєте альтернативу: «Я поділяю мету, але пропоную інший шлях». Якщо бракує даних: «Мені потрібні додаткові відомості, перш ніж підтримати висновок». Якщо порушено межу: «Я не погоджуюся на такий формат спілкування». Якщо компроміс неможливий: «Я розумію вашу думку і залишаюся при своєму рішенні». Корисність цих висловів полягає у точності значення: вони повідомляють про різницю в позиціях, ступінь упевненості, межу або пропозицію. Їхня ефективність не є властивістю самих слів. Той самий вислів може сприйматися по-різному залежно від інтонації, історії стосунків, предмета суперечки та реальної влади учасників. Дослідження Yeomans та співавторів (2020) описує «готовність до розмови» як мовні сигнали того, що людина готова серйозно взаємодіяти з іншою точкою зору. У їхніх дослідженнях такі сигнали впливали на міжособистісне сприйняття і якість залучення до обговорення. Це підтримує принцип: чесно покажіть, що інша думка була розглянута, замість удавати повну згоду або знецінювати її носія. Як говорити про помилку в чужому аргументі Заперечуйте конкретний висновок і називайте підставу перевірки. Наприклад: «У звіті вказано, що витрати зменшилися, але таблиця показує зростання в останньому кварталі. Давайте звіримо показники». Якщо ваша інформація неповна, оберіть відповідну форму: «Я можу помилятися, проте бачу інший результат у вихідних даних». Так ви залишаєте простір для перевірки, не втрачаючи ясності. Слова «це неправда» варто використовувати тоді, коли ви впевнені в доказах і питання справді стосується істинності твердження. Часто точніше сказати: «Ці цифри не відповідають таблиці», «Джерело не підтверджує саме такого висновку» або «Ми по-різному тлумачимо цю подію». Окремо слід розрізняти факт, висновок із факту і моральну оцінку: змішування цих рівнів створює враження, що будь-яка незгода є запереченням реальності іншої людини. Коли співрозмовник прямо просить вашої оцінки, надмірна обережність може заплутати. Фраза «Мені здається, можливо, це не зовсім ідеально» менш інформативна за «Я бачу дві конкретні помилки: у розрахунках і в даті». Визначеність формулювання має відповідати визначеності доказів. Приклади конструктивної незгоди в різних ситуаціях Незгода з колегою на робочій зустрічі Ситуація: колега пропонує запустити продукт у понеділок, хоча перевірку безпеки ще не завершено. Варіант відповіді: «Я розумію, що швидкий запуск допоможе виконати план. Я не підтримую понеділок, тому що перевірка ще триває і ми не маємо остаточного висновку. Пропоную спочатку завершити перевірку й назвати нову дату». Тут є визнання мети, конкретне заперечення і практичний маршрут. Якщо на зустрічі присутні інші люди, прагніть обговорювати рішення та його наслідки, а не компетентність автора ідеї. Водночас публічне рішення іноді потребує публічного заперечення: критичну інформацію про безпеку, ризики або помилки не варто приховувати лише заради зовнішньої згоди. Зворотний зв'язок про роботу команди і поведінку співробітників має також враховувати правила та відповідальність організації. Незгода з керівником або іншою людиною, від якої залежить рішення Ситуація: керівник просить виконати додаткове завдання у строк, який ви вважаєте нереальним. Можна сказати: «Я розумію пріоритет цього завдання. За поточного обсягу роботи я зможу завершити його в середу. Якщо потрібен понеділок, маємо перенести інші завдання або залучити допомогу. Який варіант обираємо?». Вислів дає чітку оцінку ресурсів і варіанти рішення. За значної нерівності влади важливо оцінити реальні наслідки заперечення, можливість письмово зафіксувати прохання та наявність процедур захисту працівника. Пропозиція «говоріть сміливіше» сама по собі не розв'язує проблему, якщо роботодавець карає за незгоду. Структуру влади й культуру роботи розглядають окремі статті про організаційну взаємодію. Незгода з другом Ситуація: друг упевнений, що ви навмисно не запросили його на зустріч. Відповідь: «Я бачу, що тобі було боляче залишитися осторонь. Я не погоджуюся з тим, що хотів тебе образити: рішення про зустріч виникло в останню мить. Я готовий поговорити про те, що для тебе було важливим». Ви визнаєте переживання, не приписуєте собі невідомого мотиву і запрошуєте прояснити обставини. Якщо в основі образи справді є ваша дія, можна взяти відповідальність за цю дію, зберігаючи право на іншу оцінку намірів: «Я не попередив тебе, і розумію, що це могло зачепити. Мені шкода. Водночас я не планував тебе виключати». Визнання конкретної помилки й чесна незгода щодо її інтерпретації можуть співіснувати. Незгода у парі або родині Ситуація: партнер вважає, що вихідні треба провести з родичами, а ви потребуєте часу на відпочинок. Можливий вислів: «Я знаю, як багато для тебе означає ця зустріч. Я хочу відпочити після складного тижня, тому не підтримую план на обидва дні. Можу приєднатися в суботу на кілька годин, а неділю залишити вільною». Це обговорення конкретного плану, а не оцінка родинних стосунків. Якщо за суперечкою стоять повторювані очікування, нерівний побутовий внесок або невисловлені образи, одна фраза не замінить ширшої розмови про стосунки. Для неї є окремий матеріал «Комунікація у парі». Незгода в навчанні або розмові з викладачем Ситуація: студент вважає, що висновок у навчальному обговоренні не випливає з наведених прикладів. Замість «Ви неправі» можна сформулювати: «Я хотів би уточнити один зв'язок. Ви навели два приклади, але вони, здається, підтримують інший висновок. Чи можемо перевірити, який саме аргумент є вирішальним?». Якщо питання стосується фактичної помилки, допустиме й пряміше заперечення за умови конкретної аргументації. Дитина або студент має право ставити питання й повідомляти про незгоду; дорослі несуть особливу відповідальність за умови безпечної участі. Якщо в освітньому середовищі за висловлення думки принижують або погрожують, проблема виходить за межі особистого стилю комунікації та потребує відповідного захисту. Незгода в коментарях і листуванні Перед відповіддю визначте, чи ви зрозуміли тезу і чи взагалі варто продовжувати дискусію. Формулювання «Я інакше тлумачу наведені дані. У звіті йдеться про зв'язок, а не про доведену причину; ось відповідний розділ» корисніше за «Ви нічого не розумієте». Посилайтеся на конкретний аргумент, залишайте можливість перевірити джерело й уникайте публічного приписування мотивів. Письмовий канал позбавляє співрозмовників багатьох можливостей одразу уточнити тон і намір. Перед надсиланням перечитайте повідомлення очима людини, яка не чула вашої інтонації: чи є предмет заперечення, чи зрозумілі дані, чи містить текст образливі узагальнення? Якщо спілкування перетворилося на погрози або цькування, завершення контакту та використання доступних механізмів захисту можуть бути кращими рішеннями за нову спробу переконати автора погроз. Чого варто уникати, коли ви не погоджуєтеся Перша поширена помилка — сперечатися з особистістю замість твердження. «Ти безвідповідальний» пропонує глобальну оцінку; «Ти повідомив про зміну строку вже після завершення робочого дня» називає дію. Друга — перебільшувати частоту: слова «завжди» й «ніколи» часто не відповідають фактам і переводять розмову у спір про винятки. Третя — знецінювати потребу, яку ви не поділяєте: «Через таке тільки дурні хвилюються». Четверта помилка — маскувати заперечення формальною згодою, після якої співрозмовник отримує протилежне повідомлення. П'ята — вимагати від людини негайно змінити почуття чи переконання: «Я все пояснив, тепер ти мусиш погодитися». Аргументи дають підстави для обдумування, а остаточне рішення іншого не перебуває під вашим повним контролем. Шоста — вигадувати чужі наміри, спираючись на тон, міміку або один погляд. Невербальні сигнали впливають на враження, але не доводять конкретної мотивації. Краще сказати «Коли ти відвернувся, я подумала, що тобі нецікаво. Це так?» і прийняти можливість іншого пояснення. Сьома — поступатися власною межею лише для того, щоб вас вважали ввічливими. Відмова може бути короткою: «Я цього робити не буду». Пояснення корисне там, де воно підтримує довіру або практичну координацію, однак право на власне рішення не залежить від здатності переконати всіх. Коли співрозмовник сприймає незгоду як неповагу Почуття «мене не почули» може виникнути навіть після уважного слухання, бо для частини людей підтвердження розуміння тісно пов'язане зі згодою. Це явище досліджували Ren і Schaumberg (2024). У такій ситуації можна роз'єднати два повідомлення: «Я зрозумів, що для тебе головне — стабільність. І саме щодо запропонованого способу її досягнення маю іншу думку». Якщо людина відповідає «Якщо ти мене поважаєш, то погодишся», доречно уточнити межу: «Я поважаю твоє право так думати. Поважати тебе для мене означає бути чесним і уважним, а не підтверджувати кожен висновок». Це не магічна формула: вона може викликати незадоволення, особливо там, де звикли вважати згоду обов'язковою умовою близькості. Можна також прямо перевірити, чи людина хоче бути вислуханою, просить практичної поради або пропонує спільно вирішити питання. Якщо головна потреба — поділитися переживанням, негайна полеміка може бути невчасною. Але коли вимагають схвалити рішення, яке вас стосується, ви можете чесно заявити про заперечення. Що робити, якщо розмова загострюється Звертайте увагу на зміну предмета розмови: замість даних і пропозицій сторони переходять до взаємних образ, перебивають одна одну, підвищують голос або повторюють одні й ті самі фрази. Корисно назвати процес без звинувачення: «Ми вже обговорюємо одне одного, а не рішення. Я хочу повернутися до питання строків». Якщо це не допомагає, запропонуйте конкретну паузу з часом повернення. Пауза відрізняється від демонстративного ігнорування наміром і ясністю: «Зараз я дуже роздратований і можу сказати зайве. Повернімося до цього о 19:00». Якщо ви не можете назвати точний час, домовтеся про спосіб поновлення контакту. Водночас людина має право завершити розмову на невизначений час, якщо відчуває загрозу або не хоче продовжувати взаємодію. Якщо співрозмовник кричить, але вам безпечно залишатися, іноді допомагає коротко повторити межу й тему: «Я готова обговорити рішення, коли можемо говорити без образ». Якщо звучать погрози, спроби ізолювати вас, фізичне залякування або заборона піти, пріоритетом стають безпека, можливість дистанціюватися і звернення по відповідну допомогу. Це вже не задача добору ввічливіших слів. Коли доречно погодитися, що погляди залишаються різними Важливо розрізняти питання, які вимагають спільного рішення, і питання, у яких співіснування різних думок цілком можливе. Для графіка спільної роботи або фінансового зобов'язання потрібне узгодження дій чи рішення відповідальної особи. Для естетичних смаків, частини моральних оцінок або особистих переконань достатньо визнати розходження, якщо воно не порушує прав та безпеки інших. Фраза «Ми бачимо це по-різному, і я приймаю, що зараз позиції не збігаються» може завершити безплідне коло повторів. Але вона не повинна приховувати невирішених практичних наслідків. Якщо одна людина має оплатити рахунок, виконати роботу або доглядати дитину, необхідно уточнити, що відбудеться далі, навіть якщо причини сторони тлумачать по-різному. Неодностайність іноді є змістовним результатом: вона виявляє недостатню інформацію, розбіжність цінностей чи потребу в іншому процедурному способі ухвалення рішення. Мета поважної розмови — забезпечити ясність, можливість участі й відповідальність за власні дії. Межі конструктивного діалогу: тиск, примус і небезпечна взаємодія Поради про уважне слухання і ввічливі заперечення передбачають можливість безпечної участі. Якщо інша людина контролює ваші контакти, погрожує шкодою, примушує до сексуальних, фінансових чи інших дій або карає за відмову, звичайна модель обміну аргументами може бути непридатною. Насильство та примус потребують оцінки ризику і відповідних заходів захисту; постраждала сторона не відповідає за припинення насильства шляхом «правильного діалогу». Навіть без прямої загрози між людьми може існувати великий дисбаланс влади — наприклад, між працівником і керівником, учнем і педагогом, людиною в залежному становищі та тим, хто ухвалює щодо неї рішення. Тут варто окремо враховувати доступні процедури скарги, підтримку свідків, фіксацію фактів та право відмовитися від особистої зустрічі. Відкритість до обговорення не скасовує інституційної відповідальності за безпечні умови. Не кожну суперечку потрібно переводити в примирення, а не кожну незгоду — в компроміс. Коли йдеться про гідність, права, недоторканність або безпеку, людина може чітко відмовитися: «Ні. Я не погоджуюся. На цьому розмову завершено». Така відповідь є поважною до власних меж навіть тоді, коли співрозмовник незадоволений її твердістю. Що наукові дослідження дозволяють сказати про такі прийоми Доказова база щодо конструктивної незгоди складається з кількох напрямів: сприйняття слухання, мовні ознаки відкритості, вплив каналу спілкування, дослідження перспективи співрозмовника і соціальних наслідків висловлення позиції. Це різні дослідницькі задачі. Жодна окрема робота не підтверджує універсальну ефективність наведених семи кроків як незмінного протоколу для будь-яких людей і конфліктів. Робота Itzchakov та співавторів (2024) експериментально розглядала те, як якісне слухання може впливати на захисність та ставлення мовця в умовах незгоди. Результати підтримують увагу до уважного слухання, однак не означають, що людина має поступитися позицією або що будь-який слухач здатний змінити переконання співрозмовника. Дослідження Yeomans та співавторів (2020) вказує на роль мови відкритості; дослідження Ren і Schaumberg (2024) демонструє ризик помилкового ототожнення незгоди з неуважністю; дослідження Bevis та співавторів (2026) вивчає переваги усної дискусії над письмовою в конкретних експериментальних ситуаціях. Разом вони обґрунтовують практичну увагу до того, як оформлюється заперечення і як його сприймають. Межі перенесення результатів на сімейне насильство, гострі загрози, складну організаційну ієрархію або довготривалі конфлікти потребують окремої оцінки. Практична схема вище є узагальненням сумісних принципів, а не названим клінічним методом або випробуваною в цілому програмою. Це важливе розрізнення: емпірично досліджені механізми можуть підтримувати окремі елементи рекомендації, але самостійно не доводять дієвість кожної фрази та кожного кроку в усіх контекстах. Коротка перевірка перед тим, як сказати «я не погоджуюся» Перед важливою розмовою перевірте п'ять питань. Яке саме твердження або рішення я заперечую? На які факти, спостереження чи власні межі спираюся? Чи зможу чесно переказати позицію іншої людини? Яку реалістичну пропозицію або наступний крок можу назвати? Чи є ця ситуація безпечною для прямої незгоди? Якщо відповіді ясні, висловлювання зазвичай стає конкретнішим і менш вразливим до випадкових узагальнень. При цьому має значення послідовність. Спочатку встановіть зміст розбіжності; потім висловіть свою позицію; після цього створіть можливість перевірити факти чи узгодити дію. Ви можете бути уважними, переконливими і твердими одночасно. Повага до співрозмовника виявляється в чесності, точності та визнанні його права на відповідь, а також у готовності припинити небезпечну або принизливу взаємодію. Пов’язані статті Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки Емпатичне слухання: що це і як розуміти переживання співрозмовника Асертивність: як говорити прямо, поважаючи себе й інших Страх конфлікту: чому людина погоджується, навіть коли не хоче Комунікація у парі: як говорити, слухати і домовлятися без ескалації Вирішення конфліктів: що це, стратегії, етапи та коли потрібна медіація Я-повідомлення: що це, приклади та межі методу Деескалація міжособистісного конфлікту: принципи і практичні кроки Джерела Bevis, B., Schroeder, J., & Yeomans, M. (2026). Spoken disagreement is more constructive than written disagreement. Nature Communications, 17, 5792. https://doi.org/10.1038/s41467-026-71669-5 Eyal, T., Steffel, M., & Epley, N. (2018). Perspective mistaking: Accurately understanding the mind of another requires getting perspective, not taking perspective. Journal of Personality and Social Psychology, 114(4), 547–571. https://doi.org/10.1037/pspa0000115 Itzchakov, G., Weinstein, N., Leary, M., Saluk, D., & Amar, M. (2024). Listening to understand: The role of high-quality listening on speakers' attitude depolarization during disagreements. Journal of Personality and Social Psychology, 126(2), 213–239. https://doi.org/10.1037/pspa0000366 Ren, Z. B., & Schaumberg, R. (2024). Disagreement gets mistaken for bad listening. Psychological Science, 35(5), 455–470. https://doi.org/10.1177/09567976241239935 Yeomans, M., Minson, J., Collins, H., Chen, F., & Gino, F. (2020). Conversational receptiveness: Improving engagement with opposing views. Organizational Behavior and Human Decision Processes, 160, 131–148. https://doi.org/10.1016/j.obhdp.2020.03.011

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Міжособистісна комунікація — це процес, у якому люди обмінюються повідомленнями, узгоджують їхнє значення, повідомляють про власні потреби й наміри, реагують одне на одного та формують характер взаємин. Вона відбувається під час розмови віч-на-віч, телефонного дзвінка, листування, спільної роботи, навчання й повсякденних контактів. Її результат залежить від змісту висловлювань, попереднього досвіду учасників, ситуації, доступного каналу зв’язку та можливості перевірити взаємне розуміння. Психологічна особливість міжособистісної комунікації полягає в тому, що кожен учасник одночасно висловлює власну думку, сприймає іншу людину й коригує поведінку відповідно до її відповіді. Сучасні дослідження розглядають розмову як спільну діяльність, у якій зміст постійно уточнюється. Ця позиція відображена в класичній концепції узгодження спільного розуміння Кларка і Бреннан та сучасному огляді досліджень спільного контексту. Що таке міжособистісна комунікація Міжособистісна комунікація охоплює взаємодію конкретних людей, які можуть відповідати одне одному та враховувати особистість співрозмовника. Її учасниками бувають друзі, партнери, родичі, колеги, викладачі й студенти, незнайомці, що розв’язують спільне завдання. Зазвичай взаємодія має двосторонній характер, хоча внесок учасників може бути нерівним, а відповіді — відкладеними в часі. Слово «міжособистісна» вказує на зв’язок між учасниками. Навіть коли люди обмінюються суто практичними відомостями, спосіб їхнього подання може передавати повагу, дистанцію, довіру, роздратування, увагу або владні очікування. Наприклад, прохання «Надішли документ сьогодні» і «Чи можеш надіслати документ до вечора, щоб ми встигли його перевірити?» повідомляють схожу потребу, але створюють різні умови для відповіді. Зміст повідомлення можна передати словами, інтонацією, жестом, письмовим текстом, візуальним зображенням або поєднанням цих засобів. Людина може зрозуміти буквальне значення речення і водночас по-різному витлумачити його намір. Тому ефективність взаємодії оцінюють за тим, наскільки учасникам вдалося передати потрібну інформацію, узгодити її розуміння та зберегти можливість самостійного рішення. Чим вона відрізняється від спілкування, діалогу та соціальної взаємодії «Спілкування» в українській мові є широким повсякденним поняттям, яке охоплює розмови й підтримання контактів. «Комунікація» у науковому вжитку підкреслює створення, передавання, сприйняття й узгодження значень. «Міжособистісна комунікація» описує ці процеси між конкретними людьми з урахуванням їхніх взаємин і ситуації. Діалог — особлива форма взаємодії, у якій репліки учасників взаємно пов’язані та можуть вести до уточнення позицій. Переговори передбачають пошук домовленості за наявності різних інтересів. Дискусія зосереджується на обговоренні питання, а суперечка може містити протистояння суджень. Усі ці формати використовують міжособистісну комунікацію, але мають власні цілі й правила. Медіація додає структуровану процедуру за участі третьої сторони. Соціальна взаємодія є ширшою: люди можуть координувати дії мовчки, наслідувати поведінку, співпрацювати або конкурувати без докладного обговорення. У взаємодії комунікаційними сигналами стають також пауза, дистанція, послідовність дій і спосіб реагування. Про ширший зв’язок поведінки й взаємодії дивіться матеріал «Взаємодія: що це, як працює та чим відрізняється від спілкування». Структура міжособистісної комунікації Учасники, наміри та розподіл ролей Перший елемент структури — люди, які спілкуються. Кожен має власні знання, мову, попередній досвід, емоційний стан і уявлення про цілі розмови. Зміст одного висловлювання залежить від того, хто його промовив, кому, за яких обставин та з якими очікуваннями. Посада, професійний статус, залежність від іншої людини й можливість відмовитися також впливають на діалог. Намір учасника може полягати в тому, щоб поінформувати, попросити допомоги, уточнити умови, розповісти про переживання, встановити контакт чи обговорити спірне рішення. Інша людина може сприйняти цей намір інакше. Розрізнення наміру та інтерпретації — одна з основних передумов розуміння комунікативних труднощів. Повідомлення, мовні засоби та зміст Другий елемент — саме повідомлення. Його можна розглядати на кількох рівнях: які слова та знаки використано; яке буквальне значення вони мають; яке практичне значення вони набувають у ситуації; яку реакцію очікує мовець. Висловлювання «Тут прохолодно» може бути описом температури, натяком зачинити вікно або початком дружньої розмови. Контекст і попередня взаємодія допомагають визначити ймовірне значення. Мова створює простір для точних пояснень, але слово не завжди має однаковий зміст для двох людей. «Скоро», «поважати», «підтримати», «терміново» можуть означати різні часові межі або поведінку. У важливій розмові доречно уточнити, яку саме дію або результат учасники мають на увазі. Канал, умови та перешкоди Третій елемент — канал комунікації: розмова віч-на-віч, аудіозв’язок, відеозустріч, повідомлення, лист або спільний документ. Канал визначає, які сигнали доступні, чи є швидкий зворотний зв’язок, чи можна повернутися до тексту та наскільки легко одночасно обговорювати складні подробиці. Шум — це будь-який чинник, що перешкоджає передаванню або тлумаченню повідомлення: сторонні звуки, поганий зв’язок, перевантаження інформацією, втома, невідомі терміни, різні припущення. Саме слово «шум» у комунікативних моделях ширше за фізичний звук. Наприклад, технічно бездоганне повідомлення може залишитися незрозумілим, якщо в ньому використано невизначені скорочення. Зворотний зв’язок і коригування розуміння Четвертий елемент — реакція іншої людини. Зворотний зв’язок може містити відповідь, уточнювальне запитання, підтвердження, вираз сумніву, невербальну реакцію або зміну подальшої поведінки. Саме завдяки такому зв’язку люди виправляють непорозуміння в процесі взаємодії. Психолінгвістичні дослідження показують, що учасники розмови разом формують і оновлюють спільний контекст. У систематичному огляді Бове, Кнутсен і Фоссар проаналізовано способи дослідження цього процесу; водночас автори наголошують на відмінностях між показниками спільного розуміння. Тому кивок, слово «так» або відсутність запитань самі по собі ще не доводять, що співрозмовники зрозуміли одне одного однаково. Контекст, історія взаємин і наслідок розмови П’ятий елемент — ширший контекст. Він охоплює місце розмови, спільну історію, звичаї, норми ввічливості, відмінності у знаннях, доступність мови та ставки рішення. Одна й та сама фраза в дружньому жарті, службовому дорученні та ситуації загрози може мати різну вагу. Наслідком комунікації буває спільне рішення, уточнене розуміння, відчуття підтримки, встановлена межа, відмова, відкритий конфлікт або тимчасова невизначеність. Для наукового аналізу важливо оцінювати результат відповідно до реальної мети й умов розмови. Згода є лише одним із можливих результатів. Основні функції міжособистісної комунікації Інформаційна й пізнавальна функції Люди передають факти, інструкції, пояснення, оцінки та запитання. Комунікація допомагає перевіряти припущення, уточнювати події й отримувати інформацію, якої немає у власному досвіді. Наприклад, працівник може пояснити колезі складне завдання, а пацієнт — повідомити лікареві про зміни самопочуття. Інформаційна функція реалізується повноцінно, коли обидві сторони мають можливість перевірити смисл повідомлення. Пізнавальна функція пов’язана також зі зміною власного розуміння. Розмова іноді допомагає людині сформулювати те, що раніше було неясним. Ставлячи запитання, співрозмовники можуть помітити суперечності у власних міркуваннях, знайти потрібні уточнення й розрізнити факти та припущення. Контактна й стосункова функції Комунікація підтримує відчуття присутності іншої людини, належності, близькості, довіри або робочої співпраці. Привітання, короткий обмін новинами та увага до відповіді можуть мати невелике інформаційне навантаження, однак вони підтверджують існування контакту. Стосунковий вимір залежить від того, як люди реагують на відкритість та вразливість співрозмовника. У дослідженнях розрізняють саму поведінку слухача й те, наскільки інша людина відчуває, що її зрозуміли та сприйняли серйозно. Огляд про слухання та сприйняту чуйність підкреслює зв’язок цих процесів із міжособистісною близькістю, а також питання, які потребують подальшого вивчення. Регулятивна й координаційна функції Через комунікацію люди узгоджують час, обов’язки, правила, послідовність дій та очікування. Прохання, пропозиція, заперечення, домовленість і повідомлення про зміну плану допомагають координувати спільні справи. У цьому сенсі розмова є частиною спільної діяльності. Регулятивна функція включає право висловити незгоду, відмовитися, обговорити межі та переглянути домовленість. Її якість визначається зрозумілістю умов і реальними можливостями учасників впливати на рішення. У взаємодії з нерівністю влади формальна можливість відповісти ще не гарантує свободи відповіді. Емоційна й підтримувальна функції Люди повідомляють про переживання, отримують співчуття, висловлюють вдячність, діляться радістю, страхом або розчаруванням. Уважна відповідь може створювати відчуття підтримки, особливо коли співрозмовник утримується від поспішних оцінок і уточнює, що саме потрібно людині. Емоційне саморозкриття може викликати як підтримку, так і небажану реакцію. Тому обсяг особистої інформації людина обирає відповідно до довіри, безпеки, контексту та власних меж. Потреба висловитися не створює обов’язку розкривати інтимні подробиці. Самовираження та соціальна ідентичність У комунікації люди представляють свої погляди, цінності, компетентність, гумор та соціальні ролі. Те, як нас називають, хто має право говорити, чию думку визнають значущою і як реагують на наші межі, впливає на досвід участі в спільноті. Мова допомагає встановлювати належність, але може також відтворювати виключення або нерівність. Ці функції взаємопов’язані. В одному повідомленні можна одночасно передати інформацію, попросити про дію, виявити турботу й позначити межу. Тому розділення функцій корисне для аналізу, хоча в реальному спілкуванні вони часто здійснюються разом. Як психологічно виникає взаєморозуміння Спільний контекст і узгодження значень Люди рідко промовляють уголос усю інформацію, необхідну для розуміння. Вони спираються на те, що вважають відомим обом: попередню розмову, обставини, спільні завдання, мовні звичаї. Це називають спільним контекстом або спільним підґрунтям розуміння. У процесі діалогу цей контекст накопичується та переглядається. Класична теорія Кларка і Бреннан описує спілкування як спільну діяльність, у якій учасники мають координувати зміст і сам перебіг взаємодії. Новіший огляд Рубіо-Фернандес і Гарріса пояснює, що використання спільних відомостей ґрунтується на кількох психологічних механізмах, доступність яких змінюється залежно від навантаження й ситуації. Припустімо, одна людина каже: «Постав його туди, де було вчора». Репліка зрозуміла лише за наявності спільного знання про предмет, місце й учорашні події. Якщо такого знання бракує, найточніша відповідь — запитати: «Який саме предмет і яке місце ти маєш на увазі?». Приписування намірів і межі здогадок Слухаючи, людина робить припущення про те, що інший знає, хоче й відчуває. Ці висновки допомагають швидко реагувати, але можуть бути помилковими. Мовчання може означати роздуми, втому, згоду, небажання відповідати або технічну затримку; саме по собі воно не дозволяє надійно встановити причину. У серії з 25 експериментів Еяль, Стеффел і Еплі інструкція уявити перспективу іншої людини не давала послідовного зростання точності суджень про її внутрішні стани. Коли учасники отримували інформацію безпосередньо через розмову, точність покращувалася. Практичний висновок полягає у цінності запитань і перевірки припущень, а не у впевненості, що людина здатна прочитати чужі думки. Увага, слухання та чуйність відповіді Слухання включає сприйняття повідомлення, утримання уваги, розуміння контексту й вибір реакції. Співрозмовник може чути кожне слово, але пропустити важливий зміст через поспіх або очікування власної черги говорити. Чуйна відповідь показує, що людина врахувала зміст та емоційну вагу почутого. Зареєстрований систематичний огляд і метааналіз Клюґера та колег, присвячений робочим взаємодіям, виявив позитивний зв’язок між сприйнятою якістю слухання та низкою показників якості відносин і результатів роботи. Значна частина висновків спирається на кореляційні дані; перенесення їх на всі міжособистісні ситуації потребує обережності. Практичні прийоми розгорнуто в матеріалі «Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки». Чергування реплік та виправлення непорозуміння У розмові люди координують моменти початку й завершення реплік, використовують паузи, короткі підтвердження та уточнення. Дослідження Стіверс та співавторів порівняло чергування реплік у десяти мовах і виявило спільні організаційні закономірності поряд із культурними відмінностями. Непорозуміння є звичною властивістю спільного творення значення. Люди уточнюють незнайомі слова, перепитують, виправляють власні формулювання й узгоджують посилання на предмети. У дослідженні механізмів виправлення непорозуміння показано, що форма сигналів про труднощі розуміння впливає на те, як учасники координують свої описи. Зрозуміле уточнення іноді має більшу цінність, ніж формальна плавність бесіди. Слова, інтонація, погляд і жести Вербальний зміст передає відносно точні категорії, часові умови й аргументи. Інтонація, темп, паузи, міміка, рухи та просторове розташування дають додаткову інформацію про перебіг взаємодії. Їхні значення залежать від культури, особистої звички, ситуації, доступності сенсорних сигналів і стосунків між учасниками. Окремий жест, погляд убік або схрещені руки не є надійним доказом брехні, неприязні чи прихованих намірів. Метааналіз Бонда і ДеПауло показав, що середня точність розпізнавання правди й обману в досліджених умовах становила приблизно 54 %. Цей результат стосується конкретних завдань розпізнавання обману й не означає, що невербальні сигнали взагалі не мають значення. Детальніше — «Невербальна комунікація: що це, мова тіла, сигнали та міфи». Коли людина говорить тихо або уникає тривалого зорового контакту, насамперед доречно врахувати індивідуальні особливості, умови і зміст сказаного. Повага до відмінностей у мовленні, темпі обробки інформації, слуху й способах вираження емоцій робить спілкування доступнішим. Чому виникають труднощі міжособистісної комунікації Різні значення тих самих слів Найпоширеніша група труднощів виникає тоді, коли учасники надають словам різного змісту. Вислів «Мені потрібна підтримка» може означати потребу бути вислуханим, отримати практичну допомогу, почути пораду або провести час разом. Відповідь, яка видається допоміжною одному, може не відповідати потребі іншого. У такій ситуації корисно перевести абстрактне слово у конкретний запит: «Ти хочеш, щоб я вислухав, допоміг із завданням чи запропонував варіанти?». Уточнення зменшує кількість невисловлених припущень. Здогадки про чужі наміри Коли людина відчуває втому, образу або напруження, їй може здаватися, що причина чужої поведінки очевидна. Наприклад, затримку відповіді можна сприйняти як зневагу, хоча співрозмовник був зайнятий. Висновок про намір потребує більшої кількості інформації, ніж окремий вчинок. Точніше описувати спостережувану поведінку й запитувати про обставини: «Я написала вранці й не отримала відповіді. Коли зможеш повернутися до цього питання?». Така фраза залишає місце для відповіді й одночасно повідомляє про власну потребу. Емоційне збудження та когнітивне навантаження Сильні емоції впливають на увагу, пам’ять і вибір слів. Під час гострої суперечки люди можуть швидше реагувати на загрозливий зміст, гірше утримувати кілька аргументів одночасно або поспішати з висновками. Втома, хвороба, перевантаження й недосипання теж змінюють доступні ресурси для розмови. Розумною відповіддю буває скорочення повідомлення, уточнення однієї теми за раз або узгоджена перерва. Сама пауза допомагає лише тоді, коли вона безпечна, поважає межі обох сторін і за потреби передбачає зрозумілий спосіб повернення до питання. Нерівномірна участь та перебивання Учасники можуть мати різну кількість часу для висловлювання. Один домінує, другий поступається через посаду, залежність, страх помилитися або мовний бар’єр. Перебивання не завжди має одну причину: іноді це звичка до швидкого темпу, а іноді систематичне обмеження права на голос. Для оцінки важлива повторюваність і наслідки. Чи може людина завершити думку? Чи її уточнення сприймають серйозно? Чи є можливість висловити незгоду без покарання? Рівноправна участь стосується реальної свободи висловлення, а не лише формального чергування реплік. Несумісні очікування від розмови Один учасник прагне емоційної підтримки, інший переходить до пошуку рішення; один хоче негайно завершити питання, інший потребує часу. Непогоджена мета робить навіть доброзичливу бесіду виснажливою. На початку корисно запитати: «Ми зараз шукаємо рішення чи хочемо краще зрозуміти ситуацію?». Важливо також домовитися про масштаб питання. Обговорення одного конкретного епізоду може перетворитися на суперечку про всю історію стосунків. Повернення до теми дає змогу обмежити обсяг інформації, який потрібно спільно опрацювати. Канал зв’язку і цифрові непорозуміння У письмовому повідомленні учасники не завжди бачать міміку чи чують інтонацію, проте можуть перечитати текст і обдумати відповідь. Відеозв’язок додає зорову інформацію, але може мати затримки й перевантажувати увагу. Немає каналу, який найкраще підходить до кожного питання. Для коротких інструкцій зручний текст, для складних емоційних тем інколи краще підходить синхронна розмова, а домовленості, що потребують точності, корисно підтвердити письмово. Цифрове середовище має власну психологію; вона окремо розглядається в статті «Комп’ютерно-опосередкована комунікація: що це і як цифрові канали змінюють спілкування». Культурні, мовні та індивідуальні відмінності Правила ввічливості, прямоти, дистанції, чергування реплік і способів висловити незгоду змінюються залежно від спільноти та контексту. Навіть люди з однаковою рідною мовою можуть відрізнятися у звичному темпі бесіди й очікуваннях щодо прямоти. Порушення слуху, мовленнєві труднощі, нейророзвиткові особливості, втома або потреба в альтернативних способах комунікації змінюють доступні канали й темп взаємодії. Практичні адаптації можуть включати письмове дублювання інформації, простіші формулювання, додатковий час для відповіді, допоміжні засоби та узгодження з людиною комфортного способу спілкування. Самі комунікативні відмінності не визначають клінічний діагноз. Що показують наукові дослідження Результати різних галузей підтверджують важливість спільного контексту, зворотного зв’язку й розуміння перспективи співрозмовника. Водночас слово «ефективна» в дослідженнях позначає різні результати: точність передачі інформації, відчуття почутості, симпатію, координацію дій або подальшу якість взаємин. Висновки з одного показника не слід автоматично переносити на інший. У метааналізі 64 діадичних досліджень подружніх пар позитивні й негативні комунікативні прояви мали статистично значущі, але загалом невеликі зв’язки з подальшою якістю стосунків. Ця робота не доводить, що певна окрема техніка гарантовано зберігає взаємини, і її висновки стосуються насамперед досліджених пар. У трьох дослідженнях Хуан та співавторів більше уточнювальних запитань під час знайомства було пов’язано з більшою симпатією до людини, яка запитувала. Пізніше до статті опубліковано виправлення статистичних результатів, причому автори повідомили, що основні висновки перевірених гіпотез залишилися незмінними. Це дослідження стосується конкретного типу взаємодій і не означає, що збільшення кількості запитань завжди поліпшує будь-яку складну розмову. Огляд про непорозуміння в діалозі підкреслює, що помилки та їхнє виправлення є організованою частиною людського мовного обміну. Усі наведені дослідження описують закономірності в певних умовах. Клінічні висновки, прогноз поведінки конкретної людини та обіцянки змінити її наміри потребували б інших даних. Як розпізнати якість комунікації Ознакою змістовної комунікації є можливість встановити, що саме було повідомлено, як учасники його зрозуміли та що вони вирішили робити далі. Для практичного аналізу корисні запитання: чи зрозумілий предмет розмови; чи однаково тлумачаться ключові слова; чи є місце для уточнення; чи можуть обидві сторони висловити незгоду; чи зберігається їхня автономія. Відчуття приємності та реальна ясність не завжди збігаються. Бесіда може бути ввічливою, але залишити всі практичні питання невизначеними. І навпаки, обговорення складних розбіжностей може супроводжуватися неприємними почуттями, проте привести до точнішого розуміння потреб і можливостей. Для оцінки варто відокремлювати три результати: передано інформацію, досягнуто взаєморозуміння, ухвалено спільне рішення. У конкретній ситуації може бути досягнуто одного або двох із них. Людина може зрозуміти позицію співрозмовника й цілком свідомо залишитися при іншій думці. Як поліпшити повсякденну міжособистісну комунікацію Наведені нижче дії є практичними способами організувати розмову відповідно до досліджених механізмів спільного розуміння та зворотного зв’язку. Вони потребують адаптації до ситуації й готовності сторін брати участь. Визначте предмет. Замість «Нам потрібно поговорити про все» назвіть конкретне питання: «Я хочу узгодити, хто забирає документи в п’ятницю». Назвіть власну мету. Повідомте, чи вам потрібна інформація, допомога, обговорення рішення або можливість висловитися. Уточнюйте неоднозначні слова. Якщо хтось обіцяє зробити «швидко», домовтеся про точний термін або прийнятний діапазон. Перевіряйте розуміння. Скажіть своїми словами, що почули, і дайте співрозмовнику можливість уточнити. Запитуйте про наміри й обставини. Замінюйте припущення про мотиви відкритим запитанням, коли це доречно та безпечно. Враховуйте канал і навантаження. Складне повідомлення можна розбити на кілька частин, а практичну домовленість продублювати письмово. Розрізняйте згоду і розуміння. Прямо запитайте, чи інша людина погоджується, заперечує або потребує додаткового часу. Завершуйте ясністю. Зафіксуйте, що з’ясовано, які питання залишилися відкритими та чи потрібна наступна розмова. У побутовій ситуації це може виглядати так: «Коли зустріч перенесли без попередження, я не встигла змінити свій план. Наступного разу повідом, будь ласка, про зміну хоча б за годину. Чи це реально для тебе?». У висловлюванні є спостережувана подія, наслідок, конкретний запит і можливість відповісти. Воно не передбачає, що інша людина обов’язково погодиться. Під час робочої взаємодії корисно уточнити повноваження, терміни та критерії завершення завдання. У дружніх і сімейних контактах — узгодити, якої підтримки потребує людина. Для ситуацій саме партнерських взаємин існує окрема стаття «Комунікація у парі: як говорити, слухати і домовлятися без ескалації». Коли комунікативних прийомів замало Комунікація залежить від двох чи більше учасників, їхніх реальних можливостей і навколишніх умов. Якщо один співрозмовник систематично ігнорує домовленості, обмежує доступ до інформації або карає за висловлену незгоду, лише точніші формулювання не усунуть структурної проблеми. Можуть знадобитися зміна правил взаємодії, підтримка третьої сторони, організаційне рішення або встановлення безпечної дистанції. Погрози, переслідування, примус, контроль чи насильство потребують оцінки безпеки. Постраждала людина має право припинити розмову, шукати допомогу й не вступати у переговори з кривдником. Обов’язок припинити насильство покладається на особу, яка його вчиняє. Поради про «правильне слухання» чи компроміс тут не замінюють захисних заходів. Труднощі спілкування іноді пов’язані з порушеннями слуху чи мовлення, станом здоров’я, сенсорним перевантаженням або потребою в доступних способах комунікації. У таких випадках адаптація середовища й підтримка фахівців можуть бути важливішими за тренування загальних навичок. Окремі непорозуміння, небажання говорити чи сором’язливість самі по собі не є підставою для психіатричного діагнозу. Поширені помилкові уявлення «Достатньо правильно сформулювати думку, і мене обов’язково зрозуміють». Зміст формується спільно; навіть чітка фраза може бути витлумачена через інші припущення, а учасники мають різну інформацію та цілі. «Мова тіла завжди говорить правду». Невербальні сигнали потрібно розуміти в контексті. Окремі рухи не дають достовірного доступу до прихованих думок. «Якщо людина слухає, вона погоджується». Розуміння позиції та згода є різними результатами. Поважна комунікація дозволяє зберігати незгоду. «У кожній суперечці треба знайти компроміс». Іноді потреби сумісні, іноді рішення відкладене, а іноді безпека й автономія вимагають відмови від контакту. «Чим більше говорити, тим краще». Обсяг повідомлень сам по собі не визначає точності. Важать структура, доречність, можливість уточнення та відповідність умовам взаємодії. Підсумок Міжособистісна комунікація є багаторівневим психологічним процесом, який поєднує повідомлення, взаємне сприйняття, контекст, емоції, соціальні ролі та безперервне узгодження розуміння. Її структура охоплює учасників, цілі, зміст, канал, зворотний зв’язок і наслідки. Основні функції — інформаційна, пізнавальна, стосункова, регулятивна, емоційна та самовиражальна. Труднощі виникають через різне тлумачення слів, помилкові припущення про наміри, напруження, нерівний розподіл голосу, невдалий вибір каналу й відмінності у звичаях та доступності засобів спілкування. Найбільш обґрунтована практична опора — конкретні запитання, перевірка смислу, врахування контексту та повага до автономії співрозмовника. Ці дії допомагають підвищувати ясність розмови й залишають простір для законної незгоди. Пов’язані статті Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки Невербальна комунікація: що це, мова тіла, сигнали та міфи Ефективне спілкування: правила, умови та приклади для складних розмов Взаємодія: що це, як працює та чим відрізняється від спілкування Комп’ютерно-опосередкована комунікація: що це і як цифрові канали змінюють спілкування Комунікація у парі: як говорити, слухати і домовлятися без ескалації Психологія діалогу, комунікації, переговорів та медіації: повна карта підходів Вербальне спілкування: що це, види, приклади та як слова передають значення Джерела Bond, C. F., Jr., & DePaulo, B. M. (2006). Accuracy of deception judgments. Personality and Social Psychology Review, 10(3), 214–234. DOI: 10.1207/s15327957pspr1003_2. Bovet, V., Knutsen, D., & Fossard, M. (2024). Direct and indirect linguistic measures of common ground in dialogue studies involving a matching task: A systematic review. Psychonomic Bulletin & Review, 31, 122–136. DOI: 10.3758/s13423-023-02359-2. Clark, H. H., & Brennan, S. E. (1991). Grounding in communication. У виданні Perspectives on Socially Shared Cognition (с. 127–149). DOI: 10.1037/10096-006. Eyal, T., Steffel, M., & Epley, N. (2018). Perspective mistaking: Accurately understanding the mind of another requires getting perspective, not taking perspective. Journal of Personality and Social Psychology. DOI: 10.1037/pspa0000115. Healey, P. G. T., de Ruiter, J. P., & Mills, G. J. (2018). Editors’ introduction: Miscommunication. Topics in Cognitive Science, 10(2), 264–278. DOI: 10.1111/tops.12340. Healey, P. G. T., Mills, G. J., Eshghi, A., & Howes, C. (2018). Running Repairs: Coordinating Meaning in Dialogue. Topics in Cognitive Science, 10(2), 367–388. DOI: 10.1111/tops.12336. Huang, K., Yeomans, M., Brooks, A. W., Minson, J., & Gino, F. (2017). It doesn’t hurt to ask: Question-asking increases liking. Journal of Personality and Social Psychology, 113(3), 430–452. DOI: 10.1037/pspi0000097. Виправлення: 2025. Itzchakov, G., & Reis, H. T. (2023). Listening and perceived responsiveness: Unveiling the significance and exploring crucial research endeavors. Current Opinion in Psychology, 53, 101662. DOI: 10.1016/j.copsyc.2023.101662. Kanter, J. B., Lavner, J. A., Lannin, D. G., Hilgard, J., & Monk, J. K. (2022). Does couple communication predict later relationship quality and dissolution? A meta-analysis. Journal of Marriage and Family, 84(2), 533–551. DOI: 10.1111/jomf.12804. Kluger, A. N., Lehmann, M., Aguinis, H., Itzchakov, G., Gordoni, G., Zyberaj, J., & Bakaç, C. (2024). A meta-analytic systematic review and theory of the effects of perceived listening on work outcomes. Journal of Business and Psychology. DOI: 10.1007/s10869-023-09897-5. Rubio-Fernandez, P., & Harris, D. W. (2026). Common ground: Between formal pragmatics and psycholinguistics. Annual Review of Linguistics, 12, 249–271. DOI: 10.1146/annurev-linguistics-041824-032410. Stivers, T., Enfield, N. J., Brown, P., Englert, C., Hayashi, M., Heinemann, T., et al. (2009). Universals and cultural variation in turn-taking in conversation. Proceedings of the National Academy of Sciences, 106(26), 10587–10592. DOI: 10.1073/pnas.0903616106.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Медіація — це добровільна, конфіденційна й структурована процедура врегулювання конфлікту, у якій сторони ведуть переговори за сприяння незалежного та неупередженого медіатора. Медіатор організовує розмову, допомагає з’ясувати інтереси й дослідити можливі рішення, а зміст домовленості визначають самі учасники. Саме так медіацію визначає Закон України «Про медіацію». Медіація може бути доречною, коли люди або організації мають суперечливі вимоги, але готові добровільно обговорювати можливі рішення та спроможні захищати власні інтереси. Її застосовують у сімейних, трудових, цивільних, господарських та інших спорах, передбачених законодавством. Участь у процедурі не обіцяє угоди: сторони можуть домовитися щодо всіх питань, урегулювати частину розбіжностей або завершити процес без домовленості. Головне запитання перед зверненням до медіатора — чи є умови для вільного й безпечного рішення кожної сторони. Якщо одна людина контролює іншу через погрози, насильство або примус, пріоритетом стають захист прав, безпека та незалежна допомога, а не спільна розмова за будь-яку ціну. Що таке медіація простими словами Уявімо двох співвласників, які сперечаються про користування приміщенням. Один наполягає на певному графіку доступу, другий — на іншому. Пряма розмова повторюється по колу: кожен захищає свою вимогу й припускає, що опонент діє недобросовісно. Медіатор допомагає встановити правила обговорення, уточнити, які потреби стоять за графіками, і розглянути кілька можливостей: інший розподіл часу, компенсацію витрат або прозорий механізм зміни домовленості. Кожна пропозиція потребує згоди самих співвласників. Сутність процедури полягає в поєднанні трьох складників: сторони залишаються авторами рішення; третя особа підтримує справедливу організацію переговорів; обговорення відбувається за погодженими правилами. Наявність посередника сама по собі ще не означає формальної медіації. Для неї важливі добровільність, незалежність медіатора, порядок проведення й відповідальне ставлення до конфіденційності. Термін «медіація» тут позначає спосіб роботи з конфліктом. У психологічній статистиці існує інше поняття — медіаційний аналіз, за допомогою якого досліджують можливі проміжні механізми зв’язку між змінними. Ці значення слова мають різні предмети й методи. Яка мета медіації і що вважають результатом Безпосередня мета медіації — створити умови, у яких учасники можуть усвідомлено обговорити суперечність і перевірити прийнятні для себе варіанти її врегулювання. Результатом може бути письмова угода з конкретними діями й строками, часткова домовленість, уточнення предмета спору або обґрунтоване рішення завершити переговори. Домовленість не тотожна примиренню. Люди можуть узгодити фінансові зобов’язання, порядок спілкування щодо дітей або використання спільного майна, залишаючись незгодними в оцінці минулих подій. Прощення, довіра, відновлення стосунків і юридичне врегулювання — різні процеси. Жоден із них не можна нав’язувати як обов’язковий результат. Успішність процесу варто оцінювати за кількома критеріями: чи були рішення добровільними й поінформованими, чи розуміли учасники наслідки, чи враховано права інших людей, чи є угода реально здійсненною, чи вдалося уникнути додаткової шкоди. Підписаний документ за умов тиску не є переконливим показником якості медіації. Чим медіація відрізняється від переговорів, суду й психотерапії Медіація і звичайні переговори Під час прямих переговорів сторони самі ведуть процес і захищають свої інтереси. У медіації до них долучається підготовлена третя особа, яка керує процедурою та допомагає сторонам взаємодіяти. Вона не отримує повноваження вирішувати спір замість них. Практична підготовка до власної розмови докладніше розкрита у статті «Як вести переговори: психологія, підготовка і техніки без маніпуляцій». Медіація і судовий розгляд У суді спір вирішують у межах визначених законом повноважень та процесуальних правил; судове рішення має передбачену законом юридичну силу. У медіації сторони самостійно формують прийнятний варіант врегулювання. Суд і медіація можуть співіснувати: відповідно до статті 3 Закону України «Про медіацію» процедура можлива до звернення до суду, під час провадження, а в передбачених законом випадках — під час виконання рішення. Медіація не припиняє автоматично перебіг позовної давності. Тому, коли наближається процесуальний чи матеріально-правовий строк, потрібно окремо з’ясувати його значення з правником. Домовленість у медіації також не є автоматично судовим рішенням або виконавчим документом. Медіація, арбітраж і фасилітація В арбітражі або третейському розгляді визначена процедура передбачає ухвалення рішення уповноваженою особою чи складом арбітрів у межах застосовних правил. Медіатор рішення не виносить. Фасилітатор допомагає групі вести обговорення, структурувати участь або спільно працювати над питанням; медіація спеціально організована навколо можливого запобігання конфлікту чи його врегулювання сторонами спору. Медіація, психологічне консультування і терапія Медіатор працює з процедурою переговорів і способами узгодження рішень. Психолог або психотерапевт працює в межах іншої професійної мети, методів і компетенції. Емоційні реакції учасників можуть впливати на медіацію, але процедура не є лікуванням травми, депресії чи розладів психічного здоров’я. Якщо людині потрібна психологічна або медична допомога, її можна отримувати паралельно, з дотриманням добровільності та конфіденційності. Як проходить медіація: основні кроки Закон встановлює принципи та загальні вимоги до процедури, а точна послідовність зустрічей залежить від правил, погоджених сторонами, потреб спору та професійного підходу медіатора. Нижче подано поширену орієнтовну логіку, а не універсальну обов’язкову схему. Закон окремо передбачає підготовчі заходи, які можуть проводитися спільно або окремо з кожною стороною. 1. Перший контакт і перевірка доречності З’ясовують, хто є сторонами, яких питань стосується конфлікт, чи можливі добровільна участь і безпечні умови, чи існують правові або інші перешкоди. Медіатор пояснює свою роль, обсяг конфіденційності, порядок оплати, можливість окремих зустрічей і припинення процесу. Сторони можуть окремо отримати правничу консультацію щодо своїх прав. Саме на підготовчій стадії важливо виявляти погрози, залежність від іншого учасника, ризик помсти за висловлену позицію, відсутність доступу до інформації або труднощі з розумінням умов. Такі обставини можуть потребувати іншого формату, незалежного представництва або відмови від процедури. 2. Узгодження правил процедури Сторони й медіатор визначають формат, учасників, тривалість, принципи взаємодії, порядок обміну документами та інші організаційні питання. За статтею 1 Закону, договір про проведення медіації є домовленістю про надання послуг медіації та може укладатися в погодженій усній чи письмовій формі, яка відповідає вимогам закону. Для складних або юридично значущих питань письмова фіксація умов дає змогу точніше розуміти обсяг зобов’язань. 3. Виклад позицій і уточнення предмета спору Кожна сторона отримує можливість розповісти, як вона бачить проблему, яких дій очікує й що вважає найважливішим. Медіатор може ставити уточнювальні запитання, підсумовувати почуте та перевіряти, чи правильно відтворені зміст і факти. Мета полягає в розумінні позицій та структури суперечності; учасники зберігають право залишатися незгодними. 4. Виявлення інтересів, потреб та обмежень Позиція — це сформульована вимога, наприклад «я хочу користуватися кабінетом у п’ятницю». Інтересом може бути потреба приймати клієнтів у конкретний час, зберегти дохід або дотриматися зобов’язань. Розрізнення вимоги й причини, що за нею стоїть, іноді відкриває більше варіантів рішення. Однак частина суперечностей справді стосується несумісних інтересів, обмежених ресурсів або принципових прав, і жодна техніка запитань цього автоматично не змінює. 5. Пошук, оцінювання та уточнення можливих рішень Сторони пропонують варіанти, перевіряють їхню здійсненність, законність, наслідки для інших осіб і відповідність власним межам. Доречно розглядати не лише переваги домовленості, а й те, що відбудеться, якщо її не досягнуть. У цьому допомагає реалістична оцінка альтернатив: продовження переговорів, правниче врегулювання, судовий порядок або припинення взаємодії в межах закону. 6. Фіксація результату або завершення процедури Якщо учасники дійшли згоди, вони уточнюють, хто, що, коли і в який спосіб робить; які документи чи консультації потрібні; як перевірятиметься виконання; що робити за зміни обставин. За відсутності домовленості процес може завершитися без угоди. Стаття 17 Закону визначає, зокрема, припинення в разі відмови хоча б однієї сторони або медіатора. Окремі зустрічі медіатора з учасниками можуть бути доцільними для уточнення інформації чи перевірки безпеки. Правила обміну інформацією, отриманою на таких зустрічах, мають бути погоджені: законом передбачено, що медіатор може передати конфіденційні відомості від однієї сторони іншій лише за згодою тієї, яка їх надала. Хто такий медіатор і за що він відповідає Медіатор — спеціально підготовлена фізична особа, що проводить медіацію на засадах незалежності, нейтральності та неупередженості. Його завдання — пояснювати процедуру, створювати рівні можливості участі, керувати переговорами, допомагати формулювати запитання та перевіряти реалістичність процесу. Професійна нейтральність означає відсутність прихованого просування інтересів однієї сторони, а не байдужість до погроз або порушення безпеки. Українське законодавство передбачає базову підготовку медіатора тривалістю щонайменше 90 годин, з яких не менш як 45 годин становить практичне навчання. Ця вимога визначена статтею 10 Закону «Про медіацію». Сам по собі сертифікат не розкриває всього досвіду фахівця: доречно зважати також на спеціалізацію, професійну етику, практичні навички оцінювання безпеки та здатність пояснювати межі послуг. Медіатор не має права підміняти волю учасників власним рішенням. Юридично складні умови договору доцільно оцінювати за допомогою незалежного адвоката. Детальніше про компетенції й відмінності професій — у статті «Медіатор: хто це, що робить і чим відрізняється від психолога». Основні принципи медіації в Україні Стаття 4 Закону України «Про медіацію» закріплює добровільність, конфіденційність, нейтральність, незалежність і неупередженість медіатора, самовизначення та рівність прав сторін. Ці принципи діють також на підготовчій стадії. Добровільність Людина може погодитися на процедуру, відмовитися від неї або вийти з процесу. Сам факт участі не означає визнання вини, обґрунтованості чужих вимог чи відмови від своїх. Страх санкцій, втрати житла або помсти здатний суттєво обмежувати реальну свободу вибору, навіть коли згода формально висловлена. Самовизначення сторін Учасники самі обирають медіатора, визначають коло питань, розглядають пропозиції та вирішують, що прийняти. Підтримка автономії потребує зрозумілої інформації, часу на оцінювання умов і можливості отримати незалежну консультацію. Рівність прав та неупередженість Медіатор має забезпечити кожній стороні можливість бути почутою, ставити запитання й оцінювати пропозиції. Формально однаковий час для виступу ще не усуває економічної залежності, нерівного доступу до документів або загрози покарання після зустрічі. Потрібно оцінювати фактичні можливості самостійно приймати рішення. Конфіденційність і її межі Закон захищає інформацію, що стала відома під час підготовки й проведення медіації, із передбаченими законом винятками. Важливо заздалегідь з’ясувати, хто матиме доступ до документів, які записи здійснюються, як обробляються персональні дані та які правові винятки діють. Абсолютну таємницю за будь-яких обставин обіцяти неправильно. Чому медіація іноді змінює перебіг конфлікту: психологічні механізми Медіація спирається на процеси, відомі в соціальній та когнітивній психології: увагу до інформації, оцінювання намірів іншого, емоційну регуляцію, сприйняття процедурної справедливості та здатність розглядати альтернативи. Це пояснювальні механізми; ступінь їхнього внеску в конкретний результат залежить від конфлікту, учасників та умов роботи. Від повторення звинувачень до конкретизації питання У загостреній суперечці люди можуть переходити від опису дії до висновку про характер чи мотив опонента. Уточнювальні запитання допомагають розмежувати спостережувані події, їхні тлумачення, наслідки та вимоги. Приклад: замість «ви навмисно зірвали проєкт» — «термін передачі документів минув у понеділок; які обставини й способи відновлення роботи ми можемо обговорити?». Така постановка питання створює перевірюваний предмет розмови; вона не гарантує зникнення недовіри. Можливість бути почутим і процедурна справедливість Учасникам може бути важливим не лише конкретний підсумок, а й спосіб його досягнення: чи мали вони голос, чи було пояснено правила й чи ставилися до них із повагою. Медіатор здатний підтримувати передбачуваний порядок реплік і перевіряти розуміння. У дослідженнях медіації ці аспекти часто вимірюють разом із задоволеністю процедурою, хоча суб’єктивна оцінка справедливості та юридична захищеність прав не є однаковими показниками. Емоції, увага й час на рішення Гнів, сором, страх або виснаження можуть звужувати увагу до загроз і ускладнювати оцінку пропозицій. Пауза, коротке підсумування й можливість окремо обдумати умови іноді підтримують обережніше рішення. За сильного дистресу та загрози безпеці першочерговими стають стабілізація умов і відповідна допомога, а не негайне продовження переговорів. Від позицій до інтересів і варіантів Питання «для чого вам саме цей результат?» може виявити цілі, які допускають кілька способів реалізації. Водночас техніка пошуку інтересів не створює ресурси, не змінює закон і не компенсує структурної нерівності. Практичний ефект цього прийому слід відрізняти від популярної обіцянки, що за кожною суперечністю приховане рішення, вигідне всім. Науковий огляд Волла і Данна описує різноманітність стратегій медіаторів, цілей і результатів та одночасно вказує на недостатню кількість досліджень, які переконливо порівнюють ефективність окремих прийомів у контрольованих умовах. Отже, психологічна правдоподібність методики сама по собі не є доказом її універсальної дієвості. У яких ситуаціях застосовують медіацію Сімейні та батьківські питання Медіацію можуть використовувати для обговорення побутових і майнових питань, взаємодії після розлучення, окремих аспектів спільного батьківства. Коли рішення стосується дитини, необхідно оцінити її інтереси, права й відповідні законодавчі вимоги. Дитина не повинна ставати предметом торгу. Спір про опіку, насильство в сім’ї або примус потребують окремої оцінки безпеки й правничих механізмів захисту. Трудові та організаційні суперечності Медіація іноді доречна щодо організації спільної роботи, розподілу обов’язків або непорозумінь між колегами. Якщо йдеться про мобінг, дискримінацію, сексуальні домагання чи залежність працівника від керівника, спочатку необхідно забезпечити захисні процедури та перевірити можливість вільної участі. Поняття, ознаки й наслідки мобінгу окремо розглянуті у статті «Мобінг і булінг на роботі». Цивільні, спадкові та господарські спори Питання виконання договорів, користування майном, грошових вимог або співпраці інколи допускають кілька законних варіантів домовленості. Медіація особливо потребує юридичної перевірки, коли умови впливають на власність, податкові обов’язки, виконання договору або права третіх осіб. Шкільне середовище У закладах освіти можливі програми посередництва та врегулювання розбіжностей. За участі неповнолітніх важливі вік, обсяг цивільної дієздатності, належне представництво, захист даних, правила закладу й безпека. Шкільний булінг не слід зводити до звичайної рівноправної суперечки. За загроз та систематичного цькування першочерговими є захист дитини й виконання обов’язків закладу освіти. Громадські та міжгрупові процеси Посередництво також використовують у конфліктах між організаціями чи громадами. Такі ситуації мають власну специфіку: представництво, асиметрію ресурсів, історичну недовіру й вплив на людей, які не сидять за столом переговорів. Дивіться спеціальний матеріал «Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу». Груповий діалог та післяконфліктне примирення — споріднені, але окремі процеси. Коли медіація має реальні передумови допомогти Розглядати медіацію особливо доречно, коли обидві сторони погоджуються взяти участь без примусу, предмет спору можна чітко визначити, учасники мають доступ до необхідної інформації, а можливі рішення перебувають у межах їхніх повноважень і законних прав. Додатковою перевагою може бути потреба надалі взаємодіяти: спільно виховувати дитину, працювати в організації чи виконувати договір. Позитивною передумовою є готовність не обов’язково змінити власні переконання, а принаймні перевірити кілька способів вирішення конкретного питання. Варто оцінити, чи сторони здатні висловити незгоду без ризику помсти; чи мають час обдумати пропозиції; чи є механізм незалежної перевірки складних умов; чи враховано тих, на чиї права вплине угода. Визначальним показником не є спокійний тон розмови. Людина може говорити ввічливо та водночас погрожувати наслідками після зустрічі; інша може емоційно реагувати, але повністю зберігати здатність приймати добровільне рішення. Оцінювання потрібне за змістом поведінки, правами, контекстом і реальними можливостями вибору. Коли медіація потребує особливої обережності або іншого шляху Насильство, погрози, переслідування, примусовий контроль, гостра небезпека чи ризик відплати за висловлену позицію можуть робити спільну процедуру небезпечною. У таких обставинах не можна вимагати від постраждалої особи «налагодити комунікацію» або домовлятися з кривдником як умову отримання захисту. Потрібні оцінка загроз, правова допомога та відповідні захисні механізми. Виражена нерівність інформації, фінансова залежність, мовні бар’єри, інвалідність без необхідних умов доступності, обмежений час на рішення чи відсутність незалежного представництва можуть обмежувати справжню рівність можливостей. Деякі бар’єри можна усунути доступним форматом, перекладом, консультацією або належною підтримкою ухвалення рішень; інші вимагають припинення чи незапочаткування медіації. Медіація не повинна використовуватися для приховування злочину, усунення законних гарантій, примушування до відмови від прав або узаконення умов, що порушують права третіх осіб. Стаття 3 Закону виключає проведення медіації у спорах, що впливають або можуть вплинути на права й законні інтереси третіх осіб, які не беруть участі в процедурі. Правові наслідки конкретного спору необхідно оцінювати індивідуально. Коли хтось не бажає брати участі, це рішення потрібно поважати. Законне звернення до суду, отримання правничої консультації, використання офіційних процедур повідомлення про порушення або припинення взаємодії можуть бути більш придатними шляхами. Добровільна процедура зберігає свою сутність лише тоді, коли право на відмову є реальним. Що насправді відомо про ефективність медіації Дослідники оцінюють різні результати: частку угод, тривалість розгляду спорів, витрати, задоволеність процедурою, відчуття справедливості, виконання домовленостей і якість подальшої взаємодії. Ці показники не є взаємозамінними: швидше завершення не завжди означає справедливіший результат, а задоволеність сторін одразу після процедури не доводить тривалого виконання угоди. Метааналіз Міністерства юстиції Канади досліджував програми медіації для окремих цивільних спорів, зокрема договірних і деліктних. Після відбору дослідники мали 37 програм або майданчиків, з яких 28 надавали дані для розрахунку розмірів ефекту. Загальна картина вказувала на переваги в частині витрат, часу й окремих оцінок учасників, але результати варіювалися, а порівняння типів програм обмежувала кількість даних. Висновки цього аналізу не слід механічно переносити на сімейне насильство, кримінальне провадження чи будь-який інший контекст. Метааналіз Лорі Енн Шоу 2010 року об’єднав п’ять порівняльних досліджень медіації в ситуаціях розлучення й повідомив узагальнений розмір ефекту 0,36 на користь медіації за сукупністю досліджуваних результатів. Це невелика доказова база; інтерпретація залежить від дизайну включених досліджень, способу добору учасників та того, які саме показники було поєднано. Огляд Волла і Данна 2012 року засвідчує значну різноманітність практик медіації та особливостей конфліктів. Автори наголошують, що для багатьох окремих стратегій медіатора бракує прямих порівнянь, контрольних груп і спостережень реальної поведінки учасників. Тому переконливе пояснення того, чому певна техніка може працювати, слід відділяти від емпіричного підтвердження, що вона стабільно краща за інші. Отже, медіація має емпіричну підтримку в низці сфер, проте її результати залежать від добору справ, рівності можливостей, підготовки фахівців, добровільності й дизайну процедури. Найкоректніше рішення — оцінювати придатність методу для конкретного конфлікту та окремо перевіряти ризики. Які правові наслідки має медіація в Україні Правовою основою є Закон України від 16 листопада 2021 року № 1875-IX «Про медіацію». Він охоплює проведення медіації до звернення до суду, під час відповідних проваджень і в інших передбачених законом випадках. При цьому для різних категорій справ можуть діяти спеціальні норми. Процедура доступна як для врегулювання наявного спору, так і для запобігання можливому конфлікту. Варто розрізняти три документи. Договір про проведення медіації регулює надання послуг із проведення процедури. Медіаційна угода — це передбачена законом письмова домовленість про використання медіації для певних нинішніх або майбутніх спорів. Угода за результатами медіації фіксує зміст досягнутого врегулювання. Їхні назви й правові функції визначені в статті 1 Закону. Згідно із законом, угода за результатами медіації має відповідати вимогам законодавства та не порушувати прав і законних інтересів інших осіб. Питання її виконання та, за необхідності, подальшого процесуального оформлення залежать від змісту, форми угоди та категорії справи. Для майнових, сімейних, трудових або судових питань корисно перевіряти проєкт угоди з незалежним юристом до підписання. Медіація не скасовує гарантій правосуддя. Відмова від неї не є автоматичним визнанням чужих вимог. Учасник має розуміти строк позовної давності, можливість судового захисту, дію будь-яких тимчасових заходів і те, чи охоплює домовленість усіх правовласників, яких вона стосується. Актуальні приклади для громадян також наводить система безоплатної правничої допомоги. Скільки триває медіація і скільки вона коштує Єдиної законодавчо встановленої кількості зустрічей для кожного спору немає. На тривалість впливають складність питань, кількість учасників, доступність документів, потреба в консультаціях і обраний формат. Коротке питання іноді потребує однієї зустрічі, складний майновий або багатосторонній спір — низки переговорів із перервами. Медіатор може працювати на платній або безоплатній основі, як це передбачено законодавством. Вартість варто уточнювати до початку: ставка за зустріч чи годину, підготовка документів, додаткові консультації, правила скасування та спосіб розподілу витрат між сторонами. Наявність плати не створює обов’язку досягти домовленості. Як підготуватися до медіації Перед першою зустріччю корисно записати, які конкретні питання потребують рішення, які факти підтверджуються документами, які права та зобов’язання вже існують і що залишатиметься важливим у разі відсутності угоди. Варто окремо визначити власні мінімально прийнятні умови та межі, за якими рішення стає неприйнятним. Необхідно заздалегідь запитати медіатора про досвід у відповідній категорії спорів, підготовку, професійний кодекс, потенційний конфлікт інтересів, захист конфіденційної інформації й порядок перерви або припинення процедури. Якщо спір має юридичні наслідки, підготуйте перелік запитань до правника. Якщо є ризик примусу, повідомляйте про нього в безпечний спосіб і зважайте насамперед на захист себе та інших людей. Для дистанційних зустрічей важливі приватне приміщення, захищений канал зв’язку, зрозумілі правила запису, доступність технологій та можливість припинити участь. Онлайн-формат сам по собі не забезпечує ані рівності, ані конфіденційності: ці умови потрібно організувати. Приклад медіації: як виглядає практична домовленість Двоє колишніх бізнес-партнерів сперечаються про доступ до спільно придбаного обладнання. Перший вважає, що інший користується ним більше, ніж дозволяє внесок у купівлю; другий наголошує на додаткових витратах на обслуговування. Медіатор допомагає сторонам домовитися, які документи вони готові надати, як розрахувати фактичне використання і які варіанти готові розглянути. Учасники можуть запропонувати графік доступу, компенсацію документально підтверджених витрат, викуп частки або продаж майна. Після незалежної юридичної перевірки вони можуть зафіксувати погоджену модель. Якщо не погоджено ціну чи право власності, сторони можуть припинити медіацію та обрати іншу законну процедуру. Цей приклад ілюструє послідовність мислення, а не рекомендоване рішення для всіх майнових спорів. Поширені запитання про медіацію Чи може медіатор змусити сторони домовитися? Ні. Закон закріплює добровільність і самовизначення сторін. Медіатор керує процедурою, але не вирішує спір замість учасників. Кожна сторона має право відмовитися від участі або не погодитися з пропозицією. Чи можна звернутися до медіатора, якщо вже подано позов? Так, у випадках і порядку, передбачених законодавством. Медіацію можна проводити на різних стадіях урегулювання спору, включно із судовим провадженням. Судові строки й процесуальні наслідки потрібно перевіряти окремо, оскільки сама участь у медіації не зупиняє автоматично позовну давність. Чи потрібно обом учасникам приходити одночасно? Формат визначається процедурою та домовленістю сторін. Підготовчі розмови можуть бути окремими; можливі й індивідуальні зустрічі під час роботи. Передавання відомостей, отриманих від однієї сторони, іншій потребує дотримання правил конфіденційності та згоди на розкриття. Чи гарантує медіація, що домовленість виконають? Ні. Якість і здійсненність угоди підвищуються, коли зобов’язання чітко сформульовані, законні й реалістичні, а сторони розуміють наслідки. Виконання та юридичні механізми захисту залежать від правової природи конкретного документа. Чи можна проводити медіацію за наявності психологічного насильства? За ознак насильства, погроз або примусового контролю потрібне окреме оцінювання безпеки та придатності процедури. Спільні переговори можуть посилити ризик для постраждалої особи. Насамперед мають діяти заходи захисту, правнича допомога й відповідні офіційні механізми реагування; обов’язку погоджуватися на зустріч із кривдником немає. Як обрати між медіацією та судом? Оцінюйте природу спору, можливість добровільної участі, терміновість захисту права, наявність загроз, потребу в обов’язковому рішенні та юридичні строки. Там, де необхідний негайний захист, владне рішення або забезпечувальні заходи, судові та інші правові механізми можуть бути пріоритетними. Для переговорного врегулювання за безпечних умов медіація може стати окремим шляхом або доповненням до правової допомоги. Пов’язані статті Медіатор: хто це, що робить і чим відрізняється від психолога Як вести переговори: психологія, підготовка і техніки без маніпуляцій Вирішення конфліктів: що це, стратегії, етапи та коли потрібна медіація Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу Мобінг і булінг на роботі: ознаки, механізми, наслідки та відмінність від конфлікту Конфлікти на роботі: як говорити про проблему без ескалації Психологія діалогу, комунікації, переговорів та медіації: повна карта підходів Медіація, арбітраж і суд: у чому різниця та що обрати Джерела European Commission for the Efficiency of Justice (CEPEJ). (2018–2019). Mediation Development Toolkit and mediation guidelines. Council of Europe. Justice Canada. (2007). The Effectiveness of Using Mediation in Selected Civil Law Disputes: A Meta-Analysis. Department of Justice Canada. Shaw, L. A. (2010). Divorce mediation outcome research: A meta-analysis. Conflict Resolution Quarterly, 27(4), 447–467. Wall, J. A., & Dunne, T. C. (2012). Mediation Research: A Current Review. Negotiation Journal, 28(2), 217–244. Верховна Рада України. (2021). Закон України «Про медіацію» від 16.11.2021 № 1875-IX. Координаційний центр з надання правничої допомоги. (2026). Що таке медіація і для чого вона потрібна.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Складну розмову варто починати з підготовки до конкретного питання, а не з пошуку бездоганних слів. Визначте, що саме сталося, чому це важливо, який результат ви пропонуєте і що готові вислухати у відповідь. Потім узгодьте час, назвіть тему спокійно й прямо, викладіть перевірювані факти, поясніть їхній вплив, запитайте про погляд співрозмовника та обговоріть наступний крок. Завершенням може бути домовленість, визнання розбіжностей, пауза або чітко встановлена межа. Ця послідовність допомагає організувати розмову про неприємну подію, порушене очікування, гроші, робочі обов’язки, відмову, зміну спільних планів чи особисті межі. Вона не керує реакцією іншої людини. Її практична цінність полягає у ясності, можливості перевірити взаємне розуміння та прийняти відповідальне рішення за наявних обставин. Що таке складна розмова і чому її важко почати Складна розмова — це міжособистісне обговорення значущої теми, у якому можливі незгода, сильні переживання, ризик втрати довіри або небажані наслідки для стосунків, статусу чи повсякденного життя. Складність визначають ставки учасників, невизначеність і контекст: прохання про інший розподіл роботи може бути простим між рівними колегами та ризикованим для працівника, який залежить від рішення керівника. Людині доводиться одночасно добирати слова, стежити за змістом, розуміти незнайому позицію, стримувати імпульсивні відповіді й оцінювати наслідки. Нерідко вона подумки репетирує звинувачення або захист, ще до того як співрозмовник висловився. У таких умовах легко змішати спостереження з припущенням: «Ти не відповів на моє повідомлення два дні» — опис події, а «Тобі байдуже до мене» — висновок про намір, який потребує перевірки. Дослідження регуляції емоцій пояснюють, чому спосіб осмислення ситуації може змінювати переживання й поведінку. Однак жоден окремий прийом саморегуляції не забезпечує передбачуваної реакції іншої людини. Завдання підготовки — збільшити власну здатність говорити послідовно та помічати нову інформацію. Складна розмова може містити елементи діалогу, зворотного зв’язку або переговорів. Якщо учасники обговорюють конкретний розподіл ресурсів і взаємні поступки, виникає переговорний компонент. Якщо потрібна незалежна третя сторона для ведення процедури, йдеться про інший формат взаємодії. У цій статті ми розглядаємо щоденну розмову між людьми, які намагаються прояснити питання та визначити подальші дії. Спочатку перевірте, чи доречна пряма розмова Перший крок — оцінити можливість безпечної участі. Для звичайного непорозуміння, незручного прохання або розбіжності в очікуваннях відкрита розмова часто доречна. За погроз, переслідування, примусу, контролю пересування або фінансів, сексуального насильства чи побоювань фізичної розправи пріоритетом є безпека, підтримка та доступні способи захисту. Постраждала людина не зобов’язана переконувати кривдника поводитися інакше шляхом «правильного спілкування». Клінічний посібник Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо реагування на насильство наголошує на оцінюванні актуальних потреб безпеки, підтримці й повазі до рішень постраждалої людини. Якщо особиста зустріч може посилити ризик, доречними бувають спілкування через безпечний канал, документування фактів, звернення до відповідальних служб чи спеціалістів і відмова від контакту. Вибір залежить від конкретної ситуації та доступних засобів захисту. Інший випадок — інституційна нерівність. Працівник і роботодавець, учень і педагог, пацієнт і посадова особа мають різний доступ до повноважень та процедур. Тут корисно заздалегідь з’ясувати права, правила звернення, можливість присутності довіреної особи та доцільність письмової фіксації. Психологічна безпека в командах пов’язана з готовністю людей брати міжособистісний ризик і повідомляти про проблеми; саме тому атмосфера та реальні правила організації важать більше за ввічливість окремої репліки. Запитайте себе: чи можу я відмовитися від зустрічі або припинити її; чи може співрозмовник відповісти без покарання; чи маємо ми достатньо часу; чи потрібен свідок, представник або інша форма підтримки? Якщо відповідь вказує на небезпеку, змініть спосіб дії до початку обговорення. Як підготуватися до складної розмови 1. Сформулюйте одну тему й мету Спробуйте завершити два речення: «Я хочу поговорити про…» і «Після розмови мені важливо зрозуміти або вирішити…». Тема має бути достатньо конкретною, щоб обидві людини могли описати її своїми словами. Наприклад, замість «Ти ніколи мене не поважаєш» — «Хочу обговорити, як ми погоджуємо зміни спільних планів». Відокремте мінімально корисний результат від бажаного. Мінімумом може бути отримання відповіді, пояснення різних очікувань, встановлення власної межі або домовленість про нову дату. Бажаним результатом може бути взаємне рішення, однак він залежить від двох сторін і обставин. Така різниця допомагає завершити розмову змістовно навіть тоді, коли згоди немає. 2. Розділіть факти, тлумачення і переживання Запишіть коротко те, що можна перевірити: подію, дату, конкретну домовленість, поведінку чи повідомлення. Поруч запишіть своє припущення про причини та назвіть власні переживання. Наприклад: факт — «звіт подали в понеділок замість п’ятниці»; припущення — «моє прохання не сприйняли серйозно»; наслідок — «я не встиг підготувати спільну презентацію»; почуття — «розчарування й напруга». Це розділення дає співрозмовнику можливість погодитися з фактом і водночас пояснити причину інакше. Якщо пам’ять учасників суперечить одна одній, варто шукати спільні документи або визнати невизначеність. У розмовах про взаємини особливо корисно говорити «я сприйняв це так» замість приписування чужих мотивів. 3. Уточніть власні потреби, межі й прохання Подумайте, що саме має змінитися в поведінці, процесі або домовленості. Прохання звучить конкретніше, коли в ньому є дія, обставина і строк: «Чи можемо попереджати одне одного про зміну планів щонайменше за день, коли це можливо?» Межа стосується ваших дій і відповідальності: «Якщо рішення ухвалюють без мене, я не можу відповідати за його виконання». Варто заздалегідь розрізнити те, про що можна домовлятися, і те, що визначене вашими правами, безпекою, здоров’ям або обов’язками. Переговорна гнучкість корисна там, де є добровільний простір для вибору. Особисті межі можна висловлювати через асертивне спілкування, тобто прямо й з повагою до себе та співрозмовника. 4. Припустіть, що інша людина знає щось важливе для вас Складіть щонайменше два правдоподібні пояснення того, що трапилося, і запитання, яке допоможе їх перевірити. Наприклад, затримка може стосуватися непогодженого строку, перевантаження, помилки в повідомленні або іншого пріоритету. Ці припущення не є виправданням небажаної поведінки. Вони захищають від передчасної певності. У трьох дослідженнях переговорів Galinsky та співавторів прийняття перспективи іншої сторони допомагало виявляти можливості для домовленостей в експериментальних завданнях. Ці результати стосуються переговорних ситуацій, а тому їх варто використовувати як підставу для обережної підготовки запитань, а не як доказ того, що прийняття перспективи розв’язує будь-яку особисту суперечку. 5. Оберіть час, місце і спосіб зв’язку Про складну тему краще попередити, назвавши її без драматизації: «Є питання щодо розподілу справ. Коли тобі зручно приділити йому пів години?» Якщо відповідь потрібна терміново через реальні обставини, прямо поясніть строк. Плануйте розмову без аудиторії, коли приватність важлива, і з доступом до документів, якщо обговорюєте факти чи робочі рішення. Особистий контакт корисний для швидкого уточнення непорозуміння, але не є обов’язковим стандартом. Письмовий формат може бути кращим для складних деталей, доступності, офіційних домовленостей або безпеки. Людям з різними комунікативними потребами можуть знадобитися письмові запитання, більше часу на відповідь, паузи або інший канал. Запитайте про зручний формат замість оцінювання особи за швидкістю реакції, тоном чи зоровим контактом. Як впоратися із хвилюванням перед розмовою Хвилювання перед важливим обговоренням є зрозумілою реакцією на невизначеність. Для підготовки корисно написати перші два речення, коротко переглянути факти й уявити кілька можливих відповідей — прихильну, нейтральну та заперечну. Мета такої репетиції — гнучкість, а не точний сценарій: живий співрозмовник може змінити напрям обговорення. Якщо емоційне напруження заважає утримувати увагу, можна відкласти початок, вийти на коротку прогулянку, відпочити, зробити кілька звичних повільних видихів або записати основне на папері. Моделі регуляції емоцій пояснюють роль уваги й переоцінювання ситуації, проте порівняльна ефективність конкретних прийомів залежить від людини, завдання та контексту Gross, 2015. Корисна установка перед зустріччю: «Я можу говорити ясно, слухати і встановлювати межі. Реакцію співрозмовника я дізнаюся під час розмови». Це реалістичніше за вимогу контролювати всі емоції або добитися згоди за будь-яку ціну. Як почати складну розмову: перші фрази Вступ має допомогти іншій людині зрозуміти тему, причину й формат. Практична послідовність складається з чотирьох елементів: запрошення до обговорення, конкретна ситуація, значення цієї ситуації для вас і запрошення почути іншу перспективу. Наприклад: «Хочу повернутися до нашої домовленості про чергування. Минулого тижня я двічі робив свою і твою частину роботи. Через це не встиг завершити власні справи. Як ти бачиш цю ситуацію і чи можемо погодити новий розподіл?» Початок повідомляє факт, називає наслідок і залишає простір для відповіді. Коли йдеться про зворотний зв’язок на роботі, доречна форма: «Хочу обговорити вчорашню зустріч. Коли рішення змінили після того, як ми погодили план, я не знав, яку версію виконувати. Можемо з’ясувати, як надалі фіксувати зміни?» Для розмови про особисту межу: «Мені неприємно, коли мої повідомлення показують іншим без мого дозволу. Прошу спочатку запитувати мене». Для запізнілого обговорення: «Я відкладав цю тему, бо не знав, як її підняти. Хочу пояснити, що мене турбує, і почути тебе». Природність формулювання важливіша за дослівне відтворення зразка. Необхідно, щоб слова точно виражали вашу позицію і відповідали рівню близькості, обставинам та мові учасників. Заготовлена фраза не повинна маскувати ультиматум, особливо коли інша сторона залежить від вашого рішення. Як вести розмову, коли людина відповідає інакше, ніж ви очікували Слухайте, щоб перевіряти розуміння Після першого викладу проблеми дайте співрозмовнику висловити його бачення. Уточнення «Що було найважливішим для тебе?», «Чи правильно я розумію, що ти очікував іншого строку?» або «Яку частину нашої домовленості ми тлумачимо по-різному?» допомагають відрізнити суттєві розбіжності від помилки в передачі інформації. Чотири експерименти Itzchakov та співавторів показали, що уважне, доброзичливе слухання під час незгоди може зменшувати захисне реагування і крайність висловлених позицій у досліджуваних умовах. Нові п’ять досліджень Saluk та співавторів, опубліковані 2026 року, пов’язали якість слухання з поточним самопочуттям мовця та задоволенням базових психологічних потреб. Ці дані підтримують важливість активного слухання, але не доводять, що будь-яка людина змінить позицію або поведінку, якщо її правильно вислухати. Виявити увагу можна по-різному: не поспішати з оцінкою, коротко перефразувати почуте, попросити конкретний приклад, уточнити значення слів. Емпатичне слухання додає увагу до переживань людини, водночас залишаючи їй право підтвердити або виправити вашу здогадку. Наприклад: «Мені здалося, що тебе зачепило саме те, що рішення ухвалили без тебе. Я правильно зрозумів?» Висловлюйте незгоду по суті Можна визнати, що інша людина інакше пережила подію, і зберегти власну оцінку: «Я розумію, що ти сприйняв це як термінове рішення. Для мене все одно важливо, щоб про зміну мене попереджали». Це робить предмет незгоди видимим, не вимагаючи удаваної одностайності. Для практичного обговорення корисні три запитання: «Про які факти ми погоджуємося?», «У чому саме наші оцінки різняться?» і «Яке рішення або правило потрібне далі?». Якщо сторони сперечаються про різні речі — одна про намір, інша про наслідок, — варто прямо назвати ці два рівні. Намір може бути доброзичливим, а наслідок — неприємним; обидва твердження можуть бути істинними одночасно. Не перетворюйте зворотний зв’язок на вирок особистості Коли обговорюєте помилку чи невиконану обіцянку, назвіть конкретний епізод і потрібну зміну. Формула «Ти безвідповідальний» описує характер цілком, а «Ми погодили строк на п’ятницю, але файл надійшов у понеділок; через це проєкт затримався» задає предмет, який можна перевірити. Метааналіз Kluger і DeNisi охопив сотні ефектів зворотного зв’язку й виявив значну варіативність його наслідків: частина втручань погіршувала результат. Дослідження стосувалося передусім виконання завдань, тому воно не встановлює універсальної «правильної фрази» для стосунків. Воно підкреслює практичну обережність щодо оцінок, які переводять увагу з конкретної дії на самооцінку або захист власного образу. Що робити, якщо співрозмовник захищається, мовчить або перебиває Захисна відповідь може виникати через сприйняття звинувачення, незбіг фактів, страх наслідків або невдалий момент. Замість посилення тиску спробуйте коротко повторити тему й уточнити розбіжність: «Я бачу, що ми сприйняли подію по-різному. Давай спочатку перевіримо, про який епізод говоримо». Якщо співрозмовник вказує на вашу помилку, перевірте її та виправте неточність прямо. Коли вас перебивають, можна сказати: «Я хочу закінчити думку, а потім вислухаю твою відповідь». Якщо обидва говорять одночасно, домовтеся про короткі черги. Коли інша людина мовчить, важливо з’ясувати, чи їй потрібен час, чи вона відмовляється обговорювати тему: «Тобі потрібна пауза, чи зараз ти не готовий говорити про це взагалі?» Відповідь «я не хочу цього обговорювати» також повідомляє про межу доступного діалогу, хоча фактичне питання може залишатися невирішеним. Підвищений голос або сльози не дають самі по собі надійної інформації про мотиви, щирість чи характер. Запитайте словами про потребу, а не трактуйте окремі жести. Якщо ситуація стає принизливою, загрозливою або небезпечною, припиніть контакт і подбайте про безпеку. Обов’язку «дослухати за будь-яких умов» немає. У близьких стосунках повторюване переслідування розмовою з одного боку та відхід від неї з іншого можуть ставати частиною стійкого конфліктного циклу. Водночас коротка погоджена пауза відрізняється від покарання мовчанням. Відмінність полягає в намірах, доступності повернення до питання, узгодженні часу та загальному характері взаємин; окремий епізод мовчання не дозволяє встановити ці мотиви. Коли варто зробити паузу й як повернутися до теми Пауза доречна, якщо розмова втратила предмет, учасники виснажені, потрібні дані або хтось уже не може відповідати змістовно. Назвіть причину й запропонуйте конкретний спосіб повернення: «Я зараз не можу уважно слухати. Пропоную зупинитися і повернутися до питання завтра після роботи». Інша людина може погодитися, запропонувати інший час або відмовитися. Якщо строки мають юридичне чи робоче значення, одна лише перерва може бути недостатньою. Уточніть, що відбувається із завданням або обов’язком до наступної зустрічі. Якщо ви вирішили спілкуватися письмово, повідомте про це і збережіть лаконічну фіксацію предмета розмови. За небезпеки відновлення контакту не є обов’язковою метою. Пауза працює як спосіб керувати процесом розмови, коли її приймають добровільно. Вона не є способом позбавити іншу людину можливості порушувати важливі для неї питання безстроково. Як перейти від обміну позиціями до рішення Якщо сторони вже зрозуміли предмет незгоди, сформулюйте реальні варіанти. Наприклад: «Ми бачимо, що поточний графік не працює. Можемо змінити дні, скоротити обсяг або домовитися про завчасне попередження. Що з цього здійсненне?» Рішення має бути конкретним, добровільним і таким, що враховує ресурси обох сторін. Корисно відокремлювати бажання від обмежень: чого кожна людина прагне; яких вимог повинна дотримуватися; на що може погодитися; де потрібне рішення іншої уповноваженої особи. Замість пошуку «винного назавжди» обговорюйте, як надалі помічати проблему й перевіряти виконання домовленості. Якщо компроміс неможливий, результатом може бути фіксація незгоди. Наприклад: «Ми по-різному оцінюємо цю подію і сьогодні не погодили нове правило. Я надалі дотримуватимуся ось такої межі, а робоче рішення уточню за офіційною процедурою». Таке завершення зберігає ясність без удаваного примирення. Як завершити складну розмову Завершення складається з перевірки розуміння, підсумку й наступного кроку. Поставте три прості запитання: «Що ми з’ясували?», «Що залишається відкритим?» і «Що кожен робитиме далі?». Не припускайте, що мовчання означає згоду. Попросіть людину підтвердити, чи однаково ви розумієте рішення. Якщо домовленість є, сформулюйте її через дії, відповідальних осіб і строк: «До четверга я надішлю дві версії плану; ти обереш одну або запропонуєш зміни до п’ятниці». За потреби зафіксуйте це повідомленням. Якщо домовленості немає, назвіть невирішене питання та визначте, чи буде продовження. Якщо хтось завершує небезпечний контакт, право припинити розмову має пріоритет над потребою отримати останню відповідь. Подяка за участь доречна, коли вона щира: «Дякую, що пояснив свою позицію». Вона не зобов’язує погоджуватися або визнавати взаємну відповідальність там, де йдеться про порушення меж чи завдану шкоду. Чи потрібно писати після розмови Короткий підсумок корисний, коли йдеться про спільну роботу, строки, фінансові рішення або деталі, які легко забути. Вкажіть тему, домовлені дії, термін і питання, що залишилися відкритими. Наприклад: «Підсумовую нашу розмову: ми погодили новий графік на два тижні та перевіримо його наступного понеділка. Питання розподілу додаткових витрат поки відкрите». Особисті переживання, конфіденційні відомості й чутливі дані не слід поширювати без належних підстав або згоди. У робочих та офіційних ситуаціях враховуйте чинні правила збереження інформації. Письмовий підсумок є інструментом точності, а не способом примусити іншу сторону заднім числом прийняти ваш опис. Приклади складних розмов у різних ситуаціях На роботі: незрозумілі пріоритети Ситуація: керівник протягом тижня кілька разів змінює термін виконання завдання. Працівник може підготувати список змін і сказати: «За три дні строк змінювався двічі. Я хочу виконати роботу якісно, але мені потрібне підтвердження остаточного пріоритету. Яке завдання зараз має першість?» Якщо йдеться про ризик покарання або систематичний тиск, поряд із розмовою варто скористатися доступними офіційними каналами та захистом прав. У парі: різні очікування щодо часу Ситуація: одна людина вважає вечір спільним, інша сприймає його як час для окремих справ. Початок може бути таким: «Мені важливо планувати час разом. Коли плани змінюються в останню мить, я засмучуюся. Як ти бачиш наш графік і що можемо погодити заздалегідь?» Тема тут — очікування та практична домовленість. Ширші закономірності партнерських відносин розглянуто у матеріалі «Комунікація у парі». Між друзями: прохання поважати конфіденційність Ситуація: приватна інформація стала відомою третім особам. Можна сказати: «Те, що я розповів особисто, стало відоме іншим. Це порушило мою довіру. Прошу надалі не передавати мої приватні слова без дозволу». Людина може пояснити свою версію подій, однак ваше право визначати межі подальшого спілкування зберігається. З родичами: відмова від небажаного рішення Ситуація: родина наполягає на рішенні щодо роботи або місця проживання. Формулювання: «Я розумію, чому вас це хвилює. Я прийму остаточне рішення самостійно. Готовий вислухати ваші аргументи, але не хочу продовжувати розмову у формі тиску». Тут мета — повідомити свою позицію і межу, а не отримати дозвіл на власну автономію. Поширені помилки під час складної розмови Перша помилка — починати з остаточного висновку про характер або мотиви людини. Це переводить увагу з конкретного питання на захист самооцінки. Друга — приносити одразу багато старих претензій: тоді складно встановити, що саме можна вирішити сьогодні. Третя — ставити запитання, на які немає готовності почути відповідь. Вигляд відкритого діалогу не допомагає, коли рішення уже визначене одноосібно і про це замовчують. Четверта помилка — вважати сильні емоції доказом неправоти. Незгода, сльози, пауза й роздратування мають різні значення залежно від обставин. У поздовжніх спостереженнях Gottman і Krokoff деякі форми незгоди та вираження гніву мали складніші зв’язки з подальшими результатами подружніх стосунків, ніж передбачало просте правило «будь-який гнів шкідливий». Це дослідження не виправдовує образ, залякування чи насильства. П’ята помилка — плутати завершення розмови із згодою. Якщо питання не вирішене, коректніше визнати це, ніж вигадати компроміс. Шоста — примушувати людину говорити, коли вона не погоджується, або продовжувати контакт попри явну небезпеку. Навіть найретельніше сформульовані репліки не дають права вимагати доступу до чужих почуттів чи особистої інформації. Що підтверджують дослідження, а що залишається практичним припущенням Доказова база для окремих складових конструктивного спілкування сильніша, ніж для популярних «семикрокових» сценаріїв у цілому. Контрольовані дослідження якісного слухання показують зміни захисності й переживань мовців у визначених умовах Itzchakov та співавтори, 2024; Saluk та співавтори, 2026. Дослідження прийняття перспективи демонструють ефекти в експериментальних переговорах Galinsky та співавтори, 2008. Дані про зворотний зв’язок свідчать про різні наслідки залежно від його форми та завдання Kluger і DeNisi, 1996. Для конкретної послідовності «підготовка — вступ — слухання — рішення — завершення» немає підстав стверджувати гарантовану ефективність у всіх контекстах. Це практична організація взаємодії, складена з психологічно обґрунтованих принципів. На результат впливають історія стосунків, культурні норми, сила й статус учасників, готовність до співпраці, реалістичність прохання та наявність справедливих процедур. Окремо існують теми загальної природи конфлікту та вирішення конфліктів: ця стаття зосереджена на організації конкретної розмови. Особливо важливо не перетворювати комунікативні поради на моральний обов’язок досягти примирення. Людина може пояснити свою позицію, зрозуміти іншу сторону і все одно прийняти рішення припинити співпрацю, відмовити або звернутися по захист. Це також змістовний результат. Короткий план перед важливою розмовою Визначте одну конкретну тему та перевірювані обставини, які її стосуються. Назвіть бажаний і мінімально прийнятний результат; з’ясуйте свої межі. Оцініть безпеку, нерівність повноважень, час і зручний формат. Запропонуйте початок: тема, спостереження, вплив і запитання про погляд іншої людини. Вислухайте відповідь, уточніть невизначене й говоріть про конкретні дії. За потреби узгодьте паузу та спосіб повернення до питання. Завершіть підсумком: що з’ясовано, у чому незгода, хто і що робить далі. Питання, які виникають перед складною розмовою Чи варто відразу говорити про проблему, якщо я дуже злюся? Якщо ви можете формулювати думки, слухати й дотримуватися безпечних меж, сам факт гніву не вимагає відкладати тему. Коли напруга заважає домовлятися або посилює ризик образ і погроз, доцільно обрати паузу. Важливо врахувати терміновість питання та повідомити, коли ви зможете повернутися до нього. Як почати, якщо людина завжди заперечує мої слова? Оберіть один добре описаний епізод, покажіть його практичний наслідок і поставте запитання про різницю у сприйнятті. Якщо заперечення триває, спробуйте зафіксувати те, що можна перевірити незалежно. За систематичного тиску, примусу або спотворення фактів, яке загрожує вашій безпеці, варто оцінити доцільність продовження контакту та звернутися по підтримку. Чи потрібно обов’язково завершувати розмову примиренням? Ні. Взаєморозуміння може стосуватися лише того, у чому саме полягає розбіжність. Змістовне завершення іноді означає домовленість, іноді — чітку відмову, тимчасове відкладення або безпечне припинення контакту. Примирення потребує добровільної участі й відповідних умов. Що робити, якщо співрозмовник відмовляється говорити? Поважайте відмову та з’ясуйте, чи можливий інший час або канал лише тоді, коли така пропозиція доречна й безпечна. Власну межу чи рішення можна висловити без отримання згоди іншої сторони. Робочі, юридичні та безпекові питання, які неможливо вирішити безпосередньо, потребують відповідної процедури. Пов’язані статті Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки Емпатичне слухання: що це і як розуміти переживання співрозмовника Асертивність: як говорити прямо, поважаючи себе й інших Комунікація у парі: як говорити, слухати і домовлятися без ескалації Вирішення конфліктів: що це, стратегії, етапи та коли потрібна медіація Як відновити розмову після непорозуміння або образи Деескалація міжособистісного конфлікту: принципи і практичні кроки Джерела Edmondson, A. (1999). Psychological safety and learning behavior in work teams. Administrative Science Quarterly, 44(2), 350–383. https://doi.org/10.2307/2666999. Galinsky, A. D., Maddux, W. W., Gilin, D., & White, J. B. (2008). Why it pays to get inside the head of your opponent: The differential effects of perspective taking and empathy in negotiations. Psychological Science, 19(4), 378–384. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/18399891/. Gottman, J. M., & Krokoff, L. J. (1989). Marital interaction and satisfaction: A longitudinal view. Journal of Consulting and Clinical Psychology, 57(1), 47–52. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/2487031/. Gross, J. J. (2015). Emotion regulation: Current status and future prospects. Psychological Inquiry, 26(1), 1–26. https://doi.org/10.1080/1047840X.2014.940781. Itzchakov, G., Weinstein, N., Leary, M., Saluk, D., & Amar, M. (2024). Listening to understand: The role of high-quality listening on speakers’ attitude depolarization during disagreements. Journal of Personality and Social Psychology, 126(2), 213–239. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/37917499/. Kluger, A. N., & DeNisi, A. (1996). The effects of feedback interventions on performance: A historical review, a meta-analysis, and a preliminary feedback intervention theory. Psychological Bulletin, 119(2), 254–284. https://doi.org/10.1037/0033-2909.119.2.254. Saluk, D., Itzchakov, G., Weinstein, N., & Amar, M. (2026). Listening across the divide: High-quality listening promotes speakers’ state well-being through basic psychological need satisfaction during disagreements. Journal of Personality and Social Psychology, advance online publication. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/42295280/. World Health Organization. (2014). Health care for women subjected to intimate partner violence or sexual violence: A clinical handbook. https://www.who.int/publications/i/item/WHO-RHR-14.26.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 17 липня 2023 року · Оновлено: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Комунікація — це процес створення, передавання, сприймання й узгодження повідомлень і значень між учасниками взаємодії. Люди обмінюються фактами, намірами, переживаннями та оцінками, водночас визначають характер стосунків, координують дії й уточнюють, як саме слід розуміти сказане. У психології комунікацію досліджують як взаємодію пізнавальних, емоційних, соціальних і мовленнєвих процесів. Наприклад, повідомлення «Можемо поговорити?» передає просте запитання, однак його значення змінюється залежно від стосунків учасників, інтонації, попередньої розмови, часу й очікувань. Відповідь «Зараз незручно, повернімося до цього ввечері» також повідомляє про часову можливість, окреслює межу та визначає подальший порядок взаємодії. Саме поєднання змісту, контексту та взаємних реакцій становить психологічний предмет комунікації. Що таке комунікація в психології Слово «комунікація» охоплює як передавання повідомлень, так і встановлення їхнього значення. У найширшому сенсі повідомлення може надсилати одна людина багатьом, організація — громадськості, а цифрова система — користувачеві. У психології міжособистісної взаємодії особливе значення має те, як учасники сприймають одне одного, добирають слова, пояснюють неоднозначність і змінюють поведінку у відповідь. Важливо розрізняти намір мовця, сформульоване повідомлення та значення, яке зрозумів адресат. Ці три рівні можуть розходитися. Людина прагне підтримати, говорить «Ти впораєшся», а співрозмовник сприймає це як небажання вислухати його труднощі. Психологічний аналіз звертається до всіх трьох рівнів та до можливості перевірити розуміння в наступній репліці. Дослідження Герберта Кларка й Сьюзен Бреннан описує розмову як спільну діяльність, у якій партнери поступово створюють спільні підстави для розуміння. Значення стає придатним для координації, коли учасники мають достатні свідчення, що зрозуміли потрібну для цієї дії частину повідомлення (Clark & Brennan, 1991). Комунікація, спілкування, взаємодія та діалог: як пов’язані поняття В українській мові «комунікація» і «спілкування» часто використовуються як близькі назви людського обміну повідомленнями. У науковому контексті «комунікація» також позначає ширший клас процесів, зокрема масове інформування, організаційні повідомлення та цифрову взаємодію. «Спілкування» частіше наголошує на безпосередньому контакті між людьми. Межі залежать від дисципліни й дослідницької традиції, тому ці слова слід визначати в контексті. Взаємодія охоплює взаємозалежні дії, серед яких комунікація є одним із головних способів координації. Люди можуть співпрацювати мовчки, орієнтуючись на рухи та дії одне одного; водночас повідомлення може бути надіслане без негайної спільної діяльності. Діалог є формою послідовного взаємного обміну репліками, у якій учасники мають можливість відповідати й уточнювати значення. Переговори мають спеціальну мету виробити домовленість щодо частково відмінних інтересів. Медіація є окремою структурованою процедурою за участі посередника. Отже, будь-який діалог належить до комунікативних процесів, проте комунікація охоплює також повідомлення без діалогічної відповіді. Для детального вивчення слухання корисна окрема стаття про активне слухання, а для загальних способів роботи з розбіжностями — матеріал про вирішення конфліктів. Із чого складається комунікативний процес Для аналізу окремої ситуації зручно розрізняти учасників, повідомлення, спосіб його вираження, канал, контекст, інтерпретацію, зворотний зв’язок та перешкоди. Це аналітичні складові: у живій розмові вони діють одночасно і взаємно впливають одна на одну. Учасники, наміри та повідомлення Відправник добирає зміст і форму відповідно до своєї мети, знань про адресата, соціальної ролі й умов ситуації. Адресат інтерпретує повідомлення, спираючись на власні знання, попередній досвід та очікування. У двосторонній розмові ці ролі постійно змінюються, а людина, яка слухає, уже своїм поглядом, паузою чи відповіддю може впливати на наступне висловлювання мовця. Повідомлення має буквальний зміст і може виконувати дію: прохання, обіцянку, відмову, попередження, запрошення, уточнення або визнання помилки. Фраза «Тут холодно» може бути описом відчуття чи непрямим проханням зачинити вікно. Значення визначають обставини й розуміння учасників, а надійний спосіб перевірки наміру — відповідне уточнення. Код, канал і контекст Під кодом розуміють засоби вираження повідомлення: мову, зображення, умовні позначення, жести та інші впізнавані форми. Канал описує, яким способом воно надходить: голосом у безпосередній розмові, телефоном, текстом, відеозв’язком чи публічним повідомленням. Контекст охоплює місце й час, попередні події, спільні знання, статус учасників, їхні культурні норми та очікування. Однакова фраза у приватній бесіді, на робочій нараді й у публічному дописі може означати різні речі. Середовище впливає на те, які сигнали доступні, як швидко можна відповісти та наскільки легко виправити помилку. Зворотний зв’язок і перешкоди Зворотний зв’язок — це реакція, за якою можна оцінити, як співрозмовник сприйняв сказане. Він може бути явним: «Я зрозуміла, що зустріч перенесли на четвер», або непрямим: зміна дії, запитання, пауза. Кивок чи коротке «ага» самі по собі не завжди підтверджують правильне розуміння всіх деталей. Перешкоди виникають на різних рівнях: шум заважає почути слова; незнайомий термін ускладнює їхнє тлумачення; висока емоційна напруга звужує увагу; неоднакові вихідні припущення змінюють висновок. У дослідженні спільного складання конструкцій учасники точніше координували завдання, коли могли бачити дії одне одного і відповідно змінювати пояснення (Clark & Krych, 2004). Це демонструє значення доступного зворотного зв’язку в конкретному спільному завданні. Основні види комунікації Єдиної загальнообов’язкової психологічної класифікації комунікації немає. Різні класифікації відповідають на різні запитання: хто спілкується, якими засобами, у якому середовищі, з якою метою і як організований обмін. Одна ситуація одночасно належить до кількох видів. За кількістю та характером учасників Міжособистісна комунікація відбувається між конкретними людьми, які можуть реагувати на особливості одне одного. Групова комунікація охоплює обмін у команді, класі, родині чи іншій спільноті, де значення мають ролі, порядок участі та групові норми. Організаційна комунікація пов’язана з координацією роботи, рішеннями й передаванням інформації всередині установ та між ними. Публічна комунікація адресована аудиторії, а масова — широкій множині отримувачів через відповідні канали. У цих формах учасники мають різний доступ до прямої відповіді, і тому обмін може бути нерівномірним. Розмова з колегою, повідомлення керівника всій команді та виступ перед громадою потребують різної організації зворотного зв’язку. За способом вираження: вербальна та невербальна Вербальна комунікація використовує слова — усні, письмові або передані засобами мовлення. Вона дає змогу прямо називати факти, формулювати складні правила, ставити запитання й домовлятися про дії. При цьому слова потребують контексту: значення вислову залежить від того, про що вже йшлося та що відоме співрозмовникам. Невербальна комунікація використовує міміку, рухи, положення тіла, відстань, погляд, а також пов’язані з мовленням характеристики голосу, як-от темп та інтонацію. Ці сигнали допомагають організувати черговість реплік і передавати ставлення до ситуації, але їхнє значення залежить від контексту й людини. Окремий жест не встановлює достеменно ані намір, ані характер, ані правдивість повідомлення. Докладний розбір — у статті «Невербальна комунікація». Метааналіз досліджень суджень про обман виявив, що без спеціальних інструментів люди в середньому правильно відрізняли правдиві й неправдиві повідомлення приблизно у 54% оцінок. Результат стосується відповідного класу експериментальних завдань, а не кожної реальної ситуації, проте він добре показує обмеженість інтуїтивного «читання» людини за поведінкою (Bond & DePaulo, 2006). За середовищем: безпосередня та опосередкована Під час безпосередньої комунікації учасники перебувають поруч і можуть одночасно використовувати мовлення, жести, погляд і спільні предмети. Телефонна, письмова й цифрова комунікація передають лише частину цих сигналів, зате можуть давати час на редагування, документування та асинхронну відповідь. Листування корисне для фіксації складних умов, але в ньому легше втратити інтонаційні підказки або переплутати тон повідомлення. Відеозв’язок додає зображення, проте не завжди дає таку саму можливість координувати погляд і чергування реплік, як розмова в одному просторі. Питання цифрового каналу докладніше розглянуте у статті «Комп’ютерно-опосередкована комунікація». За напрямком, часом і формальністю Комунікацію також описують як односторонню або двосторонню, синхронну або асинхронну, формальну або неформальну. Одностороннє повідомлення може бути цілком доречним, коли треба швидко передати інструкцію; двосторонній обмін важливий, коли необхідні уточнення, спільне рішення або перевірка розуміння. Формальна комунікація спирається на визначені ролі, порядок і правила, а неформальна — на гнучкі домовленості між учасниками. Саме по собі належання до певного виду не визначає психологічної якості взаємодії: вдало організована письмова інструкція може бути зрозумілішою за тривалу розмову. Які функції виконує комунікація Під функціями комунікації розуміють завдання, які вона виконує в діяльності людей і соціальному житті. Це пояснювальна типологія, а не перелік окремих психічних органів чи клінічних властивостей. Інформаційна та пізнавальна функції Люди повідомляють факти, пояснюють події, передають досвід, висловлюють припущення й перевіряють знання. Завдяки цьому можуть узгоджувати, що сталося, які докази доступні та як розв’язати завдання. У повсякденному житті пізнавальна функція проявляється в запитанні про маршрут, спільному обговоренні помилки чи обміні професійними поясненнями. Інформаційна успішність означає, що адресат отримав необхідні відомості, а спільне розуміння — що учасники достатньою мірою узгодили їхній смисл. Ці результати пов’язані, але оцінюються за різними критеріями: повідомлення можна доставити без того, щоб воно було правильно зрозуміле. Координаційна та регулятивна функції Через прохання, інструкції, домовленості, уточнення та зворотний зв’язок люди узгоджують свої дії. Спільне приготування їжі, командна робота, догляд за дитиною та організація зустрічі потребують розподілу завдань і своєчасного коригування поведінки. Регулятивна функція також пов’язана з домовленостями про правила: хто говорить першим, як повідомляти про помилку, коли можна перервати заняття, які умови прийнятні. Наявність регуляції не означає право одного учасника контролювати іншого; добровільність і можливість відмови залишаються суттєвими характеристиками безпечної взаємодії. Емоційна, стосункова та ідентифікаційна функції Комунікація дає змогу висловити переживання, попросити підтримки, визнати почуття іншої людини, показати зацікавленість або визначити дистанцію. Водночас вона відтворює характер стосунків: повагу, близькість, підпорядкування, солідарність чи незгоду. Мовний стиль, звертання, жарти й правила участі можуть позначати належність до групи та взаємне визнання. Теорія комунікативного пристосування досліджує, як люди змінюють манеру спілкування, зближуючись або віддаляючись за соціальною дистанцією. Її корпус охоплює неоднорідні контексти, що важливо для інтерпретації результатів (Soliz & Giles, 2014; Giles, Edwards & Walther, 2023). Соціалізація, передавання норм і вплив У родині, освіті й професійному середовищі через комунікацію передаються правила, цінності, способи пояснення та взаємодії. Люди навчаються не лише словам, а й тому, як ставити запитання, обговорювати незгоду та розуміти очікування різних спільнот. Комунікація може впливати на думки й рішення через аргументацію, приклад, авторитет або соціальний тиск. Психологічний аналіз розрізняє інформоване переконування і примус, оскільки наслідки для автономії учасника є різними. Вплив повідомлення не дорівнює праву вимагати згоди. Як комунікацію пояснюють психологічні та міждисциплінарні моделі Моделі виділяють окремі сторони складного процесу. Їхня практична цінність залежить від запитання, яке потрібно розв’язати: передавання сигналу, розуміння значення, координація реплік чи соціальна адаптація. Передавальна модель: повідомлення, канал і шум Клод Шеннон запропонував математичну теорію передавання інформації, що пояснює кодування сигналів, пропускну здатність каналу та вплив шуму. Вона має фундаментальне значення для технічних систем зв’язку (Shannon, 1948). У навчальних схемах її часто використовують, щоб показати джерело, повідомлення, канал і отримувача. Психологічна комунікація має додатковий рівень: людина інтерпретує вислів, реагує на попередню історію стосунків та створює новий контекст. Тому точне доставлення слів не гарантує однакового розуміння, а технічний «шум» є лише одним із багатьох джерел непорозуміння. Інтерактивна й транзакційна перспективи Інтерактивний підхід враховує зворотний зв’язок і послідовну зміну ролей мовця та слухача. Транзакційна перспектива наголошує, що учасники впливають один на одного вже під час повідомлення: людина говорить, помічає реакцію, змінює пояснення, а адресат готує відповідь, спираючись на почуте. Ці схеми мають насамперед описову й аналітичну цінність. Саме слово «транзакційна» не є окремою перевіреною технікою, яка автоматично підвищує якість розмови. Емпіричне питання полягає в тому, які конкретні дії, сигнали й умови змінюють взаєморозуміння. Спільна основа знань і узгодження висловлювань Кларк і Бреннан пояснили поняття спільної основи знань: сукупності того, що учасники мають підстави вважати взаємно відомим. Друзі можуть розуміти натяк на давню подію, тоді як новому колезі потрібне пояснення. Під час розмови спільна основа оновлюється через уточнення, підтвердження й виправлення (Clark & Brennan, 1991). Мартін Пікерінг і Саймон Ґаррод запропонували модель інтерактивного узгодження: у діалозі мовні представлення співрозмовників частково зближуються завдяки процесам, серед яких є повторне використання схожих слів і конструкцій. Це теоретична модель із емпіричними підставами, а ступінь та умови узгодження потребують дослідження в конкретних ситуаціях (Pickering & Garrod, 2004). Комунікативне пристосування Теорія комунікативного пристосування описує, як учасники можуть змінювати темп, добір слів, стиль і форму звертання у відповідь на партнерів або соціальні групи. Такі зміни можуть підтримувати взаєморозуміння чи підкреслювати соціальну відстань. Систематичний огляд і метааналіз Йордана Соліза та Говарда Джайлза охопили 149 праць, а кількісне узагальнення — підмножину з 76 досліджень; зв’язки залежали від поведінки й умов взаємодії (Soliz & Giles, 2014). Підлаштовуватися під співрозмовника означає враховувати його можливості й потреби, наприклад пояснювати професійні слова простою мовою. Удаване копіювання інтонації чи жестів не слід подавати як універсальну техніку встановлення довіри: реакції людей залежать від ситуації, відносин і того, як вони сприймають зміни стилю. Психологічні механізми комунікації За зовнішньою простотою розмови стоїть кілька пов’язаних процесів. Людина одночасно сприймає сигнали, вибирає значення, відстежує намір повідомлення, порівнює його з очікуваннями та готує відповідь. Увага, сприймання і робоча пам’ять Слухач має виділити повідомлення серед інших подразників, утримати його суттєві частини та поєднати їх із контекстом. Складна інструкція, швидкий темп і численні нові поняття збільшують вимоги до пам’яті та уваги. Якщо співрозмовник паралельно читає сповіщення чи обдумує власну відповідь, частина деталей може залишитися поза увагою. У практичній комунікації це пояснює користь структурованого повідомлення: спочатку мета, далі найважливіші деталі, наприкінці перевірка конкретного результату. Така організація є розумним застосуванням знань про когнітивні обмеження, хоча її ефект визначається завданням і аудиторією. Мова, значення та прагматичне тлумачення Люди розпізнають слова і граматичні зв’язки, а потім встановлюють, що вислів означає в конкретній ситуації. Речення «У тебе є хвилина?» зазвичай є проханням приділити увагу, а не тестом на наявність шістдесяти секунд. Прагматичне тлумачення спирається на ситуацію, спільні знання та очікування щодо мети повідомлення. Одне слово може мати різні професійні й повсякденні значення. Фрази «терміново», «незабаром» чи «достатньо» залишають простір для різних часових і кількісних оцінок. У важливих домовленостях корисно замінювати такі слова конкретними умовами: датою, кількістю, дією або відповідальною особою. Прийняття перспективи іншої людини Щоб правильно пояснювати, потрібно враховувати, що співрозмовник знає, бачить і очікує. Однак люди іноді помилково вважають власний погляд очевидним для іншого. У дослідженнях розуміння усних інструкцій учасники на ранньому етапі іноді враховували предмети, доступні їм, але невидимі для мовця, і лише згодом коригували інтерпретацію (Keysar та співавт., 2000). Інші експерименти засвідчили, що оцінювання чужої перспективи може починатися від власної позиції й потребувати додаткового коригування; за умов браку часу такі похибки зростали (Epley та співавт., 2004). Ці висновки пояснюють, чому достатньо зрозуміла для автора інструкція може залишатися незрозумілою для адресата. Емоції, оцінювання ситуації та стосунки Емоційний стан впливає на те, які сигнали привертають увагу й яке значення людина надає словам. За тривоги нейтральне запитання іноді сприймається як перевірка, а за образи коротка відповідь може звучати як відсторонення. Водночас емоції є частиною інформації, яку люди висловлюють і намагаються зрозуміти. Комунікація змінюється залежно від довіри, попереднього досвіду та розподілу влади. Працівникові складніше повідомити про незгоду, коли за відповідь загрожує покарання; дитина може уникати уточнювальних запитань, якщо дорослий висміює помилки. Тому аналіз комунікації враховує умови участі й можливість висловлюватися без страху приниження. Передбачення реплік і взаємна координація Під час розмови люди часто починають готувати відповідь ще до завершення чужої репліки. Огляд досліджень чергування мовлення показує, що перерви між репліками нерідко тривають близько двох десятих секунди, хоча підготовка висловлювання зазвичай потребує більше часу. Це узгоджується з припущенням про часткове перекриття слухання та планування відповіді (Levinson & Torreira, 2015). Така швидка координація підтримує плавність розмови, але іноді призводить до передчасних припущень. Людина може почати відповідати на знайому частину фрази та пропустити істотне уточнення наприкінці. Тому в напруженому обговоренні корисно дати завершити думку та перевірити, на яке саме запитання ви відповідаєте. Чому люди неправильно розуміють одне одного Непорозуміння виникає, коли співрозмовники по-різному встановлюють зміст, намір або наслідок повідомлення. Причина може бути в нечітких словах, відмінному досвіді, прихованих припущеннях, обмеженнях каналу, увазі чи стосунках. Помилка часто є результатом взаємодії кількох чинників. Ілюзія очевидності власних думок Людина може переоцінювати, наскільки іншим помітні її переживання чи наміри. У класичних експериментах ілюзії прозорості учасники помилялися в оцінці того, наскільки оточення здатне розпізнати їхній внутрішній стан (Gilovich, Savitsky & Medvec, 1998). Це одна з причин, чому очікування «він мав сам здогадатися» виявляється ненадійним способом передавання важливої інформації. Пряме висловлювання власного прохання або переживання дає адресату ясніші підстави для відповіді. Наприклад, «Я хвилююся через невизначеність. Скажи, будь ласка, коли буде рішення» містить більше перевірюваної інформації, ніж мовчазне очікування, що інша людина прочитає емоцію за обличчям. Різний словник і приховані припущення Одна людина називає «підтримкою» пораду, а інша — можливість висловитися без негайного розв’язання проблеми. Після фрази «Мені потрібна підтримка» вони можуть щиро намагатися допомогти одне одному й усе одно розійтися в очікуваннях. Уточнення «Тобі зараз важливіше, щоб я вислухала чи допомогла скласти план?» робить завдання зрозумілішим. У професійній комунікації непорозуміння породжують також абревіатури, нечіткі відповідальні ролі та припущення про те, що всі мають однакову інформацію. Добра документація й перевірка значення ключових слів особливо корисні, коли рішення має тривалі наслідки. Відсутність можливості виправити повідомлення Записаний голосовий коментар, одностороння інструкція або публічний допис не завжди дозволяють швидко уточнити сказане. У живій розмові адресат може перепитати, а мовець — виправити формулювання. Експериментальні спостереження спільних завдань демонструють роль таких швидких взаємних коригувань (Clark & Krych, 2004). Однак сама наявність зворотного зв’язку ще не забезпечує його якість. Формальне запитання «Усім зрозуміло?» за наявності ієрархічного тиску може не дати достовірної відповіді. Корисніше запросити учасників переказати критичні умови своїми словами, забезпечивши можливість спокійно повідомити про незрозуміле. Що робить комунікацію зрозумілою та конструктивною Конструктивність комунікації оцінюють за відповідністю способу взаємодії меті, умовам і автономії учасників. Для інструкції важлива точність виконання; для обговорення складного рішення — можливість висловити позиції й перевірити аргументи; для прохання про підтримку — увага до того, якої допомоги потребує людина. Формулюйте мету й конкретизуйте зміст Почніть зі зрозумілої мети: «Хочу погодити час зустрічі», «Мені треба пояснити, що мене турбує», «Нам потрібно перевірити, чи однаково ми розуміємо умови». Складне прохання варто поділити на окремі дії, особливо якщо воно містить строки, відповідальних осіб або важливі наслідки. Замість «Зробіть це швидко» можна сказати «Надішліть, будь ласка, відповідь до 16:00 у п’ятницю». Це зменшує невизначеність щодо очікуваного результату. У приватній розмові така сама точність корисна для домовленостей про час, присутність чи межі участі. Перевіряйте спільне значення Після важливого пояснення поставте запитання, відповідь на яке демонструє реальне розуміння: «Як ти зрозумів наступний крок?», «Ми домовилися про четвер чи п’ятницю?». Коли формулювання залишає кілька можливих значень, доречно назвати власну інтерпретацію й дати можливість її виправити. Перефразування допомагає лише тоді, коли воно точне й доречне. Механічне повторення кожної репліки може бути неприродним або дратувати. Окремі прийоми та межі їх застосування детально розглянуто в матеріалах про активне слухання та емпатичне слухання. Добирайте канал відповідно до завдання Коротке підтвердження адреси чи дати зручно надсилати письмово. Складну неоднозначну тему часто корисно обговорити способом, що дає змогу ставити уточнювальні запитання. Після усної домовленості про важливі умови може бути доречним письмове резюме. Канал слід вибирати з огляду на доступність, приватність, складність і часові можливості учасників. Не існує одного формату, що однаково добре підходить для всіх комунікативних завдань. Враховуйте свободу відмови та нерівність влади Поважна комунікація передбачає можливість не погодитися, поставити запитання або зупинити небезпечне обговорення. При погрозах, переслідуванні чи примусі пріоритетом стають безпека й доступ до відповідної підтримки. Навіть технічно правильно сформульоване прохання не усуває насильницьких умов взаємодії та не покладає на постраждалу людину обов’язку домогтися порозуміння. У ситуаціях вираженої залежності або контролю методи відкритого діалогу можуть потребувати суттєвого обмеження чи зміни формату. За наявності безпосередньої небезпеки доцільно використовувати доступні механізми захисту й допомоги, а не наполягати на особистих переговорах. Приклади комунікації в повсякденному житті У робочій команді керівниця каже: «Потрібно допрацювати звіт». Один співробітник розуміє, що слід перевірити цифри, інший — переписати висновки. Уточнення «Перевірте розділ із даними, виправте три показники та поверніть файл до середи» переводить загальну вимогу в узгоджені дії. Тут переважають інформаційна, координаційна та регулятивна функції. У близьких стосунках фраза «Ти мене не слухаєш» може означати розчарування від відсутності уваги, невдоволення рішенням чи потребу бути почутим. Відповідь «Я хочу зрозуміти: тебе засмутило, що я дивився в телефон, чи що відразу почав давати поради?» розділяє можливі причини й створює основу для точнішої розмови. Спеціалізовані питання стосунків у парі належать окремому матеріалу про комунікацію у парі. У дистанційному листуванні повідомлення «Добре.» один учасник сприймає як погодження, а інший вкладає в нього роздратування. Замість приписувати емоцію пунктуації можна уточнити: «Чи правильно я розумію, що ми погодили цей варіант?». Такий підхід зменшує ризик помилки щодо змісту, хоча жодна конкретна фраза не гарантує позитивної відповіді. У школі дитина мовчить після пояснення завдання. Учитель може припустити, що все зрозуміло, або що дитина неуважна. Запитання «Покажи, із чого почнеш» дає безпосередню інформацію про розуміння й дозволяє допомогти без публічного оцінювання особистості дитини. Поширені помилки та міфи про комунікацію «Слова становлять лише малу частину спілкування». Універсальні відсоткові формули, за якими зміст людської розмови нібито визначається переважно жестами чи інтонацією, не описують усі види повідомлень. Словесна інформація є центральною для пояснень, інструкцій, складних аргументів і домовленостей, а невербальні сигнали впливають на інтерпретацію залежно від завдання. «Добра комунікація завжди приводить до згоди». Люди можуть правильно зрозуміти одна одну та зберегти різні інтереси, цінності чи рішення. Показником якості може бути ясність позицій і повага до права на відмову, навіть коли домовленості немає. «Уважний співрозмовник завжди здогадується про почуття». Намір і переживання іншої людини встановлюють через доступні повідомлення й уточнення, враховуючи можливість помилки. Дослідження перспективи та ілюзії прозорості пояснюють, чому інтуїтивних припущень буває недостатньо (Keysar та співавт., 2000; Gilovich та співавт., 1998). «Існує одна найкраща техніка для будь-якої розмови». Психологічні дані підтримують дослідження конкретних механізмів та умов їх прояву; ефективність окремої вправи чи популярної моделі потребує самостійної перевірки. Успішність також залежить від мети, середовища, попередніх стосунків і доступності зворотного зв’язку. Як науково оцінюють комунікацію Дослідники використовують спостереження природних розмов, експерименти зі спільними завданнями, аналіз мовлення, реакцій та часових характеристик реплік, опитування, а також дослідження взаємного пристосування в різних умовах. Жоден метод не охоплює весь процес. Точність комунікації можна оцінювати за тим, чи однаково сторони розуміють інструкцію; координацію — за якістю спільно виконаного завдання; стосункові наслідки — за оцінками учасників і поведінковими показниками. Різні показники іноді дають різні результати. Тому відчуття «ми добре поговорили» саме по собі не доводить, що практична домовленість зрозуміла однаково. Великі огляди корисні для виявлення повторюваних закономірностей, але результати з однієї професійної, культурної чи експериментальної ситуації не можна автоматично поширювати на всі інші. Огляд теорії пристосування демонструє, наскільки різними є контексти досліджень (Giles, Edwards & Walther, 2023). Сучасна теоретична праця про очікування в розмові також зіставляє кілька підходів, показуючи багатокомпонентність досліджуваного явища (Guydish & Fox Tree, 2026). Запитання про комунікацію Чим комунікація відрізняється від простої передачі інформації? Передавання інформації описує надсилання й отримання повідомлення. Психологічний процес комунікації включає також його сприймання, тлумачення в контексті, ставлення учасників і можливість уточнювати значення. У технічній системі точне відтворення сигналу є важливою метою; у розмові потрібно додатково з’ясувати, що зрозуміла людина. Чи обов’язково комунікація має бути взаємною? Комунікація може бути односторонньою, наприклад оголошення або повідомлення для широкої аудиторії. У міжособистісній взаємодії відповідь і можливість коригування відіграють особливо важливу роль, але її доступність залежить від формату. Яка функція комунікації найважливіша? Залежить від завдання. В екстреній інструкції вирішальною може бути точність повідомлення, у спільній роботі — координація, а в розмові про переживання — визнання та розуміння. Один обмін часто виконує кілька функцій одночасно. Чи є мовчання комунікацією? Мовчання може набувати комунікативного значення, якщо учасники інтерпретують його у своїх стосунках і ситуації. Воно може бути паузою для роздумів, відмовою відповідати або наслідком невизначеності. Встановлювати конкретний намір лише за мовчанням ненадійно; значення варто з’ясовувати з контексту й, коли це доречно, безпосередньо. Чи можна навчитися спілкуватися зрозуміліше? Так, конкретні дії — формулювання чіткого прохання, структурування пояснення, уточнення домовленості та перевірка розуміння — доступні для практики. Результат залежить від ситуації та участі іншої сторони. Для окремих методів необхідно відрізняти переконливість теоретичного пояснення від результатів перевірки їхньої ефективності. Підсумок Комунікація поєднує передавання повідомлень зі створенням спільного значення, координацією поведінки та підтриманням соціальних зв’язків. Її види розрізняють за учасниками, каналами, часовою організацією й формальністю; основні функції стосуються інформації, спільної діяльності, переживань, стосунків і соціальних норм. Психологічні механізми охоплюють увагу, мовлення, перспективу співрозмовника, емоційне оцінювання, передбачення реплік і зворотний зв’язок. Розуміння комунікації починається з точного питання: яке повідомлення було передано, як його інтерпретували, які припущення мали сторони та чи змогли вони перевірити спільний зміст. Такий підхід допомагає аналізувати повсякденні ситуації й усвідомлено обирати способи взаємодії. Пов’язані статті Невербальна комунікація: що це, мова тіла, сигнали та міфи Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки Емпатичне слухання: що це і як слухати з емпатією Емпатичний діалог: що це та як його вести Комунікація у парі: як говорити, слухати і домовлятися Комп’ютерно-опосередкована комунікація: цифрові канали спілкування Вирішення конфліктів: стратегії, етапи та межі Психологія діалогу, комунікації, переговорів та медіації: повна карта підходів Діалог: що це і як виникає взаєморозуміння Джерела Bond, C. F., Jr., & DePaulo, B. M. (2006). Accuracy of deception judgments. Personality and Social Psychology Review, 10(3), 214–234. DOI. Clark, H. H., & Brennan, S. E. (1991). Grounding in communication. In L. B. Resnick, J. M. Levine, & S. D. Teasley (Eds.), Perspectives on Socially Shared Cognition (pp. 127–149). American Psychological Association. DOI. Clark, H. H., & Krych, M. A. (2004). Speaking while monitoring addressees for understanding. Journal of Memory and Language, 50(1), 62–81. DOI. Epley, N., Keysar, B., Van Boven, L., & Gilovich, T. (2004). Perspective taking as egocentric anchoring and adjustment. Journal of Personality and Social Psychology, 87(3), 327–339. DOI. Giles, H., Edwards, A. L., & Walther, J. B. (2023). Communication accommodation theory: Past accomplishments, current trends, and future prospects. Language Sciences, 99, 101571. DOI. Gilovich, T., Savitsky, K., & Medvec, V. H. (1998). The illusion of transparency: Biased assessments of others’ ability to read one’s emotional states. Journal of Personality and Social Psychology, 75(2), 332–346. DOI. Guydish, A. J., & Fox Tree, J. E. (2026). How expectations affect conversational assessment and memory formation. New Ideas in Psychology, 81, 101238. DOI. Keysar, B., Barr, D. J., Balin, J. A., & Brauner, J. S. (2000). Taking perspective in conversation: The role of mutual knowledge in comprehension. Psychological Science, 11(1), 32–38. DOI. Levinson, S. C., & Torreira, F. (2015). Timing in turn-taking and its implications for processing models of language. Frontiers in Psychology, 6, 731. Повний текст. Pickering, M. J., & Garrod, S. (2004). Toward a mechanistic psychology of dialogue. Behavioral and Brain Sciences, 27(2), 169–190. DOI. Shannon, C. E. (1948). A mathematical theory of communication. Bell System Technical Journal, 27(3), 379–423. DOI. Soliz, J., & Giles, H. (2014). Relational and identity processes in communication: A contextual and meta-analytical review of communication accommodation theory. Communication Yearbook, 38, 107–144. DOI.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Підготовка до переговорів — це послідовна робота перед розмовою, у якій сторони вирішуватимуть, чи можуть погодити прийнятні умови. Щоб підготуватися, визначте мету й бажаний результат, запишіть мінімально прийнятні умови, оцініть реальні альтернативи домовленості, зберіть перевірені факти, продумайте інтереси іншої сторони, підготуйте запитання та правила ухвалення рішення. Успішна підготовка дає змогу вчасно помітити вигідну можливість, обґрунтовано відхилити неприйнятну пропозицію й не погодитися під тиском на умови, наслідки яких ви не оцінили. Практичний план нижче застосовний до обговорення оплати праці, співпраці, вартості послуг, розподілу ресурсів, умов договору та багатьох побутових домовленостей. Він є інструментом прийняття рішень, а не способом гарантовано переконати співрозмовника. Загальну психологію й перебіг перемовин докладніше розкрито в статті «Як вести переговори: психологія, підготовка і техніки без маніпуляцій». Що саме потрібно підготувати до переговорів Переговори виникають там, де сторони можуть впливати на спільне рішення і мають частково спільні, частково різні інтереси. Підготовка розділяє чотири завдання: сформулювати власні критерії рішення; з'ясувати невідоме; створити кілька прийнятних варіантів; визначити спосіб проведення розмови. Власні критерії варто готувати ще до появи першої пропозиції, оскільки вона може стати психологічною точкою відліку для подальших оцінок. Огляд поведінкових досліджень переговорів показує, що на результати впливають пріоритети учасників, альтернативи, когнітивні упередження, емоції, довіра та соціальний контекст. Це обґрунтовує багатокомпонентну підготовку, хоча жоден універсальний перелік запитань сам собою не гарантує якісної угоди (Brett & Thompson, 2016). Перед зустріччю створіть один робочий документ, у якому будуть мета, критерії, факти, альтернативи, невідомі обставини, запитання та порядок наступних дій. Для простих ситуацій достатньо аркуша; для договору з юридичними, майновими або професійними наслідками знадобляться документи, розрахунки та за потреби консультація відповідного фахівця. Крок 1. Визначте результат, якого ви прагнете Почніть із конкретної відповіді: «Яке рішення я хочу отримати, що воно має змінити і як я перевірю його виконання?» Наприклад, у переговорах про умови роботи метою може бути не абстрактне «краще ставлення», а погоджений обсяг обов'язків, оплата, дата перегляду умов і порядок фіксації домовленостей. У співпраці з підрядником метою може бути завершений обсяг робіт певної якості до визначеної дати за погоджену загальну вартість. Розмежуйте бажаний результат, пріоритети та вимоги Бажаний результат — це орієнтир, до якого ви прагнете. Пріоритети показують, які складові угоди мають найбільшу цінність. Вимоги — це озвучені умови або позиції. Дві однакові на слух вимоги можуть приховувати різні інтереси: «закінчити роботу до п'ятниці» іноді означає необхідність дотриматися зовнішнього строку, а іноді — бажання раніше отримати визначеність. Такі відмінності відкривають різні варіанти домовленості. Заздалегідь перелічіть усі істотні питання: вартість, строки, обсяг, якість, спосіб оплати, гарантії, відповідальність, можливість перегляду, конфіденційність, порядок вирішення розбіжностей. Розставте їх за важливістю та відмітьте, що можна обмінювати на поступки в інших питаннях. Це важливо, оскільки переговори щодо кількох умов іноді дають змогу створити взаємну вигоду там, де обговорення лише однієї цифри залишає простір переважно для розподілу наявної вигоди (De Dreu, Weingart & Kwon, 2000; Thompson, 199190020-7)). Поставте змістовну, конкретну мету Мета «домовитися на будь-яких умовах» робить факт підписання важливішим за цінність угоди. Натомість мета «отримати оплату, яка покриває витрати та відповідає обсягу робіт, із першою виплатою до погодженої дати» задає критерії оцінки. У метааналізі 22 дослідницьких звітів конкретні та складніші цілі в переговорах були пов'язані з вищими індивідуальними економічними результатами, порівняно зі слабко визначеними цілями. Водночас ефекти залежать від типу завдання і способу оцінювання успіху; максимальна вимога не тотожна оптимальній угоді (Zetik & Stuhlmacher, 2002). Практичний спосіб: запишіть бажаний результат одним реченням, а під ним три показники, за якими визнаєте результат прийнятним. Наприклад: ціна, дата завершення, спосіб перевірки якості. Якщо критерії нечіткі, сторони можуть пізніше по-різному тлумачити одну й ту саму домовленість. Крок 2. Визначте межі та критерії відмови Межі в переговорах — це наперед визначені умови, за яких ви погоджуєтеся продовжувати розмову, розглядати пропозицію або підписувати угоду. Вони охоплюють матеріальні параметри, час, правила взаємодії, повноваження та безпеку. Межа є вашим правилом рішення; її виконання залежить від ваших дій і доступних можливостей. Три види меж Перший вид — предметні межі: мінімальна оплата, максимальна загальна вартість, кінцевий строк, обсяг відповідальності, прийнятна якість або вимога письмового оформлення. Другий — процедурні: достатній час на читання документа, право зробити перерву, можливість залучити спеціаліста, правила обміну інформацією. Третій — особисті й безпекові: відмова від погроз, приниження, переслідування, нав'язування контакту, примусових зобов'язань та передачі конфіденційних даних. Межі мають бути перевірюваними. Формулювання «це несправедливо» пояснює оцінку ситуації, проте погано підходить для рішення. Формулювання «я не підписую документ, поки не отримав повний перелік додаткових платежів і час на перевірку» відразу визначає дію. Не плутайте нижню межу з початковою вимогою У переговорах про ціну розрізняють бажаний орієнтир, початкову пропозицію і резервну межу — найгіршу для вас умову, яка ще може бути кращою за реальну альтернативу. Для продавця це може бути найнижча прийнятна сума, а для покупця — найвища сума з урахуванням усіх витрат. Межа повинна враховувати ризики, виконання угоди, час та немонетарні умови. Якщо змінюється обсяг робіт або гарантія, грошова межа теж може змінюватися. Початкова пропозиція є предметом окремого стратегічного рішення. Великий метааналіз і подальші експерименти показують, що амбітні перші пропозиції можуть поліпшувати економічний результат того, хто їх робить, за умови досягнення угоди, але водночас збільшувати ризик зриву та погіршувати суб'єктивне ставлення іншої сторони (Petrowsky et al., 2025). Тому початкова цифра потребує обґрунтування й оцінки ризику, а резервну межу не слід механічно оголошувати всім учасникам. Крок 3. Підготуйте найкращу альтернативу домовленості Альтернатива домовленості — це реальний план дій, який ви можете здійснити, якщо угоди з цією стороною не буде. У літературі з переговорів найкращу таку альтернативу позначають BATNA, від англійського best alternative to a negotiated agreement. Вона допомагає оцінити залежність від переговорів і порівняти запропоновану угоду з доступними можливостями, а не з бажанням будь-що завершити зустріч. Зробіть чотири дії. Спершу перелічіть реальні варіанти без угоди: інший постачальник, продовження чинного договору, відкладання рішення, зміна обсягу, інший спосіб виконання завдання. Далі визначте для кожного витрати, строки, ймовірність здійснення та наслідки. Потім покращіть найперспективніші варіанти: отримайте конкретну пропозицію, перевірте доступність, домовтеся про попередні умови. Нарешті порівняйте найкращий перевірений варіант із поточною пропозицією за однаковими критеріями. Під час цього аналізу особливо важливо розрізняти підтверджену можливість та припущення. «Мені здається, інша компанія заплатить більше» ще не є еквівалентом письмового запрошення з відомими умовами. В огляді психології переговорних альтернатив описано, що альтернативи впливають на прагнення, відчуття сили, оброблення інформації та стратегічні сигнали; оцінка їхньої реальності й надійності має принципове значення (Schaerer et al., 2026). Приклад перевірки альтернативи Припустімо, вам пропонують виконати замовлення за 30 000 гривень. Інший замовник назвав 35 000, але ще не погодив строки та обсяг. Порівнювати тільки дві суми некоректно. Друга можливість може вимагати дорожчих матеріалів, пізнішої оплати чи більшого ризику. Запишіть очікуваний чистий результат, підтверджені умови та невідомі обставини за обома сценаріями. Після цього стане зрозуміліше, чи варто продовжувати переговори, уточнювати другу пропозицію або відмовитися від першої. Чи варто розкривати свою альтернативу Це залежить від достовірності інформації, взаємної довіри, сили сторін та ризику використання відомостей проти вас. Іноді можна назвати сам факт наявності іншого варіанта без деталей: «Я порівнюю декілька пропозицій за однаковими умовами». Перебільшення неіснуючої альтернативи ризикує зруйнувати довіру та ускладнити рішення. Якщо інша сторона має владу над вашим житлом, роботою, безпекою або документами, повідомлення про плани виходу може створювати додаткову небезпеку; у такій ситуації спочатку оцінюють захист і незалежну підтримку. Крок 4. Зберіть факти й перевірте припущення Перед зустріччю поділіть інформацію на три групи: перевірені факти, розумні припущення і те, чого ви поки не знаєте. Факти можуть охоплювати ціни, документи, виконані роботи, часові обмеження, технічні характеристики, нормативні умови, попереднє листування. Припущення — можливі пріоритети іншої сторони, її доступні альтернативи, бюджет або мотиви. Невідоме перетворіть на запитання до переговорів, а не на тверді висновки. Пам'ятайте, що окрема міміка, пауза, жест чи відведений погляд не дають надійної підстави визначити приховані наміри. Порівнюйте слова, документи, реальні дії та послідовність домовленостей. Якщо припущення істотне, його слід обережно перевірити прямим запитанням або даними. Подивіться на рішення очима іншої сторони Спробуйте відповісти: яку проблему співрозмовник намагається розв'язати, що для нього дорого, який строк критичний, які обмеження накладає його організація, хто ще впливає на рішення? Це робочі гіпотези, які потребують перевірки. В експериментальних дослідженнях прийняття перспективи іншої сторони допомагало учасникам виявляти приховані можливості узгодження інтересів; емоційне співпереживання не мало такого самого стабільного ефекту на переговорний результат (Galinsky et al., 2008). Перспектива іншої сторони корисна, коли дає нові перевірювані запитання, а не переконання, що ви вже прочитали її думки. Наприклад, замість припущення «клієнт просто торгується» запитайте, чи обмежений його бюджет, чи він порівнює різні комплектації послуги, чи має внутрішню процедуру погодження платежу. Крок 5. Підготуйте запитання, які уточнюють інтереси та обмеження Запитання є способом зменшити невизначеність і зрозуміти, які умови угоди можуть мати різну цінність для учасників. Психологічне дослідження інформаційного обміну в переговорах розглядало як повідомлення про інтереси, так і запитування про них та їхній зв'язок із точністю уявлень про співрозмовника і результатом (Thompson, 199190020-7)). Водночас готові формули запитань слід пристосовувати до конкретних відносин, безпеки й теми. Запитання про цілі та критерії «Який результат для вас означатиме, що питання вирішено?» «За якими критеріями ви оцінюватимете пропозицію?» «Які умови для вас першочергові, а які можна змінити?» «Що потрібно виконати, щоб рішення стало прийнятним для вашої організації?» Такі запитання дозволяють побачити за позицією конкретний критерій та відкрити кілька способів його задовольнити. Запитання про обмеження й повноваження «Який строк справді є остаточним?» «Які витрати вже враховані у вашій сумі?» «Хто погоджує рішення?» «Чи можемо ми одразу зафіксувати домовленість, чи потрібен окремий розгляд?» «Які питання залишаються відкритими до підписання?» Цей блок допомагає відрізнити обіцянку, пропозицію та рішення, на яке людина має повноваження. Запитання про варіанти «Що зміниться, якщо посунути строк на тиждень?» «Які додаткові гарантії допомогли б зменшити ризик?» «Як можна розділити роботу на етапи?» «Що для вас важливіше: швидкість чи фіксована сума?» Запитання про альтернативні пакети умов іноді відкривають простір для обміну поступками, коли пріоритети сторін різні. Запитання для перевірки розуміння «Чи правильно я розумію, що для вас найважливіше…?» «Які умови ми вже погодили?» «Що саме залишається спірним?» «Який документ підтвердить нашу домовленість?» «Хто, що і до якої дати має зробити?» Під час уточнення не повторюйте лише слова співрозмовника: попросіть конкретизувати приклад, показник або наступний крок. Підготуйте також свої відповіді на незручні, але очікувані запитання: чому встановлено саме цю ціну, чим вона обґрунтована, які ризики ви берете на себе, чому запропонований строк реалістичний, від чого готові відмовитися й чого потребуєте натомість. Відкритість щодо перевірюваних фактів та меж власних повноважень важливіша за спробу справити враження всезнання. Крок 6. Створіть кілька пакетів умов Коли сторони обговорюють лише одне питання, наприклад ціну, поступка однієї часто виглядає втратою для іншої. Коли існують кілька параметрів, можна перевірити варіанти, які задовольняють різні інтереси. Приклад для підрядника: варіант А — повна ціна та короткий строк; варіант Б — помірна ціна за довший строк; варіант В — поетапна оплата за точно визначені результати. Для замовника головним може виявитися строк, а для виконавця — передбачуваність графіка. Перш ніж показувати пакети, обчисліть для себе, наскільки кожен із них прийнятний. Не пропонуйте три варіанти, один із яких явно неприйнятний для вас, лише для створення ілюзії вибору. У серії шести експериментів порівняння декількох одночасних економічно еквівалентних пропозицій з одним пакетом пов'язувалося з перевагами за деякими економічними й взаєминними показниками; йдеться про конкретний досліджений підхід і умови, а не гарантію результату в будь-якій розмові (Leonardelli et al., 2019). Для кожної пропозиції запишіть її цінність, ризики, обмін поступками та запитання, яке вона перевіряє. Якщо інша сторона віддає перевагу одному пакету, це дає нову інформацію про пріоритети, але ще не підтверджує всіх її мотивів. Крок 7. Сплануйте порядок і правила розмови Попередній порядок денний зменшує ризик того, що час буде витрачено на найемоційнішу тему, тоді як важливі умови залишаться без розгляду. Запропонуйте спочатку підтвердити факти й критерії, потім обговорити можливі пакети умов і лише після цього переходити до остаточних поступок та фіксації рішення. Якщо переговори багатосторонні, з'ясуйте повноваження представників та спосіб погодження рішення кожною стороною. Домовтеся, скільки часу триває зустріч, чи можна взяти паузу, хто робить нотатки, які матеріали потрібні, чи дозволено запис і хто отримає підсумковий документ. У питаннях із юридичними наслідками попередні усні узгодження та остаточно оформлений правочин можуть мати різний статус. До підписання перевіряйте вимоги до форми, повноважень, документів і змісту з відповідним фахівцем. Підготуйте перші хвилини Зручний початок переговорів має три частини: спільно визначена тема, зрозумілий порядок роботи й пропозиція перевірити вихідні дані. Наприклад: «Ми хочемо погодити обсяг роботи, строки й оплату. Пропоную спочатку звірити перелік завдань, потім обговорити два варіанти графіка, а наприкінці зафіксувати домовленості». Такий початок дає іншим можливість скоригувати порядок розмови. Під час напруженої взаємодії врахуйте, що гнів чи наполеглива вимога можуть психологічно впливати на поступки через припущення про межі іншої сторони. Експериментальні результати показують залежність таких ефектів від когнітивного навантаження, мотивації опрацьовувати інформацію та відносної сили учасників; сам гнів не є достовірним доказом правоти або неможливості домовитися (Van Kleef, De Dreu & Manstead, 2004). Заздалегідь підготовлена пауза й письмові критерії допомагають повернутися до змісту рішення. Крок 8. Визначте, як оцінюватимете пропозиції під час зустрічі Сенс підготовки полягає у здатності застосувати власні критерії саме тоді, коли пролунає нова пропозиція. Зіставте її з вашою перевіреною альтернативою, межами, важливістю умов і ризиками виконання. Якщо запропонована ціна вища або нижча за очікування, спершу уточніть повний обсяг та всі додаткові зобов'язання. Під час багатокомпонентних переговорів окремі цифри можуть вводити в оману, якщо пакети різняться строками, якістю чи ризиком. Можна використовувати просту таблицю порівняння: варіант, грошові витрати або вигода, строки, ризики, підтвердженість, важливі негрошові умови, остаточне рішення. Ваги критеріїв можна оцінювати умовно, головне — однаково порівнювати всі варіанти. Це організаційна процедура для яснішого вибору, а не клінічний метод чи універсально валідована шкала. Відкладіть остаточне рішення, якщо виникла нова істотна умова, якої не було в підготовці: незнайома відповідальність, додаткові штрафи, передача прав, значний аванс, приховані витрати. У такому разі коректна фраза: «Це змінює умови розрахунку. Мені потрібно перевірити документ і повернутися з відповіддю до погодженого строку». Приклад повної підготовки: переговори про умови співпраці Уявімо, що дизайнер обговорює з організацією тримісячний проєкт. Організація хоче швидко отримати результат, дизайнер прагне передбачуваного обсягу завдань і своєчасної оплати. Замість підготовки лише бажаної суми дизайнер складає карту переговорів. Мета: погодити точний перелік робіт, календар передавання результатів, загальну оплату і кількість раундів правок. Пріоритети: гарантована часткова передоплата та чітке обмеження обсягу важливіші за дату остаточного розрахунку. Межа: нові завдання додаються лише через окреме погодження строку й вартості. Альтернатива: інше замовлення, щодо якого підтверджені бюджет і початкова дата, але менший обсяг. Невідоме: хто затверджує макети, скільки учасників даватимуть правки, чи є незмінна дата запуску. Підготовлені запитання: «Хто має остаточне слово щодо макетів?», «Які частини проєкту критичні до запуску?», «Як будемо погоджувати додаткові правки?». Пакет А передбачає вищу оплату та короткий строк, пакет Б — нижчу оплату й довший строк із чітким обсягом, пакет В — оплату за етапами. Після обговорення сторони можуть обрати будь-який із них, змінити умови або визнати, що доступні альтернативи кращі. Жоден із цих результатів сам собою не свідчить про провал підготовки. Коли переговори потребують особливих запобіжників Звичайна підготовка передбачає певну свободу учасників погоджуватися, відмовлятися, уточнювати інформацію й виходити з розмови. Якщо існують погрози, насильство, переслідування, залежність від кривдника, примусовий контроль або ризик втрати базової безпеки, першочерговими стають захист, незалежна підтримка та правові механізми. Прямі переговори наодинці можуть збільшити ризик; постраждала сторона не зобов'язана досягати миру з людиною, яка чинить насильство. За істотної нерівності сили подумайте про участь представника, юридичного радника, уповноваженої особи або безпечний письмовий канал. Запитайте себе: чи може кожна сторона безкарно сказати «ні»; хто контролює ресурси й інформацію; що станеться після відмови; чи існує незалежний спосіб захистити права? У трудових, сімейних, житлових і майнових спорах ці запитання можуть бути важливішими за переговорну техніку. Переговори, фасилітація та медіація мають різні ролі. Звичайні переговори відбуваються між сторонами; фасилітатор організовує групове обговорення; медіатор допомагає сторонам у структурованій процедурі спробувати врегулювати спір. Закон України «Про медіацію» визначає медіацію як добровільну, конфіденційну позасудову процедуру і закріплює принципи самовизначення, нейтральності медіатора й рівності прав сторін. Ці правові гарантії слід оцінювати разом із фактичною можливістю вільної участі; медіація не є автоматично безпечним рішенням за умов примусу. Поширені помилки під час підготовки Найчастіша помилка — готувати лише аргументи на користь власної вимоги. Так можна пропустити інформацію про інтереси співрозмовника, альтернативні пакети та власні критерії відмови. Друга помилка — покладатися на уявну альтернативу, яку неможливо реалізувати. Третя — оцінювати угоду за однією цифрою, ігноруючи строки, ризики та зобов'язання. Четверта — передчасно обіцяти те, що потребує дозволу інших людей або юридичної перевірки. Ще одна помилка — вважати поступливість синонімом конструктивності. Домовленість може бути невигідною або небезпечною навіть за ввічливого тону. Так само жорстка початкова вимога може закрити шлях до взаємно корисного рішення, коли співрозмовник сприйме її як сигнал ворожості. Мета підготовки — забезпечити обґрунтований вибір і передбачувані правила, залишаючи можливість співпраці там, де вона справді доцільна. Контрольний список перед зустріччю Я чітко сформулював результат і записав три головні критерії його оцінювання. Я визначив найважливіші питання, їхню відносну цінність і можливі обміни поступками. Я знаю власні резервні межі, процедурні вимоги та причини припинити розмову. Я перевірив альтернативи без угоди і можу пояснити, наскільки вони реалістичні. Я відокремив факти від припущень і сформулював запитання щодо невідомого. Я підготував кілька прийнятних пакетів умов та обґрунтування кожного. Я з'ясував повноваження учасників, порядок денний, час, документи й правила фіксації. Я передбачив перерву, незалежну консультацію або безпечний вихід, якщо це потрібно. Я знаю, хто перевірятиме текст остаточної угоди та як контролюватиметься її виконання. Після переговорів порівняйте фактичний результат зі своїми початковими цілями й альтернативами, перевірте письмову фіксацію істотних умов та визначте наступну дату перегляду. Такий підхід робить підготовку частиною безперервного ухвалення рішень, у якому успіх означає прийнятну, зрозумілу й здійсненну домовленість або обґрунтовану відмову. Пов’язані статті Як вести переговори: психологія, підготовка і техніки без маніпуляцій — загальний маршрут переговорного процесу та технік. Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки — як слухати й перевіряти почуте. Асертивність: як говорити прямо, поважаючи себе й інших — як формулювати позицію та власні межі. Вирішення конфліктів: що це, стратегії, етапи та коли потрібна медіація — як обирати спосіб урегулювання розбіжностей. Конфлікти на роботі: як говорити про проблему без ескалації — контекст трудового спілкування. Маніпулятивні тактики у переговорах: тиск, погрози і способи захисту Медіація: що це, як працює і коли допомагає Джерела Brett, J. M., & Thompson, L. (2016). Negotiation. Organizational Behavior and Human Decision Processes, 136, 68–79. https://doi.org/10.1016/j.obhdp.2016.06.003 De Dreu, C. K. W., Weingart, L. R., & Kwon, S. (2000). Influence of social motives on integrative negotiation: A meta-analytic review and test of two theories. Journal of Personality and Social Psychology, 78(5), 889–905. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/10821196/ Galinsky, A. D., Maddux, W. W., Gilin, D., & White, J. B. (2008). Why it pays to get inside the head of your opponent: The differential effects of perspective taking and empathy in negotiations. Psychological Science, 19(4), 378–384. https://doi.org/10.1111/j.1467-9280.2008.02096.x Leonardelli, G. J., Gu, J., McRuer, G., Medvec, V. H., & Galinsky, A. D. (2019). Multiple equivalent simultaneous offers (MESOs) reduce the negotiator dilemma: How a choice of first offers increases economic and relational outcomes. Organizational Behavior and Human Decision Processes, 152, 64–83. https://doi.org/10.1016/j.obhdp.2019.01.007 Petrowsky, H. M., et al. (2025). The power and peril of first offers in negotiations: A conceptual, meta-analytic, and experimental synthesis. Organizational Behavior and Human Decision Processes, 191, 104448. https://doi.org/10.1016/j.obhdp.2025.104448 Schaerer, M., Pow, J. W. K., Petrowsky, H. M., & Swaab, R. I. (2026). The psychology of negotiation alternatives: Power, pathways, and performance. Current Opinion in Psychology, 72, 102357. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2026.102357 Thompson, L. L. (1991). Information exchange in negotiation. Journal of Experimental Social Psychology, 27(2), 161–179. https://doi.org/10.1016/0022-1031(91)90020-7 Van Kleef, G. A., De Dreu, C. K. W., & Manstead, A. S. R. (2004). The interpersonal effects of emotions in negotiations: A motivated information processing approach. Journal of Personality and Social Psychology, 87(4), 510–528. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/15491275/ Верховна Рада України. (2021). Закон України «Про медіацію» № 1875-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1875-20 Zetik, D. C., & Stuhlmacher, A. F. (2002). Goal setting and negotiation performance: A meta-analysis. Group Processes & Intergroup Relations, 5(1), 35–52. https://doi.org/10.1177/1368430202005001537

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 1 листопада 2024 року · Редакційна політика Комунікативні бар’єри — це умови або механізми, через які повідомлення важче передати, почути, зрозуміти в потрібному значенні або узгодити з іншою людиною. Бар’єр може виникнути ще до того, як співрозмовники почнуть сперечатися: через шум, перевантаження інформацією, різні значення слів, нестачу спільного контексту, сильне емоційне напруження, нерівність статусу чи відсутність перевірки розуміння. У ширшому сенсі це одна з частин процесу спілкування. Важливо: комунікативний бар’єр не є діагнозом і не означає, що хтось «не вміє спілкуватися». Один і той самий бар’єр може бути ситуативним, технічним, мовним, когнітивним або пов’язаним із взаєминами між людьми. Що саме називають комунікативним бар’єром Спілкування не зводиться до схеми «одна людина сказала — інша почула». Співрозмовники формулюють повідомлення, сприймають його, співвідносять слова з контекстом, роблять висновки про намір, реагують і уточнюють одне одного. Збій на будь-якому з цих етапів може створити бар’єр. У психолінгвістиці важливе поняття спільної основи розмови — того, що учасники вважають взаємно відомим. Герберт Кларк і Сьюзен Бреннан описували «grounding», тобто процес перевірки, чи досягнуто достатнього для поточної мети взаєморозуміння. У їхній моделі комунікація є спільною координованою діяльністю. Це корисніше за уявлення про бар’єр як про статичну «перешкоду в людині»: багато непорозумінь можна виявити й виправити безпосередньо в діалозі. Тому перелік «видів бар’єрів» не є універсальною науковою класифікацією. У різних галузях — психолінгвістиці, організаційній комунікації, освіті, медицині — категорії будують під конкретне завдання. Для практики корисніше запитати: на якому етапі взаєморозуміння виник збій і що саме допоможе його відновити. Основні види комунікативних бар’єрів: карта механізмів Не варто плутати бар’єри з видами спілкування. Усне, письмове, вербальне, невербальне чи дистанційне спілкування описує форму або засіб взаємодії. Бар’єр описує те, що заважає цій взаємодії працювати в конкретній ситуації. 1. Бар’єри каналу та доступності Повідомлення може фізично не доходити або доходити неповністю. До цього належать шум, поганий зв’язок, надто велика відстань, технічні збої, нечіткий звук, погана видимість, а також ситуації, коли формат повідомлення не враховує потреб людини зі зниженим слухом, зором або іншими особливостями сприймання. Типова помилка — пояснювати такий збій мотивацією співрозмовника: «він мене ігнорує», хоча частина повідомлення просто не була доступною. Перший крок тут — поліпшити канал: змінити місце, повторити коротше, перейти з голосового повідомлення на текст або навпаки, використати субтитри, переклад чи інший доступний формат. 2. Увага та інформаційне перевантаження Людина може чути слова, але не мати достатньо уваги для їх обробки. Паралельні завдання, поспіх, втома, довгі монологи, велика кількість нових деталей і складні інструкції підвищують ризик того, що частина змісту загубиться. У такій ситуації повторення тієї самої довгої фрази не завжди допомагає. Практичніше зменшити обсяг повідомлення, винести головне на початок і розділити складну інформацію на кроки. Саме тому принципи простої мови рекомендують орієнтуватися на аудиторію, ставити найважливіше повідомлення першим і замінювати непотрібний жаргон зрозумілими словами. Таку логіку використовує, зокрема, CDC у рекомендаціях із простої мови. 3. Мовні та семантичні бар’єри Мовний бар’єр виникає, коли співрозмовники не мають достатньої спільної мови або різною мірою володіють нею. Семантичний бар’єр ширший: люди можуть користуватися тією самою мовою, але вкладати різні значення в слова, терміни й формулювання. Докладніше про те, як слова передають значення, — у матеріалі про вербальне спілкування. Професійний жаргон — простий приклад. Фраза, очевидна для лікаря, програміста чи юриста, може бути незрозумілою клієнтові. У близьких стосунках те саме відбувається зі словами «підтримка», «увага», «повага», «простір»: кожен може вважати їх зрозумілими, хоча практично очікує різної поведінки. Механізм подолання тут — не «говорити красивіше», а робити значення явним: називати конкретні дії, давати приклад, пояснювати термін і просити співрозмовника своїми словами сказати, як він зрозумів домовленість. 4. Контекст, підтекст і різна спільна база знань Частина змісту розмови взагалі не вимовляється. Ми покладаємося на попередні події, спільні знання, натяки, інтонацію, звичні ролі та припущення про те, що інша людина вже знає. Коли ці припущення не збігаються, буквальний зміст речення може бути зрозумілим, а намір — ні. Наприклад, фраза «зроби як минулого разу» працює лише тоді, коли обидва однаково пам’ятають, який саме епізод мається на увазі. Сарказм або непряме прохання теж вимагають додаткового контексту. Дослідження common ground показують, що люди під час діалогу враховують те, що вважають спільним знанням, однак ця система не є безпомилковою. Тут допомагають конкретизація й перевірка припущень: «Я маю на увазі зустріч у понеділок», «Коли я кажу “підтримка”, я говорю про те, щоб ти вислухав мене без порад», «Правильно я розумію, що для тебе це означає інше?». 5. Емоційне напруження та захисна реакція Сильний страх, сором, гнів, образа або тривога можуть змінювати те, на що людина звертає увагу і як інтерпретує двозначні сигнали. Коли головною метою стає захиститися, довести свою правоту або швидко припинити неприємну розмову, знижується готовність уточнювати й перевіряти розуміння. Це не означає, що емоції треба «вимкнути». Корисніше врахувати стан як частину контексту. Якщо обидва можуть залишатися в контакті — допомагають коротші фрази, повільніший темп і конкретні запитання. Якщо збудження настільки високе, що розмова перетворюється на крик, погрози або взаємне перекрикування, продуктивніше домовитися про паузу й повернутися до теми в конкретний час. 6. Очікування, упередження, статус і соціальні ролі Ми слухаємо не в соціальному вакуумі. Попередня думка про людину, стереотип, посадова ієрархія, страх негативної оцінки або залежність від співрозмовника можуть впливати на те, що людина наважується сказати, перепитати чи заперечити. Працівник може не уточнити незрозуміле завдання керівника; пацієнт — приховати, що не зрозумів інструкцію; підліток — перестати пояснювати, якщо очікує негайної критики. Культурні норми також можуть по-різному визначати прийнятну прямоту, дистанцію, черговість висловлювань, прояв незгоди та невербальну поведінку. Важливо не перетворювати культуру на набір стереотипів: бар’єр виникає не через сам факт відмінності, а тоді, коли учасники роблять несумісні припущення і не перевіряють їх. 7. Невербальні сигнали та суперечливі канали Міміка, погляд, жести, поза, темп і характеристики голосу впливають на те, як інтерпретується повідомлення. Але окремий жест не має універсального «словникового» значення і не дозволяє надійно читати думки чи визначати брехню. Докладніше про межі такого тлумачення — у матеріалі про невербальну комунікацію. Бар’єр особливо ймовірний, коли канали дають суперечливі підказки. Наприклад, формально нейтральні слова сказані різко, або людина відповідає «все гаразд», але її поведінка показує небажання продовжувати розмову. Найкраща відповідь — не вгадувати прихований зміст, а обережно перевірити спостереження: «Я чую, що ти кажеш “гаразд”, але розмова зараз здається напруженою. Хочеш продовжити чи повернемося пізніше?». 8. Відсутність зворотного зв’язку та невдале виправлення непорозуміння Навіть добре сформульоване повідомлення може бути зрозуміле не так, як очікував автор. Критична різниця — чи є в розмові спосіб це помітити. Кивки, уточнення, перефразування, запитання, виправлення і короткі підтвердження створюють зворотний зв’язок. Коли його немає, помилкова інтерпретація може залишатися невидимою. Саме тут поняття grounding особливо практичне: мета не в тому, щоб кожну фразу зрозуміли абсолютно однаково, а в тому, щоб учасники мали достатню спільну впевненість у розумінні для поточного завдання. Якщо ціна помилки висока — наприклад, у медичних інструкціях, безпеці чи важливій домовленості — перевірка має бути точнішою. Чому комунікативні бар’єри часто виникають разом У реальній розмові бар’єри рідко ізольовані. Поганий зв’язок змушує повторювати; повторення дратує; через роздратування фрази стають коротшими й різкішими; співрозмовник сприймає тон як неповагу; після цього він перестає перепитувати. Початковий технічний збій перетворюється на емоційний і міжособистісний. У медичній комунікації це видно особливо добре: сучасні огляди описують мовні, культурні, психологічні бар’єри та відмінності ментальних моделей як взаємопов’язані проблеми, а систематичні огляди мовних бар’єрів показують їхній зв’язок із непорозумінням і нижчою якістю взаємодії. Ці дані не слід механічно переносити на всі повсякденні розмови, але вони добре демонструють, чому одна «універсальна техніка» не закриває всі типи збоїв. Як визначити, де саме виник бар’єр Замість запитання «хто погано комунікує?» корисно пройти коротку діагностику ситуації. Вона не є психологічним тестом — це спосіб знайти місце збою. Чи отримала інша людина повідомлення повністю — чи завадили шум, зв’язок, формат або доступність? Чи було в неї достатньо уваги й часу, щоб обробити інформацію? Чи однаково ми розуміємо ключові слова й терміни? Який контекст я вважаю очевидним, але міг не пояснити? Чи не намагаюся я вгадати намір там, де можна поставити запитання? Чи дозволяє емоційний стан зараз слухати, уточнювати й відповідати? Чи є між нами статусна або інша нерівність, через яку комусь небезпечно або незручно перепитувати? Який зворотний зв’язок підтверджує, що ми справді зрозуміли одне одного достатньо для цієї задачі? Такий підхід переносить увагу з ярликів на механізм. Якщо причина встановлена неправильно, техніка теж буде невлучною: активніше слухання не усуне поганий мікрофон, а новий месенджер не вирішить конфлікт значень слова «повага». Як долати комунікативні бар’єри: алгоритм відновлення розуміння Подолання бар’єру — це не набір чарівних фраз. Воно працює як цикл: помітити збій → висунути гіпотезу про причину → змінити спосіб комунікації → перевірити, чи стало зрозуміліше. Для ширшої практики корисний також матеріал про ефективне спілкування. Сформулюйте мету розмови. Що має стати зрозумілим або узгодженим після неї? Приберіть очевидні перешкоди каналу: шум, паралельні задачі, технічні збої, невдалий формат. Скажіть головну думку рано й конкретно. Одне повідомлення — одна основна дія або теза, якщо тема складна. Поясніть терміни й не покладайтеся на жаргон. Якщо слово може мати кілька значень, назвіть, що саме ви маєте на увазі. Зробіть прихований контекст явним: на яку подію, домовленість або факт ви спираєтеся. Запитайте, як співрозмовник зрозумів ключову частину. Для важливих інструкцій корисніше перефразування, ніж запитання «Все зрозуміло?». Якщо виникла різниця в розумінні, виправляйте повідомлення, а не особистість: «Я невдало пояснив» або «Ми по-різному використовуємо це слово». Підберіть канал під задачу. Складну домовленість іноді краще зафіксувати письмово; емоційно насичену тему — обговорити голосом або наживо, якщо це безпечно. Якщо емоційне напруження руйнує здатність слухати й уточнювати, зробіть паузу з чіткою домовленістю про повернення до теми. Перевірте результат: що кожен зрозумів, хто що робить далі і де залишилася невизначеність. Приклади комунікативних бар’єрів і точкових рішень Робота: експерт і клієнт Фахівець каже: «Потрібно змінити конверсійну модель і перевірити атрибуцію». Клієнт киває, але не розуміє, що саме зміниться. Бар’єр семантичний і статусний: незрозумілий жаргон плюс небажання виглядати некомпетентним. Рішення — перекласти термін на конкретну дію й створити нормальну можливість перепитати. Стосунки: одне слово — різні очікування Один партнер каже: «Мені бракує підтримки», а інший відповідає: «Я ж усе для тебе роблю». Обоє можуть бути щирими, але слово «підтримка» для них означає різне. Корисне уточнення: яка конкретна поведінка була б підтримкою в цій ситуації — вислухати, обійняти, допомогти з дією, дати простір чи щось інше. Листування: відсутність частини контексту Коротке «ок» у месенджері може бути сприйняте як нейтральне підтвердження, холодність або роздратування. Текст не передає частину сигналів, доступних у голосі й особистій розмові, а адресат заповнює прогалину власними очікуваннями. Для важливої теми варто додати явний зміст або змінити канал. Міжкультурна взаємодія Один учасник вважає пряме «ні» нормальною ясністю, інший — різкістю. Проблема не в тому, що одна культура «правильніша», а в різних очікуваннях щодо форми незгоди. Практичний крок — домовитися про спосіб висловлювати заперечення, а не вгадувати характер людини за однією комунікативною нормою. Коли активне слухання допомагає, а коли його недостатньо Високоякісне слухання включає увагу, спробу зрозуміти перспективу співрозмовника й демонстрацію того, що його зміст справді обробляється. Огляди досліджень пов’язують таке слухання з кращим переживанням взаємодії та відчуттям цінності у стосунках. Оглядова література пов’язує уважне слухання з відчуттям цінності у взаєминах, хоча результати залежать від теми, учасників і ситуації. Але слухання не замінює перекладача, доступного формату, чіткої інструкції або безпечних умов. Воно також не робить конфлікт автоматично розв’язаним: люди можуть правильно зрозуміти позиції одне одного й усе одно мати несумісні інтереси. Ефективність комунікації не тотожна згоді. Коли проблема виходить за межі «бар’єру спілкування» Якщо труднощі повторюються в багатьох стосунках, важливі розмови стабільно викликають сильний страх або паніку, людина уникає будь-якого висловлення потреб, не може встановлювати межі чи після контактів годинами пережовує кожну фразу, корисно дослідити психологічний механізм разом із фахівцем. Завдання психолога тут не «навчити правильно говорити», а допомогти зрозуміти, що підтримує повторюваний цикл і які зміни реалістичні. Окрема межа — примус, переслідування, систематичне приниження, погрози, фізичне або сексуальне насильство. Такі ситуації не розв’язуються пошуком ідеальної формули повідомлення. Пріоритетом стають безпека, підтримка й доступ до відповідної допомоги. Раптові труднощі з мовленням або розумінням: медична межа Комунікативну проблему не варто автоматично пояснювати психологічним бар’єром. Раптова сплутаність, раптові труднощі з мовленням або розумінням мовлення можуть бути ознакою інсульту, особливо разом зі слабкістю чи онімінням з одного боку тіла, порушенням зору, ходи або сильним раптовим головним болем. CDC радить у такій ситуації діяти негайно і звертатися по екстрену медичну допомогу. Як зрозуміти, чому вас почули інакше Виявлення комунікативного бар’єра починається з відокремлення факту від пояснення. Фактом може бути те, що співрозмовник виконав іншу дію, відповів на інше питання або попросив повторити фразу. Припущенням є висновок, що він неуважний, незацікавлений або навмисно ігнорує повідомлення. Поки причину не з’ясовано, ефективніше досліджувати конкретний розрив між висловленим, почутим і зрозумілим. Одна й та сама реакція має різні можливі причини. Мовчання після запитання буває пов’язане з обмірковуванням відповіді, обмеженим знанням мови, незрозумілим словом, тривогою через статусну нерівність, потребою в більшому часі або небажанням обговорювати тему. Замість інтерпретації мовчання варто запропонувати кілька безпечних способів відповісти й дати людині вибір. Модель спільного підґрунтя розмови пояснює, чому недостатньо просто вимовити ясне, на думку мовця, речення. Учасники поступово накопичують відомості про те, що вони вже зрозуміли однаково. При цьому накопичення спільного контексту залежить від можливості перепитати, виправити сказане й отримати підтвердження. Це теоретичне пояснення координації висловлювань, а не перевірений універсальний протокол усунення кожного бар’єра. Кларк і Бреннан, 1991 Експерименти з відстеженням погляду показали, що під час розуміння вказівок люди іноді враховують об’єкти, про які співрозмовник не міг знати. Отже, помилкова інтерпретація може виникати ще до свідомого вибору реакції, навіть коли учасники сумлінно намагаються співпрацювати. Дослідження стосувалося конкретного експериментального завдання; переносити його числові результати на всі розмови було б некоректно. Кейзар та співавтори, 2000 П’ять перевірок перед тим, як повторювати пояснення 1. Чи отримано повідомлення повністю? Уточніть, чи людина чула голос, бачила текст або отримала всі файли й частини інструкції. У телефонній розмові проблема часто пов’язана із шумом, затримкою зв’язку чи одночасними справами. Якщо повідомлення фізично не надійшло, повторювати його гучніше без усунення проблеми каналу марно. Корисно запропонувати письмову версію, субтитри, інший зв’язок або відповідний допоміжний засіб. 2. Чи однакове значення має ключове слово? Виділіть слова, від яких залежить дія: «терміново», «підтримати», «перевірити», «завершити», «найближчим часом». Поставте уточнення про спостережувану дію, строк, критерій завершення чи очікуваний результат. У фразі «потрібно швидко відповісти» люди можуть вкладати хвилини, години або робочий день. Узгодження конкретного строку прибирає семантичну невизначеність. 3. Чи доступні співрозмовникові потрібні відомості? Назвіть передумову висновку. Замість «Як ми домовлялися, зробіть попередній варіант» уточніть, про яку зустріч, версію файлу та вимоги йдеться. Новий працівник, пацієнт, студент або людина з іншого професійного середовища може не знати контексту, який авторові здається очевидним. Це завдання організації повідомлення, а не перевірка інтелекту людини. 4. Чи безпечно ставити питання й не погоджуватися? Коли запитання можна сприйняти як доказ некомпетентності, слухач часто приховує непорозуміння. Керівник, викладач або медичний фахівець може зменшити ризик, узявши відповідальність за ясність власного пояснення: «Я міг сформулювати це невиразно; давайте звіримо, які наступні кроки ми зрозуміли». Формальне «Усе зрозуміло?» іноді провокує ввічливу згоду, тому важлива можливість уточнювати без оцінювання. 5. Чи відновилося розуміння після уточнення? Надійнішим результатом є спільно погоджена дія або точний переказ ключового змісту своїми словами, а не кивок. Після важливої розмови можна обом коротко сформулювати рішення: що саме узгоджено, чого поки не визначено, хто відповідає за наступний крок та коли повернутися до питання. Така перевірка є практичною технікою координації, а не гарантією подальшої поведінки. Як уточнювати без звинувачення і зайвого контролю Уточнення працює краще як спільна перевірка змісту. Репліки «Що саме у моїх словах виявилося неоднозначним?» або «Яку частину інструкції варто показати на прикладі?» залишають співрозмовникові можливість виправити інтерпретацію. Фраза «Ти взагалі слухав?» переводить розмову від змісту до оцінювання особи й може підсилити захисну реакцію. Навіть доброзичлива перефраза потребує перевірки: слухач може помилитися, коли називає почуття або намір іншої людини. Зручний порядок у складній розмові такий: спочатку вислухати, потім коротко відтворити зміст, дати співрозмовникові виправити переказ, назвати власне розуміння ситуації і лише тоді перейти до варіантів рішення. Уточнювати потрібно стільки, скільки потрібно для конкретної справи; нав’язливі повторні перевірки можуть створити відчуття допиту. Для делікатної теми варто запитати, чи людина взагалі готова продовжувати. У медичній комунікації близький прийом полягає у проханні пацієнта своїми словами пояснити план подальших дій. Відповідальність за незрозумілу інструкцію бере фахівець, а не пацієнт. В інших контекстах, наприклад у роботі або навчанні, цей принцип можна пристосувати до двосторонньої перевірки домовленостей. Його потрібно застосовувати з урахуванням добровільності, статусу та наслідків помилки. Якщо дві людини однаково розуміють зміст, але все одно хочуть різного, уточнювальні запитання вже виконали свою функцію. Далі потрібні вибір, переговори або встановлення меж. Спроба нескінченно «поліпшувати формулювання» може лише відкладати визнання реальної розбіжності інтересів. Доступність спілкування: слух, мова, нейровідмінності та темп Комунікативні бар’єри часто створює середовище. Людині, яка погано чує, можуть заважати фоновий шум і розмова спиною до неї; людині, яка читає з труднощами, — складний текст без логічних частин; співрозмовникові, для якого українська не є основною мовою, — професійні скорочення та швидкий темп. Пошук рішення починається із запитання про зручний формат: короткий письмовий підсумок, субтитри, переклад, пауза, візуальна схема або можливість відповісти пізніше. Нейровідмінні люди можуть віддавати перевагу різним способам обміну інформацією. Зоровий контакт, швидкість відповіді, інтонація або схильність перепитувати самі собою не визначають увагу, щирість, інтелект чи ставлення до мовця. Практична адаптація спирається на побажання конкретної людини, а не на узагальнене уявлення про діагноз. Для однієї людини корисні письмові правила, для іншої — голосове пояснення з прикладами. Усвідомлено проста мова передбачає короткий опис завдання, визначення необхідних термінів, зрозумілий порядок дій та можливість уточнення. Рекомендації Центрів контролю та профілактики захворювань США щодо доступних матеріалів стосуються насамперед комунікації про здоров’я. Вони надають корисні правила зрозумілого викладу, однак самі по собі не доводять, що певна форма повідомлення однаково ефективна для кожної аудиторії. Рекомендації щодо зрозумілої мови Для важливих медичних, правових і соціальних рішень мовний бар’єр іноді потребує кваліфікованого перекладача, а не допомоги родича чи автоматичного перекладу. Систематичний огляд бар’єрів у медичній допомозі описує їхній зв’язок з якістю взаємодії та доступністю послуг; висновки залежать від установи, мови й організації допомоги. Огляд мовних бар’єрів у медицині, 2020 Чому листування, повідомлення та відеозв’язок створюють різні труднощі Письмове повідомлення зберігає текст, але часто відокремлює відповідь у часі. Тому коротке «зробимо» не повідомляє, хто саме, що саме і коли виконає. Для важливих домовленостей корисно відділяти мету від фону, називати строк і форму відповіді, а також зберігати узгоджене рішення в одному доступному місці. Письмовий канал має перевагу відтворюваності й може бути зручним для людей, яким потрібен додатковий час на відповідь. Голосова розмова дає можливість швидше обмінюватися уточненнями, але її складніше відтворити без нотаток. Відеозв’язок додає частину візуальних підказок, водночас якість звуку, затримка і потреба стежити за зображенням можуть збільшити навантаження. Зміна каналу має відповідати завданню: складну інструкцію корисно супроводити письмовою схемою, емоційно важливу розмову — проводити у форматі, який обидва учасники вважають доступним і безпечним. Смайлик, крапка наприкінці речення, повільна відповідь або вимкнена камера не дають надійного способу встановити справжні почуття та наміри людини. Доцільніше уточнювати значення без оцінок: «Мені важливо правильно зрозуміти: це підтвердження плану чи пропозиція повернутися до нього пізніше?» Коли зміст має наслідки, розраховувати лише на тон повідомлення ризиковано. Як статус, нерівність влади та страх оцінки впливають на бар’єри Працівникові складніше заперечити керівникові, учневі — викладачеві, пацієнтові — лікарю, а новому учасникові групи — більшості. Статусна асиметрія впливає не лише на тон, а й на доступ до можливості говорити, ставити запитання й відмовлятися. Якщо людина змушена погоджуватися через страх покарання, проблема має організаційний та етичний вимір. Запрошення «говоріть відкрито» працює лише тоді, коли на практиці за незгоду не карають. Керівник може зменшити ризик формальної згоди, якщо спершу повідомить, що саме залишається відкритим до обговорення, відокремить уточнення від оцінювання роботи і надасть можливість повідомити про непорозуміння письмово. У навчанні корисно оцінювати, чи пояснення було доступним, а не лише кількість запитань після нього. Такі кроки спрямовані на умови участі; вони потребують перевірки результатів у конкретній організації. Погрози, приниження, систематичний примус, переслідування або контроль особистих контактів потребують окремої оцінки безпеки. У такій ситуації досконала форма висловлювання не усуває ризиків, створених поведінкою кривдника. Постраждала людина не зобов’язана відновлювати діалог, домовлятися чи доводити свою доброзичливість. Практичний пріоритет — безпека, підтримка та доступ до відповідних служб, якщо вони потрібні. Що насправді відомо про ефективність комунікативних технік Наукові дослідження добре пояснюють існування неоднозначності, використання спільних знань і необхідність взаємного уточнення. Звідси випливає обґрунтованість перевірки значень, контексту та розуміння. Проте підтвердження психологічного механізму ще не означає, що універсальна інструкція з п’яти кроків гарантовано змінить поведінку іншої людини. Оглядова модель спільної основи описує координацію мовця й слухача. Пізніша теорія кількох перспектив уточнює, що під час розмови люди можуть окремо враховувати знання про себе і співрозмовника, порівнюючи ці уявлення. Це теоретичні рамки з емпіричними підставами, а не результати клінічних випробувань комунікативної техніки. Геллер і Браун-Шмідт, 2023 Систематичний огляд семи рандомізованих випробувань навчання медсестер виявив принаймні одне статистично значуще поліпшення навичок у кожному дослідженні. Водночас якість включених досліджень була помірною, програми та критерії вимірювання суттєво відрізнялися, що завадило об’єднанню результатів у метааналіз. Отже, підстави говорити про перспективність навчання є, але величина та сталість ефектів для різних сфер потребують уточнення. Керр та співавтори, 2020 Систематичний огляд 55 досліджень програм для працівників охорони здоров’я в умовах тривалого лікування також описав поліпшення оцінених комунікативних умінь у більшості досліджень. Значна частина включених робіт мала квазіекспериментальний дизайн; результати стосувалися переважно поведінки й упевненості спеціалістів, а не довгострокового здоров’я пацієнтів. Такі висновки мають професійний контекст і не підтверджують ефективність будь-якого популярного курсу спілкування. Пеймані та співавтори, 2025 Метааналіз 19 рандомізованих досліджень, що охопили понад 21 тисячу пацієнтів із діабетом або гіпертензією, не виявив статистично значущого поліпшення рівня глікованого гемоглобіну чи артеріального тиску від досліджених програм комунікативного навчання медичних працівників. Поліпшення навички і зміна віддаленого клінічного результату — різні питання, які треба оцінювати окремо. Яо та співавтори, 2021 Ще один систематичний огляд втручань у медичну комунікацію виявив, що розгорнуті програми навчання або наставництва іноді поліпшували окремі показники досвіду пацієнтів, а дуже короткі заняття чи прості нагадування не демонстрували послідовної користі. Дані переважно походять із конкретних медичних умов, тому вони не дають підстав переносити результат на всі приватні розмови, переговори чи освітні ситуації. Хесус та співавтори, 2025 Огляд обсягу досліджень комунікативних перешкод у взаємодії пацієнтів і медиків, опублікований 2026 року, систематизує різні категорії бар’єрів та способи реагування на них. Такий тип огляду насамперед картографує наявні праці, а не дає узагальненої числової оцінки дієвості однієї стратегії. Чоудхурі та Лю, 2026 Високоякісне слухання в огляді міжособистісної психології пов’язують із турботою про благополуччя іншого та відчуттям цінності стосунків. Цей висновок підтримує використання уважного слухання в розмові, але не означає, що слухання автоматично розв’яже предметну суперечку, скасує нерівність влади або приведе до згоди. Лемей, Ле і Кларк, 2023 Як оцінити, що бар’єр справді вдалося зменшити Для повсякденного спілкування найближчими показниками є точність розуміння ключової тези, можливість уточнення і відповідність наступної дії узгодженому плану. Якщо після розмови учасники незалежно описують різні строки чи різні критерії завершення, домовленість потребує доопрацювання. Водночас однакова словесна відповідь може бути наслідком ввічливості або тиску, тому корисно перевіряти, чи є простір для незгоди. У команді можна оцінити, чи зменшилася кількість повторних запитів про одне й те саме, помилок через неоднозначні інструкції або незрозумілих передач завдань між учасниками. Такі локальні показники потребують контексту: збільшення кількості уточнювальних питань іноді свідчить саме про більшу безпеку й відкритість, а не про погіршення комунікації. У близьких стосунках важливе взаємне розуміння бажань, кордонів і наслідків домовленості. Люди можуть зберегти розбіжності та водночас краще порозумітися. Практичним підсумком роботи з бар’єрами є ясність, перевірка, доступність і добровільна участь; подальше рішення залежить також від інтересів, ресурсів і поведінки обох сторін. Коротко: що реально зменшує бар’єри доступний і надійний канал; достатньо уваги й часу; зрозуміла мова без зайвого жаргону; явний контекст замість припущення «це й так очевидно»; перевірка значень ключових слів; зворотний зв’язок і перефразування; можливість безпечно перепитати або не погодитися; гнучка зміна каналу чи формату; пауза, коли емоційне збудження руйнує здатність слухати; відповідна професійна допомога, якщо причина не зводиться до навички спілкування. Поширені запитання Що таке комунікативні бар’єри? Це умови або механізми, які ускладнюють передавання, сприймання, інтерпретацію чи узгодження змісту повідомлення між учасниками спілкування. Вони можуть бути фізичними, мовними, семантичними, когнітивними, емоційними, соціальними або пов’язаними з контекстом і зворотним зв’язком. Які основні види комунікативних бар’єрів? Єдиної універсальної класифікації немає. Практично корисно розрізняти бар’єри каналу й доступності, уваги та перевантаження, мови й значень, контексту та спільної бази знань, емоційного стану, соціальних очікувань і статусу, невербальних сигналів та зворотного зв’язку. Чим комунікативний бар’єр відрізняється від конфлікту? Бар’єр — це збій у передаванні або розумінні повідомлення. Конфлікт — зіткнення інтересів, цілей, потреб або позицій. Непорозуміння може спричинити конфлікт, але люди можуть мати конфлікт навіть тоді, коли чудово розуміють позиції одне одного. Чи є психологічний комунікативний бар’єр діагнозом? Ні. Це опис труднощі або механізму взаємодії, а не медичний чи психіатричний діагноз. Стійкі труднощі можуть бути пов’язані з тривогою, травматичним досвідом, страхом оцінки або іншими психологічними процесами, але це потребує окремої оцінки. Як найшвидше подолати непорозуміння? Спочатку визначте, де стався збій: канал, увага, значення слів, контекст, емоційний стан чи відсутність зворотного зв’язку. Потім змініть саме цей елемент і перевірте результат перефразуванням або конкретним уточненням. Чому в листуванні легше неправильно зрозуміти тон? Текст прибирає частину голосових і невербальних підказок, а також може розділяти репліки в часі. Через це адресат сильніше спирається на контекст і власні очікування. Для емоційно важливої або неоднозначної теми інколи краще перейти до голосової чи особистої розмови, якщо це безпечно. Коли варто звернутися до психолога через труднощі спілкування? Коли проблема стала повторюваним життєвим циклом: важливі розмови постійно запускають сильну тривогу, уникання або зриви; важко висловлювати потреби й межі; конфлікти повторюються в різних стосунках; або минулий досвід робить нейтральний контакт загрозливим. Пов’язані статті Спілкування: що це, як воно працює, види, функції та бар’єри Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки Ефективне спілкування: правила, умови та приклади для складних розмов Вербальне спілкування: що це, види, приклади та як слова передають значення Невербальна комунікація: що це, мова тіла, сигнали та міфи Когнітивні бар’єри: що це означає і які механізми за ними стоять Міжкультурне спілкування: що це, бар’єри та як порозумітися Комунікативна компетентність: що це, складові та як розвивати Подання інформації: як форма повідомлення впливає на розуміння та рішення Контекст у психології: що це і як він впливає на сприймання, пам’ять та рішення Міжособистісне спілкування: що це, як працює та як його покращити Психологія спілкування: як люди розуміють одне одного і чому виникають непорозуміння Взаєморозуміння у спілкуванні: як формується спільне значення Непорозуміння у розмові: як його розпізнати й виправити Уточнення у розмові: як перевіряти, чи правильно ви зрозуміли одне одного Джерела Al Shamsi, H., et al. (2020). Implications of Language Barriers for Healthcare: A Systematic Review. Oman Medical Journal. Brown-Schmidt, S., & Duff, M. C. (2016). Memory and Common Ground Processes in Language Use. Topics in Cognitive Science, 8(4), 722–736. Centers for Disease Control and Prevention. (2025). Plain Language Materials & Resources. Centers for Disease Control and Prevention. (2026). Signs and Symptoms of Stroke. Chowdhury, M. H., & Liu, Y. (2026). Communication Barriers in Patient-Provider Interactions in Health Care: Scoping Review. Journal of Medical Internet Research, 28, e79744. Clark, H. H., & Brennan, S. E. (1991). Grounding in Communication. In L. B. Resnick et al. (Eds.), Perspectives on Socially Shared Cognition. Heller, D., & Brown-Schmidt, S. (2023). The Multiple Perspectives Theory of Mental States in Communication. Cognitive Science, 47(7), e13322. Jesus, T. S., et al. (2025). Improving Patient Experience With Provider Communication: Systematic Review of Interventions, Implementation Strategies, and Their Effectiveness. Medical Care. Kerr, D., Ostaszkiewicz, J., Dunning, T., & Martin, P. (2020). The effectiveness of training interventions on nurses’ communication skills: A systematic review. Nurse Education Today, 89, 104405. Keysar, B., Barr, D. J., Balin, J. A., & Brauner, J. S. (2000). Taking perspective in conversation: The role of mutual knowledge in comprehension. Psychological Science, 11(1), 32–38. Lemay, E. P., Jr., Le, B. M., & Clark, M. S. (2023). Listening and the pursuit of communal relationships. Current Opinion in Psychology, 52, 101611. Peimani, M., Tanhapour, M., Majlesi, M., & Nasli-Esfahani, E. (2025). Training in communication skills for healthcare providers in chronic care: a systematic review. BMC Medical Education, 25, 1314. Pickering, M. J., & Garrod, S. (2004). Toward a mechanistic psychology of dialogue. Behavioral and Brain Sciences, 27(2), 169–190. Yao, M., Zhou, X.-Y., Xu, Z.-J., et al. (2021). The impact of training healthcare professionals’ communication skills on the clinical care of diabetes and hypertension: a systematic review and meta-analysis. BMC Family Practice, 22, 152.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Медіація зазвичай проходить від попереднього звернення та перевірки придатності процедури до вступної зустрічі, викладу позицій сторін, визначення питань та інтересів, пошуку й оцінювання варіантів, а потім — до оформлення домовленостей або завершення без угоди. Медіатор організовує процес і допомагає сторонам вести переговори; зміст рішення визначають самі учасники. Послідовність може змінюватися залежно від спору, потреб сторін, ризиків і погоджених правил. В Україні правові засади медіації встановлює Закон України «Про медіацію» № 1875-IX. Він визначає підготовку, принципи, права учасників, договір про проведення медіації, можливі підстави припинення та угоду за результатами. Водночас закон не затверджує універсального переліку з п’яти, шести чи семи обов’язкових «етапів» для кожної справи. Наведена далі послідовність — узагальнена практична карта, співвіднесена із законодавчими вимогами та професійними підходами Європейської комісії з питань ефективності правосуддя (CEPEJ). Як виглядають етапи медіації: коротка карта Попередній контакт і підготовка: звернення, первинні розмови, перевірка добровільності, безпеки, компетентності та можливості процедури. Початкова зустріч: пояснення ролей, принципів, правил, оплати, конфіденційності та погодження процедури. Виклад ситуації: кожна сторона описує події, важливі для неї наслідки й очікування. Визначення питань та інтересів: учасники уточнюють, про що саме мають домовитися, що для них істотне і які існують межі. Пошук варіантів: сторони розробляють можливі рішення без передчасного примусу до згоди. Перевірка та вибір рішень: оцінюють здійсненність, справедливість, наслідки й добровільну прийнятність варіантів. Оформлення результату: фіксують конкретні домовленості, порядок виконання або завершують процедуру без угоди. Ці назви допомагають орієнтуватися в процесі. У реальній медіації сторони можуть повернутися до уточнення питань після появи нових фактів, розглядати лише частину спору, проводити окремі зустрічі або припинити участь на будь-якому етапі. Дослідницький огляд Волла й Данна показує, наскільки процедура залежить від типу конфлікту, контексту, інституцій та взаємодії учасників; доказів переваги однієї незмінної послідовності над усіма іншими недостатньо (Wall & Dunne, 2012). Етап 0. Звернення до медіатора та попередня підготовка Хто ініціює контакт і що з’ясовують До медіатора може звернутися одна сторона, обидві сторони або організація, яка забезпечує проведення процедури. Перше звернення ще не означає, що медіація вже розпочалася або що інша сторона погодилася брати участь. Медіатор уточнює, хто є учасниками спору, які питання вони хочуть розглянути, чи можливий контакт між ними та чи потрібні представники, перекладачі або спеціалісти. На цьому етапі можуть відбутися окремі попередні бесіди. Це корисно для пояснення процедури і для оцінки умов участі, особливо коли між людьми існують суттєва нерівність ресурсів, страх, залежність або обмеження доступу до інформації. Стаття 16 Закону України «Про медіацію» прямо передбачає підготовчі заходи разом зі сторонами або окремо, зокрема зустрічі, збирання та обмін інформацією і документами (ст. 16). Чи підходить ситуація для медіації Перед спільною зустріччю потрібно з’ясувати три питання: чи є справжня можливість добровільно брати участь; чи здатні сторони ухвалювати рішення на основі достатньої інформації; чи можна організувати процедуру без невиправданого ризику для учасників та прав третіх осіб. Медіатор також оцінює власну компетентність і можливий конфлікт інтересів. Це професійна оцінка умов процедури, а не психологічне діагностування людей. За наявності погроз, переслідування, примусу або контролю над однією стороною спільна зустріч може збільшувати небезпеку. Потрібне окреме оцінювання ризиків; інколи пріоритетом є правовий захист, спеціалізована підтримка й заходи безпеки. Пропозиція медіації сама по собі не створює обов’язку зустрічатися з кривдником. Участь можна відхилити ще до першої сесії. Законодавча засада добровільності поширюється і на підготовку (ст. 4–5 Закону). Що варто підготувати учаснику Корисно виписати питання, які ви хочете врегулювати, відділити факти від припущень, зібрати документи, що реально впливають на рішення, визначити особисті межі та можливі альтернативи. Варто заздалегідь запитати медіатора про вартість, кількість і формат зустрічей, порядок участі представників, правила приватного спілкування та обробки інформації. Якщо результат може змінити правові права чи майнові зобов’язання, незалежна консультація юриста допоможе оцінити наслідки до підписання домовленості. Етап 1. Вступна зустріч і погодження правил Вступна зустріч створює зрозумілу процедуру, в якій кожен знає свої права та межі повноважень медіатора. Медіатор представляється, роз’яснює роль нейтральної третьої особи, розповідає про добровільність і конфіденційність, порядок виступів, можливість пауз, окремих розмов та завершення процесу. Він має повідомити про обставини, які ставлять під сумнів його незалежність або неупередженість, і про власний професійний досвід відповідно до статті 12 Закону. Учасники погоджують, які питання охоплюватиме процедура, де й якою мовою вона відбуватиметься, які правила поваги до співрозмовника застосовуватимуться та як сплачуватиметься винагорода медіатора. У практиці можуть пропонувати не перебивати, не погрожувати, просити перерву й дозволяти кожній стороні завершувати думку. Такі домовленості допомагають організувати розмову, проте самі по собі не забезпечують психологічної безпеки в ситуації примусу. Договір про проведення медіації: що він означає В українському праві договір про проведення медіації — це угода про послугу та організацію процедури. Закон допускає погоджену сторонами й медіатором усну або письмову форму за умови дотримання вимог законодавства; для окремих видів спорів інші норми можуть вимагати письмової форми. Стаття 20 передбачає відомості про сторони й медіатора, предмет спору, місце, строки, мову, права й обов’язки, оплату, конфіденційність, відповідальність і припинення медіації (ст. 1, 20 Закону). Цей договір потрібно відрізняти від угоди за результатами медіації, яка фіксує зміст досягнутих домовленостей. Підписання договору про процедуру не означає згоди з вимогами іншої сторони, визнання вини або обов’язку досягти компромісу. Етап 2. Виклад бачення ситуації кожною стороною Після організаційного вступу кожна сторона отримує можливість пояснити, що сталося з її погляду, чому ситуація має значення та що вона очікує змінити. Медіатор може запропонувати послідовні виступи, уточнювальні запитання і підсумування почутого. Інша сторона має простір для відповіді, але не зобов’язана погоджуватися з кожним фактом чи оцінкою. Важливо розрізняти описи подій («оплату затримано на двадцять днів»), висновки («мене навмисно ігнорують») та бажаний результат («потрібний зрозумілий графік платежів»). Уточнення зменшує ризик побудувати рішення на неперевіреному припущенні. Активне слухання, перефразування та запитання допомагають структурувати розмову, але не означають автоматичного встановлення фактів або істинних мотивів іншої людини. Медіатор іноді зупиняє повторювані звинувачення, пропонує говорити про конкретні дії та їх наслідки або запитує, чи правильно зрозумів висловлену потребу. У дослідницькій літературі описано багато різних технік медіаторів; емпірична база щодо порівняльної переваги окремих технік залишається обмеженою (Wall & Kressel, 2012). Етап 3. Формулювання питань і з’ясування інтересів Після первинних розповідей медіатор допомагає сформувати перелік питань, які реально можуть стати предметом переговорів. Це перехід від загального невдоволення до конкретних рішень: не «хто завжди неправий», а «як встановити порядок користування спільним простором», «хто і коли надає інформацію», «який графік виконання зобов’язань реалістичний». Позиція — те, чого сторона безпосередньо вимагає. Інтерес — причина, через яку результат важливий: передбачуваність, фінансова стабільність, автономія, повага, потреба вчасно отримувати відомості. Розуміння інтересу може відкрити більше варіантів, ніж механічне ділення початкових вимог навпіл. Водночас інтереси не слід вигадувати за учасника: сторона має право підтвердити, змінити або відхилити запропоноване медіатором формулювання. Як виглядає робота з порядком денним Наприклад, між двома підприємцями виник спір щодо прострочення постачання. Один наполягає на негайному відшкодуванні, інший говорить про тимчасові труднощі виробництва. Медіатор може запропонувати окремо обговорити обсяг фактичної заборгованості, строки майбутніх поставок, процедуру повідомлення про затримки, можливі способи компенсації та контроль виконання. Кожен пункт можна вирішувати окремо; часткова домовленість інколи корисніша за нескінченну суперечку про всі проблеми водночас. Тут можуть проявитися питання нерівності сторін: доступ до документів, володіння спеціальними знаннями, вплив на засоби існування іншої людини. Процедурна рівність прав потребує реальної можливості зрозуміти інформацію та ухвалити рішення. Аналіз процесуальної справедливості в медіації звертає увагу на те, що формально надане слово ще не гарантує змістовної участі для людини з нижчим статусом (Welsh, 2017). Етап 4. Пошук можливих рішень Коли питання зрозумілі, сторони пропонують варіанти врегулювання. Медіатор стежить, щоб варіанти можна було висловлювати й уточнювати без тиску, а також допомагає помічати комбінації умов: строки, суми, обсяг дій, послідовність, способи підтвердження виконання. Ідея може бути запропонована однією стороною, двома сторонами спільно або в межах обговорення, яке організовує медіатор; остаточне рішення належить сторонам. Практично корисно відкласти негайне голосування «за» чи «проти» кожної ідеї до моменту, коли з’являться кілька зрозумілих альтернатив. Наприклад, суперечка про користування приміщенням може мати більше рішень, ніж повна відмова однієї сторони: зміна графіка, розподіл витрат, попередження про зміни, окремі правила доступу. Але якщо певний варіант порушує права третіх осіб або закон, його не можна вважати належним результатом лише через згоду двох учасників. Медіатор може пропонувати технічні запитання: «Що станеться, якщо строк буде порушено?», «Хто має надати документ?», «Який варіант для вас справді здійсненний?». Це робота з якістю переговорів. Вона не є гарантією згоди, а кількість запропонованих варіантів не є самостійним показником успіху. Етап 5. Оцінювання домовленостей та реалістичності виконання Сторони порівнюють варіанти з власними інтересами, фінансовими й часовими ресурсами, правовими обмеженнями та можливими альтернативними діями. Потрібно перевірити, чи не приховують нечіткі слова різних очікувань. Наприклад, «надалі вчасно повідомляти» бажано перетворити на конкретний порядок: хто, кого, яким способом, про що й у який строк повідомляє. Медіатор може запросити учасників оцінити наслідки рішення через кілька тижнів і місяців: чи знадобиться перевірка документів, хто контролюватиме виконання, що відбувається, коли змінюються обставини. Для складних правових, податкових, сімейних або майнових наслідків медіатор має повідомити про можливість консультації з відповідним фахівцем. В українському законі консультації спеціалістів згадані серед питань, про які медіатор інформує учасників (ст. 12). Підписання будь-якого тексту варто відкласти, якщо одна зі сторін не розуміє його змісту, відчуває загрозу або не має можливості отримати незалежну пораду. Дослідження якості медіаційних домовленостей наголошує, що сам факт підписання не вичерпує оцінки результату: мають значення задоволеність сторін, процесуальна справедливість, довіра до виконання й подальші відносини (Poitras, 2009). Етап 6. Завершальна домовленість: що саме фіксують Якщо сторони знайшли добровільно прийнятне рішення, вони погоджують остаточне формулювання. Стаття 21 Закону України «Про медіацію» визначає відомості, які зазначаються в угоді за результатами медіації: дату і місце укладення, сторони та їхніх представників, інформацію про медіатора та відповідний договір або правила, узгоджені зобов’язання, способи й строки виконання, наслідки невиконання та інші погоджені умови (ст. 21). За загальним визначенням цього закону угода за результатами медіації може бути усною або письмовою з урахуванням застосовних вимог права. Для трудових і земельних спорів законодавство передбачає особливі письмові вимоги. Коли результат стосується прав на майно, дітей, судового провадження чи інших юридично значущих питань, можливість і спосіб оформлення потрібно перевіряти за відповідними нормами, а не переносити правило з одного виду спорів на всі інші. П’ять ознак зрозумілої домовленості Названі конкретні дії або зобов’язання кожної сторони, а не лише загальні побажання. Визначені строки, послідовність і спосіб підтвердження виконання. Кожен учасник розуміє, яких ресурсів потребує виконання та на що саме погоджується. Узгоджено, як сторони обмінюватимуться інформацією і що робитимуть за непередбачених обставин. Перевірено законність, права третіх осіб і відсутність примусу; за потреби проведено незалежну правову перевірку. Формула «сторони вирішили надалі поважати одна одну» може мати людську цінність, але її важко виконувати та перевіряти як конкретне зобов’язання. Кориснішими можуть бути домовленості про графік, письмове повідомлення, передачу документів і спосіб реагування на порушення. Угода за результатами медіації не може містити положень, які порушують права й інтереси інших осіб, інтереси держави або суспільні інтереси (ст. 21 Закону). Якщо домовленості немає: медіація може завершитися раніше Медіація може завершитися без угоди або лише з частковим врегулюванням. За статтею 17 Закону процедура припиняється, зокрема, після укладення угоди, закінчення погодженого строку, відмови хоча б однієї сторони чи медіатора, а також в інших визначених законом або погодженими правилами випадках. Сторони й медіатор мають право відмовитися від участі будь-коли; участь у медіації сама по собі не означає визнання вини чи відмови від позову (ст. 5, 17–18). Завершення без згоди не свідчить автоматично про неякісну роботу чи недобросовісність учасників. Іноді сторони отримують чіткіше розуміння предмета спору, усувають частину непорозумінь або з’ясовують, що потрібна судова, адміністративна, правова чи інша процедура. Іноді найкраще рішення — припинити небезпечну взаємодію та скористатися механізмами захисту. Успішність медіації доцільно оцінювати ширше за частку підписаних угод (Poitras, 2009). Чи обов’язкові спільні зустрічі: окремі розмови, онлайн-формат і перерви Спільна зустріч є поширеним способом роботи, однак сама процедура не вимагає, щоб учасники весь час перебували в одному приміщенні. Медіатор може працювати з ними окремо в межах погоджених правил. Такі розмови використовують для уточнення потреб, перевірки реалістичності пропозицій або обговорення чутливої інформації. Згідно зі статтею 6 українського закону, медіатор може передати іншій стороні конфіденційну інформацію, отриману від одного учасника, лише за згодою того, хто її надав. Окремі зустрічі потребують прозорого пояснення, що саме залишається конфіденційним, які питання можуть бути передані іншій стороні та як медіатор запобігає враженню прихованої підтримки когось із учасників. Вони можуть зменшувати навантаження у певній ситуації, але не розв’язують проблему примусу автоматично. Онлайн-формат потребує додаткового погодження щодо приватності приміщення, пристроїв, записів, захисту даних і можливості зупинити зв’язок. Якщо учаснику потрібна перерва, це доцільно оговорити прямо: скільки вона триває, хто вирішує про продовження й чи можна припинити сесію. Спроможність учасника самостійно зупинити процес є важливою ознакою добровільності. Практичні рекомендації CEPEJ наголошують на прозорих правилах, кваліфікації медіаторів і належному інформуванні користувачів (CEPEJ, Mediation Development Toolkit). Скільки триває медіація і чи потрібно проходити всі етапи Універсальної кількості годин або засідань для завершення медіації немає. Один чіткий побутовий спір може потребувати однієї чи кількох розмов; багатосторонній, господарський або сімейний конфлікт — серії зустрічей, консультацій та перевірок документів. На тривалість впливають складність спору, кількість учасників, доступність відомостей, емоційне навантаження, повноваження представників та готовність сторін обговорювати здійсненні варіанти. Питання строків погоджуються в договорі про проведення медіації. Сторони можуть переглянути порядок денний, повернутися до попередньої теми, зафіксувати часткове рішення або припинити процес. Послідовність етапів є навігаційною моделлю, а не тестом, де кожен учасник зобов’язаний «успішно пройти» наступний рівень. Психологічні механізми, які підтримують процес Можливість висловитися й бути почутим Під час спору сторони часто мають різну інформацію та різні уявлення про значення подій. Коли медіатор надає зрозумілу черговість висловлювань, уточнює терміни та підсумовує питання, зменшується ймовірність, що рішення ґрунтуватиметься лише на найгучнішій заяві. Процесуальна справедливість пов’язана зі сприйняттям можливості бути почутим, рівного ставлення і поваги; її реальне забезпечення залежить від статусу, ресурсів і здатності брати участь, а не лише від формального правила «по десять хвилин кожному» (Welsh, 2017). Перехід від взаємних оцінок до спільної задачі Учасникам простіше обговорювати графік, документи, обов’язки та перевірювані дії, коли ці питання сформульовані окремо від припущень про характер або приховані наміри співрозмовника. Медіатор створює умови для уточнення, однак учасники можуть зберігати різні оцінки минулого й водночас досягти домовленості про майбутні дії. Автономія рішення Одна з центральних засад медіації — самовизначення. Сторони самостійно обирають предмет обговорення, прийнятні варіанти і зміст домовленості. Нейтральність медіатора пов’язана з неупередженим веденням процедури, тоді як відповідальність за власний вибір і правові наслідки рішення потребує поінформованості сторін. Це правило закріплено статтею 8 українського закону; наукова література окремо аналізує, як фактична нерівність впливає на здатність скористатися цим правом (Welsh, 2017). Межі медіації: нерівність влади, погрози та насильство Коли одна сторона контролює гроші, житло, документи, доступ до дітей, роботу або можливість іншої людини безпечно відмовитися, зовнішня ввічливість переговорів ще не свідчить про добровільну згоду. Потрібна окрема оцінка безпеки та реальної свободи рішення. У ситуаціях психологічного, фізичного чи сексуального насильства, погроз або переслідування першочерговими є захист постраждалої людини та спеціалізована правова й соціальна допомога. Медіатор повинен оцінювати, чи може він забезпечити вимоги добровільності та рівності прав, і припинити участь, якщо належні умови відсутні. Постраждала сторона не відповідає за те, щоб переконати кривдника припинити насильство через «правильну розмову». Навіть домовленість, отримана без відкритих погроз під час сесії, може бути наслідком тиску поза її межами. Стандарти процесуальної справедливості та законодавчі принципи самовизначення потребують уваги до цих обставин (Welsh, 2017; Закон України «Про медіацію»). Окремо варто враховувати права дітей, людей з інвалідністю та інших учасників, яким потрібне доступне пояснення, переклад або підтримка у прийнятті рішення. Питання участі представників, законних представників та спеціалістів узгоджуються із законом і конкретними потребами людей. Якщо спір впливає на права та законні інтереси третіх осіб, які не беруть участі в медіації, застосовується обмеження, встановлене частиною третьою статті 3 Закону. Приклад: від першого звернення до виконуваної домовленості Дві сусідки сперечаються через шум від ремонту й користування спільним коридором. Одна потребує тиші у визначені години, бо працює вдома; інша хоче завершити ремонт у прийнятні строки. Обидві добровільно погоджуються на медіацію. Спочатку медіатор окремо пояснює їм правила і з’ясовує, чи є загрози або інші обставини, що заважають участі. На вступній зустрічі сторони погоджують порядок розмови й межі конфіденційності. Кожна описує, які конкретні події створюють проблему. Під час уточнення питань вони відокремлюють години шумних робіт від зберігання матеріалів у коридорі. Далі пропонують кілька графіків і способів попередження про роботи, оцінюють їхню здійсненність і погоджують конкретні часові проміжки, порядок повідомлення та дату перевірки домовленості. Цей приклад показує логіку процедури, а не стандартне рішення для сусідських спорів. Якщо б з’ясувалося, що одна сторона погрожує іншій або систематично її переслідує, медіатор мав би переглянути можливість і безпечність процедури. Якщо ж сторони просто не змогли погодити графік, медіація могла б завершитися без угоди з можливістю використати інші законні способи захисту прав. Поширені помилки щодо етапів медіації «Медіатор повідомляє, хто правий». Медіатор керує процедурою, допомагає з комунікацією та перевіркою варіантів, але не підміняє собою суд або арбітра і не вирішує спір владним приписом. «Достатньо провести одну спільну зустріч». Складні питання потребують перевірки відомостей, консультацій, перерв або кількох сесій. Прискорення заради підпису може погіршити якість рішення. «Кожен спір має пройти рівно сім етапів». Різні школи медіації використовують різні назви й кількість фаз; український закон регламентує принципи та правові умови, а не єдину нумеровану методику. «Якщо медіація почалася, треба погодитися хоча б на щось». Добровільність охоплює право припинити участь. Можливий результат — обґрунтована відмова від неприйнятних умов. «Підписана домовленість завжди діятиме як судове рішення». Юридична форма, зміст, виконуваність і можливості примусового виконання залежать від конкретного виду правовідносин та відповідних процедур. Перед підписанням правово значущого документа потрібна перевірка його наслідків. Запитання, які варто поставити медіатору перед початком Як ви організуєте попередню перевірку добровільності, безпеки та можливих конфліктів інтересів? За якими правилами відбуватимуться спільні й окремі зустрічі, що саме залишатиметься конфіденційним? Який орієнтовний порядок роботи, вартість і спосіб припинення процедури? Чи можуть брати участь представники, юристи, перекладачі або інші погоджені спеціалісти? Як буде оформлено часткову або повну домовленість і як перевірити її правові наслідки? Що відбудеться, якщо одна сторона передумає, відмовиться від участі або не виконає угоду? Такі запитання допомагають оцінити прозорість і передбачуваність процесу. Відповідальний медіатор пояснює правила до початку роботи й залишає учасникам можливість поінформовано обрати участь. Головне про послідовність процедури Етапи медіації створюють зрозумілий маршрут: перевірити придатність і безпеку, погодити правила, почути бачення сторін, визначити питання, дослідити інтереси, знайти та оцінити варіанти і лише після цього вирішити, що фіксувати в угоді. Медіатор відповідає за належне ведення процедури, сторони — за добровільний зміст своїх рішень. Угода є одним із можливих завершень; право відмовитися від медіації та звернутися до інших законних механізмів зберігається. Пов’язані статті Медіатор: хто це, що робить і чим відрізняється від психолога — повноваження, нейтральність і професійна роль третьої сторони. Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки — як структуровано уточнювати сказане й перевіряти розуміння. Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу — особливості міжгрупового контексту, які потребують окремого аналізу. Медіація: що це, як працює і коли допомагає Коли варто звертатися до медіації: показання, обмеження й альтернативи Медіація, арбітраж і суд: у чому різниця та що обрати Джерела Council of Europe, European Commission for the Efficiency of Justice (CEPEJ). (2018–2019). Mediation Development Toolkit and mediation guidance. Офіційна сторінка матеріалів. Poitras, J. (2009). Quantifying the Quality of Mediation Agreements. Negotiation and Conflict Management Research. https://doi.org/10.1111/j.1750-4716.2009.00045.x. Wall, J. A., & Dunne, T. C. (2012). Mediation Research: A Current Review. Negotiation Journal, 28(2), 217–244. https://doi.org/10.1111/j.1571-9979.2012.00336.x. Wall, J. A., & Kressel, K. (2012). Research on Mediator Style: A Summary and Some Research Suggestions. Negotiation and Conflict Management Research, 5(4), 403–421. https://doi.org/10.1111/j.1750-4716.2012.00117.x. Welsh, N. (2017). Do You Believe in Magic?: Self-Determination and Procedural Justice Meet Inequality in Court-Connected Mediation. SMU Law Review, 70(3), 721. https://doi.org/10.25172/smulr.70.3.7. Верховна Рада України. (2021). Закон України «Про медіацію», № 1875-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1875-20.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Прийняття перспективи співрозмовника — це спроба врахувати, що інша людина може бачити ситуацію, знати про неї, оцінювати її наслідки й переживати її інакше, ніж ми. У спілкуванні цей процес допомагає помічати відмінності між власними припущеннями та позицією іншого. Водночас уявити чужу перспективу означає сформувати гіпотезу про неї: точність цієї гіпотези потребує перевірки словами, запитаннями та доступними обставинами. Головний науковий висновок полягає в тому, що намір зрозуміти людину та фактична точність розуміння є різними результатами. У серії з 25 експериментів інструкція подумки поставити себе на місце іншої людини сама собою не забезпечувала стабільно точніших висновків про її внутрішній стан. Натомість безпосереднє отримання інформації від співрозмовника в окремому експерименті підвищувало точність оцінок. Це важливе розрізнення пояснює, чому доброзичлива розмова потребує одночасно уяви, уважності й перевірки припущень (Eyal, Steffel & Epley, 2018). Що означає прийняти перспективу іншої людини Перспектива — це конкретна точка відліку, з якої людина сприймає події та надає їм значення. До неї входять доступна інформація, попередній досвід, інтереси, актуальні завдання, соціальна роль, можливості вибору та очікувані наслідки. Двоє людей можуть погоджуватися щодо того, що відбулося, але робити різні висновки про важливість події; можуть також мати різну інформацію і тому по-різному тлумачити навіть однакові слова. Коли людина приймає перспективу співрозмовника, вона тимчасово розглядає ситуацію з урахуванням умов, які є істотними для нього. Наприклад, керівник знає, що завдання термінове, а працівник знає про невиконані попередні доручення. Керівник може сприймати мовчання як байдужість, а працівник — як спробу спочатку оцінити реальний обсяг роботи. Зміна перспективи починається із запитання про інформацію та обмеження іншої сторони, а не із приписування їй певної риси характеру. У психологічних дослідженнях розрізняють прийняття пізнавальної перспективи — припущення про думки, знання й переконання іншого — та емоційної перспективи, коли людина намагається зрозуміти, що інший може відчувати. Ці процеси пов'язані з емпатією та соціальним пізнанням, але їхня структура й способи вимірювання відрізняються між дослідженнями (Healey & Grossman, 2018). Чотири запитання, які визначають перспективу Що співрозмовник знає про ситуацію, а я, можливо, сприймаю як очевидне? Які наслідки події або рішення мають для нього найбільше значення? Що в його становищі обмежує вибір: час, правила, ресурси, безпека, відповідальність? Які частини мого пояснення залишаються припущеннями, котрі можна перевірити? Ці запитання утворюють робочу схему для бесіди. Вони допомагають будувати більш обґрунтовану модель чужої позиції, але самі собою ще не свідчать про її правильність. Реальна людина завжди може уточнити, відхилити або змінити нашу початкову інтерпретацію. Чим прийняття перспективи відрізняється від емпатії, співчуття та згоди Прийняття перспективи стосується передусім способу розглядати ситуацію з іншої точки зору. Когнітивна емпатія стосується розуміння емоційних і психічних станів іншого, тоді як афективна емпатія описує емоційну відгукуваність або співпереживання. Співчуття додає турботу про добробут іншої людини. У науковій літературі межі цих понять частково перетинаються, тому конкретний висновок потрібно співвідносити з тим, що саме вимірювали дослідники (Batson, 2009; Healey & Grossman, 2018). Людина здатна правильно зрозуміти, чого прагне співрозмовник, не поділяючи його почуттів і не підтримуючи його рішення. Можлива й протилежна ситуація: щиро співпереживати, але помилково вважати, що іншому потрібна саме та підтримка, яка була б бажаною для нас. Саме тому розуміння, емоційне співпереживання, схвалення та поступка — окремі компоненти взаємодії. Наприклад, фраза «Я розумію, чому ти хочеш перенести зустріч: без цих даних тобі важко ухвалити рішення» визнає логіку позиції співрозмовника. Вона не зобов'язує погоджуватися на перенесення. Можна відповісти: «Для мене сьогоднішній термін важливий; давай визначимо, яких даних бракує і коли вони будуть». Таке розмежування зберігає і взаєморозуміння, і право на власну позицію. Для ширшого розгляду емоційної сторони взаємодії дивіться «Емпатія: що це» та «Емпатичне слухання». Тут увагу зосереджено саме на формуванні й перевірці припущень про перспективу співрозмовника. Як люди намагаються побачити ситуацію очима співрозмовника Власна точка зору як початкова опора Одна з впливових експериментальних моделей описує прийняття перспективи як рух від власної позиції до припущення про позицію іншого. Людина спершу спирається на те, що бачить або знає сама, а потім коригує цю оцінку. Така корекція часто буває недостатньою: ми зупиняємося на першому правдоподібному поясненні. У дослідженнях часове обмеження підсилювало егоцентричні помилки, а стимули до точності їх зменшували (Epley та співавт., 2004). Це добре помітно під час пояснення знайомої теми новачкові. Фахівець уже знає значення скорочень і порядок дій, тому йому важко оцінити, як його слова сприймає людина без такого досвіду. Коли новачок не виконує інструкцію, фахівець може вирішити, що той неуважний. Точніша перевірка передбачає з'ясування, які кроки були зрозумілими, а які потребували додаткової інформації. Інше відоме дослідження показало, що дорослі учасники комунікативного завдання не завжди враховували, які предмети бачить або не бачить людина, що давала їм інструкцію. Наявність здатності міркувати про чужі знання не гарантує її безпомилкового використання під час реальної розмови (Keysar, Lin & Barr, 2003). Уявна перспектива й отримана перспектива Можна подумки реконструювати, що відчуває інша людина, виходячи з власного досвіду, її попередніх висловлювань та обставин. Це уявне прийняття перспективи. Можна також запитати людину, що саме вона знає, як тлумачить ситуацію та що для неї важливо. Це отримання перспективи через спілкування. У 25 експериментах дослідників Еял, Стеффел і Еплі звичайна інструкція уявити чужу точку зору не давала послідовного підвищення точності суджень про емоції, вподобання та інші стани людей. Іноді впевненість у власних оцінках навіть зростала. В одному заключному експерименті отримання нових відомостей у розмові поліпшувало точність. Експерименти охоплювали різні завдання, тож висновок стосується меж загальної інструкції уявляти, а не марності будь-якого осмислення чужої позиції (Eyal, Steffel & Epley, 2018). Практичний наслідок: корисніше сказати «Я припускаю, що головна складність для тебе — брак часу. Я правильно зрозумів?», ніж заявити «Я точно знаю, що ти зараз відчуваєш». Перша фраза залишає місце для поправки, друга перетворює гіпотезу на нібито встановлений факт. Контекст, пам'ять і межі знання Чужа перспектива змінюється в часі. Те, що людина думала під час попередньої суперечки, може відрізнятися від її нинішньої позиції після появи нових фактів. Тому навіть добра пам'ять про минулі розмови не замінює актуального запитання. Дослідження соціального пізнання також показують, що пізнавальне та емоційне розуміння іншого залежать від різних, частково спільних процесів, а їхнє співвідношення змінюється залежно від завдання (Healey & Grossman, 2018). Спілкування створює можливість зіставити три джерела: що людина сказала, що відомо про ситуацію і як ми інтерпретували її повідомлення. Якщо ці джерела розходяться, розумна наступна дія — уточнити контекст, а не безмежно ускладнювати припущення про приховані мотиви. Що наука підтверджує про користь прийняття перспективи Точність розуміння та якість розмови Психологія розрізняє суб'єктивне відчуття «я зрозумів» і точність висновку, яку можна перевірити за повідомленнями самої людини або за зовнішніми критеріями. Поняття емпатичної точності у дослідженнях використовують для оцінювання того, наскільки припущення спостерігача відповідають думкам і почуттям іншого. Саме така перевірка дозволяє говорити про точність, а не лише про добрі наміри (Ickes, 1993). Прийняття перспективи може сприяти більш уважному формулюванню запитань, зменшенню поспішних оцінок та помічанню інформаційних відмінностей. Водночас дослідження точності показують, що користь залежить від доступної інформації, способу перевірки й конкретного завдання. Висока впевненість у власній чуйності — окремий психологічний показник, який не слід прирівнювати до правильного розуміння (Eyal, Steffel & Epley, 2018). Переговори та виявлення прихованих інтересів У трьох дослідженнях переговорів учасники, які приймали перспективу іншої сторони, частіше знаходили приховані можливості для угоди та досягали кращих переговорних результатів у змодельованих ситуаціях. Емоційна емпатія не показала такої самої переваги за відповідними показниками. Ці експерименти стосувалися визначених завдань і не встановлюють, що техніка завжди поліпшує будь-які переговори (Galinsky та співавт., 2008). Наприклад, дві сторони сперечаються про дату завершення проєкту. Одна наполягає на п'ятниці, інша — на понеділку. Якщо вони пояснюють лише позиції, розбіжність виглядає неподільною. Коли з'ясовують причини, виявляється, що одній стороні в п'ятницю потрібні попередні розрахунки, а другій для остаточного звіту необхідна перевірка в понеділок. Розуміння різних інформаційних потреб відкриває варіант часткового передавання результату без припущення, що хтось із учасників «просто впирається». Тема емоцій та інтересів у формальних переговорах докладніше розкрита в статті «Емпатія та емоційний інтелект у переговорах». Міжгрупові контакти та небажані ефекти Результат залежить і від соціального контексту. Дев'ять експериментів показали, що за певних умов учасники, які приймали перспективу представника групи, могли сильніше відтворювати пов'язані з нею стереотипні характеристики у власній поведінці. Це застерігає від припущення, що будь-яке уявне входження в чужу роль автоматично руйнує стереотипи (Galinsky, Wang & Ku, 2008). В інших чотирьох експериментах міжгрупової взаємодії інструкція приймати перспективу іноді погіршувала поведінку учасників із нижчим рівнем упереджень, тоді як в інших групах ефекти були іншими. Автори описали можливі небажані наслідки для самої взаємодії, а не універсальну шкідливість прийняття перспективи (Vorauer, Martens & Sasaki, 2009). Отже, бажання зрозуміти людину з іншої групи потребує перевірки реальної позиції конкретного учасника, поваги до його самовизначення й уважності до умов спілкування. Окремі міжгрупові програми, суспільні суперечності та примирення мають власну наукову й етичну проблематику, висвітлену в матеріалі «Міжгруповий діалог». Чи можна розвивати цю здатність Огляд 2024 року проаналізував 29 експериментальних досліджень поведінкових втручань, спрямованих на навчання навичок прийняття перспективи. Автори відзначили розвиток цієї галузі й водночас потребу в точніших визначеннях, кращому описі учасників, оцінюванні розміру ефектів та процедурної якості. Це огляд обсягу наявних досліджень, тому він не дає єдиної надійної оцінки ефективності всіх можливих тренувань для повсякденних розмов (Diaz-Borda, Garcia-Zambrano & Pfeiffer Flores, 2024). Змістовна практика може включати розбір різних джерел інформації, відокремлення висловлених фактів від власних гіпотез, уточнювальні запитання та перегляд початкової оцінки після відповіді. Такі кроки випливають із досліджень помилок перспективи й точності розуміння, але будь-яку конкретну навчальну програму слід оцінювати за її реальними результатами, а не за привабливістю опису. Типові помилки, через які ми розуміємо співрозмовника неправильно Проєкція власних потреб Людина ставить себе на місце іншого й уявляє, що сама відчувала б у цих обставинах. Цей спосіб може підказати можливі гіпотези, але він легко підміняє індивідуальні потреби співрозмовника власними. Після невдачі одній людині потрібні слова підтримки, іншій — час на самоті, третій — конкретна допомога. Визначати потрібну відповідь лише зі свого досвіду ризиковано. Більш точне запитання: «Що зараз було б для тебе найкориснішим: обговорити це, побути наодинці чи знайти практичне рішення?» Воно пропонує варіанти, залишаючи право назвати іншу потребу. Надмірна впевненість у здогаді Фраза «Я знаю, чому ти так сказав» іноді здається ознакою психологічної проникливості. Насправді вона часто припиняє дослідження там, де воно мало б початися. В експериментальній роботі над прийняттям перспективи зростання впевненості не завжди супроводжувалося зростанням точності (Eyal, Steffel & Epley, 2018). Практична альтернатива — явно позначати припущення: «Я міг неправильно почути», «Моя версія така», «Виправ мене, якщо я щось пропустив». Це створює умови для зміни власної оцінки. Стереотип замість особистої історії Знання про типову поведінку певної професії, вікової або соціальної групи може впливати на те, що ми уявляємо про конкретного співрозмовника. Проте групове узагальнення не замінює його власного повідомлення. Дослідження показують, що прийняття перспективи за певних умов саме здатне активувати стереотипні уявлення (Galinsky, Wang & Ku, 2008). Тому пояснення «Тобі, як усім керівникам, важлива тільки ефективність» варто замінити запитанням «Які критерії результату для тебе найважливіші?» Подібні формулювання відокремлюють роль від індивідуальної позиції. Плутанина між розумінням і згодою Прийняти перспективу іншого означає врахувати її, а не передати йому право вирішувати за себе. Можна зрозуміти страх, образу чи інтерес співрозмовника і водночас не погодитися з його вимогою. Так само можна підтримати людину, не розділяючи її інтерпретації всіх подій. Розуміння погляду створює ясність щодо розбіжностей і допомагає обговорювати їх предметно. Читання прихованих намірів за одним сигналом Пауза, відсутність зорового контакту, коротка відповідь або напружений вираз обличчя можуть мати багато пояснень. Втома, обставини, культура, особливості спілкування й попередня історія взаємодії змінюють значення поведінки. Тому формулювання «Ти відвів очі, отже приховуєш правду» є необґрунтованим переходом від спостереження до висновку про внутрішній стан. Коректніша дія — описати те, що справді помітили, й уточнити значення: «Ти замовк після цього запитання. Хочеш обдумати відповідь чи є щось, що я пропустив?» Людина може відповісти або відмовитися від пояснення. Обидва варіанти потрібно поважати. Поспішне приписування характеру Якщо співрозмовник запізнився, ми можемо пояснити це неповагою. Якщо запізнилися самі, частіше помічаємо транспортні затримки або перевантаження. Подібна асиметрія оцінок виникає тоді, коли власні обставини доступні безпосередньо, а чужі потрібно з'ясовувати. Прийняття перспективи допомагає розширити набір можливих пояснень, хоча конкретну причину все одно належить перевірити. Спроба пояснити чужу позицію краще за саму людину Іноді той, хто прагне бути емпатійним, виправляє співрозмовника: «Насправді ти образився, бо тобі бракує визнання». Навіть якщо така гіпотеза можлива, твердження про «справжні» мотиви без підтвердження позбавляє людину права описувати власний досвід. Її заперечення — важлива інформація, а не автоматичне свідчення психологічного захисту. Натомість можна запитати: «Чи пов'язане це для тебе з відчуттям, що твою роботу не помітили, чи причина інша?» Така форма визнає право співрозмовника уточнити власний погляд. Зведення складної позиції до однієї емоції Людина може одночасно відчувати роздратування, полегшення, сором і невизначеність. Її рішення також може ґрунтуватися на правилах, обов'язках або ресурсах, навіть якщо емоції помітні. Запитання лише «Ти злишся?» охоплює невелику частину перспективи. Інколи важливіше з'ясувати: «Що саме у цій ситуації для тебе неприйнятне?» Перетворення техніки на спосіб тиску Висловлювання «Я чудово розумію твої мотиви, тому ти маєш погодитися» використовує мову розуміння для досягнення власної мети. Прийняття перспективи має цінність для ясності діалогу, але воно не надає права маніпулювати співрозмовником, вимагати від нього довіри чи домагатися розкриття особистої інформації. Як перевіряти розуміння: практична послідовність Наведена послідовність — обґрунтована дослідженнями схема ведення розмови. Її не слід сприймати як окремий клінічно валідований метод або універсально ефективний тренінг. Вона допомагає зменшити кількість неперевірених здогадів і зробити відмінності між позиціями явними. Визначте предмет. Сформулюйте, про яку саме подію, рішення чи труднощі йдеться. Не намагайтеся одразу пояснити всю особистість людини. Відокремте спостереження від інтерпретації. «Ти не відповів учора» — повідомлення про подію. «Ти вирішив мене покарати» — гіпотеза про намір. Поставте відкрите запитання. «Як ти бачиш ситуацію?» або «Що стало вирішальним для тебе?» дає людині можливість запропонувати власну рамку. Уточніть контекст. «Що ти знав на той момент?» і «Яких варіантів, на твою думку, ти мав?» допомагають відтворити інформаційні й практичні обмеження. Перефразуйте зміст як перевірюване припущення. «Я правильно розумію, що тебе найбільше турбувала відсутність попередження?» Дозвольте виправлення. Якщо відповідь інша, скоригуйте власну версію без суперечки щодо того, що людина «насправді» мала на увазі. Після прояснення висловіть власну позицію. Назвіть свої потреби, межі та можливості. Розуміння перспективи готує предметну розмову, але не визначає заздалегідь її результат. Найважливішою частиною цієї послідовності є можливість отримати нові відомості й переглянути припущення. Саме таку відмінність між уявлянням і безпосереднім з'ясуванням підкреслюють експерименти про точність соціального розуміння (Eyal, Steffel & Epley, 2018). Якщо для подальшої розмови потрібні окремі техніки перефразування й слухання, їх докладно розглянуто у статті «Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки». Приклади застосування в повсякденних розмовах Розмова між друзями після скасованої зустрічі Одна людина каже: «Ти знову скасував усе в останню мить. Тобі байдуже до мене». Друга може справді бути виснаженою, мати нагальні сімейні обставини або уникати зустрічі. Початкова версія причини має бути відкритою до перевірки. Розмова може продовжитися так: «Мені було прикро, бо я планував цей вечір. Розкажи, будь ласка, що сталося». Якщо друга людина пояснить обставини, це допоможе зрозуміти причину скасування. Після цього перша має право запропонувати правило попередження або змінити власні плани. Прийняття перспективи підтримує предметну розмову про очікування, а не автоматичне примирення. Різні погляди на робоче завдання Працівник каже: «Це неможливий термін». Керівник може сприйняти це як небажання працювати. Замість висновку про мотивацію варто з'ясувати, які частини завдання вимагають часу, що вже заплановано та які ризики бачить працівник. Керівник може відповісти: «Допоможи мені зрозуміти, які етапи потребують найбільше часу. Які два варіанти терміну ти вважаєш реалістичними?» Працівник водночас може уточнити, що саме робить ранню дату важливою для замовника. Далі сторони порівнюють фактичні обмеження й обговорюють ресурси. Такий підхід не скасовує службових повноважень, однак робить їх застосування інформаційно точнішим. Непорозуміння в листуванні Коротке повідомлення «Зроби як знаєш» може означати довіру до чужого рішення, втому від обговорення, роздратування або нестачу часу. За відсутності тону голосу й ширшого контексту читач легко заповнює прогалину власною інтерпретацією. Замість тривалої внутрішньої реконструкції варто уточнити: «Ти хочеш, щоб я самостійно ухвалив рішення, чи нам варто повернутися до цього питання пізніше?» Отримана відповідь допоможе уникнути зайвих припущень. У цифровому спілкуванні особливо корисно перевіряти значення коротких фраз, які допускають кілька прочитань. Бесіда з людиною іншого віку чи досвіду Фраза «Для тебе це має бути просто» ігнорує те, що співрозмовник може мати іншу підготовку, інший рівень доступу до інформації та інші умови життя. Прийняття перспективи передбачає з'ясування конкретних умов: «Що в цій інструкції вже знайоме, а які кроки потрібно пояснити?» Мета — зробити спілкування зрозумілим, не будуючи його на припущеннях про здібності цілої вікової групи. Дослідження соціального прийняття перспективи в освітньому контексті розглядають здатність формулювати та оцінювати різні позиції як окремий вимір навички. Зв'язки з навчальною залученістю в цих роботах не слід автоматично тлумачити як доказ, що коротке тренування саме спричинить підвищення успішності (Kim та співавт., 2018). Як зберігати власну позицію та особисті межі Уважність до іншого включає і власну автономію. Якщо людина розповідає про свої труднощі, це створює інформацію для розуміння, але не робить її вимоги обов'язковими. У здоровій розмові можна одночасно визнати чужу ситуацію й назвати межу власної участі: «Я бачу, що тобі важко. Сьогодні я не можу взяти на себе цю роботу, але готовий допомогти визначити наступні кроки». Різний рівень влади впливає на те, хто може говорити вільно. Працівник, який залежить від оцінки керівника, учень перед авторитетним дорослим або людина, фінансово залежна від партнера, можуть стримувати незгоду. У таких ситуаціях відсутність заперечень не можна автоматично вважати згодою. Той, хто має більше влади, повинен створювати реальну можливість висловити іншу позицію та відмовитися від небажаного рішення. Особливо важливо розрізняти труднощі розуміння і поведінку, пов'язану з погрозами, приниженням, примусом та контролем. Якщо взаємодія містить насильство або його загрозу, головним питанням стає безпека. Намагання уважніше приймати перспективу людини, яка чинить тиск, не покладає на постраждалу сторону обов'язку переконати її припинити насильство. Практичні питання захисту й допомоги розглянуто окремо у статті «Психологічне насильство: що це, ознаки та наслідки». У складних взаєминах також є право не пояснювати кожне переживання, не відповідати негайно й завершити небезпечну розмову. Право іншої людини на власну перспективу співіснує з її відповідальністю за поведінку та з вашими особистими межами. Як зрозуміти, чи вдалося справді почути співрозмовника Показником якості є не сила відчуття «я поставив себе на твоє місце», а те, чи стали ваші припущення точнішими після отримання нової інформації. Для цього корисно перевірити, чи здатні ви без перекручення відтворити сказане співрозмовником, назвати джерела власних висновків і розрізнити його позицію та власну оцінку. Можна запитати наприкінці розмови: «Чи правильно я сформулював те, що для тебе важливе?» Якщо відповідь негативна, це можливість для уточнення. Якщо відповідь позитивна, це підтвердження конкретного викладеного змісту, але воно ще не доводить, що ви зрозуміли всі неозвучені думки, почуття й мотиви. У наукових дослідженнях для точнішої оцінки застосовують спеціальні завдання та зіставлення суджень із висловлюваннями людей про власні переживання. Повсякденна розмова не дає такого самого рівня контролю, проте принцип перевірки за доступними відомостями залишається корисним (Ickes, 1993; Eyal, Steffel & Epley, 2018). Поширені запитання Чи означає прийняття перспективи, що я повинен погодитися? Ні. Розуміння допомагає точніше описати чужу позицію, навіть коли ви обираєте інше рішення. Відмова, незгода й визначення власних меж можуть бути змістовними результатами добре проведеної розмови. Чи можна навчитися краще приймати перспективу інших? Існують навчальні підходи й експериментальні програми. Їхня доказова база відрізняється за віком учасників, форматом занять, визначенням навички й результатами, які вимірювали. Огляд 29 досліджень підкреслює потребу в кращому оцінюванні результатів, тому універсальної гарантії ефективності певної вправи немає (Diaz-Borda та співавт., 2024). Чи достатньо уявити себе на місці співрозмовника? Уявляння може допомогти помітити іншу можливу точку зору, проте перевірена точність залежить від інформації. Серія експериментів показала обмеження простого уявного прийняття перспективи й користь безпосереднього з'ясування чужого бачення в досліджуваних завданнях (Eyal, Steffel & Epley, 2018). Чому навіть близькі люди неправильно розуміють одне одного? Близькість створює знання про минулий досвід людини, але водночас може посилювати впевненість, що її теперішні думки очевидні. Ми не завжди враховуємо, що інший отримав нову інформацію, змінив пріоритети або переживає ситуацію інакше. Допомагають конкретні запитання та готовність змінювати початкову інтерпретацію. Висновок Прийняття перспективи співрозмовника — важливий процес соціального пізнання, який дозволяє враховувати відмінності в знаннях, досвіді, інтересах і переживаннях. Його користь виникає тоді, коли уявні пояснення залишаються відкритими до перевірки. Дослідження показують можливі переваги в окремих переговорах, поширені егоцентричні помилки, обмеження простого «поставити себе на місце іншого» та контекстні небажані ефекти. Надійна розмова поєднує припущення, запитання, уточнення та повагу до самостійності кожного учасника. Пов’язані статті Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки Емпатичне слухання: що це і як слухати з емпатією Емпатичний діалог: що це та як його вести Емпатія та емоційний інтелект у переговорах Міжгруповий діалог: цілі, принципи й безпека Взаєморозуміння у спілкуванні: як формується спільне значення Приписування намірів у спілкуванні: чому ми помиляємося Уточнення у розмові: як перевіряти, чи правильно ви зрозуміли одне одного Джерела Batson, C. D. (2009). These Things Called Empathy: Eight Related but Distinct Phenomena. In The Social Neuroscience of Empathy. https://doi.org/10.7551/mitpress/9780262012973.003.0002 Diaz-Borda, G. A., Garcia-Zambrano, S., & Pfeiffer Flores, E. (2024). Behavioral interventions for teaching perspective-taking skills: A scoping review. Journal of Contextual Behavioral Science, 34, 100816. https://doi.org/10.1016/j.jcbs.2024.100816 Epley, N., Keysar, B., Van Boven, L., & Gilovich, T. (2004). Perspective taking as egocentric anchoring and adjustment. Journal of Personality and Social Psychology, 87(3), 327–339. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/15382983/ Eyal, T., Steffel, M., & Epley, N. (2018). Perspective mistaking: Accurately understanding the mind of another requires getting perspective, not taking perspective. Journal of Personality and Social Psychology, 114(4), 547–571. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/29620401/ Galinsky, A. D., Maddux, W. W., Gilin, D., & White, J. B. (2008). Why it pays to get inside the head of your opponent: The differential effects of perspective taking and empathy in negotiations. Psychological Science, 19(4), 378–384. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/18399891/ Galinsky, A. D., Wang, C. S., & Ku, G. (2008). Perspective-takers behave more stereotypically. Journal of Personality and Social Psychology, 95(2), 404–419. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/18665710/ Healey, M. L., & Grossman, M. (2018). Cognitive and affective perspective-taking: Evidence for shared and dissociable anatomical substrates. Frontiers in Neurology, 9, 491. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC6026651/ Ickes, W. (1993). Empathic accuracy. Journal of Personality, 61(4), 587–610. https://doi.org/10.1111/j.1467-6494.1993.tb00783.x Keysar, B., Lin, S., & Barr, D. J. (2003). Limits on theory of mind use in adults. Cognition, 89(1), 25–41. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/12893123/ Kim, H. Y., LaRusso, M. D., Hsin, L. B., Harbaugh, A. G., Selman, R. L., & Snow, C. E. (2018). Social perspective-taking performance: Construct, measurement, and relations with academic performance and engagement. Journal of Applied Developmental Psychology, 57, 24–41. https://doi.org/10.1016/j.appdev.2018.05.005 Vorauer, J. D., Martens, V., & Sasaki, S. J. (2009). When trying to understand detracts from trying to behave: Effects of perspective taking in intergroup interaction. Journal of Personality and Social Psychology, 96(4), 811–827. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/19309204/

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Що таке комісії правди Комісії правди — це спеціально створені, переважно тимчасові й незалежні органи, які встановлюють факти масштабних порушень прав людини, політичних репресій і насильства, документують досвід постраждалих, аналізують причини й наслідки злочинів та готують суспільний звіт із рекомендаціями. Їхня робота може охоплювати відкриті слухання, конфіденційні свідчення, архіви, експертні дослідження, пошук зниклих і рекомендації щодо відшкодування шкоди. Механізми документування мають спиратися на право постраждалих і суспільства знати правду про серйозні порушення, як пояснює Міжнародний центр перехідного правосуддя. Психологія комісій правди досліджує вплив свідчень, офіційного визнання насильства, суспільного реагування й виконання рекомендацій на гідність, відчуття безпеки, емоційний стан, міжгрупові відносини та довіру до інституцій. У центрі цього предмета перебуває питання, за яких умов людина отримує можливість бути почутою, а за яких сама процедура свідчення посилює страждання чи створює загрозу. Наукова література описує неоднорідні результати, зокрема в систематичному огляді 2026 року. Комісія правди є одним з інструментів перехідного правосуддя. Її власне завдання — встановлення суспільно значущої правди й визнання постраждалих. Кримінальна відповідальність, репарації, інституційні реформи та гарантії неповторення мають окремі процедури й становлять ширший комплекс відповіді на масове насильство. Міжнародний центр перехідного правосуддя розглядає ці механізми як взаємодоповнювальні. Для чого створюють комісії правди Після тривалих репресій або організованого насильства суспільство може успадкувати знищені архіви, суперечливі публічні наративи, недовіру до влади, замовчування злочинів і невизначеність щодо долі зниклих людей. Комісія прагне системно встановити, що сталося, які інституції брали участь у порушеннях, хто постраждав і які дії можуть запобігти повторенню. Результатом стають не лише індивідуальні історії, а й узагальнені закономірності та перевірені висновки. Зв'язок права на правду із протидією запереченню порушень описано в матеріалах ICTJ про правду та пам'ять. Типовий процес має кілька послідовних складових: визначення мандата; формування незалежного складу; створення процедур приймання заяв; збір і перевірку матеріалів; захист конфіденційної інформації; проведення слухань; підготовку звіту; передачу рекомендацій відповідальним органам. Різні країни обирають різний баланс відкритих слухань і приватних інтерв'ю, а також різні способи участі постраждалих. Практичний посібник ICTJ присвячений саме побудові незалежних і безпечних процедур. Історичними прикладами є Національна комісія з питань зникнення людей в Аргентині, Комісія правди та примирення Південної Африки, а також подібні процеси в Перу, Сьєрра-Леоне й інших країнах. Вони працювали за різних політичних умов та мали різні повноваження. Південноафриканська модель, зокрема її особливі підходи до амністії, не визначає універсальну архітектуру комісій. Огляд впливу комісій на політику, суди та суспільство пояснює, чому їх слід порівнювати з урахуванням мандата та політичного контексту. Чому комісія правди не замінює суд Суд встановлює індивідуальну юридичну відповідальність за конкретними стандартами доказування, а комісія правди вивчає ширший масштаб порушень, системні причини, суспільні наслідки й потреби постраждалих. Комісія може передавати матеріали слідчим органам і рекомендувати реформи, однак сама наявність її звіту не скасовує обов'язків держави розслідувати тяжкі злочини та забезпечувати ефективний правовий захист. Такі межі закріплені в критеріях Міжнародної комісії юристів щодо комісій правди. Суспільна правда, визнання постраждалих і психологічне відновлення мають різні критерії. Перше вимагає перевірених фактів і незалежного дослідження; друге — гідного ставлення та офіційного визнання шкоди; третє — безпеки, підтримки, часу й індивідуальних ресурсів. Результати досліджень перехідного правосуддя свідчать, що позитивний розвиток одного процесу не гарантує поліпшення іншого (David, 2017). Свідчення: відновлення голосу, контроль і психологічне навантаження Можливість бути почутим Офіційне свідчення може надавати людині простір для опису пережитих подій власними словами й повернення соціального голосу після періоду замовчування, примусу або приниження. Для частини постраждалих важливо, щоб представники уповноваженої установи уважно вислухали їхню історію та визнали, що порушення стосувалося реальних людей. Проте сама можливість розповісти не створює автоматичного лікувального ефекту. Огляд 21 дослідження досвіду свідків розрізняє підтримувальні переживання та ризик повторного емоційного ушкодження. Відчуття дієздатності залежить від можливості обрати спосіб участі. Людина має розуміти, чи буде її ім'я оприлюднене, хто отримає доступ до матеріалів, чи можна свідчити письмово або конфіденційно, за яких умов можна зробити перерву чи припинити інтерв'ю. Процедура, яка вимагає емоційного саморозкриття без контролю над подальшою долею інформації, здатна відтворювати досвід безсилля. Орієнтацію на права й гідність постраждалих як визначальну засаду розкриває ICTJ. Що відбувається з пам'яттю та емоціями Розповідь про тортури, втрату близьких, примусове переміщення або інші форми насильства може супроводжуватися сильним сумом, гнівом, страхом, соромом чи фізичним напруженням. Реакція визначається багатьма чинниками, зокрема поточною безпекою, ставленням слухачів, попереднім досвідом підтримки й тривалістю контакту з інституцією. Повторне пригадування для юридичного документування відбувається за іншою логікою, ніж психотерапевтична робота. Систематичний огляд миробудівних заходів 2026 року застерігає від припущення, що практики встановлення правди неодмінно поліпшують психічний стан. Емоційність, розбіжності в послідовності деталей або потреба зробити паузу самі собою не доводять ні правдивості, ні неправдивості свідчення. Рішення про юридичну достовірність мають спиратися на незалежну перевірку обставин, а клінічні висновки — на відповідну професійну оцінку. Неприпустимо приписувати людині психічний розлад за самим фактом свідчення чи за реакцією на слухання. Встановлення правди вимагає поєднання ретельного доказування та поваги до свідка, як відображено в настановах ICTJ. Публічність як окремий чинник ризику Відкрите слухання може підсилювати суспільне визнання історії та протидіяти запереченню злочинів. Водночас воно поширює чутливі відомості, збільшує ризик стигматизації, переслідування й небажаної уваги. Публічний виступ не слід вважати «кращою» формою участі порівняно з конфіденційною заявою. Рішення про публікацію імені, голосу, фотографії та обставин насильства потребує окремої оцінки безпеки. У дослідженні Карен Брунеус 2008 року 16 жінок, які свідчили в судах гачача після геноциду в Руанді, розповідали про загрози, переслідування, ізоляцію і повторне болісне переживання. Гачача були місцевими громадськими судами, а не національною комісією правди, тому порівняння потребує методологічного уточнення. Водночас матеріал яскраво показує, чому безпечне свідчення залежить від подій до слухання, під час нього та після повернення людини у свою громаду. Визнання шкоди: психологічні механізми та межі Повернення суспільної видимості Визнання означає, що уповноважена установа підтверджує факт порушення, суспільну значущість заподіяної шкоди й право постраждалої людини бути почутою. Воно може послаблювати наслідки офіційного замовчування, заперечення та приниження. Для людей, чий досвід тривалий час не визнавали, важливо почути, що вчинене було порушенням їхніх прав, а відповідальність за насильство належить тим, хто його вчинив. Право знати правду про серйозні порушення та їхні обставини описує Міжнародний центр перехідного правосуддя. Психологічна цінність визнання залежить від достовірності та практичних наслідків. Формальна промова без з'ясування обставин, відкриття необхідних матеріалів, захисту прав і подальших рішень може залишити відчуття невиконаної обіцянки. Повний і доступний звіт, натомість, допомагає відрізняти документально встановлені факти від пропагандистських тверджень. Як пояснює Бакінер, вплив комісії на політику, судові рішення та суспільні норми потребує окремого аналізу, оскільки оприлюднення інформації саме собою ще не визначає їхнього подальшого розвитку. Гідність, справедливість і почуття приналежності Коли інституція визнає постраждалих носіями прав, а не лише джерелами інформації, це здатне підтримувати відчуття громадянської рівності й належності до суспільства. Водночас люди мають різні потреби: одні прагнуть публічного підтвердження фактів, інші — знайти зниклих близьких, домогтися судового розгляду, отримати відшкодування, повернути власність або жити без переслідування. Огляд кількісних досліджень Романа Девіда показує, що успіх заходів перехідного правосуддя залежить від досвіду й потреб учасників та від контексту впровадження. Офіційне визнання пов'язане з питаннями справедливості й примирення після насильства. Воно може створювати умови для суспільної розмови про відповідальність, але не визначає обов'язкового емоційного результату. Постраждала людина може відчувати полегшення і гнів одночасно, вимагати відповідальності та не бажати особистого контакту з кривдником. Кожна з цих позицій сумісна з вимогою правди й належного правового захисту. Правда, вибачення, репарації та прощення Правда — це встановлення перевірених обставин і закономірностей насильства. Вибачення є актом визнання провини чи завданої шкоди, переконливість якого залежить від відповідальності й наступних дій. Репарації спрямовані на відшкодування наслідків порушень і можуть мати матеріальні, соціальні та символічні форми. Прощення стосується особистого ставлення постраждалої людини й залишається її автономним вибором. Ці поняття мають самостійні цілі та не можуть підміняти одне одного, що випливає із правозахисних засад перехідного правосуддя. Комісія не повинна перетворювати свідчення на вимогу публічно пробачити винним заради суспільної єдності. Так само звернення про вибачення не замінює незалежне розслідування злочину, покарання винного за законом та реальне відшкодування шкоди. Міжнародна комісія юристів підкреслює необхідність зберігати обов'язки держави щодо тяжких міжнародних злочинів, навіть якщо діє комісія правди. Що показують дослідження психологічних наслідків Південна Африка: досвід комісії та стан постраждалих Комісія правди та примирення Південної Африки стала одним із найвідоміших прикладів відкритих слухань після завершення апартеїду. З діяльністю установи пов'язували суспільні очікування визнання злочинів і морального відновлення. Згодом науковці дослідили, чи пов'язана участь із психічним станом людей, які пережили порушення прав людини, та з їхнім ставленням до прощення. У роботі Камінер, Стейна, Мбанги та Зунгу-Дірваї не виявлено простого статистично значущого зв'язку між участю в комісії й покращенням психіатричного стану або більшою готовністю пробачати. Дослідження не доводить, що всі учасники постраждали від процедури; воно ставить під сумнів припущення про загальний психологічний виграш від самого факту свідчення. У національному дослідженні Стейна та співавторів опитали 4351 людину, розглядаючи досвід порушень, оцінювання роботи комісії, психологічне неблагополуччя й прощення. Виявлені зв'язки були складними і залежали від життєвих обставин. Через поперечний дизайн неможливо визначити, що саме спричинило відмінності у стані учасників: самі слухання, попередній досвід насильства чи інші чинники. Утім дослідження продемонструвало потребу оцінювати сприйняття суспільного процесу й індивідуальне самопочуття окремо. Руанда: свідчення, загрози та психічне здоров'я Після геноциду в Руанді діяли місцеві суди гачача, які працювали з відновленням суспільних відносин і розглядом пов'язаних із насильством обвинувачень. Їхній юридичний статус відрізнявся від національних комісій правди, тому перенесення результатів на інші інституції потребує обережності. Проте гачача створили можливість дослідити, як публічна участь у встановленні фактів пов'язана з психологічним станом людей у громадах після масового насильства. Брунеус у дослідженні 2010 року проаналізувала дані багатоступеневого опитування 1200 людей. Свідки слухань мали вищі показники депресивних і посттравматичних симптомів порівняно з неучасниками навіть після статистичного врахування низки чинників. Це вагомий сигнал ризику, хоча спостережуваний дизайн не дає змоги довести, що саме участь створила всі виявлені відмінності. Погрози й нерівномірний попередній досвід насильства можуть впливати на результат. У попередньому якісному дослідженні Брунеус учасниці описували тиск і переслідування до та після свідчення. Це дозволяє уточнити механізм ризику: людина може пережити емоційне напруження під час слухання і зіткнутися з реальною загрозою, коли повернеться до своєї громади. Саме тому оцінка безпеки охоплює тривалий період, а не лише сам день інтерв'ю. Сьєрра-Леоне: соціальний капітал і особиста ціна примирення Сіллієрс, Дубе та Сіддікі провели рандомізовану оцінку громадської програми примирення «Фамбул Ток» у Сьєрра-Леоне. Програма сприяла зміцненню соціальних зв'язків і спільної активності, але водночас деякі показники індивідуального психологічного добробуту погіршувалися, і наслідки спостерігалися в подальшому. Це свідчить, що позитивні групові показники можуть співіснувати з особистим емоційним навантаженням. «Фамбул Ток» не є синонімом державної комісії правди Сьєрра-Леоне. Дослідження належить до ширшого класу громадських практик встановлення правди та примирення. Його значення полягає у причинно переконливішій демонстрації відмінності між результатами для соціальних відносин і для психічного стану окремих учасників. В оцінюванні програм ці результати потрібно вимірювати незалежно, а не складати в один нечіткий показник «відновлення». Південна Америка: довіра та емоційний клімат Матіас та співавтори порівняли опитування 4442 людей у шести країнах Південної Америки. Сприятливіше оцінювання комісій правди було пов'язане з вищою інституційною довірою та позитивнішим суспільним емоційним кліматом. Середні коефіцієнти кореляції становили приблизно 0,23 для довіри та 0,31 для емоційного клімату, а зв'язки залежали від суспільних умов. Кореляції показують співіснування оцінок і ставлень, але самі собою не доводять, що саме діяльність комісії спричинила зміцнення довіри. Люди, які вже довіряють установам, можуть краще оцінювати й саму комісію. Крім того, позитивна оцінка загального суспільного процесу не означає однакову реакцію всіх постраждалих. Вплив на судові рішення, державну політику й суспільні норми слід оцінювати окремо, як показує огляд Бакінера. Підсумок систематичних оглядів Вайлз, О'Лірі та Цантефскі проаналізували 21 дослідження досвіду 3192 постраждалих, які надавали свідчення в офіційних процесах. Автори виділили чотири основні теми: можливість полегшення та повторного травматичного переживання; підтримку й безпеку; участь постраждалих; культурний і соціальний контекст. Сукупні дані не підтверджують єдиного психологічного результату давання свідчень. Систематичний огляд Гарсії Дуран, Сінгха, Авендано та Лунда 2026 року охопив 15 досліджень впливу заходів із миробудування та врегулювання конфліктів на психічне здоров'я. Лише два з них були рандомізованими випробуваннями, а чимало праць мали поперечний дизайн. Узагальнення виявило неоднорідні наслідки: деякі форми підтримки й допомоги супроводжувалися кращими показниками, тоді як окремі практики встановлення правди й примирення — вищим психологічним неблагополуччям, тривогою або посттравматичними симптомами. Автори наголосили на методологічних обмеженнях, географічній нерівномірності даних і потребі довгострокових досліджень. У науковій оцінці слід розрізняти надійно встановлені закономірності, спостережувані зв'язки, теоретично правдоподібні механізми й універсальні твердження, яких дослідження не підтверджують. На сьогодні обґрунтовано стверджувати, що свідчення має потенційну суспільну цінність і помітні психологічні ризики; величина й напрям індивідуального ефекту залежать від обставин та потребують окремого вивчення. Чому результати свідчень відрізняються Безпека, добровільність і контроль над інформацією Психологічна реакція формується не лише змістом розповіді, а й тим, у яких умовах її отримують. Якщо людина розуміє призначення інтерв'ю, контролює межі розкриття інформації, відчуває захист і має доступ до підтримки, участь може відповідати її потребі бути почутою. Якщо існують погрози, ризик втрати роботи, стигматизація або залежність від причетних до насильства осіб, процедура може спричиняти додатковий стрес. Огляд досвіду постраждалих, які давали свідчення виділяє підтримку, безпеку, включеність і контекст як ключові напрями аналізу. Інформована згода передбачає розуміння того, для чого збирають свідчення, хто їх прочитає, як і коли інформацію можуть оприлюднити та які обмеження конфіденційності існують. Вона включає можливість поставити запитання, відкласти участь або обрати інший формат у межах процедури. У ситуації нерівності влади формального підпису недостатньо для гарантії реальної свободи вибору. Міжнародна комісія юристів наголошує на незалежності й гарантіях прав постраждалих як умовах належної діяльності комісії. Вплив невиконаних обіцянок Очікування того, що свідчення автоматично призведе до покарання винних, виплати компенсації або відновлення довіри, можуть створювати новий ризик розчарування. Якщо комісія обіцяє більше, ніж дозволяє її мандат, постраждалі можуть сприймати подальшу бездіяльність як повторне ігнорування. Тому організатори повинні пояснювати різницю між документуванням, рекомендаціями, рішеннями судів і фактичним виконанням державних зобов'язань. Огляд суспільного впливу комісій підкреслює залежність результатів від інституційного середовища та подальшої політики. Суспільна пам'ять також може виявитися вибірковою: найбільш помітні групи отримують можливість говорити, тоді як люди з віддалених місцевостей, особи з інвалідністю, діти, меншини або постраждалі від стигматизованих форм насильства залишаються недостатньо представленими. Участь різних груп потребує доступності, чутливої комунікації, адаптованих процедур і незалежних можливостей повідомляти про виключення. Настанови ICTJ пропонують організаційні принципи, які можна адаптувати до різних суспільних умов. Особливі ризики для постраждалих від сексуального насильства й катувань Розкриття подробиць сексуального насильства, катувань або примусових дій може створювати значні ризики для приватності, соціального становища та особистої безпеки. Необхідні правила анонімізації, контроль доступу до матеріалів, окрема згода на публікацію, захист від повторного приниження й можливість конфіденційного способу участі. Людина не зобов'язана доводити «готовність до відновлення» деталізацією пережитого перед громадськістю. Досвід загроз після публічних свідчень описано в дослідженні Брунеус. Додаткові труднощі виникають, якщо інтерв'юер одночасно виконує слідчі й психологічні функції. Збирання фактичних даних і надання клінічної допомоги мають різні професійні завдання; учасник повинен розуміти межі конфіденційності кожного процесу. Зокрема, психологічна реакція на свідчення не є достатньою підставою для висновку про конкретний психічний розлад. Огляд свідчень у формальних процедурах підтримує необхідність процедур, чутливих до переживань постраждалих. Як організувати психологічно безпечне свідчення До інтерв'ю Підготовка починається з чіткої інформації про повноваження комісії, мету свідчення, можливі правові наслідки, запис і зберігання даних. Необхідно окремо обговорити ризики для самої людини та її близьких, включно з погрозами, небезпекою оприлюднення місця проживання й можливістю повторного переслідування. Правила конфіденційності, альтернативи відкритому виступу й порядок звернення по підтримку мають бути зрозумілими до початку процедури. Такі елементи враховано в міжнародному практичному посібнику з роботи комісій правди. Для інклюзивної участі потрібні доступні приміщення, переклад, зрозумілі документи, безпечний зв'язок, урахування віку й особливих потреб, можливість супроводу обраною довіреною особою. У ситуації триваючого насильства або можливих репресій організатори повинні мати можливість відкласти публічне слухання чи запропонувати конфіденційний спосіб збирання матеріалів. Завдання встановлення правди не виправдовує наражання людей на передбачувану небезпеку. Під час слухання Інтерв'юер має пояснювати зміст запитань, уникати звинувачувальних формулювань, дозволяти паузи та зважати на стан людини. Повага до гідності свідка сумісна з точним уточненням фактичних обставин і подальшою незалежною перевіркою. Не варто наполягати на емоційній виразності або вимагати певної реакції, адже люди відрізняються способами пригадування й реагування на складний досвід. Огляд Вайлза та співавторів показує значення умов, у яких постраждалі отримують можливість бути почутими. Організаторам потрібен зрозумілий порядок реагування на сильний дистрес, прохання завершити розмову, загрозу безпеці чи повідомлення про безпосередню небезпеку. Доцільно передбачити фахову підтримку за бажанням учасника, але не подавати інтерв'ю як терапевтичну процедуру і не обіцяти зцілення завдяки розповіді. Свідчення для правової або історичної мети має власні критерії належності. Після свідчення Після завершення розмови людина повинна отримати інформацію про подальше використання матеріалів, строки можливого оприлюднення, канали зворотного зв'язку й способи повідомити про помилку або загрозу. За потреби організатори мають забезпечити перенаправлення до доступної психологічної, медичної, правової чи соціальної допомоги відповідно до мандата установи та законодавства. Подальший зв'язок особливо важливий, якщо свідчення стосуються переслідування або людей, які зберігають владу в місцевій громаді. Дослідження гачача показують ризики, які не завершуються разом із публічним слуханням. Слід відокремлювати очікувані дії різних органів. Комісія може підтвердити прийняття свідчення, але не повинна гарантувати конкретний вирок чи репарацію без повноважень ухвалювати відповідне рішення. Довіра потребує точного інформування про строки, процедури, відповідальних виконавців та доступні механізми оскарження або захисту. Суспільні наслідки: історична пам'ять, довіра та громадські відносини Комісія правди здатна створювати перевірений документальний архів, висвітлювати приховані форми насильства й формувати спільний доступ до фактів. Її висновки можуть впливати на освітню політику, меморіальні практики, реформування установ і суспільні норми. Однак пам'ять і ставлення до держави змінюються в політичному та культурному середовищі; лише оприлюднення звіту не гарантує широкої згоди. Огляд Бакінера аналізує саме такі різні напрями впливу. Дослідження Матіаса та колег показало зв'язок між прихильнішою оцінкою комісій і вищою довірою до інституцій у шести країнах Південної Америки. Для психології суспільних відносин це означає, що визнання правди може бути частиною ширших процесів зміни колективних уявлень і емоційного клімату. Причинний результат залежить від подальших дій установ, політичних умов та власного досвіду постраждалих. Розвиток міжгрупової довіри потребує зменшення загроз, надійних правил, передбачуваної поведінки й реальних гарантій прав. Рандомізоване дослідження громадського примирення у Сьєрра-Леоне нагадує, що прогрес у громадських зв'язках може поєднуватися з погіршенням особистого самопочуття учасників. Отже, психологічний успіх комісій треба оцінювати одночасно на особистому, міжгруповому та інституційному рівнях. Комісії правди та Україна Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст, у якому відповідальність за агресію та злочини не можна подавати як симетричну відповідальність рівнозначних сторін. Права постраждалих охоплюють безпеку, доступ до правосуддя, встановлення обставин злочинів, пошук зниклих, належне документування та відшкодування. Будь-яка суспільна ініціатива встановлення правди повинна виходити з цих прав і реального стану безпеки, а участь у діалозі чи примиренні не може перетворюватися на обов'язок. Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні створена для розслідування порушень прав людини й міжнародного гуманітарного права в контексті російської агресії. За своїм мандатом це міжнародний механізм розслідування, який слід відрізняти від історичних національних комісій правди та примирення. Наявність міжнародної слідчої комісії не означає автоматичного створення в Україні національної комісії правди південноафриканського типу. Для України можуть бути релевантні різні механізми документування й визнання: захищене збирання свідчень, відкриття допустимих архівних відомостей, з'ясування долі зниклих, облік заподіяної шкоди громадам, участь постраждалих у політиці пам'яті та збереження матеріалів для правосуддя. Вибір конкретного механізму має відповідати законам і міжнародним зобов'язанням України, забезпечувати незалежність розслідування та розмежовувати приватне свідчення, публічну пам'ять і кримінальне провадження. Особливої уваги потребують мешканці деокупованих громад, колишні полонені, люди, які пережили катування або сексуальне насильство, сім'ї зниклих безвісти та вимушено переміщені люди. Їхня участь у майбутніх процесах встановлення правди повинна будуватися на оцінці фізичних загроз, захисті персональних даних, можливості конфіденційного свідчення, інформованій згоді й доступі до допомоги. Огляд досвіду свідчення постраждалих та дослідження психологічних ризиків миробудівних заходів дають підстави передбачати й системно контролювати можливу шкоду. Контекст триваючого насильства встановлює особливі межі для програм діалогу та примирення. Потрібно чітко відділяти припинення насильства, забезпечення відповідальності, суспільне визнання і міжособистісні стосунки. Участь постраждалих у таких процесах має відповідати умовам добровільності та інформованої згоди, а рекомендації інших держав слід адаптувати до українських юридичних і безпекових умов. Як оцінювати результативність комісій правди Показники кількості заяв, проведених слухань і сторінок фінального звіту описують обсяг роботи, але не її фактичні суспільні наслідки. Для повної оцінки потрібні різні рівні аналізу: якість встановлення фактів; доступність і безпека участі; ставлення постраждалих до процедури; виконання рекомендацій; доступ до репарацій і правосуддя; зміни у громадській довірі й інституційних практиках. Огляд Бакінера відокремлює вплив комісій на політику, судові рішення та суспільні норми, що допомагає уникнути спрощених оцінок. Психологічні результати потрібно досліджувати не лише одразу після свідчення, а й у подальший період, з урахуванням початкового стану людини, тривалості загроз, пережитого насильства, добровільності участі й можливості отримати підтримку. Там, де це етично припустимо, необхідні порівняльні групи, довготривалі спостереження та доповнення кількісних показників якісними інтерв'ю. Огляд Гарсії Дуран та співавторів показує, що доступні дослідження часто мають обмежені вибірки, короткий період спостереження та недостатній контроль альтернативних пояснень. Окремо слід вимірювати небажані наслідки: загрози й переслідування після виступів, розголошення приватних даних, додаткове психологічне навантаження, стигматизацію, втрату довіри після невиконаних рекомендацій. Такі наслідки мають бути самостійними показниками оцінки, а не випадковими скаргами в кінці звіту. Рандомізоване дослідження громадської програми в Сьєрра-Леоне показало, чому не можна вважати зростання громадської співпраці достатнім підтвердженням особистого психологічного благополуччя. Практичні висновки для фахівців, установ і громад Організатори процесів встановлення правди повинні формулювати реалістичний мандат і зрозумілі правила незалежної роботи, залучати постраждалих до визначення безпечних форматів участі, оцінювати ризики й забезпечувати конфіденційність. Важливо від самого початку роз'яснювати межі повноважень комісії, призначати відповідальних за захист свідків, документувати подальшу реалізацію рекомендацій і регулярно повідомляти суспільству про результати. Ці принципи відповідають практичним рекомендаціям ICTJ та правозахисним критеріям ICJ. Психологам, соціальним працівникам і фахівцям, що супроводжують постраждалих, важливо підтримувати їхню автономію та розрізняти документування, психосоціальну підтримку й клінічну допомогу. Свідчення не слід подавати як обов'язкову психологічну практику або спосіб гарантованого зцілення. Людина може відмовитися від участі, зберігаючи право на допомогу, правосуддя та визнання. Огляд Вайлза та колег наголошує на значенні безпеки, включеності та культурних умов. Для громад важливо зберігати різноманітність свідчень, не вимагати від постраждалих єдиної емоційної реакції та підтримувати незалежний контроль виконання суспільних рекомендацій. Правдиве документування може стати підґрунтям змін, але доступ до відповідальності, репарацій та реальних гарантій неповторення визначає, наскільки стійкими будуть ці зміни. Наукова й етична оцінка має включати голоси людей, для яких процес виявився болісним або недостатнім. Поширені запитання Чи допомагає людині розповідь про пережите насильство? Іноді свідчення підтримує відчуття гідності й суспільного визнання, особливо за добровільної участі та належної безпеки. В інших обставинах воно може посилювати психологічне напруження. Огляд 21 дослідження не встановив універсального психологічного ефекту, тому передбачати результат конкретної людини лише за фактом виступу неможливо. Чи обов'язково свідчити публічно? Публічний виступ не є моральним обов'язком постраждалої людини. Комісії можуть використовувати різні форми документування, а рішення щодо відкритого свідчення має враховувати безпеку та ризики для приватного життя. Конкретні юридичні обов'язки в окремих процедурах визначаються чинним законодавством, але психологічно відповідальна організація передбачає доступні й безпечні варіанти участі. Див. настанови ICTJ. Чи здатна комісія правди замінити кримінальний суд? Комісія досліджує ширші закономірності порушень і може пропонувати реформи, але кримінальну відповідальність встановлюють уповноважені судові органи. За міжнародними стандартами, механізм встановлення правди не скасовує обов'язку розслідувати й переслідувати тяжкі міжнародні злочини. На це прямо вказує Міжнародна комісія юристів. Чи зобов'язані постраждалі прощати після встановлення правди? Прощення залишається особистим рішенням, яке не випливає автоматично з офіційного визнання, вибачення чи покарання винного. Людина може цінувати суспільну правду, вимагати справедливості та зберігати дистанцію від кривдника. Дослідження південноафриканської комісії не виявило простого зв'язку між участю і прощенням. Чи завжди комісії правди зміцнюють довіру до держави? Позитивні оцінки комісій в окремих дослідженнях співвідносилися з вищою довірою до інституцій, але причинний зв'язок не був встановлений. Довіра залежить від незалежності установи, достовірності висновків, доступу до захисту та реалізації обіцянок. Порівняльна робота Матіаса та співавторів показує контекстну неоднорідність такого зв'язку. Чи існує в Україні національна комісія правди за моделлю Південної Африки? Міжнародна Незалежна комісія ООН з розслідування порушень в Україні має слідчий мандат, пов'язаний із порушеннями під час російської агресії. Її слід відрізняти від спеціальної національної комісії правди та примирення. Для будь-яких майбутніх українських механізмів важливі незалежне встановлення фактів, права постраждалих, відповідальність за злочини й безпека свідків. Висновок Комісії правди допомагають суспільству документувати порушення, визнавати постраждалих і створювати підстави для правосуддя, пам'яті та реформ. Психологічний ефект свідчень залежить від добровільності, умов безпеки, ставлення інституцій, соціального контексту й подальших результатів. Найновіші систематичні огляди засвідчують необхідність одночасно досліджувати потенційну цінність і ризики, не обіцяючи універсального полегшення. Належна робота комісії визначається достовірністю фактів, рівністю прав, захистом людей і виконанням рекомендацій. Визнання насильства має утверджувати гідність постраждалих та відповідальність за заподіяну шкоду. Право людини самостійно вирішувати, як брати участь у встановленні правди, є частиною цієї гідності. Результати комісії набувають довготривалого значення тоді, коли встановлення правди переходить у конкретні гарантії неповторення насильства: інституційні зміни, захист прав постраждалих, відповідальність та механізми запобігання новим порушенням. Визнання потребує перевірки практичного виконання рекомендацій. Пов’язані статті Перехідне правосуддя: психологічні виміри довіри та відповідальності Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення Гарантії неповторення насильства: психологія суспільної довіри Джерела Bakiner, O. (2021). Truth Commission Impact on Policy, Courts, and Society. Annual Review of Law and Social Science, 17, 73–91. https://doi.org/10.1146/annurev-lawsocsci-111620-010000 Brounéus, K. (2008). Truth-Telling as Talking Cure? Insecurity and Retraumatization in the Rwandan Gacaca Courts. Security Dialogue, 39(1), 55–76. https://doi.org/10.1177/0967010607086823 Brounéus, K. (2010). The Trauma of Truth Telling: Effects of Witnessing in the Rwandan Gacaca Courts on Psychological Health. Journal of Conflict Resolution, 54(3), 408–437. https://doi.org/10.1177/0022002709360322 Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682 David, R. (2017). What We Know About Transitional Justice: Survey and Experimental Evidence. Advances in Political Psychology, 38(S1), 151–177. https://doi.org/10.1111/pops.12395 García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: a systematic review. Conflict and Health, 20, Article 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2 International Center for Transitional Justice. (2013). Truth Seeking: Elements of Creating an Effective Truth Commission. ICTJ. https://www.ictj.org/publication/truth-seeking-elements-creating-effective-truth-commission International Center for Transitional Justice. (б. р.). Truth and Memory. ICTJ. https://www.ictj.org/truth-and-memory International Center for Transitional Justice. (б. р.). What Is Transitional Justice? ICTJ. https://www.ictj.org/what-transitional-justice International Commission of Jurists. (2013). Criteria for the Use and Operation of Truth Commissions. ICJ. https://www.icj.org/resource/criteria-for-the-use-and-operation-of-truth-commissions/ Kaminer, D., Stein, D. J., Mbanga, I., & Zungu-Dirwayi, N. (2001). The Truth and Reconciliation Commission in South Africa: relation to psychiatric status and forgiveness among survivors of human rights abuses. British Journal of Psychiatry, 178(4), 373–377. https://doi.org/10.1192/bjp.178.4.373 Mathias, A., Páez, D., Espinosa, A., Sandoval, S., Alzugaray, C., Arnoso, M., Cárdenas, M., da Costa, S., Reyes, C., Rimé, B., & Zubieta, E. (2020). The association between Truth Commissions evaluation, emotional climate and institutional trust: comparison and meta-analysis of surveys in six South American countries. International Journal of Social Psychology, 35(2), 203–245. https://doi.org/10.1080/02134748.2020.1721053 Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights. (б. р.). Independent International Commission of Inquiry on Ukraine. United Nations. https://knowledgegateway.ohchr.org/research-guides/commissions-of-inquiry/eujs6969p5peaderp4ll38qw Stein, D. J., Seedat, S., Kaminer, D., Moomal, H., Herman, A., Sonnega, J., & Williams, D. R. (2008). The impact of the Truth and Reconciliation Commission on psychological distress and forgiveness in South Africa. Social Psychiatry and Psychiatric Epidemiology, 43, 462–468. https://doi.org/10.1007/s00127-008-0350-0 Wyles, P., O’Leary, P., & Tsantefski, M. (2023). Bearing Witness as a Process for Responding to Trauma Survivors: A Review. Trauma, Violence, & Abuse, 24(5), 3078–3093. https://doi.org/10.1177/15248380221124262

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Молодь і миробудування — це участь молодих людей у запобіганні насильству, подоланні міжгрупової напруги, розвитку співпраці та створенні справедливих умов суспільного життя. Така участь може відбуватися через молодіжні ради, освіту для миру, дослідження потреб громади, спільні проєкти, підтримку постраждалих, безпечний діалог і громадський контроль. Її зміст визначає реальний вплив на рішення, доступ до ресурсів, добровільність та відповідальність інституцій. ООН, порядок денний «Молодь, мир і безпека»; Simpson, 2018. В Україні молодіжне миробудування насамперед стосується суспільних відносин усередині українських громад під час російської агресії та відновлення після завданої шкоди. Це підтримка зв’язків між переміщеними та місцевими жителями, справедливий доступ до освіти й можливостей, участь у відбудові, розвиток довіри до громадських інституцій та захист постраждалих. Визнання агресії, відповідальності за насильство та права людини відмовитися від небезпечного контакту становить основу такої роботи. ПРООН, «Вплив війни на молодь в Україні — 2025». Що означає участь молоді в миробудуванні Миробудування охоплює довготривалі зміни у відносинах між групами, інституційних правилах і способах розв’язання суперечностей. Молодіжний вимір виникає тоді, коли молоді люди можуть не лише долучитися до заходу, а й сформулювати проблему, спроєктувати рішення, брати участь у його реалізації та перевіряти наслідки. Загальні підходи розглянуто у статті «Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства». Молодіжна ініціатива стає миробудівною завдяки конкретному суспільному завданню: зменшенню дискримінації, запобіганню насильству, поліпшенню співпраці груп, справедливому доступу до послуг або виробленню безпечних і підзвітних правил. Волонтерство, мистецька подія чи освітній тренінг самі по собі не доводять миробудівного результату. Значення має те, що змінилося для учасників, інших мешканців громади та відповідальних установ. Аналітичне дослідження Ґрема Сімпсона «The Missing Peace», виконане для системи ООН у 2018 році, зібрало досвід молодих людей з багатьох країн і описало їхню роботу в миробудуванні разом із бар’єрами, які створюють дорослі та інституції. Воно стало важливою основою міжнародної молодіжної політики. Його консультаційні висновки слід розглядати окремо від експериментальних доказів результативності конкретних програм. Simpson, 2018. Кого вважають молоддю Правове й дослідницьке визначення віку залежить від застосованої рамки. Закон України «Про основні засади молодіжної політики» визначає молодь як людей віком від 14 до 35 років включно. Резолюція Ради Безпеки ООН 2250 використовує в межах відповідного порядку денного вікову категорію 18–29 років. Розбіжність відображає різні завдання документів; організатор програми має зазначати обрану вікову групу, не переносити механічно правила для дорослих на неповнолітніх і враховувати правові вимоги. Закон України № 1414-IX; Рада Безпеки ООН, 2015. Чотирнадцятирічний учень, двадцятирічна студентка та тридцятип’ятирічний молодий батько мають різні освітні, соціальні й безпекові потреби. До того ж вік не визначає однаковий досвід війни, політичні погляди чи готовність до діалогу. Програму слід проєктувати за реальними потребами групи, а не за припущенням, що всі молоді люди становлять однорідну спільноту. Міжнародний порядок денний «Молодь, мир і безпека» У грудні 2015 року Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 2250, що започаткувала окремий порядок денний «Молодь, мир і безпека». Його розвивали наступні резолюції 2419 (2018), 2535 (2020) та 2807 (2025). Документи закріплюють принцип повноцінної участі молодих людей у мирних і безпекових процесах та особливу увагу до захисту молоді, яка потерпає від збройних конфліктів. Рада Безпеки ООН, 2015; Рада Безпеки ООН, 2025. П’ять взаємопов’язаних напрямів цієї рамки охоплюють участь у рішеннях, захист, запобігання насильству, партнерства та питання виходу зі збройних структур і реінтеграції там, де ці процеси справді існують. Останній напрям стосується спеціалізованих обставин і не означає ототожнення молоді з насильницькими групами. Це політико-інституційна рамка, а ефект конкретної освітньої чи громадської програми потребує самостійної емпіричної оцінки. Підрозділ ООН із підтримки миробудування. Реальна участь і символічне представництво Молодь бере участь змістовно, коли має доступ до інформації, здатна пропонувати теми, впливати на вибір рішень, отримувати обґрунтовані відповіді посадовців і контролювати виконання домовленостей. Запрошення на урочисту зустріч або включення молодої людини до фотографії проєкту такого впливу не створює. Практичний тест змістовної участі простий: яку пропозицію молодих людей розглянули, хто ухвалив рішення, який ресурс виділено, чому пропозицію прийняли або відхилили та як повідомлено результат? Коли ці відповіді можна перевірити, участь стає частиною підзвітного управління. Коли відповідальна установа не має наміру передавати жодного впливу, формат потрібно чесно називати інформуванням або консультацією. Simpson, 2018. У яких формах молодь може підтримувати миробудування Визначення проблем громади Молоді люди можуть збирати дані про доступ до освітніх просторів, безпеку маршрутів, використання спільних приміщень, дискримінацію, труднощі переміщених осіб і бар’єри участі. Доцільні короткі анонімні опитування, доступні громадські обговорення, спостереження та спільне картування потреб. Такі інструменти не підміняють професійної оцінки ризиків, але допомагають сформулювати питання, які установа повинна розглянути. Звернення лише до активістів дає однобічну картину. Тому потрібно шукати голоси молодих працівників, людей з інвалідністю, підлітків із сіл, молодих батьків, внутрішньо переміщених осіб та тих, хто віддає перевагу непублічним формам участі. Опитування повинно відокремлювати досвід окремої вибірки від висновків про всю громаду. Молодіжні ради й рішення щодо ресурсів Молодіжні дорадчі органи, самоврядування й громадські організації можуть визначати пріоритети невеликих проєктів, консультувати щодо доступності, контролювати виконання домовленостей та пояснювати результати своїй спільноті. Найкращою перевіркою їхнього впливу стають конкретні рішення органів влади, відкритий бюджет і можливість виправляти помилки. ПРООН реалізує в Україні ініціативи соціальної згуртованості через молодіжну участь, що передбачають співпрацю з державними й місцевими партнерами. Опис проєкту підтверджує існування інституційної практики, але сам по собі не доводить довготривалого зниження міжгрупової ворожості. ПРООН, Social Cohesion through Youth Participation. Волонтерство й підтримка постраждалих Допомога з доступом до навчання, орієнтацією в послугах, організацією безпечного простору та участю в житті громади може посилювати солідарність. При цьому підтримка має спиратися на потреби самих постраждалих. Молоді волонтери не повинні проводити розслідування злочинів, збирати травматичні свідчення без професійного супроводу чи виконувати функції соціальних і медичних служб. Програма ЮНІСЕФ UPSHIFT підтримує розроблення молодіжних соціальних ініціатив. Вона ілюструє спосіб надання молоді інструментів і наставництва. Висновок про те, наскільки така робота змінює рівень насильства чи тривалу суспільну довіру, потребує окремого оцінювання із відповідними показниками. ЮНІСЕФ, UPSHIFT. Діалог і взаємодопомога між групами Молодіжні зустрічі можуть допомогти обговорити спільні локальні проблеми, виробити правила користування просторами та організувати спільні дії. За безпечних умов співпраця людей з різним досвідом здатна сприяти взаєморозумінню. Проте участь у діалозі має бути добровільною, а мета — конкретною. Питання відповідальності за насильство та безпеки постраждалих залишаються визначальними. У громаді, де тривають бойові дії чи присутня загроза повторного насильства, формат зустрічі слід переглянути. Інколи достатньо окремих консультацій, спільного розв’язання господарського питання або дистанційного погодження правил. Детальніше межі викладено у статті «Діалог в українських громадах під час війни». Психологічні механізми: як може виникати ефект Відчуття власного впливу Участь у спільному рішенні здатна підтримувати громадянську дієвість — відчуття, що зусилля можуть привести до змін. Особливе значення має реакція інституції: вона визнає пропозиції, пояснює рішення та виконує взяті зобов’язання. Тому досвід справжньої участі пов’язують із розвитком довіри та відповідальності. Водночас величина цих змін залежить від контексту й потребує вимірювання, а не лише позитивних відгуків учасників. Simpson, 2018. Контакт, спільна мета і співпраця Метааналіз Петтігрю й Тропп, який охопив численні дослідження міжгрупового контакту, виявив стійкий загальний зв’язок контакту зі зменшенням упереджень. Однак цей результат не робить будь-яку зустріч корисною. Примус, нерівність впливу, відсутність безпеки та ворожі правила можуть погіршити взаємодію. У молодіжних програмах пріоритет мають спільні посильні завдання, зрозумілі ролі й захищене право припинити участь. Pettigrew і Tropp, 2006; Теорія міжгрупового контакту. Норми групи та ставлення до несправедливості Молодіжні середовища впливають на те, як прийнято висловлювати незгоду, реагувати на образи, допомагати новим членам групи та оскаржувати несправедливі правила. Освітня робота може відкривати можливості для перевірки стереотипів і обговорення прав та відповідальності. Водночас великий огляд 418 експериментів зі зменшення упереджень виявив серйозні обмеження доказів щодо стійких наслідків коротких занять. Paluck та ін., 2021. Інституційна справедливість Коли адміністрація або місцева влада публічно пояснює рішення, забезпечує рівний доступ і реагує на скарги, учасники отримують досвід передбачуваних правил. Молодіжний проєкт може допомогти такі правила створити або перевірити. Такий механізм є психологічно обґрунтованим, але не знімає потреби в незалежному аналізі реального доступу до ресурсів, виконання рішень і довіри. Розгорнутий предмет міжгрупової довіри має окрему канонічну сторінку. Освіта для миру: чого навчати і що підтверджено дослідженнями Освіта для миру охоплює знання про права людини, способи ненасильницького врегулювання суперечок, критичне мислення, повагу до людської гідності, участь у демократичних процедурах і аналіз причин насильства. Рекомендація ЮНЕСКО 2023 року пов’язує ці завдання зі змістом навчання, шкільним середовищем, підготовкою педагогів і реальною участю учнів. ЮНЕСКО, Рекомендація щодо освіти для миру, 2023. Що показав метааналіз 2026 року Метааналіз Ю, Лю і Мен 2026 року об’єднав 90 випробувань програм освіти для миру з приблизно 15 тисячами дітей та підлітків. У середньому автори знайшли поліпшення соціальних цінностей, навичок урегулювання конфліктів і деяких позитивних особистісних показників, а також зниження вимірюваної агресивної поведінки. Ефекти залежали від умов програми й характеристик учасників. Це важливе узагальнення результатів освітніх втручань, яке потребує окремого аналізу якості включених досліджень. Yu, Liu і Meng, 2026. Метааналіз підтверджує можливість впливу на близькі освітні та поведінкові результати. Він не доводить, що короткий урок запобігає війні, що навчання забезпечує примирення після масового насильства або що однакова програма матиме той самий ефект у кожній громаді. Для ширших суспільних висновків потрібні інші дослідження та тривале спостереження. Школа як середовище мирних практик Систематичний огляд Арістанбек та співавторів, опублікований у 2026 році, розглядає впровадження освіти для позитивного миру в школах і підкреслює роль повсякденних стосунків, шкільної культури та місцевого середовища. Урок про ненасильницьке спілкування матиме обмежене значення, коли сама школа використовує принизливі покарання чи не реагує на дискримінацію. Arystanbek та ін., 2026. Ефективна освітня практика поєднує аналіз реальних ситуацій, правила безпечного висловлювання, опрацювання прав і відповідальності, вправи з прийняття спільних рішень та можливість випробувати їх у шкільному житті. Для українських учнів це можуть бути питання доступу до укриттів, включення нових однокласників, користування спільним обладнанням, допомоги під час тривалих перерв у навчанні. Чого слід уникати в навчанні Освітні вправи не потребують повторного проживання травматичних подій, публічного переказування особистих втрат або розігрування сцен катувань та бойових дій. Не варто пропонувати учням «стати на місце агресора» як обов’язкову умову порозуміння. Педагог має чітко відокремлювати історичні та правові факти, почуття учасників, права постраждалих і безпечні способи участі. Така позиція узгоджується з правозахисною рамкою ЮНЕСКО. Безпека молодих учасників і захист постраждалих Добровільність та поінформована згода Перед вступом до програми молоді люди мають знати мету, правила, ризики, можливість відмовитися, спосіб опрацювання персональних даних і контакти відповідальних осіб. Відмова від діалогової вправи не повинна призводити до втрати освітньої можливості чи допомоги. Для неповнолітніх потрібні вікововідповідні пояснення та належні правові процедури участі й захисту. Людина, яка пережила насильство, сама визначає, чи хоче говорити про свій досвід. Її не можна використовувати як джерело «емоційного уроку» для інших учасників. Безпека, право на мовчання, визнання завданої шкоди, відповідальність за злочини та можливість покинути захід є необхідними. Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих. Фізична безпека під час війни Організатор має перевірити наявність доступного укриття, дії під час повітряної тривоги, безпечність маршруту, правила евакуації й способи зв’язку. Місце та час публічної зустрічі обирають з урахуванням поточної безпекової ситуації, а ризик може вимагати зміни формату або скасування події. Молодих волонтерів не слід залучати до завдань, які належать аварійним, безпековим чи спеціалізованим службам. Цифрова приватність і чутлива інформація Онлайн-формат підвищує доступність участі, але створює ризики запису, оприлюднення адрес, імен, місця перебування та особистих історій. Забезпечують окрему згоду на запис, мінімізують збір даних, встановлюють строк їх зберігання та спосіб видалення. Не збирають і не поширюють відомості про військові об’єкти, маршрути оборони, розташування постраждалих або іншу інформацію, що може становити небезпеку. Нерівність влади, тиск і захищені скарги Молодий учасник може відчувати залежність від вчителя, керівника, донора або посадовця. Тому потрібні незалежний канал скарг, зрозумілий порядок розгляду конфліктів інтересів і право вийти з проєкту. Рішення про участь має залишатися добровільним і не впливати на отримання базових послуг. Особливо важливо не вимагати публічної згоди з позицією старших організаторів. Україна: молодь, війна і відновлення суспільних зв’язків Російська агресія порушила освітні траєкторії, житлову й професійну стабільність, безпеку та сімейні зв’язки багатьох українців. Досвід підлітків у прифронтових громадах, молодих людей за кордоном і тих, хто повертається додому, відрізняється. У цій ситуації миробудівна політика повинна спиратися на фактичні потреби молоді, а не на абстрактну модель «постконфліктного примирення». ПРООН, «Вплив війни на молодь в Україні — 2025». Опитування, проведене у вересні 2025 року серед 2050 молодих людей в Україні та 600 молодих українців у країнах ЄС, досліджувало волонтерство, можливості впливу на рішення, міграційні наміри й участь у відновленні. Це цінна описова картина, яку слід читати з урахуванням методики, відмінностей підгруп і меж вибірки. Дані не свідчать автоматично, що певна програма громадської участі вже спричинила конкретні зміни. ПРООН, методика й результати дослідження 2025 року. Практичні завдання для українських громад Молодіжні ради можуть оцінювати доступність громадських просторів та освітніх послуг, допомагати встановлювати прозорі правила використання ресурсів, брати участь у відновленні бібліотек і молодіжних центрів, налагоджувати співпрацю між новими та давніми жителями. Такі заходи доцільно пов’язувати із ширшими цілями соціальної згуртованості та місцевої підзвітності. ЮНІСЕФ у програмі UPSHIFT демонструє приклади молодіжних ініціатив і підтримки молодих людей через наставництво. Окремо створена Молодіжна дорадча команда ЮНІСЕФ в Україні на 2026–2028 роки є прикладом механізму включення молодих людей до підготовки та оцінювання гуманітарних і відновлювальних рішень. Обидва приклади підтверджують наявність практичних каналів участі; ефективність потрібно оцінювати за впливом на рішення та добробут учасників. ЮНІСЕФ, UPSHIFT; ЮНІСЕФ, Young People Action Team. Миробудування не покладає на постраждалих обов’язок примиритися Психологічна робота в українських громадах повинна прямо враховувати правовий статус російської агресії, відповідальність за завдану шкоду та право потерпілих на справедливість. Припинення бойових дій, соціальна співпраця всередині громади, відновлення довіри, правосуддя й прощення мають різні умови. Молодіжне миробудування може підтримувати безпечні суспільні відносини без вимоги контакту з агресором або відмови від захисту власних прав. Як створити молодіжну миробудівну програму Крок 1. Визначити конкретну проблему Організатори разом із молодими людьми формулюють проблему: наприклад, нерівний доступ до спільного простору, недовіра між групами жителів, відсутність відповіді установи на пропозиції учнів або випадки дискримінаційного ставлення. Потрібно встановити, що саме підлягає зміні та хто юридично чи організаційно відповідає за рішення. Крок 2. Залучити різні голоси Запрошення поширюють через декілька доступних каналів, забезпечують можливість дистанційної й анонімної участі, зважають на бар’єри, пов’язані з роботою, інвалідністю, переміщенням або доглядом за дітьми. Молоді люди самі визначають прийнятні форми висловлювання, а результати консультацій не приписують автоматично всій віковій групі. Крок 3. Перевірити ризики та гарантії Команда оцінює безпеку, нерівність влади, конфіденційність, процедури захисту неповнолітніх, можливість скарги й виходу. Якщо ризики надмірні, діяльність змінюють або не проводять. Інформована згода є процедурою, яка підтримується протягом програми, а не разовим підписом. Крок 4. Надати молоді право на рішення Потрібні визначені повноваження, бюджет або інший ресурс, доступ до відповідальної установи, прозорий порядок відповіді на пропозиції. Спільний проєкт має бути посильним, а молоді люди повинні бачити, як саме їхні дії вплинули на результат. Наставники відповідають за безпеку та виконання спеціалізованих завдань. Крок 5. Поєднати навчання, дію та перевірку Освітню частину будують навколо прав, процедур, розв’язання суперечностей, безпеки та аналізу реальних проблем. Після виконання завдання перевіряють, які домовленості запрацювали, хто залишився поза програмою, чи виникли негативні наслідки, та повідомляють громаді результати. Модель відповідає орієнтирам змістовної молодіжної участі в порядку денному ООН. Як оцінювати результативність та небажані наслідки Кількість тренінгів, присутніх людей, волонтерських годин і публікацій показує масштаб активності. Вона не дає підстав стверджувати, що міжгрупова довіра зросла, дискримінація зменшилась або безпека покращилася. Для кожної програми визначають очікувані зміни та вимірюють їх до й після діяльності; там, де можливо й етично, використовують придатну групу порівняння. Paluck та ін., 2021. Показники процесу Перевіряють доступність участі, різноманітність груп, відкритість процедури рішень, частку отриманих відповідей, виконання домовленостей, безпеку заходів і належне реагування на скарги. Необхідно враховувати людей, які відмовилися від участі, та не перетворювати відповідь на опитування на прихований обов’язок. Показники проміжних змін Можна досліджувати знання про права, здатність домовлятися, готовність до спільної роботи, розуміння процедур, почуття впливу та довіру до конкретної установи. Важливо використовувати зрозумілі запитання, узгоджені з віком учасників, та документувати метод вимірювання. Самооцінка компетентності може відрізнятися від фактичної поведінки. Показники тривалих змін Перевіряють повторну співпрацю між групами, виконання рішень, доступ до спільних ресурсів, частоту конкретних випадків дискримінації, зміни норм та інституційних процедур. Тривалі наслідки потрібно вимірювати з часовою відстанню. Зміни на рівні громади можуть залежати від війни, економіки та інших подій, тому проста різниця «до і після» ще не доводить причинного впливу програми. Ризики, які теж потрібно вимірювати Небажаними наслідками можуть бути загострення ворожості, розголошення чутливих даних, приниження учасників, надмірний тиск, посилення нерівності, емоційне виснаження та витіснення менш активної молоді. Потрібні процедури фіксації таких випадків, незалежного розгляду й перегляду програми. Порівняльні дослідження освітніх втручань підтверджують загальну перспективність певних форматів, але не гарантують безпеки чи ефективності будь-якої місцевої ініціативи. Yu, Liu і Meng, 2026. Типові помилки в молодіжному миробудуванні Перша помилка — запрошувати молодь до вже ухваленого рішення заради формальної звітності. Друга — плутати відвідування заходу з успішним подоланням конфлікту. Третя — переносити навчальну модель із відносно безпечної школи в громаду, яка перебуває під обстрілами, без нової оцінки ризиків. Четверта помилка — вважати, що всі молоді люди мають однаковий досвід і потреби. П’ята — вимагати від постраждалих публічної розповіді, примирення чи прощення. Шоста — підміняти відповідальність держави ентузіазмом волонтерів. Сьома — оцінювати лише тих, хто завершив навчання, не враховуючи тих, хто вийшов із програми через небезпеку, тиск або незгоду. Поширені запитання Чи можна долучатися до миробудування під час війни? Так. У межах безпечних можливостей молодь може зміцнювати співпрацю всередині українських громад, підтримувати постраждалих, впливати на відбудову та створювати доступні простори. Це не вимагає контакту з агресором і не підміняє оборону, правосуддя чи захист прав людини. Чи зобов’язана молодь брати участь у діалозі? Ні. Участь є добровільною. Людина може обрати інший вид громадської діяльності або відмовитися від програми. Особливо уважно слід оцінювати ситуації влади, залежності та досвіду насильства. Добровільність і згода. Чи доведено, що уроки толерантності запобігають війні? Метааналізи підтримують можливість поліпшення певних соціальних, освітніх і поведінкових показників. Висновок про запобігання війні не випливає з короткострокового вимірювання шкільних умінь чи ставлень. Yu та ін., 2026. Чим молодіжна рада відрізняється від символічної консультації? Змістовна рада має доступ до інформації, право формулювати пропозиції, відстежує відповіді посадовців і може впливати на реальні рішення. Саме створення дорадчого органу ще не підтверджує ефективності участі. Чи доречна медіація під час булінгу? Для систематичного цькування, погроз, насильства та істотної нерівності влади першочергові захист постраждалого й належні процедури реагування. Добровільна медіація може бути доречною для інших, відносно рівноправних суперечок під наглядом компетентних дорослих. Як брати участь молоді, яка живе за кордоном? Слід створювати безпечні онлайн-канали, узгоджувати часові пояси, забезпечувати конфіденційність та доступність. Учасників не потрібно спонукати розкривати місце перебування. Думка окремих представників діаспори не замінює голосу всієї молоді за кордоном. Який найкращий показник успіху молодіжної програми? Єдиного універсального показника немає. Поєднують реальний вплив на рішення, безпеку, поведінкову співпрацю й результат щодо чітко визначеної місцевої проблеми. Дані бажано збирати на початку та згодом повторно, перевіряючи також небажані наслідки. Пов’язані статті Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження Участь жінок у миробудуванні: умови, бар’єри та доказовість Інклюзивне миробудування: доступність та різні потреби громад Джерела Arystanbek, A., Bukutova, A., Toleu, G., Parmenter, L., Cremin, H., & Ospanbek, A. (2026). Implementing positive peace education in schools: A systematic literature review of global practices. Educational Research Review, 50, 100759. https://doi.org/10.1016/j.edurev.2025.100759 Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice Reduction: Progress and Challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A Meta-Analytic Test of Intergroup Contact Theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Simpson, G. (2018). The Missing Peace: Independent Progress Study on Youth, Peace and Security. United Nations Population Fund and United Nations Peacebuilding Support Office. https://www.unfpa.org/resources/missing-peace-independent-progress-study-youth-and-peace-and-security United Nations Children's Fund (UNICEF). (б. р.). Youth in Action: How UPSHIFT Is Helping Shape Ukraine's Future. https://www.unicef.org/ukraine/en/upshift United Nations Children's Fund (UNICEF). (2026). UNICEF Ukraine Young People Action Team, 2026–2028. https://www.unicef.org/ukraine/en/ypat-2026 United Nations Development Programme (UNDP). (б. р.). Social Cohesion through Youth Participation. https://www.undp.org/ukraine/projects/social-cohesion-through-youth-participation United Nations Development Programme (UNDP) & Ministry of Youth and Sports of Ukraine. (2026). Impact of War on Youth in Ukraine – 2025. https://www.undp.org/uk/ukraine/publications/vplyv-viyny-na-molod-v-ukrayini-2025 United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization (UNESCO). (2023). Recommendation on Education for Peace and Human Rights, International Understanding, Cooperation, Fundamental Freedoms, Global Citizenship and Sustainable Development. https://www.unesco.org/en/legal-affairs/recommendation-education-peace-and-human-rights-international-understanding-cooperation-fundamental United Nations Peacebuilding Support Office. (б. р.). The Youth, Peace and Security Agenda. https://www.un.org/peacebuilding/en/policy-issues-and-partnerships/policy/youth United Nations Security Council. (2015). Resolution 2250 (2015), Youth, Peace and Security. https://press.un.org/en/2015/sc12149.doc.htm United Nations Security Council. (2025). Resolution 2807 (2025), S/RES/2807. https://digitallibrary.un.org/record/4095916/files/S_RES_2807_%282025%29-EN.pdf United Nations Youth Office. (2026). Youth, Peace and Security. https://www.un.org/youthaffairs/en/youth-peace-and-security Yu, Y., Liu, W., & Meng, X. (2026). The Impacts of Peace Education: A Meta-Analysis. International Journal of Educational Development, 122, 103556. https://doi.org/10.1016/j.ijedudev.2026.103556 Верховна Рада України. (2021; чинна редакція зі змінами). Закон України «Про основні засади молодіжної політики» № 1414-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1414-20

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Довгострокові результати миробудівних втручань — це зміни в міжгрупових відносинах, практиках ненасильницького розв’язання суперечок, безпеці, довірі та суспільних інституціях, які зберігаються після завершення програми. Їх оцінюють за повторними вимірюваннями протягом місяців або років, зіставляючи спостережувані зміни з тим, що могло б статися без втручання. Наукова відповідь залежить від виду програми, суспільного контексту, тривалості спостереження та того, який саме результат досліджують. Деякі миробудівні втручання мають підтверджені ефекти, що зберігаються через тривалий час. Проте такі результати нерівномірні: зміни поведінки можуть переживати програму навіть за невеликої зміни переконань, а покращення ставлення до учасників зустрічі може не поширитися на ширшу громаду. Комплексний огляд Hultman і Mousa (2025) розглядає саме цей розрив між короткочасною деескалацією, місцевою довірою та стійким миром. Що означає «довгостроковий результат» у психології миру У дослідженнях немає одного універсального терміну, після якого вплив програми автоматично стає довгостроковим. Для короткого навчального заходу повторне опитування через три місяці вже дає важливі відомості про збереження знань і ставлень. Для зміни міжгрупових норм, інституційних практик або ризику повторного насильства можуть бути потрібні роки. Тому звіт має називати конкретний проміжок часу — наприклад, шість місяців, один або три роки — і точку відліку: початок програми, завершення активної фази чи припинення зовнішнього фінансування. Слід розрізняти щонайменше чотири поняття. Негайний результат — зміна, виміряна під час програми або одразу після неї. Збереження ефекту — наявність порівнюваної зміни під час відкладеного вимірювання. Стійкість механізму — продовження процесу, завдяки якому зміни підтримуються, наприклад роботи місцевої медіації чи спільної практики ухвалення рішень. Суспільний довготривалий вплив — наслідки для безпеки, рівності, довіри до установ і відносин між групами, включно з людьми, які особисто не брали участі у втручанні. Велике значення має одиниця вимірювання. Одна людина може повідомляти про нижчий рівень упереджень, учасники однієї громади — про меншу кількість суперечок, а районна статистика — про зміни в насильницьких інцидентах. Ці показники відповідають на різні запитання. Перехід від поліпшення індивідуального ставлення до твердження про попередження майбутньої війни потребує окремих причинних доказів. Огляд Hultman і Mousa прямо вказує на прогалину між експериментальними змінами на рівні особи та стійкими результатами на рівні суспільства. За якими показниками перевіряють стійкість Психологічні показники охоплюють готовність до співпраці, сприйняття загроз, довіру, емпатію, уявлення про допустимість насильства, міжгрупові стереотипи, очікування поведінки інших та відчуття безпеки. Поведінкові показники — фактичну участь у спільних справах, способи вирішення суперечок, доступ до механізмів скарг, випадки дискримінації, підтримку постраждалих і повторюваність конфліктних інцидентів. Інституційні показники стосуються доступності послуг, справедливості процедур, представництва та відповідальності посадових осіб. Зміна анкети може виявитися короткочасною, тоді як освоєна практика ненасильницького врегулювання зберігатиметься роками. Можливий і зворотний випадок: учасники починають позитивніше висловлюватися про іншу групу, проте реальні правила доступу до ресурсів залишаються незмінними. Саме тому програма потребує окремих психологічних, поведінкових та інституційних показників. Методичну основу цього розрізнення розкрито у статті «Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження». Що показують систематичні огляди та метааналізи Найбільш розвинена експериментальна база стосується зменшення упереджень, міжгрупового контакту й освітніх програм. Її висновки важливі для миробудування, але кожне з цих втручань охоплює лише частину завдань післявоєнного відновлення. Зменшення стереотипів не можна вважати самостійним доказом відновлення прав постраждалих, стабільності державних інституцій чи відсутності повторного насильства. Paluck, Porat, Clark і Green (2021) проаналізували 418 експериментів, описаних у 309 публікаціях. Приблизно три чверті досліджень стосувалися відносно коротких і малозатратних втручань. Автори наголошують, що довготривалий вплив багатьох таких підходів лишається недостатньо визначеним, а вибіркова публікація успішних результатів може створювати надто оптимістичне враження. Висновок із цього огляду стосується якості знання: наукових перевірок багато, проте великих і тривалих досліджень стійкого миробудування значно менше. Метааналіз Hsieh, Faulkner і Wickes (2022) охопив 69 експериментальних груп втручань і 24 378 учасників у реальних умовах. Середній ефект зменшення упереджень був позитивним, але результати помітно відрізнялися між програмами та групами. Широкий інтервал прогнозування означає, що позитивний середній показник не гарантує успіху конкретного нового проєкту. Автори також виявили дані про збереження ефектів у часі, але їх не слід автоматично поширювати на всі види миробудівних програм і багаторічні наслідки. Міжгруповий контакт: коли зміни переживають зустріч Метааналіз Pettigrew і Tropp (2006) засвідчив загальний зв’язок між міжгруповим контактом і нижчими упередженнями в широкому колі досліджень. Це вагома основа для механізму контакту, однак метааналіз сам собою не доводить, що проведений захід надовго змінить рівень насильства в окремій громаді. Для цього потрібні дослідження з відкладеним спостереженням, належним порівнянням і вимірюванням реальної поведінки. У метааналізі польових контактних програм Lemmer і Wagner (2015) окремо оцінювалися відкладені вимірювання. Автори виявили свідчення того, що зниження етнічних упереджень може зберігатися щонайменше протягом місяця після завершення втручання. Водночас група досліджень із відкладеним спостереженням була набагато меншою за загальну сукупність. Таким чином, наявність певного післядійового ефекту підтверджена краще, ніж універсальна багаторічна стійкість. На практиці важливо, чи існують для контакту безпечні умови, рівний доступ до участі, спільна змістовна діяльність і підтримка місцевих інституцій. Одна разова зустріч між людьми, які потім повертаються до сегрегованого середовища або небезпечних відносин, має іншу логіку, ніж тривала співпраця у спільній справі. Відповідно, порівнювати такі програми лише за кількістю учасників означає втрачати їхній головний механізм. Інформаційні програми та зміна суспільних норм Польовий експеримент Paluck (2009) у Руанді вивчав вплив радіопрограми на міжгрупову взаємодію. Дослідження виявило зміни в сприйнятті суспільних норм і поведінці, тоді як приватні переконання змінювалися не так однозначно. Його важливий внесок полягає в розрізненні особистих поглядів і того, що люди вважають прийнятною поведінкою у своїй спільноті. Це дослідження тривало протягом року, проте тривалість самого втручання не дорівнює тривалості результату після його закінчення. Якщо програма діяла дванадцять місяців і зміни виміряли наприкінці, коректний висновок стосується впливу за час участі. Для відповіді на запитання, чи збережеться зміна після припинення радіомовлення, потрібне додаткове відкладене спостереження. Таке розрізнення захищає від поширеної помилки у звітах про «довгострокову ефективність». Дослідження, у якому ефект перевірили через три роки: Ліберія Особливо показовою є програма поширення альтернативного врегулювання земельних суперечок у сільських громадах Ліберії. Її вивчали в експериментальному дизайні, а потім повторно відвідали громади через три роки. Початкові результати та подальше спостереження опубліковані відповідно у працях Blattman, Hartman і Blair (2014) та Hartman, Blair і Blattman (2021). Під час трирічного повторного оцінювання в громадах, які отримали програму, дослідники виявили стійке зменшення насильницьких суперечок. Зміни норм на користь ненасильницького врегулювання були меншими, ніж зміни самої конфліктної поведінки. Отже, практику можна змінити й підтримати через організацію доступних способів переговорів, навіть коли повне перетворення переконань не відбувається. Цей результат є сильнішим аргументом на користь стійкості, ніж післяпрограмне опитування одразу після тренінгу. Проте висновки щодо права власності, інвестицій і розподілу вигод були неоднорідними. Політично пов’язані жителі повідомляли про більшу захищеність майнових прав, а люди зі слабшими зв’язками — про меншу. Це особливо важливо для оцінювання миробудування: зниження загальної кількості насильницьких суперечок може співіснувати з нерівним розподілом безпеки й можливостей. Програма, яку оцінюють лише за середнім ефектом, може приховувати погіршення становища окремих груп. Трирічні результати дослідження безпосередньо підтверджують необхідність аналізу розподільчих наслідків. Ліберійський випадок дає доказ принципової можливості довготривалих змін у конкретних умовах. Він не доводить, що аналогічні тренінги матимуть такий самий ефект у кожному регіоні, під час активної війни чи в іншій системі земельних і владних відносин. Механізм, інституційне середовище та відмінності між групами становлять частину результату, а не другорядні обставини. Чому короткочасний успіх не завжди стає стійким миром Зміни учасників не обов’язково охоплюють громаду Добровільна участь нерідко залучає людей, які вже відкриті до діалогу або мають ресурси для участі. Після завершення програми їхні переконання можуть покращитися, проте більшість мешканців, особливо ізольованих, найбільш постраждалих або політично маргіналізованих, не матимуть такого досвіду. Без поширення нових норм через місцеві мережі, установи та публічні практики індивідуальний результат може залишитися локальним. Змішувати результати учасників із впливом на все суспільство методологічно неправильно. Середовище може підтримати або зруйнувати ефект Повторні акти насильства, погіршення безпеки, дискримінаційні рішення, безкарність або боротьба за житло та ресурси можуть повернути загрозу і недовіру навіть після успішної програми. І навпаки, передбачувані процедури скарг, захист прав, незалежні установи й доступні способи співпраці створюють умови для практичного закріплення змін. У синтезі Hultman і Mousa (2025) мирні відносини розглядаються як взаємодія безпеки, суспільних норм і інституційних механізмів. Поведінка і переконання змінюються з різною швидкістю Людина може продовжувати дотримуватися безпечної процедури врегулювання конфлікту, навіть якщо її особисті емоції щодо іншої групи складні. Водночас теплота до конкретного знайомого представника групи може співіснувати з недовірою до державної інституції чи невизнаними претензіями. Тому оцінювання, яке вимагає одночасного покращення всіх психологічних шкал, здатне недооцінити практичне досягнення, а оцінювання лише «позитивного ставлення» — перебільшити глибину змін. Польові результати Paluck (2009) і Hartman та співавторів (2021) ілюструють цю розбіжність. Важливий механізм відтворення змін Стійкий вплив більш імовірний там, де після припинення гранту продовжують працювати місцеві правила, навчені посередники, механізми представництва, доступ до правосуддя й спільні процедури. Це правдоподібне пояснення стійкості, яке треба перевіряти, а не автоматично зараховувати до доведених причин. У конкретному дослідженні потрібні відомості про те, які практики залишилися, хто їх підтримує, кому вони доступні та як реагують на нові потрясіння. Миробудування, психічне здоров’я і можливі небажані наслідки Довгострокова ефективність потребує одночасно вимірювати користь та шкоду. Програма може сприяти суспільному обговоренню минулого і водночас викликати значний психологічний дистрес у частини учасників. Так само зменшення відкритих конфліктів може бути наслідком придушення скарг чи страху говорити, а не встановлення безпечних відносин. Тому показники безпеки й добровільності належать до основних результатів, а не до додаткового етичного додатка. Систематичний огляд García Durán, Singh, Avendano і Lund (2026) після відбору 6360 записів включив 15 кількісних досліджень впливу мирних і конфлікторозв’язувальних втручань на психічне здоров’я. Лише два з них були рандомізованими дослідженнями, шість мали поперечний дизайн, а значна частина наявних оцінок — ризик систематичних похибок. Висновки були змішаними: економічна підтримка та реабілітаційні заходи в низці робіт співвідносилися з кращим психологічним благополуччям, тоді як деякі процеси встановлення правди та примирення — з вищим рівнем дистресу серед постраждалих. Цей огляд не дає підстав заявляти, що будь-який процес свідчення обов’язково завдає шкоди або що сама участь спричиняє клінічний розлад. Частина досліджень не дозволяє надійно відокремити вплив процедури від попереднього насильства й інших відмінностей учасників. Водночас наявні сигнали ризику достатні для обов’язкової перевірки безпеки, інформованої згоди, можливості відмови, конфіденційності та доступу до допомоги. Автори систематичного огляду підкреслюють дефіцит якісного довготривалого спостереження. Для постраждалих примирення, пробачення чи участь у діалозі є добровільними можливостями, а не моральними вимогами. Визнання завданої шкоди, відшкодування, відповідальність і гарантії неповторення насильства мають самостійне значення. Відновлення довіри неможливо оцінювати як обов’язок постраждалої людини. У питаннях відповідальності доречно розрізняти психологічні процеси та правові механізми, про що докладніше йдеться у матеріалі «Справедливість і примирення після насильства». Як дослідники встановлюють причинний довгостроковий ефект Надійне дослідження спочатку визначає, який результат і за який період оцінюється. Воно вимірює вихідний стан до втручання, результати одразу після нього та під час кількох відкладених спостережень. Якщо існує відповідна група порівняння, можна перевірити, чи зміни учасників відрізняються від загальних суспільних процесів. Рандомізація, коли вона допустима з етичного та організаційного погляду, покращує оцінювання причинності; належно сплановані квазіекспериментальні дослідження теж можуть бути корисними. Відкладене спостереження і втрати учасників Якщо на повторне опитування повернулися переважно задоволені учасники, результати можуть виглядати стійкішими, ніж у початковій групі. Дослідники мають повідомляти частку втрат, аналізувати їхні причини та перевіряти, наскільки висновки чутливі до можливих відмінностей між тими, хто залишився, і тими, хто вибув. У громадах, постраждалих від війни, переміщення, зміни адрес, небезпека та недоступність зв’язку ускладнюють повторні вимірювання. Втрата контакту з людиною не означає ні погіршення, ні покращення її стану. Контрфактичне запитання і паралельні події Дослідник повинен з’ясувати, що сталося б без конкретного втручання. На рівні громади довіра може змінюватися одночасно з воєнною ситуацією, економікою, переміщенням населення, новими соціальними виплатами чи роботою місцевих установ. Зіставлення показників «до» і «після» без групи порівняння описує часову динаміку, але не доводить причинного внеску програми. Саме тому вимірювання соціальної згуртованості й оцінювання ефективності миробудівного втручання — споріднені, але самостійні дослідницькі завдання. Вплив на людей поза програмою Миробудівні практики можуть поширюватися через родини, місцеві організації та інституції. Це бажаний суспільний результат, але водночас методологічна проблема: якщо учасники контрольної громади також переймають нові норми, порівняння груп може занижувати поширений вплив. Потрібно планувати вимірювання таких непрямих наслідків, а також досліджувати можливі негативні зміни в групах, що залишилися за межами програми. Різниця між результативністю, економністю і стійкістю Програма може продемонструвати ефект, але вимагати надто високих витрат для підтримання в широкій мережі громад. Інша може бути дешевшою і доступнішою, але мати менший або нерівномірний вплив. Економічна оцінка потребує даних про повні витрати, тривалість ефекту, альтернативні способи досягнення того самого результату та витрати на місцеве продовження роботи. Сам лише низький бюджет не підтверджує ефективності, а успішний пілот не доводить безпечності масштабування. Як читати цифри і гучні обіцянки про «стійкий мир» Якщо звіт повідомляє, що 90 відсотків учасників «краще розуміють одне одного», треба дізнатися, коли й яким інструментом це виміряли, чи існувала оцінка до початку програми і скільки учасників пройшли повторне опитування. Це може бути цінною інформацією про задоволеність або навчальний результат, проте без додаткових даних такий показник не доводить довготривалого впливу на громадські відносини. Словосполучення «сталі результати» потребує точного змісту. Чи мається на увазі через пів року нижчий рівень упереджень? Чи використання процедури медіації через три роки? Чи збереження місцевої організації без зовнішніх коштів? Чи зниження насильства серед населення, якого не охоплювали заходи? Кожне твердження вимагає власного показника, часової точки й доказового дизайну. Інша поширена помилка — представляти успішні історії учасників як репрезентативний результат. Якісні інтерв’ю показують механізми, досвід, довіру або прихований ризик, яких іноді не видно в анкетах. Їхня цінність особливо велика для аналізу влади, безпеки та контексту. Але окремі історії не визначають частоту явища у всій громаді без відповідного дослідницького дизайну. Кількісні та якісні дані мають доповнювати одне одного. Україна: які результати потрібно оцінювати під час російської агресії та відновлення В Україні питання довгострокового миробудування виникає в умовах триваючої російської агресії, вимушеного переміщення, руйнування інфраструктури, змін громад і нерівномірного доступу до безпеки. Оцінювання має відображати конкретний предмет: взаємодію мешканців і вимушено переміщених людей, доступ постраждалих до рішень, довіру до місцевих інституцій, безпечне врегулювання внутрішньогромадських суперечок, участь у відновленні та відчуття справедливості. Моделі симетричної відповідальності «двох сторін» не описують міжнародно-правової ситуації російської агресії проти України. Український звіт «Соціальна згуртованість в Україні: тенденції за даними дослідження reSCORE 2024», представлений ПРООН 9 грудня 2024 року, порівнює окремі виміри згуртованості в різні періоди та на різних територіях. Це важливий приклад системного моніторингу соціальних відносин. Однак він не засвідчує, що конкретний діалоговий проєкт спричинив спостережувану зміну показників: для такого висновку потрібна окрема оцінка втручання. Подібну роль відіграють хвильові вимірювання потреб і згуртованості у SHARP, третя хвиля (2024). Вони допомагають помітити контекстні зміни й визначити вразливі місця для дослідження, але причинний внесок окремих програм потребує додаткових порівнянь. Зміни статистики у воєнний час особливо небезпечно приписувати одному втручанню через численні паралельні фактори. Що означає безпека для тривалого результату У деокупованих громадах і серед постраждалих оцінювання має починатися з безпеки, можливості добровільно брати участь, захисту приватних свідчень та дієвого реагування на загрози. Необхідно розрізняти відновлення співпраці між мешканцями, відповідальність за злочини й захист від агресора. Низька участь у спільних заходах може відображати обґрунтовані ризики, а не «неуспішне примирення». Підтвердження прав постраждалих є повноцінним суспільним результатом навіть без показового зближення з тими, хто завдав шкоди. Довготривале місцеве миробудування може вимірювати доступ до чесних процедур, реальні можливості постраждалих впливати на рішення, стійкість громадських ініціатив та кількість безпечно врегульованих внутрішніх суперечок. При цьому слід перевіряти, чи доступний результат людям з інвалідністю, літнім людям, переселенцям, жителям віддалених сіл та іншим групам, чиї потреби легко пропустити у звітах. Про принципи участі докладніше йдеться в матеріалі «Участь постраждалих у миробудуванні: права, представництво та безпека». Якою має бути програма тривалого оцінювання На етапі планування варто описати механізм впливу: яке саме навчання, контакт, співпраця, захисна процедура чи інституційна зміна повинні приводити до конкретного результату. Після цього потрібно обрати показники, які справді відповідають заявленому механізму. Якщо мета — зменшення насильницьких суперечок, однієї шкали «приємності діалогу» недостатньо. Якщо мета — безпечний доступ до громадських рішень, необхідно вивчати реальні бар’єри участі, а не лише число проведених зустрічей. Практична схема передбачає попереднє вимірювання, перевірку після активної фази й відкладені хвилі, узгоджені з логікою програми, наприклад через шість і дванадцять місяців, а для інституційних змін — через кілька років. Це приклади дослідницького планування, а не встановлений універсальний календар. Кожна хвиля має фіксувати соціальні потрясіння, зміни складу громади, підтримку механізмів після фінансування та випадки небажаних наслідків. Достовірність посилюють завчасно визначені основні результати, прозорий облік учасників і втрат, незалежне оцінювання, обґрунтована група порівняння та доступні методи збору даних. Корисно відокремлювати відповідь на запитання «чи відбулася зміна?» від запитань «для кого саме?», «за рахунок чого?» і «якою ціною?». Підсумковий звіт має вказувати обмеження і конкретний горизонт спостереження. Як врахувати справедливість і ризики Середній позитивний ефект недостатній, якщо окрема група втратила захист чи доступ до ресурсів. На це вказує трирічне дослідження у Ліберії, де зменшення насильницьких суперечок поєднувалося з нерівномірними змінами захищеності майнових прав. Для програм в Україні важливо аналізувати результат за різними групами, але робити це зі збереженням конфіденційності та без створення небезпечних списків постраждалих. Коли висновок про ефективність буде передчасним Передчасним є висновок на основі лише кількості заходів, відгуків організаторів, опитувань одразу після навчання, даних без порівняння або короткого періоду без нових інцидентів. Такі свідчення можуть описувати діяльність, охоплення і прийнятність програми. Стійкий причинний вплив потребує додаткових доказів. Особливу увагу слід приділяти програмам, які обіцяють швидке пробачення, гарантовану відсутність конфліктів або універсальне відновлення довіри. Що вже можна вважати доведеним, а що залишається відкритим Підтверджено, що окремі структуровані втручання здатні зменшувати упередження й змінювати міжгрупову поведінку; метааналізи дають підстави очікувати позитивних середніх результатів для певних класів програм. Існують конкретні експериментальні докази збереження змін через місяці та роки, зокрема щодо процедур урегулювання суперечок у Ліберії. Hsieh та співавтори (2022) і Hartman та співавтори (2021) підтримують ці різні за масштабом висновки. Менш визначеними залишаються багаторічна дієвість коротких діалогових і медійних програм, перенесення успіху учасників на все суспільство, стійкість результатів під час нового спалаху насильства та співвідношення психологічних і інституційних змін. Дослідження психічного здоров’я в миробудуванні наразі показують неоднорідні ефекти й суттєві методологічні обмеження. Ці прогалини систематизують Paluck та співавтори (2021), Hultman і Mousa (2025) та García Durán та співавтори (2026). Найкраща практична позиція полягає в тому, щоб будувати довгострокове оцінювання разом із програмою, відкрито називати час і рівень результату, перевіряти безпеку та розподіл наслідків і відокремлювати встановлені причинні ефекти від перспективних припущень. Такий підхід створює знання, потрібне для вибору між різними втручаннями та відповідального використання суспільних ресурсів. Поширені запитання Через який час можна сказати, що миробудівна програма дала тривалий ефект? Єдиної кількості місяців для всіх програм немає. Відкладене вимірювання через кілька місяців уже дає інформацію про збереження короткочасного результату, а оцінювання суспільних інституцій часто потребує років. Потрібно прямо зазначати, що виміряно і через який час після завершення активного втручання. Результат через три місяці слід називати тримісячним, а не безстроковим. Чи доводить зменшення упереджень, що вдалося попередити насильство? Зменшення упереджень є важливим психологічним показником, але доведення попередження насильства потребує окремих поведінкових та суспільних даних. Зв’язок між установками, нормами, реальними загрозами та можливістю застосування насильства складний. Огляд Hultman і Mousa (2025) показує, чому не варто ототожнювати зміни індивідуальних поглядів зі стійким миром. Чи обов’язково після миробудівної програми має зрости довіра? Довіра може відновлюватися поступово й вибірково залежно від безпеки, відповідальності та передбачуваності установ. У ситуаціях реальної загрози обережність або недовіра можуть бути обґрунтованими. Програму можна оцінювати за правами, захистом і доступом до справедливих процедур без вимоги до постраждалих демонструвати позитивні емоції. Чи означає трирічний результат у Ліберії, що всі програми медіації працюють роками? Ні. Це експериментальний доказ стійкості певних наслідків конкретної програми за відповідних умов. Він важливий для розроблення гіпотез та інструментів оцінювання, але переносимість до інших спільнот і конфліктів потребує нових досліджень. До того ж автори виявили нерівномірні вигоди між групами. Чи може програма примирення зашкодити психологічному благополуччю? Такі ризики необхідно враховувати. Систематичний огляд 2026 року виявив змішані результати, а для частини процедур встановлення правди — зв’язок із підвищеним дистресом. Через обмеження досліджень ці асоціації не слід трактувати як універсальну причинну закономірність. Безпека, добровільність, захист постраждалих і можливість відмовитися від участі залишаються обов’язковими. Чи можна використовувати українські опитування згуртованості для оцінювання програм? Так, як джерело контексту, тенденцій та потенційних показників. Звіти reSCORE 2024 допомагають виявляти зміни у відносинах і довірі. Водночас приписати зміну одному конкретному проєкту можна лише за належного дизайну оцінювання, який відокремлює вплив втручання від впливу війни та інших подій. Пов’язані статті Порівняння програм міжгрупового контакту та діалогу — порівняння контактних та діалогових програм за доказовістю і результатами. Як оцінювати обіцянки програм примирення та зниження ворожнечі — практичні критерії для перевірки обіцянок і тверджень про ефективність. Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження — основні показники, дослідницькі дизайни та правила інтерпретації. Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — предмет, механізми й рівні миробудування. Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки — як оцінювати ризик небажаних наслідків. Участь постраждалих у миробудуванні: права, представництво та безпека — права та добровільна участь у процесах відновлення. Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій — як діють місцеві механізми співпраці. Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — співвідношення відповідальності, прав і відновлення відносин. Джерела Blattman, C., Hartman, A. C., & Blair, R. A. (2014). How to Promote Order and Property Rights under Weak Rule of Law? An Experiment in Changing Dispute Resolution Behavior through Community Education. American Political Science Review, 108(1), 100–120. https://doi.org/10.1017/S0003055413000543 García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: a systematic review. Conflict and Health, 20, Article 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2 Hartman, A. C., Blair, R. A., & Blattman, C. (2021). Engineering Informal Institutions: Long-Run Impacts of Alternative Dispute Resolution on Violence and Property Rights in Liberia. The Journal of Politics, 83(1), 381–389. https://doi.org/10.1086/709431 Hsieh, W., Faulkner, N., & Wickes, R. (2022). What reduces prejudice in the real world? A meta-analysis of prejudice reduction field experiments. British Journal of Social Psychology, 61(3), 689–710. https://doi.org/10.1111/bjso.12509 Hultman, L., & Mousa, S. (2025). From ceasefire to cohesion: An integrated review of peacemaking and peacebuilding. Economic Policy, 40(124), 931–967. https://doi.org/10.1093/epolic/eiaf011 Lemmer, G., & Wagner, U. (2015). Can we really reduce ethnic prejudice outside the lab? A meta-analysis of direct and indirect contact interventions. European Journal of Social Psychology, 45(2), 152–168. https://doi.org/10.1002/ejsp.2079 Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989 Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 United Nations Development Programme, Centre for Sustainable Peace and Democratic Development та партнери. (2024). SHARP: Assessing Social Cohesion, Resistance, and People’s Needs in Ukraine Amid Russian Full-Scale Invasion — Wave 3 (2024). Офіційна сторінка дослідження United Nations Development Programme, Centre for Sustainable Peace and Democratic Development та партнери. (2024). Соціальна згуртованість в Україні: тенденції за даними дослідження reSCORE 2024. Офіційна сторінка звіту

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дослідження міжгрупового конфлікту — це систематичне вивчення причин, динаміки та наслідків протистояння між соціальними групами, а також умов зниження насильства, відновлення довіри й безпечної співпраці. Воно поєднує психологічні вимірювання з аналізом суспільних обставин: прав, ресурсів, інституцій, групових норм та історичного досвіду. Наукове запитання визначає метод. Опитування показує поширеність певних суджень, інтерв’ю розкриває значення досвіду, спостереження описує взаємодію, а правильно спроєктований експеримент допомагає перевіряти причинні припущення. В умовах насильства достовірність дослідження тісно пов’язана з його безпечністю. Рекомендації ОЕСР щодо оцінювання миробудування наголошують на необхідності аналізу конфліктного середовища та врахування наслідків самого збору даних. Предмет дослідження: які явища вивчають Міжгруповий конфлікт виникає або підтримується тоді, коли люди оцінюють події та взаємодіють з огляду на належність до груп, пов’язують інтереси своєї спільноти з інтересами інших, відчувають загрози, конкурують за ресурси або відстоюють справедливість. Відповідні дослідження аналізують групові уявлення, поведінку, соціальні норми, емоції, інституційні умови й фактичний досвід шкоди. Предметом може бути міжгрупова недовіра, сприйняття безпеки, соціальна дистанція, готовність до спільних рішень, підтримка дискримінаційних правил, здатність установ розв’язувати суперечки або наслідки конкретної діалогової програми. Це різні об’єкти вимірювання. Показник готовності до розмови не встановлює, чи відновлено справедливість, а позитивна оцінка іншої групи не доводить, що людина почуватиметься безпечно поруч із нею. Міжгрупове протистояння має історичний та правовий контекст. Психологічне пояснення того, як люди сприймають опонентів, не замінює встановлення фактичної відповідальності за агресію, насильство та порушення прав. Дослідник визначає, де аналізує сприйняття, де поведінку, а де документовані події або інституційні процеси. Рівні аналізу: люди, групи, громади та інституції Індивідуальний рівень Тут вимірюють страх, гнів, недовіру, упередження, відчуття загрози, досвід контакту та готовність до співпраці. Людина може водночас підтримувати рівні права різних груп і уникати взаємодії через попередній досвід небезпеки. Тому дослідники розділяють ставлення, емоції, обставини й конкретні вчинки. Групові норми та спільні уявлення Важливим є те, що учасники вважають нормальним і допустимим у своїй спільноті. Це може не збігатися з їхніми приватними переконаннями. У польовому дослідженні медіапрограми в Руанді Палук виявила зміни у сприйнятті норм та окремих поведінкових реакціях за значно слабших змін приватних переконань. Цей результат демонструє потребу вимірювати норми і ставлення окремо. Взаємодія груп Оцінюють частоту, добровільність, якість та наслідки контактів. Великий метааналіз Петтігрю і Тропп засвідчив загальний зв’язок контакту зі зменшенням упереджень. Проте метааналіз Паоліні та співавторів виявив значення негативного контакту, зокрема в умовах, коли люди можуть обирати, уникати чи припиняти взаємодію. Підрахунок самих зустрічей є недостатнім. Громадський та інституційний рівні На рівні громад досліджують спільне ухвалення рішень, доступ до послуг, місцеві конфлікти, участь, довіру до установ і можливість повідомляти про несправедливість. На рівні інституцій додаються процедури розгляду скарг, розподіл ресурсів, гарантії прав і практики подолання насильства. Середні психологічні показники населення не замінюють дослідження цих умов. Як перетворити загальну тему на перевірне запитання Запитання «Чому дві громади не довіряють одна одній?» охоплює одразу кілька пояснень. Для окремого дослідження його уточнюють: чи пов’язана недовіра з досвідом дискримінації; які повідомлення підтримують уявлення про загрозу; чи впливає справедливість розподілу допомоги на готовність до співпраці; чи має програма діалогу вимірювані наслідки через шість місяців. Потрібно визначити поняття, одиницю спостереження, часові межі й результат. Якщо предметом є інституційна довіра, слід уточнити, довіру до яких установ вимірюють, який досвід взаємодії з ними мають респонденти та чи оцінюється чесність процедур, компетентність або захищеність. Якщо предметом є співпраця, варто відділяти намір від фактичних спільних дій. Важливо заздалегідь описати конкуруючі пояснення. Зростання довіри після програми може бути пов’язане з нею, але також зі зміною безпекової ситуації, матеріальних умов, складу мешканців чи поведінки місцевих органів. Дизайн має дозволяти оцінити ці можливості настільки, наскільки це здійсненно та безпечно. Опитування й вимірювання ставлень Опитування застосовують для оцінки поширеності переконань, емоцій, досвіду несправедливості, соціальної дистанції та готовності до взаємодії. Якість результату залежить від того, кого охоплено. Вибірка, сформована лише через соціальні мережі, описує насамперед людей із доступом до конкретних цифрових каналів. Умови переміщення й небезпеки можуть робити окремі групи майже невидимими для звичайної процедури відбору. Потрібно зазначати населення, на яке поширюється висновок, процедуру набору, час і місце опитування, частку відмов, недоступні групи та обмеження представництва. Репрезентативність визначається не самим обсягом вибірки, а способом її формування і доступністю різних категорій людей. Валідність та надійність шкал Опитувальник має вимірювати саме те, що дослідник називає його результатом. «Мені страшно під час контакту», «Я не довіряю цій установі» та «Я не хочу брати участь у спільному заході» є різними твердженнями. Їх не слід механічно об’єднувати в один показник ворожості. Перевіряють зрозумілість формулювань, узгодженість запитань, стабільність відповідей і зіставність шкали між мовними та соціальними групами. Порівняння громади з громадою потребує перевірки того, чи однаково тлумачать ключові слова. Зокрема «довіра» може означати особисту прихильність, передбачуваність дій іншого або захищеність прав. Без урахування цих відмінностей порівняння середніх балів може вводити в оману. Соціальна бажаність і страх відповідати Респонденти можуть приховувати непопулярні погляди, побоюватися переслідування або намагатися відповідати відповідно до очікувань дослідника. За небезпечних обставин стриманість буває способом самозахисту. Тому доброзичливі відповіді ще не встановлюють реальної зміни міжгрупової поведінки. Гарантії конфіденційності, нейтральні формулювання й належний спосіб опитування зменшують частину похибок, але не усувають усіх. Інтерв’ю, фокус-групи та якісні методи Поглиблені інтерв’ю допомагають зрозуміти, як люди описують конфлікт, які події сприймають як несправедливість, чому уникають контакту й за яких умов почуваються захищеними. Вони корисні для уточнення понять перед великим опитуванням та для пояснення неоднозначних кількісних результатів. Напівструктурований формат передбачає спільні тематичні запитання, але залишає простір для неочікуваних відповідей. Інтерв’юер повинен відділяти опис досвіду від власної інтерпретації, уникати навідних формулювань і реєструвати випадки, що суперечать початковій гіпотезі. Критерії COREQ допомагають прозоро описувати склад команди, відбір співрозмовників, процес збору й аналізу даних. Фокус-група дозволяє побачити публічні норми, вплив авторитетів, реакції на незгоду та динаміку спільного обговорення. Проте в маленькій громаді присутність роботодавця, представника влади чи знайомих людей може створювати тиск. Для чутливих свідчень насильства групова форма часто має надмірні ризики. Відповідний метод визначають за безпекою, дослідницькою потребою та добровільною згодою. Спостереження й реальна поведінка Спостереження застосовують для аналізу черговості виступів, участі у спільних заходах, способів ухвалення рішень, взаємодопомоги та уникання контактів. Воно може виявити розбіжність між декларацією про готовність співпрацювати й фактичною поведінкою. Дослідник пояснює, чи є спостереження відкритим, як отримано згоду, чи фіксуються обличчя й голоси, хто переглядатиме матеріали. Публічність місця сама по собі не означає, що можна безпечно публікувати впізнавані записи. У невеликій спільноті конкретна посада, подія або фраза можуть розкрити людину навіть після вилучення імені. Поведінковий результат теж потребує контексту. Відмова від участі в зустрічі може означати обґрунтоване піклування про безпеку. Спільне виконання одного завдання не доводить загального відновлення довіри. Лабораторні та польові експерименти Експеримент використовують, щоб перевірити вплив конкретної умови: формату повідомлення, способу обговорення, процедури співпраці або іншого втручання. Випадковий розподіл учасників чи груп допомагає зробити порівняння більш переконливим, але не скасовує вимог добровільності, безпечності й точного вимірювання результатів. У польовому експерименті Сальми Муси спільна участь християнських і мусульманських футболістів у післявоєнному Іраку покращувала окремі форми поведінки стосовно мусульманських партнерів у спортивному середовищі. Дослідження водночас показало обмеженість перенесення ефектів на інші соціальні контексти. Це приклад того, чому необхідно розділяти поведінку всередині програми та ширші суспільні зміни. Коли учасників розподіляють цілими класами, командами чи громадами, дані осіб усередині груп статистично залежні. У такому випадку потрібні методи для кластерних досліджень, як описано в розширенні CONSORT. Ігнорування цієї залежності може перебільшити точність висновку. Експериментально створювати реальну загрозу, приниження чи ескалацію заради перевірки гіпотези неприпустимо. Можна використовувати безпечні сценарії, аналіз уже наявних подій або інші методи, які не примушують учасників переживати насильство чи контактувати з небезпечними людьми. Квазіексперименти та поздовжні вимірювання У громадах і школах дослідники часто не можуть випадково призначити програму. Тоді застосовують порівняння до і після події, порівняльні території або інші квазіекспериментальні підходи. Їхня переконливість залежить від припущень про те, що відбулося б без програми, і від можливості врахувати інші зміни. Після відкриття громадського центру довіра може зрости водночас із покращенням безпеки, доступу до послуг або поверненням частини мешканців. Просте порівняння двох дат не відокремлює дії центру від супутніх чинників. Дослідник має відкрито описувати альтернативні пояснення. Поздовжні вимірювання дозволяють відстежувати тривалість змін. При цьому вибуття респондентів може бути невипадковим: люди переміщуються, втрачають доступ до зв’язку або припиняють участь через ризики. Така втрата даних впливає на те, кого фактично описує повторне опитування. Аналіз соціальних мереж, документів і цифрового простору Аналіз соціальних мереж вивчає структуру контактів: які групи взаємодіють, де виникає ізоляція, хто пов’язує різні спільноти. Аналіз документів і повідомлень допомагає досліджувати поширення групових описів, зміну публічних норм, виправдання насильства й появу нових форм співпраці. Цифрові дані мають власні обмеження. Видимі дописи певної платформи не репрезентують усе населення; активні користувачі, автоматизовані облікові записи, модерування та алгоритми змінюють картину. Потрібні прозорі правила відбору матеріалів, кодування, перевірки похибок та розмежування фактів і дослідницьких інтерпретацій. Технічна можливість завантажити відкриті повідомлення не знімає етичного питання. Цитата, поєднана з географією або особливими деталями події, може зробити людину впізнаваною. Публікація мережі контактів здатна створити ризик цілеспрямованого переслідування. Прямі та непрямі вимірювання упереджень Прямі шкали просять людей висловити ставлення. Непрямі завдання можуть вимірювати швидкість асоціацій або класифікації. Їхні результати залежать від процедури та способу аналізу, тому вони не є безпомилковим показником прихованої ворожості. Огляд Гавронського, Лебеля і Петерса показав неоднозначність припущень про те, що непрямі тести обов’язково відображають несвідомі, стійкі та захищені від соціальної бажаності процеси. Велике порівняння чотирьох непрямих методів також виявило відмінності в їхній прогностичній здатності. Окремий результат асоціативного тесту не встановлює моральних якостей, клінічного діагнозу або здатності людини до насильства. Його застосовність визначають за конкретним дослідницьким завданням, валідністю інструмента й іншими даними. Змішані методи та зіставлення джерел Змішане дослідження поєднує кількісні та якісні підходи, коли вони відповідають на пов’язані запитання. Наприклад, опитування виявляє вищу недовіру в окремих районах, а інтерв’ю допомагають дослідити, чи пов’язано це з дискримінаційним досвідом, нестачею послуг або зміною безпекової ситуації. Зіставлення джерел корисне тоді, коли вони мають різні похибки. П’ять опитувань із однаковим страхом відповідати не обов’язково дають незалежне підтвердження. Розбіжність між словами, поведінкою та інституційними показниками може бути найважливішим результатом. Що робить науковий висновок переконливим Доказова якість починається з ясного питання, придатної вибірки, опису вимірювань, прозорого аналізу та перевірки альтернативних пояснень. Причинний висновок потребує відповідного дизайну. Для якісних даних істотні відбір учасників, процедура кодування, позиція дослідника й увага до суперечливих свідчень. Огляд Палук, Порат, Кларк і Гріна, який охоплював сотні експериментів зі зменшення упереджень, виявив істотні прогалини щодо тривалих наслідків багатьох коротких втручань та можливість перебільшення опублікованих ефектів. Один успішний експеримент обґрунтовує конкретний висновок у визначених умовах, але не гарантує універсальної ефективності методу. Потрібно перевіряти, який саме результат змінився: відповідь у тесті, готовність до контакту, поведінка під час програми, співпраця за її межами або рішення установи. Також важливі тривалість ефекту, невизначеність оцінки та відмінності між групами учасників. Етичні засади: повага до особи, добробут і справедливість Белмонтський звіт формулює засади поваги до особи, доброчинності та справедливості. Для дослідження конфлікту це означає, що наукова цінність має оцінюватися разом із ризиками для учасників, а розподіл тягаря дослідження не повинен несправедливо лягати на тих, хто вже перебуває у вразливому становищі. Етичний кодекс Американської психологічної асоціації регулює питання поінформованої згоди, недопустимих стимулів і застосування приховування інформації в дослідженнях. Потрібний належний незалежний етичний розгляд конкретного протоколу. Зміна обставин може вимагати повторної оцінки ризиків навіть після первинного схвалення. Добровільність та інформована згода Учасник повинен знати, хто проводить дослідження, з якою метою, що від нього очікують, скільки часу це займе, які теми порушуватимуться, що буде записано і як використовуватимуться дані. Людина може пропустити запитання або відмовитися від участі без негативних наслідків. Згода на розмову не дорівнює згоді на оприлюднення голосу, обличчя, точного місця проживання чи деталізованого свідчення. Потрібно окремо пояснювати реальні межі конфіденційності та способи подальшого використання матеріалів. Запрошення через керівника, представника адміністрації, соціального працівника або місцевого авторитета може створити відчуття обов’язку. Слід забезпечувати незалежний спосіб відмови, який не впливає на доступ до допомоги, освіти, роботи й соціальних послуг. Винагорода не має перетворюватися на примус. Попередження шкоди й ризику повторної травматизації Шкода може виникнути під час запрошення, інтерв’ю, запису, аналізу або публікації. Запитання про насильство здатні спричинити сильне емоційне напруження, а розкриття позиції людини — соціальну чи фізичну небезпеку. Дослідник повинен мати процедуру реагування на дискомфорт, загрози, випадкове розголошення відомостей і звернення по допомогу. Оновлені рекомендації ВООЗ 2026 року щодо етики досліджень насильства стосовно жінок наголошують на безпеці, приватності та добробуті учасниць, зокрема в конфліктних умовах і під час дистанційних досліджень. Цей документ спеціалізований; для конкретного міжгрупового дослідження потрібен власний протокол ризиків. Бажано ставити лише запитання, необхідні для наукової мети, дозволяти перерви, уникати нав’язливого повторного відтворення болісних подробиць і мати план безпечного завершення бесіди. Дослідницьке інтерв’ю не слід представляти як психотерапію або вимагати від учасника емоційного «опрацювання» досвіду. Влада, примус і асиметрія між групами Групи, які вивчають, можуть мати різні можливості впливати на установи, різний доступ до ресурсів і різний ризик публічного висловлювання. Однакова анкета для всіх не створює рівних умов, якщо одній групі небезпечно відповідати чесно. Дизайн має враховувати нерівність влади та захищеність учасників. Згода на участь у дослідженні примирення не може включати обов’язок пробачати, зустрічатися з кривдником або погоджуватися на певне політичне тлумачення подій. Право постраждалої людини відмовитися від контакту є частиною добровільності. Дослідницький показник готовності до діалогу не оцінює моральну цінність цієї людини. Необхідно забезпечувати можливість критично висловлюватися щодо дослідницької програми та її фінансування. Якщо люди думають, що відповідь вплине на отримання допомоги, зростає ризик вимушеної згоди та хибного вимірювання успіху. Конфіденційність і захист даних Вилучення імені не завжди достатнє: поєднання віку, професії, конкретної події й місця перебування дозволяє впізнати людину. Потрібно збирати мінімально необхідні ідентифікатори, розділяти контактні дані та відповіді, обмежувати доступ, захищати записи і визначати строки їхнього зберігання. Посібник Міжнародного Комітету Червоного Хреста із захисту даних у гуманітарній діяльності розглядає захист персональних відомостей як складову збереження життя, гідності та безпеки людей під час криз. Особливої обережності потребують мережі контактів, записи голосів, геолокаційні дані та свідчення про насильство. Відкритість наукових методів можна поєднувати із закритим доступом до небезпечних первинних матеріалів. Оприлюднення сирих даних допустиме лише після незалежної оцінки ризику повторної ідентифікації. У звіті достатньо пояснити процедури перевірки без розкриття деталей, що ставлять людей під загрозу. Дослідження дітей та людей із досвідом переміщення Дослідження за участю дітей потребують процедур, що враховують їхні права, здатність висловити власну позицію, роль законних представників та особливості конкретного контексту. Методичний збірник ЮНІСЕФ наголошує на повазі до гідності дітей і постійному осмисленні дослідницьких ризиків. Люди з досвідом переміщення, окупації, втрати або насильства мають різні потреби й ресурси. Сам факт такого досвіду не визначає клінічний діагноз. Безпечний спосіб зв’язку, право відмовитися від запису, доступне пояснення умов і відсутність примусу мають бути передбачені до набору учасників. Особливої уваги потребують перекладачі, місцеві помічники та фахівці, через яких здійснюється залучення. Їхній статус може впливати на відповіді, а отримання ними чутливої інформації створює додаткові ризики конфіденційності. Приховування мети та експериментальні маніпуляції Деякі психологічні дослідження допускають неповне попереднє розкриття гіпотези. Це потребує незалежної етичної оцінки, переконливого наукового обґрунтування, перевірки альтернатив і належного пояснення після завершення процедури. Стандарт 8.07 APA встановлює спеціальні обмеження на введення учасників в оману. В умовах реальної напруги провокування чуток, ворожих висловлювань, приниження чи страху здатне спричинити шкоду за межами експерименту. Сам науковий інтерес до ескалації не виправдовує штучного створення загрози. Доцільними можуть бути безпечні сценарії, аналіз наявних даних та спостереження за природними змінами. Особливості досліджень в Україні під час війни Російська агресія проти України визначає реальний контекст безпеки, відповідальності та прав постраждалих. Дослідження можуть стосуватися відносин між внутрішньо переміщеними особами й приймаючими громадами, повернення жителів, довіри до місцевих інституцій, розподілу допомоги, внутрішньогромадських суперечок і суспільної згуртованості. Психологічне вимірювання взаємних ставлень не означає рівнозначної відповідальності за міжнародну агресію. Необхідно розділяти пережитий досвід, факти насильства, правовий статус подій, потреби постраждалих та психологічні процеси. Показник готовності до примирення не створює морального обов’язку пробачати чи брати участь у діалозі. Дистанційні інтерв’ю, запис свідчень, географічні дані та способи контакту з респондентами потребують окремої перевірки безпеки. Не слід збирати точні маршрути, місця перебування або інші оперативно чутливі відомості, коли наукову мету можна досягти без них. Тривале насильство може робити певні методи неприйнятними навіть за їхньої методологічної привабливості. Український приклад: індекс SCORE Індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE, який використовували в Україні за участю Програми розвитку ООН та партнерів, допомагає аналізувати горизонтальні відносини між людьми й групами та вертикальні відносини з установами. Це приклад багатовимірного підходу до складного суспільного явища. Методологія SCORE спирається на контекстну адаптацію показників і консультації із зацікавленими сторонами. Вона може бути корисною для опису тенденцій і визначення запитань для подальшого аналізу. Проте значення індексу залежить від вибірки, періоду збору даних і структури вимірювання. Сам собою показник не доводить, що певна миробудівна програма спричинила зміни. Позиція дослідника та відповідальність перед громадою Потрібно відкрито пояснювати джерела фінансування, роль місцевих партнерів, спосіб відбору учасників і межі доступу до відомостей. Мова, професійний статус та уявлення про те, кого представляє інтерв’юер, можуть впливати на готовність людей відповідати. Рефлексивність передбачає фіксацію таких обставин та пошук свідчень, які суперечать очікуваній моделі. Громади можуть бути залучені до обговорення дослідницьких запитань, зручної форми отримання інформації та безпечного представлення результатів. Водночас незалежність аналізу вимагає можливості повідомляти про негативні ефекти програм і критикувати дії організацій. Зворотний зв’язок має поєднувати повагу до людей із точністю висновків. Коли дослідження потрібно змінити або зупинити Підставами для перегляду протоколу є нові загрози учасникам, порушення конфіденційності, спроби отримати первинні дані для переслідування, тиск на відповіді, погіршення безпекової ситуації та відсутність можливості забезпечити добровільність. Потрібен порядок повідомлення про інциденти, припинення збору даних і захисту людей. Іноді відповідальним рішенням стає відтермінування роботи або перехід від очних інтерв’ю до безпечніших агрегованих джерел. Це може обмежити глибину висновку, але зменшити ризик. ОЕСР визначає конфліктну чутливість як засаду вибору дизайну, збору даних та використання результатів оцінювання. Практичний порядок організації дослідження Спочатку слід визначити суспільно важливе запитання та оцінити, чи можна відповісти на нього без збору нових чутливих даних. Потім описати контекст конфлікту, права й безпекові ризики, вибрати показники, відповідну вибірку та метод. До початку роботи потрібно підготувати зрозумілу згоду, план конфіденційності, процедуру реагування на інциденти, правила зберігання матеріалів і незалежний етичний розгляд. Попереднє тестування формулювань допомагає виявити незрозумілі запитання та небажані реакції. Збирати дані варто лише за виконання необхідних умов безпеки. Під час аналізу потрібно відділяти опис від причинного пояснення, повідомляти про тих, хто залишився поза вибіркою, і перевіряти альтернативні чинники. Публікація повинна вказувати межі узагальнень, тривалість спостереження, потенційні конфлікти інтересів і причини обмеження доступу до первинних даних. Типові помилки й невдалі висновки Ототожнення ставлення з поведінкою Результат опитувальника не завжди збігається з учинками. Експерименти Палук та Муси показали різну динаміку норм, ставлень і поведінки. Потрібно вимірювати саме той результат, про який ідеться у висновку. Перенесення короткого ефекту на майбутні відносини Одноразова зміна відповіді не доводить довготривалої співпраці. Огляд досліджень зі зниження упереджень виявив суттєві прогалини щодо тривалих наслідків багатьох коротких втручань. Ігнорування негативних контактів Не всі зустрічі між групами є корисними. Метааналіз Паоліні та колег підкреслює потребу враховувати несприятливі взаємодії. У звіті варто описувати не лише частоту зустрічей, а і їхню якість та умови добровільності. Пропуск голосів людей, яких важко опитати Якщо частина населення переміщена, не має зв’язку або уникає дослідника з міркувань безпеки, результати можуть описувати лише доступну частину громади. Потрібно явно вказувати ці обмеження, а не поширювати висновок на всіх мешканців. Публікація небезпечних деталей Відкритий доступ до сирих даних не завжди є етичною вимогою. Посібник МКЧХ обґрунтовує захист особистої інформації в гуманітарних умовах. Опис методів може залишатися прозорим без поширення даних, за якими можна впізнати людей. Як читачеві перевірити дослідження міжгрупового конфлікту Корисно запитати: кого залучили, кого не охопили, як вимірювали результат, чи збігався метод із дослідницьким запитанням, чи були порівняння та повторні спостереження, які альтернативні пояснення перевірили. Варто окремо з’ясувати, чи дослідження описує ставлення, реальну поведінку або дію інституцій. Етична якість — рівноправна частина наукової цінності. Добровільність, захищеність людей, надійне поводження з даними, визнання асиметрій влади та можливість зупинити роботу визначають, чи можна відповідально застосовувати висновки. Науково корисний результат має бути точним щодо контексту та відкритим щодо власних обмежень. Поширені запитання Чи можна виміряти міжгрупову ворожість об’єктивно? Можна вимірювати окремі її прояви: негативні судження, відчуття загроз, соціальну дистанцію, підтримку дискримінаційних норм і поведінкові реакції. Єдиного безпомилкового показника всього явища немає. Важливі валідність інструмента й умови, в яких отримано відповіді. Який метод найкращий для дослідження конфлікту в громаді? Для оцінки поширеності ставлень потрібне належне опитування, для розуміння досвіду — інтерв’ю, для перевірки наслідків програми — придатний порівняльний дизайн, для вивчення взаємодії — безпечне спостереження. Вибір роблять за конкретним запитанням і ризиком для людей. Чи може анонімна анкета становити небезпеку? Так. Вузька географія, професія, особлива життєва подія або спосіб запрошення можуть розкрити учасника. Анонімність треба забезпечувати в усій процедурі, а не тільки вилученням імені з готової таблиці. Чи потрібно розповідати про пережите насильство? Участь добровільна. Людина може не відповідати на окреме запитання або завершити розмову. Дослідницька мета не створює обов’язку детально відтворювати болісний досвід чи брати участь у зустрічах із людьми, з якими контакт є небажаним. Чи доводить успіх однієї діалогової програми її універсальну ефективність? Ні. Значення мають вибірка, обставини, виміряні результати та тривалість спостереження. Ефект у межах програми може не переноситися на інші групи чи суспільні умови. Чи означає готовність до діалогу, що примирення відбулося? Готовність розмовляти, відчуття безпеки, довіра, визнання шкоди, справедливість і відшкодування є окремими вимірами. Зміна одного показника не підтверджує всі інші. Чи мають дослідники публікувати всі первинні дані? Методи та логіка аналізу мають бути прозорими, але відкритість первинних матеріалів обмежується необхідністю захисту людей. У конфліктних умовах закритий доступ до чутливих даних може бути етично обов’язковим. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження». Пов’язані статті Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження — методи перевірки результатів і причинних висновків. Небажані наслідки діалогових програм: як виявляти й запобігати шкоді — небезпека контакту та способи виявлення шкоди. Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки — безпечне планування роботи в громадах. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — основні поняття та наукові межі. Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — практичний контекст дослідження. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — вимірювання довіри й громадських зв’язків. Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — механізми та межі контактних втручань. Порівняння програм міжгрупового контакту та діалогу — відмінності програм, дослідницьких дизайнів та критеріїв результативності. Довгострокові результати миробудівних втручань: що відомо — які наслідки зберігаються, як перевіряти їхню стійкість і межі доказів. Джерела American Psychological Association. (2017, зі змінами). Ethical Principles of Psychologists and Code of Conduct. Офіційний документ. Axt, J. R., Buttrick, N. R., & Feng, R. Y. (2024). A Comparative Investigation of the Predictive Validity of Four Indirect Measures of Bias and Prejudice. Personality and Social Psychology Bulletin, 50(6), 871–888. https://doi.org/10.1177/01461672221150229. Campbell, M. K., Piaggio, G., Elbourne, D. R., & Altman, D. G. (2012). Consort 2010 statement: extension to cluster randomised trials. BMJ, 345, e5661. https://doi.org/10.1136/bmj.e5661. Gawronski, B., LeBel, E. P., & Peters, K. R. (2007). What Do Implicit Measures Tell Us? Scrutinizing the Validity of Three Common Assumptions. Perspectives on Psychological Science, 2(2), 181–193. https://doi.org/10.1111/j.1745-6916.2007.00036.x. International Committee of the Red Cross. (2024). Handbook on Data Protection in Humanitarian Action. Офіційний посібник. Mousa, S. (2020). Building social cohesion between Christians and Muslims through soccer in post-ISIS Iraq. Science, 369(6505), 866–870. https://doi.org/10.1126/science.abb3153. National Commission for the Protection of Human Subjects of Biomedical and Behavioral Research. (1979). The Belmont Report: Ethical Principles and Guidelines for the Protection of Human Subjects of Research. Офіційний текст. Organisation for Economic Co-operation and Development. (2012). Evaluating Peacebuilding Activities in Settings of Conflict and Fragility: Improving Learning for Results. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9789264106802-en. Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice Reduction: Progress and Challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Tong, A., Sainsbury, P., & Craig, J. (2007). Consolidated criteria for reporting qualitative research (COREQ): a 32-item checklist for interviews and focus groups. International Journal for Quality in Health Care, 19(6), 349–357. https://doi.org/10.1093/intqhc/mzm042. United Nations Children’s Fund. (2013). Ethical Research Involving Children. UNICEF Office of Research. Офіційний матеріал. United Nations Development Programme. (без дати). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. Офіційна сторінка. World Health Organization. (2026). Putting women first: Ethical and safety recommendations for research on violence against women. Second edition. Офіційна настанова.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Міжгрупові конфлікти у школі виникають тоді, коли суперечності між учнями починають організовуватися навколо належності до груп: класу, компанії друзів, команди, мовної чи культурної спільноти, новоприбулих і тих, хто навчається давно. У таких ситуаціях учасники дедалі частіше оцінюють поведінку одне одного через поділ на «своїх» і «чужих». Сварка між двома дітьми може перерости у протистояння компаній, а звичайна відмінність між групами — стати підставою для виключення, чуток або ворожості. Робота з груповими межами означає цілеспрямовану зміну правил належності, спілкування та співпраці: школа зберігає право дітей на дружбу й різні ідентичності, водночас забезпечує безпечний доступ до спільних занять, підтримує норми включення та припиняє групові практики приниження. Доказова основа цієї роботи поєднує дослідження дитячого міжгрупового сприйняття, групових норм, контакту, співпраці, шкільного середовища та протидії цькуванню (Nesdale і Lawson, 2011; Bardach та ін., 2024). Що таке міжгруповий конфлікт у школі Міжгруповий шкільний конфлікт — це зіткнення інтересів, уявлень, норм або дій між учнівськими групами, коли належність до групи впливає на те, кого вважають учасником проблеми, кому довіряють, кого захищають і як пояснюють учинки. Його предметом можуть бути територія в класі чи дворі, доступ до спільних ресурсів, статус, право брати участь у діяльності або символічне визнання власної спільноти. Групова межа — соціально створена й підтримувана відмінність між «нами» та «ними». Межа може бути відкритою: дитина має кілька дружніх кіл, а спільні заняття поєднують різні компанії. Вона може ставати жорсткою: перехід між групами карають насмішками, з іншою групою забороняють дружити, а окрему дитину сприймають лише як представника «чужих». Саме ступінь жорсткості, правила виключення та пов'язані з ними наслідки становлять практичний інтерес для школи. У науковій психології це поєднання загальновизнаних понять міжгрупових відносин із прикладним аналізом шкільного середовища, а не окремий клінічний діагноз. Дослідження соціального виключення показують, що дитячі судження про справедливість включення залежать одночасно від моральних міркувань, групових норм і конкретного контексту (Hitti, Mulvey і Killen, 2011). Приклади групових меж Дві компанії з паралельних класів починають звинувачувати одна одну після конфлікту на спортивному майданчику. До суперечки приєднуються діти, які особисто в ній не брали участі, оскільки вважають, що мають захищати «своїх». Нові учні, зокрема діти з родин, які вимушено перемістилися, залишаються поза неформальними шкільними мережами. Однокласники можуть пояснювати це «несхожістю» новачків, хоча реальними перешкодами є закриті компанії, незрозумілі правила участі та відсутність підтриманих дорослими можливостей для знайомства. Між групами виникає суперництво за популярність або вплив на клас. Діти наслідують лідерів навіть тоді, коли приватно засуджують приниження іншої групи. Поступово мовчання спостерігачів помилково сприймають як згоду більшості. Ці приклади описують можливі механізми. Для оцінювання реальної ситуації потрібні розмови з учасниками, спостереження за взаємодією та перевірка фактів, зокрема можливих проявів цькування. Чому звичайні відмінності перетворюються на протистояння Групова належність, статус і порівняння Для дітей і підлітків група однолітків є джерелом підтримки, визнання та уявлень про власне місце серед інших. Суперництво може загострюватися, коли визнання однієї компанії сприймають як втрату статусу для іншої, а на окремі вчинки поширюють оцінки всієї групи. У цьому процесі з'являються узагальнення на кшталт «вони завжди так роблять», що полегшують групову мобілізацію і погіршують розуміння конкретних подій. Важливим є і розподіл реальної влади: хто ухвалює рішення про участь у заходах, чий голос чують учителі, хто контролює неформальні шкільні канали та які групи регулярно отримують схвалення. За наявності стійкої нерівності прохання «просто домовитися» не усуває умов конфлікту. Норми компанії та тиск однолітків Групи створюють неформальні правила: з ким можна сидіти, кого слід ігнорувати, кому дозволено заперечувати лідерові. Експериментальні дослідження дітей показали, що норми власної групи щодо включення або виключення змінюють ставлення до іншої групи; проголошена шкільна норма включення сама по собі не завжди перекриває виключальні правила компанії (Nesdale і Lawson, 2011). У дослідженні дітей 5–11 років вплив інклюзивної норми школи слабшав за умов виключальної норми групи однолітків та соціальної підзвітності перед значущими людьми. Це підкреслює, що вчитель має працювати з реальними правилами компаній і наслідками їхнього порушення, а не обмежуватися загальним закликом поважати інших (McGuire, Rutland і Nesdale, 2015). Чутки, приписування намірів і колективні емоції Коли інформацію передають переважно всередині компанії, кожна сторона може отримувати уривчасту версію події. Образа через конкретний випадок поступово переноситься на тих, хто належить до іншої групи. Взаємна підозра збільшує ймовірність того, що нейтральний жест буде витлумачено як провокацію. Це пояснює доцільність перевіряти факти окремо від групових чуток і відмовлятися від колективного покладання провини. Відповідальність дорослих та інституційні правила Шкільні правила формують очікування щодо справедливості. Коли дорослі систематично виправдовують одну компанію, називають нових учнів «проблемними» або застосовують різні правила до подібних випадків, сам інституційний порядок може посилювати межі. Метааналіз досліджень культурного різноманіття у школі встановив зв'язки між якістю умов міжгрупового контакту, відчуттям належності, ставленням до інших груп і низкою навчальних показників. Автори також виявили відмінності між контекстами та підходами, тож такі кореляційні результати слід застосовувати обережно (Bardach та ін., 2024). Як відрізнити міжгруповий конфлікт від цькування Не кожен спір компаній є булінгом. Під час конфлікту сторони можуть мати несумісні цілі, але зберігати можливість висловитися й захищати власні інтереси. Для цькування принциповими є повторюваність відповідних дій, шкода та нерівність сил у відносинах; конкретні юридичні критерії й порядок реагування визначає законодавство та чинний наказ МОН № 1646 зі змінами 2026 року. Групова агресія може містити одночасно конфлікт і цькування: наприклад, після взаємної суперечки одна компанія систематично ізолює кількох дітей, поширює принизливі повідомлення та погрожує тим, хто з ними спілкується. У такому разі першочерговими стають припинення шкоди, захист постраждалих, документування повідомлень і виконання встановленої процедури. Спільне обговорення між групами не замінює захисних дій. Вивчення ролей учнів у ситуаціях цькування підтверджує значення групового оточення: поведінка тих, хто заохочує агресію, підтримує постраждалих або дистанціюється, пов'язана з тим, як розгортається шкільна агресія (Salmivalli, Voeten і Poskiparta, 2011). Водночас дитину не слід назавжди визначати як «агресора», «жертву» або «спостерігача»: ці позначення описують поведінку у конкретних подіях і мають спрямовувати допомогу, відповідальність та зміну умов взаємодії. Як шкільному психологу та педагогам оцінити групові межі Початковий етап — карта взаємодій, а не пошук «винної компанії». Педагогічна команда збирає узгоджену картину: які саме дії повторюються, де відбуваються напружені епізоди, хто приймає рішення в компаніях, чи мають діти можливість підтримувати дружбу між групами, які правила участі сформувалися і кому складно звернутися по допомогу. Корисно розрізнити щонайменше чотири аспекти. Структурний: доступ до спільних просторів, заходів, ресурсів і рішень. Нормативний: що компанії схвалюють, за що карають, які слова вважають допустимими. Емоційний: тривога, образа, страх приниження, недовіра. Поведінковий: реальні спільні дії, контакти, виключення, взаємна допомога. Ці виміри доповнюють одне одного, проте не зводяться до одного показника «атмосфери у класі». Що можна спостерігати Звертайте увагу на те, як формуються групи під час вільного вибору партнерів; чи залучають новачків; чи трапляються систематичні заборони дружити з певними учнями; чи є переходи між компаніями без соціального покарання; як клас реагує на принизливі жарти; чи отримують усі учні однаковий доступ до участі у спільних проєктах. Інтерв'ю з дітьми проводять без примусу та публічного розкриття конфіденційних повідомлень. Соціометричні та інші групові методики потребують професійного застосування й захисту даних. Публічні рейтинги популярності, «карти ізгоїв» і розподіл дітей на «хороші» та «проблемні» групи можуть закріпити саме ті межі, які школа прагне змінити. Як сформулювати робочу гіпотезу Замість загального висновку «класи ворогують» корисна перевірювана гіпотеза: «учні двох класів контактують переважно під час змагань; міжкласні команди формуються рідко; частина дітей чекає осуду компанії за дружбу з іншим класом». Така постановка підказує конкретні зміни — від організації співпраці до роботи з груповими нормами. Після втручання перевіряють, чи змінилася поведінка, а не тільки те, чи учасникам сподобалося заняття. Робота з груповими межами: основні підходи Загальні принципи зниження міжгрупової напруги, послідовність захисних дій та межі переговорів докладніше розглянуто в статті «Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки». У школі ці принципи застосовують з огляду на вік дітей, обов’язок дорослих забезпечувати безпеку та процедури реагування на цькування. Підтримати чіткі й однакові правила безпеки Школа має встановити зрозумілі правила щодо погроз, приниження, виключення та поширення ворожих повідомлень і застосовувати їх послідовно. Важливо, щоб учні знали, куди можна звернутися, що відбувається після повідомлення та як захищається приватність. Педагоги повинні розрізняти відповідальність конкретних учасників і належність до компанії: групова ідентичність не є підставою для колективного покарання. Якщо є повідомлення про цькування, заклад освіти діє за чинним Порядком реагування на випадки булінгу (цькування). Шкільна профілактика міжгрупової ворожості доповнює цю процедуру, а не підміняє її. Змінити норми включення всередині компаній Робота з нормами передбачає конкретні дії: учні разом визначають прийнятні способи незгоди, педагог помічає й підтримує випадки захисту виключених, популярні члени груп демонструють можливість спілкуватися через межі, а санкції за дружбу з «чужими» розглядають як проблемну практику. Заохочення повинно бути послідовним у щоденних ситуаціях — під час розподілу на команди, групових робіт, перерв і позакласних заходів. Огляди розвитку соціального мислення вказують, що свідки групового виключення можуть підтримувати інклюзивні норми, проте їхня реакція залежить від віку, групової належності, уявлень про справедливість і очікуваної підтримки дорослих (Rutland, Cameron і Killen, 2024). Важливо створювати умови, за яких дитина може захистити однолітка без ризику стати наступною мішенню. Організувати безпечний міжгруповий контакт Контакт працює краще, коли діти мають зрозумілу спільну мету, рівноправні ролі в конкретній діяльності, підтримку відповідальних дорослих і можливість позитивного особистого знайомства. Метааналіз 515 досліджень показав загальну тенденцію до зниження упереджень після міжгрупового контакту, хоча сила ефекту та умови його появи різняться (Pettigrew і Tropp, 2006). Практичний приклад — спільна шкільна ініціатива, в якій учні різних класів разом створюють виставку, шкільну газету чи волонтерський проєкт, обирають ролі, розподіляють відповідальність і бачать внесок одне одного. Організація має запобігати ситуації, коли одна компанія керує, а друга виконує лише допоміжну роботу. Примушувати дітей до дружби або близького особистого спілкування не потрібно. Метааналіз механізмів контакту встановив, що зниження тривоги й посилення емпатії відіграють важливу роль у зміні міжгрупових установок; просте накопичення знань про іншу групу саме по собі має менш виражений зв'язок із результатом (Pettigrew і Tropp, 2008). Тому одноразова лекція про толерантність зазвичай не дорівнює тривалій якісній взаємодії. Спільне навчання та взаємозалежні завдання У кооперативному навчанні досягнення результату потребує внеску кожного учасника. Групи організовують так, щоб діти могли пояснювати матеріал одне одному, обмінюватися частинами інформації й визнавати компетентність різних однолітків. Водночас формальний розподіл на змішані команди без супроводу здатен відтворити стару ієрархію, коли сильніші учні перебирають усі рішення. Систематичний огляд і метааналіз 69 досліджень методики «ажурна пилка» показав неоднорідні результати для успішності, мотивації, соціальних відносин і самооцінки. Даних недостатньо, щоб приписувати методу гарантований вплив у кожному класі (Cochon Drouet, Lentillon-Kaestner і Margas, 2023). Інший систематичний огляд також підкреслив залежність висновків від дизайну та якості наявних досліджень (Vives та ін., 2025). Зменшувати жорсткість «свої — чужі» без стирання відмінностей Доцільно підтримувати множинну належність: дитина одночасно є учнем школи, учасником гуртка, другом, членом команди та представником власної культурної чи мовної спільноти. Спільна ідентичність школи може полегшувати співпрацю, коли вона ґрунтується на рівноправній участі й повазі до відмінностей. Вимога «забути, хто звідки» може замовчати конкретні прояви дискримінації або потреби груп, що мають менший вплив. Відповідно, педагогічна мета — зробити межі проникними для співпраці, а правила справедливими для кожного. Дружні компанії можуть зберігатися; шкода виникає тоді, коли право на приналежність перетворюється на право виключати, погрожувати або принижувати інших. Діалог після зниження напруження Коли гострі епізоди припинено, а безпеку забезпечено, можна проводити структуровані зустрічі з узгодженими правилами: говорити про конкретні дії, перевіряти взаємні припущення, формулювати справедливі вимоги й домовлятися про перевірювані кроки. Дорослий ведучий стежить за рівністю часу, відсутністю примусу та тим, щоб сильніша група не визначала рамку розмови одноосібно. Діалог особливо потребує обережності після переслідування, погроз або тривалого приниження. Постраждалі мають право відмовитися від прямої зустрічі; за необхідності обирають окремі розмови, представництво через дорослого чи інші захисні форми. Мета такої роботи — безпечні зміни поведінки й правил взаємодії; прощення та відновлення близьких стосунків залишаються особистим вибором. Чого показують дослідження шкільних програм Метааналіз 50 досліджень програм поліпшення ставлення до інших груп у школах виявив середній позитивний ефект, але його величина залежала від формату, виконавців та досліджуваних груп. Автори не отримали однаково переконливих доказів для всіх поширених способів упровадження програм учителями (Ülger та ін., 2018). Метааналіз 81 дослідницького звіту про програми для дітей і підлітків також виявив переважно невеликі та помірні зміни упереджень; результати різнилися залежно від соціального становища учасників, цільової групи та виду оцінювання (Beelmann і Heinemann, 2014). Огляд 418 експериментів зі зменшення упереджень звернув увагу на коротку тривалість багатьох втручань, ризик публікаційного зміщення й обмеженість знань про стійкі зміни поведінки. Позитивне ставлення до заняття або покращення відповіді в анкеті не доводить, що зникли виключення, погрози чи структурна нерівність (Paluck та ін., 2021). Щодо саме цькування, систематичний огляд шкільних програм засвідчує, що комплексні втручання можуть зменшувати його поширеність, але ефекти неоднорідні між програмами й умовами (Gaffney, Ttofi і Farrington, 2021). У рандомізованому випробуванні програми «КіВа» в початковій школі Фінляндії було отримано позитивні результати для низки показників цькування (Kärnä та ін., 2011). Ці результати стосуються спеціально організованих програм протидії булінгу; вони автоматично не підтверджують ефективність будь-якого шкільного тренінгу з «примирення груп». Отже, найкраща стратегія спирається на поєднання щоденних правил, підтриманих контактів, спільної діяльності, роботи з нормами однолітків, захисту постраждалих і регулярного оцінювання. Це обґрунтований принцип побудови програми, а не одна стандартизована технологія з гарантованим результатом. Практичний алгоритм для школи Перші дії після групового зіткнення Спочатку зупиняють безпосередні загрози, забезпечують нагляд у місцях повторних інцидентів і надають можливість окремо повідомити про подію. Фіксують фактичні дії й повідомлення, розділяють відомості очевидців та припущення, з'ясовують, чи є ознаки насильства або цькування. Не проводять публічного «розбору», в якому дітям доводиться виправдовуватися перед обома компаніями. Наступним кроком визначають потреби захисту та відповідальність конкретних осіб, залучають педагогів, психолога й законних представників у межах їхніх повноважень. Якщо застосовується спеціальна процедура реагування на булінг, дотримуються її актуальної редакції (МОН України, наказ № 1646). План на наступні тижні Школа формулює кілька поведінкових цілей: зменшення конкретних форм виключення, безпечна участь нових учнів, поява спільних занять між групами, зрозуміла реакція дорослих на порушення правил. Для кожної мети визначають відповідального, спосіб спостереження й дату повторної перевірки. Ролі дітей у спільній діяльності чергують, щоб уникати стійкого поділу на керівників і виконавців. Дорослі дають учням можливість висловити власні пропозиції щодо організації простору, дозвілля й спільних завдань. Реальна участь підвищує зрозумілість правил, але право більшості ухвалювати рішення не поширюється на право обмежувати безпеку й гідність меншості. Як зрозуміти, що ситуація змінюється Оцінюють частоту перевірених інцидентів, повторне виключення, звернення по допомогу, участь різних груп у спільних заходах, доступність безпечних дружніх контактів і відчуття справедливого ставлення. Дані варто збирати з кількох джерел, а інтерпретувати з урахуванням віку, класу та умов навчання. Збільшення кількості повідомлень на початку програми іноді означає, що діти більше довіряють механізму захисту. Тому кількість звернень не можна автоматично прирівнювати до погіршення середовища. Окремо перевіряють фактичне зменшення шкідливих подій та доступність допомоги. Короткочасний успіх спільного заходу бажано перевірити повторно через певний час. Особливості української школи під час війни В українському освітньому середовищі групові межі можуть утворюватися довкола досвіду переміщення, різних навчальних маршрутів, втрати звичного оточення, мовних практик та нерівномірного доступу до ресурсів. Ці обставини потребують уваги до конкретного становища дитини; вони самі по собі не визначають її поведінку чи психічний стан. Діти, які пережили окупацію, евакуацію, втрату близьких або розлуку з родиною, мають право не розповідати одноліткам власну історію. Школа не повинна організовувати вправи, які змушують учнів публічно пояснювати воєнний досвід, демонструвати «правильну» реакцію на нього чи представляти якусь умовну групу постраждалих. Під час інтеграції новоприбулих доречні зрозумілі правила входження в клас, доступ до гуртків, спільні завдання за інтересами, підтримка дорослого наставника та чутлива реакція на приниження. Якщо конфлікт пов'язаний із реальною дискримінацією або насильством, відповідальність покладають на конкретні дії й інституційні рішення, а не перекладають на дітей через вимогу «однаково зрозуміти обидві сторони». Російська агресія проти України створює окремий правовий та безпековий контекст. Педагогічні методики внутрішньошкільної співпраці не є схемою оцінювання відповідальності за міжнародну агресію. Потреби дітей у безпеці, захисті гідності та стабільних зв'язках залишаються першочерговими. Типові помилки в роботі з міжгруповим конфліктом Показова «дружба після сварки» може тимчасово приховати напруження, якщо групи досі контролюють доступ до спілкування або карають своїх учасників за контакт. Рішення слід оцінювати через фактичні зміни поведінки, а не через спільне фото чи формальне вибачення. Примусове змішування учнів без попереднього захисту може повторно поставити постраждалих поруч із тими, хто їх переслідував. Тому спільна діяльність передбачає добровільність у чутливих ситуаціях, попередню оцінку ризику та можливість альтернативного формату. Колективне покарання всього класу за дії окремих учнів посилює відчуття несправедливості та може закріплювати групове протиставлення. Відповідальність має стосуватися перевірених учинків, тоді як профілактичні правила є спільними для всіх. Одноразова лекція про толерантність без наступних змін у повсякденному житті школи має обмежену основу для очікувань довготривалого ефекту. Дослідження програм зменшення упереджень послідовно вказують на неоднорідність результатів і потребу оцінювання триваліших поведінкових наслідків (Paluck та ін., 2021). Запитання та відповіді Чи потрібно розформовувати дружні компанії, які конфліктують? Зазвичай педагогічна мета полягає у зміні правил взаємодії та припиненні шкідливих дій. Дружба й право обирати коло спілкування зберігаються. Школа встановлює межі допустимої поведінки, запобігає примусовій ізоляції та створює доступні можливості співпраці між компаніями. Чи допомагає посадити дітей із різних груп разом? Саме фізичне сусідство не гарантує позитивного контакту. Потрібні зрозумілі й рівноправні ролі, підтримка вчителя, спільна мета та спостереження за тим, як діти реально взаємодіють. За наявності погроз чи переслідування спочатку забезпечують безпеку (Pettigrew і Tropp, 2006). Що робити, коли лідери компаній відмовляються від діалогу? Відмова від прямої зустрічі не скасовує шкільних правил безпеки. Дорослі можуть працювати окремо з конкретними учасниками, змінювати умови спільної діяльності, підтримувати учнів, готових до безпечної співпраці, та оцінювати поведінку без публічного примусу до примирення. Як діяти, якщо конфлікт розпочався в груповому чаті? Потрібно встановити, які конкретні повідомлення й дії завдають шкоди, допомогти зберегти докази, захистити приватність і застосувати правила закладу та належні процедури реагування. Публічне поширення образливих скриншотів серед учнів лише збільшує шкоду. Коли є ознаки цькування, слід користуватися чинним порядком МОН. Як працювати з класом, де є діти з досвідом вимушеного переміщення? Слід полегшити входження в навчальну й неформальну взаємодію, пояснити правила участі, запропонувати добровільні спільні активності та реагувати на конкретні форми виключення. Дітей не потрібно змушувати розповідати про пережите або призначати представниками всіх внутрішньо переміщених осіб. Чи може шкільна медіація замінити реагування на булінг? Ні. За наявності ознак цькування заклад освіти має виконувати встановлені процедури захисту й реагування. Діалогові або відновні практики можливі лише за умови безпеки, добровільності, відповідальності за шкоду й відсутності тиску на постраждалих (МОН України, наказ № 1646). Який результат програми вважати успішним? Найважливішими є зменшення фактичних шкідливих дій, доступність захисту, справедливість правил, участь дітей у спільній діяльності та стійкість поліпшень у часі. Поліпшення середнього бала в анкеті ставлення до іншої групи може доповнювати оцінювання, але не замінює поведінкових показників. Пов’язані статті Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — батьківська стаття про принципи безпечного зниження напруги. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — зв’язок між груповим досвідом, інституційною справедливістю та відновленням довіри. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — науковий контекст міжгрупових конфліктів і миробудування. Теорія соціальної ідентичності — як групова належність впливає на сприйняття «своїх» і «чужих». Теорія міжгрупового контакту — механізми й умови контакту між групами. Булінг у школі: як зрозуміти, що дитину цькують, що робити батькам і коли потрібен психолог — окрема тема захисту від цькування. Конфлікт між сусідніми громадами: як організувати взаємодію Джерела Bardach, L., Röhl, S., Oczlon, S., Schumacher, A., Lüftenegger, M., Lavelle-Hill, R., Schwarzenthal, M., & Zitzmann, S. (2024). Cultural diversity climate in school: A meta-analytic review of its relationships with intergroup, academic, and socioemotional outcomes. Psychological Bulletin, 150(12), 1397–1439. https://doi.org/10.1037/bul0000454 Beelmann, A., & Heinemann, K. S. (2014). Preventing prejudice and improving intergroup attitudes: A meta-analysis of child and adolescent training programs. Journal of Applied Developmental Psychology, 35(1), 10–24. https://doi.org/10.1016/j.appdev.2013.11.002 Cochon Drouet, O., Lentillon-Kaestner, V., & Margas, N. (2023). Effects of the Jigsaw method on student educational outcomes: Systematic review and meta-analyses. Frontiers in Psychology, 14, 1216437. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2023.1216437 Gaffney, H., Ttofi, M. M., & Farrington, D. P. (2021). Effectiveness of school-based programs to reduce bullying perpetration and victimization: An updated systematic review and meta-analysis. Campbell Systematic Reviews, 17(2), e1143. https://doi.org/10.1002/cl2.1143 Hitti, A., Mulvey, K. L., & Killen, M. (2011). Social exclusion and culture: The role of group norms, group identity and fairness. Anales de Psicología, 27(3), 587–599. https://revistas.um.es/analesps/article/view/135081 Kärnä, A., Voeten, M., Little, T. D., Poskiparta, E., Kaljonen, A., & Salmivalli, C. (2011). A large-scale evaluation of the KiVa antibullying program: Grades 4–6. Child Development, 82(1), 311–330. https://doi.org/10.1111/j.1467-8624.2010.01557.x McGuire, L., Rutland, A., & Nesdale, D. (2015). Peer group norms and accountability moderate the effect of school norms on children's intergroup attitudes. Child Development, 86(4), 1290–1297. https://doi.org/10.1111/cdev.12388 Nesdale, D., & Lawson, M. J. (2011). Social groups and children's intergroup attitudes: Can school norms moderate the effects of social group norms? Child Development, 82(5), 1594–1606. https://doi.org/10.1111/j.1467-8624.2011.01637.x Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504 Rutland, A., Cameron, L., & Killen, M. (2024). Creating Inclusive Environments: Enabling Children to Reject Prejudice and Discrimination. Annual Review of Developmental Psychology, 6, 203–221. https://doi.org/10.1146/annurev-devpsych-120920-041454 Salmivalli, C., Voeten, M., & Poskiparta, E. (2011). Bystanders matter: Associations between reinforcing, defending, and the frequency of bullying behavior in classrooms. Journal of Clinical Child & Adolescent Psychology, 40(5), 668–676. https://doi.org/10.1080/15374416.2011.597090 Ülger, Z., Dette-Hagenmeyer, D. E., Reichle, B., & Gaertner, S. L. (2018). Improving outgroup attitudes in schools: A meta-analytic review. Journal of School Psychology, 67, 88–103. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/29571537/ Vives, E., Poletti, C., Robert, A., Butera, F., Huguet, P., & Régner, I. (2025). Learning with Jigsaw: A systematic review gathering all the pieces of the puzzle more than 40 years later. Review of Educational Research, 95(3), 339–384. https://biblio.ugent.be/publication/01HWQ257GD4WBTCHA2E8H9J4FZ Міністерство освіти і науки України. (2019; редакція від 11 серпня 2026 року). Наказ № 1646 «Деякі питання реагування на випадки булінгу (цькування) та застосування заходів виховного впливу в закладах освіти». https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0111-20

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Інклюзивне миробудування — це організація процесів запобігання насильству, відновлення суспільних зв’язків, ухвалення рішень і справедливого врегулювання суперечностей, у яких люди з різним досвідом, можливостями та потребами мають реальний доступ до участі й впливу. Йдеться про те, хто визначає проблему, хто отримує інформацію, хто може безпечно висловитися, чиї потреби змінюють рішення і хто перевіряє наслідки. Для громад України це особливо важливо під час російської агресії, вимушеного переміщення, відбудови й відновлення місцевих інституцій. Паффенгольц, 2014; ПРООН, reSCORE 2024. Практичний критерій інклюзивності простий: участь має бути безпечною, доступною, добровільною та дієвою. Запрошення на захід є початком процесу; інклюзивність перевіряють за можливістю людини впливати на його правила, порядок денний, рішення та подальший контроль. Цей підхід узгоджується з дослідженнями участі громадянського суспільства в мирних процесах і аналізом участі в місцевому розвитку Світового банку. Що означає інклюзивне миробудування У психології миру й дослідженнях урегулювання конфліктів інклюзивність позначає якість доступу різних груп до процесів, від яких залежать їхні безпека, соціальні відносини та майбутнє. Це дослідницький і практичний підхід, а не клінічний діагноз, психологічна риса або окрема універсальна методика. Його застосовують до місцевого врядування, громадських консультацій, медіації, спільних проєктів, відбудови, відновного правосуддя та громадських програм примирення. На рівні громади миробудування охоплює взаємодію між жителями, громадськими об’єднаннями та інституціями. Інклюзивний підхід ставить у центр доступність цієї взаємодії та розподіл впливу між учасниками. Ширший предмет місцевої діяльності розкрито в матеріалі «Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій». Інклюзивність має кілька взаємопов’язаних вимірів. Представництво показує, чи присутні різні групи. Доступність визначає, чи можуть їхні представники фактично долучитися. Вплив виявляється в тому, чи змінюють їхні пропозиції результати. Підзвітність дає змогу з’ясувати, чому певну рекомендацію прийняли або відхилили. Безпека й добровільність визначають умови, за яких участь взагалі є прийнятною. ООН, 2017. Чому інклюзивність важлива для психології миру Визнання і відчуття належності Люди оцінюють суспільний порядок також через повагу до їхнього досвіду, можливість бути почутими та передбачуваність процедур. Коли рішення послідовно ухвалюють без певної групи, вона може сприймати інституції як віддалені, недоступні чи несправедливі. Відкритий механізм обговорення створює можливості для визнання різних потреб, хоча саме по собі запрошення до участі не гарантує довіри. Практичні дослідження локального розвитку виявляють, що результати значною мірою залежать від місцевих відносин влади й того, хто контролює процедури. Мансурі та Рао, 2013. Сприйняття процедурної справедливості Для міжгрупових відносин важливий спосіб ухвалення рішення: чи зрозумілі критерії, чи можна поставити запитання, подати заперечення, отримати пояснення й оскаржити порушення. Якщо рішення стосується розподілу відбудовчих ресурсів, відсутність пояснення може посилювати підозри між жителями навіть за наявності обґрунтованого результату. Тому інклюзивне миробудування передбачає прозорий зв’язок між зібраними пропозиціями та остаточними рішеннями, а також незалежні процедури реагування на скарги. Міжгрупове сприйняття і контакти Спільна робота може створювати умови для знайомства, кооперації й уточнення хибних уявлень про інші групи. Ці процеси залежать від безпеки, добровільності, підтримки інституцій, узгоджених цілей та реального розподілу ролей. Контакт, який відбувається під примусом або супроводжується приниженням і нерівними правами, може посилити відчуження. Для практики важливо розрізняти роботу над спільними потребами й вимоги до постраждалих вступити в контакт з особами, відповідальними за насильство. Дивіться також «Конфліктна чутливість у миробудуванні». Інституційна довіра та передбачуваність Громадські процедури впливають на те, чи розуміють люди, як працюють органи влади, як отримати послугу, куди звернутися в разі порушення права і чи однакові правила застосовують до різних жителів. У дослідженнях соціальної згуртованості України після повномасштабного вторгнення довіра, горизонтальні зв’язки й доступ до послуг розглядаються як взаємопов’язані, але різні виміри. Їх потрібно вимірювати окремо, з урахуванням регіонального контексту. ПРООН, reSCORE 2024; «Соціальна згуртованість». Кого необхідно враховувати і як уникати формального переліку груп Перелік учасників формується за конкретним рішенням та умовами громади. У відбудові населеного пункту можуть бути важливими досвід жінок і чоловіків різного віку, внутрішньо переміщених людей, людей, які повернулися після переміщення, ветеранів та їхніх сімей, людей з інвалідністю, людей старшого віку, підлітків, батьків із малими дітьми, представників національних меншин, сільських і віддалених населених пунктів, родин загиблих, людей, які пережили окупацію, та інших постраждалих груп. Жодна з цих категорій не є однорідною. Потреби людини визначаються поєднанням умов: доступністю транспорту, матеріальним становищем, сімейними обов’язками, мовою, станом здоров’я, досвідом насильства, громадянською активністю, місцем проживання і можливістю розголошувати особисту інформацію. Тому рішення ухвалюють через дослідження реальних бар’єрів, а не припущення про те, чого «потребують усі жінки», «всі переселенці» чи «всі люди з інвалідністю». Особливу увагу варто приділяти людям, які рідко відвідують збори. Відсутність на зустрічі може означати незручний час, відсутність догляду за дитиною, небезпечний маршрут, недоступну будівлю, відсутність перекладу, страх розголошення, недовіру до організаторів або переконання, що рішення вже прийнято. Кожна з цих причин потребує іншого способу усунення перешкоди. Жінки та гендерно зумовлені бар’єри Участь жінок включає право впливати на безпекову політику, відбудову, розподіл ресурсів і організацію місцевого діалогу. Вона потребує врахування нерівномірного розподілу неоплачуваної праці, ризиків домагань, фінансових бар’єрів і можливості обіймати керівні ролі. Настанова ООН щодо гендерно чутливої інклюзивної медіації рекомендує інтегрувати гендерний аналіз у підготовку, процедуру та зміст процесів. Метааналіз і систематичний огляд Лвамби та співавторів (2022) охопив 104 оцінювання впливу в країнах, що переживали нестабільність і конфлікти. Програми в середньому поліпшували показники, безпосередньо пов’язані з їхніми цілями, але докази змін насильницької поведінки, глибоких норм і тривалого миру залишаються обмеженими та неоднорідними. Отже, збільшення представництва жінок є обґрунтованою правовою і програмною метою; довготривалі наслідки конкретної ініціативи для миру слід досліджувати окремо. Молодь і міжпоколінна участь Молоді люди можуть брати участь у дослідженні потреб, визначенні безпечних просторів, створенні громадських проєктів і перевірці їхніх результатів. Дорослі учасники мають забезпечувати зрозуміле пояснення можливостей впливу, а для неповнолітніх — відповідні віку правила захисту та згоди. Порядок денний ООН «Молодь, мир і безпека» визнає право молоді на змістовну участь у рішеннях щодо миру й безпеки. Участь молоді доречна там, де її позиція справді враховується, а надані завдання не створюють непропорційних ризиків. Люди з інвалідністю Інклюзивний процес забезпечує доступ до приміщень, транспорту, інформації, комунікації, допоміжних технологій та пристосувань. Стаття 9 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю визначає доступність як передумову повноцінної участі, а стаття 29 захищає участь у політичному й громадському житті. Організаційно це означає перевірити маршрут від житла до місця зустрічі, можливість дистанційного приєднання, доступний текст, українську жестову мову там, де вона потрібна, субтитри, читабельність матеріалів, доступність для програм читання з екрана та можливість робити перерви. Важливо залучати організації людей з інвалідністю до визначення рішень, а не лише просити їх оцінити завершений план. Для спеціалізованих питань дивіться «Когнітивна доступність» і «Участь людей з інвалідністю у плануванні послуг та ухваленні рішень». Вимушено переміщені люди й ті, хто повертається Вимушене переміщення може впливати на доступ до документів, житла, транспорту, місцевих мереж і процедур участі. Приймальні громади водночас мають власні потреби та обмеження ресурсів. Під час планування потрібно перевіряти, чи кожна група отримує інформацію та може користуватися процедурами, не створюючи хибного припущення про неминучий конфлікт між ними. Українські дослідження reSCORE демонструють потребу бачити різні місцеві умови й не переносити результати однієї громади на всі інші. Для аналізу окремих потреб доречні матеріали «ВПО та приймаюча громада» і «Люди з інвалідністю після переміщення». Люди з досвідом окупації та пережитого насильства Постраждалі мають право визначати, чи бажають брати участь у консультаціях і в якому форматі. Для когось безпечнішим є конфіденційне інтерв’ю, для когось — представництво через довірену організацію, а для когось — повна відмова від участі. Організатор має пояснити мету, межі конфіденційності, спосіб використання інформації, умови припинення участі та маршрути звернення по допомогу. Збір свідчень про насильство заради громадського заходу без належних гарантій є неприйнятним. Детальніше — «Участь постраждалих у миробудуванні». Доступність як система: шість вимірів Фізична та транспортна доступність Важливі входи без сходових перешкод, доступні вбиральні, безпечні шляхи евакуації, транспорт і достатня тривалість переходів. Відсутність доступного укриття під час повітряної тривоги змінює придатність приміщення для проведення заходу. Доступність перевіряють не фотографією входу, а проходженням усього маршруту з урахуванням реальних потреб учасників. Конвенція ООН, стаття 9. Інформаційна та мовна доступність Повідомлення про консультації мають містити зрозумілу мету, порядок денний, тривалість, місце, спосіб приєднання, контакт для запитів про пристосування й пояснення подальшого використання результатів. Інформацію подають кількома каналами, враховуючи людей, які не користуються певними мережами. За потреби застосовують зрозумілу мову, візуальні пояснення, переклад і підтримку читання. Доступність інформації описано також у матеріалі «Інформаційна доступність». Цифрова та сенсорна доступність Дистанційна участь може допомогти людям із транспортними або безпековими обмеженнями, але залежить від зв’язку, електропостачання, пристроїв і навичок. Потрібні альтернативні способи відповіді: телефон, письмові пропозиції, невелика особиста зустріч, допомога з технічним приєднанням. Сенсорна доступність охоплює звук, освітлення, субтитри та можливість уникнути перевантаження. Часова й економічна доступність Вибір робочого дня, ранкових годин або тривалої поїздки може систематично виключати людей із доглядовими обов’язками, нестабільною зайнятістю та обмеженими коштами. Іноді потрібне відшкодування проїзду, догляд за дітьми, оплата перекладу або компенсація витраченого часу відповідно до прозорих правил програми. Участь має будуватися так, щоб можливість висловитися не залежала від особистих фінансових ресурсів. Психологічна та комунікаційна безпека Фасилітатор установлює правила поважного обговорення, порядок реагування на погрози, можливість окремих консультацій і право вийти із зустрічі. Учасники мають знати, хто отримає нотатки й чи можна за ними ідентифікувати людину. Під час обговорення втрат, переслідувань або пережитого насильства захист конфіденційності та добровільності має вищий пріоритет, ніж кількість висловлених історій. Інституційна доступність Громаді потрібні правила подання звернення, доступ до протоколу, пояснення причин рішень, строк відповіді й процедура оскарження. Присутність на зустрічі без можливості перевірити виконання рішення залишає учасників залежними від доброї волі організатора. Інституційна доступність означає, що канали впливу діють до, під час і після консультації. Участь, представництво та реальний вплив Представництво не варто зводити до арифметики присутніх. Формальна квота може допомогти відкрити доступ, але не показує, хто сформував порядок денний, скільки часу отримала кожна група, хто мав право пропонувати зміни й чи враховано заперечення. У дослідженні Паффенгольц (2014) підкреслено потребу розглядати різні способи залучення громадянського суспільства, а не тільки бінарне питання присутності або відсутності. Практично можна розрізняти інформування, збирання пропозицій, спільне проєктування, делеговане ухвалення рішень та громадський контроль. Ці рівні є корисною аналітичною схемою для дизайну процесу; їх не слід вважати шкалою, за якою кожна програма обов’язково проходить усі щаблі. У небезпечних ситуаціях конфіденційне представництво інколи є відповідальнішим форматом, ніж публічна участь. Потрібно також розрізняти організацію, яка заявляє, що представляє групу, і мандат, який надали їй самі люди. Запрошення лише відомих лідерів може посилити монополію голосу. Аналіз участі у програмах місцевого розвитку показує ризик захоплення процедур впливовими групами, нерівності інформації й формальної участі без подальших змін. Мансурі та Рао, 2013. Сила, нерівність і ризик символічної інклюзії Участь відбувається в конкретному розподілі влади. Місцева влада визначає фінансування; організація-донор може встановлювати строки; громадські лідери контролюють канали інформації; окремі учасники побоюються втрати допомоги або негативних наслідків для родини. Інклюзивний формат потребує оцінки цих асиметрій і механізму незалежного захисту від тиску. Символічна інклюзія виникає, коли групу демонструють у звіті або на фотографії, а зміст рішення залишається незмінним і недоступним для перегляду. Типові ознаки: запрошення за кілька годин до зустрічі, заздалегідь затверджений бюджет, відсутність перекладу, коротке слово «для представника групи», відмова пояснювати результат, добір лише лояльних учасників. Задля запобігання цьому до початку роботи визначають межі повноважень учасників і зобов’язання організаторів щодо відповіді на пропозиції. Паффенгольц, 2014; Мансурі та Рао, 2013. Інший ризик — перенесення відповідальності за вирішення системної проблеми на самих постраждалих. Люди можуть повідомити про небезпечний маршрут або недоступну послугу, але зобов’язання фінансувати, організувати й забезпечити правові гарантії залишається за відповідальною установою. «Ми вислухали» не є заміною виконання обов’язків. Як організувати інклюзивний процес у громаді Крок 1. Визначити реальне рішення та його межі Перед запрошенням учасників організатор описує предмет: наприклад, місця розташування центрів послуг, порядок відновлення будівель, правила користування громадськими просторами, механізм урегулювання побутових суперечок або доступність громадського транспорту. Потрібно вказати, що саме можна змінити через консультації, які рішення визначені законом і які ресурси реально доступні. Ця прозорість зменшує розрив між очікуваннями та фактичними повноваженнями. Крок 2. Дослідити, хто відсутній і чому Окрім переліку організацій, складають карту бар’єрів: географічних, матеріальних, фізичних, цифрових, мовних і пов’язаних із безпекою. Інформацію збирають добровільно та з мінімізацією особистих даних. Проводять окремі розмови з людьми, які рідко беруть участь у зборах, і перевіряють, чи не виключає запропонований формат когось із зацікавлених. Крок 3. Запропонувати кілька безпечних форматів Велике відкрите обговорення корисне для одних питань, а малий груповий формат, анонімна пропозиція або розмова через довіреного представника — для інших. Учасникам повідомляють, що відмова від прямого діалогу не вплине на їхній доступ до послуг і допомоги. Якщо потенційна загроза зберігається, консультації можуть відбуватися окремо без зведення груп в одну кімнату. Крок 4. Підготувати умови участі Завчасно перевіряють доступ до укриття, транспорту, зв’язку, вбиралень, перекладу, субтитрів, догляду за дітьми й часу перерв. Призначають людину для запитів про розумні пристосування і чітко пояснюють, як їх отримати. Для потреб доступності важливе не лише формальне дотримання переліку, а практичне випробування маршруту й матеріалів разом із користувачами. Конвенція ООН, стаття 9. Крок 5. Забезпечити чесну процедуру Фасилітатор розділяє інформаційні виступи, обговорення варіантів, ухвалення рішень і фіксацію незгоди. Застосовує правила протидії приниженню, примусу та дискримінації. Заздалегідь визначає, чи буде рішення ухвалене голосуванням, за погодженням, відповідальною посадовою особою або через іншу передбачену процедуру. Наявність незгоди фіксують як змістовий результат, який потребує відповіді. Крок 6. Показати наслідки кожної суттєвої пропозиції Після консультації публікують доступне резюме: які питання розглянули, які варіанти запропонували, які пропозиції прийнято або відхилено, з яких причин, хто відповідальний і коли буде повторна перевірка. Конфіденційні дані учасників вилучають. Повернення з відповіддю є обов’язковою ланкою між висловленою потребою та довірою до процедури. Крок 7. Вимірювати результати в різних групах Результат оцінюють за тим, чи отримали люди доступ до рішень, послуг, захисту та інформації, а також чи змінилися відчуття справедливості, можливість співпраці й довіра. Для кожного показника важливі початковий стан, відмінності між групами та обмеження вимірювання. Порівняння до й після заходу без контрольної групи саме по собі не встановлює причинний вплив програми. У цьому допоможе «Оцінювання програм миробудування». Ситуації з практики українських громад Відбудова громадського простору Громада обирає, де відновити центр надання послуг. На загальній зустрічі домінують жителі центральних кварталів. Інклюзивне рішення передбачає перевірку маршрутів для віддалених сіл, доступного транспорту, потреб людей з інвалідністю, батьків із дітьми та людей старшого віку. Пропозиції збирають у різних форматах, оцінюють за оприлюдненими критеріями й пояснюють остаточне розташування. Висновок має випливати з даних про доступність і можливості бюджету, а не з гучності голосів. Співжиття в приймаючій громаді Під час обговорення використання школи, гуртожитку або соціальних послуг можуть виникати питання справедливого доступу. Організатори окремо збирають потреби місцевих і переміщених жителів, перевіряють факти, обмеження ресурсів та правила розподілу допомоги. Потім обговорюють конкретні процедури й публікують рішення, уникаючи загальних звинувачень проти груп. Така робота потребує врахування місцевого контексту, на що вказують дослідження соціальної згуртованості України. Потреби деокупованої громади Деякі жителі пережили окупацію, втрати або насильство, інші повернулися пізніше чи весь час проживали в іншому місці. Організатори не висувають вимоги «спочатку розкажіть свою історію» і не створюють публічних процедур, які можуть спричинити переслідування чи розголошення особистої інформації. Пріоритетними стають фізична безпека, доступ до допомоги, правосуддя та окремі конфіденційні канали участі. Відновлення взаємодії відбувається лише там і в тих формах, де є відповідні гарантії. Участь молоді в місцевій безпековій політиці Молодіжна група може запропонувати безпечні маршрути до освітніх просторів або зміни в інформуванні про небезпеку. Організатор визначає відповідальну установу, дає молодим учасникам доступ до необхідної інформації, забезпечує належний захист і повертається з мотивованим рішенням. Така участь відповідає підходу ООН «Молодь, мир і безпека», який поєднує участь із захистом та партнерством. Миробудування в Україні: правові й етичні орієнтири Російська збройна агресія проти України визначає правовий та безпековий контекст місцевого миробудування. Психологічні інструменти участі й діалогу застосовують до відновлення суспільних зв’язків, доступу до допомоги та справедливого ухвалення рішень усередині українського суспільства. Вони не змінюють відповідальності за агресію, воєнні злочини та інше насильство. Примирення, контакт і прощення залишаються добровільними особистими або суспільними процесами, які потребують гарантій безпеки й урахування прав постраждалих. В Україні діє Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» до 2030 року, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів від 25 лютого 2026 року № 214-р. Документ пов’язує рівну участь у рішеннях із протидією безпековим загрозам, захистом постраждалих та відновленням. Це нормативний орієнтир для компетентних органів і партнерських програм, а не емпіричне підтвердження ефективності кожного заходу. Чинна редакція Національної стратегії із створення безбар’єрного простору до 2030 року, ухвалена розпорядженням № 294-р від 25 березня 2025 року, закріплює підхід до усунення перешкод у доступі до послуг та участі в суспільному житті. У конкретній громаді необхідно окремо перевіряти правові вимоги до публічних консультацій, персональних даних, доступності будівель, евакуації й компетенції місцевих органів. Вимоги доступності й участі людей з інвалідністю мають також міжнародну правозахисну основу в Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Для роботи з постраждалими важливо поєднувати правозахисні гарантії з принципами конфіденційності, інформованої згоди та безпечного скерування до відповідальних служб. Посилення участі громадян не скасовує відповідальності органів влади, правоохоронної системи та судів. Коли інклюзивний діалог може завдати шкоди Ризики виникають, якщо контакт примусовий, загроза триває, учасники перебувають у різко нерівних умовах, організатор ігнорує погрози, а висловлювання можуть стати підставою для покарання чи втрати допомоги. Шкідливо збирати свідчення про насильство без чіткої мети й захисту даних, нав’язувати прощення або обговорювати «компроміс» там, де йдеться про безумовні права та правову відповідальність. Діалогова зустріч не повинна замінювати розслідування злочину, юридичну процедуру, захист від домашнього або сексуального насильства, доступ до укриття чи медичну допомогу. Якщо безпеку забезпечити неможливо, варто відкласти спільний захід або обрати окремі захищені канали. Настанова ООН з інклюзивної медіації наголошує на ролі дизайну процесу, безпекових домовленостей та способів представництва. Інклюзивність не означає зобов’язання постраждалих вислухати виправдання насильства чи співпрацювати з особами, які становлять для них загрозу. Відмова від участі має таку саму повагу, як і згода. Дотримання прав постраждалих, захист від повторної віктимізації та гарантії неповторення насильства визначають межі допустимих миробудівних практик. Що насправді доводять дослідження Наявні дані краще підтверджують деякі проміжні результати інклюзивних програм, ніж їхню універсальну здатність установлювати тривалий мир. Систематичний огляд Лвамби та співавторів (2022) показав позитивні ефекти частини програм розширення можливостей жінок щодо безпосередньо запланованих результатів, водночас автори оцінили впевненість у багатьох висновках як низьку. Отже, відвідування занять, ширше представництво або короткострокове зростання впевненості не слід автоматично прирівнювати до зменшення насильства. Паффенгольц (2014) розкриває складність форм участі громадянського суспільства у врегулюванні конфліктів. Ця робота допомагає формулювати механізми впливу, але не встановлює, що одна модель участі є найкращою за всіх умов. Огляд Світового банку Мансурі й Рао докладно описує труднощі індукованої участі, місцевої нерівності та підзвітності. Його висновки щодо розвитку громад є релевантними для дизайну процедур, проте їх потрібно перевіряти в конфліктному й воєнному контексті окремо. Огляд оцінювань ЮНІСЕФ, що синтезує матеріали програм за 2014–2024 роки, пов’язує локальну участь і доступні послуги з передумовами соціальної згуртованості та вказує на проблему довгострокового вимірювання довіри. Це узагальнення програмних оцінювань, а не доказ загального причинного ефекту кожного втручання. Українські звіти reSCORE 2024 дають інформацію про зв’язки, довіру й відмінності громад. Вони корисні для постановки питань і визначення місцевих пріоритетів; показники спостережних опитувань не доводять, що конкретна консультація сама спричинила зміни. Систематична оцінка миробудування має враховувати вихідні значення, добір учасників, безпекові зміни, локальну політику та ефекти, які можуть проявитися пізніше. Як оцінювати інклюзивність: показники, які мають сенс Перший рівень — охоплення і доступ. Хто отримав запрошення, хто мав потрібні пристосування, чи доступні були різні формати й чи з’явилися групи, які раніше не могли брати участі? Важливо враховувати причини відмови та досвід людей, яких програма не охопила. Другий рівень — якість процедури. Чи розуміли учасники мету та межі рішення? Чи можна було висловити незгоду без тиску? Чи був механізм скарги, чи дотримано конфіденційності й чи отримали люди відповідь на пропозиції? Такі показники можна збирати через анонімні опитування та незалежні спостереження, обережно поводячись з малими групами, де навіть узагальнений результат може видати особу. Третій рівень — вплив на рішення. Які рекомендації змінили бюджет, доступність послуг, маршрути, правила або пріоритети? Які пропозиції відхилили й чому? Чи отримали учасники право перевірити виконання? Показники слід порівнювати між різними групами, щоб середній прогрес не приховував погіршення для окремих людей. Четвертий рівень — суспільні наслідки. Чи змінилися відчуття безпеки, доступ до прав, міжгрупова довіра, готовність співпрацювати й сприйняття справедливості? Чи виникли побічні ефекти: конфлікт усередині представницької групи, стигматизація, загрози, втрата довіри або виключення тих, хто не мав можливості відвідати захід? Саме на цьому рівні потрібні триваліші спостереження і, коли можливо, переконливі порівняльні дослідницькі схеми. Зручний робочий орієнтир: доступ → можливість висловитися → вплив на рішення → виконання → безпека і соціальні наслідки. Це логічна модель оцінювання, яку адаптують до конкретної програми; її застосування не підтверджує результат без даних. Мансурі та Рао, 2013; ЮНІСЕФ, огляд оцінювань. Поширені запитання Чим інклюзивне миробудування відрізняється від звичайної громадської консультації? Консультація є одним із можливих інструментів. Інклюзивне миробудування поєднує доступну участь із запобіганням міжгруповій напрузі, захистом прав, відновленням справедливих процедур і тривалим контролем наслідків. Для цього потрібні безпекові гарантії та реальний шлях від висловленої позиції до рішення. Чи потрібно запросити представників усіх соціальних груп? Потрібно визначити, чиї права, безпека й повсякденне життя залежать від конкретного рішення, виявити бар’єри та запропонувати належні форми участі. Універсального списку категорій немає. Представництво оцінюють за обґрунтованістю добору й доступністю процесу, а не кількістю назв груп у звіті. Чи може людина брати участь без публічної присутності? Так. Залежно від завдання та гарантій захисту можна використати конфіденційну розмову, письмову пропозицію, доступне дистанційне приєднання або представництво через довірену організацію. Людина має розуміти, як саме її позицію передадуть і хто матиме доступ до інформації. Чи гарантує участь жінок і молоді стійкий мир? Участь є важливим правом та умовою врахування різних потреб. Її конкретний причинний вплив на тривалість миру залежить від контексту, реального впливу на рішення, безпеки та якості програми. Наукові дані про окремі програмні наслідки неоднорідні. Лвамба та співавтори, 2022. Чи доречно проводити спільний діалог під час активної війни? Тільки щодо питань і за умов, які дозволяють забезпечити безпеку, добровільність та права учасників. Можливі консультації про доступність послуг, житло й відбудову, однак безпечний формат залежить від реальних загроз. Примушування постраждалих до контактів або прощення є неприйнятним. Як діяти, якщо на зустрічі присутні лише найактивніші жителі? Перевірити, хто й чому не прийшов, змінити час і місце, забезпечити кілька каналів зворотного зв’язку, залучити довірених посередників і повідомити, як врахують подані пропозиції. До розширення участі не варто подавати думку присутніх як позицію всієї громади. За яким показником видно, що процес справді інклюзивний? Найпереконливішим є поєднання доступу, добровільної безпечної участі, документованого впливу на рішення та фактичних змін для людей. Кількість учасників або задоволеність після події окремо не відображають повної якості процесу. Пов’язані статті Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій Участь постраждалих у миробудуванні: права, представництво та безпека Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження Психосоціальна підтримка у миробудуванні та реінтеграції Когнітивна доступність: як врахувати різні способи сприйняття інформації Участь людей з інвалідністю у плануванні послуг та ухваленні рішень Молодь і миробудування: участь, освіта та безпека Місцеві лідери в урегулюванні міжгрупових конфліктів Джерела Кабінет Міністрів України. (2025). Про внесення змін до Національної стратегії із створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року: розпорядження від 25 березня 2025 року № 294-р. Офіційний текст. Кабінет Міністрів України. (2026). Про затвердження Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2030 року та плану заходів з його виконання: розпорядження від 25 лютого 2026 року № 214-р. Офіційний текст. Лвамба, Е., Шіслер, Ш., Рідлгувер, В., Купфер, М., та співавтори. (2022). Strengthening women's empowerment and gender equality in fragile contexts towards peaceful and inclusive societies: A systematic review and meta-analysis. Campbell Systematic Reviews, 18(1), e1214. https://doi.org/10.1002/cl2.1214. Мансурі, Г., Рао, В. (2013). Localizing Development: Does Participation Work? Washington, DC: World Bank. Офіційна публікація. Організація Об’єднаних Націй. (2006). Convention on the Rights of Persons with Disabilities, Article 9: Accessibility. Стаття 9. Організація Об’єднаних Націй. (2006). Convention on the Rights of Persons with Disabilities, Article 29: Participation in political and public life. Стаття 29. Організація Об’єднаних Націй. Управління з питань молоді. (2025–2026). Youth, Peace and Security: official overview of the UN agenda and resolutions. Офіційний ресурс. Паффенгольц, Т. (2014). Civil Society and Peace Negotiations: Beyond the Inclusion–Exclusion Dichotomy. Negotiation Journal, 30(1), 69–91. https://doi.org/10.1111/nejo.12046. Програма розвитку ООН (ПРООН), Centre for Sustainable Peace and Democratic Development (SeeD), USAID. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends based on reSCORE 2024. Звіт. Управління ООН з політичних питань та миробудування. (2017). Guidance on Gender and Inclusive Mediation Strategies. Офіційна настанова. ЮНІСЕФ. (2025). A Decade of Evidence on Peacebuilding, Social Cohesion and Child-Centred Resilience. Evaluation synthesis of 120 reports (2014–2024). Огляд оцінювань.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Конфлікт між сусідніми громадами виникає тоді, коли жителі, представники місцевого самоврядування або організації двох чи кількох територій сприймають свої інтереси, рішення й дії як несумісні. Причиною може бути доступ до води, дороги, сміттєпереробного об’єкта, лікарні, громадського транспорту, спільного бюджету чи території, а також відчуття несправедливого розподілу витрат, впливу та відповідальності. Взаємодію організовують через достовірне з’ясування предмета спору, представництво зацікавлених людей, безпечні правила обговорення, перевірку варіантів рішень і прозорий контроль виконання домовленостей. Сусідство створює особливу ситуацію: громади можуть конкурувати за обмежені ресурси, але залишаються пов’язаними дорогами, послугами, господарством, родинними контактами та спільними ризиками. Тому рішення має враховувати поточну суперечку і тривалу необхідність співіснування. Психологія міжгрупових відносин пояснює, чому навіть технічне питання швидко стає символом гідності, рівності й поваги, а дослідження запобігання конфліктам наголошують на ролі інклюзивних інституцій та раннього реагування. United Nations & World Bank, 2018. Практична мета роботи — створити процедуру, у межах якої кожна сторона може пояснити свої потреби, перевірити спільні факти, впливати на рішення у визначених законом межах і вимагати виконання зобов’язань. Коли є погрози, дискримінація, насильство або істотна нерівність можливостей, першими завданнями стають захист людей, припинення небезпечних дій і забезпечення прав, а вже потім спільне обговорення. Що означає конфлікт між сусідніми громадами Територіальна громада — це визначена українським правом спільнота, яка реалізує місцеве самоврядування; у психологічному аналізі слово «громада» може також позначати людей із місцевою належністю, спільними нормами й колективною пам’яттю. У практичній роботі ці рівні слід розрізняти. Суперечка двох рад про фінансування дороги є міжмуніципальним управлінським спором; ворожість між мешканцями двох населених пунктів додає до нього міжгруповий вимір. Визначальна ознака конфлікту — наявність суперечливих вимог, рішень або інтересів і дій у відповідь. Просте розходження думок ще не означає ескалації. Вона проявляється, коли незгода переходить у взаємні звинувачення, блокування процедур, відмову від співпраці, погрози чи інші дії, що поглиблюють напругу. Теоретичне пояснення загальних механізмів подано в статті «Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання»; тут головним предметом є організація взаємодії на рівні сусідніх громад. Необхідно встановити, хто саме є сторонами конкретного спору. Дві сільські ради, група жителів та підприємство, власники земельних ділянок і комунальна установа або дві неформальні ініціативи мають різні правові повноваження. Називати всіх «громадами» без уточнення означає ризикувати рішенням, яке ніхто не може законно виконати. Чому сусідні громади конфліктують: п’ять взаємопов’язаних механізмів Ресурси, витрати та розподіл вигод Відчутний предмет суперечки часто вимірюється грошима, часом, землею, доступом до лікаря або станом довкілля. Одна громада може отримувати економічну вигоду від промислового об’єкта, тоді як інша стикається з транспортним навантаженням чи ризиком забруднення. Навіть загальна користь від проєкту не усуває питання про те, хто несе витрати і як саме їх компенсують. Спільний ресурс слід описувати з двох боків: об’єктивні обсяги, обмеження й обов’язки та сприйнята справедливість його розподілу. Технічний аудит інфраструктури розв’язує першу частину, а представництво, пояснення критеріїв і доступний перегляд рішення допомагають працювати з другою. Це практичне розрізнення відповідає рекомендаціям щодо змістовної участі громадян у публічних рішеннях. OECD, 2022. Загроза місцевій ідентичності та самоповазі Назва школи, місце адміністративного центру, збереження історичної пам’ятки або маршрут автобусного сполучення можуть символізувати рівноправність громади. Тоді адміністративна пропозиція сприймається як повідомлення: «Наше місце менш важливе». Успішна взаємодія вимагає запитати, яку гідність, практичну потребу чи історичну домовленість люди пов’язують із предметом спору. Такі переживання варто визнавати як частину переговорної ситуації, але самі по собі вони не доводять факту порушення права або правильності будь-якої вимоги. Правові питання перевіряють документально, а психологічні — через уважне вислуховування й уточнення значення подій для людей. Недовіра до намірів і процедур Якщо одна сторона очікує прихованого рішення або маніпуляцій із бюджетом, навіть добросовісне повідомлення іншої може бути витлумачене як обман. Недовіру підтримують неповні протоколи, обіцянки без відповідальних осіб, зміни умов без пояснення та нерівний доступ до відомостей. Тому прозорість має бути пов’язана з реальною можливістю впливати на рішення, отримувати відповіді й бачити виконання зобов’язань. Дослідження місцевого управління вказують на зв’язок між реагуванням установ на потреби жителів та довірою; водночас ефекти прозорості й формальної підзвітності залежать від того, чи супроводжуються вони дієвими послугами та відповідями. Ця доказова база переважно спостережна і не доводить, що будь-яка окрема консультація автоматично підвищить довіру. Abdi, Mulyanyuma & Niringiyimana, 2026. Групові узагальнення та інформаційні перекручення Після кількох неприємних епізодів люди можуть приписувати вчинок посадової особи всім жителям сусідньої території. У місцевих чатах окремий конфлікт навколо дороги перетворюється на судження «вони завжди забирають наше». Слова «вони», «їхні» й «наші» стають маркерами групового поділу. Робочий спосіб зменшити узагальнення — документувати конкретні рішення, імена уповноважених осіб, дати та перевірені обставини, не ототожнюючи їх з усією громадою. Негативний міжгруповий контакт може закріплювати упередження сильніше, ніж позитивний контакт їх послаблює. Цей висновок отримано в дослідженнях інших групових відносин, тому на конфлікти українських територіальних громад його переносять як обґрунтоване попередження про ризик, а не як готову кількісну оцінку. Barlow et al., 2012. Нерівність влади та різна вразливість Велика громада може мати більше юристів, бюджетних ресурсів, доступу до медіа й можливостей відстоювати свої рішення. Менша — залежати від спільної лікарні, водопостачання або дороги. Формальна однакова тривалість виступів не усуває цієї нерівності. Потрібні незалежна перевірка інформації, допомога в підготовці позиції, доступне пояснення документів та реальна можливість не погодитися без втрати життєво необхідних послуг. Дослідження публічних обговорень показують, що нерівність інформаційних і комунікативних ресурсів можна вимірювати на різних етапах участі, а перехід у цифровий формат іноді посилює її. Це аргумент для завчасної перевірки доступності процесу, а не гарантія успіху будь-якої конкретної методики. Jiménez-Pernett et al., 2023. Який конфлікт можна обговорювати разом, а який спершу вимагає захисту Перед запрошенням до спільної зустрічі організатори мають встановити, чи є актуальні погрози, насильство, переслідування, ризик розголошення персональних даних, примус до участі або залежність людей від іншої сторони. Якщо вони існують, потрібні захисні та правові дії, окремі консультації й незалежна оцінка безпеки. Кількість учасників і публічність заходу слід обирати за ризиками, а не за бажанням продемонструвати відкритість. Діалог, переговори, медіація, адміністративне рішення й судовий захист мають різні цілі. Діалог допомагає зрозуміти позиції та знизити ризик небезпечних узагальнень. Переговори формують варіанти домовленостей. Медіація є спеціально організованою добровільною процедурою з незалежним посередником. Владні органи приймають лише ті рішення, на які уповноважені законом; правовий спір може потребувати компетентного органу або суду. Згідно із Законом України «Про медіацію», участь добровільна, а сторони можуть припинити її; процедура не має порушувати права людей, які в ній не беруть участі. Верховна Рада України, 2021. Для примусового виселення, незаконних обмежень доступу до ресурсів, погроз та інших можливих порушень прав спільна розмова не замінює незалежного розгляду й захисту. Не можна пропонувати постраждалим «зустрітися посередині» ціною відмови від права на безпеку чи відшкодування шкоди. Підготовка: хто організовує процес і кого треба залучити Скласти карту сторін, повноважень і тих, на кого вплине рішення Починають із переліку формальних сторін: місцеві ради, виконавчі органи, комунальні установи, підприємства, підрядники, власники майна, уповноважені державні органи. Для кожної фіксують компетенцію, право ухвалювати рішення, бюджетні обмеження та потенційний конфлікт інтересів. Окремо визначають людей, які відчують наслідки: жителів віддалених сіл, людей старшого віку, осіб з інвалідністю, працівників, батьків дітей, внутрішньо переміщених осіб та тих, хто користується спірною послугою. Представників обирають за прозорими правилами. Посадовці мають представляти інституційні повноваження, а представники мешканців — засвідчений спосіб отримання й передачі позицій. Важливо запитати, хто відсутній і чому. Участь одного активного мешканця не дає підстав говорити від імені кожного жителя території. OECD, 2022. Зібрати факти до публічної дискусії Спочатку створюють спільний перелік перевірюваних питань: кому належить дорога, хто фінансував ремонт, скільки людей користується маршрутом, які є чинні договори, які витрати прогнозують експерти, хто має повноваження погодити зміну. Кожне твердження позначають як підтверджене, спірне або таке, що потребує перевірки. Джерела, методики та межі даних мають бути доступними обом сторонам. Добре організований процес допускає, що джерела виявляться суперечливими. У такому разі сторони разом формулюють завдання незалежній експертизі або погоджують метод збору даних. Спір про факт не слід вирішувати голосуванням більшості, а спір про цінності — видавати за суто технічну помилку. Визначити посередника і правила розмови Невелика підготовча група погоджує місце, час, доступність, порядок виступів, межі конфіденційності, спосіб ведення протоколу, правила публікації та процедуру реагування на погрози. Ведучий зустрічі може бути фасилітатором; для формальної медіації потрібен медіатор із підготовкою, передбаченою законом. Сторони мають знати, кому ведучий підзвітний, хто його оплачує і як заявити про сумніви щодо неупередженості. Верховна Рада України, 2021. Правила формулюють через конкретну поведінку: не переривати, відділяти факти від припущень, не публікувати персональні історії без згоди, не приписувати всій громаді дії окремих людей, фіксувати незгоду в протоколі. Для тем, які зачіпають насильство, додатково визначають порядок зупинення зустрічі. Міжнародні рекомендації для медіації виділяють підготовку, згоду сторін, неупередженість, інклюзивність і дотримання правових норм як важливі умови процесу. United Nations, 2012. Покрокова організація взаємодії між сусідніми громадами Крок 1. Сформулювати предмет спору одним перевірюваним реченням Замість «сусіди нас обкрадають» робоче формулювання може звучати так: «Дві громади мають різні пропозиції щодо фінансування й доступу до спільного полігону відходів». Воно називає учасників, предмет і параметр рішення. До протоколу додають перелік суміжних питань: екологічна безпека, транспорт, фінансування, доступ до документів та механізм оскарження. Таке формулювання знижує ризик розширення суперечки до звинувачень у характері всіх жителів. Водночас воно не приховує можливих порушень: якщо є законні претензії щодо шкоди, їх описують окремо і передають на відповідну перевірку. Крок 2. Провести окремі слухання і зібрати позиції без тиску До спільної зустрічі організують консультації з кожною стороною. Людям пропонують відповісти, що саме сталося, яких наслідків вони побоюються, що є для них принциповим, які факти треба перевірити й на який мінімальний крок вони погодилися б зараз. Анонімні канали можуть допомогти тим, хто боїться відкрито сперечатися з місцевою владою чи роботодавцем. Під час таких консультацій слід виявляти різноманіття позицій усередині кожної громади. Частина мешканців може підтримувати спільну лікарню, інші — турбуватися про транспортні витрати. Поділ усіх людей на два одностайні табори спотворює реальну структуру інтересів. Крок 3. Погодити правила безпеки та межі переговорного мандата Перед початком сторони письмово або зафіксовано в протоколі підтверджують мету зустрічі, обсяг питань, право призупинити обговорення, правила захисту даних і порядок ухвалення рішень. Посадовці зазначають, які пропозиції можуть схвалити особисто, а які потребують рішення ради, експертизи, конкурсу чи іншої законної процедури. Варто завчасно погодити, як працюватимуть із фактами про заподіяну шкоду. Визнання факту насильства та юридична відповідальність не можуть залежати від взаємної симпатії учасників або успішності діалогу. Правозахисні та безпекові шляхи зберігаються окремо. Крок 4. Розрізнити позиції, інтереси, потреби та правові обмеження Позиція відповідає на запитання «чого ми вимагаємо», інтерес — «для чого нам це потрібно», потреба — «яка базова умова має бути забезпечена». Позиції можуть бути несумісними: «автобус має їздити через наш центр» і «маршрут повинен проходити нашою вулицею». Спільними інтересами можуть бути доступ до лікарні, передбачуваний розклад і прийнятні витрати. Законні вимоги й санітарні стандарти визначають межі допустимих компромісів. Переходити від позицій до інтересів корисно тільки тоді, коли цим не підміняють питання влади, права чи шкоди. Якщо одна громада незаконно перекрила доступ до спільного об’єкта, запитання про її «потребу в контролі» не знімає обов’язку відновити законний доступ. Крок 5. Створити кілька альтернатив з розрахунками Для кожного варіанта вказують очікувану користь, витрати, виконавця, терміни, вплив на вразливі групи, правову підставу, джерела фінансування та можливі ризики. Зазвичай корисно порівняти щонайменше чинний стан, часткову зміну і спільний проєкт, якщо всі вони допустимі. Кількість варіантів визначається реальними технічними можливостями. Спільна робоча група не повинна обмежуватися красивою ідеєю. Наприклад, пропозиція спільного транспортного маршруту потребує перевірки попиту, доступності зупинок, безпеки дороги, витрат та контрактних зобов’язань. Рішення стає переконливішим, коли його можна оцінити за однаковими критеріями для всіх громад. Крок 6. Почати співпрацю з обмеженого й перевірюваного кроку Коли довіра низька, доцільним може бути невеликий спільний захід: відкриття даних про рух транспорту, спільне обстеження водогону, погодження тимчасового графіка користування обладнанням. Такий крок має конкретний результат, дату й відповідальних. Його успіх не дорівнює повному примиренню, але дозволяє перевірити, чи здатні учасники виконувати технічні домовленості. Дослідження міжгрупового контакту загалом показують, що взаємодія за сприятливих умов може зменшувати упередження. Однак огляд рандомізованих досліджень із відкладеним вимірюванням виявив суттєві прогалини та неоднорідність ефектів. Для сусідніх громад спільне виконання завдання — обґрунтована практика, яку слід оцінювати за фактичним результатом і ризиками. Pettigrew & Tropp, 2006; Paluck, Green & Green, 2019. Крок 7. Закріпити рішення у відповідній правовій формі Протокол консультації фіксує перебіг обговорення, а не обов’язково створює юридично зобов’язальну міжмуніципальну угоду. Якщо йдеться про спільне виконання повноважень, фінансування установ, делегування завдань або спільний проєкт, необхідно застосовувати чинні законні процедури. Закон «Про співробітництво територіальних громад» передбачає договірні форми такої взаємодії, зокрема спільні проєкти, делегування завдань і спільне фінансування відповідних об’єктів. Верховна Рада України, 2014. У домовленості доцільно зафіксувати сторони, повноваження, предмет, технічні показники, бюджет і джерела коштів, графік, звітність, доступ до інформації, порядок розгляду скарг, перегляду умов і врегулювання розбіжностей. Юристи та фахівці місцевого самоврядування перевіряють відповідність документа актуальним вимогам. Жоден посередник не може наділити учасника повноваженнями, яких той не має за законом. Крок 8. Організувати виконання, перевірку та перегляд Після домовленості визначають відповідальну особу в кожній громаді, спільний канал повідомлень, графік перевірок, відкриті показники та порядок реагування на затримку. Доречно повідомляти не лише про успіхи, а й про причини невиконання, зміни бюджету та отримані скарги. Непрозора пауза після урочистого підписання часто повертає початкову недовіру. Механізм перегляду має дозволяти враховувати нові обставини, не починаючи щоразу конфлікт спочатку. Якщо з’явився новий ризик, спочатку перевіряють його фактично, оцінюють вплив на права і безпеку людей, а потім переглядають технічне рішення у визначеному порядку. Три практичні ситуації Спільний водогін або водойма Одна громада вважає, що сусідня використовує непропорційно багато води, а інша посилається на власні витрати на насосну станцію. Перший етап — незалежний аналіз договорів, витрат, технічного стану мережі, фактичного споживання та потреб домогосподарств. Другий — розрахунок варіантів фінансування, ремонтів і резервного постачання. Третій — формалізація виконуваного рішення з перевірними показниками. Тут небезпечно підміняти перевірку тиску, якості води та прав доступу взаємними звинуваченнями. Організована взаємодія має одночасно враховувати технічну надійність, справедливість платежів і право людей на життєво необхідні послуги. Розміщення об’єкта, який впливає на обидві території Суперечка навколо полігону відходів, підприємства чи дороги поєднує об’єктивні екологічні питання, бюджетні інтереси та сприйняті загрози. Потрібні належні передбачені законом оцінювання та дозволи, доступна інформація про ризики, розгляд альтернатив, участь жителів територій впливу й перевірка механізмів компенсації, якщо вони правомірні. Спільна зустріч має сенс лише в межах того, що учасники справді можуть вирішувати. Обов’язкові процедури охорони довкілля, безпеки та прав третіх осіб зберігають силу незалежно від того, чи досягнуто суспільної згоди. Маршрут до лікарні та доступ до спільних послуг Дві громади сперечаються, де проходитиме автобус і хто оплачуватиме перевезення. Їхня спільна потреба — доступ людей до медичних послуг; конкретні маршрути й бюджети можуть бути різними. Доступність визначають не лише середнім часом поїздки, а й тим, чи здатні дістатися люди з інвалідністю, жителі віддалених сіл, діти та люди старшого віку. Для перевірки рішення можна погодити обмежений за часом маршрут, однакові критерії обліку звернень і прозорий перегляд графіка. Це приклад практичного експерименту, а не підтвердженої універсальної методики врегулювання суперечок. Що психологічні дослідження дозволяють очікувати від контактів і діалогу Метааналіз 515 досліджень міжгрупового контакту показав загальну тенденцію до зменшення упереджень, особливо за сприятливого контексту співпраці. Однак у цьому корпусі різні групи, країни й форми контакту; його загальний результат не визначає успішності конкретних переговорів між двома територіальними громадами України. Pettigrew & Tropp, 2006. Пізніший огляд досліджень із випадковим розподілом учасників і відкладеним вимірюванням наслідків підтвердив загальний потенціал контакту, але звернув увагу на обмежену доказовість для окремих груп і дорослих популяцій. Негативна взаємодія здатна посилювати упередження. Тому безпечні умови, рівноправна участь, чітке завдання та можливість зупинити невдалий формат важливіші за просте збільшення кількості зустрічей. Paluck, Green & Green, 2019; Barlow et al., 2012. Огляд оцінювань міжгрупового діалогу підкреслює потребу відрізняти задоволення учасників від довготривалих змін відносин, громадянської участі й соціальної поведінки. Невеликий позитивний відгук після зустрічі ще не доводить, що несправедливі правила виправлено або повторна ескалація стала менш імовірною. Dessel & Rogge, 2008. У дослідженнях інституційної довіри важливими є відчуття впливу на рішення, чутливість до потреб людей і прозорі способи реагування. Але причинно-наслідкові ефекти окремих способів залучення залежать від контексту, а успішність пілотного проєкту в одній країні не гарантує результату в іншій. OECD, 2026; Abdi, Mulyanyuma & Niringiyimana, 2026. Коли краще залучити незалежного посередника Незалежний фасилітатор корисний, коли сторонам складно дотримуватися регламенту, суперечка персоналізувалася або організатор сприймається як зацікавлений. Він підтримує порядок обговорення, ясність формулювань і фіксацію результатів. За його участі не обов’язково проводиться медіація у правовому значенні. Медіацію обирають за добровільною згодою сторін, коли предмет спору допускає переговорне врегулювання, учасники можуть самостійно визначати рішення, а права третіх осіб захищені. Медіатор має бути незалежним, неупередженим, пояснити правила та повідомити про конфлікт інтересів. Його завдання — вести процес; рішення по суті приймають сторони. Верховна Рада України, 2021. Якщо питання стосується правомірності управлінського акта, законності бюджетного рішення, порушення права власності чи іншої юридично визначеної компетенції, потрібен відповідний юридичний шлях. Про відмінності процедур докладно розповідають матеріали «Переговори між конфліктуючими громадами: психологічні механізми» та «Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу». Чого варто уникати під час організації зустрічей Публічного голосування до завершення перевірки фактів. Воно перетворює технічне чи правове питання на змагання чисельності й може поглибити недовіру меншої громади. Процедуру ухвалення рішень визначають повноваження і закон, а консультації покликані забезпечити обґрунтований вибір. Запрошення лише найгучніших представників. Активісти можуть виражати важливу позицію, але люди, які бояться конфлікту або не користуються соціальними мережами, залишаться поза обговоренням. Залучення потрібно планувати завчасно й перевіряти на представленість. OECD, 2022. Вимоги публічно вибачитися чи пробачити. Визнання відповідальності за конкретну шкоду може бути потрібним, але примирення та прощення залишаються особистими й колективними процесами, а права постраждалих діють незалежно від них. Спільного заходу без плану подальших дій. Якщо зустріч завершилася без відповідальних, строків і способу перевірити результат, вона може зміцнити уявлення, що участь громадян є декоративною. Нерозбірливого поширення фото, особистих свідчень і даних. Безпека учасників важливіша за інформаційну звітність, особливо коли є страх переслідування, воєнні ризики або вплив на вразливі групи. Як запобігати загостренню після домовленості Корисно створити механізм раннього реагування: контактні особи двох громад, спосіб негайно повідомляти про інциденти, процедуру перевірки чуток і регламент спільної відповіді. Якщо надійшла скарга про порушення домовленості, спочатку з’ясовують обставини, повідомляють обидві сторони і тільки після цього публічно інтерпретують подію. Спільні показники можуть охоплювати дотримання графіка робіт, якість послуг, кількість невирішених скарг, термін відповіді на звернення та кількість підтверджених інцидентів. Їх варто супроводжувати коротким якісним аналізом: чи змінився характер суперечок, чи доступний механізм скарг, чи не зросли ризики для тих, хто має менше впливу. Якщо напруга знову збільшується, зменшують масштаб спільних заходів, перевіряють можливі порушення й повертаються до погоджених правил. Спроба силоміць відновити дружню атмосферу може погіршити ситуацію. Додаткові механізми описані у статті «Запобігання повторній ескалації конфлікту між групами». Як перевірити результат: показники та межі оцінювання На рівні процедури фіксують: чи були представлені ключові групи, чи відбулися окремі консультації, чи мали учасники рівний доступ до відомостей, чи оголошували конфлікти інтересів, чи існує безпечний спосіб подати скаргу. Окремо аналізують, хто так і не долучився до процесу та чи були для цього поважні причини. На рівні рішень перевіряють підписані й виконані договори, бюджет, строки, незалежні технічні показники, доступ до послуг та випадки порушення. На рівні міжгрупових відносин можуть оцінювати готовність до подальшої співпраці, взаємну довіру, сприйняття справедливості процедур і характер взаємодії. Для порівняння бажано мати вихідні дані до втручання, узгоджений період повторного вимірювання та спосіб врахування інших подій. Зміна ставлень після заходу не тотожна причинному ефекту програми. На результат можуть одночасно впливати фінансування, безпекова ситуація, зміни керівництва, сезонна потреба в послугах або зовнішні рішення. Без контрольної групи чи іншого обґрунтованого порівняння твердження про ефективність обмежують описом спостережуваних змін. Оцінювання також має враховувати небажані наслідки, у тому числі виключення окремих груп і зростання напруги. Dessel & Rogge, 2008; International Alert, 2012. Український контекст: місцеве самоврядування, війна та безпека В Україні сусідні територіальні громади можуть розв’язувати спільні завдання в договірних формах, передбачених Законом «Про співробітництво територіальних громад». Його чинна редакція включає принципи законності, добровільності, взаємної вигоди, відкритості, рівноправності та взаємної відповідальності. Це правова основа для розгляду можливих спільних проєктів і фінансування в межах компетенції місцевого самоврядування. Верховна Рада України, 2014. Російська агресія проти України створює додаткові обмеження: небезпеку обстрілів, порушення логістики, втрати, вимушене переміщення, зміну ресурсів громад і потребу зберігати критичні послуги. Міжсусідські суперечки про розміщення об’єктів або розподіл допомоги можуть виникати всередині українського суспільства. Їхній аналіз має враховувати відповідальність Росії за агресію та фактичну асиметрію зовнішнього насильства. Внутрішній місцевий діалог не прирівнюється до «примирення сторін» міжнародної агресії. У деокупованих або близьких до бойових дій громадах публічні зібрання, оприлюднення маршрутів, даних про об’єкти інфраструктури чи особисті історії потребують окремої оцінки безпеки. За підвищеної загрози допустимі окремі консультації, обмеження поширення даних та інші безпечні способи ухвалювати необхідні рішення. Людей, які постраждали від насильства, не можна змушувати брати участь у спільних зустрічах або ставити допомогу в залежність від готовності до контакту. Для роботи з громадськими організаціями важлива чутливість до конфлікту: потрібно аналізувати, хто отримує ресурс, хто може залишитися осторонь, як рішення змінить місцевий баланс і чи не створить програма нових ризиків. Такі процедури розроблені у практичних посібниках для гуманітарних і миробудівних програм; вони є рамками належної організації, а не доказом гарантованої ефективності кожного заходу. International Alert, 2012. Суміжну українську практику розглянуто у статтях «Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій» та «Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека». Запитання та відповіді Із чого почати, якщо сусідні громади давно не спілкуються? Почати з окремих контактів із уповноваженими представниками, безпечної перевірки найгостріших претензій і погодження вузького предмета для першої розмови. Не обов’язково одразу проводити масове зібрання. Першим корисним результатом може стати узгоджений перелік фактів, які сторони готові перевірити, та зрозуміла процедура наступної зустрічі. Хто повинен бути присутнім на першій зустрічі? Особи з реальними повноваженнями щодо предмета спору, належно визначені представники постраждалих або зацікавлених жителів, відповідні технічні спеціалісти та, за потреби, незалежний ведучий. Кількість учасників має відповідати меті й безпеці. Важливо, щоб рішення не ухвалювали за відсутніх людей, чиї права безпосередньо зачіпаються. Чи можна розв’язати все громадським голосуванням? Голосування може бути частиною законної процедури або консультації, але не замінює перевірку прав, технічних фактів і компетенції органів. Права меншості, стандарти безпеки та права третіх осіб не визначаються простою більшістю голосів присутніх. Як діяти, коли одна громада економічно сильніша? Потрібно вирівнювати можливість підготовки: надавати документи заздалегідь, забезпечити незалежне пояснення складних розрахунків, доступ до правової допомоги та достатній час для запитань. Сторони мають чесно зафіксувати залежність від спільних послуг і вплив альтернатив. Символічно однакова кількість місць за столом без таких заходів може приховати реальну асиметрію. Чи повинен посередник переконати людей пробачити одне одному? Ні. Робота посередника зосереджена на безпечній процедурі, інформованій участі та можливості домовитися з питань, які сторони вправі вирішувати. Прощення є добровільним. Визнання шкоди, захист прав, відповідальність та виконання законних зобов’язань не залежать від готовності до прощення. Що робити, якщо домовленість укладена, але не виконується? Відкрити погоджений механізм перевірки: встановити невиконаний пункт, причину, відповідальну сторону, можливі наслідки для безпеки та строк виправлення. Якщо є порушення юридично обов’язкового документа, застосовують відповідні правові процедури. Замість загального взаємного звинувачення корисно повідомити жителям конкретні перевірені факти й подальші дії. Як організувати взаємодію під час повітряних тривог і ризику обстрілів? Починають з оцінки ризиків і чинних безпекових вимог, забезпечують можливість припинити захід, обирають безпечні способи зв’язку та обмежують оприлюднення чутливих даних. Публічна зустріч не є самоціллю. За потреби використовують окремі консультації й передають рішення компетентним органам у межах їхніх повноважень. Чи можна обійтися без професійного медіатора? Так, частину інформаційних консультацій і спільних робочих нарад можуть провести уповноважені фахівці та організатори. Коли сторони обирають саме медіацію, застосовуються вимоги відповідного закону до процедури й медіатора. Висока ворожість, нерівність сил або складна правова ситуація є підставами особливо ретельно оцінити необхідність незалежного супроводу. Скільки зустрічей потрібно для врегулювання? Універсальної кількості немає. Простий спір про графік може потребувати кількох робочих обговорень, а питання землі, бюджету, екологічних ризиків і довіри — багатьох етапів експертизи та публічних процедур. Якість визначають з'ясуванням фактів, законністю рішень, доступом до участі й виконанням домовленостей, а не кількістю зустрічей. Як зрозуміти, що взаємодія справді стала кращою? Ознаки покращення — своєчасні спільні рішення, менше невирішених скарг, доступність послуг, виконання бюджетних і технічних зобов’язань, безпечне обговорення нових розбіжностей. Опитування довіри корисні як додатковий показник. Висновок про ефективність програми потребує початкових і повторних даних та врахування інших причин змін. Пов’язані статті Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — як зменшувати напругу й захищати учасників. Переговори між конфліктуючими громадами: психологічні механізми — перехід від позицій до виконуваних домовленостей. Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу — вибір незалежного посередника та законні межі медіації. Запобігання повторній ескалації конфлікту між групами — моніторинг нових загроз і виконання угод. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — коли потрібне взаємне розуміння й безпечна комунікація. Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій — залучення мешканців і місцевих організацій. Інституційна довіра після конфлікту: відновлення та обмеження — зв’язок відкритих процедур, підзвітності й виконання рішень. Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека — організація спілкування за воєнних ризиків. Міжгрупові конфлікти у школі: робота з груповими межами Джерела Abdi, A.-N. M., Mulyanyuma, A. A., & Niringiyimana, J. (2026). A quantitative systematic review of governance practices and public trust in local governments across emerging and developing contexts. Discover Global Society, 4, 198. https://doi.org/10.1007/s44282-026-00558-5. Barlow, F. K., Paolini, S., Pedersen, A., Hornsey, M. J., Radke, H. R. M., Harwood, J., Rubin, M., & Sibley, C. G. (2012). The contact caveat: Negative contact predicts increased prejudice more than positive contact predicts reduced prejudice. Personality and Social Psychology Bulletin, 38(12), 1629–1643. https://doi.org/10.1177/0146167212457953. Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. https://doi.org/10.1002/crq.230. International Alert. (2012). How To guide to conflict sensitivity. https://www.international-alert.org/publications/how-guide-conflict-sensitivity/. Jiménez-Pernett, J., Lehoux, P., Olry-de-Labry, A., & Bermúdez-Tamayo, C. (2023). Accounting for power imbalances in online public deliberations: A systematic review of asymmetry measures. Health Policy and Technology, 12(1), 100721. https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S2211883722001289. OECD. (2022). OECD Guidelines for Citizen Participation Processes. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/f765caf6-en. OECD. (2026). Citizen Participation for Better Cohesion Policy. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/6b66cff6-en. Paluck, E. L., Green, S. A., & Green, D. P. (2019). The contact hypothesis re-evaluated. Behavioural Public Policy, 3(2), 129–158. https://www.cambridge.org/core/journals/behavioural-public-policy/article/contact-hypothesis-reevaluated/142C913E7FA9E121277B29E994124EC5. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. United Nations. (2012). United Nations Guidance for Effective Mediation. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation. United Nations & World Bank. (2018). Pathways for Peace: Inclusive Approaches to Preventing Violent Conflict. World Bank. https://www.worldbank.org/en/topic/fragilityconflictviolence/publication/pathways-for-peace-inclusive-approaches-to-preventing-violent-conflict. Верховна Рада України. (2014, зі змінами). Про співробітництво територіальних громад: Закон України № 1508-VII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1508-18. Верховна Рада України. (2021). Про медіацію: Закон України № 1875-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1875-20.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Активне слухання в діалозі між конфліктуючими групами — це цілеспрямований спосіб сприймати, уточнювати й перевіряти висловлювання представників груп, між якими існує напруження, конкуренція, взаємна недовіра або досвід насильства. Слухач зосереджується на значенні сказаного, відділяє почуті факти від власних припущень, переказує позицію співрозмовника для перевірки точності й створює можливість висловитися без негайного заперечення. У міжгруповому діалозі ці дії мають додатковий вимір: сказане сприймається крізь групову належність, історію відносин, нерівність ресурсів і очікування щодо «іншої» групи. Якісне слухання характеризують увага, прагнення зрозуміти й доброзичливий спосіб взаємодії. У експериментах Іцхакова та співавторів ці характеристики були пов’язані з меншою захисною реакцією та більшою здатністю переглядати власні судження під час незгоди. Водночас дослідження міжгрупового конфлікту показують, що можливість викласти власну перспективу й отримати її точне відображення може бути особливо важливою для груп, чий голос раніше ігнорували; дослідження Брюно та Сакс виявило суттєву залежність ефекту від становища групи. Мета активного слухання — забезпечити точніше взаємне розуміння, передбачуваний перебіг розмови й умови для подальших рішень. Слухання саме собою не встановлює істинності повідомлення, не скасовує відповідальності за завдану шкоду й не зобов’язує учасників змінювати політичні або моральні оцінки. Саме тому його застосування потребує правил безпеки та перевірки наслідків, а не лише набору мовленнєвих прийомів. Що означає активне слухання саме в міжгруповому конфлікті У звичайній розмові слухач може уточнювати думку однієї людини. У діалозі конфліктуючих груп учасники нерідко говорять одночасно від свого імені та як носії колективного досвіду. Окрема репліка може позначати втрату, приниження, претензію щодо ресурсів, потребу у визнанні чи вимогу справедливих процедур. Одні й ті самі слова можуть мати різне значення для членів різних груп. Через це слухачеві важливо з’ясовувати, хто говорить, про який досвід ідеться і чи справді висловлювання представляє позицію всієї групи. Активне слухання є мікропрактикою ширшого міжгрупового діалогу. Діалог охоплює вибір учасників, підготовку, погоджені межі, фасилітацію, взаємодію та подальші дії. Слухання забезпечує якість окремих контактів усередині цього процесу. Загальні техніки слухання в повсякденному спілкуванні докладно розкриває окрема українська стаття «Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки»; тут предметом є саме міжгрупова взаємодія. Чотири різні завдання слухача Перше завдання — змістове: правильно відтворити опис події, проблему, аргумент і запит. Друге — емоційне: розпізнати названі самим мовцем переживання без нав’язування діагнозу чи інтерпретації. Третє — міжгрупове: побачити, як групові очікування, нерівність влади й колективні уявлення змінюють значення сказаного. Четверте — процедурне: дотримуватися узгоджених правил щодо часу, черговості, конфіденційності, права відмовитися від відповіді й заборони погроз. Ці завдання потребують різних інструментів і різних способів оцінювання. Важливий показник якості — чи підтверджує сам мовець, що його правильно зрозуміли. Кивання головою, зоровий контакт або повторення останніх слів можуть супроводжувати уважне слухання, але не є його достатнім доказом. Огляд Іцхакова й Боді 2026 року описує суперечності щодо перефразування, мовчання, запитань, оцінювання та розбіжності між тим, як слухання переживають мовець і слухач. Наукове походження підходу та його сучасний статус Історично техніки рефлексивного слухання пов’язані з гуманістичною психологією, дослідженнями міжособистісного спілкування й практикою врегулювання конфліктів. Сучасна наука вивчає конкретні складники слухання експериментально: увагу, точність переказу, відчуття почутості, сприйману доброзичливість, захисні реакції, саморефлексію, ставлення до іншої групи та готовність продовжувати взаємодію. У міжгруповій сфері наукова цінність підходу зростає, коли перевіряють і індивідуальні переживання, і ширші групові результати. Слухання — досліджувана психологічна поведінка, а не самостійна клінічна діагностика чи універсальна миротворча технологія. Метааналіз Гепперт та співавторів щодо контактних втручань у тривалих важковирішуваних конфліктах засвідчує можливість поліпшення ставлення до іншої групи, але також високу неоднорідність результатів. Ці висновки стосуються комплексу контактних практик і не визначають окремий причинний ефект саме активного слухання. Психологічні механізми: чому можливість бути почутим має значення Сприйнята увага і зменшення захисної реакції Під час гострої незгоди людина часто слухає наступну репліку в пошуку слабкого місця для спростування. У такому режимі уточнення змісту поступається підготовці відповіді. У чотирьох експериментах Іцхакова, Вайнштейн, Лірі та співавторів якісне слухання під час суперечки підвищувало відчуття міжособистісного зв’язку та сприяло менш захисному самоаналізу; саме ці процеси статистично пояснювали зменшення поляризації оцінок у досліджуваних умовах. Практично це означає, що пауза для точного відтворення сказаного може змінювати форму розмови: замість негайної боротьби за останнє слово виникає можливість перевірити зміст, з’ясувати незрозуміле й повернутися до предмета суперечки. Це психологічний механізм, який потрібно перевіряти в кожній програмі, оскільки в умовах страху, примусу чи загрози він може не спрацювати. Саморефлексія та готовність дослідити власні переконання Коли людині не потрібно постійно захищатися від перебивань, вона іноді ясніше формулює власні аргументи й помічає суперечності у своїй позиції. Серія експериментів Іцхакова, Вайнштейн, Легейт і Амара виявила невелике середнє зниження упереджених оцінок після якісного слухання, опосередковане більшою саморефлексією. Ці дослідження переважно перевіряли розмови про власні упередження; їхні результати не можна автоматично переносити на переговори після масового насильства. Відкритість до перегляду власної позиції відрізняється від готовності погодитися з протилежною стороною. Учасник може краще зрозуміти структуру власних переконань і водночас зберегти переконливу, обґрунтовану незгоду. Прагнення швидко виміряти «зміну думки» після кожної розмови може спотворити зміст діалогу та створити тиск на постраждалих. Почутість, визнання та асиметрія влади У двох дослідженнях Брюно і Сакс учасники з різних груп або висловлювали власний погляд, або переказували позицію представника іншої групи. Ефекти залежали від статусу груп: для представників менш впливових груп особливо важливою виявилася можливість бути почутими, тоді як для представників впливовіших груп кориснішим часто було завдання уважно відтворити чужу перспективу. Автори перевіряли короткі структуровані взаємодії, а не комплексні програми справедливості чи примирення. Для фасилітатора висновок полягає в необхідності врахувати нерівність умов участі. Формально однакова кількість хвилин для кожної групи ще не створює рівного впливу. Одні учасники можуть контролювати ресурси, порядок денний або доступ до адміністративних рішень; інші можуть ризикувати безпекою чи репутацією через саму участь. У таких випадках відповідальне слухання має включати зміни процедури й можливість подальшого реагування на озвучені проблеми. Сигнали людяності й канали спілкування В експериментах Шредер, Кардаса й Еплі люди, які чули голос опонента, частіше сприймали його як носія складніших психічних якостей, ніж ті, хто читав ідентичний текст. Це дозволяє припустити, що живий голос іноді передає важливі сигнали поваги та інтонації. Водночас безпека залишається важливішою за форму контакту: письмо, анонімне повідомлення чи спілкування через посередника можуть бути доречнішими, коли прямий голосовий контакт пов’язаний із ризиком. Що показують дослідження ефективності Контрольовані експерименти про слухання Дані досліджень 2020 року і 2024 року підтримують зв’язок між якісним слуханням, меншою захисністю, саморефлексією та деякими змінами ставлення. Перевага цих робіт — експериментальне порівняння умов слухання. Обмеження — переважно короткі контакти, спеціально організовані теми, вибірки, які не відтворюють усього спектра реальних конфліктів, і вимірювання частини результатів одразу після розмови. У рандомізованому дослідженні Мойн та співавторів 2025 року навчання глибокого слухання допомогло учасникам міжнародної програми демонструвати кращу поведінку слухача й було пов’язане з більшою близькістю під час розмови, саморефлексією та ознаками зміни поглядів. У дослідженні брали участь 320 делегатів із 86 країн. Це обнадійливий результат для навчальних програм, але він не доводить, що така підготовка матиме тотожні наслідки в громадах, які перебувають під обстрілами чи стикаються з нерозв’язаною несправедливістю. Важливий результат, який стримує надмірні обіцянки У великому попередньо зареєстрованому польовому експерименті Санторо, Брукмана, Калли та Порат 1485 учасників говорили з підготовленими співрозмовниками про імміграційну політику США. Якісне неосудливе слухання покращувало сприйняття співрозмовника й знижувало захисність, але не посилювало переконувальний ефект окремого повідомлення. Таким чином, краща якість взаємодії та зміна політичної позиції — різні результати, для яких потрібні окремі критерії успіху. Огляд «Загадки міжособистісного слухання» 2026 року наголошує, що відчуття почутості залежить від контексту, очікувань мовця, реальних дій слухача, умов незгоди та способів перевірки розуміння. Низка поширених інструкцій, зокрема «завжди перефразовуй» або «довше мовчи», має застосовуватися як гнучка практика, а не як гарантований причинний механізм. Що ми знаємо про довготривалі міжгрупові наслідки Метааналіз Гепперт та співавторів 2025 року, що об’єднав 38 публікацій і 57 вибірок, знайшов загалом сприятливі міжгрупові зміни після контактних втручань у складних конфліктах, водночас підкресливши значну неоднорідність результатів. Результат залежить від типу контакту, контексту, тривалості, вимірюваних показників і якості реалізації. Висновок про зниження упередження не тотожний висновку про припинення насильства, справедливість або стійке примирення. Доказів того, що саме техніка активного слухання незалежно від інших складників діалогу забезпечує тривалі зміни відносин між громадами, наразі недостатньо. Програми зазвичай поєднують навчання, фасилітацію, контакт, спільні завдання, процедурні гарантії та підтримку інституцій. Для достовірного висновку потрібно розрізняти ефекти цих компонентів і перевіряти результати після завершення програми. Основні техніки: як слухати без втрати точності Уточнення відкритими запитаннями Доречними є запитання, які допомагають визначити конкретну подію, потребу або очікування: «Яке рішення вплинуло на вашу громаду?», «Що в цій ситуації для вас означає справедливе ставлення?», «Яку частину сказаного ви хотіли б, щоб інша група зрозуміла насамперед?». Уточнення має давати мовцеві свободу визначати зміст відповіді й право не відповідати. Запитання, сформульовані як допит, пошук винних серед присутніх або вимога пояснювати пережите насильство, можуть загострювати небезпеку. Перефразування з перевіркою правильності Перефразування — це стислий переказ почутого власними словами із запитом на виправлення: «Я правильно зрозуміла, що основна проблема полягає в непрозорому розподілі допомоги, а не в самому факті її отримання іншою групою?». Важливо повертати людині право на уточнення: «Що я пропустила?». Натомість повторення образливих ярликів без критичної рамки може відтворити стигматизацію. Сучасний огляд слухання прямо розглядає межі й суперечності перефразування. Відображення переживань без приписування мотивів Фраза «Ви сказали, що після цього рішення відчули несправедливість і втрату впливу» спирається на слова мовця. Фраза «Ви так реагуєте, бо боїтеся втратити свою перевагу» вже є інтерпретацією мотивів і може посилити оборонну позицію. Фасилітатор може назвати спостережуване напруження та запропонувати паузу, не встановлюючи психологічних діагнозів, не оцінюючи достовірність переживань і не прирівнюючи різні види шкоди. Уточнення меж згоди й незгоди Після переказу позиції варто відокремити розуміння від оцінювання: «Я почув ваш опис наслідків і правильно його виклав. Щодо причин та відповідальності в нас залишаються суттєві розбіжності». Так зберігається можливість точного слухання без примусового схвалення дій, виправдання агресії або відмови від власних принципів. Огляд Іцхакова та Боді показує, що люди нерідко оцінюють якість слухання через те, чи погодився з ними співрозмовник, тому цю межу корисно проговорювати відкрито. Підсумок і фіксація подальших кроків Наприкінці обговорення фасилітатор може розділити сказане на встановлені факти, спірні питання, конкретні запити та можливі наступні дії. Наприклад: «Ми почули три проблеми доступу до послуг. Учасники по-різному оцінюють причини. Погоджено перевірити дані і повернутися до обговорення із представниками відповідального органу». Такий підсумок перетворює слухання на прозору процедуру й дозволяє оцінити, чи існує реальний відгук інституцій на потреби громади. Як організувати слухання під час зустрічі конфліктуючих груп До зустрічі: перевірити мету, ризики та добровільність Спершу організатори встановлюють, які саме групи зачеплені, чи мають вони право й реальну можливість відмовитися від участі, хто ухвалює рішення, які є загрози, чи доречний прямий контакт. Окремо уточнюють, чи потрібні перекладачі, доступний простір, дистанційна участь, супровід або окремі підготовчі розмови. Правила мають включати конфіденційність та її межі, заборону погроз, можливість призупинення зустрічі й порядок реагування на порушення. Загальні засади добровільності, інклюзивності й підготовки описують Настанови Організації Об’єднаних Націй з ефективної медіації. Для роботи з людьми, які пережили насильство, варто звернутися до окремої статті про добровільність і згоду в діалогових програмах. На початку: узгодити правила слухання Фасилітатор може запропонувати простий протокол: одна людина говорить протягом погодженого часу, інша коротко відтворює зміст, перша підтверджує або уточнює, після чого можна ставити відкриті запитання. Право не розповідати особисту історію та право залишити зустріч діють упродовж усього процесу. Наявність рівного часу для реплік не усуває влади, яку одні учасники мають поза кімнатою; тому процедуру потрібно пристосовувати до реальної нерівності. Під час дискусії: зберігати структуру і реагувати на небезпеку Коли репліки переходять у колективні звинувачення, фасилітатор повертає їх до конкретних подій та перевірюваних вимог: «Про яке рішення йдеться?», «Хто мав повноваження?», «Які наслідки ви можете описати?». Якщо учасник погрожує, виправдовує насильство, вимагає викриття конфіденційної інформації або тисне на постраждалих, модерація зупиняє таку поведінку відповідно до правил безпеки. Процес може бути призупинений або припинений. У колах діалогу між групами черговість висловлювань може створювати умови для зосередженої уваги, але такий формат має власні обмеження й не підходить автоматично до всіх рівнів конфлікту. Складнішу організацію роботи в громаді розкриває стаття про фасилітований діалог. Після зустрічі: повідомити, що сталося з почутим Учасники мають знати, які питання залишилися відкритими, хто відповідальний за перевірку фактів та рішення, яким способом вони отримають зворотний зв’язок і чи буде наступна зустріч. Якщо організатори не мають повноважень змінити розподіл ресурсів, це потрібно сказати прямо. Слухання, яке збирає свідчення без чітких правил використання інформації, може посилити відчуття безсилля та недовіру. Асиметрія влади, постраждалі й межі прийнятного діалогу Психологічна симетрія розмови не означає симетрії відповідальності за насильство. Для діалогу між групами з нерівною владою важливо визначити фактичний статус подій, дії, що завдали шкоди, інституційну відповідальність і межі безпеки ще на етапі проєктування. Переказати позицію людини не означає легітимізувати заклики до насильства; визнати переживання постраждалих не означає вимагати від них прощення. В умовах російської збройної агресії проти України психологічні прийоми слухання можуть бути корисними для внутрішніх діалогів у громадах, де люди мають різний досвід переміщення, окупації, служби, втрат або доступу до відбудови. Вони не створюють підстав трактувати агресора й постраждалих як однаково відповідальні сторони. Встановлення безпеки, правосуддя, документування порушень та захисту прав не можна замінити фасилітованою бесідою. Постраждала людина чи громада має право обирати, чи говорити, кому говорити та скільки розкривати. Варіантами участі можуть бути письмова заява, повідомлення через представника, окрема зустріч або відмова від контакту. Якщо пряме спілкування підвищує ризик повторної травматизації чи тиску, його не проводять. Докладніше ці ризики описані у статті «Діалог після масового насильства». Що робити, коли учасники не мають рівної влади Організатори можуть передбачити окремі консультації з менш захищеними учасниками, незалежного фасилітатора, анонімізовані звернення, рівний доступ до інформації та чіткий протокол звернення до відповідальних установ. Це практичні рішення, які випливають з аналізу асиметрій і принципів інклюзивної медіації ООН; їхню ефективність потрібно перевіряти для конкретного середовища. Приклади для українських громад Суперечка щодо розподілу допомоги У громаді між місцевими мешканцями й внутрішньо переміщеними людьми виникла напруга через критерії отримання підтримки. Невдала репліка організатора: «Усі мають заспокоїтися, адже кожному зараз важко». Продуктивніший початок: «Допоможіть уточнити, які правила видаються незрозумілими, хто не отримав пояснень і яка інформація потрібна для перевірки рішення». Слухачі окремо відтворюють конкретні скарги без узагальнень про цілі групи. Наступний крок — перевірка критеріїв компетентною установою, а не вимога погодитися з несправедливим результатом. Обговорення відновлення спільного простору Дві групи мешканців по-різному бачать пріоритети відбудови. Фасилітатор просить кожну сторону назвати потреби й обмеження, а іншу — перевірити точність переказу. Після цього учасники складають перелік критеріїв: доступність, безпека, вартість, кількість користувачів, терміни. Активне слухання підтримує визначення запитів, а для сталого рішення потрібні прозорі дані, бюджетні процедури й спільна діяльність. Напруга між професійними або поколіннєвими групами Представники різних підрозділів чи поколінь можуть приписувати одне одному байдужість або привілеї. Запитання «Яка конкретна дія спричинила відчуття несправедливості?» допомагає перейти від стереотипу до події. Після точного відтворення позицій можна виявити організаційні бар’єри, які жодна група окремо не контролює. Успіх такої зустрічі доречно оцінювати через усунення бар’єрів і зміни поведінки, а не лише через теплі враження наприкінці. Поширені помилки й небажані наслідки Механічне перефразування може сприйматися як удавана увага, особливо коли слухач повторює слова без готовності перевірити факти або виконати зобов’язання. Інша помилка — використовувати висловлювання учасника для прихованого переконування: люди помічають, коли запитання підводять їх до наперед визначеної відповіді. Огляд 2026 року описує суперечливість стандартних сигналів «доброго» слухання й потребу враховувати очікування мовця. Надмірне зосередження на емоціях іноді затьмарює матеріальну проблему. Якщо люди описують небезпечне житло, нерівний доступ до послуг або невиконані рішення влади, відповідь не повинна завершуватися лише словами про розуміння їхніх почуттів. Інституція має назвати відповідального, строки та спосіб перегляду рішення. Відчуття почутості підтримується реальною процедурною відповіддю. Примусовий «обмін історіями» може завдати шкоди. Вразливі учасники можуть розкрити чутливу інформацію, відчути тиск на вибачення або зазнати ворожої реакції поза зустріччю. Щоб уникнути цього, організатори передбачають добровільність, мінімізацію даних, конфіденційність у дозволених межах, план реагування на ризики та незалежний шлях подати скаргу. Якщо загроза триває, спочатку потрібні заходи захисту. Окрема помилка — вважати будь-яке поліпшення тону доказом примирення. Розмова може стати спокійнішою, навіть коли спір щодо відповідальності чи ресурсів залишається невирішеним. Дослідження Санторо та співавторів показує, чому покращення міжособистісних оцінок слід вимірювати окремо від зміни переконань. Як оцінювати якість і результати активного слухання Оцінювання має починатися з визначення цілі: підвищити точність взаємного розуміння, зменшити перебивання, покращити безпечність участі, з’ясувати конкретні потреби або підготувати узгоджені дії. Розуміння й довіра можуть змінюватися з різною швидкістю; тому краще не об’єднувати всі показники в один загальний бал «успішності діалогу». Процесні показники Для безпосереднього процесу можна фіксувати, чи мали учасники можливість говорити, чи були перебивання й погрози, чи перевіряли точність переказів, як забезпечували право відмовитися, чи дотримувалися погодженого часу й чи визнавали помилки у відтворенні позицій. Самозвіт учасників про відчуття почутості важливий, але його потрібно доповнювати спостереженням і незалежною перевіркою процедур. Проміжні та віддалені результати Корисними можуть бути оцінка взаєморозуміння, довіри до конкретної процедури, готовності повторно взяти участь, кількості узгоджених наступних дій, виконання обіцянок, практичної співпраці та змін у ставленні до іншої групи. Важливо відстежувати небажані події: скарги на тиск, посилення страху, відмову від участі через небезпеку, стигматизацію й конфлікти після зустрічі. Зміни варто оцінювати не лише відразу, а й через певний час. Розроблена українськими експертками Методика оцінювання фасилітованого діалогу ОБСЄ (2026) пропонує інструменти для перевірки якості процесу, початкових результатів та впливу. Її випробували у п’яти місцевих діалогових процесах; це практичний інструментарій, а не доказ універсальної ефективності будь-якого діалогового підходу. Як відрізнити ефект слухання від впливу інших чинників Якщо після зустрічі знизилася напруга, зміна могла бути пов’язана зі слуханням, появою нових ресурсів, рішенням місцевої влади, природною зміною ситуації чи відбором добровольців. Для оцінювання причинного ефекту потрібні заздалегідь визначені показники, порівняння умов і, за можливості та етичної прийнятності, контрольні групи. Саме тому результати коротких експериментів не можна прямо прирівнювати до ефектів довгострокової громадської програми. Практичний протокол для фасилітатора Перед початком фасилітатор формулює тему в перевірюваних термінах, пояснює ціль і межі зустрічі, отримує добровільну згоду й визначає умови виходу. На першому колі учасники називають власний досвід та конкретні потреби. На другому — слухачі переказують те, що зрозуміли, й отримують підтвердження або виправлення. На третьому — група відділяє підтверджені факти, спірні твердження, моральні оцінки й запити до інституцій. На завершення документують лише узгоджену інформацію та домовляються про відповідальних за наступні кроки. Цей протокол є практичною схемою організації розмови, а не окремою емпірично валідованою програмою. Його слід змінювати відповідно до характеру конфлікту, ризиків, прав учасників, культурних та мовних особливостей. Якщо для участі потрібні доступні формати спілкування, альтернативи усному мовленню або допоміжні засоби, їх забезпечують без оцінювання людини за здатністю підтримувати зоровий контакт чи швидко відповідати. Запитання й відповіді Чим активне слухання відрізняється від простого мовчання? Мовчання може давати час для думки, але активне слухання передбачає зосереджену увагу, точне розуміння й перевірку сказаного. Залежно від ситуації воно включає запитання, переказ, уточнення й дотримання меж. Саме зовнішні ознаки не гарантують, що мовець почувається почутим. Чи означає уважне слухання згоду з іншою групою? Ні. Можна точно відтворити аргумент і зберегти принципову незгоду, зокрема щодо прав людини, відповідальності за злочини й неприпустимості насильства. У разі асиметричного конфлікту це розмежування особливо важливе. Чи знижує активне слухання упередження? У частині лабораторних досліджень висока якість слухання сприяла невеликому зменшенню упереджених оцінок та більшій саморефлексії. Наслідки залежать від учасників і контексту; стійке зниження міжгрупової ворожості потребує окремого довготривалого оцінювання. Первинні експерименти й огляд втручань у тривалих конфліктах вивчають різні рівні результатів. Чи обов’язково постраждалі мають розповідати про пережите? Участь і розкриття власного досвіду мають бути добровільними. Людина може відмовитися від зустрічі, говорити через представника або обрати інший спосіб комунікації. Вимога ділитися травматичним досвідом перед представниками іншої групи суперечить безпечній організації діалогу. Хто має першим слухати, коли сторони мають нерівні можливості? Єдиного правила для всіх конфліктів немає. Програма має аналізувати, чиє слово традиційно ігнорували, хто контролює рішення, кому загрожують ризики й чи не відтворює запропонований порядок розмови нерівність. Експерименти щодо можливості бути почутим дають підстави враховувати статус груп у побудові завдань, але не встановлюють універсального порядку виступів. Чи можна провести такий діалог онлайн? Так, якщо забезпечено безпеку даних, добровільність, доступність та зрозумілу черговість участі. Письмовий формат полегшує обдумування висловлювань, але може позбавляти інтонаційних сигналів. Усна чи відеорозмова передає більше соціальних ознак, проте не завжди безпечна. Вибір способу визначають потреби й ризики учасників. Як зрозуміти, що зустріч була корисною? Потрібно перевірити ціль, задану до зустрічі: чи точно зрозуміли позиції, чи були почуті менш впливові учасники, чи дотрималися правил і чи з’явилися конкретні дії. Враження від доброзичливої атмосфери важливе, але не замінює оцінювання безпеки, виконаних рішень і довготривалих наслідків. Висновок Активне слухання підвищує точність міжгрупового спілкування, відкриває можливість для неупередженого уточнення досвіду й може зменшувати захисність під час суперечок. Його потенціал залежить від статусу груп, якості фасилітації, безпеки, добровільності та здатності інституцій реагувати на озвучені потреби. Наукові дослідження підтримують окремі психологічні механізми, одночасно вказуючи на межі узагальнення з коротких контактів на складні суспільні конфлікти. У громадах України активне слухання має працювати разом із прозорими рішеннями, відповідальністю, захистом прав і оцінюванням реальних змін. Пов’язані статті Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека Кола діалогу між групами: можливості й обмеження Фасилітований діалог у громаді: як організувати безпечний процес Спільні проєкти для відновлення співпраці між групами Діалог після масового насильства: ризики повторної травматизації Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих Активне слухання: що це, техніки, приклади та помилки Джерела Bruneau, E. G., & Saxe, R. (2012). The power of being heard: The benefits of “perspective-giving” in the context of intergroup conflict. Journal of Experimental Social Psychology, 48(4), 855–866. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2012.02.017 Geppert, R., Leonhart, R., & Maes, J. (2025). Meeting the Other: Changing Attitudes Despite Intractable Conflicts—A Meta-Analysis. Journal of Applied Social Psychology, 55(4), 278–288. https://doi.org/10.1111/jasp.13090 Itzchakov, G., Weinstein, N., Legate, N., & Amar, M. (2020). Can high quality listening predict lower speakers’ prejudiced attitudes? Journal of Experimental Social Psychology, 91, 104022. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2020.104022 Itzchakov, G., Weinstein, N., Leary, M., Saluk, D., & Amar, M. (2024). Listening to understand: The role of high-quality listening on speakers’ attitude depolarization during disagreements. Journal of Personality and Social Psychology, 126(2), 213–239. https://doi.org/10.1037/pspa0000366 Itzchakov, G., & Bodie, G. D. (2026). Puzzles of Interpersonal Listening: Conflicting Findings, Theories, and Future Research. Social and Personality Psychology Compass, 20(5), e70145. https://doi.org/10.1111/spc3.70145 Moin, F. K. T., Itzchakov, G., Kasriel, E., & Weinstein, N. (2025). Deep Listening Training to Bridge Divides: Fostering Attitudinal Change through Intimacy and Self-Insight. Journal of Applied Social Psychology, 55(4), 211–223. https://doi.org/10.1111/jasp.13086 Organization for Security and Co-operation in Europe. (2026). Guide for Evaluation of Facilitated Dialogues. https://www.osce.org/osce-secretariat-exb-support-programme-ukraine/662842 Santoro, E., Broockman, D. E., Kalla, J. L., & Porat, R. (2025). Listen for a change? A longitudinal field experiment on listening’s potential to enhance persuasion. Proceedings of the National Academy of Sciences, 122(8), e2421982122. https://doi.org/10.1073/pnas.2421982122 Schroeder, J., Kardas, M., & Epley, N. (2017). The humanizing voice: Speech reveals, and text conceals, a more thoughtful mind in the midst of disagreement. Psychological Science, 28(12), 1745–1762. https://doi.org/10.1177/0956797617713798 United Nations. (2012). United Nations Guidance for Effective Mediation. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Участь жінок у миробудуванні — це реальна можливість жінок визначати пріоритети безпеки й відновлення, впливати на рішення щодо запобігання насильству, брати участь у переговорах, громадських ініціативах та контролі виконання домовленостей. Її зміст охоплює права, представництво, доступ до ресурсів і здатність змінювати рішення, від яких залежить життя громад. Міжнародна рамка «Жінки, мир, безпека», започаткована резолюцією Ради Безпеки ООН 1325, закріплює участь жінок у процесах миру та безпеки як самостійний напрям політики поряд із захистом і запобіганням насильству. Рада Безпеки ООН, 2000. У науковому сенсі це багаторівневий процес: участь у формальних переговорах, вплив жіночих громадських об’єднань, робота місцевих ініціатив, представництво в органах ухвалення рішень і участь у післявоєнному відновленні. Центральне запитання полягає в тому, за яких умов присутність жінок перетворюється на вплив, хто залишається поза процесом і які результати можна надійно пов’язати з конкретними способами залучення. Порівняльні дослідження наголошують на значенні зв’язків між учасницями переговорів і громадянським суспільством, інституційного доступу та ресурсів. Краузе та співавтори, 2018; Паффенгольц та співавтори, 2016. Що означає участь жінок у миробудуванні Миробудування охоплює дії, спрямовані на подолання передумов повторного насильства, зміцнення безпеки, справедливих інституцій та здатності людей спільно розв’язувати проблеми. Жінки можуть діяти як представниці органів влади, переговорниці, медіаторки, дослідниці, правозахисниці, фахівчині з відновлення, членкині громадських рад, організаторки взаємодопомоги й мешканки, на рішення яких впливає відбудова. Загальні механізми цього процесу докладніше пояснює стаття про миробудування. Участь має кілька вимірів. Перший — доступ: чи можуть жінки потрапити до простору обговорення та отримати необхідну інформацію. Другий — голос: чи мають вони можливість безпечно висловлювати позиції та вносити пропозиції. Третій — вплив: чи змінюються порядок денний, рішення, бюджети й практики внаслідок їхньої роботи. Четвертий — підзвітність: чи можна перевірити виконання рішень і вимагати відповіді від відповідальних установ. Саме різниця між чисельною присутністю та реальним впливом стала ключовим результатом порівняльної програми «Making Women Count – Not Just Counting Women», яка розглянула сорок випадків переговорних і перехідних процесів. Паффенгольц та співавтори, 2016. Важливо розрізняти три форми. Формальна участь означає визначене місце в офіційному органі або делегації. Консультативна участь означає можливість подавати позиції, експертні висновки й пропозиції тим, хто ухвалює рішення. Самостійна громадська дія передбачає ініціативи, які жінки організовують і контролюють самі: підтримку постраждалих, захист прав, моніторинг потреб, допомогу переміщеним людям, громадський контроль відбудови. Досвід одного формату неможливо автоматично перенести на інший, оскільки обсяг повноважень і відповідальності різниться. Огляд експертної групи ООН-Жінки, 2018. Чому участь жінок належить до прав і суспільної безпеки Резолюція 1325, ухвалена 31 жовтня 2000 року, закликала держави розширювати представництво жінок на всіх рівнях ухвалення рішень щодо запобігання конфліктам, їх урегулювання та мирних процесів. Міжнародний порядок денний «Жінки, мир, безпека» розвиває взаємопов’язані напрями участі, запобігання, захисту, допомоги й відновлення. Участь випливає з рівних прав людини та громадянки, незалежно від того, чи вдасться науково довести конкретний вплив на тривалість окремої мирної угоди. Рада Безпеки ООН, 2000; ООН, огляд порядку денного. Наукова література звертає увагу на небезпеку очікувати від жінок особливої природної миролюбності. Учасниці мають різні погляди, політичні інтереси, професійний досвід і ставлення до способів розв’язання конфліктів. Вони можуть підтримувати різні рішення й гостро сперечатися між собою. Рівне представництво потрібне для демократичної участі та справедливості процедур, а дослідження мають окремо встановлювати, коли саме й завдяки яким механізмам така участь впливає на результати. Систематичний аналіз використання доказів у міжнародній політиці, опублікований 2026 року, особливо наголошує на цьому розрізненні. Олейнікова, Шеперд і Боер Куева, 2026. Де саме жінки беруть участь у миробудуванні Переговори та підготовка домовленостей У формальних процесах жінки можуть бути повноправними членкинями делегацій, керівницями переговорних груп, радницями, експертками або посередницями. Значення має їхній доступ до робочих проєктів документів, неформальних зустрічей, механізмів внесення поправок та остаточного погодження. Формальне місце за столом переговорів ще не показує, хто визначає основні положення. Дослідження мирних угод виявило зв’язок між підписанням домовленостей жінками та їхньою подальшою стійкістю, а також більшою кількістю положень про політичні реформи; самі автори зазначили обмеження невеликої кількості угод із жінками-підписантками. Краузе та співавтори, 2018. Участь громадянського суспільства може набувати форми публічних консультацій, незалежних дорадчих груп, коаліцій, спостереження за виконанням рішень або постійного зв’язку між місцевими організаціями й офіційною делегацією. Порівняльні якісні дослідження показують, що канали впливу, координація між об’єднаннями та спроможність наполягати на виконанні домовленостей важливіші за сам факт запрошення на одноразову зустріч. Паффенгольц та співавтори, 2016. Місцеве миробудування та громадська взаємодія Для більшості громад повсякденне миробудування відбувається за межами дипломатичних переговорів. Йдеться про доступ до води, житла, освіти, соціальних послуг, безпечного транспорту, працевлаштування, справедливого розподілу допомоги, підтримку новоприбулих мешканців і врегулювання суперечок у громаді. Жінки можуть збирати інформацію про потреби різних груп, започатковувати об’єднання, організовувати консультації та вимагати прозорого розподілу ресурсів. Порівняльні дослідження Афганістану, Ліберії, Непалу й Сьєрра-Леоне показали, що такі можливості обмежуються культурними, економічними, соціальними та інституційними чинниками. Джастіно, Мітчелл і Мюллер, 2018. У практиці місцевого миробудування важливо забезпечувати регулярну присутність представниць різних груп у плануванні, виконанні й перевірці результатів, а також поєднувати громадські ініціативи з повноваженнями місцевої влади. Соціальна довіра до інституцій зміцнюється через передбачуваність процедур, відкритість бюджетів, можливість оскарження рішень і реальне реагування на звернення, а не через декларацію про проведений діалог. Відновлення прав, правосуддя та захист постраждалих Після масового насильства участь жінок може стосуватися документування потреб, розроблення програм відшкодування шкоди, доступу до правосуддя, захисту від повторного насильства й визначення пріоритетів відновлення. Постраждалі жінки мають право обирати міру публічності та спосіб своєї участі. Залучення до комісії, збору свідчень або громадських консультацій не створює обов’язку розповідати особисту історію, зустрічатися з кривдником або прощати. Потребу відокремлювати представництво від примусу розкриває стаття про права та безпеку постраждалих у миробудуванні. Упровадження домовленостей і громадський контроль Після ухвалення рішення починається окрема робота: чи мають відповідальні установи ресурси, чи виконуються заходи, чи зберігається доступ до інформації, чи повідомляють людям про зміни. Громадські організації можуть перевіряти, чи працюють механізми безпеки, відшкодування, реінтеграції та участі. Краузе та співавтори пропонують як правдоподібний механізм зв’язок між представницями переговорів і жіночими організаціями, який підтримує зміст домовленостей та їхню реалізацію. Це емпірично обґрунтована гіпотеза для конкретних мирних процесів, а не універсальна формула. Краузе та співавтори, 2018. Психологічні та соціальні механізми впливу Видимість проблем і формування порядку денного Люди, яких регулярно виключають з обговорень, мають менше можливостей зробити свої проблеми предметом офіційного рішення. Залучення представниць різних жіночих груп розширює інформацію про ризики, потреби догляду, доступність послуг, безпечне пересування та економічні бар’єри. Цей механізм залежить від можливості виносити незручні питання, отримувати дані й впливати на остаточні формулювання, а не від припущення, що кожна жінка матиме однакові пріоритети. Порівняльна робота Джастіно, Мітчелл і Мюллер показує, наскільки місцеве сприйняття миру пов’язане з повсякденними відносинами та матеріальними умовами життя. Джастіно, Мітчелл і Мюллер, 2018. Коаліції, мережі та організаційна спроможність Стійкі об’єднання дають змогу зібрати розрізнені пропозиції, створити спільну позицію, домовитися про представництво й контролювати виконання рішень. Жіночі мережі можуть поєднувати громади, фахові групи та органи влади, але їхня дієвість залежить від автономності, ресурсів і доступу до відповідальних посадовців. Порівняльне дослідження сорока мирних і перехідних процесів описує різні механізми включення громадянського суспільства та важливість його фактичного впливу. Паффенгольц та співавтори, 2016. Довіра, визнання та справедливість процедур Якість участі пов’язана з тим, чи люди вважають процес відкритим, зрозумілим і підзвітним. Якщо представниць запросили лише для фотографії, а рішення ухвалюються в закритому колі, це може посилювати недовіру. Якщо учасниці знають правила, мають рівний доступ до інформації та бачать мотивовану відповідь на свої пропозиції, виникають умови для прийняття процедури навіть за розбіжностей щодо результатів. Водночас зв’язок між участю та довірою слід перевіряти для конкретного середовища: сам факт консультацій не доводить відновлення міжгрупової довіри. Контакт і подолання соціальних розколів Спільна діяльність може створювати нагоди для взаємодії жінок із різних груп населення — місцевих мешканок, внутрішньо переміщених осіб, людей із різним досвідом війни, професій та поколінь. Продуктивність такого контакту залежить від безпеки, рівних правил, спільно визначених завдань і підтримки установ. Примусова зустріч за наявності загрози або нерівної влади може поглиблювати напруженість. Наукові засади умов міжгрупової взаємодії розкрито в статті про теорію міжгрупового контакту; для проєктування програм важлива також конфліктна чутливість. Основні бар’єри участі жінок Формальне включення без повноважень Жінці можуть надати місце в робочій групі, але не допускати до підготовки документів, переговорів між засіданнями або розподілу ресурсів. Ознаками символічної участі є запрошення на завершальному етапі, відсутність права пропонувати зміни, непрозорі правила відбору, використання імені організації без погодження її позиції. Дослідження міжнародних мирних процесів наполягають на оцінюванні саме впливу й доступу до рішення. Паффенгольц та співавтори, 2016; Олейнікова та співавтори, 2026. Доглядова праця, економічна незахищеність та час Засідання у робочий час, віддалене місце проведення, відсутність компенсації дороги або догляду за дітьми обмежують можливість брати участь навіть за відкритої реєстрації. Жінки з низькими доходами, мешканки сільських територій та люди, які доглядають родичів, можуть бути витіснені з процесу без жодної прямої заборони. У якісних дослідженнях участі жінок виявлено вплив економічних і соціальних обмежень, а інтерв’ю з жінками у Боснії та Непалі показали, що економічна нестабільність і тривале порушення життєвих зв’язків заважають повсякденному відчуттю миру. Джастіно та співавтори, 2018; Беррі та Рана, 2019. Загрози, переслідування та нерівність влади Публічна участь може супроводжуватися ризиками для безпеки: погрозами, залякуванням, поширенням особистих даних, дискредитацією або тиском із боку впливових учасників. Зростання видимості без відповідного захисту підвищує вразливість. Доповідь Генерального секретаря ООН про жінок, мир і безпеку за 2025 рік прямо описує загрози активісткам і правозахисницям та бар’єри їхньої участі. Тому програма має містити оцінку ризиків, правила конфіденційності, можливість анонімної консультації й право без пояснень припинити участь. ООН, доповідь 2025 року. Стереотипи щодо «жіночих» питань і ролей Учасниць інколи допускають лише до питань сім’ї, дітей і соціальної допомоги, залишаючи безпеку, бюджет, інфраструктуру та політичне врядування за іншими групами. Це звужує їхню компетентність до стереотипного набору тем. Жінки мають підстави брати участь у всіх питаннях спільного життя, а їхня професійна експертиза, політичні інтереси та досвід конфлікту можуть бути різними. Аналіз 2026 року показує, що риторика про «природний» внесок жінок у мир здатна ненавмисно закріплювати обмежувальні очікування. Олейнікова, Шеперд і Боер Куева, 2026. Відмінності досвіду всередині жіночих груп Категорія «жінки» охоплює людей із різним віком, статусом, мовою спілкування, станом здоров’я, місцем проживання, доходом, ставленням до політики, сімейними обов’язками й досвідом насильства. Одна організація не може автоматично представляти всіх. Для жінок з інвалідністю важливі фізична й цифрова доступність, для переміщених — реєстраційні та житлові умови, для сільських мешканок — транспорт, а для тих, хто пережив насильство, — конфіденційність і контроль над особистими відомостями. Це практичне питання того, кого було почуто й чиї потреби залишилися поза остаточним рішенням. Що доведено дослідженнями, а що залишається відкритим Переговори та довговічність миру: обнадійливі кореляції Краузе, Краузе та Бренфорс проаналізували мирні угоди 1990–2014 років: серед 130 угод у їхній вибірці жінки були підписантками 13. Автори виявили статистичний зв’язок між наявністю підписанток, довшою тривалістю миру, більшою кількістю положень про реформи та вищим рівнем виконання окремих зобов’язань. Дослідження поєднувало кількісний аналіз із розглядом випадків і запропонувало механізм взаємодії жінок у делегаціях із жіночими організаціями. Водночас невелика кількість відповідних угод та можливий відбір сприятливіших переговорних процесів обмежують причинний висновок. Краузе та співавтори, 2018. У 2026 році Олейнікова, Шеперд і Боер Куева перевірили, як міжнародні установи цитують докази того, що участь жінок збільшує тривалість миру. Вони встановили, що численні політичні документи повторюють висновки невеликої кількості емпіричних робіт, інколи через вторинні посилання. Особливо обережно слід ставитися до популярних тверджень про збільшення ймовірності тривалого миру на фіксовані 20 або 35 відсотків: їх часто подають без достатнього опису дизайну, похибок та обмежень первинних досліджень. Стан доказів дає підстави досліджувати позитивні механізми, але не встановлює гарантованого результату від самого факту включення жінок до делегації. Олейнікова та співавтори, 2026. Місцеві програми розширення можливостей: систематичний огляд Систематичний огляд і метааналіз Лвамби та співавторів охопив 104 оцінювання впливу програм у крихких і постраждалих від конфлікту середовищах; приблизно три чверті оцінювань були рандомізованими дослідженнями. Програми в середньому поліпшували ті показники розширення можливостей жінок, на які безпосередньо були спрямовані: доступ до ресурсів, певні навички та представництво у місцевих процесах. Ефекти щодо віддалених поведінкових змін були слабшими або статистично непереконливими. Особливо важливо, що огляд не встановив загального ефекту скорочення насильства з боку інтимного партнера. Лвамба та співавтори, 2022. Цей огляд не можна трактувати як доказ ефективності формальних мирних переговорів: його дизайн зосереджувався переважно на індивідуальному та громадському рівнях і не включав формальні переговорні процеси як окрему категорію втручання. Більшість зведених оцінок мала низьку або дуже низьку визначеність; дослідники також наголосили на прогалинах у дослідженнях саме жінок як учасниць миробудування. Отже, програма навчання чи підтримки доходів може поліпшувати навички або матеріальні можливості, але її вплив на мир, довіру й запобігання повторному насильству потребує окремого вимірювання. Лвамба та співавтори, 2022. Якісні дослідження: чому життя після війни складніше за офіційні показники Джастіно, Мітчелл і Мюллер на основі порівняння досвіду жінок у чотирьох країнах описали системні перешкоди для виходу за межі найближчого соціального кола: інституційні правила, фінансову залежність, культурні очікування та соціальні обмеження. Беррі й Рана на підставі інтерв’ю з понад сімдесятьма жінками в Боснії та Непалі виділили економічну незахищеність, суперечливі оповіді про минуле, нерівне визнання постраждалих, тривалість насильства та втрату звичних життєвих зв’язків. Ці роботи докладно пояснюють бар’єри та можливі механізми, проте їх не слід представляти як кількісне підтвердження ефекту будь-якої програми в Україні. Джастіно та співавтори, 2018; Беррі та Рана, 2019. Підсумок наукової визначеності Науково обґрунтовано, що доступ жінок до рішень залежить від правил представництва, економічних ресурсів, суспільних норм і безпеки, а формальна присутність часто відрізняється від впливу. Є обнадійливі асоціації між змістовною участю жінок і характеристиками мирних домовленостей, однак причинні оцінки обмежені. Найкраще експериментально вивчені програми розширення економічних та соціальних можливостей жінок, і їхні позитивні результати не можна безпосередньо переносити на дипломатичні переговори або довгострокову відсутність насильства. Паффенгольц та співавтори, 2016; Лвамба та співавтори, 2022; Олейнікова та співавтори, 2026. За яких умов програми участі можуть працювати Перша умова — визначена мета. Потрібно заздалегідь встановити, яке саме рішення мають змінити консультації: бюджет громади, доступ до допомоги, правила безпеки, пріоритети відбудови чи процедуру розгляду звернень. Без цього обговорення легко перетворюється на символічне представництво. Друга умова — інституційний зв’язок між учасницями та органом, який справді має повноваження; кожна пропозиція повинна отримати розгляд і мотивовану відповідь. Дослідження включення до переговорів і місцевих процесів підтримують значення реального впливу та взаємодії з установами. Паффенгольц та співавтори, 2016; Лвамба та співавтори, 2022. Третя умова — ресурси для участі. Організатори мають оцінити витрати на транспорт, зв’язок, догляд за дітьми, переклад, супровід людини з інвалідністю, оплату експертної праці та безпечний доступ до приміщень. Якщо добровільна робота доступна лише забезпеченим учасницям, програма відтворює соціальну нерівність. Четверта умова — самостійність представництва: організації повинні мати можливість формулювати власні позиції, заперечувати, виходити з коаліції та не погоджуватися з посадовцями чи донорами. Джастіно та співавтори, 2018; Огляд ООН-Жінки, 2018. П’ята умова — безпека. Її слід розуміти як постійний процес оцінювання ризиків, а не як обіцянку організатора, що загроз не існує. Необхідні зрозумілі правила щодо фото й відео, контактів учасниць, збереження матеріалів та публікації цитат. Для постраждалих людей окремо визначають, яку інформацію можна збирати, хто має до неї доступ і як відкликати згоду. Принципи безпеки, добровільності та доступу до правосуддя набувають особливої ваги під час триваючого насильства. ООН, доповідь 2025 року. Чому програми можуть не спрацювати та які ризики створюють Одноразове навчання без доступу до рішень може підвищити знання, але залишити незмінними бар’єри представництва. Програма мікрофінансування може поліпшити доступ до коштів, не вплинувши на розподіл влади в родині або громаді. Громадський діалог може посилити видимість активісток без підвищення їхньої безпеки. Систематичний огляд Лвамби та співавторів показує обмеженість перенесення ефектів із безпосередніх показників програми на ширші поведінкові наслідки. Лвамба та співавтори, 2022. Ризики також виникають, коли організатори оголошують одну групу жінок голосом усіх, ігнорують менш помітні спільноти, відтворюють політичну залежність або ставлять постраждалих у ситуацію примусового публічного свідчення. Важливими сигналами є відтік учасниць через страх, скарги на нерівні правила, порушення конфіденційності, зростання ворожості й невиконані обіцянки про вплив на рішення. Практика потребує механізму скарг, незалежного розгляду порушень і можливості змінити або зупинити втручання. Залучення жінок до діалогу між групами має враховувати різницю владних позицій, відповідальність за насильство та право відмови. Умови добровільної участі й інформованої згоди визначаються безпекою людини. Жодна програма миробудування не може вимагати прощення, особистого примирення або контактів із тими, хто становить загрозу. Участь жінок у миробудуванні в Україні Для України миробудування відбувається в умовах триваючої збройної агресії Російської Федерації, масових втрат, вимушеного переміщення та потреби відновлення громад. Психологічні підходи до міжгрупової співпраці тут застосовують насамперед для зміцнення безпеки, довіри й справедливих рішень усередині українського суспільства. Російська агресія має визначений міжнародно-правовий зміст, а відповідальність за злочини та шкоду не розчиняється в загальному описі «конфлікту». Участь жінок у відбудові не передбачає обов’язку вести діалог із представниками держави-агресора або з особами, які вчинили насильство. 25 лютого 2026 року Кабінет Міністрів України розпорядженням № 214-р затвердив Національний план дій із виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2030 року та план заходів на 2026–2030 роки. Саме цей документ є актуальною офіційною рамкою станом на дату публікації статті. Його слід використовувати для звіряння визначених державою заходів, відповідальних виконавців і напрямів участі, не ототожнюючи наявність плану з доведеною реалізацією кожного заходу на місцях. Міністерство соціальної політики України, 2026. У конкретній громаді змістовна участь жінок може означати спільне з мешканцями визначення безпечних маршрутів до лікарні й школи, пріоритетів відбудови житла, доступності адміністративних послуг, правил взаємодії між місцевими та переміщеними сім’ями, прозорих механізмів допомоги, можливостей працевлаштування й підтримки тих, хто доглядає дітей або родичів. Такі завдання потребують співпраці з органами самоврядування, соціальними службами й громадськими організаціями та відповідають логіці місцевого миробудування. При цьому досвід внутрішньо переміщених людей і приймаючої громади треба враховувати окремо, без припущення про однакові потреби всіх мешканців. Жінки, які пережили окупацію, втрату близьких, примусове переміщення або інші наслідки війни, мають право визначати власні пріоритети: захист, допомогу, правосуддя, відновлення житла, економічну самостійність чи участь у громадському врядуванні. Представництво постраждалих потребує добровільної згоди, конфіденційності, прозорого мандата і механізмів запобігання повторному заподіянню шкоди. Факт пережитого насильства сам по собі не створює представницького обов’язку й не є підставою робити висновки про психічний стан людини. Як організувати участь: практична послідовність для громади Визначити рішення і повноваження Спершу громада формулює конкретне питання та з’ясовує, хто уповноважений ухвалювати рішення, з яких джерел надходять кошти й коли можливі зміни. Наприклад, якщо обговорюється безпека пересування, потрібні представники місцевої влади, транспорту, освітніх і соціальних установ, здатні змінювати маршрути або графіки. Організатори відразу публікують порядок роботи та способи повідомлення про результати. Це зменшує ризик консультацій без наслідків. Знайти різні групи і усунути бар’єри доступу Потрібно встановити, хто зазвичай відсутній: жінки з віддалених сіл, переміщені, старші, молоді, представниці національних спільнот, люди з інвалідністю, ті, хто працює позмінно або має доглядові обов’язки. Запрошення поєднують із можливістю дистанційної участі, доступним приміщенням, відшкодуванням необхідних витрат та безпечною передачею пропозицій. Відбір представниць має бути відкритим, а організації повинні самі визначати свою позицію. Джастіно та співавтори, 2018. Погодити правила безпеки та згоди До початку роботи учасницям пояснюють мету, спосіб використання пропозицій, межі конфіденційності, можливі ризики та право відмовитися. Записи зустрічей, публікація імен, фотографій і особистих історій потребують окремої згоди. Організатори визначають контакт для безпечної скарги та порядок реагування на тиск чи переслідування. Якщо ризики неможливо знизити до прийнятного рівня, варто змінити формат або відмовитися від публічного заходу. Забезпечити можливість змінити рішення Робоча група має отримати проєкт рішення до засідання, можливість подати поправки, час для обговорення та інформацію про те, які пропозиції враховано. Відхилення пропозицій супроводжують зрозумілим поясненням. Коли обговорюється бюджет або відбудова, необхідні конкретні суми, строки, відповідальні установи й можливість перегляду виконання. Так консультація переходить від видимості участі до перевірюваного впливу. Паффенгольц та співавтори, 2016. Перевірити наслідки й виправити помилки Після впровадження оцінюють, хто скористався змінами, чи зменшилися бар’єри та чи з’явилися небажані наслідки. Учасниці й організації отримують зворотний зв’язок і можуть вимагати коригування. Результати слід публікувати в узагальненому вигляді, зберігаючи приватність людей, які передавали чутливі відомості. Ця послідовність є практичною моделлю проєктування, а її ефективність треба перевіряти на конкретних результатах кожної програми. Як вимірювати реальний вплив участі Показники входу описують доступні ресурси: бюджет, оплачений час, транспорт, доступність і охоплення різних груп. Показники процесу описують, хто визначав порядок денний, скільки пропозицій надійшло, чи мали учасниці інформацію вчасно, чи фіксувалися випадки тиску та як працював механізм скарг. Показники безпосереднього результату охоплюють зміни рішень, бюджетів, правил доступу до послуг і створення каналів підзвітності. Самої частки жінок серед учасників недостатньо для оцінювання впливу. Олейнікова та співавтори, 2026. Віддалені суспільні результати мають іншу природу: безпека, доступ до правосуддя, довіра до інституцій, зменшення дискримінації, сталість міжгрупових зв’язків. Для їх оцінювання необхідні початкові дані, порівняння в часі, чіткі визначення та, коли можливо, відповідні порівняльні групи. Зростання кількості консультацій ще не означає зниження ризику насильства. Метааналіз Лвамби та співавторів демонструє, що успіх щодо безпосередньої мети втручання може не супроводжуватися ширшими поведінковими змінами. Лвамба та співавтори, 2022. Особливо важливо заздалегідь визначити можливу шкоду: публічне викриття особистих даних, конфлікти всередині громадських об’єднань, збільшення неоплачуваного навантаження, тиск із боку посадовців, виключення менш впливових жінок. Оцінювання має дозволяти учасницям повідомляти про ці події безпечно. Окремі показники варто перевіряти за групами, щоб середні значення не приховували погіршення становища найбільш уразливих учасниць. Для програм, які заявляють про зростання мирності або згуртованості, потрібно відокремлювати зміни ставлення, зміни поведінки та стан інституцій. Соціальна згуртованість та міжгруповий діалог мають власні методи й межі оцінювання, тому дослідження одного заходу не замінює доказів для всіх інших програм. Поширені запитання Чи означає участь жінок, що мирна угода обов’язково буде тривалішою? Ні. У порівняльних дослідженнях виявлено позитивні зв’язки між певними способами участі та стійкістю угод, але дані обмежені невеликою кількістю відповідних випадків і можливими відмінностями між процесами ще до переговорів. Роль мають реальний вплив, зміст і виконання домовленостей, суспільні умови та безпека. Краузе та співавтори, 2018; Олейнікова та співавтори, 2026. Чому чисельна частка жінок у комісії не показує успіху? Частка відображає присутність, але сама по собі не свідчить про доступ до інформації, право вносити зміни, вплив на бюджет або підзвітність органу. Потрібно перевіряти, які пропозиції були розглянуті, як ухвалювалися рішення та які зміни відбулися після консультацій. Паффенгольц та співавтори, 2016. Чи всі жінки мають бути представлені однією організацією? Одна організація може представляти своїх членкинь або групу, яка надала їй мандат. Досвід жінок різниться за доходом, місцем проживання, віком, доступністю, досвідом переміщення та багатьма іншими умовами. Тому потрібні прозорі правила представництва, кілька каналів участі й можливість самостійно висловити незгоду. Чи достатньо тренінгу з лідерства, щоб підвищити участь? Тренінг може покращити знання й навички, проте доступ до рішень також залежить від фінансових витрат, доглядового навантаження, суспільних норм, захисту та правил установ. Систематичний огляд показав, що програми часто поліпшують безпосередньо цільові показники, але віддалені зміни не виникають автоматично. Лвамба та співавтори, 2022. Які бар’єри найчастіше залишаються непомітними? Неоплачувана підготовка до засідань, витрати на дорогу, відсутність догляду за дітьми, недоступні приміщення, неформальні домовленості без учасниць і ризик дискредитації. Міжнародні якісні дослідження описують поєднання економічних, соціальних та інституційних перешкод, тому оцінювати потрібно всю організацію процесу. Джастіно та співавтори, 2018. Чи повинна постраждала від війни жінка брати участь у діалозі або примиренні? Участь є добровільною. Постраждала людина має право на безпеку, захист, доступ до правосуддя та відмову від публічної розповіді, контактів або примирення. Навіть суспільно важлива програма повинна враховувати ризик повторної шкоди та відповідальність за насильство. Можливість долучитися до ухвалення рішень не перетворюється на моральний обов’язок. Чи можна застосовувати міжнародні висновки безпосередньо в Україні? Міжнародні дослідження допомагають визначити можливі механізми та типові бар’єри, але українські умови триваючої агресії, правовий контекст, переміщення людей і робота місцевих установ потребують власного аналізу. Офіційною державною рамкою є Національний план дій «Жінки, мир, безпека» до 2030 року, затверджений розпорядженням № 214-р від 25 лютого 2026 року. Міністерство соціальної політики України, 2026. Яким є мінімальний критерій змістовної участі? Учасниця повинна розуміти, яке рішення обговорюється, мати безпечний доступ до інформації, можливість висловити позицію, право відмовитися та отримати відповідь щодо того, як її пропозицію розглянули. Далі оцінюють, чи змінилися рішення, ресурси або практики. Це робочий критерій якості процесу, а не гарантія певного політичного результату. Висновок Участь жінок у миробудуванні стає змістовною за наявності прав, безпеки, реальних повноважень, ресурсів і механізмів підзвітності. Міжнародні дослідження дають підстави розвивати такі умови та перевіряти їхню дієвість, водночас розрізняючи результати розширення можливостей, зміни громадських рішень і довгостроковий мир. Для українських громад пріоритетами залишаються безпека, справедливе відновлення, самостійність громадських організацій і добровільне представництво людей із різним досвідом війни. Пов’язані статті Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій — про місцеві механізми участі та взаємодію громадських об’єднань з установами. Участь постраждалих у миробудуванні: права, представництво та безпека — про добровільність, захист і представництво людей, які пережили насильство. Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — про загальну структуру й завдання миробудування. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — про стосунки всередині громад і оцінювання згуртованості. Конфліктна чутливість у миробудуванні — про врахування ризиків небажаної шкоди під час реалізації програм. Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих — про межі безпечного залучення. Молодь і миробудування: участь, освіта та безпека Джерела Berry, M. E., & Rana, T. R. (2019). What Prevents Peace? Women and Peacebuilding in Bosnia and Nepal. Peace & Change, 44(3), 321–349. https://doi.org/10.1111/pech.12351. Cabinet of Ministers of Ukraine (Кабінет Міністрів України). (2026). Розпорядження від 25.02.2026 № 214-р «Про затвердження Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” на період до 2030 року та плану заходів з його виконання». Офіційна публікація. Justino, P., Mitchell, R., & Müller, C. (2018). Women and Peace Building: Local Perspectives on Opportunities and Barriers. Development and Change, 49(4), 911–929. https://doi.org/10.1111/dech.12391. Krause, J., Krause, W., & Bränfors, P. (2018). Women’s Participation in Peace Negotiations and the Durability of Peace. International Interactions, 44(6), 985–1016. https://doi.org/10.1080/03050629.2018.1492386. Lwamba, E., Shisler, S., Ridlehoover, W., Kupfer, M., Tshabalala, N., Nduku, P., Langer, L., Grant, S., Sonnenfeld, A., Anda, D., Eyers, J., & Snilstveit, B. (2022). Strengthening women's empowerment and gender equality in fragile contexts towards peaceful and inclusive societies: A systematic review and meta-analysis. Campbell Systematic Reviews, 18(1), e1214. https://doi.org/10.1002/cl2.1214. Olejníková, L., Shepherd, L. J., & Boer Cueva, A. R. (2026). The politics of evidence in international governance: UN Women and women's participation in peace processes. International Affairs, 102(3), 747–766. https://doi.org/10.1093/ia/iiag045. Paffenholz, T., Ross, N., Dixon, S., Schluchter, A.-L., & True, J. (2016). Making Women Count – Not Just Counting Women: Assessing Women’s Inclusion and Influence on Peace Negotiations. Geneva: Graduate Institute of International and Development Studies. Опис дослідження і звіт. United Nations Entity for Gender Equality and the Empowerment of Women (UN Women). (2018). Women’s Meaningful Participation in Negotiating Peace and the Implementation of Peace Agreements: Report of the Expert Group Meeting. New York: UN Women. Бібліотека ООН. United Nations Secretary-General. (2025). Women and peace and security: Report of the Secretary-General (S/2025/556). New York: United Nations. Офіційний документ. United Nations Security Council. (2000). Resolution 1325 (2000), S/RES/1325 (2000). New York: United Nations. Офіційний документ.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Комунікація під час перемир’я — це обмін перевірюваною інформацією, поясненнями, попередженнями та суспільними очікуваннями в період, коли сторони збройного протистояння заявили про повне або часткове припинення бойових дій. Її психологічне завдання полягає в тому, щоб люди могли правильно зрозуміти межі домовленостей, оцінити поточну небезпеку, відрізнити підтверджені події від припущень, висловити свої потреби та ухвалити обґрунтовані рішення. Від якості повідомлень залежать передбачуваність дій, сприйняття надійності інституцій і здатність громад діяти узгоджено. Цей зв’язок випливає з досліджень перемир’їв та міжнародних рекомендацій щодо їхнього узгодження і перевірки. Клейтон і Стіхер, 2021 · ООН, 2022. Під час перемир’я мовчання може бути витлумачене як приховування, надмірно оптимістична заява — як обіцянка остаточного миру, а повідомлення про окреме порушення — як доказ неминучого поновлення масштабних бойових дій. Тому важливо повідомляти, що саме погоджено, які існують процедури перевірки, хто уповноважений говорити, чого наразі невідомо та як змінюватимуться офіційні повідомлення. Водночас жодна комунікаційна стратегія не може замінити фактичної безпеки, виконання домовленостей і відповідальності за насильство. Фортна, 2003 · Вержі, 2022. Що означає комунікація під час перемир’я Перемир’я може бути короткою гуманітарною паузою, обмеженим припиненням вогню, попередньою домовленістю або частиною тривалого врегулювання. Кожний різновид передбачає інший обсяг зобов’язань. Комунікація повинна передавати ці відмінності зрозумілою мовою: часові межі, територію дії, охоплені види насильства, умови доступу цивільних, порядок повідомлення про інциденти та перевірки виконання. У настановах ООН саме визначеність змісту домовленостей, моніторинг і підготовка до виконання розглядаються як пов’язані частини процесу. ООН, 2022. Психологічно ця комунікація має щонайменше чотири адресати: людей, які безпосередньо живуть під загрозою; державні й місцеві установи, відповідальні за захист і послуги; представників сторін, посередників та спостерігачів; ширшу громадськість, для якої повідомлення формують уявлення про перебіг домовленостей. Інтереси та доступ до інформації в цих аудиторій відрізняються. Повідомлення, корисне переговорникам, може бути недостатнім для сім’ї, яка вирішує, чи безпечно повертатися додому. ООН, 2022 · ВООЗ, 2017. Комунікацію під час перемир’я слід відрізняти від дипломатичних переговорів, пропаганди, психологічної допомоги та програм примирення. Переговори виробляють умови домовленості; перевірка встановлює факти її дотримання; публічна комунікація робить перевірені відомості доступними та зрозумілими; психологічна підтримка відповідає на потреби людей, які пережили загрозу. Ці функції можуть взаємодіяти, але потребують окремих повноважень, етичних норм і критеріїв оцінювання. Піно, 2021 · ООН, 2022. Чому навіть оголошене перемир’я залишає багато невизначеності Формальна заява створює нові очікування раніше, ніж з’являється достатній досвід виконання домовленостей. Людина не знає, чи припиняться удари, чи будуть відкриті шляхи евакуації, чи повернуться основні послуги, чи можливий повторний напад. Коли інформації бракує, люди використовують попередній досвід, слова близьких, групові пояснення й сигнали авторитетних для них установ. Для тривалих насильницьких конфліктів дослідження описують стійкі переконання і вибіркову відкритість до нової інформації; проте ці моделі не дозволяють механічно пояснювати поведінку кожної постраждалої людини. Бар-Таль, Галперін і Орен, 2010 · Галперін і Бар-Таль, 2011. Публічне повідомлення одночасно працює на двох часових горизонтах: що відомо зараз і яких змін очікують надалі. Змішування цих горизонтів породжує хибні висновки. Припинення обстрілів у конкретному районі впродовж доби підтверджує лише відповідне спостереження; воно ще не підтверджує надійності всього механізму. Так само факт порушення має бути описаний із зазначенням його місця, часу, встановленого джерела та стану перевірки. Теоретичні й емпіричні праці про перемир’я показують, що значення мають механізми контролю, умови домовленості та стратегічний контекст. Клейтон і Стіхер, 2021 · Фортна, 2003. Невизначеність, яку можна зменшити, і невизначеність, що зберігається Частину запитань можна закрити оперативним інформуванням: хто приймає повідомлення про порушення, де діють гуманітарні служби, коли наступне зведення, як перевірити оголошення. Інші питання стосуються майбутніх рішень і залежать від поведінки сторін. Для них чесне «рішення ще не ухвалено» інформативніше за передчасну обіцянку. Настанови з кризової комунікації підтримують своєчасне визнання невідомого, зрозумілий виклад ризиків і залучення громад; переносити їх на воєнне перемир’я слід з урахуванням військової безпеки та специфіки агресії. ВООЗ, 2017 · Управління ООН зі зменшення ризику катастроф, 2026. Основні психологічні бар’єри спілкування Недовіра, заснована на попередньому досвіді порушень Недовіра може бути обґрунтованою реакцією на попередній обман, невиконані домовленості та насильство. Заклики «просто повірити» не усувають причин недовіри. Для комунікації важливі джерела перевірки, незалежність спостереження, прозорий розгляд порушень і зрозумілі наслідки невиконання. Дослідження домовленостей та зовнішніх гарантій показують значення механізмів, які змінюють ризики невиконання, хоча їхні результати залежать від типу війни та умов застосування. Волтер, 1997 · Фортна, 2003. Страх повторного насильства та суперечливі очікування Для частини людей слово «перемир’я» пов’язане з полегшенням, для інших — з небезпекою втратити пильність перед новим нападом. Обидва переживання можуть співіснувати. Емоції впливають на те, які повідомлення вважаються важливими, як оцінюється можливість змін і кому приписуються наміри. Дослідження соціально-психологічних бар’єрів у затяжному конфлікті пов’язують страх, групові переконання й готовність розглядати нову інформацію. Це контекстні результати, а не універсальна характеристика жителів територій війни. Бар-Таль, Галперін і Орен, 2010 · Саґуй і Райфен-Таґар, 2022. Інформаційне закриття та групова лояльність Після тривалого насильства деякі повідомлення можуть сприйматися як загроза власній групі навіть тоді, коли містять перевірювані факти. Люди можуть побоюватися, що обговорення ризиків, критика конкретного рішення або запитання про гарантії будуть витлумачені як нелояльність. Емпіричне дослідження Галперіна й Бар-Таля продемонструвало зв’язки між конфліктними переконаннями, відкритістю до альтернативної інформації та ставленням до можливості домовленостей. Воно не встановлює, що будь-яка незгода із запропонованим перемир’ям походить від психологічного бар’єра: заперечення може спиратися на реальні небезпеки та неприйнятні умови. Галперін і Бар-Таль, 2011. Чутки, хибні повідомлення й боротьба за тлумачення подій Неповні та суперечливі повідомлення створюють простір для чуток. У насильницьких міжгрупових конфліктах переживання небезпеки, невизначеності й втрати контролю може сприяти поширенню конспірологічних пояснень; оглядова література описує цей зв’язок як складний і контекстний. Звідси випливає редакційне правило: вчасно публікувати підтверджені факти, пояснювати причину затримки нових даних, позначати помилки та не поширювати неперевірену заяву навіть у формі гучного спростування. Гебель-Села, Гамейрі й Галперін, 2022 · Управління ООН зі зменшення ризику катастроф, 2026. Втома від обіцянок і розрив між словами та діями Коли повідомлення про досягнутий поступ регулярно не відповідають досвіду людей, наступні заяви можуть втрачати переконливість. Комунікаційна довіра залежить від видимих результатів: доступу до послуг, реагування на порушення, здатності пояснити зміни в планах і виправити помилкове повідомлення. Настанови ВООЗ із ризикової комунікації вказують на зв’язок прозорості, зрозумілості, своєчасності й доступності реальних послуг із довірою до повідомлень; саме щодо воєнних перемир’їв сила такого ефекту має оцінюватися окремо. ВООЗ, 2017. Моральний тиск і вимога передчасного примирення Публічна риторика інколи перетворює підтримку припинення вогню на вимогу пробачити завдану шкоду, відмовитися від вимог відповідальності чи взяти участь у контакті з кривдником. Це руйнує добровільність і може підривати довіру до організаторів. Психологічні втручання, спрямовані на міжгрупові відносини, демонструють різні результати залежно від контексту, цілей і учасників. Комунікація має визнавати право постраждалих на безпеку, пам’ять, справедливість, відшкодування та відмову від участі в діалозі. Чехаїч-Клансі й Галперін, 2024 · ООН, 2022. Яких повідомлень люди очікують у період перемир’я Громадські очікування доцільно розділяти за типами питань, оскільки кожен тип потребує іншого доказу. Очікування безпеки стосуються актуальної загрози, маршрутів, попереджень і доступу до допомоги. Очікування передбачуваності — строків домовленостей, правил дій та майбутніх повідомлень. Очікування справедливості — визнання шкоди, участі постраждалих і відповідальності. Очікування тривалості — перевірки виконання, гарантів та механізмів реагування на порушення. Цей поділ є редакційною аналітичною схемою, побудованою на міжнародних рекомендаціях щодо перемир’їв, а не окремою стандартизованою психологічною шкалою. ООН, 2022 · Волтер, 1997. Одна людина може підтримувати тимчасове зменшення насильства й водночас відкидати певну політичну угоду. Інша може прагнути переговорів і не довіряти їхнім учасникам. Під час опитувань ці позиції потрібно розрізняти за формулюваннями запитань, сценаріями гарантій та контекстом. Суспільна готовність обговорювати перемир’я не вимірюється одним показником «за» або «проти». КМІС, березень 2026 · КМІС, червень 2026. Чим підтверджується повідомлення про дотримання перемир’я Різні твердження потребують різного рівня перевірки. Заява сторони є відомістю про її позицію; спостереження місії є відомістю в межах її мандата й технічних можливостей; незалежне встановлення обставин конкретного порушення вимагає належних доказів. Публічне повідомлення повинно вказувати, який саме рівень перевірки досягнуто. Дослідження спостережних місій показують, що їхні звіти здатні не лише зменшувати інформаційну невизначеність, а й створювати нові стимули для стратегічної поведінки сторін. Вержі, 2026 · Вержі, 2022. Як змінюються довіра, надія, гнів і страх Під час перемир’я важливе співіснування різних емоцій. Надія може підтримувати довгострокове планування, страх — увагу до небезпеки, а гнів — вимоги справедливості та відповідальності. Пропозиція «заспокоїти суспільство» ціною замовчування загрози погіршує якість рішень. У дослідженнях затяжних конфліктів показано, що вплив гніву на ставлення до поступок залежить від інших емоцій, зокрема ненависті, а переоцінка ситуації пов’язана з надією й ставленням до гуманітарних дій. Результати конкретних вибірок не є інструкцією змінювати емоції постраждалих у бажаному для організатора напрямі. Галперін та співавтори, 2011 · Галперін і Ґросс, 2011. Відновлення довіри відбувається на кількох рівнях. Людина може довіряти повідомленням місцевої служби, але сумніватися в заяві переговорної групи. Громада може високо оцінювати певну гуманітарну організацію та водночас не довіряти механізму контролю. Тому варто вимірювати довіру до конкретного джерела, процедури та повідомлення, а також відмінність між довірою до процесу й очікуванням добрих намірів іншої сторони. Чехаїч-Клансі й Галперін, 2024 · Волтер, 1997. Комунікація між установами, громадами та сторонами перемир’я Державні та місцеві установи Установам потрібна узгоджена система відповідальності: хто повідомляє про правила, хто відповідає на повідомлення про порушення, хто пояснює гуманітарні рішення, хто виправляє помилки. Важливі доступні канали для людей з інвалідністю, літніх людей, переселенців і мешканців територій із перебоями зв’язку. Практичне правило — повідомляти однакові перевірені факти через кілька каналів і чітко відокремлювати факти від прогнозів. Міжнародні настанови з ризикової комунікації підтримують залучення громад та доступність повідомлень; їх треба адаптувати до умов безпеки й обмеження розкриття чутливої інформації. ВООЗ, 2017 · Управління ООН зі зменшення ризику катастроф, 2026. Місцеві громади та громадянське суспільство Місцеві представники можуть знати потреби людей і зміни ситуації раніше за центральні установи. Водночас близькість до події не гарантує точності всіх свідчень. Корисна організація зворотного зв’язку: безпечні канали звернень, передавання перевірюваних повідомлень уповноваженим службам, повернення відповіді та публічне пояснення того, що вдалося встановити. Дослідження громадського моніторингу перемир’я в Непалі описало потенційні переваги участі громадянського суспільства, а також проблеми ресурсів, репрезентативності й довіри до неупередженості. Це досвід конкретного випадку, не гарантія ефективності будь-якої місцевої мережі. Піно, 2021. Посередники, моніторингові місії та офіційні представники Повідомлення спостерігачів мають бути прив’язані до мандата, процедури збирання даних і меж встановлення відповідальності. Невизначені формулювання про порушення можуть зменшувати довіру, а занадто детальне розкриття інформації — створювати ризики для свідків, цивільних і безпеки операцій. Звітність повинна мати процедуру уточнення й виправлення. Вивчення Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні показало наслідки нечіткого мандата, труднощів атрибуції порушень і відсутності ефективних механізмів реагування. Вержі, 2022 · Вержі, 2026. Чого навчають дослідження про ефективність повідомлень Найнадійніша частина доказової бази для теми охоплює різні, хоча й пов’язані напрями. Дослідження домовленостей показують зв’язок між дизайном перемир’я, наявністю механізмів виконання та тривалістю припинення насильства. Психологічні роботи пояснюють зв’язки між страхом, груповими переконаннями, відкритістю до повідомлень і можливостями змін. Рекомендації ВООЗ щодо кризової комунікації спираються на систематичне оцінювання доказів, проте їхня предметна галузь — надзвичайні ситуації у сфері здоров’я. Окремої великої метааналітичної бази, що дозволяє назвати один стиль повідомлень універсально найкращим саме для воєнних перемир’їв, наразі недостатньо. Клейтон і Стіхер, 2021 · Чехаїч-Клансі й Галперін, 2024 · ВООЗ, 2017. Так само важливо розрізняти реальний результат і враження від повідомлення. Люди можуть повідомляти про більшу впевненість після брифінгу, хоча кількість перевірених інцидентів або доступність допомоги не змінилися. Для чесного оцінювання варто окремо аналізувати розуміння умов перемир’я, точність уявлень про ризики, довіру до конкретних джерел, доступність інформації та фактичну поведінку інституцій. Міряти лише позитивне ставлення до переговорів означає пропускати істотну частину їхньої суспільної ціни. ООН, 2022 · Чехаїч-Клансі й Галперін, 2024. Ризики невдалої комунікації Передчасна впевненість може спонукати людей приймати ризиковані рішення про пересування або повернення до небезпечних місць. Безперервний потік необроблених повідомлень може ускладнювати розуміння ситуації. Поширення прізвищ свідків, геолокацій та інших чутливих даних загрожує безпеці. Навіть незалежний моніторинг інколи стає предметом стратегічного використання, коли його повідомлення впливають на дії сторін. Тому потрібні правила верифікації, захисту джерел і корекції публічних тверджень. Вержі, 2026 · Управління ООН зі зменшення ризику катастроф, 2026. Інший ризик — удавана симетрія. Формула, яка однаково розподіляє відповідальність між агресором і державою, що захищається, може викривляти юридичний і фактичний зміст подій. Психологічний аналіз сприйняття загроз не встановлює міжнародно-правовий статус дій і не замінює документування злочинів. У випадку російської агресії проти України повідомлення мають точно називати відповідальні дії та зберігати права постраждалих. Комунікаційне завдання — забезпечити перевірюваність і безпеку, а не створити образ однакової відповідальності. ООН, 2022 · Вержі, 2022. Український контекст: що потрібно розрізняти в суспільних очікуваннях Українські дослідження громадської думки засвідчують, що ставлення до переговорів і перемир’я залежить від умов безпеки. За опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, проведеним 1–8 березня 2026 року, 71% опитаних не вірили, що тодішні переговори приведуть до тривалого миру. Цей показник відображає думки респондентів у конкретний період і не є прогнозом результату будь-яких подальших переговорів. КМІС, 2026: сприйняття переговорів. У дослідженні КМІС від 7 травня до 3 червня 2026 року респондентам випадково пропонували один із чотирьох сценаріїв припинення вогню по поточній на той момент лінії фронту. Варіант без гарантій безпеки та посиленої підтримки 61% учасників відповідного сценарію категорично відкидали; оцінки інших сценаріїв відрізнялися залежно від характеру гарантій. Опитування проводили телефонним способом серед дорослих громадян на підконтрольній Україні території; воно не охоплювало безпосередньо людей на окупованих територіях і тих, хто виїхав за кордон після 24 лютого 2022 року. Такі обмеження потрібно згадувати під час тлумачення результатів. КМІС, 2026: сценарії припинення вогню. Досвід моніторингу режиму припинення вогню на сході України також застерігає від ототожнення присутності спостерігачів із гарантованим стримуванням агресора. Аналіз роботи Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ вказував на обмеження мандата, труднощі визначення відповідальних за порушення й недостатність наслідків порушення домовленостей. У матеріалах для української аудиторії доцільно пояснювати, хто саме перевіряє дії, що може встановити й які має повноваження реагувати. Вержі, 2022. Для переселених людей, родин військовослужбовців, жителів прифронтових районів і деокупованих громад однакова офіційна подія матиме різне практичне значення. Комунікація повинна відповідати на запитання про безпеку, права, роботу служб, можливість звернутися по допомогу та реальний стан інфраструктури. Повернення, участь у зустрічах або спілкування з представниками іншої групи залишаються питаннями безпеки й добровільного вибору. Психологічну готовність конкретної людини не визначають за її місцем проживання, мовою чи ставленням до перемир’я. ВООЗ, 2017 · Чехаїч-Клансі й Галперін, 2024. Практична модель відповідальної комунікації До оголошення домовленості Відповідальні установи визначають точні межі того, що можна оприлюднювати, і попередньо готують канали повідомлень для різних громад. Слід розмежувати відповідальних за військові повідомлення, цивільну безпеку, гуманітарні послуги та перевірку порушень. Окремо встановлюють, як отримувати безпечний зворотний зв’язок і виправляти помилки. Це організаційне застосування принципів настанов ООН щодо підготовки перемир’я та перевірки виконання. ООН, 2022. У день оголошення Повідомлення починається з підтверджених умов: що саме домовлено, де й коли починає діяти домовленість, які обмеження зберігаються, звідки надходитимуть наступні зведення. Потім ідуть практичні відомості для цивільних та доступний канал уточнення. Невідомі деталі слід назвати окремо, без припущень про гарантований результат. Принципи ясності, своєчасності, визнання невизначеності й доступних каналів мають пряму доказову підтримку в загальнішій літературі з ризикової комунікації. ВООЗ, 2017. Під час виконання Регулярні зведення відокремлюють повідомлення сторін, встановлені факти, незавершену перевірку і рішення відповідальних органів. Варто пояснювати зміну попереднього висновку: новий доказ, виправлення помилки або перегляд меж домовленості. Для аналізу інцидентів мають бути процедури реагування та безпечної передачі інформації, а не лише статистика порушень. Міжнародні дослідження нагадують, що вплив моніторингової звітності багатозначний і залежить від реакцій сторін. Вержі, 2026 · Піно, 2021. У разі порушення або припинення перемир’я Пріоритетом стають оперативна інформація для захисту життя, точність атрибуції й координація уповноважених служб. У повідомленні корисно зазначити, що підтверджено, які дії повинні виконати цивільні, де отримати офіційні оновлення та як передати відомості без небезпечного оприлюднення чутливих даних. Якщо первинна версія була помилковою, виправлення потрібно позначити явно. Ці принципи узгоджуються з настановами про безпеку, перевірку перемир’їв та ризикову комунікацію. ООН, 2022 · Управління ООН зі зменшення ризику катастроф, 2026. Як оцінювати якість комунікації під час перемир’я Оцінювання має поєднувати процес і наслідки. Для процесу важливі регулярність повідомлень, доступність каналів, час між інцидентом і уточненням, кількість виправлень, повнота відповідей, можливість безпечно повідомити про загрозу. Для наслідків — правильне розуміння меж перемир’я, знання безпечних дій, розрізнення підтверджених і неперевірених повідомлень та довіра до конкретних процедур. Доречно досліджувати різні групи окремо, щоб не приховати нерівного доступу до інформації. ВООЗ, 2017 · ООН, 2022. Високі перегляди повідомлення чи схвальні коментарі не доводять, що люди краще захищені, а перемир’я стало стійкішим. Причинний вплив комунікаційних програм потребує порівняння, чітких показників, урахування безпекового контексту та відкладеного оцінювання, коли воно можливе. Під час активного насильства етичні обмеження щодо експериментів особливо важливі. Докази користі конкретної ініціативи не переносять автоматично на інші громади чи на міждержавну війну. Чехаїч-Клансі й Галперін, 2024 · Клейтон і Стіхер, 2021. Поширені запитання Чи означає оголошене перемир’я, що вже настав мир? Ні. Перемир’я визначає певне припинення насильства в конкретних часових і просторових межах. Тривалий мир залежить від виконання домовленостей, гарантій безпеки, політичних і правових рішень та відсутності повторного насильства. Необхідно читати точні умови, а не робити висновок лише за словом «перемир’я». Клейтон і Стіхер, 2021 · ООН, 2022. Чому люди можуть не вірити обіцянкам навіть за зменшення обстрілів? Тому що короткострокова зміна обстановки ще не усуває ризику повторного нападу, попереднього досвіду порушень і невизначеності майбутніх гарантій. Довіра до процесу потребує послідовних перевірюваних дій. Недовіра може бути раціональною оцінкою загрози. Фортна, 2003 · Волтер, 1997. Чи слід повідомляти про всі порушення негайно? Населення потребує своєчасної інформації для захисту, але публічне повідомлення повинно відокремлювати підтверджені факти від первинних заяв, зберігати безпеку джерел та не розкривати відомості, що створюють додаткову загрозу. Коли перевірка триває, її стан слід назвати прямо. Вержі, 2026 · Управління ООН зі зменшення ризику катастроф, 2026. Чи обов’язково брати участь у діалозі, якщо оголошено перемир’я? Участь у діалозі має залишатися добровільною, безпечною та поінформованою. Люди, які постраждали від насильства, мають право відмовитися від контакту, вимагати захисту, визнання шкоди та справедливості. Перемир’я не створює обов’язку пробачити або примиритися. Чехаїч-Клансі й Галперін, 2024. Як відрізняти повідомлення від факту? Потрібно з’ясувати, хто саме говорить, чи є пряме спостереження або незалежна перевірка, коли була зафіксована подія, яку територію охоплює твердження і чи може джерело його уточнити. Офіційне повідомлення сторони встановлює її позицію, а не автоматично доводить повноту опису події. Вержі, 2022. Що найважливіше для місцевої громади? Знати межі домовленості, поточні правила безпеки, доступні послуги, джерело наступного оновлення та безпечний спосіб поставити запитання чи повідомити про загрозу. Корисно розглядати ці потреби разом із реальним досвідом різних груп мешканців, а не припускати, що єдиного повідомлення достатньо всім. ВООЗ, 2017 · Піно, 2021. Висновок Комунікація під час перемир’я формує суспільне розуміння меж домовленостей, доступної безпеки, достовірності повідомлень і реальних перспектив виконання зобов’язань. Вона працює через точність фактів, прозорість невизначеності, перевірку, відповідальність установ та участь громад. Її результат варто оцінювати за тим, наскільки люди можуть ухвалювати поінформовані рішення й захищати свої права. Тривале припинення насильства спирається на виконання домовленостей та дієві гарантії; змістовна комунікація допомагає суспільству бачити, що саме відбувається. Фортна, 2003 · ООН, 2022. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Довіра до переговорного процесу після насильства». Пов’язані статті • Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки • Довіра до переговорного процесу після насильства • Запобігання повторній ескалації конфлікту між групами • Психологія миру • Міжгрупова довіра • Справедливість і примирення після насильства Джерела • Bar-Tal, D., Halperin, E., & Oren, N. (2010). Socio–Psychological Barriers to Peace Making: The Case of the Israeli Jewish Society. Social Issues and Policy Review, 4(1), 63–109. https://doi.org/10.1111/j.1751-2409.2010.01018.x • Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z • Clayton, G., & Sticher, V. (2021). The Logic of Ceasefires in Civil War. International Studies Quarterly, 65(3), 633–646. https://doi.org/10.1093/isq/sqab026 • Fortna, V. P. (2003). Scraps of Paper? Agreements and the Durability of Peace. International Organization, 57(2), 337–372. https://doi.org/10.1017/S0020818303572046 • Halperin, E., & Bar-Tal, D. (2011). Socio-psychological barriers to peace making: An empirical examination within the Israeli Jewish Society. Journal of Peace Research, 48(5), 637–651. https://doi.org/10.1177/0022343311412642 • Halperin, E., & Gross, J. J. (2011). Emotion regulation in violent conflict: Reappraisal, hope, and support for humanitarian aid to the opponent in wartime. Cognition and Emotion, 25(7), 1228–1236. https://doi.org/10.1080/02699931.2010.536081 • Halperin, E., Russell, A. G., Dweck, C. S., & Gross, J. J. (2011). Anger, Hatred, and the Quest for Peace: Anger Can Be Constructive in the Absence of Hatred. Journal of Conflict Resolution, 55(2), 274–291. https://doi.org/10.1177/0022002710383670 • Hebel-Sela, S., Hameiri, B., & Halperin, E. (2022). The vicious cycle of violent intergroup conflicts and conspiracy theories. Current Opinion in Psychology, 47, 101422. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2022.101422 • Київський міжнародний інститут соціології. (2026, березень). Perception of negotiations, attitude to the offer to exchange Donetsk oblast for security guarantees, and how much longer are ready to endure war: results of a survey conducted on March 1–8, 2026. https://www.kiis.com.ua/?cat=reports&id=1597&lang=eng&page=1 • Київський міжнародний інститут соціології. (2026, червень). Attitude towards the ceasefire along the current front line: results of a survey conducted during May 7–June 3, 2026. https://www.kiis.com.ua/?cat=reports&id=1615&lang=eng&page=1 • Організація Об’єднаних Націй, Департамент політичних питань і миробудування. (2022). Guidance on Mediation of Ceasefires. https://peacemaker.un.org/en/thematic-areas/ceasefires-security-arrangements/guidance-on-mediation-of-ceasefires • Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 • Pinaud, M. (2021). Home-Grown Peace: Civil Society Roles in Ceasefire Monitoring. International Peacekeeping, 28(3), 470–495. https://doi.org/10.1080/13533312.2020.1861943 • Saguy, T., & Reifen-Tagar, M. (2022). The social psychological roots of violent intergroup conflict. Nature Reviews Psychology, 1, 577–589. https://www.nature.com/articles/s44159-022-00083-7 • Управління ООН зі зменшення ризику катастроф. (2026). Harmful information in disasters: Risk communication for safer decisions. https://www.undrr.org/publication/documents-and-publications/harmful-information-disasters-risk-communication-safer • Verjee, A. (2022). Ceasefire monitoring under fire: The OSCE, technology, and the 2022 war in Ukraine. Global Policy, 13(5), 808–817. https://doi.org/10.1111/1758-5899.13123 • Verjee, A. (2026). Theorizing conflict opponent noncompliance from ceasefire monitoring. Cooperation and Conflict, 61(1), 265–276. https://doi.org/10.1177/00108367241313306 • Walter, B. F. (1997). The Critical Barrier to Civil War Settlement. International Organization, 51(3), 335–364. https://doi.org/10.1162/002081897550384 • World Health Organization. (2017). Communicating risk in public health emergencies: A WHO guideline for emergency risk communication policy and practice. Geneva: WHO. https://www.ncbi.nlm.nih.gov/books/NBK540719/

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Місцеві лідери в урегулюванні міжгрупових конфліктів — це люди, здатні впливати на відносини між спільнотами, організовувати безпечну взаємодію, представляти різні інтереси й допомагати громадам переходити від взаємних звинувачень до перевірюваних рішень. До них належать обрані представники місцевого самоврядування, громадські активісти, керівники організацій, авторитетні представники вразливих спільнот, неформальні посередники, освітяни та інші люди, яким довіряють у конкретному соціальному середовищі. Їхня ефективність залежить від легітимності, зв’язків між групами, уміння розпізнавати ризики, процедурної справедливості та реальних повноважень. Weinberger і Carter, 2024; Aragaw, 2024. Ключове завдання такого лідерства — створити умови, за яких конфліктні інтереси можна висловити без загроз і примусу, факти перевіряють, права кожної групи захищають, а домовленості мають відповідальних виконавців. Місцевий авторитет може допомогти знизити напругу, проте сам по собі не гарантує ні безпеки, ні справедливості: лідер здатен також закріплювати нерівність, приховувати насильство або говорити від імені людей, які його не уповноважували. Тому предметом оцінювання є поведінка, підзвітність і наслідки рішень, а не популярність особи. United Nations, 2012; Aragaw, 2024. Хто такі місцеві лідери та чим вони відрізняються від медіаторів Місцевим лідером у контексті міжгрупового конфлікту є людина, яку частина громади визнає здатною впливати на колективні рішення або спільні дії. Формальний статус, суспільна довіра та професійні навички — три різні властивості. Голова громади може мати законні управлінські повноваження, але низьку довіру певної групи; неформальна лідерка може мати широку довіру без доступу до бюджету; фаховий медіатор може володіти методикою перемовин і не бути місцевим представником. Розподіл цих ролей визначає допустимі завдання кожного учасника. Weinberger і Carter, 2024; United Nations, 2012. Медіатор відповідає за організацію переговорного процесу відповідно до встановлених правил, а громадський лідер може бути представником сторони, організатором безпечного простору, джерелом локальної інформації чи виконавцем досягнутих домовленостей. Коли керівник має власний політичний або економічний інтерес у результаті, його участь як нейтрального посередника потребує окремої оцінки конфлікту інтересів. Визнання цього інтересу дає змогу спроєктувати процедуру із незалежним веденням, відкритими критеріями рішення та доступом до скарги. United Nations, 2012. Формальне, неформальне та колективне лідерство Формальними суб’єктами є представники місцевої влади, адміністрацій і установ, які мають визначені законом функції. Неформальний вплив здійснюють люди, з якими радяться сусіди, молодь, переміщені мешканці, ветерани, релігійні чи професійні спільноти. Колективне лідерство виникає тоді, коли кілька представників різних груп спільно визначають порядок денний, розподіляють відповідальність і контролюють рішення. Дослідження соціальних мереж пояснюють, чому для співпраці важливі зв’язки між різними осередками впливу, а не тільки позиція найвідомішого керівника. Weinberger і Carter, 2024. Міжгрупове врегулювання зазвичай потребує мережі, у якій є люди, здатні донести інформацію до різних середовищ і водночас дотримуватися узгоджених правил. Водночас мережевий «міст» може перетворитися на монополію посередника, якщо вся комунікація проходить через одну особу. Децентралізація представництва та наявність кількох незалежних каналів зворотного зв’язку підвищують стійкість процесу. Ця рекомендація випливає із мережевого підходу, проте порівняльних випробувань усіх можливих моделей лідерства поки бракує. Weinberger і Carter, 2024. Які конфлікти можуть виникати між групами в громаді Предметом місцевого втручання можуть бути суперечки щодо розподілу ресурсів, доступу до послуг, представництва в органах ухвалення рішень, використання громадського простору, символічного визнання, історичних наративів або поведінки окремих організацій. Під час тривалих криз до цих чинників додаються зміни складу населення, нерівний доступ до інформації, невизначеність правил і недовіра до інституцій. Важливо визначити фактичний предмет суперечки, її історію, учасників і розподіл впливу, замість приписувати всій групі однакові наміри. Fiedler, 2023; UNDP, 2024. Окрема суперечка про черговість користування приміщенням не тотожна систематичній дискримінації; конфлікт через чергу на житло має інший механізм, ніж погрози людям через їхню групову належність. У першому випадку можуть допомогти прозорі правила та узгодження потреб. У випадках переслідування, насильства або примусу першочергові завдання — захист, документування, доступ до належних процедур та відповідальність. Публічний діалог може бути додатковим інструментом лише за безпечних умов. United Nations, 2012. Для глибшої карти причин, ескалації та деескалації дивіться «Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання». Тут центральне питання — конкретний внесок місцевих лідерів у створення справедливого процесу між групами. Психологічні механізми впливу місцевих лідерів Довіра та легітимність Довіра до лідера складається з очікувань компетентності, доброчесності, передбачуваності й готовності врахувати потреби тих, хто має менше впливу. Людина може бути популярною у власній групі та викликати підозру в інших. Тому легітимність міжгрупової роботи перевіряють окремо серед кожної зацікавленої спільноти, зокрема серед тих, хто зазвичай уникає публічних заходів. Дослідження соціальної згуртованості після збройних конфліктів виявляють неоднакові зміни довіри всередині груп, між групами та до влади. Fiedler, 2023. Демонстрацією легітимності стають зрозумілі повноваження, публічні правила, виконані зобов’язання, можливість заперечити рішення без покарання та доступність інформації. Корисно відокремлювати довіру до конкретного представника від довіри до установи: першу можна втратити після зміни посадовця, тоді як сталі процедури мають працювати незалежно від персоналій. UNDP, 2024. Групові норми та спільне представництво Впливовий лідер може задавати норми допустимої поведінки: чи нормально обговорювати незгоду, перевіряти чутки, засуджувати погрози, залучати опонентів і визнавати власні помилки. Такий вплив пов’язаний із тим, як люди визначають належність до групи та кого вважають уповноваженим говорити від її імені. Водночас підтримка своєї групи не дає автоматичного права представляти іншу. Переходи через міжгрупові межі вимагають політичної обачності, прозорого мандата й уважності до того, як різні аудиторії сприймають дії лідера. Khalil і Hartley, 2024. Спільна ідентичність громади може допомогти сформулювати об’єднавче завдання, наприклад забезпечення доступу до води або безпечного навчання. Вона приносить користь тоді, коли не стирає реальні нерівності й особливі потреби меншин. Представники мають мати можливість говорити про власні відмінності без вимоги негайно перейти до універсальної формули «ми всі однакові». Це практичний висновок із соціально-психологічної теорії та спостережень лідерства, а не гарантований механізм примирення в кожній громаді. Orazani та ін., 2023. Міжгрупові зв’язки, контакт і спільна діяльність Лідери можуть організовувати контакт між представниками груп, що раніше мало спілкувалися: спільні обговорення локальних потреб, робочі групи, освітні проєкти, координацію громадських послуг. Метааналіз контактних досліджень пов’язує міжгрупову взаємодію зі зменшенням упереджень, але пізніший огляд рандомізованих втручань показав значні прогалини у доказах довготривалого ефекту для окремих дорослих міжетнічних контекстів. Отже, сам факт зустрічі не визначає її результату; істотні безпека, статус учасників, норми, спільне завдання та характер подальшої взаємодії. Pettigrew і Tropp, 2006; Paluck та ін., 2019. Спільна справа має конкретний результат, який групи можуть оцінити незалежно від того, чи змінили вони ставлення одна до одної. Це може бути ремонт доступного простору, графік користування інфраструктурою або спільний контроль за якістю послуг. Утім, успішне виконання одного завдання не доводить автоматичного виникнення тривалого міжгрупового довір’я. Sonnenfeld та ін., 2021; Casey та ін., 2012. Що саме робить місцевий лідер на різних етапах конфлікту До загострення: виявлення напруги Лідери можуть помічати повторювані скарги, нерівний доступ до приймання рішень, публічні звинувачення цілих груп, поширення погроз і втрату контактів між спільнотами. Важливо поєднувати офіційні дані зі зворотним зв’язком від людей, які рідко беруть участь у слуханнях. Для достовірності потрібні кілька незалежних джерел, захист персональних даних та утримання від публічного приписування мотивів. Weinberger і Carter, 2024. Раннє виявлення означає не створення списків «небезпечних груп», а розуміння ситуацій, у яких ризик насильства або виключення збільшується. Зібрані свідчення слід відрізняти від чуток, а оцінювання ризику — від політичного ярлика. Коли йдеться про конкретні погрози, діють належні механізми безпеки й компетентні органи. Під час ескалації: зниження ризику та утримання каналів зв’язку Коли напруга зростає, першим результатом роботи може бути припинення погроз, запобігання фізичним зіткненням, надання перевіреної інформації й встановлення контактів для невідкладного реагування. Залучення шанованих учасників кожної групи іноді допомагає зменшити поширення чуток. Проте посадовець, громадський діяч або релігійний представник не може замінити правоохоронні, судові та інші законні процедури там, де існують злочини або безпосередня небезпека. United Nations, 2012. На цьому етапі корисно розділити відкриті переговори про спільні ресурси і чутливі свідчення постраждалих. Публічна зустріч із великою аудиторією може загострити суперечку, якщо люди відчувають загрозу, сором або необхідність захищати репутацію своєї групи. Лідер має забезпечити можливість відмовитися від участі, отримати консультацію окремо і скористатися належним захистом. Cilliers та ін., 2016. Під час врегулювання: процедура, рішення й відповідальність У процесі врегулювання місцевий лідер допомагає визначити сторони, предмет рішення, коло постраждалих, відповідальні установи та критерії виконання. Він може організувати збір пропозицій, доступні консультації, прозорий графік і механізм оскарження. Якщо учасники мають нерівну владу, однакова тривалість виступів не забезпечить рівного впливу: частині людей потрібні підтримка, незалежний представник, доступний формат чи захисні заходи. United Nations, 2012. Домовленість вважають придатною до виконання, коли зрозумілі її правові межі, відповідальний виконавець, ресурси, строки, спосіб моніторингу й дії у випадку порушення. Усна згода впливових осіб без участі безпосередньо зачеплених людей створює ризик нової хвилі недовіри. Після рішення: контроль і відновлення взаємодії Після публічного оголошення рішення лідер допомагає перевірити, чи справді змінилися доступ до послуг, взаємодія груп, інформованість громадян і практика установ. Відповідальність за реалізацію мають нести ті органи й організації, які володіють відповідними повноваженнями. Саме на цій стадії відрізняються церемоніальна «згода» і тривалі зміни. Експериментальні дослідження громадських програм показують, що окремі покращення на рівні послуг чи участі можуть співіснувати з відсутністю довготривалих змін у політичній поведінці й колективній взаємодії. Casey та ін., 2012; Fearon та ін., 2009. Представництво: кого необхідно залучати і як уникнути символічної участі Лідери мають визначити, які групи реально зазнають наслідків рішення, хто має владні повноваження, хто контролює інформацію, а кому заважають економічні, вікові, мовні, фізичні чи безпекові бар’єри. Представник, обраний організатором, не обов’язково отримав мандат від спільноти. Питання «хто уповноважив цю особу?» має доповнюватися запитаннями про спосіб відкликання мандата, звітність і канали для незгодних. United Nations, 2012. Змістовна участь жінок, молоді, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб, літніх людей та інших зачеплених груп полягає у можливості впливати на порядок денний і результати. Запрошення однієї представниці на фотографування після прийнятого рішення не створює участі. Формат варто оцінювати за тим, хто мав право ініціювати питання, чи було забезпечено доступність, чи почули альтернативні позиції та чи змінили їхні пропозиції зміст рішення. Залучення саме по собі є питанням справедливості; причинні докази його ефектів на довготривалий мир залежать від дизайну і середовища програми. Sonnenfeld та ін., 2021. Для малих громад особливо важливі конфіденційність та захист від помсти. Якщо публічне називання представника ставить його чи родину під загрозу, застосовують безпечніші форми представництва, анонімізований зворотний зв’язок і окремі консультації. Немає підстав вимагати від постраждалих відкритого свідчення заради легітимності процедури. Лідерські мережі, громадські ради та місцеві комітети миру Місцевий комітет миру — одна з організаційних форм, у якій представники спільнот спільно опрацьовують локальні суперечки, підтримують зв’язок між групами і сприяють запобіганню ескалації. Він може бути неформальною ініціативою або структурою, що взаємодіє з установами. Вивчення комітетів в Ефіопії описує процедури розгляду конфліктів, але також виявляє політизацію та комерціалізацію як загрози їхній ролі; ці якісні дані не доводять універсальної ефективності моделі. Aragaw, 2024. Мережі лідерства корисні, коли мають відкриті правила добору, ротації, протоколювання рішень, запобігання конфліктам інтересів і співпраці з відповідальними установами. Вони можуть використовувати неформальний авторитет для раннього контакту між групами, але мають передавати питання кримінального насильства, корупції або дискримінації до компетентних механізмів. Аналіз соціальних мереж вказує на потенційну роль посередників між ізольованими групами, проте ця перспектива значною мірою залишається програмою досліджень щодо саме миротворчого лідерства. Weinberger і Carter, 2024. Небезпека виникає, коли місцевий комітет закріплює владу кількох родин, партій чи бізнесових груп, висуває умову мовчання для отримання допомоги або підміняє встановлені права «звичаєвим примиренням». Сам факт створення ради не є показником зниження насильства. Результати слід перевіряти незалежно від організаторів. Aragaw, 2024. Коли лідерський діалог допомагає, а коли становить ризик Діалог може бути доречним, якщо предмет суперечки визначено, учасники мають реальне право сказати «ні», а наслідки участі передбачувані. Сторони повинні розуміти, чого саме стосується зустріч: обміну досвідом, консультації щодо проєкту, вироблення рішення чи формальних переговорів. Різні цілі вимагають різних правил. United Nations, 2012. Умовами безпеки є попередня оцінка ризиків, доступне інформування, право вийти з процесу, правила конфіденційності, запобігання погрозам, відсутність покарання за незгоду та готовність зупинити процедуру. Якщо одна сторона контролює роботу, житло, допомогу або безпеку іншої, організатори повинні відокремити ці залежності від участі в діалозі. Формальна «добровільна згода» не усуває структурного примусу. Місцевий лідер не повинен вимагати від постраждалих прощення, зустрічі з кривдником, відмови від скарги чи публічної демонстрації примирення. Дослідження програми примирення в Сьєрра-Леоне зафіксувало одночасне посилення деяких показників соціального капіталу й погіршення психологічного добробуту окремих учасників; цей результат показує, чому оцінка суспільної користі має включати можливу шкоду людям. Cilliers та ін., 2016. Докладні принципи викладено в матеріалах «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека» і «Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих». Для місцевого керівництва їх слід застосовувати як обмеження будь-якої організаційної ініціативи. Асиметрія влади, конфлікт інтересів і відповідальність У деяких громадах формально рівні учасники мають дуже різну здатність впливати на рішення. Влада проявляється в доступі до бюджету, інформації, приміщень, роботи, правової допомоги, адміністративних процедур або безпечного пересування. Лідер має назвати й документувати ці залежності, перш ніж розпочинати переговори. Інакше сильніша група може отримати публічну згоду без реальної зміни умов життя слабшої. United Nations, 2012. Конфлікт інтересів вимагає оприлюднення істотних зв’язків, відводу від рішень за потреби та незалежного перегляду. Ротація учасників сама по собі не усуває залежність від одного джерела фінансування. Важливі доступність документів, незалежні скарги й чіткий розподіл ролей. Застосування цих гарантій є нормативною рекомендацією з належного врядування, а не формулою, ефективність якої в усіх умовах експериментально доведена. Публічне називання «обох сторін відповідальними» без розгляду фактичних дій спотворює ситуації насильства й переслідування. Механізми конфлікту пояснюють поведінку груп, але не розподіляють юридичну відповідальність автоматично. Визнання постраждалих, захист прав, розслідування та гарантії неповторення насильства є окремими складниками справедливого врегулювання. Що говорить наука про ефективність місцевого лідерства Доказова база складається з кількох різних напрямів. Дослідження психології міжгрупового контакту оцінюють упередження і взаємодію; праці про соціальну згуртованість — довіру та зв’язки; експерименти з громадським розвитком — участь і локальні інституції; дослідження мирних комітетів — процеси врегулювання; роботи про лідерство — мережі впливу. Вони відповідають на споріднені, але різні питання. Переносити результати одного класу програм на всі форми місцевого лідерства методологічно некоректно. Sonnenfeld та ін., 2021; Orazani та ін., 2023. Систематичний огляд втручань у соціальну згуртованість у крихких умовах демонструє неоднорідність програм, груп населення і вимірюваних результатів. Огляд соціально-психологічних втручань також виявляє, що механізми співпраці та контакту вивчено нерівномірно, а довгострокові наслідки для інститутів і лідерської культури потребують окремої перевірки. Отже, перспективна теорія лідерського впливу ще не дорівнює доказу ефективності конкретного місцевого комітету. Sonnenfeld та ін., 2021; Orazani та ін., 2023. У польовому експерименті з громадським розвитком у Сьєрра-Леоне дослідники зафіксували окремі матеріальні й економічні результати, але не виявили стійкого перетворення місцевих інституцій і політичної участі за показниками дослідження. У Ліберії інший експеримент аналізував внесок спільних проєктів у соціальну згуртованість після громадянської війни. Висновок для редакційної оцінки такий: необхідно розрізняти завершений проєкт, короткочасну співпрацю, зміну довіри та довготривалу здатність громади самостійно врегульовувати конфлікти. Casey та ін., 2012; Fearon та ін., 2009. Дослідження місцевих комітетів миру в Ефіопії виявило можливості традиційних процедур і водночас ризики політизації та приватизації впливу. Це якісне тематичне дослідження, тому його механізми важливі для постановки запитань, але числові оцінки результативності неможливо прямо перенести на іншу країну чи структуру. Aragaw, 2024. Найважливіше обмеження доказовості полягає у відборі учасників і середовищ: громади, де люди погодилися працювати з лідерами, можуть уже мати кращі зв’язки, ніж громади, де ініціатива не відбулася. Надійне оцінювання має враховувати вихідний стан, порівняльні групи, тривалість ефекту та небажані наслідки. Україна: роль місцевих лідерів під час російської агресії та відновлення громад В Україні повномасштабна російська агресія змінила склад багатьох громад, доступ до житла й послуг, відносини між жителями, які залишилися, людьми, що були змушені переміститися, та тими, хто повертається. Місцеві лідери можуть працювати з практичними питаннями співжиття, доступу до інформації, участі у відбудові, прозорого розподілу підтримки та безпечної співпраці між жителями. Дані дослідження reSCORE показують важливість окремого вимірювання довіри, соціальних зв’язків і вразливостей, що різняться за групами та територіями. UNDP, 2024. Внутрішні конфлікти щодо місцевих ресурсів, відновлення послуг або представництва можуть мати простір для врегулювання. Російську агресію та відповідальність за вчинене насильство слід розглядати відповідно до фактів і міжнародного права. Психологічні методи налагодження взаємодії між українськими групами не встановлюють симетрії відповідальності між агресором та постраждалими і не передбачають обов’язку людей зустрічатися з особами, які завдали шкоди. Внутрішньо переміщені люди та приймаючі громади Під час приймання переселенців напруження іноді концентрується навколо житла, черг, допомоги, робочих місць, доступу до комунальних просторів. Місцеве лідерство полягає у перевірці правил, поясненні критеріїв, організації доступного зворотного зв’язку й запобіганні стигматизації людей за статусом переміщення. Замість публічних звинувачень важливо зібрати факти: хто ухвалює рішення, які потреби не покрито, які ресурси доступні, чи працює процедура оскарження. UNDP, 2024. Діалог із представниками внутрішньо переміщених людей повинен мати практичний наслідок: зміну правил, доступності послуг, інформування або захист від дискримінації. Залучення жінок, літніх людей і осіб з інвалідністю до обговорення має враховувати фізичну доступність і безпеку висловлювань. Деокуповані, прифронтові та постраждалі громади Для громад, які пережили окупацію, обстріли або масштабне насильство, пріоритетами є захист, надійна інформація, безпечні послуги, відновлення законних інституцій та участь постраждалих у рішеннях, що їх стосуються. У таких умовах лідер може координувати доступ до допомоги і передавати потреби компетентним службам. Зустрічі, присвячені «спільному примиренню», потребують окремої оцінки ризику повторної травматизації, залякування або замовчування відповідальності. Cilliers та ін., 2016; United Nations, 2012. Наявність соціального конфлікту в громаді не дає підстав визначати психічні стани чи клінічні діагнози окремих мешканців. Якщо люди потребують психологічної або психосоціальної допомоги, доступ до неї організовують через відповідні служби на основі потреб і добровільної згоди. Цю функцію слід координувати з фахівцями, а не покладати на громадського посередника без підготовки. Як організувати роботу місцевих лідерів: практична модель Крок 1. Визначити предмет, групи та межі компетенції Початковий документ має описати конкретну суперечку, її вплив на різні групи, повноваження інституцій та факти, які ще потребують перевірки. Потрібно відрізнити дискусію про управлінське рішення від загроз і правопорушень, де першими діють механізми захисту й відповідальності. Наявність правового конфлікту або небезпеки фіксують до запрошення людей на зустріч. Крок 2. Провести незалежну оцінку представництва та безпеки Перевіряють, кого визнають різні спільноти, чи уповноважені представники приймати рішення, чи є конфлікти інтересів, кому загрожує тиск через участь і чи існують альтернативні канали висловлювання. Окремо формулюють умови, за яких процес зупиняється. Ці вимоги узгоджуються із міжнародними принципами відповідального посередництва. United Nations, 2012. Крок 3. Установити прозорі правила До початку роботи погоджують цілі, порядок денний, роль фасилітатора, використання інформації, процедуру скарги, правила конфіденційності, відповідальних за безпеку та спосіб відмови від участі. Якщо лідери є сторонами суперечки, незалежне ведення процесу особливо важливе. Усні домовленості варто перетворювати на доступні учасникам документи. Крок 4. Створити кілька каналів участі Відкриті зустрічі доповнюють малими консультаціями, письмовими пропозиціями й доступними форматами. Це дозволяє чути людей, яким складно або небезпечно говорити перед впливовими учасниками. Представники звітують, які пропозиції прийнято, відхилено і чому. Різні канали необхідні, щоб популярний лідер не став єдиним джерелом відомостей про потреби громади. Крок 5. Ухвалити виконуване рішення Рішення містить конкретні дії, строки, ресурси, відповідальну установу, процедуру коригування і незалежний контроль. Публічна згода не повинна вимагати відмови від права на скаргу, правосуддя чи захист. Якщо питання не належить до компетенції місцевої групи, вона формулює звернення до уповноваженого органу, а не імітує остаточне врегулювання. Крок 6. Оцінювати результат і ризики Окремо перевіряють зміну доступності послуг, частоту погроз, міжгрупову взаємодію, довіру та реальну участь людей, які раніше були виключені. Проводять безпечний збір відгуків і фіксують можливу шкоду. Якщо змінилися лише кількість зустрічей або позитивні відгуки організаторів, цього недостатньо для висновку про миробудівний ефект. Sonnenfeld та ін., 2021; OSCE, 2026. Як вимірювати внесок лідерів у зниження конфліктності Оцінювання починають із причинної гіпотези: яка конкретна дія лідерів повинна змінити який механізм конфлікту і за який проміжок часу. Для одних програм результатом є припинення погроз, для інших — відновлення доступу до послуги, поліпшення процедури розподілу ресурсів або здатність представників різних груп регулярно ухвалювати рішення разом. Кожен результат потребує відповідного показника. Показники процесу охоплюють репрезентативність учасників, доступність зустрічей, дотримання згоди, документування рішень та виконання строків. Показники результату — фактичні зміни поведінки й установ, рівень довіри за окремими групами, наявність дієвих каналів оскарження, кількість невирішених проблем. Показники безпеки — скарги на примус, залякування, розголошення даних, погіршення стану постраждалих. Зведений «бал успіху» не повинен маскувати шкоду невеликій групі людей. Cilliers та ін., 2016; OSCE, 2026. Для України корисно розрізняти горизонтальну згуртованість — відносини між жителями та групами — і вертикальну, тобто довіру до органів та інституцій. Структура показників reSCORE дозволяє концептуально розвести ці виміри, але конкретну місцеву ініціативу потрібно оцінювати власними даними до та після втручання і, за можливості, обґрунтованим порівнянням. UNDP, 2024. За відсутності надійної порівняльної групи можна описувати внесок програми, послідовність подій та альтернативні пояснення; причинний висновок тоді має залишатися обмеженим. Методичні підходи до оцінювання складних миробудівних процесів наголошують на необхідності враховувати місцевий контекст, зміни в часі та кілька джерел доказів. Apgar та ін., 2024. Типові помилки місцевих лідерів Перша помилка — говорити від імені всієї громади, коли організатор має підтримку лише активної частини мешканців. Друга — плутати відсутність відкритих заперечень зі згодою. Третя — запрошувати людей на публічний діалог до оцінювання ризиків примусу та насильства. Четверта — оцінювати успіх за кількістю заходів, а не виконаних рішень і зміною умов життя. П’ята — перетворювати медіацію на спосіб закрити питання відповідальності за шкоду. Ці ризики поєднують висновки досліджень локальних комітетів, програм розвитку та посередництва. Aragaw, 2024; Casey та ін., 2012; United Nations, 2012. Ще одна помилка — вважати, що авторитет однієї людини усуває потребу в інституційних процедурах. Навіть визнаний лідер не здатен гарантувати тривалі результати без прозорих правил, можливості оскарження, належних ресурсів і наступності після зміни керівництва. Fiedler, 2023. Питання та відповіді Чи може місцевий лідер самостійно врегулювати міжгруповий конфлікт? Він може вплинути на окремі механізми — відновити канал зв’язку, знизити напругу, допомогти уточнити потреби та зібрати компетентних учасників. Стійке врегулювання залежить також від повноважень установ, безпеки, доступу до ресурсів, прав постраждалих і виконання рішень. Роль особистості слід оцінювати разом зі структурою відносин та інституцій. Weinberger і Carter, 2024. Чи обов’язково лідер має бути нейтральним? Представник громади може відкрито захищати законні інтереси своєї групи. Важливо, щоб його роль була прозорою, а процедурне ведення спірного питання забезпечувало справедливі правила, захист учасників та управління конфліктами інтересів. Незалежному медіатору потрібні інші професійні гарантії, ніж обраному представнику. United Nations, 2012. Чи завжди спільні заходи зменшують упередження? Ні. Узагальнена доказова база міжгрупового контакту є обнадійливою, проте результати залежать від умов, складу учасників, тривалості та ризиків. Публічна зустріч в умовах погроз або нерівної влади може посилити недовіру. Pettigrew і Tropp, 2006; Paluck та ін., 2019. Як перевірити, чи представляє людина інтереси групи? Потрібно з’ясувати, ким і як її делеговано, які питання вона уповноважена вирішувати, як звітує, чи існує процедура заміни та чи мають незгодні альтернативний канал. Репрезентативність перевіряють за реальною участю різних підгруп, а не за посадою, відомістю чи кількістю підписників. Що робити, якщо одна група відмовляється від діалогу? Відмову поважають. Організатори можуть надати інформацію про безпечні альтернативи, окремі консультації та законні способи захисту інтересів. Участь не може бути умовою доступу до допомоги, відновлення прав чи отримання послуг. United Nations, 2012. Чи повинні постраждалі прощати кривдників заради миру? Прощення є особистим рішенням і не становить обов’язку постраждалої людини. Захист, відповідальність за шкоду, справедливі процедури й гарантії неповторення насильства мають власне значення. Деякі примирювальні втручання можуть мати несприятливі індивідуальні наслідки навіть за позитивних групових змін. Cilliers та ін., 2016. Яка перша ознака успіху місцевої ініціативи? Найзмістовніша початкова ознака — конкретна безпечна зміна, яку підтверджують різні учасники: усунена загроза, доступніше рішення, виконана домовленість, працюючий канал скарг. Для заяви про довготривалу соціальну згуртованість потрібні додаткові вимірювання й спостереження. Sonnenfeld та ін., 2021. Висновки Місцеві лідери сприяють врегулюванню міжгрупових конфліктів тоді, коли їхній суспільний вплив стає частиною прозорої, підзвітної та безпечної системи спільних рішень. Вони здатні виявляти напругу, поєднувати ізольовані групи, організовувати представництво, підтримувати виконання домовленостей і передавати складні питання належним установам. Наукові дані підтверджують значення контактів, соціальних зв’язків і громадських процедур, водночас виявляють неоднорідність ефектів та можливу шкоду окремих втручань. Orazani та ін., 2023; Cilliers та ін., 2016. В українських громадах критерій відповідального лідерства охоплює повагу до постраждалих від російської агресії, безпечну добровільну участь, захист прав і підзвітність рішень. Найцінніший результат — спроможність людей і установ справедливо розв’язувати суперечності й після завершення окремого проєкту. Пов’язані статті Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій — батьківський матеріал про участь громад та інституційну організацію миробудування. Психосоціальна підтримка у миробудуванні та реінтеграції — підтримка людей у відновленні суспільних відносин. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — групові та інституційні показники. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — механізми довіри між спільнотами. Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека — застосування принципів безпеки в українському контексті. Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих — права учасників та обмеження діалогу. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — загальні механізми та динаміка. Інклюзивне миробудування: доступність та різні потреби громад Джерела Apgar, M., Bradburn, H., Rohrbach, L., та ін. (2024). Rethinking rigour to embrace complexity in peacebuilding evaluation. Evaluation, 30(3), 408–433. https://doi.org/10.1177/13563890241232405. Aragaw, B. A. (2024). Conflict resolution from below: The case of local peace committees in North Wollo Zone, Amhara Region, Ethiopia. African Security Review, 33(1), 98–114. https://doi.org/10.1080/10246029.2024.2306284. Casey, K., Glennerster, R., & Miguel, E. (2012). Reshaping institutions: Evidence on aid impacts using a preanalysis plan. The Quarterly Journal of Economics, 127(4), 1755–1812. https://doi.org/10.1093/qje/qje027. Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682. Fearon, J. D., Humphreys, M., & Weinstein, J. M. (2009). Can development aid contribute to social cohesion after civil war? Evidence from a field experiment in post-conflict Liberia. American Economic Review, 99(2), 287–291. https://doi.org/10.1257/aer.99.2.287. Fiedler, C. (2023). What do we know about how armed conflict affects social cohesion? A review of the empirical literature. International Studies Review, 25(3), viad030. https://doi.org/10.1093/isr/viad030. Khalil, L., & Hartley, J. (2024). Public leadership to foster peacebuilding in violently divided societies. Public Management Review, 26(3), 724–745. https://doi.org/10.1080/14719037.2022.2116094. Orazani, S. N., Reynolds, K. J., & Osborne, H. (2023). What works and why in interventions to strengthen social cohesion: A systematic review. Journal of Applied Social Psychology, 53, 938–995. https://doi.org/10.1111/jasp.12990. Organization for Security and Co-operation in Europe (OSCE). (2026). Guide for Evaluation of Facilitated Dialogues. https://www.osce.org/osce-secretariat-exb-support-programme-ukraine/662842. Paluck, E. L., Green, S. A., & Green, D. P. (2019). The contact hypothesis re-evaluated. Behavioural Public Policy, 3(2), 129–158. https://doi.org/10.1017/bpp.2018.25. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Sonnenfeld, A., та ін. (2021). Strengthening intergroup social cohesion in fragile situations. 3ie Systematic Review, 46. https://doi.org/10.23846/SR00046. United Nations Development Programme (UNDP). (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024. United Nations. (2012). United Nations Guidance for Effective Mediation. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation. Weinberger, C., & Carter, D. R. (2024). Social network competence for peace leadership. Journal of Leadership Studies, 18(3), 98–104. https://doi.org/10.1002/jls.21914.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Гарантії неповторення насильства — це сукупність правових, інституційних, безпекових і суспільних змін, спрямованих на усунення умов, за яких раніше стали можливими тяжкі порушення прав людини та масове насильство. Їхній психологічний зміст полягає у формуванні обґрунтованого очікування, що державні й громадські інституції здатні захистити людину, належно реагувати на загрозу, встановлювати відповідальність і виправляти власні помилки. Довіра в такому разі спирається на перевірювані дії, сталі процедури та можливість незалежного контролю. У міжнародній системі правосуддя перехідного періоду гарантії неповторення утворюють самостійний напрям поряд із встановленням правди, правосуддям і відшкодуванням шкоди. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 60/147 пов’язує їх, зокрема, з цивільним контролем над силовими структурами, належним дотриманням процесуальних гарантій, незалежністю судочинства, захистом правозахисників, навчанням правам людини та переглядом норм, що сприяли грубим порушенням. Доповідь спеціального доповідача ООН Пабло де Ґрейффа пропонує розглядати запобігання повторенню як ширшу державну політику, що працює з інституціями, соціальними відносинами та причинами насильства. Що саме мають гарантувати гарантії неповторення Слово «гарантії» тут позначає зобов’язання створювати дієві механізми запобігання, а не можливість математично виключити кожен майбутній злочин. Оцінювати їх потрібно за тим, чи зменшуються встановлені ризики, чи стає насильство складніше приховати й безкарно повторити, чи доступні захист і відшкодування постраждалим. Саме превентивна функція об’єднує дуже різні заходи — від реформування поліції та судів до захисту незалежних медіа, освітніх змін і можливості громадян безпечно повідомляти про зловживання. Цю широту обґрунтовують оновлені принципи ООН щодо протидії безкарності та аналіз механізмів кадрової перевірки. До гарантій належать одночасно запобігання повторному насильству з боку конкретних виконавців, обмеження здатності організацій систематично порушувати права, захист суспільства від політичного виправдання злочинів і побудова умов для мирного розв’язання конфліктів. Тому важливо розрізняти обіцянку посадовця, тимчасове припинення нападів, формальне ухвалення закону та фактичну зміну практик: лише останні дві події разом із виконанням, наглядом і доступним оскарженням можуть створювати тривалі превентивні механізми. Чотири виміри: безпека, справедливість, довіра та суспільні відносини Безпека як передумова Насамперед люди мають отримати реальні підстави вважати, що їхнє життя, свобода й тілесна недоторканність захищені. Для цього потрібні професійні підзвітні служби безпеки, реагування на повідомлення про загрози, цивільний нагляд, недопущення помсти заявникам і захист свідків. Формальне існування інституції без доступної допомоги чи контролю за застосуванням сили саме по собі мало говорить про безпеку. У дослідженні реформи поліції крізь призму неповторення наголошено на державних обов’язках, правах людини та системності змін, а не на окремих деклараціях McGonigle Leyh, 2021. Справедливість і відповідальність Здатність розслідувати порушення, встановлювати відповідальність і забезпечувати справедливі процедури формує суспільне уявлення про те, чи діють спільні правила. Правосуддя охоплює належну правову процедуру для кожної особи, а постраждалим потрібні доступ до інформації, участь у прийнятних для них формах та ефективні засоби захисту. Репарації й визнання шкоди допомагають відновлювати порушений моральний і правовий порядок, але їхній ефект залежить від змісту та способу реалізації ООН, 2005; David, 2017. Інституційна довіра Інституційна довіра означає очікування, що суд, поліція, місцева влада, адміністрація або інша установа виконають свої функції компетентно, справедливо й передбачувано, зокрема тоді, коли людині потрібен захист від впливовішої сторони. Вона відрізняється від особистої симпатії до посадовця та загальної згоди з політикою уряду. За рамкою ОЕСР, важливі сприйняті надійність, чуйність до потреб, відкритість, доброчесність і справедливість. Це емпірично виявлені зв’язки між досвідом управління та довірою; вони не доводять однакової ефективності будь-якої конкретної реформи в кожній країні. Відносини між людьми та групами Суспільна довіра має також горизонтальний вимір: чи можуть члени різних громад співпрацювати, виконувати спільні правила та звертатися по допомогу без очікування дискримінації або помсти. Після масового насильства вона змінюється нерівномірно: можна довіряти сусідам і водночас не довіряти правоохоронній системі, або визнавати належну роботу установи й залишатися обережним щодо певної групи. Саме тому відновлення інституційної й міжгрупової довіри потребує окремих показників. Порівняльне дослідження Fiedler і Mross (2023) показує, що результати перехідного правосуддя для соціальної довіри залежать від поєднання механізмів і підтримки їх упровадження. Чому після насильства порушується довіра Непередбачуваність та очікування повторної загрози Люди вчаться оцінювати безпеку з попереднього досвіду: чи надавали допомогу, коли виникала небезпека; чи покарали причетних; чи працювали правила однаково для різних груп. Якщо інституція раніше допускала зловживання або залишалася бездіяльною, навіть її нові обіцянки можуть сприйматися з недовірою. Це змістовна реакція на історію поведінки установи, і для зміни очікувань потрібні повторювані свідчення іншої практики. У дослідженні людей, які пережили терористичний напад у Норвегії, вивчали зміни довіри до поліції та судової системи після насильства, що показує важливість розрізнення досвіду безпосередньо постраждалих і загальної популяції Nilsen та співавт., 2019. Сприйняття несправедливості та подвійних стандартів Коли постраждалі бачать вибіркове розслідування, приниження в установах або привілеї для причетних до насильства, вони можуть робити висновок, що офіційні правила не захищають їхню групу. Це впливає на готовність повідомляти про злочини, свідчити, співпрацювати з владою та визнавати рішення легітимними. Систематичний огляд втручань у поліції виявив, що процедурно справедлива взаємодія пов’язана з кращим сприйняттям легітимності та готовністю до співпраці Mazerolle та співавт., 2013. Дані походять переважно з Австралії, США й Англії, тому перенесення ефектів на деокуповані громади України потребує окремого оцінювання. Колективна пам’ять та міжгрупові очікування Повторне насильство стає психологічно правдоподібним, якщо групи бачать збереження пропаганди, виправдання злочинів, можливостей для примусу й установ, які вже завдали шкоди. Міжгрупова недовіра здатна підтримувати оборонні установки, уникання взаємодії та сприйняття чужих дій як загрозливих. Водночас обережність щодо потенційно небезпечного середовища може бути адаптивною. Програми мають працювати зі зміною реальних умов і сприйняття цих умов, а не вимагати від постраждалих достроково змінити ставлення Hultman і Mousa, 2025. Основні механізми гарантій неповторення 1. Підзвітна реформа інституцій Реформа поліції, судів, прокуратури, органів управління й силових структур має зробити порушення правил помітними, розслідуваними та санкціонованими. Для цього важливі незалежний нагляд, зрозумілі дисциплінарні процедури, прозорий розподіл повноважень і доступна система скарг. Дослідницька література описує гарантії неповторення як комплекс державних зобов’язань, пов’язаний із реформою сектору безпеки та правами людини McGonigle Leyh, 2021. Критичне запитання полягає в тому, чи здатна постраждала людина безпечно поскаржитися саме на тих, хто має владу. Прозора статистика скарг корисна лише разом із даними про те, скільки з них розглянуто, як забезпечено захист заявника, яких результатів досягнуто та чи змінилася практика організації. Зниження кількості скарг може відображати і зменшення порушень, і зростання страху заявляти про них. 2. Кадрова перевірка та запобігання повторному зловживанню владою Перевірка доброчесності службовців, яку в міжнародній літературі називають vetting, спрямована на оцінку можливості перебування на посаді осіб, причетних до серйозних порушень. Вона має спиратися на встановлені факти, законну процедуру, індивідуальний розгляд та право на оскарження. Стигматизація цілої професійної чи соціальної групи створює інші загрози справедливості. У розділі Mayer-Rieckh (2020) докладно пояснено, чому ізольована кадрова чистка без системної інституційної реформи може послабити державні спроможності й довіру. Відсторонення певної особи саме по собі не замінює розслідування злочину, відшкодування шкоди чи перегляд практик, що дозволяли зловживання. Превентивний ефект виникає через поєднання кадрової відповідальності, добору на службу, навчання, зовнішнього контролю й належного ресурсного забезпечення установи. 3. Незалежне правосуддя, правда та визнання заподіяної шкоди Доступне правосуддя повідомляє суспільству, що насильство має наслідки для винних незалежно від їхнього статусу. Встановлення правди допомагає документувати події, протидіяти запереченню злочинів і формувати спільну фактичну основу. Репарації визнають правовий статус і втрати постраждалих. Проте ці процеси мають різні цілі й не замінюють один одного. Огляд Bakiner (2021) показує різнорідність результатів комісій правди для політики, судів і суспільних норм. Коли інституції пропонують символічне визнання, але не змінюють умов повторення порушень, слова ризикують втратити достовірність. І навпаки, зміна процедур без визнання відповідальності може бути сприйнята як спроба стерти минуле. Дослідження правосуддя перехідного періоду підкреслює необхідність враховувати різні потреби постраждалих і контекст реалізації David, 2017. 4. Процедурна справедливість щоденних контактів На рівні повсякденного досвіду довіра формується під час отримання документів, реєстрації заяви, спілкування з поліцейським, звернення до місцевої ради й судового розгляду. У межах процедурної справедливості важливі можливість бути почутим, неупередженість, повага до гідності та переконливість мотивів дій посадовців. Систематичний огляд Mazerolle та співавт. дає підстави розглядати таку взаємодію як перспективний напрям посилення легітимності поліції, водночас не прирівнюючи покращення сприйняття до доведеного припинення всіх видів насильства. 5. Участь громадян і незалежний контроль Можливість брати участь у вирішенні місцевих питань, подавати пропозиції, отримувати мотивовану відповідь і оскаржувати рішення підтримує відчуття політичної дієздатності. У міжнародному опитуванні ОЕСР сприйняття готовності місцевої влади дати людям право голосу в рішеннях було особливо тісно пов’язане з довірою до неї. Ці зв’язки виявлено в країнах ОЕСР; прямий причинний ефект конкретної програми громадської участі вони самі по собі не встановлюють. Безпечна участь означає також доступність для людей з інвалідністю, переселенців, старших осіб і тих, хто остерігається публічності. Спосіб обрання представників, конфіденційність свідчень, мінімізація ризику переслідування й зворотний зв’язок про ухвалені рішення важать не менше за кількість проведених зустрічей. 6. Освіта, публічна комунікація та протидія виправданню насильства Навчання правам людини, професійним стандартам роботи з постраждалими, правилам недискримінації й ненасильницького розв’язання спорів допомагає підтримувати інституційні зміни. Водночас освітня кампанія не замінює юридичного реагування та безпеки. Правовий зміст цих напрямів закріплено у принципах Генеральної Асамблеї ООН. Те, наскільки конкретна навчальна програма зменшує ризик тяжких повторних порушень, слід окремо вимірювати. Які результати підтверджують дослідження Наукові дані найпереконливіше підтримують обережний висновок: довіра реагує на досвід справедливого й надійного управління, а процеси правосуддя перехідного періоду можуть впливати на неї за певних умов. Прямі докази того, що певний універсальний набір реформ сам по собі усуває повторне масове насильство, набагато обмеженіші. Результати слід розкладати на окремі наслідки: сприйняття справедливості, довіру до установ, готовність співпрацювати, психічне благополуччя, захист прав і фактичні випадки насильства ОЕСР, 2024; Hultman і Mousa, 2025. У дослідженні Kitagawa (2023), проведеному в післявоєнній Гватемалі, повідомлення про судовий процес або репарації посилювало політичну довіру й оцінку легітимності влади більше, ніж повідомлення про комісію правди; визнання прав постраждалих у комунікації також мало значення. Це експеримент із реакцією на інформацію про політичні механізми, а не свідчення того, що самі програми незмінно виробляють аналогічний ефект у всіх суспільствах. Порівняльний аналіз Fiedler і Mross (2023) охопив 24 випадки у 19 країнах після громадянських воєн і виявив певні поєднання заходів, пов’язані зі зростанням соціальної довіри. Авторки наголошують на значенні підтримки постраждалих та міжнародної допомоги. Таке дослідження виявляє контекстні конфігурації, а не універсальний рецепт; підходи до амністії в конкретних історичних громадянських конфліктах не можна механічно переносити на злочини міжнародної агресії чи застосовувати всупереч обов’язкам щодо переслідування тяжких злочинів. Водночас Ishiyama і Laoye (2014/2016) в аналізі африканських держав не виявили автоматичного зростання довіри до судів після створення комісій правди. Dancy і Thoms (2022) встановили зв’язки комісій з участю громадян та дотриманням певних прав, але не знайшли помітного ефекту для низки базових демократичних інституцій. Сукупність цих результатів підтверджує, що інституційне відновлення потрібно перевіряти за власними результатами, а не за самим фактом створення механізму. Ризики та небажані наслідки Коли свідчення й діалог завдають додаткової шкоди Публічні слухання, зустрічі з причетними до насильства або вимога детально відтворити досвід можуть викликати сильне емоційне навантаження й відчуття втрати контролю. У рандомізованому дослідженні програми громадського примирення у Сьєрра-Леоне в 200 селах Cilliers, Dube і Siddiqi (2016) виявили поліпшення показників соціальної взаємодії та водночас погіршення показників психологічного благополуччя. Це принциповий приклад того, що суспільна користь одного заходу може співіснувати з індивідуальними втратами. Безпека, поінформована згода, можливість відмовитися, конфіденційність, захист від помсти, незалежна підтримка та відсутність тиску на прощення мають бути закладені до організації будь-якого процесу. Згода на одну процедуру не означає згоди на публікацію свідчення чи зустріч із кривдником. Кризова підтримка й лікування психічних розладів мають свої професійні стандарти; діалогова програма не може їх замінити. Показова реформа, вибіркова відповідальність і замовчування Ризик «вітринних гарантій» виникає, коли оголошено нові правила, проте залишаються ті самі можливості для безкарності, а незалежний контроль не діє. Інша небезпека — вибіркове усунення працівників за груповою належністю без індивідуальних доказів, що підриває процесуальну справедливість і робить реформу вразливою до політичного використання Mayer-Rieckh, 2020. Статистичне поліпшення показника довіри також може вводити в оману, якщо опитування не охоплює переміщених людей, тих, хто боїться говорити, або постраждалих, які не отримали допомоги. Довіру варто зіставляти з незалежними даними про права, безпеку, реагування на скарги й фактичні рішення установ ОЕСР, 2024. Війна Росії проти України: значення гарантій неповторення Російська агресія проти України та задокументовані порушення міжнародного гуманітарного права визначають особливий контекст. Ідеться про захист людей від продовження й повторення насильства, відповідальність за злочини, право постраждалих на правду та відшкодування, а також відновлення спроможності українських інституцій працювати в умовах війни й після деокупації. У звіті Моніторингової місії ООН за серпень 2026 року зафіксовано значну кількість загиблих і поранених цивільних осіб, що засвідчує актуальність реального захисту під час триваючих бойових дій. Застосування моделей примирення, створених для внутрішніх конфліктів зі взаємним розподілом влади, потребує принципового врахування міжнародно-правової відповідальності агресора. Постраждалі українські громадяни не зобов’язані брати участь у діалозі, пробачати чи відновлювати довіру до сторони, від якої триває загроза. Саме дієве припинення насильства, захист кордонів та населення, встановлення відповідальності, репарації та гарантії безпеки створюють предметну основу подальших суспільних процесів. Міжнародні стандарти засобів правового захисту та відшкодування є нормативною точкою відліку. У межах українських громад завдання мають власну конкретику: безпечне повернення або інтеграція вимушено переміщених людей, прозоре розв’язання спорів щодо житла й ресурсів, відновлення доступу до послуг, правова допомога, підтримка свідків, перевірка посадовців за належною процедурою, запобігання стигматизації та інформування про механізми оскарження. Міжнародна організація з міграції в Україні розглядає підтримку репарацій і правосуддя перехідного періоду в контексті прав постраждалих. Робота із суспільною довірою в деокупованих громадах має виходити з реального стану безпеки, можливості конфіденційного звернення й незалежного контролю. Досвід вимушеного переміщення або перебування під окупацією сам по собі не визначає ні провини, ні психологічного стану людини; індивідуальна відповідальність встановлюється правовим шляхом. Програми громадського діалогу доцільно організовувати лише за безпечних умов, із добровільною участю та чіткою метою, що належить до компетенції організаторів. Як оцінювати реальні гарантії: система показників Що вимірювати до і після змін Для коректної оцінки потрібна вихідна точка та кілька груп незалежних показників. Перша група — безпекова: задокументовані випадки порушень, доступність захисту, повторні інциденти, час реагування, реальні ризики для свідків. Друга — інституційна: частка розслідуваних скарг, прозорість рішень, виконання судових рішень, захист від конфлікту інтересів, доступність послуг. Третя — психологічна й соціальна: довіра до конкретних установ, сприйняття неупередженості, відчуття можливості впливати на рішення, міжгрупова готовність до безпечної співпраці. Четверта — права постраждалих: доступ до інформації, участь за згодою, безпека, репарації, задоволеність процедурою без вимоги прощення ОЕСР, 2024; Hultman і Mousa, 2025. Варто аналізувати відмінності між регіонами та групами населення і стежити, щоб опитування було безпечним для респондентів. Приклади запитань: «Наскільки ймовірно, що поліція прийме мою заяву без дискримінації?», «Чи можу я оскаржити рішення установи без страху помсти?», «Чи вірю я, що суд розгляне справу незалежно від статусу причетних осіб?». Такі запитання ближчі до механізму довіри, ніж загальна вимога «довіряти суспільству». Як відрізнити наслідок програми від інших змін Показник, який поліпшився після запуску реформи, не доводить, що саме вона стала причиною. На довіру й безпеку впливають зміни бойової обстановки, міграція, економічний стан, доступ до правосуддя, діяльність інших організацій і загальний рівень інституційної стабільності. За можливості застосовують порівняльні групи, повторні вимірювання та незалежну перевірку, а також реєструють небажані наслідки. Важливо з’ясовувати, хто отримав користь, хто залишився поза програмою і чи зберігається ефект у часі. Обмеженість доказів причинного впливу окремих управлінських реформ на довіру прямо відзначає ОЕСР. Коли програма має бути призупинена Сигналами для перегляду або призупинення заходу є нові погрози свідкам, розголошення персональних даних, примус до участі, збільшення інцидентів після публічних зустрічей, недоступність незалежних скарг та ознаки погіршення самопочуття учасників. Організатор має визначити відповідальних за реагування ще до початку заходу. Досвід рандомізованого дослідження в Сьєрра-Леоне показує, чому позитивні соціальні показники потрібно перевіряти поруч із психологічною ціною втручання Cilliers та співавт., 2016. Практичні принципи для органів влади, фахівців і громад Для органів влади першочерговим є створення доказового ланцюга між заявленою зміною та її виконанням: відповідальний орган, зрозумілий строк, незалежний нагляд, доступне оскарження, публічний звіт і процедура виправлення помилок. Довіра посилюється, коли люди бачать сталі результати, а не обіцянку швидкого відновлення стосунків ОЕСР, 2024. Для психологів, соціальних працівників, фасилітаторів та організацій, що працюють із постраждалими, важливі розмежування підтримки, свідчення, громадської участі й юридичних процедур, поінформована згода, конфіденційність та право відмовитися. Психологічна підтримка спрямована на потреби людини й не повинна перетворюватися на засіб отримати публічне прощення або політичну згоду. Для громад варто створювати безпечні шляхи зворотного зв’язку, залучати людей, чиї потреби зазвичай залишаються непоміченими, і перевіряти доступ до захисту на практиці. Поширені запитання Чим гарантії неповторення відрізняються від покарання винних? Покарання є одним із засобів юридичної відповідальності за встановлений злочин. Гарантії неповторення охоплюють ширшу профілактику: зміни правил, нагляду, персоналу, інституційних стимулів, доступу до захисту й культури дотримання прав людини. Вони доповнюють правосуддя, встановлення правди та репарації ООН, 2005. Чи означає зростання довіри, що небезпека минула? Зростання довіри — показник зміни очікувань і досвіду, який потрібно перевіряти поряд з об’єктивними даними про безпеку. Люди можуть високо оцінювати установу, яка ще має системні проблеми, або обережно ставитися до інституції, що справді реформується. Тому потрібні незалежний контроль і результати захисту прав ОЕСР, 2024. Чи повинні постраждалі пробачити для відновлення миру? Прощення належить до особистого морального вибору і не є умовою доступу до правосуддя, безпеки або відшкодування. Соціальна співпраця можлива за наявності справедливих правил і захисту навіть тоді, коли люди зберігають гнів, біль чи недовіру. Участь у діалозі має бути добровільною, а межі людини — поважатися David, 2017. Чи можуть комісії правди самі запобігти повторному насильству? Комісії можуть зібрати й оприлюднити факти, визнати досвід постраждалих та запропонувати зміни. Наслідки залежать від виконання рекомендацій, безпеки учасників, реакції правосуддя та загальних інституційних реформ. Дослідження виявляють неоднорідні результати, тому створення комісії не слід вважати готовою гарантією Bakiner, 2021; Dancy і Thoms, 2022. Як зрозуміти, що інституційна реформа працює? Перевірити, чи безпечно повідомляти про порушення, чи зменшуються фактичні ризики, чи розслідуються скарги, чи виконуються рішення, чи захищені вразливі групи та чи можна домогтися виправлення помилки. Опитування довіри доповнює ці показники й має включати безпосередньо постраждалих, наскільки це етично та безпечно Mazerolle та співавт., 2013; ОЕСР, 2024. Чи можна застосувати досвід інших країн без змін в Україні? Міжнародні дослідження допомагають обрати механізми й побачити ризики, проте правовий характер російської агресії, триваючі удари по цивільних, окупація частини територій і потреби постраждалих визначають власні вимоги до українських рішень. Для кожного заходу потрібні оцінювання безпеки, правова відповідність, участь постраждалих за згодою та незалежний контроль Моніторингова місія ООН, 2026. Висновок Гарантії неповторення насильства стають основою суспільної довіри тоді, коли люди можуть на практиці переконатися, що насильство розслідується, права захищаються, інституції підзвітні, а правила справедливі й передбачувані. Психологічний результат полягає у поступовій зміні обґрунтованих очікувань: людина отримує підстави покладатися на інституції та безпечно брати участь у житті громади. Такий процес потребує тривалої перевірки, врахування досвіду постраждалих і вимірювання реального зменшення ризиків, а його моральною та правовою основою залишаються безпека, гідність і відповідальність. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється». Пов’язані статті • Перехідне правосуддя: психологічні виміри довіри та відповідальності • Інституційна довіра після конфлікту: відновлення та обмеження • Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі • Примирення під час тривалого насильства: безпека та межі • Відновлення довіри у громадах після окупації: умови безпеки • Теорія міжгрупового контакту Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Комісії правди: психологічні наслідки свідчень і визнання Джерела • Bakiner, O. (2021). Truth Commission Impact on Policy, Courts, and Society. Annual Review of Law and Social Science, 17, 73–91. https://doi.org/10.1146/annurev-lawsocsci-111620-010000 • Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682 • Dancy, G., & Thoms, O. T. (2022). Do Truth Commissions Really Improve Democracy? Comparative Political Studies, 55(4). https://doi.org/10.1177/00104140211024305 • David, R. (2017). What We Know About Transitional Justice: Survey and Experimental Evidence. Political Psychology, 38(1), 151–177. https://doi.org/10.1111/pops.12395 • de Greiff, P. (2015). Report of the Special Rapporteur on the promotion of truth, justice, reparation and guarantees of non-recurrence. UN Human Rights Council, A/HRC/30/42. https://digitallibrary.un.org/record/803412 • Fiedler, C., & Mross, K. (2023). Dealing With the Past for a Peaceful Future? Analysing the Effect of Transitional Justice Instruments on Trust in Postconflict Societies. International Journal of Transitional Justice, 17(2), 303–321. https://doi.org/10.1093/ijtj/ijad010 • Hultman, L., & Mousa, S. (2025). From ceasefire to cohesion: An integrated review of peacemaking and peacebuilding. Economic Policy, 40(124), 931–967. https://doi.org/10.1093/epolic/eiaf011 • Ishiyama, J., & Laoye, O. (2016). Do Truth Commissions Promote Trust in the Judiciary in African States? Journal of Asian and African Studies, 51(5). https://doi.org/10.1177/0021909614552915 • Kitagawa, R. (2023). From Political Violence to Political Trust? How Transitional Justice Affects Citizen Views of Government. International Studies Quarterly, 67(1), sqad013. https://doi.org/10.1093/isq/sqad013 • Mayer-Rieckh, A. (2020). Vetting: The Way to Prevent Recurrence? In C. Stahn & J. Iverson (Eds.), Just Peace After Conflict: Jus Post Bellum and the Justice of Peace (pp. 284–297). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/oso/9780198823285.003.0016 • Mazerolle, L., Bennett, S., Davis, J., Sargeant, E., & Manning, M. (2013). Legitimacy in Policing: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews, 9(1). https://doi.org/10.4073/csr.2013.1 • McGonigle Leyh, B. (2021). A New Frame? Transforming Policing through Guarantees of Non-Repetition. Policing: A Journal of Policy and Practice, 15(1), 362–372. https://doi.org/10.1093/police/paaa035 • Nilsen, L. G., Thoresen, S., Wentzel-Larsen, T., & Dyb, G. (2019). Trust After Terror: Institutional Trust Among Young Terror Survivors and Their Parents After the 22nd of July Terrorist Attack on Utøya Island, Norway. Frontiers in Psychology, 10, 2819. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2019.02819 • Міжнародна організація з міграції в Україні. (без дати). Сприяння правосуддю через репарації та правосуддя перехідного періоду. https://ukraine.iom.int/uk/spryyannya-pravosuddyu-cherez-reparatsiyi-ta-pravosuddya-perekhidnoho-periodu • Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні. (2026). Protection of Civilians in Armed Conflict — August 2026 (16 вересня). https://ukraine.ohchr.org/en/Protection-of-Civilians-in-Armed-Conflict-August-2026 • Організація економічного співробітництва та розвитку. (2024). OECD Survey on Drivers of Trust in Public Institutions – 2024 Results. OECD Publishing. https://www.oecd.org/en/publications/oecd-survey-on-drivers-of-trust-in-public-institutions-2024-results_9a20554b-en/full-report.html • Організація Об’єднаних Націй, Генеральна Асамблея. (2005). Basic Principles and Guidelines on the Right to a Remedy and Reparation for Victims of Gross Violations of International Human Rights Law and Serious Violations of International Humanitarian Law. Resolution A/RES/60/147. https://digitallibrary.un.org/record/563157 • Організація Об’єднаних Націй, Комісія з прав людини. (2005). Updated Set of Principles for the Protection and Promotion of Human Rights Through Action to Combat Impunity. E/CN.4/2005/102/Add.1. https://peacemaker.un.org/en/documents/updated-set-principles-protection-and-promotion-human-rights-through-action-combat

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Програми міжгрупового контакту та діалогу — це організовані втручання, спрямовані на зміну відносин між людьми, які належать до різних соціальних груп. Їх порівнюють за тим, як саме учасники взаємодіють, які психологічні механізми активуються, яких результатів очікують організатори та наскільки переконливо ці результати виміряно. Програма спільної роботи, фасилітована розмова про нерівність і багатосесійна співпраця громади можуть прагнути мирніших відносин, але потребують різних умов і критеріїв успіху. Ключовий науковий висновок такий: значний масив досліджень підтверджує здатність сприятливого міжгрупового контакту зменшувати упередження, тоді як ефекти конкретних діалогових форматів залежать від мети, складу учасників, якості фасилітації та ширшого суспільного контексту. Порівняння програм має спиратися на визначені результати, дослідницький дизайн і ризики для учасників. Огляди Pettigrew і Tropp, Dessel і Rogge та Paluck і співавторів дають для цього різні, взаємодоповнювальні підстави. Що саме порівнюють: контакт, діалог і спільну дію Міжгруповий контакт — це взаємодія людей, які усвідомлюють належність до різних груп. Організована програма контакту створює умови для такої взаємодії: навчання в змішаній групі, спільний спортивний проєкт, професійну підготовку, волонтерську працю, цифрове спілкування. Діяльність і регулярність зустрічей можуть мати більшу вагу, ніж обговорення самих стереотипів. Теоретичне підґрунтя докладно розкриває теорія міжгрупового контакту. Міжгруповий діалог — це структурований обмін досвідом, позиціями й запитаннями між представниками різних груп, який зазвичай підтримують підготовлені фасилітатори. Він може допомагати учасникам дослідити власні уявлення, почути свідчення іншої сторони, визнати відмінності досвіду, сформувати правила співіснування або підготувати спільні рішення. Предмет і безпекові принципи діалогового процесу висвітлює окрема стаття «Міжгруповий діалог». Спільна дія поєднує обидві логіки. Учасники працюють над конкретним завданням, а зустрічі для обговорення досвіду допомагають осмислити суперечності, правила співпраці та рішення. Наприклад, координація доступу до громадського простору може містити переговори щодо потреб різних мешканців, узгоджений бюджет і подальше виконання робіт. У такому випадку результатом є також практична зміна взаємодії між групами. Важливо розмежовувати програмний формат і науковий механізм. Особиста зустріч автоматично не створює довіри, а назва «діалог» не гарантує рівності голосів. Сучасний огляд Čehajić-Clancy і Halperin рекомендує враховувати різні типи міжгрупових втручань, їхні цілі та суспільний контекст замість застосування одного формату до всіх конфліктів. Порівняльна карта програм Прямий контакт через спільну діяльність Учасники з різних груп регулярно співпрацюють у спільному завданні: навчаються, створюють проєкт, грають у команді або надають послуги. Центральними механізмами є повторювана особиста взаємодія, зменшення тривоги, формування передбачуваності поведінки й досвід взаємної залежності. Оцінювання має вимірювати ставлення та фактичні дії: вибір партнера, допомогу, розподіл ресурсів, готовність до нової спільної діяльності. Перевага формату — можливість спостерігати поведінкові наслідки поза самозвітами. Його слабка ланка — перенесення досвіду з конкретних знайомих на ширшу групу. Якщо учасник доброзичливо ставиться до партнера по команді, це ще не означає, що змінилося його ставлення до незнайомих людей тієї самої групи. Саме таке розрізнення виявило польове дослідження Mousa в Іраку. Структурований фасилітований діалог Учасники послідовно обговорюють власний досвід, групові історії, суперечливі питання, нерівність і можливості спільних дій. Фасилітатор регулює процедуру, стежить за часом виступів, допомагає розрізняти факти, почуття й вимоги та забезпечує можливість відмовитися від відповіді на чутливе запитання. Діалог може бути корисним, коли важливі визнання досвіду, зміна якості комунікації та формування процедур спільного рішення. Ризики пов'язані з дисбалансом впливу, публічним тиском, символічним залученням менш представлених учасників і можливістю використати їхні свідчення поза згодою. Емпіричний огляд Dessel і Rogge описує різноманітність завдань діалогу та проблему порівнюваності його оцінок. Монографія Gurin, Nagda і Zúñiga подає модель триваліших освітніх діалогів, які поєднують дослідження відмінностей, відносин і громадянської участі. Особисті розмови з обміном історіями У коротших персоналізованих розмовах увагу зосереджують на безоцінному обміні історіями, активному слуханні та можливості переглянути поспішні узагальнення. Цей підхід ближчий до спеціально організованої міжособистісної бесіди, ніж до багатостороннього врегулювання громадського конфлікту. У трьох попередньо зареєстрованих польових експериментах у США Kalla і Broockman виявили невеликі, але стійкі зміни деяких виключальних установок після розмов з обміном особистими історіями. У першому експерименті бесіди, побудовані лише на аргументах, такого ефекту не показали. Цей результат підтримує конкретний комунікативний механізм, проте не встановлює універсальної ефективності коротких розмов для всіх міжгрупових конфліктів і тим більше для переговорів із відповідальними за насильство. Опосередкований і цифровий контакт Контакт може здійснюватися через відеорозмови, спільні цифрові завдання або спостереження за взаємодією представників груп. Такий формат іноді дає змогу підготуватися до безпечної безпосередньої зустрічі, подолати географічні бар'єри та зменшити витрати. Водночас він створює ризики анонімної агресії, запису й небажаного поширення особистої інформації. Метааналіз Lemmer і Wagner виявив позитивні результати безпосередніх та опосередкованих контактних втручань у реальних умовах. Новіший метааналіз цифрового контакту також показав невеликий середній зв'язок із зменшенням упереджень; його сукупність об'єднувала експериментальні та кореляційні дослідження, тому її не слід трактувати як єдиний причинний ефект цифрової програми. Освітні, медійні та нормативні втручання У просвітницьких заняттях, радіопрограмах або інформаційних матеріалах учасники можуть не вступати в безпосередній контакт з іншою групою. Ці втручання змінюють доступні історії, уявлення про соціальні норми чи знання про досвід інших. Вони іноді стають підготовчим етапом діалогового процесу, проте мають власну логіку оцінювання. У польовому експерименті Paluck у Руанді радіосеріал вплинув на певні сприйняті норми й поведінкові показники, хоча особисті переконання змінилися значно менше. Це важливий приклад: групові відносини можуть змінюватися через нормативне середовище, навіть коли опитування про особисті погляди фіксує слабкі зрушення. За якими критеріями обирають програму Перший критерій: цільова зміна Мета «покращити відносини» занадто широка для порівняння. Організатори мають назвати конкретний результат: менше стереотипних висловлювань; менше дискримінаційних рішень; більше безпечних контактів; справедливіші процедури участі; стабільна співпраця між організаціями; доступ до послуг; зменшення погроз і ворожих дій. Залежно від мети змінюється найкращий формат і дизайн вимірювання. Якщо ціль — щоденна кооперація, доцільно порівнювати спільні завдання та сталі правила взаємодії. Якщо ціль — чути суперечливі позиції без приниження, можна оцінювати фасилітований діалог. Коли йдеться про репарації, відповідальність, гарантії безпеки та інституційне рішення, програма комунікації сама по собі не замінить юридичних і управлінських процедур. Другий критерій: учасники, представництво і готовність Вибір учасників визначає, на кого можна переносити висновки. Добровольці, які погодилися на багатосесійний діалог, можуть із самого початку бути відкритішими до співпраці, ніж люди, які уникають зустрічі. Програма для студентів, програма у громаді після насильства та зустріч представників установ розв'язують різні завдання. Частка жінок, молоді, літніх людей, внутрішньо переміщених осіб і менш представлених спільнот також впливає на легітимність висновків. Необхідно перевіряти, хто отримав запрошення, хто відмовився, хто вибув і чому. Різниця між добровільними учасниками та всією громадою особливо важлива, коли організатори обіцяють суспільний ефект за підсумками зустрічей кількох десятків людей. Paluck та співавтори вказують на потребу в довших і краще виміряних дослідженнях втручань зі зниження упереджень. Третій критерій: безпека та асиметрія влади Програма повинна відповідати конкретним загрозам: можливості переслідування після зустрічі, страху розкриття даних, залежності від організаторів, нерівному доступу до слова й ресурсів. Письмові правила конфіденційності мають підкріплюватися реальними процедурами обробки інформації. Відмова від участі, право завершити контакт і незалежний механізм повідомлення про шкоду повинні бути доступними на практиці. Фасилітатор відповідає за процедуру, але сама фасилітація не вирівнює структурну владу. Необхідно окремо розглянути, чи має одна зі сторін право карати, позбавляти ресурсів або загрожувати іншій. International Alert рекомендує враховувати вплив втручань на конфліктні відносини ще на стадії планування. Для контакту після насильства діють посилені вимоги, розглянуті в матеріалі «Контакти між групами після насильства». Четвертий критерій: тривалість і підтримка після завершення Одноразова подія може створити досвід відкритої розмови, але його стійкість слід перевіряти окремо. Довша програма дає можливість зустрітися з труднощами, виконати спільне завдання, відпрацювати правила й повернутися до невирішених питань. Водночас довга програма дорожча, створює більший ризик вибуття та потребує стабільних умов безпеки. Метааналіз Lemmer і Wagner включав відкладені вимірювання щонайменше через місяць, а Kalla і Broockman спостерігали ефект окремих бесід протягом кількох місяців. Ці результати демонструють можливість триваліших змін, але не дають підстав автоматично обіцяти роки збереження результату для іншої програми. П'ятий критерій: ціна, здійсненність і справедливість розподілу ресурсів Порівняння має враховувати час учасників, оплату фасилітаторів, транспорт, переклад, пристосування приміщень, технічну безпеку, супровід та незалежне оцінювання. Дешева одноразова зустріч може виявитися дорогою на один стійкий результат, якщо позитивний ефект зникає одразу після події. Натомість інтенсивна багатосесійна програма може бути невиправданою, коли обраний результат досягається простішою безпечною зміною організаційної процедури. Критерії оцінювання Організації економічного співробітництва та розвитку пропонують розглядати доречність, узгодженість, результативність, ефективність використання ресурсів, вплив і сталість. Вони допомагають формулювати запитання про цінність програми, проте самі по собі не доводять її ефективність. Що показують метааналізи контактних програм Метааналіз Pettigrew і Tropp охопив 713 незалежних вибірок із 515 досліджень і виявив загальну тенденцію до зниження упереджень після контакту. Умови спільної мети, співпраці, підтримки з боку установ і порівнюваного статусу учасників зазвичай посилюють сприятливу взаємодію. Утім сукупність спостережень і експериментів не є випробуванням однієї стандартизованої програми. Метааналіз Beelmann і Heinemann, присвячений дітям і підліткам, знайшов середній ефект навчальних втручань на рівні d = 0,30. Більш виражені результати отримували програми з прямим контактом і розвитком соціально-когнітивних навичок, однак ефекти різнилися залежно від групи, статусу учасників і показника результату. Метааналіз польових експериментів Hsieh, Faulkner і Wickes включав 69 експериментальних умов і 24 378 учасників. Середній ефект втручань становив d = 0,51, але інтервал прогнозування був дуже широким, що відображає суттєву неоднорідність умов. Цифра не є прогнозом ефекту майбутньої української програми: різняться цільові групи, зміст втручань, показники і контексти. Огляд Paluck, Porat, Clark і Green, який охопив 418 експериментів, показав, що багато досліджень перевіряють короткі втручання, а віддалені наслідки часто невідомі. Автори також звернули увагу на ризик публікаційного зміщення і розрив між зміною відповідей на запитання та реальною поведінкою. Тому середній позитивний результат літератури підтримує розвиток контактних програм, але не надає наукового рейтингу кожному новому формату. Чого бракує доказам ефективності діалогових програм Діалогові програми часто ставлять перед собою декілька цілей одночасно: взаєморозуміння, розвиток навичок слухання, визнання нерівності, підготовку до співпраці й участь у громадському рішенні. Коли все це підсумовують одним показником «довіра», дослідник втрачає інформацію про механізм змін. Змістовне оцінювання розділяє якість процесу, зміну ставлень, поведінку учасників і рішення установ. Огляд емпіричної літератури Dessel і Rogge виявив як перспективні підходи, так і необхідність розширювати якісне оцінювання. Освітня програма, що триває семестр, відрізняється від короткого громадського кола діалогу за тривалістю, складом і можливостями вимірювання. У дослідженнях діалогу часто складно відокремити вплив змісту бесід від добору мотивованих учасників, навичок фасилітатора і супутньої спільної роботи. Результати Kalla і Broockman стосуються експериментально перевірених розмов з обміном історіями; вони не підтверджують тотожного ефекту всіх колективних діалогових програм. Коректний висновок має називати той формат, який справді досліджувався, а також конкретні результати та строки спостереження. Слабке місце багатьох оцінок — відсутність відповідної контрольної умови. Якщо після зустрічі учасники високо оцінюють її користь, це показник задоволеності процесом. Щоб стверджувати, що діалог зменшив ворожість, потрібне порівняння з тим, що сталося б без цієї програми або після іншого формату втручання. Що нам говорять польові експерименти у складних умовах Нігерія: поведінка може змінитися без зсуву задекларованих упереджень У рандомізованому польовому дослідженні Scacco і Warren 849 молодих християнських і мусульманських чоловіків у Кадуні навчалися в змішаних або однорідних групах. Після шістнадцяти тижнів організованого контакту дослідники не виявили чіткого зменшення декларованих упереджень, зате зафіксували нижчий рівень дискримінаційної поведінки в змішаних групах порівняно з однорідними. Цей приклад демонструє значення поведінкових показників і того, яку саме альтернативу обрали для порівняння. Ірак: зміни у взаємодії з конкретними людьми не дорівнюють загальній толерантності У дослідженні Mousa християнські учасники після витіснення терористичною організацією ІДІЛ потрапляли до однорідних або змішаних із мусульманами футбольних команд. У змішаних командах зросла готовність до певних форм подальшого контакту з мусульманськими однолітками. Водночас результати щодо ширшої групи незнайомих людей та інших соціальних ситуацій були обмеженими. Для оцінювання це означає, що ефект у межах програми треба відрізняти від змін у суспільстві за її межами. Руанда: зміни соціальних норм можуть випереджати зміни особистих поглядів Радіосеріал, досліджений Paluck, формував обговорення міжгрупової поведінки й норм співжиття. Позитивні зміни в окремих поведінкових і нормативних результатах поєднувалися зі слабшими змінами особистих переконань. Цей випадок корисний під час вибору програми для широкої аудиторії, яка фізично не збирається на спільні зустрічі. Проте він не доводить, що медійне втручання здатне замінити діалог щодо конкретного місцевого рішення. Чому одні й ті самі механізми працюють по-різному Контакт часто пов'язують зі зниженням тривоги щодо іншої групи, розвитком емпатії та можливістю переоцінити очікування від поведінки її представників. Метааналітичні тести Pettigrew і Tropp виявили роль усіх трьох процесів, причому зниження тривоги та емпатія були вагомішими посередниками, ніж просто накопичення знань. У діалозі до них можуть додаватися осмислення нерівності, зміна правил публічного висловлення й здатність спільно ухвалювати рішення. Сприятливі умови залежать від реального змісту контакту. Дослідження Paolini та співавторів показує, що негативні контакти пов'язані зі зростанням упереджень і в деяких контекстах їхній несприятливий зв'язок може бути сильнішим за сприятливий зв'язок позитивного контакту. Отже, збільшення числа зустрічей без управління ризиками здатне погіршити відносини. На міжгрупові результати впливають також правила організацій, доступ до ресурсів, досвід порушених обіцянок і колективні уявлення про справедливість. Індивідуальне співчуття може співіснувати з недовірою до установи, а ввічливі розмови — з дискримінаційними адміністративними процедурами. Тому в складних ситуаціях доцільно поєднувати міжгрупове навчання з перевірюваними змінами інституційної практики. Як будувати чесне пряме порівняння двох програм Спочатку обирають один основний результат і часовий горизонт. Наприклад, порівнюють, як після восьми тижнів спільної роботи та після восьми тижнів фасилітованого діалогу змінюється готовність жителів брати участь у спільному громадському проєкті. Якщо одна програма вимірює симпатію на виході із зустрічі, а друга — дії через шість місяців, таке зіставлення не визначить переможця. Далі створюють порівнювані групи. Найпереконливішим підходом там, де це етично й практично можливо, є випадковий розподіл учасників або громад між програмами з попередньою реєстрацією плану оцінювання. За відсутності рандомізації можуть застосовувати зіставні контрольні групи, повторні вимірювання та прозорі статистичні поправки. Кожен варіант потребує аналізу того, які важливі відмінності могли залишитися неврахованими. Третій крок — описати фактичне виконання: кількість зустрічей, склад груп, кваліфікацію фасилітаторів, явку, випадки порушення безпеки та причини вибуття. Програма за письмовим планом і програма, яку реально пережили учасники, можуть суттєво різнитися. Порівнювати лише назви форматів методологічно недостатньо. Четвертий крок — вимірювати кілька рівнів результату, залишаючи один заздалегідь обраний основним. Ставлення можна досліджувати опитуванням; поведінку — документованим вибором партнерів, готовністю ділити ресурси, співпрацею; інституційний ефект — змінами правил, доступом до послуг і виконанням спільних рішень. Відкладені вимірювання показують, чи збереглися зміни після завершення підтримки організаторів. П'ятий крок — врахувати можливу шкоду. Звітування має охоплювати скарги учасників, порушення конфіденційності, посилення напруги, нерівний розподіл тягаря висловлення та непередбачувані наслідки для людей поза програмою. Керівництво OECD вимагає оцінювати поряд з очікуваною користю значущі негативні й непрямі ефекти. Таблиця рішень: який формат відповідає якому завданню Коли головна потреба — повсякденна співпраця Доцільним кандидатом є повторювана спільна діяльність із конкретними, взаємозалежними завданнями. Показники: сталість спільної роботи, взаємна допомога, справедливий розподіл ролей, поведінка після завершення проєкту. Потрібні безпечні умови і можливість рівноправної участі. Коли потрібно обговорити взаємні очікування і правила Перевагу може мати фасилітований міжгруповий діалог, пов'язаний із процедурою ухвалення рішень. Показники: можливість висловитися, розуміння розбіжностей, якість узгоджених рішень, дотримання домовленостей. Діалог може потребувати паралельної незалежної процедури розгляду скарг, коли існує нерівність влади. Коли прямі зустрічі тимчасово ризиковані Передбачають цифрове спілкування з контролем доступу, підготовчі освітні модулі чи опосередкований контакт, а іноді відкладають саму зустріч. Основний показник тут — насамперед безпека та добровільність. Дані про контакт у мирному університетському середовищі не обґрунтовують примусових контактів із людьми, які можуть завдати шкоди. Коли потрібна зміна правил установи або доступу до послуг Психологічне втручання може допомогти з комунікацією, але центральними стають організаційні рішення: порядок консультацій, прозорість критеріїв, розподіл ресурсів і можливість оскаржити відмову. Оцінюють реальну справедливість процедур. Навіть успішна групова розмова не дорівнює адміністративній реформі. Український контекст: міжгрупові відносини під час війни У контексті російської агресії проти України питання безпечного контакту й діалогу потрібно ставити конкретно. Для громад актуальними можуть бути відносини між місцевими мешканцями та внутрішньо переміщеними людьми, між різними професійними групами, між людьми з неоднаковим досвідом втрати, служби, евакуації та повернення. Спільне розв'язання локальних проблем може підтримувати соціальні зв'язки, якщо враховано умови життя, правовий статус, доступність допомоги й представництво постраждалих. Міжгрупові програми для внутрішньої суспільної взаємодії мають інше призначення, ніж правосуддя щодо міжнародних злочинів, державна відповідальність за агресію та безпекові гарантії. Контакт із кривдником, прощення або участь у примиренні не є обов'язком постраждалої людини чи громади. Жодне оцінювання не може назвати «успіхом» примусову згоду мовчати про завдану шкоду або відмовитися від прав. Для добору локальних програм корисна діагностика потреб різних груп, але вона не заміняє причинного оцінювання конкретного заходу. Індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE, який застосовували в Україні, допомагає розглядати відносини між людьми та інституціями, показники безпеки й громадянської участі. Порівняння результатів за часом і між територіями потребує уваги до складу вибірки, безпекової ситуації та соціальних змін. Вимірювання індексу є джерелом інформації про контекст, а оцінювання ефекту програми потребує окремого дизайну. Перед впровадженням необхідно перевірити загрози, безпечність місця й каналу комунікації, доступність для людей з інвалідністю, мовні потреби, конфіденційність та реальний вплив учасників на рішення. Після завершення варто документувати, які домовленості виконано, хто з учасників отримав користь, хто залишився поза процесом і чи не загострилися відносини з іншими групами. Ризики та небажані наслідки Перше джерело шкоди — вимушена участь або прихований тиск. Організатори можуть заохочувати людей розповідати історії втрати, щоб надати зустрічі емоційної сили, хоча учасники не давали усвідомленої згоди на таку роль. Надійна програма пояснює мету, використання записів, доступні форми участі та можливість вийти з процесу без санкцій. Друге джерело — хибне зрівнювання відповідальності. Наявність двох представлених груп ще не означає однакову роль у спричиненні насильства, однаковий правовий статус або однакові можливості чинити шкоду. Фасилітація має працювати з реальними асиметріями, а не маскувати їх процедурою однакового часу виступу. Третє — погіршення ставлень після негативного контакту. Дослідницька література про асиметрію позитивного й негативного контакту вказує на потребу контролювати якість взаємодії та умови відмови. Після конфліктної зустрічі слід мати процедуру підтримки, перевірки скарг і рішення щодо продовження або припинення програми. Четверте — символічний успіх без практичного результату. Фото спільної зустрічі, емоційні свідчення й позитивні оцінки організаторів можуть співіснувати з незмінними дискримінаційними процедурами. У звіті варто чітко відділяти кількість подій і задоволеність учасників від змін поведінки та інституційних правил. П'яте — нерівний розподіл психологічної роботи. Коли від постраждалих очікують відкритості, терпіння й «готовності до примирення», а від відповідальних за шкоду не вимагають визнання фактів та практичних дій, програма здатна закріплювати нерівність. Метою безпечного втручання може бути також чітка домовленість про межі співіснування без особистого зближення. Практичний алгоритм для громади чи організації Спершу проведіть оцінку потреб і ризиків за участю людей, яких торкнеться програма. Формулюйте мету як спостережувану зміну: приміром, зменшення дискримінаційних відмов у доступі до спільної послуги або створення сталого змішаного дорадчого органу. Далі оберіть механізм, що відповідає меті: спільну діяльність, фасилітований діалог, структуровані індивідуальні розмови, цифрову взаємодію або зміну процедур. До першої зустрічі визначте етичні правила, спосіб добровільної згоди, відповідальних за безпеку і незалежний канал звернень. Зафіксуйте вихідні показники та порядок збору даних. Використовуйте зрозумілі критерії добору учасників, щоб не називати думки найбільш мотивованих добровольців думкою всіх мешканців. Під час проведення відстежуйте участь, конфлікти, скарги й реальне виконання програми. Після завершення перевіряйте зміну основного показника та небажані наслідки, по можливості порівнюючи з відповідною контрольною групою. Публікуйте як позитивні, так і нульові результати; особливо пояснюйте, на які групи, території та періоди можна поширювати висновок. Підсумкове рішення щодо продовження має враховувати результати, витрати, справедливість розподілу користі, безпеку й готовність місцевих інституцій підтримати зміни. Такий підхід відповідає настановам OECD щодо оцінювання програм і принципам конфліктної чутливості International Alert. Поширені запитання Що ефективніше — міжгруповий контакт чи діалог? Універсального переможця немає. Для зменшення упереджень контакт має широку метааналітичну базу, проте її результати різнорідні. Діалог підходить для структурованого осмислення суперечностей, визнання досвіду та пошуку правил спільної дії. Порівнювати їх можна лише за однаково визначеним результатом, у зіставних умовах і з урахуванням ризиків. Чи може спільна праця замінити розмову про конфлікт? Спільна праця іноді змінює поведінку без безпосереднього обговорення минулих суперечностей, як показали окремі польові експерименти. Водночас питання відповідальності, доступу до ресурсів і несправедливих правил можуть потребувати окремого діалогу та процедурного рішення. Відсутність розмови про складне питання сама по собі не означає, що його врегульовано. Скільки зустрічей потрібно, щоб програма подіяла? Кількість зустрічей визначають мета, склад учасників, безпека та механізм змін. Ефекти окремих коротких розмов і триваліших контактних програм показані в конкретних експериментах, але загальної науково обґрунтованої мінімальної кількості зустрічей для всіх громад немає. Важливі фактична якість взаємодії й вимірювання після завершення програми. Чи достатньо опитати учасників після зустрічі? Таке опитування допомагає оцінити сприйняття процесу і негайні реакції. Для висновку про зменшення упереджень або зростання співпраці потрібні вихідні дані, відповідне порівняння та бажано відкладені поведінкові показники. Окремо слід перевірити, хто не дійшов до завершення програми. Чи має постраждала людина погоджуватися на зустріч заради миру? Участь є добровільною. Право відмовитися, визначати межі власної історії та вимагати безпеки зберігається незалежно від мети програми. Примирення й прощення можуть не входити до особистих цілей постраждалої людини. Забезпечення відповідальності за насильство й захист прав потребують власних інституційних механізмів. Чи можна переносити іноземні результати на українські громади? Іноземні дослідження допомагають визначити правдоподібні механізми й можливі показники результату. Для застосування в Україні необхідна перевірка безпекового контексту, складу груп, умов війни, місцевих правил та доступних ресурсів. Програма, дієва в освітньому середовищі іншої країни, потребує окремого оцінювання в постраждалій громаді. Висновок Порівняння програм міжгрупового контакту та діалогу починається з чітко визначеної суспільної задачі й продовжується перевіркою механізму, безпеки та вимірюваного результату. Контактні програми мають широку доказову основу для зменшення упереджень, але середні ефекти не гарантують успіху конкретного проєкту. Діалогові програми можуть створювати умови для визнання відмінностей, спільних рішень і громадянської співпраці; сила цих результатів залежить від процедури та якості оцінювання. Найцінніша програма забезпечує добровільність і безпеку, змінює конкретну практику та відкрито показує межі отриманих доказів. Пов’язані статті Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження Контакти між групами після насильства: готовність та ризики Кола діалогу між групами: можливості й обмеження Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Дослідження міжгрупового конфлікту: методи та етичні обмеження Довгострокові результати миробудівних втручань: що відомо Джерела Beelmann, A., & Heinemann, K. S. (2014). Preventing prejudice and improving intergroup attitudes: A meta-analysis of child and adolescent training programs. Journal of Applied Developmental Psychology, 35(1), 10–24. https://doi.org/10.1016/j.appdev.2013.11.002 Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. https://doi.org/10.1002/crq.230 Gurin, P., Nagda, B. A., & Zúñiga, X. (2013). Dialogue across difference: Practice, theory, and research on intergroup dialogue. Russell Sage Foundation. https://www.jstor.org/stable/10.7758/9781610448055 Hsieh, W., Faulkner, N., & Wickes, R. (2022). What reduces prejudice in the real world? A meta-analysis of prejudice reduction field experiments. British Journal of Social Psychology, 61(3), 689–710. https://doi.org/10.1111/bjso.12509 International Alert. (2012). How to guide to conflict sensitivity. https://www.international-alert.org/publications/how-guide-conflict-sensitivity/ Kalla, J. L., & Broockman, D. E. (2020). Reducing exclusionary attitudes through interpersonal conversation: Evidence from three field experiments. American Political Science Review, 114(2), 410–425. https://doi.org/10.1017/S0003055419000923 Lemmer, G., & Wagner, U. (2015). Can we really reduce ethnic prejudice outside the lab? A meta-analysis of direct and indirect contact interventions. European Journal of Social Psychology, 45(2), 152–168. https://doi.org/10.1002/ejsp.2079 Mousa, S. (2020). Building social cohesion between Christians and Muslims through soccer in post-ISIS Iraq. Science, 369(6505), 866–870. https://doi.org/10.1126/science.abb3153 OECD. (2019). Better criteria for better evaluation: Revised evaluation criteria definitions and principles for use. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/15a9c26b-en OECD. (2021). Applying evaluation criteria thoughtfully. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/543e84ed-en Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989 Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619 Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439 Pereira da Costa, L., Bierwiaczonek, K., & Bianchi, M. (2024). Does digital intergroup contact reduce prejudice? A meta-analysis. Cyberpsychology, Behavior, and Social Networking, 27(7). https://doi.org/10.1089/cyber.2023.0591 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504 Scacco, A., & Warren, S. S. (2018). Can social contact reduce prejudice and discrimination? Evidence from a field experiment in Nigeria. American Political Science Review, 112(3), 654–677. https://doi.org/10.1017/S0003055418000151 United Nations Development Programme. (n.d.). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/social-cohesion-and-reconciliation-index-score-eastern-ukraine

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Програма може обіцяти зменшення ворожнечі, відновлення довіри, подолання упереджень або примирення між групами. Оцінити таку обіцянку означає встановити, яку саме зміну пропонують, кому вона має допомогти, за яких умов може відбутися, як її вимірюватимуть і які результати дозволять відрізнити внесок програми від інших подій. Доказова оцінка також перевіряє, чи не виникає шкоди, чи дотримано прав постраждалих і чи зберігаються результати після завершення фінансування. Ця послідовність відповідає логіці рекомендацій ОЕСР щодо оцінювання миробудування та підходу ООН до конфліктно чутливого програмування. Ця стаття є практичним інструментом перевірки публічних заяв, конкурсних пропозицій, донорських звітів і громадських ініціатив. Вона зосереджена на тому, як читати обіцянку й оцінювати якість підтверджень. Докладна побудова індикаторів та дослідницьких дизайнів розглядається в матеріалі «Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження». Що означає «програма примирення працює» Вислів «програма працює» потребує завершення: працює для кого, щодо чого, у порівнянні з чим і протягом якого часу? У межах одного проєкту можуть відбутися взаємопов’язані, але різні зміни: учасники краще розуміють досвід іншої групи; обережніше висловлюються; погоджуються співпрацювати в конкретному завданні; змінюють реальну поведінку; починають довіряти установам; відчувають більшу безпеку. Наявність однієї з цих змін не встановлює автоматичної наявності решти. Дослідження в Руанді показало, що тривала радіопрограма змінювала сприйняття соціальних норм і деякі форми поведінки, тоді як особисті переконання змінювалися значно менше. Отже, оцінка лише переконань могла б пропустити частину результатів, а оцінка лише поведінкових заяв — перебільшити психологічну трансформацію (Paluck, 2009). Після масового насильства варто окремо називати припинення загроз, співіснування, робочу співпрацю, відновлення суспільних зв’язків, відповідальність за завдану шкоду, справедливість і примирення. Вони мають різні етичні умови й емпіричні показники. Постраждала людина може підтримувати безпечні правила співіснування та вимагати відповідальності, не бажаючи особистого контакту або прощення. Такий вибір сумісний з правами постраждалих і не є «невдачею» миробудування. Результат, який можна перевірити Перевірна обіцянка має п’ять елементів: цільову групу, бажану зміну, часовий проміжок, спосіб вимірювання та реалістичне пояснення внеску програми. Формула «проведемо десять діалогових зустрічей» описує діяльність. Формула «через шість місяців після циклу добровільних зустрічей перевіримо, чи учасники частіше погоджуються на конкретні спільні дії, порівняно зі схожими людьми без участі» задає перевірне питання. Вона все одно потребує етичного обґрунтування, відповідного дизайну та захисту від вибіркового звітування. У межах критеріїв ОЕСР слід відрізняти відповідність потребам, узгодженість з іншими діями, результативність, ефективність використання ресурсів, ширший вплив і сталість. Це різні перспективи оцінювання, а не шість взаємозамінних оцінок (OECD, 2021). Перша перевірка: яку проблему обіцянка насправді розв’язує Починайте з конкретного опису конфліктних відносин. Хто залучений? Які загрози, нерівність влади, інституційні бар’єри, економічні інтереси й досвід насильства визначають ситуацію? Які групи мають вплив на рішення, а які несуть основні ризики? Якщо проєкт пояснює ворожнечу винятково браком взаєморозуміння, хоча люди повідомляють про реальні загрози, примус, несправедливий розподіл ресурсів або безкарність, причинний ланцюг проєкту потребує перегляду. Настанова ООН із конфліктної чутливості вимагає аналізувати, як сама допомога чи програма взаємодіє з динамікою конфлікту. Для потенційного учасника важливо бачити, чи визнано асиметрії, чи названо джерела небезпеки й чи пояснено, чому обрана діяльність здатна впливати саме на визначену проблему. Чотири можливі рівні змін Перший рівень — знання та уявлення: краще розуміння групового досвіду, зниження стереотипних узагальнень, зміна сприйнятих норм. Другий — емоції та ставлення: страх, ворожість, довіра, емпатія, відчуття загрози. Третій — поведінка й взаємодія: реальна співпраця, відмова від дискримінаційних рішень, користування безпечними процедурами врегулювання. Четвертий — інституції та умови життя: доступ до послуг, справедливість процедур, можливість впливу на рішення, захист від повторного насильства. Ці рівні можуть впливати один на одного, але їх не слід зливати в один показник «гармонії». Зменшення негативних оцінок іншої групи не доводить скорочення дискримінаційної поведінки. Показники участі в громадських заходах не доводять безпеки чи справедливості інституцій. Теорія змін має відкрито пояснювати очікувані переходи між рівнями. Друга перевірка: чи відповідають обіцянкам наукові результати Міжгруповий контакт має сильну загальну дослідницьку основу для зниження упереджень. Метааналіз Pettigrew і Tropp охопив 515 досліджень та 713 незалежних вибірок і виявив загальний зв’язок контакту з нижчими упередженнями (Pettigrew & Tropp, 2006). Проте такий висновок не гарантує ефективності кожного формату діалогу, кожного контексту насильства й кожної заявленої мети. Метааналіз польових експериментів Hsieh, Faulkner і Wickes включив 69 експериментальних умов та 24 378 учасників. Середній ефект на ставлення був позитивним, але результати сильно відрізнялися між дослідженнями: широкий інтервал прогнозування допускав як позитивні, так і негативні ефекти в нових умовах. Отже, середній результат у літературі не є прогнозом для конкретної громади (Hsieh et al., 2022). Огляд Paluck, Porat, Clark і Green узагальнив 418 експериментів у 309 рукописах за 2007–2019 роки. Автори вказали, що більшість досліджень перевіряла короткі, малозатратні втручання; довгостроковість багатьох ефектів залишалася непевною, а вибіркова публікація позитивних результатів могла перебільшувати підсумки. Це підстава вимагати тривалого спостереження та незалежної перевірки масштабних обіцянок (Paluck et al., 2021). Докази конкретного методу і докази конкретної програми Якщо організація посилається на метааналіз контакту, запитайте, чи її власний проєкт відтворює суттєві умови вивчених втручань: добровільну участь, безпечну взаємодію, спільну мету, належну підтримку та можливість співпраці. Перевірте також, чи учасники програми схожі на вибірки досліджень, чи триває насильство, хто забезпечує правила взаємодії та які наслідки мають невдалі контакти. Метааналіз Paolini та колег показав, що негативний міжгруповий контакт пов’язаний зі зростанням упереджень, а його несприятливий зв’язок за окремих умов може перевищувати перевагу позитивного контакту. Це узагальнення досліджень різних типів, а не прямий прогноз шкоди від кожної діалогової зустрічі. Воно пояснює, чому якість і безпека контакту є самостійними предметами оцінювання (Paolini et al., 2024). Чого навчають польові експерименти після насильства У рандомізованому польовому дослідженні в Нігерії спільне професійне навчання християнських і мусульманських юнаків зменшувало окремі прояви дискримінаційної поведінки, хоча вимірювані упередження істотно не змінилися. Частина різниці виникла через погіршення поведінки в однорідних групах порівняння. Важливо враховувати як зміну серед учасників, так і динаміку груп порівняння (Scacco & Warren, 2018). В Іраку дослідниця Salma Mousa випадково розподілила переміщених християнських футболістів між однорелігійними та змішаними командами. Учасники змішаних команд демонстрували більше толерантної поведінки щодо мусульманських партнерів у спортивному контексті, однак цей ефект не поширювався послідовно на поведінку щодо незнайомих мусульман за межами програми. Підтримка співпраці в одній сфері ще не дорівнює загальносуспільному примиренню (Mousa, 2020). Практичний висновок із цих досліджень: організатор має назвати реалістичний найближчий результат і пояснити, як перевірятиме перенесення змін у повсякденне життя. Значна обіцянка потребує доказів відповідного масштабу. Третя перевірка: як саме вимірюють зміни Звіт може бути формально точним і водночас відповідати на неправильне питання. Кількість зустрічей, відвідувачів, охоплення в соціальних мережах і позитивні відгуки описують виконання заходів та реакції учасників. Вони корисні для управління програмою, але самі по собі не вимірюють зменшення ворожнечі у громаді. Показники ставлення, поведінки та безпеки Ставлення можна оцінювати через заздалегідь визначені опитування: соціальну дистанцію, сприйняття загрози, готовність до співпраці, ставлення до прав іншої групи. Варто перевіряти зрозумілість запитань, однаковість їхнього змісту для різних груп, адаптацію до мови та контексту й ризик соціально бажаних відповідей. Проголошена готовність до взаємодії залишається заявою, доки її не зіставлено з поведінкою. Поведінкові показники можуть охоплювати реальні спільні рішення, взаємодопомогу, недискримінаційний вибір партнера чи постачальника, участь у безпечній процедурі розв’язання суперечок. Інституційні показники — доступність механізмів скарг, виконання домовленостей, участь малопредставлених груп у рішеннях, відчутну доступність послуг. Показники безпеки мають окремо відстежувати тиск на учасників, погрози, розголошення персональних даних, небажані контакти та погіршення відносин. Вибір індикатора має виходити з конкретного питання. Якщо програма обіцяє безпечну співпрацю, недостатньо питати, чи «сподобалася зустріч». Якщо вона обіцяє зміцнити довіру до місцевих інституцій, недостатньо підрахувати кількість створених міжгрупових чатів. Хто залишився поза вимірюванням Добровільно приходити на діалог частіше можуть люди, які вже мають нижчий рівень ворожості, більше часу, доступ до транспорту або довіру до організаторів. Висока задоволеність такої групи не описує автоматично тих, хто відмовився, кого не запросили або для кого участь була небезпечною. Просіть інформацію про принцип відбору, частку відмов, вихід із програми, нерівність представленості та причини втрати зв’язку під час повторних опитувань. Особливо цінно, коли результати показано окремо за груповим статусом, віком, гендером, досвідом переміщення й іншими доречними для ситуації характеристиками без ризику розкриття особистості. Критерії ОЕСР прямо наголошують на диференційованих наслідках для різних груп (OECD, 2021). Четверта перевірка: чи можна пов’язати результат саме з програмою Виміряти зміни до і після заходу корисно, але сам часовий порядок не доводить причину. За цей час могли змінитися безпекова ситуація, зайнятість, склад громади, державні послуги, політичні рішення або інформаційне середовище. Так само можуть змінитися відповіді через бажання учасників показати вдячність організаторам. Найпереконливішу причинну оцінку за належних умов дає рандомізоване порівняння груп, але в контексті насильства воно далеко не завжди етично чи практично можливе. Альтернативами можуть бути обґрунтовані квазіекспериментальні порівняння, повторні вимірювання, зіставлення різних джерел даних, аналіз процесу й перевірка альтернативних пояснень. Головне — не називати описову зміну доведеним ефектом без відповідного дослідницького підґрунтя (OECD, 2012; Paluck & Green, 2009). Чотири запитання до дослідження Перше: чи були дані до початку участі й чи збігалися групи за важливими ознаками? Друге: з ким порівнювали учасників — з тими, хто не проходив програму, з іншою громадою чи лише з власними попередніми відповідями? Третє: хто здійснював вимірювання, чи мав він підстави очікувати позитивного результату і чи було заздалегідь визначено ключові показники? Четверте: що сталося з людьми, які вийшли з програми, і чи врахували їх у висновках? Якщо порівняння відсутнє, добросовісний звіт усе одно може показувати виконану роботу, зміни в описаній групі, механізми реалізації та досвід учасників. Коректне формулювання висновку в такому разі обмежується тим, що дані справді встановлюють. П’ята перевірка: чи зберігається результат поза заходом Часто одразу після змістовної зустрічі люди повідомляють про краще розуміння й готовність співпрацювати. Цей результат має цінність, але для обіцянки «стійкого примирення» потрібна перевірка через місяці та, де можливо, роки. Слід оцінити, чи збереглися зміни після виходу фасилітатора, зміни фінансування, нових політичних подій або повторного загострення. Довготривалість не має одного універсального порога: термін визначається метою програми й логікою змін. За деякими показниками доречний повторний вимір через три або шість місяців, за інституційними змінами потрібен довший горизонт. Коли організатор обіцяє довготривалий результат, але планує тільки анкету в день завершення, масштаб доказу відстає від масштабу заяви (Paluck et al., 2021; OECD, 2021). Окреме питання — перенесення результату. Чи співпрацюють учасники з іншими людьми тієї самої групи, крім знайомих із заходу? Чи змінюються правила організації? Чи можуть мешканці, які взагалі не брали участі, користуватися створеними механізмами? Експеримент в Іраку особливо виразно показує різницю між змінами всередині спільної діяльності та ширшою поведінкою за її межами (Mousa, 2020). Шоста перевірка: добровільність, справедливість і можливість шкоди Навіть програма з добрими намірами може погіршити становище людей, якщо участь пов’язана з примусом, небезпекою розкриття свідчень, соціальним тиском до пробачення, стиранням відповідальності або непрозорим розподілом допомоги. Оцінка має охоплювати не тільки користь, а й можливі небажані наслідки. Це центральна вимога настанов ООН щодо конфліктної чутливості. Контакт і примирення в умовах нерівності влади Спільний захід за участю представників різних груп може створювати атмосферу ввічливості й водночас зменшувати готовність постраждалої групи вимагати змін у несправедливому порядку. Огляд досліджень зв’язку між міжгруповим контактом і колективними діями свідчить про неоднорідні наслідки: характер результату залежить від групового статусу, усвідомлення несправедливості й динаміки загроз. Тому позитивні оцінки іншої групи слід розглядати поряд із правами, можливістю говорити про шкоду та доступом до справедливості (Dixon et al., 2010; огляд Cocco та співавторів (2024)). Фасилітатор має пояснити, як забезпечено право відмовитися, припинити участь без санкцій, не розповідати особисту історію, отримати підтримку в разі небажаної реакції й подати незалежну скаргу. Для постраждалих від насильства повідомлення «участь у діалозі потрібна для зцілення громади» може бути формою тиску. Безпека й добровільність є умовами роботи, які перевіряють окремо від оцінок задоволеності. На які сигнали шкоди дивитися Звертайте увагу на випадки погроз, дискредитації чи переслідування після участі; вимоги публічно визнавати «взаємну провину»; відсутність безпечного виходу; погіршення довіри всередині постраждалої групи; посилення стигми; виключення незручних голосів; зменшення доступу до допомоги для тих, хто відмовився; випадки розкриття чутливих даних. Ці сигнали потрібно збирати через захищені й зрозумілі учасникам канали, не створюючи нових небезпек самим опитуванням. Детальні механізми цього ризику й способи реагування розглянуто у статті «Небажані наслідки діалогових програм: як виявляти й запобігати шкоді». Сьома перевірка: як організатор показує невизначеність Ознака якісної оцінки — можливість побачити не лише позитивні цифри. Добре підготовлений звіт пояснює, які результати були основними, які другорядними, скільки учасників охоплено, якою була невизначеність оцінок, які порівняння здійснено й які обмеження виникли. Якщо повідомляють «ворожнеча зменшилася на 40%», спочатку з’ясуйте, що означає відсоток: частка людей із певною відповіддю, зміна середнього бала шкали, відносне зменшення порівняно з початковим показником чи різниця між двома групами. Наприклад, перехід від 10 до 6 балів на умовній шкалі не можна описати зміною соціальних відносин на 40% без пояснення природи шкали. Показник також має бути зрозумілим читачеві й відтворюваним за методикою. Що означають середні показники й статистична значущість Середній позитивний ефект може приховувати нульові або несприятливі результати в частини громад. Статистично значущий зсув на невеликій шкалі ще не доводить суттєвої практичної користі. Потрібні розмір ефекту, довірчий інтервал, базовий рівень показника та зв’язок із реальною метою проєкту. Досвід великого огляду втручань проти упереджень також нагадує перевіряти можливість вибіркової публікації лише вдалих висновків (Paluck et al., 2021). Якщо позитивний результат отримано тільки в невеликій добровільній групі, а звіт узагальнює його на область або всю країну, це зміна рівня твердження. Для такого узагальнення потрібні відповідна вибірка, дані про контекст, повторення дослідження та обґрунтування перенесення результату. Восьма перевірка: чи є програма підзвітною людям, яких вона стосується Прозорість охоплює опис фінансування, виконавців, партнерів, способу набору, критеріїв успіху, процедури незалежної оцінки, конфліктів інтересів і виправлення помилок. Важливо, чи мають мешканці та постраждалі групи можливість безпечно впливати на дизайн, оскаржити висновки і дізнатися, що зроблено з їхніми зауваженнями. Оцінювання миробудування в складних обставинах передбачає вивчення місцевого контексту, обмежень доступу, різних поглядів на зміни та здатності організації вчитися на невдачах. Саме для такого практичного застосування розроблено спеціалізовані настанови ОЕСР. Підзвітність має стосуватися наслідків для громад, а не тільки звіту перед донором. Чи можна перевірити звіт незалежно Запитайте, чи доступні анкета або опис шкал, структура вибірки, план аналізу, загальні результати та пояснення виключень. Персональні дані й відомості, здатні поставити учасників під загрозу, мають залишатися захищеними. Наукова прозорість означає достатньо інформації для оцінки методів без розголошення особистих історій постраждалих. Дев’ять запитань до будь-якої програми: короткий перевірний алгоритм 1. Яку конкретну проблему програма вважає причиною ворожнечі, і чи це відповідає реальному контексту безпеки та несправедливості? 2. Яку зміну обіцяють — знання, емоції, поведінку, взаємодію, інституційні практики чи справедливість — і чому саме її? 3. Кого залучають, хто має право не брати участі й хто залишився поза програмою? 4. На яких дослідженнях ґрунтується механізм дії, наскільки вони подібні до місцевих умов та які мали обмеження? 5. Чи вимірюють результат до початку програми, після неї та через достатній час? 6. Яке порівняння або інше обґрунтування дозволяє відрізнити внесок програми від супутніх подій? 7. Чи відокремлені добрі відгуки й кількість зустрічей від фактичних змін у поведінці, безпеці та правах? 8. Як фіксують шкоду, захищають конфіденційність, забезпечують добровільність, право виходу та можливість скарги? 9. Які результати, обмеження й помилки організація готова опублікувати незалежно від того, чи вони виглядають успішними? Позитивні відповіді на ці запитання ще не гарантують успіху, але створюють основу для обґрунтованої довіри до звіту. Відсутність базових відомостей не доводить шкідливості ініціативи; вона визначає межу того, що читач може встановити за доступними даними. Як оцінювати типові рекламні обіцянки «Ми зменшимо ворожнечу між громадами» Уточніть, які саме групи, який вид ворожості, які початкові показники й які зміни на рівні поведінки. Якщо йдеться про всю громаду, дані тільки від учасників діалогу недостатні. Краще формулювання: «Оцінимо, чи змінилося ставлення і добровільна співпраця в окресленій групі учасників, та дослідимо, наскільки результати виходять за її межі». «Після трьох зустрічей відновиться довіра» Довіра до конкретного співрозмовника, міжгрупова довіра та довіра до інституції мають різні підстави. Після кількох зустрічей можна оцінити первинну готовність до взаємодії, але стійка довіра потребує повторюваного безпечного досвіду, дотримання зобов’язань і, де доречно, інституційних змін. Питання «чи сподобалося спілкування» не замінює перевірки того, чи можна покластися на створені правила. «Ми допоможемо сторонам пробачити одна одну» Прощення є особистим і соціально складним процесом; його не можна ставити як обов’язковий нормативний показник успішності для постраждалих. Доцільніше оцінювати безпечну комунікацію, захист прав, визнання шкоди, готовність інституцій виконувати справедливі процедури й можливість співіснування без примусу. Примирення не встановлюється відсотком людей, які погодилися на публічне рукостискання. «Наша програма довела результативність в іншій країні» Попросіть опис умов і груп, дизайну та тривалості спостереження. Польовий експеримент у країні після насильства може підтримати правдоподібність механізму, проте не доводить такого самого результату в Україні. Вирішальними можуть бути різні загрози, структура громад, інституції й позиція постраждалих. Приклад дослідження в Іраку показує потребу окремо перевіряти переносимість результатів за межі конкретного формату. «Ми охопили тисячі людей, отже, вплив значний» Охоплення характеризує масштаб реалізації, а не величину соціального ефекту. Вплив вимагає даних про значущі наслідки й пояснення, чи вони пов’язані з програмою. Уточніть, чи рахували унікальних людей, як визначено результат і чи відрізняється він від того, що сталося б без проєкту. Особливості оцінювання програм в Україні У контексті російської агресії проти України оцінка програм суспільного відновлення має виходити з правової та фактичної асиметрії агресії й досвіду постраждалих. Не можна переносити модель однакової відповідальності «двох сторін» на агресора і постраждалих. Міжгрупова співпраця в громаді, підтримка внутрішньо переміщених людей, відновлення місцевих механізмів участі, захист постраждалих і доступ до послуг можуть мати змістовні результати без примусу до прощення чи контакту з кривдниками. Для програм у громадах особливо важливі чіткі відповіді на запитання, хто ухвалює рішення, як запобігають виключенню людей з різним досвідом війни, чи доступні безпечні канали скарг, чи не підвищують публічні заходи ризик для учасників. Під час триваючого насильства ці питання впливають на саму можливість реалізації програми; результативність не можна відокремлювати від безпеки. В Україні застосовувався Індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE, який аналізує різні сторони горизонтальних відносин між людьми та групами і вертикальних відносин із інституціями. Він корисний для опису стану й відстеження окремих змін. При цьому навіть зміна показника SCORE після проєкту сама собою не доводить, що саме цей проєкт спричинив її: потрібна окрема причинна оцінка. Джерело ПРООН описує застосування інструмента, а не універсальний доказ ефективності конкретних програм. Практичний пріоритет для українських громад — перевіряти заявлені результати в реальних умовах безпеки, участі та справедливості. Програма може бути корисною, коли допомагає людям безпечно діяти разом і захищати свої права, навіть якщо учасники не називають цей процес «примиренням». Як сформулювати чесний підсумок оцінювання Якісний підсумок відокремлює встановлені факти від припущень. Приклад належної формули: «Участь у програмі була добровільною; за шість місяців після завершення серед опитаних учасників зросла готовність до співпраці за вказаною шкалою; порівняння з іншою групою не здійснювали; тому причинний внесок програми та наслідки для громади загалом залишаються невстановленими». Такий підсумок точніше відображає значення даних, ніж категоричне «програма відновила мир». Коли є належне порівняння, можна описати відмінність між групами, статистичну невизначеність і тривалість ефекту. Коли виявлено шкоду чи неоднакову користь, це має бути частиною висновку та плану коригування. Зміст відповідальної оцінки полягає у відкритому співвіднесенні обіцянки, перевірного результату, меж висновку та прав людей, на яких впливає програма. Поширені запитання Чи достатньо позитивних відгуків учасників, щоб визнати програму успішною? Позитивні відгуки важливі для оцінки прийнятності й досвіду людей. Вони можуть засвідчувати, що зустріч була корисною, безпечною або змістовною для респондентів. Для твердження про зниження ворожості потрібні додаткові показники ставлення або поведінки, а для причинного висновку — належний дизайн оцінювання. Чи обов’язково проводити рандомізований експеримент? Ні. Метод має відповідати питанню, етиці й умовам безпеки. Експеримент може бути сильним інструментом для певних причинних тверджень, але іноді доречніші квазіекспериментальні або змішані методи. У звіті важливо чесно пояснити, яку міру впевненості дає обраний підхід (OECD, 2012). Чи означає менша ворожість, що відбулося примирення? Не обов’язково. Менша соціальна дистанція або готовність до спільного завдання свідчить про конкретний вимір змін. Примирення в контекстах тяжкої шкоди пов’язане також із безпекою, визнанням порушень, відповідальністю та суспільними умовами співіснування. Прощення постраждалих залишається добровільним. Чи можна довіряти відсотку успіху, який наводить сама організація? Показник можна осмислено оцінити, коли організація оприлюднює його визначення, вихідні дані в безпечному для учасників вигляді, спосіб порівняння, часовий горизонт і обмеження. Незалежна оцінка корисна для перевірки зацікавленості у позитивному висновку, але сама назва «незалежна» не замінює прозорої методики. Якщо програма корисна частині учасників, чи варто її масштабувати? Масштабування потребує аналізу того, для кого користь встановлена, які механізми могли її забезпечити, чи збережуться умови під час розширення і яких ризиків зазнають інші групи. Середні позитивні результати не слід поширювати на всіх без перевірки контексту та неоднорідності ефектів (Hsieh et al., 2022). Хто має оцінювати програму: команда проєкту чи зовнішні фахівці? Внутрішній моніторинг потрібний для щоденного вдосконалення роботи й реагування на шкоду. Незалежна оцінка посилює перевірюваність висновків за умови методичної компетентності, доступу до релевантних даних і захисту конфіденційності. До визначення питань та інтерпретації результатів слід залучати представників груп, на яких впливає програма, з дотриманням безпеки та добровільності. Висновок Обіцянки програм примирення та зниження ворожнечі заслуговують на довіру тоді, коли вони перетворені на конкретні перевірні твердження: визначено проблему, групи, цілі, часовий горизонт, показники, спосіб порівняння, права учасників і ризики. Найважливіше запитання звучить так: які зміни справді встановлено, для кого саме, наскільки вони тривалі й що дозволяє пов’язати їх із програмою? Відповідь має враховувати як позитивні результати, так і невизначеність, небажані наслідки та відповідальність перед людьми. Пов’язані статті • Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження • Небажані наслідки діалогових програм: як виявляти й запобігати шкоді • Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека • Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання Довгострокові результати миробудівних втручань: що відомо Джерела • Cocco, V. M., Vezzali, L., Stathi, S., Di Bernardo, G. A., & Dovidio, J. F. (2024). Mobilizing or sedative effects? A narrative review of the association between intergroup contact and collective action among advantaged and disadvantaged groups. Personality and Social Psychology Review, 28(2), 119–180. https://doi.org/10.1177/10888683231203141. • Dixon, J., Tropp, L. R., Durrheim, K., & Tredoux, C. (2010). “Let Them Eat Harmony”: Prejudice-reduction strategies and attitudes of historically disadvantaged groups. Current Directions in Psychological Science, 19(2), 76–80. https://doi.org/10.1177/0963721410363366. • Hsieh, W., Faulkner, N., & Wickes, R. (2022). What reduces prejudice in the real world? A meta-analysis of prejudice reduction field experiments. British Journal of Social Psychology, 61(3), 689–710. https://doi.org/10.1111/bjso.12509. • Mousa, S. (2020). Building social cohesion between Christians and Muslims through soccer in post-ISIS Iraq. Science, 369(6505), 866–870. https://doi.org/10.1126/science.abb3153. • OECD. (2012). Evaluating peacebuilding activities in settings of conflict and fragility: Improving learning for results. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9789264106802-en. • OECD. (2021). Applying evaluation criteria thoughtfully. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/543e84ed-en. • Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989. • Paluck, E. L., & Green, D. P. (2009). Prejudice reduction: What works? A review and assessment of research and practice. Annual Review of Psychology, 60, 339–367. https://doi.org/10.1146/annurev.psych.60.110707.163607. • Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. • Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439. • Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. • Scacco, A., & Warren, S. S. (2018). Can social contact reduce prejudice and discrimination? Evidence from a field experiment in Nigeria. American Political Science Review, 112(3), 654–677. https://doi.org/10.1017/S0003055418000151. • United Nations Development Programme. (n.d.). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/social-cohesion-and-reconciliation-index-score-eastern-ukraine. • United Nations Sustainable Development Group. (2022). Good Practice Note on Conflict Sensitivity, Peacebuilding, and Sustaining Peace. https://unsdg.un.org/resources/good-practice-note-conflict-sensitivity-peacebuilding-and-sustaining-peace.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Суперечки через ресурси під час відбудови — це розбіжності між мешканцями, соціальними групами, установами та організаціями щодо того, які об’єкти відновлювати першими, кому надавати допомогу, як розподіляти кошти, приміщення, послуги й робочі можливості та хто має право впливати на ці рішення. Громадський діалог у такій ситуації — організований процес обміну фактами, потребами, аргументами й пропозиціями, що допомагає виробити зрозумілі критерії вибору, зафіксувати незгоду та забезпечити відповідальність за рішення. Суперечки можуть виникати навіть тоді, коли всі учасники прагнуть відновлення громади. Одна сім’я потребує ремонту житла, інша — доступної амбулаторії; батьки наполягають на відбудові школи, підприємці — на відновленні дороги; мешканці віддалених сіл сумніваються, що центр громади враховує їхні потреби. Головне завдання полягає в тому, щоб поєднати обмеження ресурсів із перевірними потребами, безпекою, справедливими правилами та реальним впливом людей на ті рішення, які можна змінити. Рекомендації ОЕСР щодо участі громадян прямо пов’язують якість участі зі зрозумілим мандатом і подальшою відповіддю на пропозиції. Чому розподіл ресурсів стає джерелом суспільної напруги Відбудова відбувається в умовах нерівномірних руйнувань, вимушеного переміщення, змін чисельності населення, втрати доходів і різного доступу до інформації. Коли перелік потреб значно перевищує доступне фінансування, вибір одного проєкту часто означає перенесення іншого на пізніший час. Тому кожне рішення має не лише технічну та бюджетну, а й соціальну ціну: люди оцінюють, наскільки установи їх помічають, чи діють послідовно та чи визнають завдану шкоду. Ресурсом може бути бюджетна сума, донорська допомога, будівельні матеріали, житловий фонд, транспорт, приміщення для реабілітації, персонал школи, земельна ділянка, електропостачання або доступ до адміністративної послуги. Конфлікт виникає і навколо символічних ресурсів — визнання втрат, представництва в комісії, права визначати пріоритети та поваги до досвіду певної групи. Основні типи суперечок Розподільні суперечки стосуються часток і черговості допомоги. Процедурні — того, хто ухвалює рішення, за якими критеріями та чи можна оскаржити результат. Інформаційні виникають, коли відсутні доступні кошториси, обґрунтування або відомості про донорські обмеження. Представницькі стосуються того, кого запросили до обговорення і кого систематично не чують. Ціннісні розбіжності виявляються, коли люди по-різному визначають справедливість: насамперед допомагати тим, хто зазнав найбільшої шкоди, найбільшій кількості користувачів або найнебезпечнішим об’єктам. Ці типи часто накладаються. Заперечення проти ремонту адміністративної будівлі може відображати реальну потребу в укритті, недовіру до кошторису та попередній досвід ігнорування віддалених населених пунктів. Діалог має допомогти розрізнити предметні потреби, фактичні обмеження й історію відносин, щоб не зводити проблему до гасла про «незадоволених мешканців». Психологічні механізми ресурсних суперечок Відчуття несправедливості та порівняння груп Люди оцінюють розподіл ресурсів через порівняння із сусідами, іншими населеними пунктами, соціальними категоріями й попередніми обіцянками влади. Одна й та сама сума допомоги може сприйматися по-різному залежно від потреб, втрат і пояснення рішення. Дослідження процедурної справедливості під час розподілу медичних ресурсів показує значення точності, послідовності, неупередженості, можливості перегляду та прозорості. Перенесення цих принципів на відбудову є обґрунтованим практичним застосуванням загального механізму, а не доказом однакового ефекту в усіх громадах. Загроза базовим потребам і передбачуваності Для людей, чиє житло, робота або доступ до лікування залежать від рішення, затримка має безпосередні наслідки. Висока особиста ціна рішення посилює увагу до можливих втрат, підозри щодо фаворитизму та гостроту реакції на невизначеність. Організатори мають заздалегідь пояснювати, що вже гарантовано, що залишається предметом вибору і коли можливий наступний перегляд пріоритетів. Недовіра, чутки та інформаційна нерівність За дефіциту достовірних відомостей люди заповнюють прогалини припущеннями про приховані домовленості. Однак відкриття таблиці витрат саме собою ще не встановлює довіри. Метааналіз Ван і Ґуань, що узагальнив 49 досліджень, виявив у середньому невеликий позитивний зв’язок прозорості з довірою до влади та залежність результату від способу надання інформації. Отже, потрібні доступні пояснення, можливість поставити запитання і публічна відповідь на них. Вплив статусу, голосу та влади Формально відкрита зустріч може залишатися фактично закритою для людей, які працюють у змінному графіку, не мають транспорту, живуть із порушеннями слуху чи зору, доглядають дітей або побоюються публічних виступів. На рішення також можуть непропорційно впливати місцеві лідери, підрядники чи найбільш організовані групи. Узагальнення 3ie щодо програм розвитку силами громад виявило різкий спад участі від поінформованості до фактичного слова під час зібрань і рішень, зокрема гендерні бар’єри (White, Menon, Waddington, 2018). Чим громадський діалог відрізняється від консультації та переговорів Інформування означає повідомлення про бюджет, обмеження й рішення. Консультація збирає думки до остаточного вибору. Громадський діалог створює умови для взаємного з’ясування потреб і наслідків альтернатив. Переговори спрямовані на узгодження конкретних зобов’язань уповноважених сторін. Медіація передбачає участь незалежного посередника в урегулюванні визначеної суперечки. Спільне планування й партисипативний бюджет можуть надавати мешканцям встановлену частку впливу безпосередньо на вибір проєктів. Обраний формат має відповідати реальному обсягу повноважень. Якщо кошти можна використати лише на водопостачання за умовами донора, обговорення має стосуватися черговості й технічних варіантів саме водних проєктів. Якщо вирішено все й змін неможливо, називати зустріч «спільним ухваленням рішення» було б оманливо. ОЕСР застерігає, що імітація впливу може погіршувати довіру. Докладно про психологічні та етичні умови процесу дивіться матеріал «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека». Тут увагу зосереджено на конкретному предметі відбудови: критерії, вибір об’єктів, зобов’язання, перевірка результатів і можливість оскарження. Правила справедливого розподілу: що необхідно визначити до зустрічі Перед початком процесу орган місцевого самоврядування або уповноважена робоча група має представити відкритий паспорт питання: перелік альтернатив, межі фінансування, джерела коштів, допустимі витрати, технічні обмеження, безпекові ризики, строк реалізації, відповідальних осіб і процедуру перегляду. Дані повинні бути достатніми для порівняння проєктів та доступними в зрозумілому форматі. Критерії пріоритетності Обґрунтований набір критеріїв може охоплювати небезпеку для життя та здоров’я; безперервність водо-, тепло- й електропостачання; масштаби завданої шкоди; кількість і вразливість користувачів; доступність для людей з інвалідністю; територіальну рівність; готовність проєктної документації; вартість утримання після відновлення; строк виконання та ризик повторного руйнування. Вага критеріїв має бути пояснена, а чутливість підсумкового рейтингу — перевірена за різних допустимих ваг. Критерій «найбільше користувачів» може систематично відкладати допомогу маленьким селам. Критерій «найгірший стан будівлі» не завжди показує, яку послугу люди фактично отримають після ремонту. Оцінка доступності лише для тих, хто нині проживає в громаді, може виключати тих, хто вимушено виїхав і планує повернення. Тому рішення варто перевіряти на передбачувані нерівні наслідки. Як діяти, коли потреби однаково важливі У разі близьких оцінок варто оприлюднити кілька сценаріїв: поетапну реалізацію, менші проміжні втручання, розділення бюджетних потоків, спільне використання приміщення або залучення додаткового фінансування. Якщо альтернатива не проходить безпекових чи правових вимог, її виключають із подальшого вибору з публічним обґрунтуванням. Справедливий процес допускає рішення, яким частина учасників залишається незадоволеною, за умови поваги до їхнього голосу та зрозумілої процедури. Як підготувати громадський діалог: послідовність дій Крок 1. Визначити предмет рішення та межі впливу Організатори формулюють одне конкретне запитання, наприклад: «Які два з п’яти проєктів комунальної інфраструктури профінансувати в першій черзі з урахуванням визначеного бюджету?» Одразу зазначають, хто юридично приймає рішення, якою мірою рекомендація мешканців вплине на голосування й коли буде оприлюднений результат. За складного питання доцільно проводити окремі етапи для встановлення фактів, вироблення варіантів і погодження критеріїв. Крок 2. Скласти карту заінтересованих сторін До карти включають мешканців різних частин громади, людей, які залишалися під час бойових дій, внутрішньо переміщених осіб, тих, хто повертається, родини загиблих, людей з інвалідністю, літніх мешканців, молодь, педагогів, медиків, підприємців, комунальні служби, волонтерські організації та постачальників. Наявність певної категорії в списку ще не означає представництва: важливо дізнатися, хто може висловлювати її інтереси без примусу і чи має відповідний мандат. Крок 3. Перевірити безпеку й добровільність У громадах із ризиком обстрілів, мінною небезпекою або загрозами учасникам спочатку оцінюють фізичні умови зустрічі, доступ до укриття, захист особистих даних і можливість дистанційного чи письмового подання. Для людей, які пережили насильство, має існувати спосіб висловити позицію без публічного опису особистого досвіду. Збирати історії втрат і розголошувати імена заради переконливості обговорення не потрібно. Крок 4. Забезпечити незалежне ведення процесу Ведучий або фасилітатор пояснює правила виступів, не визначає пріоритетів замість громади, відділяє факти від оцінок і фіксує спірні питання. Якщо він пов’язаний із підрядником, місцевою політичною групою чи стороною спору, потенційний конфлікт інтересів слід повідомити; в особливо чутливих випадках доцільний незалежний посередник. Регламент передбачає рівний час, захист від перебивань і окремі канали для тих, хто уникає публічного виступу. Крок 5. Зібрати потреби до публічного обговорення Відкритому засіданню можуть передувати короткі опитування, виїзні розмови в різних населених пунктах, інтерв’ю з людьми, які мають труднощі доступу, і консультації з профільними службами. Питання мають відрізняти потребу від бажаного способу її задоволення: «Як ви зараз дістаєтеся лікаря?» дає інші дані, ніж «Чи підтримуєте будівництво нової амбулаторії?». Метод збору та обмеження вибірки потрібно оприлюднити. Крок 6. Обговорити альтернативи за однаковими правилами Учасники отримують порівняльні картки проєктів з однаковими рубриками: потреба, бюджет, користувачі, доступність, безпека, виконання, утримання, ризики. Корисно поєднати спільну презентацію з малими групами та письмовими пропозиціями. Після кожної альтернативи фасилітатор уточнює: які твердження підтверджені даними, які потребують перевірки, які групи несуть ризики та які наслідки матиме відтермінування. Крок 7. Показати, як пропозиції змінили рішення Після зустрічі публікують протокол із матрицею пропозицій: «пропозиція — перевірка — рішення — пояснення — відповідальна особа — дата перегляду». У ньому зазначають також незгоду, яка залишилася, і варіанти оскарження. Методичні рекомендації ОЕСР приділяють особливу увагу зворотному зв’язку: без нього учасники можуть не побачити реального впливу своєї роботи. Крок 8. Контролювати виконання й переглядати пріоритети Діалог завершується рішенням лише щодо поточного етапу. Надалі потрібен відкритий перелік виконаних робіт, витрат, відхилень від графіка та обґрунтувань змін. Якщо з’явилося нове фінансування або змінилися безпекові умови, громада має знати, за яким правилом переглядатимуть черговість. Відкритий моніторинг допомагає відокремити невиконані зобов’язання від об’єктивних обмежень. Приклад: школа, амбулаторія чи водопостачання Уявімо громаду з трьома претендентами на фінансування. Частина мешканців вимагає ремонту школи, медичні працівники — амбулаторії, а мешканці кількох сіл — відновлення системи водопостачання. Голосування простою більшістю на зборах може віддати перевагу чисельнішій групі, оминувши критичну потребу малих сіл. Запропонована модель спершу перевіряє мінімальні вимоги безпеки та обов’язкові послуги, потім порівнює доступність, наслідки відтермінування й життєвий цикл проєктів. Після цього можуть виявитися різні рішення: аварійну воду відновити негайно окремим коротким заходом, тимчасово організувати підвезення дітей і підготувати капітальний ремонт школи на наступний бюджетний період. Це навчальний приклад побудови процесу, а не універсальна формула пріоритетів. Реальна черговість залежить від технічної експертизи, джерела коштів, правових зобов’язань, безпекових умов і висловлених потреб. Суперечки між місцевими мешканцями, ВПО та людьми, які повертаються Потреби людей, які живуть у громаді постійно, внутрішньо переміщених осіб і тих, хто планує повернення, можуть відрізнятися за доступом до житла, працевлаштування, освіти, транспортних послуг та інформації про допомогу. Розподіл за формальною реєстрацією інколи пропускає фактичне проживання або перешкоди, з якими стикаються люди. Діалог має спиратися на прозорі критерії потреби та права, а не на уявлення про «своїх» і «чужих». Контекст групових відносин розкрито в статті «ВПО та приймаюча громада». До розмови слід залучати людей, які відсутні фізично, але мають законний і життєвий інтерес у відбудові житла чи послуг. Це потребує письмових консультацій, дистанційних каналів і обережного поводження з персональними даними. Водночас участь у діалозі не може замінювати чинні правила отримання компенсацій, житлові права або офіційні процедури розгляду звернень. Що робити, коли одна зі сторін контролює ресурси або інформацію Якщо сторона, що розподіляє фінансування, також обирає учасників, веде протокол і встановлює критерії, ризик упередження суттєво зростає. Практичним захистом є розмежування ролей: бюджетні дані готує уповноважений орган, незалежний фасилітатор веде діалог, представники різних груп перевіряють відображення аргументів у протоколі, а компетентна інституція приймає формальне рішення. Порядок скарг, підстави для самовідводу й правила конфлікту інтересів потрібно оголосити наперед. Відмова надати кошторис, тиск на критиків, погрози позбавленням допомоги або вимога відмовитися від законних претензій за участь у зустрічі — підстави для припинення конкретної процедури та застосування належних захисних і правових механізмів. За таких умов неформальне «примирення сторін» не усуває структурної проблеми. Публічна участь має підтримувати підзвітність, а не легітимізувати примус. Війна Росії проти України: безпека, відповідальність і межі діалогу Російська збройна агресія проти України спричинила руйнування, втрати, вимушене переміщення та неоднакові можливості громад отримувати ресурси. Спори між українськими мешканцями щодо черговості відновлення слід аналізувати як локальні питання розподілу та участі в умовах війни. Вони не змінюють міжнародно-правової відповідальності за агресію й завдану шкоду. Участь постраждалої людини в громадському діалозі є добровільною. Її не можна ставити в залежність від прощення кривдника, контакту з ним або публічного свідчення про пережите. У разі триваючої небезпеки пріоритетом є захист людей, доступ до допомоги та збереження правових шляхів відшкодування. Можливості й обмеження суспільного примирення детальніше розглянуто в матеріалі [«Можливості й межі примирення після війни в Україні»](${H}можливості-й-межі-примирення-після-війни-в-україні). Українські практики залучення громади до відновлення Програма розвитку ООН в Україні застосовує підхід відновлення на рівні територій, що поєднує інфраструктуру, послуги, місцеве врядування та участь мешканців. Програма EU4Recovery повідомляє про створення платформ залучення й реалізацію місцевих проєктів; ці дані свідчать про масштаби діяльності, але самі по собі не встановлюють причинного впливу на довіру чи кількість конфліктів. У 2025 році ПРООН описала консультації з батьками, педагогами, учнями й місцевими посадовцями щодо відбудови пошкоджених шкіл. Приклад показує, як питання реконструкції можна винести на обговорення до визначення фінальних пріоритетів. Публічна інформація про таку ініціативу демонструє організаційну практику; для оцінки її довготривалих психологічних результатів потрібні окремі вимірювання. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає інструменти участі територіальної громади, зокрема громадські слухання. Окремий Закон «Про публічні консультації» ухвалено 20 червня 2024 року; станом на дату підготовки цієї статті офіційний портал позначає його як такий, що набирає чинності, тому не слід автоматично застосовувати всі його положення як уже чинні обов’язки. Для конкретного обговорення необхідно звіряти актуальний статут громади, рішення відповідної ради, режим воєнного стану та норми щодо відповідного виду фінансування. Які методи участі обирати залежно від складності питання Для простого збору відомостей про незручний маршрут або стан комунікацій достатньо доступного опитування з перевіркою скарг. Для вибору між проєктами, які мають різні вигоди й ризики, потрібні зіставні дані, обговорення альтернатив і пояснення критеріїв. Для стійкої недовіри між групами корисний послідовний діалог із незалежним ведучим. Якщо спір стосується прав, корупційних ризиків або можливого незаконного рішення, громадський діалог має йти поруч із належними контрольними та правовими процедурами. Систематизація ОЕСР охоплює відкриті зустрічі, консультації, громадський моніторинг, бюджетування за участю мешканців та представницькі дорадчі процеси. Добір формату починається з визначення повноважень і завдання. Один великий форум не завжди придатний для тривалого розподілу кількох бюджетних програм; для цього краще передбачати послідовні етапи й постійний канал зворотного зв’язку. Що відомо про ефективність участі та діалогових програм Огляд Dessel і Rogge (2008) узагальнив емпіричні оцінки міжгрупового діалогу, відзначивши перспективність цілей розвитку відносин і громадянської участі та потребу в сильніших оцінюваннях. Ці результати стосуються широкого класу діалогових програм; переносити їх без перевірки на бюджетні суперечки у воєнних українських громадах некоректно. Змішаний синтез White, Menon і Waddington (2018) охопив 25 оцінювань впливу 23 програм у 21 країні. Автори знайшли переконливіші результати щодо певних матеріальних об’єктів, ніж щодо довготривалого зміцнення згуртованості та участі. Часто програми використовували вже наявні мережі співпраці, замість того щоб створювати нові. Критичний огляд International Rescue Committee за дослідженнями в кількох постконфліктних країнах також зафіксував неоднорідні й загалом обмежені результати щодо амбітних соціальних змін. Новіший аналіз Samii (2026) підкреслює проблему короткочасності ефектів програм, що передають рішення місцевим радам. Отже, завершена будівля, проведений форум та відновлена довіра — три різні результати, які належить вимірювати окремо. У суміжних проєктах управління природними ресурсами метааналіз Jin та співавторів (2024) пов’язав процедурну справедливість із вищою прийнятністю проєктів у громадах. Проте це дослідження іншого сектору, і воно не доводить автоматичного зменшення конфліктів під час української відбудови. Загальний висновок наукової бази: якість правил, репрезентативність участі та справжнє реагування на пропозиції мають значення, а вплив на сталі соціальні відносини слід підтверджувати окремою оцінкою. Як оцінювати результат громадського діалогу Перший рівень — доступність процесу: скільки людей дізналися про нього, хто був присутній, хто зміг говорити, які групи були відсутні і чи мав кожен доступ до документів. Другий — якість процедури: чи були сталі критерії, зафіксовані заперечення, дані перевірені незалежно та чи отримали учасники відповідь на свої пропозиції. Третій — якість рішення: чи зменшилися критичні ризики, чи розподілено ресурси за затвердженим правилом, чи виконуються зобов’язання. Четвертий рівень — соціальні наслідки: довіра до процедури, готовність до співпраці, сприйняття дискримінації, кількість офіційних скарг, частота повторних конфліктів. Зміни в кількості скарг потрібно тлумачити обережно: зростання може означати як погіршення ситуації, так і те, що з’явився доступний канал для повідомлень. Порівняння до і після бажано доповнювати якісними інтерв’ю, різними групами респондентів та, коли можливо, коректною порівняльною групою. Мінімальний звіт має відповідати на чотири питання: хто реально отримав голос; що було змінено під впливом участі; кому й за якими підставами дісталися ресурси; які проблеми залишилися. Результати публікують у форматі, зрозумілому мешканцям, із захистом персональних даних. Невдачі, затримки й нерозв’язані питання також належать до звіту. Небажані наслідки та помилки організації Найпоширеніший ризик — показова участь, коли рішення вже ухвалене, але мешканців запрошують створити враження згоди. Інша помилка — обговорення лише між активістами й посадовцями за відсутності людей із найбільшими потребами. Третя — вимога негайного консенсусу: у складних суперечках допустимими є обґрунтований вибір, зафіксована меншість і прозорий порядок перегляду. Небезпечні також публічне порівняння індивідуальних втрат, розголошення адрес постраждалих, стигматизація людей, які отримали допомогу, перетворення обговорення на змагання за «найбільше страждання» та залучення мешканців без належного відшкодування необхідних витрат участі. Кожен із цих чинників може відтворювати нерівність, яку процес покликаний зменшити. Якщо після зустрічі з’являються погрози, залякування або ознаки переслідування учасників, організатори мають застосувати правила захисту й відповідні офіційні процедури. Безпека, добровільність і права постраждалих мають перевагу над бажанням завершити зустріч формальним повідомленням про примирення. Практичні рекомендації для громад, фахівців і організацій Органам місцевого самоврядування варто забезпечувати передбачуваний календар розгляду проєктів, відкритий реєстр критеріїв і рішень, окремий механізм оскарження та доступні пояснення щодо фінансування. Донорським організаціям — повідомляти обмеження коштів наперед, перевіряти склад учасників і незалежно оцінювати наслідки, а не лише кількість проведених заходів. Фасилітаторам і медіаторам слід починати з аналізу співвідношення сил, ризиків і мандату процесу, встановлювати ясні правила, надавати можливість письмового висловлювання та відокремлювати врегулювання конкретного розподільного питання від лікування психологічних наслідків війни. Громадським організаціям — допомагати мешканцям формулювати перевірні потреби, розуміти кошториси, фіксувати пропозиції та відстежувати виконання. Жителям корисно просити не лише «дати нашому населеному пункту кошти», а й оприлюднити джерело фінансування, критерії, перелік альтернатив, наслідки відтермінування та дату наступного перегляду. Таке формулювання переводить суперечку з боротьби гасел у площину перевірних рішень, у якій відмінності потреб можна визнати й зіставити. Поширені запитання Чи повинен громадський діалог завершуватися одностайним рішенням? Ні. Його результатом може бути спільне визначення критеріїв, кілька обґрунтованих сценаріїв або остаточне рішення уповноваженого органу з оприлюдненими запереченнями. Ознакою доброго процесу є прозорість аргументів і відповідальність за наслідки, а не обов’язкова одностайність. Якщо грошей вистачає лише на один проєкт, чи є сенс проводити діалог? Так, якщо існує реальний вибір між допустимими альтернативами або можливість визначити черговість, мінімальні послуги й наступні кроки. Коли вибір повністю визначений безпековими чи правовими обов’язками, варто організувати відкрите пояснення, збір фактичних зауважень та контроль виконання. Чи достатньо онлайн-опитування для справедливого розподілу? Онлайн-опитування корисне як один канал збору думок, але доступ до мережі, цифрові навички, повторне голосування і самовідбір учасників можуть спотворювати картину. Значущі бюджетні рішення потребують додаткових даних про потреби, доступних офлайн-способів участі, оприлюднених критеріїв і формального рішення компетентного органу. Як запобігти тому, щоб найактивніша група отримала все? Слід відділити чисельність голосів від доведеності потреб, заздалегідь узгодити критерії, перевірити територіальне представництво, забезпечити окремі канали для малопредставлених груп і повідомити, як враховано шкоду, безпеку та доступність. Саме відкритий розгляд альтернатив зменшує залежність результату від гучності виступів. Чи є зниження кількості скарг ознакою примирення? Саме по собі — ні. Скарг може ставати менше через задоволення потреб, втому, зневіру в процедуру або страх. Потрібно зіставляти кількість звернень із доступністю механізму скарг, виконанням рішень, опитуваннями справедливості та спостереженнями за реальною співпрацею. Чи можна залучати людей, які тимчасово живуть поза громадою? Так, їхній досвід і потреби можуть бути важливими для планування повернення та інфраструктури. Практичний механізм участі має враховувати правовий статус відповідного рішення, можливості письмового чи дистанційного подання та захист персональних даних. Висновок Суперечки через ресурси під час відбудови стають керованішими, коли громада має спільну фактичну основу, відкриті критерії пріоритетності, реальні можливості участі, процедуру захисту прав і зрозумілий контроль виконання. Громадський діалог допомагає виявляти наслідки вибору для різних людей, фіксувати незгоду та знаходити обґрунтовані рішення. Його успіх перевіряють тим, як змінилися розподіл ресурсів, доступ до послуг, підзвітність і здатність мешканців співпрацювати. Ширший контекст цих процесів розкрито у статтях про миробудування та соціальну згуртованість. Пов’язані статті • Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — науковий контекст відновлення мирних суспільних відносин. • Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — як пов’язані співпраця, інституції та стійкість громад. • Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — методичні та етичні умови діалогової роботи. • Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — як аналізувати довіру та співпрацю. • ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга — розбіжності потреб і залучення людей. • Соціальні зв’язки в деокупованих громадах: участь та відновлення — участь у відновленні після окупації. • Можливості й межі примирення після війни в Україні — безпека, справедливість і межі примирення. Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека Відновлення довіри у громадах після окупації: умови безпеки Джерела • Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. https://doi.org/10.1002/crq.230 • International Rescue Committee. (2015). A critical review of community-driven development programs in conflict-affected contexts. https://www.rescue.org/report/critical-review-community-driven-development-programs-conflict-affected-contexts • Jin, K., Yu, S., Xia, B., Ke, Y., Skitmore, M., & Liu, Y. (2024). Exploring the effect of procedural fairness on the social license to operate of resource development projects: A meta-analysis. Resources Policy, 96, 105242. https://doi.org/10.1016/j.resourpol.2024.105242 • OECD. (2022). OECD Guidelines for Citizen Participation Processes. OECD Public Governance Reviews. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/f765caf6-en • Samii, C. (2026). Revisiting community-driven reconstruction in fragile states. In P. Justino (Ed.), Institutional Legacies of Violent Conflict: Development and State-Building in the Shadow of Wartime Institutional Change (pp. 345–365). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/9780197904077.003.0012 • Tsuchiya, A., Miguel, L. S., Edlin, R., Wailoo, A., & Dolan, P. (2005). Procedural justice in public health care resource allocation. Applied Health Economics and Health Policy, 4(2), 119–127. https://doi.org/10.2165/00148365-200504020-00006 • United Nations Development Programme. (2024). Call for participation in the competition “Inclusive Recovery Planning”. https://www.undp.org/ukraine/news/call-participation-competition-inclusive-recovery-planning • United Nations Development Programme. (2025). A new way to rebuild Ukraine’s schools: UNDP and Spain engage communities in shaping change. https://www.undp.org/ukraine/press-releases/new-way-rebuild-ukraines-schools-undp-and-spain-engage-communities-shaping-change • United Nations Development Programme. (2026). EU4Recovery: Empowering Communities in Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/projects/eu4recovery-empowering-communities-ukraine-eu4recovery • Верховна Рада України. (1997). Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», № 280/97-ВР (чинна редакція). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр • Верховна Рада України. (2024). Закон України «Про публічні консультації», № 3841-IX (дата набрання чинності за офіційним статусом). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3841-20 • Wang, Q., & Guan, Z. (2023). Can Sunlight Disperse Mistrust? A Meta-Analysis of the Effect of Transparency on Citizens’ Trust in Government. Journal of Public Administration Research and Theory, 33(3), 453–467. https://doi.org/10.1093/jopart/muac040 • White, H., Menon, R., & Waddington, H. (2018). Community-driven development: Does it build social cohesion or infrastructure? A mixed-method evidence synthesis. 3ie Working Paper 30. International Initiative for Impact Evaluation. https://doi.org/10.23846/WP0030

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE — дослідницький інструмент для вимірювання відносин між людьми, соціальними групами та інституціями, виявлення напружень і пошуку обґрунтованих напрямів суспільних змін. Його результати допомагають побачити, де громади мають ресурси співпраці, які групи відчувають небезпеку, як населення оцінює інституції та які чинники пов'язані з бажаними суспільними результатами. Щоб коректно прочитати SCORE, потрібно одночасно враховувати зміст індикатора, шкалу, вибірку, рік дослідження, порівнюваність вимірювань і межі статистичних висновків. Опис методики SeeD та пояснення ПРООН задають цю логіку. Що таке SCORE і навіщо його створили Абревіатура SCORE походить від Social Cohesion and Reconciliation Index — «Індекс соціальної згуртованості та примирення». Метод розробили за участю Центру сталого миру та демократичного розвитку SeeD, Програми розвитку ООН (ПРООН) і партнерів у межах досліджень миробудування. Його методологія виникла на Кіпрі у 2012 році, а згодом застосовувалася в різних суспільних контекстах. Завдання інструмента — перетворювати складні уявлення про довіру, безпеку, групові відносини та громадянську участь на показники, які можна досліджувати, порівнювати й використовувати для відповідальних рішень. SeeD: загальна методологія. Слово «індекс» у назві вказує на систему вимірювань. У практичних звітах SCORE на одній дослідницькій платформі можуть співіснувати багато окремих індикаторів, підсумкові виміри та моделі взаємозв'язків. Тому фраза «SCORE громади дорівнює 6,8» сама по собі позбавлена достатнього змісту: спочатку треба встановити, який саме показник отримав це значення. Оцінка довіри до місцевих установ, сприйнятої небезпеки чи готовності до співпраці відповідає на різні запитання. ПРООН про застосування SCORE. SCORE застосовують для опису стану суспільства, порівняння територій і груп, відстеження змін, перевірки гіпотез про пов'язані чинники й визначення пріоритетів програм. Метод поєднує соціальну психологію, соціологію, статистику, дослідження врядування та миробудування. Науковий статус результату залежить від дизайну конкретного дослідження: добре сплановане репрезентативне опитування дає сильні описові висновки про визначену сукупність; перевірка того, чи спричинила певна програма зміни, потребує додаткового оцінювального дизайну. Методологія SCORE; STROBE: правила звітування про спостережні дослідження. Що саме вимірює індекс Горизонтальна соціальна згуртованість Горизонтальний вимір описує взаємини людей і груп: готовність допомагати одне одному, досвід спільної дії, прийняття різноманітності, відчуття належності до суспільства, сприйняття інших груп як джерела загрози. У цьому вимірі важливі конкретні зв'язки, які дозволяють людям спільно долати проблеми. Поняття соціальної згуртованості ширше за один її окремий індикатор. У звіті reSCORE 2024 горизонтальний вимір становлять п'ять показників: соціальна толерантність; плюралістична українська ідентичність; належність до країни; співпраця в громаді; сприйняття соціальної загрози. Останній показник має зворотну нормативну спрямованість: сильніше відчуття загрози може вказувати на напруження, тому високий бал тут потрібно тлумачити за точним формулюванням шкали й напрямом її кодування. ПРООН, звіт reSCORE 2024. Вертикальна соціальна згуртованість Вертикальний вимір стосується стосунків людей із суспільними інституціями. Він охоплює сприйняття здатності влади дослухатися до громадян, підзвітність представників влади та відчуття власної громадянської відповідальності. Ці складники можуть змінюватися в різних напрямках: людина здатна зберігати високу громадянську активність одночасно зі зниженням оцінки діяльності інституцій. ПРООН, reSCORE 2024. Звідси випливає важливе методологічне правило. Якщо в суспільстві зростає недовіра до певних установ, це говорить про конкретний інституційний вимір і потребує аналізу причин, підзвітності та практик врядування. Воно не визначає автоматично рівень солідарності між громадянами. Підходи до вимірювання інституційної довіри докладно розглядають настанови ОЕСР 2017 року і оновлені настанови 2026 року. Примирення та інші результати, що становлять інтерес Поняття примирення в початковій назві SCORE пов'язане з наближенням груп, які перебували в конфлікті, та можливістю відновлення суспільних відносин. У різних країнах дослідники формують показники відповідно до локального змісту конфлікту: ставлення до інших груп, бажання взаємодіяти, підтримка прав людини, ставлення до насильства або до суспільних рішень. ПРООН: визначення згуртованості та примирення. У контексті російської агресії проти України результати опитувань про співпрацю, діалог і суспільні зв'язки потрібно читати разом із факторами безпеки, правами постраждалих і відповідальністю за злочини. Вищі показники відкритості до діалогу не створюють морального обов'язку спілкуватися з особами, які завдали шкоди, погоджуватися на примирення чи відмовлятися від справедливості. Безпечний міжгруповий діалог передбачає добровільність та повагу до асиметрії влади. Як утворюються оцінки SCORE Від суспільного питання до анкети Кожна хвиля дослідження починається з формулювання суспільних питань і консультацій із зацікавленими сторонами. Дослідники визначають необхідні поняття, добирають запитання з бібліотеки показників або адаптують їх до контексту, проводять опитування й аналізують дані. У типовій методиці індикатор спирається на декілька запитань, а придатність об'єднаної шкали перевіряється психометричними та статистичними процедурами. SeeD: побудова показників SCORE. Це означає, що слово «довіра» або «безпека» в назві показника має операційне визначення: конкретний набір запитань, на які відповідали конкретні люди. Різні способи формулювання запитань можуть змінювати розуміння поняття, а розбіжності у перекладі, контексті чи складі вибірки впливають на можливість зіставлення хвиль. Відповідальна інтерпретація починається з анкети, опису шкал і технічного додатка. Шкала від 0 до 10 Значення SCORE зазвичай подають на шкалі 0–10. У загальному описі методики 0 відповідає відсутності вимірюваного явища, а 10 — його сильному прояву. Це стандартизована оцінка індикатора, яку побудовано з відповідей респондентів, а не частка людей у відсотках. SeeD: як читати SCORE. Уявімо умовну оцінку «співпраця в громаді — 7,2». Вона означає порівняно виражений вимірюваний рівень відповідного явища на шкалі цього дослідження. З неї не випливає, що саме 72 відсотки мешканців співпрацюють або що 72 відсотки громадян задоволені громадою. Для таких тверджень потрібні окремі показники часток і точні формулювання відповідей. Так само оцінка 8,0 не означає, що стан громади «на 60 відсотків кращий», ніж за оцінки 5,0. Порядок значень зручний для сприйняття, проте зміст кожного балу залежить від властивостей шкали. До висновку про подвоєння певного явища за переходу від 3 до 6 немає підстав: нуль шкали тут є операційною межею, а не гарантією абсолютного нуля соціального явища. Які показники бажано бачити високими Висока громадянська співпраця, довіра або відчуття безпеки можуть характеризувати ресурс суспільства. Високий показник сприйнятої загрози, дискримінації чи ворожості може, навпаки, вказувати на проблему. Звіт інколи використовує зворотно закодований показник на кшталт «відсутність соціальної загрози». Назва шкали, її запитання та напрям кодування визначають, чи високий бал є сприятливим. У reSCORE 2024 відповідний показник у різних місцях звіту представлено через рівень або відсутність сприйнятої соціальної загрози; потрібно звіряти саме назву в таблиці й пояснення у словнику показників. Повний звіт reSCORE 2024. Порівнювати оцінки різних понять також потрібно обережно. Наприклад, 8 балів належності до країни й 5 балів підзвітності влади говорять про різні характеристики суспільства. Висновок полягає в профілі сильніших і слабших сторін, а не в єдиному рейтингу людських якостей. Як читати карти, таблиці та діаграми Теплові карти: де саме спостерігається явище Теплова карта показує просторовий розподіл оцінок: за областями, районами, містами або іншими одиницями, які охопила вибірка. Колір зазвичай кодує місце на шкалі 0–10. Однаковий відтінок означає близькі оцінки за одним індикатором і визначеною шкалою кольорів; відмінність у кольорі ще не доводить статистично значущої різниці. SeeD: heatmaps і тлумачення результатів. Перед порівнянням двох громад слід перевірити межі території, дати збору даних, обсяг підвибірки, ваги, відсутні території та статистичну невизначеність. У невеликій громаді окремий показник може мати ширший інтервал невизначеності, ніж на загальнонаціональному рівні. Порівняння варто проводити на однаковому рівні узагальнення: область з областю, а населення певної вікової групи — із відповідною групою за належних умов. Порівняння хвиль: що змінилося Якщо за однаковим визначенням показника громада отримала 5,8 у першій хвилі та 6,4 у наступній, арифметична різниця становить +0,6 пункту. Це описана зміна оцінки. Її статистична переконливість залежить від дисперсії, обсягу вибірки, дизайну опитування, ваг, припущень аналізу й того, чи порівнюються ті самі люди або дві незалежні вибірки. На інформаційній сторінці ПРООН наведено орієнтир 0,5 пункту для суттєвої відмінності SCORE. Він корисний як приклад прикладного порогу уваги, але сам по собі не замінює довірчий інтервал, стандартну похибку або перевірку статистичної гіпотези. Зміна на 0,4 може бути важливою для великої уразливої групи; зміна на 0,7 за малої нерепрезентативної підвибірки може залишатися ненадійною. Опис SCORE від ПРООН; STROBE: подання оцінок і невизначеності. Додатково варто розрізняти статистичну, практичну та суспільну значущість. Статистична значущість стосується узгодженості даних із певною статистичною моделлю. Практична — масштабу зміни для реального життя людей. Суспільна — її ваги з огляду на права, потреби, безпеку й рівність доступу до ресурсів. Моделі зв'язків: які чинники пов'язані з результатом Діаграми шляхів у SCORE показують статистичні взаємозв'язки між індикаторами та обраними наслідками. Лінії можуть відображати позитивний або негативний напрям зв'язку, а товщина — його умовну силу в побудованій моделі. Дослідники застосовують регресійні методи, аналіз мереж і структурне моделювання, щоб знайти можливі напрями для дослідження та програмного втручання. SeeD: path analysis. Приклад умовної моделі: краща оцінка доступності місцевих послуг пов'язана з вищою інституційною довірою. Такий результат може підказати гіпотезу, що покращення послуг підвищить довіру. Але також можливі зворотний вплив, роль соціально-економічного становища, досвіду дискримінації або невиміряних факторів. Саме тому назви «чинник впливу» та «прогностичний фактор» у звітах треба читати як терміни дослідницької моделі; причинний висновок вимагає незалежного обґрунтування. Повторні дослідження та панельні дані допомагають установлювати часовий порядок змін. Вони посилюють аналіз, проте саме повторне спостереження ще не усуває впливу прихованих чинників. Для твердження, що певна програма спричинила поліпшення, потрібно перевірити альтернативні пояснення, добір учасників, порівняльну групу й можливі паралельні суспільні події. Загальні принципи прозорого представлення таких даних викладено в публікації von Elm та співавторів. Кластерний аналіз: для кого різняться потреби Кластерний аналіз статистично групує респондентів із подібними профілями відповідей. Він може допомогти побачити групи з високою громадянською участю і низьким відчуттям захищеності або поєднання довіри до сусідів із недовірою до інституцій. Після побудови кластерів дослідники описують їхній склад і пов'язані характеристики. SeeD: cluster analysis. Такі групи є результатом аналітичної процедури, залежної від обраних змінних і алгоритму. Їх не варто сприймати як природні незмінні типи громадян або використовувати для таврування районів і спільнот. Для планування підтримки важливі перевірка стійкості кластерів, консультації з учасниками та відкритість до пояснень, яких анкета не врахувала. SCORE, reSCORE і SHARP: як розрізняти українські дослідження SCORE до повномасштабного вторгнення В Україні SCORE застосовували з 2015–2016 років. Окремі хвилі досліджували громадянські настанови, соціальну довіру, відчуття безпеки, доступ до послуг, ситуацію на сході України, досвід внутрішньо переміщених осіб та інші питання. Географія, способи опитування і спеціальні вибірки змінювалися. SeeD: історія українських хвиль. У 2021 році дослідження включало загальнонаціональну частину та додаткові територіальні й цільові компоненти. Цифри з різних частин такого проєкту не можна автоматично об'єднувати або використовувати для загальнонаціональних висновків без урахування дизайну. Наприклад, надвибірка певних громад забезпечує детальніший аналіз цих громад, але потребує ваг або окремої інтерпретації для оцінки населення країни. Методичний опис SCORE Ukraine. reSCORE після 2022 року Після повномасштабного російського вторгнення методологію адаптували до завдань стійкості, відновлення та відбудови. Назва reSCORE означає переорієнтовану систему вимірювань, яка зберігає наступність частини індикаторів та одночасно враховує нові обставини. Зміна фокусу пояснює, чому звіт за 2024 рік треба зіставляти з 2021 роком на рівні сумісних показників, а не за припущенням, що повний набір шкал лишився незмінним. Звіт про тенденції reSCORE 2024. Дослідження reSCORE 2023 і 2024 років охоплювали підконтрольні уряду території в межах відповідного часу, із зазначеними в методології географічними винятками та додатковими цільовими підвибірками. У 2024 році основну інформацію отримали від 7758 респондентів, а панельний компонент включав 646 осіб, опитаних у 2023 та 2024 роках. Дані мешканців тимчасово окупованих територій, які не ввійшли до вибірки, не можуть бути безпосередньо представлені загальним показником. SeeD: опис вибірки reSCORE 2024. SHARP як споріднений інструмент SHARP — окрема серія досліджень потреб, соціальної згуртованості та стійкості населення, створена з використанням підходів SCORE. Її хвилі застосовували телефонні опитування й інші схеми вибірки. Частина показників сумісна з SCORE або reSCORE, але назва спільної методологічної родини не гарантує тотожності кожної шкали. При порівнянні потрібно дивитися, які саме запитання залишилися однаковими. ПРООН: SHARP, третя хвиля. Що показали дослідження України Стійка належність до країни та плюралістична ідентичність У звіті reSCORE 2024 відзначено високі оцінки належності до України та плюралістичної української ідентичності. Автори описують відносну стійкість цих показників під час триваючої війни. Водночас загальна оцінка згуртованості вимагає аналізу й інших складників: співпраці у громадах, ставлення до різних соціальних груп, рівня сприйнятих загроз і довіри до інституцій. ПРООН: тенденції 2024 року. Плюралістична ідентичність у межах цієї моделі відображає уявлення про рівноправну належність людей різного етнічного або релігійного походження до української політичної спільноти. Це соціально-психологічний показник сприйняття спільності. Він не замінює аналізу конкретних правових механізмів громадянства, історичних обставин чи індивідуального досвіду дискримінації. Розбіжність між громадянською відповідальністю та оцінкою інституцій Звіт reSCORE 2024 описує помітне зниження оцінок турботи влади й підзвітності інституцій порівняно з попереднім роком, тоді як відчуття громадянського обов'язку залишається відносно високим. Це приклад того, чому горизонтальні та вертикальні виміри потрібно читати окремо. ПРООН: звіт за 2024 рік. Авторські пояснення причин падіння оцінок інституцій є аналітичними гіпотезами, пов'язаними з контекстом війни, очікуваннями громадян та оцінкою діяльності влади. Окреме спостереження за балами не дозволяє встановити внесок кожного чинника. Для програм практичнішим є запитання, які конкретні процедури зворотного зв'язку, доступності послуг і підзвітності можна покращити та як перевірити результати. Територіальні та демографічні відмінності Обласні профілі показують неоднакові поєднання громадянської співпраці, довіри, соціальної толерантності й сприйнятих загроз. Важливо також аналізувати розбіжності за віком, досвідом вимушеного переміщення, становищем громади та іншими характеристиками, для яких дослідження забезпечує достатню кількість спостережень. ПРООН: горизонтальні відносини за reSCORE 2023. Територіальна відмінність у балах сама собою не визначає характеру мешканців. Її можуть пояснювати безпекова ситуація, доступ до роботи й послуг, руйнування інфраструктури, переміщення населення, історичний досвід місцевих інституцій та особливості опитування. Використовувати рейтинг для приниження громади методологічно хибно й небезпечно з погляду суспільної довіри. Наскільки надійні дані SCORE Репрезентативність і межі узагальнення Репрезентативність належить до чітко визначеної досліджуваної сукупності. Опитування жителів територій, доступних дослідникам у певний період, дає дані про цю сукупність за умов відповідності вибірки та належного коригування. Воно не автоматично представляє людей, які проживають на тимчасово окупованих територіях, за кордоном або не могли взяти участь через переміщення, небезпеку, відсутність зв'язку чи інші перешкоди. SeeD: охоплення reSCORE. Зважування відповідей зменшує окремі диспропорції у відомих характеристиках вибірки. Воно не гарантує усунення всіх зміщень, пов'язаних із недосяжністю окремих груп. У зоні бойових дій сама можливість відповісти на запитання може бути пов'язана з рівнем безпеки, соціальними ресурсами та досвідом насильства. Під час читання звіту потрібно знаходити розділ про вибірку, територіальні винятки, метод опитування й ваги. Психометрична якість індикаторів Якщо явище вимірюється кількома запитаннями, дослідники мають обґрунтувати, чому їх можна поєднувати. До релевантних характеристик належать узгодженість запитань, змістова й конструктна валідність, розуміння формулювань різними групами та стабільність шкали між хвилями. Перевірка якості не зводиться до одного числового показника надійності. SeeD: обґрунтування індикаторів. Показник «відчуття соціальної загрози» відображає сприйняття респондентів у межах конкретного опитування. Він не є автоматичним доказом існування об'єктивної загрози від групи, яку згадують респонденти. Так само оцінки інституційної довіри є даними про суспільне сприйняття, а фактичну якість послуг чи порушення прав потрібно встановлювати додатковими незалежними джерелами. Валідність порівнянь між роками Порівняння 2021, 2023 і 2024 років має враховувати зміни анкет, територіального охоплення, режиму збору даних і соціального контексту. Автори звіту reSCORE 2024 прямо відзначають, що частину індикаторів адаптували між 2021 та 2023 роками, тоді як набір індикаторів 2023 і 2024 років є однаковим. Це дає підстави порівнювати сумісні вимірювання за умов контролю інших відмінностей дизайну. ПРООН: звіт reSCORE 2024, методологія. Коли змінюються водночас і запитання, і доступні території, і склад респондентів, просте віднімання балів має обмежене пояснювальне значення. Дослідники повинні показати, які компоненти залишилися порівнюваними та як перевірено стабільність висновку. Статистична й причинна визначеність Описові карти й таблиці дають емпіричну картину розподілу відповідей. Статистичні моделі визначають асоціації та умовні прогнози. Доказ причинної дії програми потребує дизайну оцінювання, який відрізняє вплив втручання від інших подій. Для моніторингу суспільного стану SCORE має значну прикладну цінність; підтвердження ефективності конкретного втручання становить окреме дослідницьке завдання. STROBE: спостережні дослідження; Оцінювання програм миробудування. Великий обсяг вибірки підвищує точність деяких оцінок, але не компенсує помилкове визначення поняття, систематичний зсув вибірки чи невраховані чинники. Якісна інтерпретація поєднує числові оцінки, їхню невизначеність, знання конкретного контексту та незалежні дані. Приклади правильного читання результатів Приклад 1. У громаді посилилася співпраця Припустімо, оцінка співпраці у громаді зросла з 5,9 до 6,5. Коректне формулювання: «Показник співпраці зріс на 0,6 пункту за використаною шкалою; необхідно перевірити зіставність хвиль та статистичну невизначеність». Для висновку про зміни в поведінці слід додати дані про реальну участь у спільних ініціативах, взаємодопомогу або результати конкретних програм. Це умовний навчальний приклад, а не опублікований результат якоїсь громади. Приклад 2. Висока належність до країни співіснує з низькою оцінкою влади Умовний профіль «належність до країни — 8,7; турбота влади — 3,0» описує одночасно сильне відчуття громадянської належності та слабшу оцінку конкретної інституційної характеристики. Його можна використати для постановки дослідницьких питань про доступність послуг, підзвітність і зворотний зв'язок. Подібний контраст обговорюється у звіті reSCORE 2024, але наведена пара тут слугує насамперед прикладом логіки тлумачення. Приклад 3. Модель назвала громадянську участь «чинником довіри» Правильний висновок: «У моделі активніша громадянська участь статистично пов'язана з вищою довірою за врахованих змінних». Наступний крок — сформулювати програмну гіпотезу, передбачити ризики, виміряти вихідний рівень довіри й перевірити зміну у відповідному дослідницькому дизайні. Програма, яка залучила більше учасників, ще не довела збільшення довіри: кількість заходів, якість участі й суспільний результат є різними показниками. SeeD: прогностичні моделі. Як використовувати SCORE під час планування програм Визначити проблему точно Починати слід із конкретного небажаного стану: низька співпраця між сусідами, недоступність адміністративних послуг, недовіра до місцевої установи, нерівність участі або підвищене відчуття загрози серед певної групи. Один загальний показник «згуртованості» рідко дає достатньо інформації для вибору заходів. До показників SCORE потрібно додати консультації із громадою й дані про фактичні умови життя. Перевірити гіпотезу про механізм змін Якщо планується програма діалогу, важливо визначити, яке саме ставлення чи поведінку вона має змінити, у кого, за яких умов і протягом якого часу. Для програми доступності послуг ключовими можуть бути довіра, підзвітність і відчуття справедливості процедури. Для спільних проєктів — взаємодопомога, реальна участь і рівномірність розподілу можливостей. Показники слід добирати до механізму, а не навпаки. Докладніше про це йдеться в матеріалі про оцінювання програм миробудування. Передбачити порівняння та безпечне збирання даних Для оцінювання бажано мати вихідний рівень, повторне вимірювання, зрозумілу групу порівняння там, де це здійсненно й етично, а також попередньо визначені критерії успіху. Потрібно пояснити людям мету опитування, захистити їхні дані та забезпечити добровільність. Питання про пережите насильство, окупацію, дискримінацію й страх можуть бути чутливими; безпека респондентів має перевагу над повнотою анкети. Досліджувати можливу шкоду Навіть якщо середній показник покращився, програма може створити ризик для частини учасників: посилення недовіри, соціальний тиск, загрозу розкриття особистого досвіду, конфлікт навколо розподілу допомоги чи небажане залучення до контакту. Тому поряд із середніми оцінками потрібно аналізувати відмінності між групами, скарги, повідомлення про порушення безпеки й можливість безпечної відмови. Дивіться небажані наслідки діалогових програм. Перевіряти результати після завершення фінансування Покращення настроїв одразу після заходу може виявитися короткочасним. Потрібні подальші спостереження, дані про фактичну поведінку та перевірка того, чи зберігаються умови для співпраці. Для інституційних реформ особливо важливі довгострокова передбачуваність рішень, доступність процедур і можливість оскарження. SCORE може бути складником такої системи моніторингу поряд з адміністративними й якісними даними. Етика інтерпретації в умовах війни Російська збройна агресія проти України створює правову, безпекову й моральну реальність, яку не можна підміняти усередненими психологічними оцінками міжгрупової дистанції. Індекс описує сприйняття людей та соціальні відносини. Він не встановлює міжнародно-правову відповідальність, не визначає правомірність насильства і не дає дозволу вимагати від постраждалих прощення. У дослідженнях деокупованих громад, переміщених людей і осіб, які пережили порушення прав, особливого значення набувають безпека, конфіденційність, чутливість анкети, добровільність, можливість відмовитися від відповіді та коректність способу представлення малих груп. Оприлюднення детальних географічних або демографічних профілів може створювати небезпеку в умовах активного насильства. Практичне рішення про деталізацію даних потрібно приймати з урахуванням захисту респондентів і ситуації в громаді. Програми соціальної згуртованості мають зважати на нерівність ресурсів і влади, можливість примусу та фактичні потреби постраждалих. Покращення середніх показників співпраці має суспільну цінність за умови збереження прав людини, доступу до правосуддя, визнання шкоди та гарантій її неповторення. Методологія адаптації SCORE до України; ПРООН: горизонтальні зв'язки в Україні. Типові помилки під час цитування SCORE • Перетворення бала 0–10 на відсоток населення без окремих даних про частки відповідей. • Оголошення кожної різниці від 0,5 пункту статистично значущою без перевірки вибірки й невизначеності. • Об'єднання горизонтальної та вертикальної згуртованості в одне твердження про «єдність» без уточнення вимірів. • Порівняння різних хвиль без перевірки тотожності запитань, територій, вибірок і способів опитування. • Приписування причинного впливу чинникові, який лише статистично пов'язаний із результатом. • Перенесення оцінок окремої області або доступної підвибірки на населення всієї України. • Ототожнення сприйнятої соціальної загрози з об'єктивною небезпечністю певної групи. • Використання кластерів респондентів для стигматизації людей, громад або переміщених груп. • Оголошення програми ефективною на підставі зростання показника без перевірки альтернативних пояснень і можливих небажаних наслідків. Ці помилки мають спільне джерело: заміну точного змісту вимірювання загальним політичним або публіцистичним висновком. Надійне використання індексу ґрунтується на відкритому описі методів, обмежень і невизначеності. ОЕСР: вимірювання довіри; STROBE. Контрольні запитання перед використанням цифри SCORE • Який саме індикатор виміряно і як сформульовано його запитання? • Чи означає вищий бал сприятливий або небажаний стан? • Які люди й території увійшли до вибірки, а які залишилися поза нею? • Чи наведено ваги, обсяг підвибірки та статистичну невизначеність? • Чи збереглися визначення й метод збору даних між роками? • Чи йдеться про описову різницю, статистичну асоціацію або підтверджений причинний ефект? • Які додаткові якісні, адміністративні та безпекові дані потрібні для рішення? • Чи може спосіб оприлюднення результату зашкодити певній групі або створити хибне враження щодо відповідальності за насильство? Поширені запитання SCORE — це один показник чи система індикаторів? SCORE є системою досліджень та показників. Конкретний звіт може представляти окремі шкали, тематичні виміри, карти й моделі зв'язків. Читачеві потрібно знати, назву якого індикатора подано біля цифри. ПРООН: як використовувати SCORE. Що означає оцінка 7 із 10? Вона означає відносно виражений рівень конкретного вимірюваного явища у стандартизованій шкалі. Її зміст залежить від запитань і напрямку кодування. Вона не означає автоматично 70 відсотків респондентів і не є індивідуальним психологічним діагнозом. SeeD: пояснення шкали. Чи завжди 0,5 пункту означає значущу зміну? ПРООН використовує різницю 0,5 пункту як прикладний орієнтир для інтерпретації. Статистична значущість і точність оцінки потребують даних про похибку, вибірку та спосіб аналізу. Самого арифметичного порогу недостатньо. ПРООН: SCORE. Чи можна порівнювати SCORE 2021 із reSCORE 2024? Можна порівнювати ті індикатори, для яких автори забезпечили змістову й методологічну сумісність, із урахуванням територіальних та вибіркових відмінностей. Переорієнтація дослідження після 2022 року змінила частину рамки вимірювання. ПРООН: reSCORE 2024. Чи доводить SCORE ефективність програми примирення? Індекс допомагає вибирати показники, визначати вихідний стан і простежувати зміни. Для висновку про причинний ефект програми потрібний належний дизайн оцінювання. Саме поліпшення бала після заходу цього ще не доводить. SeeD: методологія; Оцінювання програм. Чи можна за SCORE назвати громаду конфліктною або «неготовою до миру»? Кожен індикатор характеризує вимірюваний аспект суспільного стану в межах певної вибірки. Моральне оцінювання мешканців і ярлики щодо громад виходять за межі такого вимірювання. Відповідальні рішення враховують права людей, безпеку, місцевий контекст та причини розбіжностей. Чи означає соціальна згуртованість готовність пробачити агресору? Суспільна згуртованість може виявлятися в солідарності, взаємодопомозі, підтримці правосуддя й демократичних інституцій. Особисте прощення, міжгрупове примирення, припинення насильства та юридична відповідальність становлять різні процеси. Показники згуртованості не встановлюють обов'язку прощати. Висновок Індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE створює систематичну картину суспільних відносин і допомагає ставити точні запитання про співпрацю, довіру, загрози та відновлення. Його основна цінність полягає у поєднанні контекстного вимірювання з аналізом групових і територіальних відмінностей. Надійне тлумачення вимагає називати конкретний показник, читати шкалу 0–10 згідно з її визначенням, перевіряти порівнюваність хвиль, ураховувати невизначеність і відокремлювати статистичний зв'язок від доведеного впливу. Для України результати SCORE та reSCORE є важливими джерелами знань про суспільні зв'язки під час російської агресії та відбудови, а рішення на їхній основі мають поважати безпеку, гідність, права постраждалих і відповідальність за завдану шкоду. Пов’язані статті • Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження • Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання • Небажані наслідки діалогових програм: як виявляти й запобігати шкоді • Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій • Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека • Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Джерела • Biloskurskiy, O., & Zurabashvili, T. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends Based on reSCORE 2024, with Comparative Insights from reSCORE 2023 and SCORE 2021. Centre for Sustainable Peace and Democratic Development; UNDP. Звіт. • Centre for Sustainable Peace and Democratic Development (SeeD). (без дати). SCORE Methodology: The SCORE Vocabulary, Indicators, Heatmaps, Path Analysis. Методологія. • Centre for Sustainable Peace and Democratic Development (SeeD). (без дати). SCORE Eastern Ukraine: Methodology and How to Read SCORE. Опис хвиль та інтерпретації. • Centre for Sustainable Peace and Democratic Development (SeeD). (без дати). Methodological Approaches in Ukraine: SCORE, reSCORE and SHARP. Методологія українських досліджень. • Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD). (2017). OECD Guidelines on Measuring Trust. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9789264278219-en. • Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD). (2026). Updated OECD Guidelines on Measuring Trust and Trust Drivers in Public Institutions. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/cdc4c319-en. • United Nations Development Programme (UNDP). (без дати). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. Офіційний огляд. • United Nations Development Programme (UNDP). (2024). Social Cohesion in Ukraine: Trends based on reSCORE 2023 and SCORE 2021 Indices (Part I). Звіт. • United Nations Development Programme (UNDP). (2024). Social Cohesion in Ukraine: Understanding Horizontal Relations based on reSCORE 2023 Index (Part II). Звіт. • United Nations Development Programme (UNDP). (2024). SHARP: Assessing Social Cohesion, Resistance, and People’s Needs in Ukraine Amid Russian Full-Scale Invasion — Wave 3. Звіт. • von Elm, E., Altman, D. G., Egger, M., Pocock, S. J., Gøtzsche, P. C., & Vandenbroucke, J. P. (2007). The Strengthening the Reporting of Observational Studies in Epidemiology (STROBE) Statement: Guidelines for Reporting Observational Studies. PLoS Medicine, 4(10), e296. https://doi.org/10.1371/journal.pmed.0040296.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Участь постраждалих у миробудуванні — це добровільне залучення людей, які зазнали насильства, переслідування, вимушеного переміщення та інших наслідків війни, до формування суспільних рішень, їх виконання й оцінювання. Її основа — право людини впливати на рішення, що стосуються власної безпеки, доступу до допомоги, правосуддя, відбудови та майбутнього громади. Участь можлива через самоорганізацію, консультації, представництво в дорадчих органах, громадський контроль, спільне планування відновлення, участь у програмах правосуддя перехідного періоду та захищені механізми зворотного зв’язку. Людині не потрібно публічно описувати пережите насильство, щоб мати право на голос. Відмова від участі має поважатися так само, як згода. Наукові дані свідчать, що змістовна участь може підтримувати суб’єктність постраждалих, видимість їхніх потреб і якість суспільних рішень. Одночасно дослідження виявляють символічне включення без повноважень, ризики нерівного представництва, порушення конфіденційності й розчарування через невиконані обіцянки. Тому успіх програми визначається реальним впливом, безпекою та підзвітністю організаторів, а не кількістю запрошень. de Waardt і Weber, 2019; Bachmann, 2025. В Україні ці питання розглядаються в умовах російської агресії, що триває. Внутрішньосуспільний діалог, участь у місцевій відбудові та захист прав постраждалих мають враховувати відповідальність за агресію, асиметрію загроз і потребу в гарантіях неповторення насильства. Примирення, прощення й контакт із винуватцями не є умовами отримання допомоги або представництва. ООН, 2023. Визначення, науковий статус і межі поняття Постраждалі — неоднорідна спільнота людей, які зіткнулися з втратами життя та здоров’я, руйнуванням житла, насильством, розлукою з близькими, вимушеним переміщенням, обмеженням прав або безпеки. У соціальній роботі поняття охоплює потреби й досвід різних груп, але для конкретного кримінального або компенсаційного провадження юридичний статус визначається спеціальними правилами. Соціальна самоідентифікація, психологічний досвід і процесуальний статус розрізняються. Миробудування охоплює соціальні, психологічні та інституційні дії задля запобігання відновленню насильства, безпечного співіснування і відновлення здатності громад співпрацювати. Правосуддя перехідного періоду включає встановлення істини, відповідальність, відшкодування шкоди та інституційні гарантії неповторення. Участь у комітеті з відбудови, в судовому провадженні й у процедурі подання заяви про збитки має різні юридичні підстави та наслідки. ООН, 2023. Дослідницьке поле поєднує психологію миру, політичну психологію, соціологію, дослідження правосуддя та врядування. Воно розглядає не тільки переживання окремих людей, а й розподіл повноважень, групові норми, легітимність інституцій, доступність процедур і наслідки суспільних рішень. Психологічні механізми вивчають разом із конкретними матеріальними й правовими умовами участі. Як сформувалися підходи до участі постраждалих Тривалий час постраждалих переважно залучали до свідчень або консультацій. Згодом дослідження й практика правосуддя перехідного періоду звернулися до їхньої ролі як організованих політичних учасників, спроможних визначати пріоритети та контролювати рішення. Аналіз колумбійського досвіду засвідчив розрив між формальною присутністю та реальним впливом на щоденну роботу механізмів правосуддя. de Waardt і Weber, 2019. Аналіз мирних угод 1990–2016 років показує, що закріплені обіцянки інклюзивності можуть відтворювати аполітичний образ «уразливої жертви» та залишати поза увагою відмінності за гендером, політичними позиціями й соціальним становищем. Це пояснює, чому визнання страждань не гарантує доступу до влади або можливості визначати порядок денний. Jamar, 2021. Порівняльні дослідження самоорганізації постраждалих у різних країнах вказують на значення стійких партнерств, фінансових та організаційних ресурсів, власного представництва й доступу до осіб, які ухвалюють рішення. Ці роботи забезпечують важливу якісну доказову основу, але не підтверджують універсальної ефективності єдиної моделі залучення. Impunity Watch, 2024; Impunity Watch, 2026. Психологічні механізми: суб’єктність, довіра й визнання Відчуття впливу на власне життя Коли людина може обирати формат участі, висувати пропозиції та бачити їхній шлях до рішення, вона отримує досвід впливу на суспільні умови, що визначають її життя. Це важливий потенційний механізм зміцнення суб’єктності. Його реалізація залежить від відповідності заявлених повноважень реальним діям інституцій. Процедурна справедливість Прозорість правил, можливість висловити позицію, повага до гідності та зрозумілі пояснення рішень впливають на сприйняття інституцій. Організатор має пояснювати, які пропозиції прийнято, які відхилено і на яких підставах. Процес, що обіцяє участь і приховує причини рішень, ризикує зруйнувати довіру. Процедурна справедливість. Солідарність і розбіжності між постраждалими Спільні дії можуть посилювати підтримку, видимість потреб і здатність захищати права. Водночас люди мають різні цілі: одні прагнуть кримінальної відповідальності, інші — матеріального відновлення, медичних послуг, пошуку близьких або безпечного повернення. Різницю пріоритетів необхідно визнавати й не приховувати вимогою одностайності. Ризик розчарування і психологічної шкоди Емпіричне дослідження впровадження мирної угоди в Колумбії показало, що залучення громадян не завжди покращує реалізацію домовленостей. Невідповідність між очікуваннями та діями посадовців, а також хибне тлумачення пріоритетів створюють небажані наслідки. Ця знахідка підтримує вимогу точних обіцянок і реальної підзвітності. Bachmann, 2025. Систематичний критичний огляд 58 емпіричних досліджень участі потерпілих у кримінальному правосудді показав відмінності самих форм участі, результатів і способів оцінювання. Докази з кримінального процесу не можна автоматично переносити на громадське миробудування; вони передусім нагадують, що «участь» потрібно визначати через конкретні дії та наслідки. Holder і Englezos, 2024. Рівні участі: інформація, консультація, співрішення Інформування Люди отримують зрозумілу інформацію про мету, бюджет, строки, можливі ризики, організаторів і порядок ухвалення рішень. Інформування є необхідним підґрунтям вільного вибору, але саме по собі не створює повноважень. Консультація Постраждалі можуть висловити потреби через опитування, інтерв’ю, слухання або конфіденційні канали. Якісна консультація завершується мотивованою відповіддю: які пропозиції враховано, які рішення залишилися незмінними і чому. Досвід насильства не обов’язково має ставати предметом обговорення. Спільне планування й ухвалення рішень Представники можуть мати визначені повноваження щодо порядку денного, критеріїв відбору проєктів, бюджетних пріоритетів, контролю виконання й оцінювання. Для цього потрібні доступ до документів, достатній час, належне інформування та право фіксувати окрему думку. Назва дорадчого органу сама по собі не підтверджує наявності впливу. Самоорганізація та незалежний контроль Об’єднання постраждалих можуть самостійно розробляти ініціативи, моніторити програми, збирати інформацію про потреби за безпечними правилами та публікувати оцінки. Фінансування, технічна й правова підтримка мають зберігати право критично оцінювати діяльність донорів чи органів влади. Impunity Watch, 2024. Головне питання до кожного формату участі — яке конкретне рішення постраждалі здатні змінити? Якщо таке рішення не визначене, процедуру треба переглянути, уточнивши повноваження й підзвітність. Права, які повинна забезпечувати програма Інформована та добровільна згода До початку організатор пояснює завдання, формат і тривалість участі, можливі ризики, використання інформації, спосіб звернення зі скаргою та можливість припинення взаємодії. Згода на консультацію відрізняється від згоди на фотографування, запис, публікацію імені, поширення свідчення чи передавання персональних даних третім особам. Межі відкликання вже переданих офіційним органам матеріалів слід повідомляти заздалегідь. ВООЗ, 2007; ВООЗ, 2026. Гідність, приватність та доступність Людина має право на шанобливу взаємодію, доступний формат інформації, можливість прийти із супроводом, скористатися допоміжними засобами комунікації й обрати безпечний спосіб висловлювання. Організатор має передбачити потреби людей з інвалідністю, старших людей, ВПО, батьків із дітьми та інших груп без примусової публічної ідентифікації їхнього досвіду. ООН: участь людей з інвалідністю у мирних процесах. Захист від примусу й залежності Отримання соціальної, медичної, гуманітарної або іншої належної допомоги не можна ставити в залежність від участі в публічному заході чи підтримки наперед визначеної позиції. Організатор повинен усунути ризик, що людина погоджується лише зі страху втратити виплати, послуги, прихисток або можливість звернутися по правову допомогу. Інформація про правосуддя й відшкодування Можливості встановлення істини, притягнення винуватців до відповідальності, подання заяв про шкоду та участі в громадському плануванні регулюються різними правилами. Фасилітатор має давати точну інформацію про доступні процедури й направляти до компетентних установ, не обіцяючи виплат, судових результатів або процесуальних статусів. ООН, 2023. Представництво: чий голос чують і хто надає мандат Постраждалі не утворюють єдиної групи з однаковим досвідом та політичними поглядами. Навіть авторитетна громадська організація представляє конкретних людей і визначене коло інтересів. Досвід насильства є важливим джерелом знання, але сам по собі не дає одній особі права говорити від імені кожного постраждалого. Jamar, 2021. Відбір і перевірка повноважень Потрібні прозорі критерії висування, правила делегування, тривалість мандата, процедури відкликання, управління конфліктом інтересів та умови звітування перед людьми. Там, де публічний відбір становить загрозу, можливі конфіденційні способи делегування. Головне — перевірність мандата й можливість представлюваних людей впливати на позицію представника. Запобігання нерівному доступу Участь може бути фактично закритою для людей без коштів на транспорт, вільного часу, інтернету або доступного приміщення. Варто передбачити компенсацію необхідних витрат за прозорими правилами, час зустрічей із урахуванням догляду за дітьми, можливість дистанційного чи письмового внеску і відповідні формати для людей із порушеннями слуху або зору. Різноманітні канали зворотного зв’язку Поряд із делегованими представниками потрібен окремий спосіб подати позицію чи скаргу, якщо людина не погоджується з рішенням організації. Анонімізовані консультації, конфіденційні інтерв’ю й незалежна процедура оскарження захищають тих, хто остерігається публічності або належить до малопредставленої групи. Дослідження політики включення вказують на небезпеку вузького відбору учасників. Jamar, 2018. Безпека: фізичний, психологічний, цифровий та правовий виміри Фізична безпека До запрошення оцінюють ризики обстрілів, мінної небезпеки, переслідування, розкриття адрес і переміщень, погроз учасникам та їхнім родинам. Потрібні конкретні умови місця зустрічі, маршруту, доступу до укриття, способу екстреного зв’язку та права зупинити захід. За небезпеки перевагу віддають індивідуальним захищеним каналам або відкладають зустріч. Психологічна безпека Постраждала людина може обговорювати майбутні потреби громади без детального повторення історії насильства. Не слід примушувати розповідати про втрати, порівнювати тяжкість страждань, публічно оцінювати реакції чи ставити прощення умовою діалогу. Фасилітатор погоджує правила паузи, виходу із зустрічі, супроводу та добровільного звернення по професійну допомогу. ВООЗ, 2007. Чутливий до насильства підхід передбачає передбачуваність, можливість вибору та повагу до меж. Психологічне виснаження після зустрічі або небажання говорити не означають конкретного клінічного діагнозу; групову поведінку й окремі реакції не можна використовувати для самовільної психіатричної оцінки. Конфіденційність і цифрова безпека Організатори визначають, яку інформацію збирають, хто має до неї доступ, де і як довго вона зберігається, кому її можуть передати і як реагують на витік. Ім’я, фото, місце проживання, записи розмови або сам факт присутності можуть створювати ризики. Для дистанційної участі потрібні захищені канали, перевірка приватності простору й правила запису. ВООЗ, 2026. Особливі випадки ризику Інформація про сексуальне насильство, дітей, свідків воєнних злочинів, людей на окупованих територіях та родини зниклих безвісти вимагає підвищеного захисту. Збирають лише необхідні дані й забезпечують доступ фахівців із відповідною підготовкою. У питаннях документування сексуального насильства слід спиратися на спеціалізовані етичні рекомендації, а не загальний сценарій громадських слухань. ВООЗ, 2007; ВООЗ, 2026. Асиметрія влади та примусове примирення Пряма зустріч постраждалого з особою, причетною до насильства, становить окреме рішення і потребує належного правового й безпекового оцінювання. Її неможливо вважати стандартною умовою миробудування. Продовження насильства, реальні погрози, нерівність ресурсів або відсутність визнання шкоди можуть робити контакт небезпечним. Постраждалі мають право відмовитися від нього без осуду й втрати послуг. Український контекст: війна, відбудова та права Відновлення місцевих послуг У громадах, постраждалих від російської агресії, змістовна участь може стосуватися черговості відбудови житла, доступу до медичних і освітніх закладів, транспорту, укриттів, адміністративних послуг та підтримки родин. Учасникам необхідно надати доступ до критеріїв відбору проєктів і можливість впливати на пріоритети без розголошення приватних обставин. Соціальна згуртованість. Деокуповані громади та різний досвід війни Повернення, вимушене переміщення, життя під окупацією та втрати породжують різні потреби. Різноманітність досвіду не є свідченням провини чи нелояльності. Участь слід будувати через захищені канали та рівний доступ до рішень, уникаючи публічного примусу обговорювати питання, що можуть загрожувати учасникам або потребують правового розгляду. ВПО і приймаючі громади Практичні спільні рішення стосуються житла, освіти, охорони здоров’я, зайнятості й використання місцевої інфраструктури. Важливо залучати як ВПО, так і мешканців приймаючих громад, відокремлюючи реальні проблеми ресурсів від стереотипів. ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга. Реєстр збитків для України Створений у межах Ради Європи Реєстр збитків для України приймає заяви та докази про втрати і шкоду, заподіяні агресією Російської Федерації. Він реєструє відповідні заяви для подальшого розгляду майбутнім компенсаційним механізмом; сам Реєстр не визначає розміру компенсації й не здійснює виплат. Реєстр збитків: офіційні пояснення. У вересні 2026 року Рада Європи повідомила про відкриття всіх передбачених категорій заяв, а підготовка міжнародної компенсаційної комісії продовжується. Актуальні правила необхідно перевіряти в Реєстрі збитків і на порталі Дія. Подання заяви про шкоду та участь у плануванні відбудови — два окремі процеси. Рада Європи, 2026. Міжнародне кримінальне правосуддя Міжнародний кримінальний суд має спеціальні правила участі потерпілих. Отримання інформації про провадження, подання матеріалів, звернення щодо участі та рішення судової палати — різні процесуальні етапи. Організатори громадських програм мають скеровувати до офіційних процедур і не обіцяти процесуального статусу. Міжнародний кримінальний суд: ситуація в Україні; загальні положення щодо потерпілих. Практичний порядок створення безпечної програми участі Крок 1. Визначити предмет рішення та межі влади Письмово встановлюють, які рішення відкриті для змін, кому належать остаточні повноваження, які бюджети й ресурси доступні та які правові обмеження діють. Консультація, заявлена як спільне ухвалення рішень, повинна надавати учасникам відповідні повноваження. Строки розгляду пропозицій і спосіб звітування фіксують до початку. Крок 2. Провести оцінку ризиків До набору учасників перевіряють фізичну, правову, цифрову й психологічну безпеку; необхідність згоди на обробку даних; доступні формати; можливість повністю анонімізованого звернення; порядок зупинення заходу. Для сексуального насильства застосовують підвищені етичні правила. ВООЗ, 2026. Крок 3. Забезпечити незалежне представництво Оголошують критерії добору, терміни мандата, можливість делегування й відкликання, правила конфлікту інтересів та захищені канали для людей, які не згодні з представником. Надають організаційну підтримку тим, хто має транспортні, цифрові або комунікативні бар’єри. Крок 4. Отримати окрему інформовану згоду Перед участю пояснюють мету і ризики, порядок зберігання даних та умови виходу з процесу. Згоду на фото, відео, оприлюднення імені й використання свідчень збирають окремо. Учасник може обрати письмовий, усний, дистанційний або представницький формат там, де це сумісно з процедурою. Крок 5. Зробити вплив видимим Кожна пропозиція отримує відповідь: прийнята, частково прийнята, відкладена або відхилена з поясненням. Ведуть журнал рішень, визначають відповідального за реалізацію й публікують безпечну для персональних даних інформацію. Розбіжності між учасниками документують без примусу до одностайності. Крок 6. Встановити незалежний механізм скарг та оцінювання Скарги на розголошення інформації, тиск, дискримінацію чи невиконані обіцянки повинні прийматися через зрозумілий канал. Оцінюють доступність, вплив на рішення, задоволеність процесом, дотримання безпеки та небажані наслідки; результати повертають людям і коригують програму. Як оцінювати ефективність без хибних висновків Число зустрічей і присутніх описує лише охоплення. Важливіші показники — можливість вплинути на порядок денний, зміни в документах і бюджетах, частка рекомендацій із мотивованою відповіддю, різноманітність представлених груп, функціонування механізму скарг і дотримання конфіденційності. Дані про невдоволення та проблеми також є необхідною складовою оцінювання. Для перевірки причинного впливу втручання потрібні адекватні порівняльні дизайни, спостереження в часі та оцінка контексту. Коли дослідження обмежене інтерв’ю учасників і звітом організатора, коректно описувати їхній досвід та зафіксовані зміни. Не слід стверджувати, що програма доведено забезпечує мир, відновлює довіру або знижує ризик насильства в кожній громаді. Bachmann, 2025. Необхідно окремо відстежувати небажані наслідки: втрату приватності, нові ризики для учасників, вимушене самоусунення людей без ресурсів, психологічне виснаження й посилення конфліктів через несправедливий відбір. Безпечна програма здатна виявляти проблеми та змінюватися на підставі такого зворотного зв’язку. Поширені запитання Чи зобов’язана постраждала людина брати участь? Участь є добровільною можливістю. Людина може зосередитися на безпеці, родині, відновленні здоров’я й життєвих обставин. Відмова від публічних заходів не повинна зменшувати доступ до належної допомоги, прав і захисту. Чи потрібна зустріч із кривдником або винуватцем насильства? Для багатьох завдань миробудування прямий контакт не потрібний. За наявності загрози, нерівності влади чи примусу така зустріч є небезпечною. Прощення й примирення належать до особистих рішень і не можуть бути нав’язані. Прощення: що це і чому воно не означає виправдання шкоди. Хто може говорити від імені постраждалих? Особа чи організація, яка має конкретний мандат від визначеної групи та звітує перед нею. Наявність досвіду насильства або медійної впізнаваності не створює права автоматично представляти всіх. Корисні паралельні канали для індивідуальних і конфіденційних позицій. Чи можна долучитися без публічного розкриття імені? Для багатьох громадських консультацій можливі конфіденційні чи анонімізовані канали. Конкретні правила залежать від формату та нормативних вимог. Організатор зобов’язаний заздалегідь повідомити, які відомості будуть відомі посадовцям чи іншим учасникам. Чи доводить участь, що довіра в громаді відновилася? Ні. Участь може створювати умови для обґрунтованої довіри, якщо рішення виконуються, а процедури залишаються справедливими. Порушені обіцянки можуть мати протилежний наслідок. Оцінювати потрібно не тільки присутність, а й якість рішень, безпеку та досвід різних груп. Bachmann, 2025. Чи означає внесення заяви до Реєстру збитків призначення виплати? Реєстр приймає та фіксує заяви і докази для подальшого компенсаційного механізму. Він самостійно не визначає сум виплат і не є компенсаційним фондом. Оновлення процедур слід перевіряти в офіційних роз’ясненнях Реєстру збитків. Що робити, якщо участь стала небезпечною? Скористатися правом припинити участь, обмежити передавання додаткових даних, звернутися через захищений канал скарги та, за потреби, отримати незалежну правову допомогу. Якщо існує безпосередня загроза, першочерговим завданням є особиста безпека, а організатор зобов’язаний активувати заздалегідь визначений порядок реагування. Пов’язані статті Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — базові механізми та завдання миробудування. Психологія миру — наукові підходи до мирних відносин. Соціальна згуртованість — довіра, включеність та зв’язки в громадах. Процедурна справедливість — чесність процесу й сприйняття рішень. Відновна справедливість — відповідальність і відновлення після заподіяння шкоди. ВПО та приймаюча громада — участь і потреби місцевих спільнот. Позитивний і негативний мир — умови тривалого суспільного миру. Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій Інституційна довіра після конфлікту: відновлення та обмеження Участь жінок у миробудуванні: умови, бар’єри та доказовість Джерела Bachmann, T. (2025). Does citizen participation promote peace agreement implementation? Evidence from Colombia. Cooperation and Conflict. https://doi.org/10.1177/00108367251374478. Council of Europe. (2026, 30 September). Register of Damage for Ukraine now fully open for compensation claims. https://www.coe.int/en/web/kyiv/-/register-of-damage-for-ukraine-now-fully-open-for-compensation-claims. de Waardt, M., & Weber, S. (2019). Beyond Victims’ Mere Presence: An Empirical Analysis of Victim Participation in Transitional Justice in Colombia. Journal of Human Rights Practice, 11(1), 209–228. https://doi.org/10.1093/jhuman/huz002. Holder, R. L., & Englezos, E. (2024). Victim participation in criminal justice: A quantitative systematic and critical literature review. International Review of Victimology, 30(1), 25–49. https://doi.org/10.1177/02697580231151207. Impunity Watch. (2024). Overview report: How victims organise, advocate and resist. https://www.impunitywatch.org/publications/overview-report-victim-participation/. Impunity Watch. (2026). From solidarity to participation: Elevating victim agency in political negotiation processes. https://www.impunitywatch.org/publications/report-victim-agency-political-processes/. International Criminal Court. (n.d.). Victims. https://www.icc-cpi.int/about/victims. International Criminal Court. (n.d.). Victims: Ukraine. https://www.icc-cpi.int/victims/ukraine. International Federation of Red Cross and Red Crescent Societies. (n.d.). Survivor-centred approach. https://pgi.ifrc.org/survivor-centred-approach. Jamar, A. (2018). Victims’ Inclusion and Transitional Justice: Attending to the Exclusivity of Inclusion Politics. PeaceRep, University of Edinburgh. https://peacerep.org/publication/victims-inclusion/. Jamar, A. (2021). The Exclusivity of Inclusion: Global Construction of Vulnerable and Apolitical Victimhood in Peace Agreements. International Journal of Transitional Justice, 15(2), 284–308. https://doi.org/10.1093/ijtj/ijab014. Register of Damage for Ukraine. (n.d.). General: Functions, scope and claims. Council of Europe. https://rd4u.coe.int/en/faq/general. United Nations. (2023). Guidance Note of the Secretary-General on Transitional Justice: A Strategic Tool for People, Prevention and Peace. https://peacemaker.un.org/en/documents/guidance-note-secretary-general-transitional-justice-strategic-tool-people-prevention-and. United Nations, Department of Political and Peacebuilding Affairs. (n.d.). Ensuring the equal participation of people with disabilities in peace processes. https://dppa.un.org/en/news/ensuring-the-equal-participation-of-people-with-disabilities-in-peace-processes. World Health Organization. (2007). WHO ethical and safety recommendations for researching, documenting and monitoring sexual violence in emergencies. Geneva: WHO. https://www.who.int/publications/i/item/9789241595681. World Health Organization. (2026). Putting women first: ethical and safety recommendations for research on violence against women. Geneva: WHO. https://www.who.int/publications/i/item/9789240125582.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Діалог в українських громадах під час війни — це організоване, добровільне й безпечне обговорення спільних проблем між людьми та групами, чиї інтереси, досвід війни, доступ до ресурсів або можливості впливати на місцеві рішення відрізняються. Його практичне призначення полягає в тому, щоб виявити потреби, зменшити ризик ворожого протистояння, налагодити відповідальну взаємодію та виробити рішення, які можна перевірити й виконати. Під час російської агресії проти України до цих завдань додаються вимоги фізичної та інформаційної безпеки, захисту постраждалих, поваги до прав людини й усвідомлення реальної нерівності можливостей учасників. Громадський діалог охоплює зустрічі між місцевими жителями й внутрішньо переміщеними людьми, обговорення розподілу допомоги, доступності послуг, відновлення інфраструктури, повернення населення, підтримки родин військовослужбовців та взаємодії з органами влади. Мета й склад учасників визначають, чи потрібні саме діалог, публічна консультація, спільне планування або інша процедура. Наукові огляди вказують, що міжгрупові втручання працюють по-різному залежно від історії відносин, умов безпеки та інституційного середовища; універсальної моделі для кожної громади немає (Чегаїч-Кленсі та Галперін, 2024; Гультман і Муса, 2025). Що означає діалог у громаді під час війни У психології миру діалог розглядають як процес взаємодії, у якому учасники можуть описати власний досвід, почути інші позиції, прояснити причини напруги та дослідити способи спільної дії. Для організованого міжгрупового діалогу важливі тривалість, фасилітація, правила участі й увага до суспільної нерівності. Огляди Дессель і Рогге та Франтелл, Майлза й Руве описують різні цілі цих програм: від розвитку взаєморозуміння до громадянської участі й соціальних змін (огляд 2008 року; огляд 2019 року). Діалог у громаді має чітку предметну відмінність від міжнародних переговорів щодо припинення російської агресії. Місцеві жителі можуть обговорювати розміщення переселенців, безбар’єрний доступ до адміністративних послуг, відновлення шкіл або правила громадської участі. Від них не можна вимагати узгодженої оцінки агресії чи примирення з тими, хто вчиняв насильство. Визнання відповідальності за порушення прав і потреб постраждалих є вихідною умовою етичного процесу. Діалог, громадські консультації, медіація та примирення Громадська консультація збирає думки щодо рішення, яке має ухвалити визначений орган. Фасилітований діалог допомагає групам прояснити досвід, інтереси та можливості взаємодії; він може передувати консультації чи супроводжувати її. Медіація передбачає структуровану роботу із конкретним спором сторін за участю нейтрального посередника в межах прийнятої процедури. Спільне планування перетворює обговорення на проєкт із виконавцями, ресурсами та строками. Примирення стосується глибших змін у відносинах, відповідальності й відновленні справедливості; воно може лишатися недосяжним або неприйнятним для окремих постраждалих. Коли місцевій владі потрібно пояснити вже ухвалене рішення, інформаційна зустріч може бути доречною, однак називати її діалогом із можливістю спільного впливу означало б створити оманливі очікування. Коли людина звертається по захист після насильства, пріоритетом є безпечна допомога та належні процедури, а не зустріч із заподіювачем шкоди. Про відмінність процесів докладніше йдеться в матеріалах про міжгруповий діалог та справедливість і примирення після насильства. Чому війна змінює місцеві відносини Війна одночасно посилює взаємну підтримку та створює нерівномірні втрати. Моніторингова місія ООН документує масштабну шкоду цивільному населенню, переміщення людей та руйнування інфраструктури (ООН, лютий 2026 року). Люди різняться досвідом евакуації, окупації, служби, втрати близьких, руйнування майна, безробіття й розлуки із сім’єю. Зростає конкуренція за житло, місця в освітніх закладах, медичні послуги, гуманітарну допомогу й кошти відбудови. Публічні рішення можуть сприйматися через запитання: кого почули, чиї потреби визначили пріоритетними та чи пояснили критерії розподілу ресурсів. Українські дослідження соціальної згуртованості reSCORE 2024 і SHARP дають змогу описувати соціальні зв’язки, довіру, відмінності між групами й потреби населення в умовах повномасштабного вторгнення. Вони є важливою діагностикою суспільного контексту, хоча самі по собі не доводять результативності окремої діалогової програми (ПРООН, reSCORE 2024; ПРООН, SHARP, 2024). Групова належність, загроза та справедливість Психологічна напруга зростає, коли люди сприймають рішення як загрозу безпеці, гідності чи доступу своєї групи до значущих ресурсів. Формуються узагальнення на кшталт «нам ніколи не допомагають» або «вони не розуміють наших втрат». Водночас реальні економічні труднощі та непрозорі процедури можуть бути самостійними причинами конфлікту. Завдання організаторів — перевіряти конкретні обставини, відокремлювати факти від припущень та забезпечувати зрозумілі правила рішень. Інакше обговорення емоцій залишить матеріальні причини напруги незмінними. Тривога щодо майбутнього, гнів через несправедливість, сором, провина вцілілого або розчарування в установах можуть визначати тон розмови. Такі переживання потребують уважного ставлення, проте їх наявність не дозволяє встановлювати психологічний діагноз. Учасники можуть одночасно підтримувати спільні національні цілі й мати гострі суперечки щодо конкретних місцевих рішень. Саме тому соціальна згуртованість не вимірюється відсутністю незгоди: для неї важливі довіра, справедливі процедури та реальна спроможність діяти разом. Нерівність можливостей говорити й бути почутими Рівна тривалість виступів не забезпечує рівного впливу. Представник адміністрації може контролювати бюджет і доступ до послуг, а людина, яка залежить від тимчасового житла чи допомоги, може боятися втратити підтримку після відкритої критики. Військовослужбовці, люди з інвалідністю, літні мешканці, батьки маленьких дітей і ті, хто виїхав, стикаються з різними бар’єрами участі. Ведучий має врахувати їх до початку зустрічі, а не лише запропонувати всім висловитися по черзі. Контекстна увага до владних асиметрій відповідає рекомендаціям сучасного огляду міжгрупових втручань (Чегаїч-Кленсі та Галперін, 2024). Які теми варто обговорювати в українських громадах Предмет діалогу визначають через спільну проблему та можливість реального впливу. До порядку денного варто включати питання, для яких є законні, безпечні та практично здійсненні варіанти рішень. Громада може почати з невеликої спільної справи, а згодом перейти до складніших тем, якщо учасники бачать виконання попередніх домовленостей. Внутрішнє переміщення і життя приймаючої громади Питання житла, реєстрації потреб, доступу до шкіл, черг у медичних закладах, працевлаштування, розподілу гуманітарної допомоги та участі нових жителів у громадських рішеннях часто потребують спільних правил. Публічний діалог може допомогти встановити, які проблеми спричинені браком ресурсів, які — складністю процедур, а які — хибними уявленнями про інші групи. Матеріали ОБСЄ для переселенців і тих, хто їх приймає, пропонують прикладні підходи до комунікації у воєнних умовах; це рекомендації для практики, а не результати клінічних досліджень (ОБСЄ, матеріали для громад). Учасників варто запрошувати як людей із різними потребами, а не наділяти статусом представників «усіх переселенців» чи «всіх місцевих». Для детального аналізу інтеграції, довіри й соціальної напруги вже існує окрема українська стаття «ВПО та приймаюча громада». У місцевому діалозі ця тема має завершуватися конкретним рішенням: наприклад, єдиними доступними критеріями подання заяв, погодженим способом інформування або спільною перевіркою доступності послуг. Повернення людей, реінтеграція та деокуповані території Після повернення мешканців можуть виникати відмінності у сприйнятті безпеки, власності, доступу до документів і послуг, досвіду життя в окупації чи вимушеного від’їзду. Зустріч потрібно відділяти від перевірок можливих правопорушень та офіційних процедур встановлення фактів. Публічне обговорення не має перетворюватися на вимогу розкрити особисту історію окупації, пройти колективне виправдання або довести лояльність перед сусідами. Чутливі випадки потребують конфіденційної допомоги та компетентних установ. У деокупованій громаді першими темами можуть стати доступ до води й медичних послуг, інформування про небезпечні зони, підтримка людей із порушеннями мобільності та прозорі способи подання заяв на відновлення. Рішення про саме проведення зустрічі ухвалюють після оцінки поточної безпеки, а не з припущення, що факт звільнення території автоматично створює безпечні умови для масових зібрань. Потреби військових, ветеранів та їхніх родин Місцеве обговорення може стосуватися доступності адміністративних послуг, освіти дітей, адаптації робочих місць, безбар’єрного середовища, підтримки родин загиблих і зниклих безвісти, організації громадських просторів. Необхідно запрошувати людей із відповідним досвідом, зберігаючи право відмовитися і говорити лише про питання, які вони самі вважають прийнятними. Жодна група не зобов’язана публічно викладати особисті втрати або підтверджувати свою «готовність до повернення». Такі діалоги мають координуватися з наявними соціальними й адміністративними послугами. Психотерапевтична допомога та лікування психічних розладів становлять окрему сферу; громадське обговорення їх не замінює. Етичність участі визначається можливістю контролювати власне розкриття інформації, а не кількістю емоційних свідчень, почутих під час заходу. Ресурси, допомога, відбудова та бюджетні пріоритети Діалог особливо корисний, коли існує реальний вибір між допустимими способами дії. Наприклад, громада обговорює, чи першочергово відновлювати амбулаторію, транспортне сполучення або доступність тимчасового укриття. Організатори повинні до зустрічі оприлюднити межі фінансування, критерії правомірності витрат і те, хто ухвалює остаточне рішення. Після зустрічі потрібні протокол альтернатив, пояснення вибору та графік зворотного зв’язку. Коли ресурси обмежені, запрошення до «єдності» без пояснення критеріїв розподілу може посилити недовіру. Визнання різних потреб передбачає прозорість даних, доступні процедури оскарження та участь тих, на кого рішення вплине найбільше. Для цих процесів доречно застосовувати принципи конфліктної чутливості у миробудуванні. Мовні, культурні, поколіннєві й символічні розбіжності Питання культурного життя, шкільних просторів, пам’ятних дат, назв вулиць або способів вшанування можуть викликати сильні почуття. Для їх обговорення потрібні перевірені факти, пояснення чинних норм, повага до людської гідності й зрозуміла компетенція органу, який ухвалює рішення. Діалог може допомогти почути різні мотиви та потреби, однак права людей і юридично встановлені обов’язки не ставляться на голосування заради психологічного комфорту присутніх. Учасники можуть мати різний досвід втрат і вшанування. Їм слід дозволяти говорити про наслідки пропонованих рішень для повсякденного життя, не примушуючи розповідати про події, які вони прагнуть залишити приватними. Якщо зустріч перетворюється на взаємні звинувачення, ведучий має право зупинити її, переоцінити формат та повернутися до перевірених фактів. Наукові механізми: як діалог може впливати на відносини Міжгруповий контакт іноді зменшує упередження. Великий метааналіз Петтігрю і Тропп узагальнив 515 досліджень і виявив загальну тенденцію до зниження упередження після контакту. Подальший метааналіз описав роль зменшення тривоги й посилення емпатії. Проте контакт між групами в різних суспільствах не тотожний діалогу в українській громаді під час обстрілів або після окупації. Перенесення середнього результату досліджень на кожну локальну програму було б науково необґрунтованим (Петтігрю і Тропп, 2006; Петтігрю і Тропп, 2008). Один із можливих механізмів — прояснення конкретних інтересів замість узагальненого образу іншої групи. Другий — встановлення правил взаємодії, завдяки яким учасники можуть висловити незгоду без приниження. Третій — спільна дія, коли результатом стає виконане рішення, а не лише тепліше ставлення після зустрічі. Четвертий — досвід процедурної справедливості: люди бачать, як сформували порядок денний, хто міг заперечити й чому прийняли певний варіант. Ширший огляд втручань зі зменшення упереджень підкреслює нерівномірну якість доказів і потребу перевіряти тривалість ефектів (Палук та ін., 2021). Огляди практик міжгрупового діалогу містять результати щодо змін у ставленні, усвідомленні нерівності та готовності до громадянської дії, але дослідження різняться дизайном і способом вимірювання. Тому зміни, отримані в університетських або відносно безпечних середовищах, не можуть автоматично підтверджувати ефективність короткої зустрічі в громаді, яка переживає постійні удари та переміщення населення (Дессель і Рогге, 2008; Франтелл та ін., 2019). Межі діалогу: що підлягає обговоренню, а що потребує захисту прав В Україні триває збройна агресія Російської Федерації. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 визначила агресію проти України, а моніторингова місія ООН документує її наслідки для цивільних. Цей правовий і фактичний контекст має значення для психологічної роботи. Громадський діалог може зміцнювати внутрішню співпрацю, налагоджувати послуги й зменшувати локальну напругу, але його не слід будувати на припущенні про рівну відповідальність агресора та постраждалої сторони. Обговорення умов життя різних мешканців не означає перегляду відповідальності за воєнні злочини. Примирення, прощення, довіра, участь у спільній зустрічі та публічне свідчення є різними процесами. Людина може потребувати безпечного доступу до лікарні або житла, не бажаючи відновлювати стосунки з конкретними людьми. Вона може співпрацювати над господарським питанням, зберігаючи дистанцію щодо іншої теми. Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих визначають межі допустимої участі, а можливості й межі примирення після війни в Україні становлять окремий предмет наукового аналізу. Жодна зустріч не може замінити розслідування тяжкого насильства, захисту свідків, відповідальності винних, правового відшкодування або гарантій неповторення. Організаторам важливо наперед визначити, які звернення належать до компетенції громади, а які потрібно передати належним службам без розголошення персональних даних. Якщо організатор не спроможний забезпечити такий маршрут, чутливу тему слід відкласти до створення захисних умов. Коли діалог безпечний: сім умов, які перевіряють до запрошення Фізична та оперативна безпека Місце, час і формат мають відповідати актуальній безпековій ситуації. Важливо забезпечити доступ до укриття, врахувати повітряні тривоги, транспортну доступність, можливість швидкого завершення заходу. Неприпустимо публікувати інформацію, яка може розкрити місцеперебування вразливих людей, особисті маршрути евакуації, чутливі об’єкти чи відомості, що створюють ризик для військових і цивільних. Віртуальна зустріч також потребує керування доступом і належних налаштувань конфіденційності. Добровільна, поінформована й відклична згода Учасник має знати мету зустрічі, її організатора, склад запрошених, теми, порядок використання сказаного, можливість фото- й відеофіксації та межі конфіденційності. Згоду можна відкликати, а від участі чи відповіді на окреме запитання — відмовитися без втрати допомоги, соціальних виплат або доступу до послуг. Запрошення через організацію, від якої людина матеріально залежить, потребує особливої уваги до можливого прихованого примусу. Захист персональних даних і приватного досвіду За замовчуванням слід мінімізувати збір імен, адрес, відомостей про втрати, статус переміщення й іншу чутливу інформацію. Якщо потрібен протокол, він має фіксувати рішення й теми, а не інтимні біографічні розповіді. Правила зберігання й доступу до записів пояснюють до початку заходу. Не можна обіцяти абсолютної конфіденційності в групі, де присутні люди незалежно один від одного; натомість визначають зрозумілі домовленості та можливі обмеження. Врахування асиметрії влади Посадовці й отримувачі допомоги, керівники установ і залежні від них працівники, власники житла й тимчасові мешканці перебувають у нерівних позиціях. Іноді безпечніше спочатку провести окремі консультації або анонімний збір пропозицій. У змішаній зустрічі потрібні правила недопущення тиску, можливість поставити питання без публічної ідентифікації та зовнішній контроль за тим, як влада використовує результати. Доступність та представництво Організатори повинні заздалегідь перевірити фізичну доступність приміщення, можливість дистанційного долучення, потребу в перекладі чи супроводі, час, сумісний із роботою та доглядом за дітьми. Окрему увагу приділяють людям, які залишили громаду, мешканцям віддалених сіл і тим, хто не користується цифровими сервісами. Відсутність цих груп на зустрічі не означає відсутності їхніх потреб. Підготовка ведучого та механізм зупинки Фасилітатор повинен розуміти місцевий контекст, розпізнавати приниження й груповий тиск, володіти процедурою перерви, завершення та переадресації учасників по допомогу. Правила припинення зустрічі погоджують до першої складної дискусії. При очевидній загрозі, повторних образах або розголошенні небезпечної інформації захист людей має перевагу над завершенням запланованого порядку денного. Маршрут подальших дій Потрібно визначити, хто прийме рішення, перевірить його виконання, повідомить тим, хто не був присутній, і куди можна звернутися зі скаргою. Якщо після заходу не існує жодного способу вплинути на проблему, учасникам слід назвати зустріч ознайомчою, а не обіцяти досягнення колективної згоди. Практичні українські методики фасилітації та оцінювання висвітлено у посібнику з адаптації громади до війни і методиці ОБСЄ 2026 року. Коли спільну зустріч слід відкласти або замінити іншим форматом Високий ризик насильства, цілеспрямовані погрози, небезпека встановлення особи учасника, залежність від потенційного кривдника, невизначений порядок роботи з персональними даними й відсутність компетентного ведучого є підставами змінити формат. Якщо людина потребує захисту, юридичного представництва або невідкладної підтримки, спершу організовують доступ до відповідних служб. Організаторам не варто перетворювати групу на простір допитування, публічного визнання вини чи збирання чутливих свідчень. Безпечнішими альтернативами можуть бути окремі розмови з різними групами, захищена анонімна консультація, представницьке опитування, індивідуальні звернення, обговорення конкретного рішення без особистих історій або перенесення зустрічі. Кожен формат має свої обмеження: анонімність може ускладнювати перевірку потреб, а дистанційна участь виключати людей без технічного доступу. Мета полягає в тому, щоб зменшити ризик і зберегти можливість впливати на рішення, а не провести публічний захід за будь-яку ціну. Як організувати діалог: послідовність роботи 1. Сформулювати питання та межі повноважень Організатор записує проблему одним-двома реченнями, визначає, що вже встановлено фактами, які рішення можливі та хто за них відповідає. Питання «чому переселенці і місцеві не довіряють одне одному?» надто широке для одного засідання. Практичніше почати з питання «як оприлюднити єдині зрозумілі критерії розміщення в тимчасовому житлі й забезпечити процедуру оскарження?». Точна постановка знижує ризик взаємних узагальнень. 2. Провести конфліктно чутливе попереднє вивчення До запрошення великих груп проводять конфіденційні розмови з різними сторонами, вивчають дані про ресурси та перевіряють ризики. Потрібно з’ясувати, хто реально контролює рішення, кого можуть виключити, які питання люди вважають небезпечними, як зміниться ситуація після публікації списку учасників. Ця стадія потребує готовності відмовитися від обраного формату, якщо він виявиться шкідливим. 3. Визначити учасників та незалежність фасилітації Склад добирають відповідно до проблеми, залучаючи людей, на яких вплинуть наслідки рішень. Залежність ведучого від однієї зацікавленої сторони варто прямо розкрити. У складних випадках доцільний зовнішній фасилітатор або спільна команда, здатна забезпечити довіру до процедури. Представництво має бути реальним: одного запрошеного переселенця не можна вважати уповноваженим говорити від імені всіх внутрішньо переміщених людей. 4. Погодити безпечні правила і структуру Правила включають заборону погроз, приниження та розголошення приватних відомостей, право не відповідати, порядок перерв і способи звернення до ведучого. Починати варто з конкретних потреб і доступних даних, потім уточнювати розбіжності, формулювати можливі рішення й перевіряти, хто погоджується їх реалізувати. Учасники мають розуміти різницю між пропозицією, рекомендацією та обов’язковим для установи рішенням. 5. Зафіксувати результат і повідомити його громаді Завершальним документом може бути коротка таблиця завдань, відповідальних осіб, строків та способів перевірки. Якщо згоди не досягнуто, чесно фіксують відкриті питання й причини розбіжностей. Публічний звіт не повинен ідентифікувати тих, хто просив приватності. Люди, які не брали участі, мають отримати доступне пояснення результату та канали подання зауважень. 6. Перевірити виконання та небажані наслідки Через погоджений проміжок часу збирають інформацію про виконані дії, доступ до послуг, нові скарги, випадки тиску й довіру до процедури. Сприятливе враження від зустрічі не замінює перевірки, чи змінилися рішення, поведінка установ і повсякденні умови життя. Українська «Методика оцінювання фасилітованого діалогу» ОБСЄ пропонує інструменти для оцінки якості процесу, первинних результатів і можливого впливу. Формати участі: який обрати для різних ситуацій Невелика фасилітована група дає можливість обговорити складні відмінності й забезпечити послідовні зустрічі, але її склад потрібно обґрунтувати та не видавати за повне представництво громади. Відкрита громадська консультація охоплює більше людей, проте може підвищувати ризик публічного осуду. Тематичні робочі групи доречні для послуг та бюджетів, якщо органи влади справді готові розглядати пропозиції. Окремі розмови з уразливими учасниками можуть передувати змішаній зустрічі або повністю її замінити. Дистанційний формат зменшує необхідність пересування, однак потребує захищеного доступу, перевірки учасників та обережності щодо записів. Гібридний захід може дискримінувати віддалених учасників, якщо вони мають менше часу для виступу або не бачать матеріалів. Письмові й телефонні канали важливі для тих, хто не може бути присутнім фізично. Вибір формату слід пов’язати з безпекою, доступністю, конфіденційністю, повноваженнями й характером питання. В українській практиці розроблено посібники з самофасилітації безпеки та адаптації громад до війни. Їхня цінність — в описі організаційних кроків і локальних прикладів; наявність таких посібників сама собою не є експериментальним доказом стійкого зменшення конфліктів (ПРООН, «Самофасилітація безпеки у громаді»; портал «Децентралізація», посібник 2022 року). Що відомо про ефективність діалогу з наукових досліджень Найстійкіший широкий результат стосується міжгрупового контакту: у багатьох дослідженнях він асоціюється зі зниженням упереджень. Умови контакту, якість взаємодії й історія взаємин істотно впливають на результати. Висновок про зменшення упередження за середніх умов не означає, що публічний діалог безпечний для людини, яка пережила насильство, або що він автоматично відновить довіру після окупації (Петтігрю і Тропп, 2006). Спеціалізовані огляди міжгрупового діалогу показують перспективні результати в освітніх та громадських середовищах, але порівнювати програми складно через різні цілі, вибірки та індикатори. Деякі дослідження оцінюють ставлення одразу після заходу, інші — готовність до спільної дії; даних про довгострокові зміни й небажані наслідки менш достатньо. Сучасний міждисциплінарний огляд миробудування наголошує на різниці між тимчасовим зменшенням насильства, міжгруповим співжиттям та інституційними умовами тривалого миру (Франтелл та ін., 2019; Гультман і Муса, 2025). Найсвіжіша українська методична праця ОБСЄ 2026 року розроблена на основі аналізу практики та випробувана в п’яти місцевих процесах. Це підстава використовувати її інструменти для оцінювання, водночас випробування методики в п’яти процесах не доводить причинного впливу діалогів на довіру або безпеку в усіх громадах України (ОБСЄ, опис методики; повідомлення про впровадження). З погляду доказовості доцільно розрізняти встановлену загальну закономірність щодо контакту, неоднорідні результати саме діалогових втручань, практичні рекомендації організацій і гіпотези про те, як механізм спрацює в окремому українському населеному пункті. Висновки обмежуються тим дизайном дослідження, який реально використали: опитування про задоволеність демонструє сприйняття учасників, а не причинне зниження насильства. Можливі небажані наслідки та як їх попереджувати Погано підготовлена зустріч може посилити стигматизацію, закріпити нерівність впливу, створити враження примусу до вдячності за допомогу або змусити постраждалих публічно захищати власний досвід. Коли учасники очікували реального рішення, а організатори використали зустріч лише як символічне підтвердження вже обраної політики, довіра до установ може зменшитися. Дискусія про розподіл ресурсів без відкритих критеріїв може зробити групові межі помітнішими й гострішими. Окремий ризик — повторна травматизація через вимогу детальних свідчень, несподівані звинувачення або присутність людей, яких постраждалий сприймає як небезпечних. Запобігання передбачає окрему оцінку ризиків, право мовчати, добровільність, можливість вийти, доступ до підтримки й відмову від змішаного формату там, де він створює небезпеку. Організатору варто передбачити облік скарг і випадків негативних наслідків, а не фіксувати лише позитивні відгуки. Огляд Чегаїч-Кленсі та Галперіна підкреслює необхідність точного добору втручань до груп, контексту та механізмів змін (Nature Reviews Psychology, 2024). Як оцінювати результат громадського діалогу Якість процесу описують через добровільність, доступність, представництво, дотримання правил безпеки, можливість висловити незгоду та прозорість ухвалення рішень. Безпосередні результати — через уточнені проблеми, погоджені критерії, відповідальних виконавців і коректно задокументовані розбіжності. Середньострокові зміни можуть включати виконані рішення, скорочення повторних скарг, покращення доступу до послуг і зрозумілість громадських процедур. Вимірювання довіри й ставлення потребує уважності: учасники можуть з часом краще оцінювати процедуру, не погоджуючись із конкретним рішенням. Інколи результатом безпечного діалогу є визнання неможливості спільної зустрічі чи чесне встановлення меж співпраці. Для надійнішої оцінки потрібні дані до початку процесу, спостереження після нього, можливість почути тих, хто відмовився від участі, а за можливості — обґрунтоване порівняння з подібними випадками без програми. Це узгоджується з українською методикою оцінювання ОБСЄ. Програмний звіт про проведені зустрічі показує обсяг роботи, але не доводить її ефект. Дані reSCORE і SHARP описують загальні тенденції суспільних відносин, проте за відсутності належного дизайну не встановлюють, що саме певний місцевий діалог змінив довіру. Редакційно коректний висновок формулюють на рівні доступних даних — якість процедури, короткострокова зміна, тривала зміна або причинно встановлений ефект (ПРООН, reSCORE 2024). Практичні орієнтири для органів влади, організацій та мешканців Для органів місцевого самоврядування ключовим є чесне визначення повноважень, публічних критеріїв рішень і каналів зворотного зв’язку. Якщо рішення вимагає нормативної процедури, її потрібно провести належним чином; діалог може допомагати підготувати матеріали й почути ризики, але не замінює правомірного ухвалення акта. Варто виділити відповідального за виконання рішень, а також незалежний спосіб повідомити про тиск чи дискримінацію. Для громадських і гуманітарних організацій пріоритетом є ретельний аналіз безпеки та конфліктної чутливості. Необхідно перевіряти, чи не посилює проєкт відмінності між «отримувачами допомоги» та «тими, хто нічого не отримав», чи доступні правила участі, чи існує процедура зміни плану. Зовнішня підтримка корисна, коли вона підсилює місцеві спроможності й звітність, зберігаючи права людей, а не робить діалог разовим заходом для звітування. Для ведучого важливо утримувати структуру зустрічі, допомагати уточнювати інтереси та повертати дискусію до конкретних рішень, коли виникають узагальнення про групи. Ведучий має бути готовий завершити процедуру заради захисту учасників. Для мешканця корисно перед участю з’ясувати, хто ухвалюватиме рішення, чи записуватимуть висловлювання, кому вони стануть доступні та чи можна отримати відповідь письмово, не відвідуючи зустріч. Приклад: суперечка щодо тимчасового житла У громаді виникла напруга через обмежену кількість місць у тимчасовому житлі. Частина місцевих мешканців вважає, що правила несправедливі; внутрішньо переміщені люди повідомляють про непрозорість процедур і страх втрати житла. Організатори спочатку збирають перевірену інформацію про наявні місця, критерії надання та процедуру оскарження, а тоді окремо консультуються з групами, які залежать від допомоги. Вони з’ясовують, чи можна безпечно проводити спільну зустріч із представниками відповідальної установи. Якщо умови дозволяють, обговорення зосереджується на критеріях, способах інформування, доступності подання заяв і механізмі перегляду рішень. Учасників не просять доводити, хто «більше постраждав від війни». Результатом стає протокол: які документи оприлюднить установа, як пояснить черговість і в який строк повідомить про зміни. Пізніше перевіряють виконання та збирають скарги. Це ілюстративна модель організації процесу, а не опис конкретного доведеного успіху. Поширені запитання Чи доречний діалог у громаді, поки триває війна? Так, коли йдеться про безпечне вирішення конкретних внутрішніх питань і існують реальні можливості захистити учасників. Потреба в доступі до житла, послуг та інформації виникає вже під час війни. Доцільність кожної зустрічі визначають поточні загрози, добровільність участі, захист даних і можливість ухвалити рішення. За небезпечних умов застосовують інші формати або переносять обговорення. Чи має постраждала людина брати участь у зустрічі заради примирення? Ні. Постраждала людина самостійно визначає, чи бажає участі, що готова повідомляти та з ким згодна зустрічатися. Доступ до допомоги й послуг не може залежати від готовності пробачити, відновити стосунки чи публічно розповідати про втрати. Захист прав, відповідальність за насильство та гарантії безпеки мають самостійне значення. Чим діалог відрізняється від громадських слухань? Громадські слухання пов’язані з визначеною процедурою участі у місцевому управлінні; діалог є ширшою формою структурованої взаємодії для прояснення потреб, відносин і спільних рішень. Конкретні юридичні вимоги залежать від виду рішення та чинного порядку його прийняття. Організатори повинні прямо зазначати, який статус має зустріч і чи впливають її результати на офіційне рішення. Чи можна обговорювати досвід окупації в змішаній групі? Лише за належної оцінки ризиків та в межах добровільної, безпечної участі. Публічне свідчення може наражати людину на осуд, розголошення приватних даних або інші небажані наслідки. Якщо йдеться про факти насильства та юридичну відповідальність, потрібні відповідні професійні процедури. Група не повинна перетворюватися на неформальний допит чи «суд громади». Чи слід об’єднувати місцевих жителів і переселенців в одній групі? Склад учасників визначають за предметом розмови й безпекою. Змішана група може бути корисною для узгодження доступу до послуг, але за умов залежності, страху або взаємних погроз краще почати з окремих консультацій. Люди мають право відмовитися від змішаного формату й подати пропозиції іншим способом. Чи обов’язково досягати консенсусу? Ні. Діалог може завершитися чітким визначенням незгоди, спільних фактів, потреб і наступних процедур. Примусове формулювання «усі підтримали» руйнує довіру, якщо учасники висловлювали заперечення. Результатом іноді стає погодження порядку перевірки альтернатив, а не вибір однієї з них. Чи достатньо одного круглого столу, щоб зменшити конфлікт? Одна зустріч може уточнити проблему й створити контакт, але стійкі зміни потребують виконання рішень, послідовної взаємодії та спостереження за наслідками. Докази щодо різних діалогових програм неоднорідні, а короткострокове задоволення учасників не є показником тривалого миру (Франтелл та ін., 2019; Гультман і Муса, 2025). Як зрозуміти, що діалог був успішним? Варто перевірити безпеку й справедливість процедури, доступність участі, відсутність тиску, чіткість результатів, фактичне виконання погоджених дій і можливі негативні наслідки. Довіру можна досліджувати окремо за відповідними інструментами. Якщо організатори обмежилися підрахунком присутніх і позитивних відгуків, вони оцінили проведення заходу, а не його внесок у зміни громади. Пов’язані статті Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — батьківська стаття про суспільні механізми миробудування. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — загальна наукова рамка. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — механізми й підходи до міжгрупового діалогу. Фасилітований діалог у громаді: як організувати безпечний процес — організація та роль ведучого. Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих — права й інформована згода. ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга — адаптація та соціальні зв’язки. Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки — запобігання небажаним наслідкам. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — довіра між групами й установами. Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — відповідальність і відшкодування шкоди. Можливості й межі примирення після війни в Україні — перспективи суспільних відносин після війни. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — як досліджують суспільні зв’язки. Психосоціальна підтримка у миробудуванні та реінтеграції Напруга між переселенцями і приймаючими громадами: як її зменшувати Повернення після вимушеного переміщення: довіра та конфлікти Відновлення довіри у громадах після окупації: умови безпеки Суперечки через ресурси під час відбудови: громадський діалог Соціальні зв’язки в деокупованих громадах: участь та відновлення Джерела Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z. Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. https://doi.org/10.1002/crq.230. Frantell, K. A., Miles, J. R., & Ruwe, A. M. (2019). Intergroup Dialogue: A Review of Recent Empirical Research and Its Implications for Research and Practice. Small Group Research, 50(5). https://doi.org/10.1177/1046496419835923. Hultman, L., & Mousa, S. (2025). From ceasefire to cohesion: An integrated review of peacemaking and peacebuilding. Economic Policy, 40(124), 931–967. https://doi.org/10.1093/epolic/eiaf011. Organization for Security and Co-operation in Europe (OSCE). (2022). Як взаємодіяти у громадах в умовах війни: поради для переселенців і тих, хто їх приймає. https://resources.osce.org/uk/node/514270. Organization for Security and Co-operation in Europe (OSCE). (2026a). Методика оцінювання фасилітованого діалогу. https://www.osce.org/uk/osce-secretariat-exb-support-programme-ukraine/662842. Organization for Security and Co-operation in Europe (OSCE). (2026b). OSCE-supported guide provides dialogue practitioners with a tool to evaluate their efforts (29 May). https://www.osce.org/news/osce-secretariat-exb-support-programme-ukraine/664840. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504. Ukrainian Crisis Media Centre / DOBRE Programme. (2022). Як громаді адаптуватися до війни: посібник із самофасилітації. Портал «Децентралізація». https://decentralization.gov.ua/news/15639. United Nations Development Programme (UNDP). (2021). Самофасилітація безпеки у громаді: методичний посібник. https://www.undp.org/uk/ukraine/publications/samofasylitatsiya-bezpeky-u-hromadi. United Nations Development Programme (UNDP) та партнери. (2024a). Соціальна згуртованість в Україні: тенденції за даними дослідження reSCORE 2024. https://www.undp.org/uk/ukraine/publications/sotsialna-zhurtovanist-v-ukrayini-tendentsiyi-za-danymy-doslidzhennya-rescore-2024. United Nations Development Programme (UNDP) та партнери. (2024b). SHARP: Assessing Social Cohesion, Resistance, and People’s Needs in Ukraine Amid Russian Full-Scale Invasion — Wave 3. https://www.undp.org/ukraine/publications/sharp-assessing-social-cohesion-resistance-and-peoples-needs-ukraine-amid-russian-full-scale-invasion-wave-3-2024. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/. United Nations Human Rights Monitoring Mission in Ukraine. (2026). Four years since the full-scale invasion of Ukraine: Key facts and findings (16 February). https://ukraine.ohchr.org/en/Four-years-since-the-full%E2%80%91scale-invasion-of-Ukraine-key-facts-and-findings-February-2026.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Напруга між переселенцями і приймаючими громадами виникає тоді, коли труднощі спільного життя, нерівномірний доступ до ресурсів або взаємні очікування починають пояснювати через належність людей до груп «місцевих» і «приїжджих». Вона може проявлятися в побутових суперечках, чутках про допомогу, недовірі до рішень влади, униканні контактів, образливих висловлюваннях або відкритих конфліктах. Зменшення такої напруги потребує одночасної роботи з реальними проблемами, правилами ухвалення рішень, безпекою та міжгруповими стосунками. Для України це питання пов’язане з вимушеним внутрішнім переміщенням унаслідок російської агресії, тривалим навантаженням на громади й необхідністю забезпечувати гідні умови життя для різних категорій мешканців. Відмінності в досвіді переселенців і давніх жителів є важливими для розуміння потреб, але не дають підстав приписувати групам єдині риси чи колективну провину. Порівняльний огляд досліджень вимушеного переміщення у понад 30 країнах показує: прибуття переміщених людей саме по собі не означає руйнування соціальної згуртованості; значення мають соціально-економічні умови, державна політика та інституційні рішення. Практичний принцип такий: спочатку визначити, що саме стало предметом суперечки, хто і як зазнав шкоди, які правила або ресурси потребують змін; далі обрати безпечний спосіб розгляду скарги, участі сторін і перевірки виконання домовленостей. Діалог допомагає за відповідних умов, а розв’язання житлового, адміністративного чи дискримінаційного питання вимагає також конкретного рішення уповноваженої установи. Що означає соціальна напруга між ВПО та приймаючою громадою Внутрішньо переміщені особи (ВПО) — люди, які були змушені залишити своє місце проживання, залишаючись у межах країни. Приймаюча громада — місцева спільнота, у якій вони тимчасово або тривало живуть. У повсякденному житті межа між цими категоріями змінюється: людина, яка переїхала, навчає дітей у місцевій школі, працює, сплачує податки, волонтерить і бере участь у спільних справах. Вона є учасницею громади, навіть якщо зберігає зв’язок із попереднім домом або планує повернутися. Соціальна напруга — сукупність настороженості, невдоволення, негативних очікувань і суперечностей, що ускладнюють взаємодію людей чи груп. Вона не є клінічним діагнозом і не має єдиного універсального «рівня» для всієї України. Слід розрізняти повідомлене відчуття несправедливості, задокументовану нерівність доступу, окремий побутовий конфлікт, дискримінаційну практику й систематичну ворожість. Кожне явище потребує іншої реакції. Метою цієї статті є практична робота з конкретною напругою й конфліктами: як їх вчасно помічати, не посилювати, переводити в керовані процедури та оцінювати результат. Ширші питання інтеграції, належності й участі розглянуто в матеріалі «ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга», а загальні механізми ескалації — у статті «Міжгруповий конфлікт». Чому виникає напруга: ресурси, сприйняття справедливості та групові межі Реальний дефіцит і відчуття конкуренції Черги до лікаря, нестача доступного житла, перевантаження шкіл, обмежені робочі місця або транспортні труднощі створюють підстави для невдоволення. Якщо проблема виникла після прибуття нових мешканців, її можуть автоматично приписати переселенцям. Однак причинами часто є сукупність руйнувань, зміни бюджету, нестача працівників, нерівномірне фінансування й попередня вразливість інфраструктури. Реалістична міжгрупова загроза пов’язана зі сприйняттям конкуренції за матеріальні можливості, безпеку або вплив. Важливе саме розрізнення: черга може бути фактично довшою, а твердження «допомогу отримують лише вони» — помилковим; іноді навпаки, підозра про непрозорі правила виявляє реальну проблему. Організатори реагують на обидва виміри: перевіряють факти й дають людям зрозуміле пояснення. Українське дослідження Oliinyk та співавторів (2025) порівняло відповіді 514 ВПО і 850 жителів приймаючих громад, опитаних у червні–липні 2024 року. Загальні оцінки напруги були переважно невисокими, хоча респонденти повідомляли про окремі проблеми й відмінності в сприйнятті. Це опис конкретного опитування, який не дає підстав вважати всі громади однаковими або робити висновки про причинний ефект певної програми. Допомога за різними критеріями та видимість нерівності Адресна підтримка може залежати від факту переміщення, рівня доходу, інвалідності, втрати житла, складу домогосподарства чи інших установлених умов. Люди часто бачать результат — хтось отримав виплату або місце для проживання, — але не бачать критеріїв. У цій інформаційній прогалині виникає припущення про привілеї однієї групи й ігнорування іншої. Процедурна справедливість охоплює ясність правил, однакове застосування критеріїв, можливість подати звернення, пояснення рішення та доступний порядок перегляду. Широкий метааналіз Chan, Bradford і Stott виявив зв’язок між сприйняттям процедурної справедливості й легітимністю установ у дослідженнях поліції. Висновок про конкретні місцеві програми допомоги в Україні потребує окремої перевірки, але механізм вказує, чому повага та передбачувані процедури мають суспільну вагу. Групові узагальнення та чутки Один невдалий досвід взаємодії може перетворитися на історію про всіх «переселенців» або всіх «місцевих». Групові ярлики спрощують складну ситуацію, підтримують взаємну підозру й полегшують виправдання недружньої поведінки. Підсилення відбувається, коли в чатах і соціальних мережах повторюють неперевірені твердження без дати, джерела або конкретного рішення, яке оскаржують. Запобігання чуткам передбачає регулярну публікацію правил, доступну відповідь на конкретні запитання й виправлення помилкової інформації без публічного приниження людини, яка помилилася. Якщо громада дійсно має дефіцит місць у дитсадку, інформаційна кампанія без плану розширення доступу залишить головну причину суперечки. Мова, регіональні відмінності та потреба у визнанні Мовні звички, попередній досвід життя, локальні традиції й переживання війни можуть ставати підставою для непорозуміння. Важливо відділяти конкретну поведінку — наприклад, грубе звертання чи порушення спільного правила — від припущень про походження, мову або біографію людини. Потреба в повазі присутня в обох групах, але обставини вимушеного переїзду створюють додаткову залежність від житла, допомоги й місцевих установ. Право встановлювати безпечні спільні правила не означає права допитувати людину про пережите, вимагати доказів її лояльності чи знецінювати втрати. Російська агресія проти України є визначальним історичним контекстом вимушеного переміщення; місцеві суперечки щодо ресурсів не перетворюють агресора й постраждалих на рівнозначні сторони насильства. Які ознаки показують, що напруга зростає На ранньому етапі можуть з’являтися повторні скарги про несправедливе ставлення, неофіційний поділ заходів на «своїх» і «чужих», взаємне уникання, небажання звертатися до установ або емоційні дописи з колективними звинуваченнями. Ці сигнали потребують перевірки: критика конкретного рішення влади є законною участю, а незгода мешканців щодо бюджету ще не означає міжгрупової ворожнечі. Більш тривожними проявами є систематичне цькування, погрози виселенням, поширення персональних даних, заклики позбавляти людей послуг за походженням, напади або примушування до «публічного примирення». Тут пріоритет належить фізичній безпеці, захисту прав, фіксації фактів і компетентному реагуванню. Проводити групове обговорення замість припинення погроз небезпечно. Для місцевої ради, школи чи гуманітарної організації корисний простий журнал сигналів: дата події, місце, тема, джерело інформації, підтверджені факти, спосіб реагування, результат і потреба в подальших діях. У публічному звіті слід агрегувати дані й вилучати персональні відомості. Кількість скарг може збільшитися після запуску довіреного каналу звернень, тому цей показник сам по собі ще не свідчить про погіршення ситуації. Покроковий алгоритм зменшення напруги в громаді Крок 1. Визначити безпекові межі та відповідальних осіб Перед будь-якою зустріччю з’ясуйте, чи є погрози, переслідування, дискримінаційна відмова в послузі, конфлікт навколо житла або інша ситуація, яка потребує невідкладного захисту. Визначте, хто має повноваження змінити рішення: адміністрація закладу, роботодавець, орган місцевого самоврядування, надавач допомоги чи інша уповноважена інституція. Постраждала людина має право відмовитися від спільної зустрічі з тим, хто їй погрожував або принижував її. Повідомте про доступні способи індивідуального звернення, супроводу та захисту. За безпосередньої небезпеки звертайтеся до відповідних екстрених служб; місцевий фасилітатор не замінює безпекового реагування. Крок 2. Перекласти загальні звинувачення мовою перевірюваних подій Фразу «усім допомагають, крім нас» потрібно розкласти на запитання: про яку програму йдеться, хто її організовує, які критерії, скільки звернень і рішень, де оприлюднено правила, який механізм оскарження? Твердження «переселенці забрали робочі місця» слід зіставити з даними місцевого ринку праці, а не обговорювати як установлену характеристику людей. Визначте три окремі колонки аналізу: підтверджені обставини; досвід і потреби учасників; припущення, які ще належить перевірити. Особисте переживання приниження чи страху заслуговує на уважне ставлення, навіть коли фактичне пояснення події виявилося неточним. Водночас повідомлене переживання не замінює перевірки конкретного звинувачення щодо іншої особи. Крок 3. Дати прозору відповідь про ресурси та правила Організація, що розподіляє кошти або послуги, публікує доступне пояснення: мета програми, джерело фінансування, критерії участі, обмеження, строки, порядок черги, спосіб отримати відповідь і порядок подання скарги. Рішення пояснюють зрозумілою мовою та в доступних форматах, з урахуванням людей без постійного доступу до інтернету. Якщо програма створює непередбачений розрив між групами, слід переглянути дизайн або додати окрему підтримку іншим вразливим мешканцям там, де для цього є повноваження й ресурси. Інформаційна відкритість важлива, але вона не компенсує незаконного чи очевидно несправедливого рішення. Розгляд обґрунтованої скарги має завершуватися дією. Крок 4. Організувати представництво без символічної участі Запросіть людей із різним досвідом: ВПО різного віку, давніх жителів, орендарів, батьків дітей, людей з інвалідністю, працівників установ, представників громадських об’єднань. Склад учасників визначають за темою, а не за принципом «одна людина представляє всіх переселенців». Попередня консультація з кожною групою допомагає визначити ризики та бар’єри участі. Надайте людям можливість впливати на порядок денний, час зустрічі, формулювання проблеми та спосіб одержати результат. Оплачене перевезення, безбар’єрне приміщення, догляд за дітьми чи дистанційний канал можуть бути потрібні для реальної участі. Відмова від публічного виступу не означає відсутності зацікавленості. Крок 5. Обрати формат взаємодії за рівнем ризику Для технічної суперечки щодо черги достатньо відкритого пояснення установи, прийому звернень і процедури перегляду. Для конфлікту сусідів може підійти розмова за чіткими правилами або добровільна медіація. Для накопиченої міжгрупової недовіри доцільні попередні окремі консультації, підготовка фасилітатора й поступова зустріч щодо конкретних спільних потреб. Дослідження контакту між групами дають підстави розвивати співпрацю, але попереджають про ризики. Класичний метааналіз Pettigrew і Tropp пов’язав міжгруповий контакт зі зменшенням упереджень. Натомість метааналіз Paolini та співавторів (2024) виявив, що негативні контакти можуть мати сильніший несприятливий зв’язок із ставленням, ніж позитивні — сприятливий. Отже, примусова чи невдало організована зустріч може погіршити ситуацію. Крок 6. Узгодити невелику кількість перевірюваних рішень Результатом обговорення мають стати конкретні дії: хто публікує критерії допомоги; хто перевіряє чергу; до якої дати школа змінить процедуру реагування на цькування; хто відповідає за доступність приміщення; як і коли учасники побачать результат. Кожна дія потребує відповідального, строку та способу перевірки. Домовленості не можуть зобов’язувати людину відмовитися від правового захисту, замовчати дискримінацію чи пробачити заподіяну шкоду. Компроміс у питанні розкладу спільного приміщення й реагування на погрози належать до різних категорій рішень. Крок 7. Перевірити наслідки й бути готовими змінити програму Через погоджений період поверніться до фактів: чи змінилися черги, доступ до інформації, строки розгляду звернень, повторюваність конкретних інцидентів, відчуття безпеки й задоволеність процедурою? Опитайте учасників конфіденційно, а також людей, які відмовилися від зустрічі. Перевірте, чи не погіршилося становище менш помітних груп. Методика оцінювання фасилітованого діалогу, оприлюднена ОБСЄ 2026 року, пропонує оцінювати якість процесу, початкові результати та вплив. Вона є практичним методичним ресурсом, а не доказом того, що кожна діалогова програма обов’язково зменшує напругу. Що працює краще в конкретних ситуаціях Суперечка щодо житла та оренди Коли обговорення зводиться до «через приїжджих зросли ціни», передусім слід зібрати інформацію про доступну пропозицію житла, пошкодження фонду, зміни попиту та можливості підтримки вразливих домогосподарств. Корисно розділяти скарги на недоступність житла, порушення домовленостей оренди й дискримінаційну відмову. Відповідальне рішення може включати прозорий облік потреб, доступне інформування про житлові програми та незалежний розгляд конкретних порушень. Заходи знайомства сусідів можуть поліпшувати атмосферу, але самі не збільшать кількості квартир. План реагування МОМ на кризу в Україні на 2026 рік поєднує доступне житло, економічну стійкість, участь громад та соціальну згуртованість. Це програмний план, а не завершена оцінка ефективності кожного заходу. Напруга навколо гуманітарної допомоги Організатор допомоги повинен пояснювати, що саме фінансує програму, які обмеження встановлено, які потреби охоплено й куди звернутися у разі помилки. Збирати запити від людей за різними типами вразливості корисніше, ніж змагання між двома категоріями мешканців. Важливо публікувати підсумки без розкриття особистих історій та адрес отримувачів допомоги. Якщо обурення викликає рішення конкретного центру, спершу потрібні незалежна перевірка й виправлення помилок, а вже потім спільна розмова про ширші правила. Збірка українських рекомендацій ОБСЄ з конфліктів у приймаючих громадах присвячена комунікації в умовах війни й може слугувати допоміжним практичним матеріалом для координаторів, волонтерів і мешканців. Конфлікти у школі, гуртках та серед дітей У школі дорослі мають чітко реагувати на цькування, виключення з колективу й образи за походженням. Розподіл дітей на «місцевих» і «переселенців» у публічних звинуваченнях закріплює групову межу. Практичний шлях: зупинити конкретну шкоду, зібрати факти, пояснити правила, підтримати постраждалу дитину, провести роботу з учасниками й визначити, як контролюватиметься повторення. Спільні навчальні або творчі завдання мають зміст, коли діти співпрацюють заради результату, отримують рівну можливість зробити внесок та підтримку дорослих. Публічне примушування дітей розповідати про пережиті обстріли чи втрати заради «згуртування» порушує принцип добровільності й може завдати шкоди. Робочі колективи та місцевий бізнес Підприємству доцільно встановити однакові критерії наймання, оплати, оцінювання роботи й реагування на образливі висловлювання. Якщо виникла суперечка про розподіл змін або премій, слід перевірити документацію та правила, а не обговорювати регіональне походження працівників. Для нових співробітників корисні наставництво, прозорі інструкції й доступ до скарги без ризику помсти. Спільні справи в бізнесі та волонтерстві можуть створювати позитивний контакт, проте він залишається добровільним, безпечним і пов’язаним із реальною метою. Систематичний огляд Orazani, Reynolds і Osborne (2023) описує перспективність подолання стереотипів та позитивної кооперації, одночасно наголошуючи на нерівномірності доказової бази. Суперечки у місцях колективного проживання У спільному житлі потрібні письмові й доступно пояснені правила користування кухнею, пральнею, просторами тиші та прибирання. Звернення щодо шуму, черг чи пошкодженого майна розглядають на рівні конкретної події. Зміни обговорюють з усіма мешканцями, а ті, хто залежить від надавача житла, повинні мати безпечний канал повідомлення про порушення. Коли суперечка стосується насильства, погроз, сексуальних домагань чи примусу, керівник закладу не має замінювати захист постраждалих примирливою зустріччю. Порядок реагування на загрозу й можливість безпечного розміщення мають перевагу над бажанням швидко отримати зовнішньо спокійну атмосферу. Як організувати діалог, щоб він не посилив конфлікт Фасилітований діалог — добровільний процес, у якому підготовлений ведучий допомагає людям сформулювати проблеми, почути відмінні потреби та виробити можливі рішення. Його застосовують там, де збережені мінімальні умови безпеки, учасники можуть відмовитися без покарання, а організатори мають план реагування на приниження, погрози й розкриття конфіденційної інформації. Перед зустріччю доцільно окремо поговорити з потенційними учасниками. Потрібно запитати, чого вони хочуть досягти, яка інформація може бути оприлюднена, кого вони вважають небезпечним співрозмовником, чи можуть брати участь без стороннього тиску й за яких умов хотіли б припинити зустріч. Процес має передбачати паузу, вихід без пояснень і можливість подати письмове звернення. Порядок розмови починається з конкретної теми: «Як зробити критерії доступу до гуртків зрозумілими для всіх батьків?» або «Як організувати користування спільним приміщенням?». Ведучий стежить, щоб учасники описували випадки, потреби й пропозиції, а не приписували провину всій групі. Якщо прозвучала дискримінаційна вимога, її слід оцінювати відповідно до прав і правил, а не ставити на голосування. Нейтральність щодо процедури не вимагає нейтральності щодо приниження, насильства або порушення прав. Завдання фасилітатора — створити справедливі можливості висловитися, розрізнити перевірені факти і позиції, передати рішення компетентній установі й зафіксувати домовленості, на які учасники дали згоду. Наукове підґрунтя для діалогу варто оцінювати окремо від його популярності. Огляд Paluck та співавторів (2021) вказує на прогалини в дослідженнях тривалих ефектів програм зменшення упереджень. Тому твердження «після зустрічі всім сподобалося» є корисним зворотним зв’язком, але не доводить зменшення дискримінації чи довготривалої зміни стосунків. Коли спільна зустріч неприйнятна або передчасна Груповий діалог відкладають, якщо є активні погрози, цькування, небезпека розкриття персональних даних, залежність постраждалої людини від кривдника, реальна загроза втратити житло чи допомогу через незгоду, або якщо сторони ще не отримали інформації про свої права та альтернативні способи захисту. Учасники не повинні бути змушені виправдовувати власне переселення, розповідати подробиці насильства, доводити, що вони «гідні допомоги», чи публічно висловлювати подяку. Сильні емоції після вимушеного переїзду не свідчать автоматично про психічний розлад. Організатор програми повинен розрізняти психологічний дискомфорт, соціальну потребу, ознаки небезпеки та питання, яке належить до компетенції медичних або правоохоронних служб. Якщо людина не хоче контакту, можливі інші механізми участі: конфіденційна скарга, представник, письмове опитування, окрема консультація, незалежний розгляд або зміна процедур без особистої зустрічі. Міжнародні рекомендації з психосоціальної підтримки в надзвичайних ситуаціях наголошують на захисті, залученні громад та врахуванні потреб людей, яких зачепила криза. Як не підсилювати напругу інформаційними кампаніями Публічне повідомлення має називати факти, джерело й конкретний спосіб дії. Формула «громада стала конфліктною через переселенців» приписує системну проблему людям. Натомість повідомлення «через пошкодження приміщення та збільшення кількості заявок виникла черга, адміністрація оприлюднює новий порядок і спосіб оскарження» відокремлює причини від групових ярликів. Інформування має бути двостороннім. Окрім оголошень про нові рішення, установі потрібен канал отримання запитань і повідомлень про фактичні помилки. Рекомендовано вказувати дату оновлення даних, відповідальну особу, строк відповіді та спосіб отримати інформацію офлайн. Чутки слід спростовувати без повторного поширення прізвищ, адрес чи скриншотів із приватними даними. Показові фото «злагоди», конкурси вдячності й вимога до переселенців розповідати історії втрат у медіа можуть створювати додатковий тиск. Публічне висвітлення доречне лише за добровільної згоди, а можливість одержати допомогу не повинна залежати від участі в кампанії. Хто за що відповідає у зменшенні напруги Орган місцевого самоврядування Завдання органу влади — підтримувати відкриті правила використання ресурсів, своєчасно розглядати звернення, збирати дані про потреби різних категорій мешканців, інформувати про обмеження та звітувати про виконання рішень. Для складних суперечок потрібна міжвідомча координація, оскільки школа, житлова служба й соціальний захист можуть впливати на одну ситуацію одночасно. Громадські та гуманітарні організації Організації мають забезпечувати зрозумілі критерії програм, добирати учасників так, щоб не посилювати нерівність, пропонувати незалежні канали скарг і перевіряти небажані наслідки. Практичні плани МОМ на 2026 рік передбачають інтеграцію питань житла, доходів, участі й соціальної згуртованості, що відповідає багаторівневому підходу. Фасилітатори, медіатори та психологи Фасилітатор забезпечує процедуру розмови, медіатор може сприяти добровільному врегулюванню конкретного спору, психолог допомагає працювати з переживаннями та психологічними бар’єрами. Ці функції можуть співпрацювати, але мають різні межі компетенції. Жоден із фахівців не повинен використовувати групову зустріч для діагностування психічного стану мешканців або заміни належного розгляду скарг. Мешканці громади Кожен мешканець може називати конкретні проблеми, вимагати зрозумілих критеріїв, оскаржувати несправедливі рішення й утримуватися від групових узагальнень. Люди мають право зберігати власні культурні та родинні зв’язки, не брати участі у публічних заходах та звертатися по допомогу в обраному безпечному форматі. Що доводять наукові дослідження, а що залишається відкритим Метааналіз Pettigrew і Tropp (2006) надає потужну загальну основу для твердження, що міжгруповий контакт часто пов’язаний зі зменшенням упереджень. Він об’єднує дуже різні країни, групи та контексти. Метааналіз Paolini та співавторів (2024) уточнює цей висновок, показуючи важливість якості контакту й небезпеку негативного досвіду. Звідси випливає необхідність безпечного проєктування взаємодії, а не механічного збільшення кількості зустрічей. Систематичний огляд Orazani та співавторів (2023) охопив 73 дослідження втручань і відзначив перспективність спільної діяльності, подолання стереотипів та позитивних контактів. Водночас автори наголошують на методологічних слабкостях, потребі багаторівневих втручань і кращого вимірювання. Дані підтримують обережне випробування програм з оцінюванням, а не обіцянку універсального результату. Огляд Myers та співавторів (2024) узагальнює міжнародні дослідження вимушеного переміщення та ролі держави; його головний висновок — соціальна згуртованість залежить від контексту і політики. Він не дає готового алгоритму, який можна однаково застосувати в кожній українській громаді. Українське опитування Oliinyk та співавторів (2025) забезпечує безпосередній контекст сприйняття ВПО та приймаючих громад під час війни. Аналітичний звіт МОМ за даними опитування січня–березня 2026 року розглядає довіру, належність і громадянську участь, зокрема між різними групами населення. Описові опитування допомагають визначати проблеми й відмінності, але самі не встановлюють, яка місцева програма спричинила позитивну зміну. Дослідження взаємодії біженців і приймаючих спільнот у Східній Африці показало, що позитивні кореляції можуть змінюватися після врахування ендогенності: люди з кращими первинними установками частіше вступають у контакт. Це додатковий аргумент на користь якісного дизайну оцінювання, порівняльних даних і довготривалого спостереження, а не лише підрахунку відвідувачів заходів. Як вимірювати зменшення напруги без самообману Зафіксувати початкову ситуацію Перед втручанням зберіть базові показники з мінімальним збором персональних даних. Можна оцінювати частоту певних конфліктних ситуацій, доступність послуг, строки відповіді на скарги, знання правил, суб’єктивне відчуття безпеки, довіру до процедури й готовність до добровільної співпраці. Потрібно заздалегідь визначити питання, вибірку, спосіб анонімності та період повторного вимірювання. Українські матеріали ПРООН щодо індексів SCORE/reSCORE демонструють багатовимірний підхід до оцінювання соціальної згуртованості. Окремий індекс або середній бал не можна механічно переносити між громадами без аналізу методу, складу респондентів та умов безпеки. Розділити процес, результат і вплив Процес — скільки людей отримали інформацію, чи мали право відмовитися, чи були представлені різні групи, чи працював механізм скарг. Безпосередній результат — чи оприлюднено критерії, переглянуто конкретне рішення, відновлено послугу, виконано домовленості. Віддалений вплив — чи зменшилися повторні випадки, відчуття несправедливості й уникання, чи зміцнилася довіра та співпраця. Задоволеність окремою зустріччю не є тотожною примиренню. Менша кількість скарг може означати як зменшення проблем, так і втрату довіри до каналу звернень. Підвищення кількості звернень інколи відображає поліпшення доступу до скарги. Тому потрібне поєднання показників, аналіз причин і конфіденційний зворотний зв’язок. Перевірити нерівномірність результатів і шкоду Окремо оцінюйте результати для давніх жителів, ВПО, людей з інвалідністю, старших мешканців, сімей із дітьми та інших релевантних категорій без публічного розкриття вразливості конкретних осіб. Підсумковий середній бал може приховувати погіршення для невеликої групи. Питайте, чи з’явилися погрози, стигматизація, примус до участі, витік персональних даних або невиконані обіцянки. Для причинного висновку потрібні належний дослідницький дизайн, порівняння, урахування зовнішніх подій і зміна вимірюваних показників. В умовах обстрілів, переміщення та економічних змін простий результат «до / після» особливо вразливий до хибної атрибуції. Якщо суворе дослідження неможливе, слід прямо називати дані спостережними. Що варто робити вже сьогодні Громада може почати з короткого переліку поточних суперечок, перевірки безпекових ризиків і перегляду правил, які спричиняють повторні скарги. Наступними діями стануть оприлюднення критеріїв і відповідальних осіб, організація доступного каналу звернень, залучення різних мешканців до розроблення конкретного рішення та встановлення дати перевірки результату. Корисне робоче запитання звучить так: «Яке рішення можна змінити, щоб люди з різним досвідом переселення та проживання мали зрозумілі правила, безпечний доступ до послуг і можливість захистити свої права?» Воно спрямовує увагу на керовані умови співжиття, не вимагаючи від когось заперечувати власні втрати або погоджуватися з несправедливістю. У довготривалій перспективі зменшення напруги залежить від якості місцевих інституцій, справедливого й обґрунтованого розподілу ресурсів, добровільної співпраці та здатності реагувати на нові конфлікти. Соціальна згуртованість означає спроможність жити разом і розв’язувати розбіжності, зберігаючи гідність та права учасників. Для ширшого контексту дивіться «Соціальна згуртованість» та «Миробудування». Поширені запитання Чи означає прибуття великої кількості переселенців неминуче зростання конфліктів? Ні. Міжнародні порівняльні дослідження вимушеного переміщення показують значення місцевих умов, політик і доступності ресурсів. Ризики залежать від конкретної ситуації, способу ухвалення рішень і досвіду взаємодії. У багатьох громадах співпраця та взаємна підтримка співіснують із локальними суперечками. Хто має зробити перший крок — ВПО чи давні жителі? Відповідальність за прозорі правила й безпечне реагування насамперед мають установи, що ухвалюють відповідні рішення. Мешканці можуть брати участь добровільно, висловлювати пропозиції й користуватися правом на скаргу. Ніхто не зобов’язаний публічно доводити свою вдячність або першим просити вибачення за належність до групи. Що робити, коли в чаті поширюють чутку про «особливі привілеї» ВПО? Попросіть конкретизувати програму, перевірте офіційні критерії та дату інформації. Опублікуйте чітке пояснення джерела фінансування, умов отримання підтримки й механізму звернення. Не поширюйте персональні дані отримувачів і не підміняйте перевірку звинуваченнями в бік цілої групи. Чи достатньо провести свято або спільний захід? Спільний захід може допомогти сформувати позитивний контакт, особливо за рівноправної участі та спільної мети. Він не вирішує автоматично питань житла, доступу до послуг чи дискримінаційних практик. Дослідження контакту між групами також показують важливість уникати негативного й примусового досвіду. Як діяти, якщо місцеві мешканці також потребують допомоги? Оцінювати фактичні потреби різних мешканців, пояснювати межі кожної програми та, де можливо, передбачати допомогу за критеріями вразливості. Потрібно відокремлювати справжню невідповідність правил потребам від помилкового уявлення про чужі привілеї. Прозорий перегляд критеріїв корисніший за конкуренцію історій страждання. Чи може медіація замінити скаргу на порушення прав? Вона може бути добровільним способом врегулювання придатної для цього суперечки. Коли йдеться про загрозу, дискримінацію, примус або залежність постраждалої людини від іншої сторони, потрібні захисні та належні правові процедури. Участь у зустрічі не повинна бути умовою отримання послуги чи допомоги. Як залучити тих, хто не приходить на збори? Передбачити письмові й дистанційні звернення, різний час консультацій, доступність приміщення та індивідуальні розмови. Не варто вважати відсутність людини свідченням пасивності: можуть заважати робота, догляд за дітьми, інвалідність або попередній негативний досвід публічних зустрічей. Що робити, якщо після діалогу напруга посилилася? Перервати ризиковий формат, забезпечити захист тих, хто відчув загрозу, зібрати конфіденційний зворотний зв’язок і перевірити можливі причини: публічне приниження, дисбаланс впливу, некоректний добір учасників, невиконані обіцянки. Переглянути програму або замінити її окремими консультаціями й інституційним вирішенням проблеми. Як відрізнити критику допомоги від упередження щодо переселенців? Критика конкретного рішення може бути обґрунтованою: її перевіряють за документами, правилами та фактичними наслідками. Упередження проявляється, коли негативну рису чи провину приписують людям через саму належність до групи або пропонують обмежити права за цією ознакою. Обидва випадки вимагають уважної відповіді, але різних способів дії. Чи свідчить напружена поведінка мешканців про психологічну травму або розлад? За груповою поведінкою неможливо встановлювати індивідуальні клінічні діагнози. Напруга може бути пов’язана з невизначеністю, дефіцитом, попереднім досвідом і поточним конфліктом. Якщо людина повідомляє про значне тривале погіршення самопочуття або функціонування, їй можна запропонувати добровільне звернення до компетентного фахівця з урахуванням конфіденційності. Як зрозуміти, що громада стала згуртованішою? Потрібні кілька показників: доступність послуг і процедур, довіра, почуття безпеки, повторюваність інцидентів, можливість конструктивно висловлювати незгоду й участь різних людей у рішеннях. Варто порівнювати зміни в часі та перевіряти, чи не погіршуються умови для окремих груп. Одна анкета після заходу не показує тривалого результату. Чи має переселенець відмовитися від наміру повернутися, щоб стати частиною громади? Ні. Людина може одночасно брати участь у місцевому житті, підтримувати зв’язки з рідним місцем і планувати майбутнє повернення. Практична співпраця ґрунтується на взаємних правах, повазі й правилах спільного життя, а не на вимозі змінити особисту ідентичність. Пов’язані статті ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга — широкий контекст взаємодії, належності та громадської участі. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — як виникає і змінюється конфлікт між групами. Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки — як не посилювати ризики власною програмою. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — підготовка добровільної й безпечної розмови. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — механізми довіри та її втрати. Теорія міжгрупового контакту — наукові умови ефективного контакту. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — поняття, показники й дослідницькі обмеження. Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — ширша архітектура суспільної співпраці. Повернення після вимушеного переміщення: довіра та конфлікти — суперечки й довіра після повернення людей у громаду. Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека Джерела Chan, A., Bradford, B., & Stott, C. (2025). A systematic review and meta-analysis of procedural justice and legitimacy in policing: The effect of social identity and social contexts. Journal of Experimental Criminology, 21, 349–406. https://doi.org/10.1007/s11292-023-09595-5. Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. https://www.who.int/publications-detail-redirect/iasc-guidelines-for-mental-health-and-psychosocial-support-in-emergency-settings. International Organization for Migration. (2026a). Ukraine Crisis Response Plan 2026. https://crisisresponse.iom.int/response/ukraine-crisis-response-plan-2026. International Organization for Migration. (2026b). Ukraine — Social Cohesion in Ukraine: Trust, Belonging and Civic Participation — July 2026. Displacement Tracking Matrix, General Population Survey, Round 23. https://dtm.iom.int/reports/ukraine-social-cohesion-ukraine-trust-belonging-and-civic-participation-july-2026. Myers, E., Sacks, A., Tellez, J. F., & Wibbels, E. (2024). Forced displacement, social cohesion, and the state: Evidence from eight new studies. World Development, 173, 106416. https://doi.org/10.1016/j.worlddev.2023.106416. Oliinyk, O., Mishchuk, H., Samoliuk, N., & Bilan, Y. (2025). Bridging the divide: Addressing social tensions between internally displaced persons and host communities during wartime in Ukraine. Problems and Perspectives in Management, 23(3), 645–657. https://doi.org/10.21511/ppm.23(3).2025.46. Orazani, S. N., Reynolds, K. J., & Osborne, H. (2023). What works and why in interventions to strengthen social cohesion: A systematic review. Journal of Applied Social Psychology, 53(10), 938–995. https://doi.org/10.1111/jasp.12990. Organization for Security and Co-operation in Europe. (2022). Як взаємодіяти у громадах в умовах війни: поради для переселенців і тих, хто їх приймає. https://resources.osce.org/uk/node/514270. Organization for Security and Co-operation in Europe. (2026). Guide for Evaluation of Facilitated Dialogues. OSCE Secretariat Extra-Budgetary Support Programme for Ukraine. https://www.osce.org/osce-secretariat-exb-support-programme-ukraine/662842. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. United Nations Development Programme. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Trends based on reSCORE 2023 and SCORE 2021 Indices (Part I). https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-trends-based-rescore-2023-and-score-2021-indices-part-i. United Nations High Commissioner for Refugees. (2022). Social Cohesion and Refugee-Host Interactions: Evidence from East Africa. https://data.unhcr.org/en/documents/details/95221.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Інституційна довіра після конфлікту — це очікування людей і спільнот, що державні органи, органи місцевого самоврядування, правоохоронні та судові установи діятимуть компетентно, передбачувано, справедливо й відповідально навіть тоді, коли громадяни залежать від їхніх рішень і мають обмежені можливості захистити власні інтереси. Після війни, окупації або масштабного насильства таке очікування формується через конкретний досвід безпеки, правосуддя, надання послуг, участі в ухваленні рішень і поводження з постраждалими. Відновлення довіри є тривалим процесом перевірки надійності установ, а його межі визначаються реальними діями, доступністю прав і ризиком повторення порушень. Дослідження післявоєнного Непалу показало, що сприйняття справедливості процедур було сильніше пов’язане з оцінкою легітимності інституцій, ніж задоволення послугами чи вигідністю результату. Дослідження водопостачання в Іраку, своєю чергою, виявило складний, залежний від початкових умов зв’язок між якістю послуг і легітимністю влади. Обидва результати пояснюють, чому відновлення будівлі установи або запуск нової адміністративної послуги самі по собі ще не означають відновлення довіри (Fisk і Cherney, 2017; Brinkerhoff та співавт., 2012). Що таке інституційна довіра і чим вона відрізняється від легітимності У психологічному аналізі довіра включає вразливість: людина покладається на орган, який володіє владою, інформацією, ресурсами або правом ухвалювати обов’язкові рішення. Вона очікує, що ця перевага не буде використана свавільно. Тому довіра до суду означає більше, ніж прогноз про швидкість розгляду справи; вона охоплює очікування неупередженого розгляду й можливості оскаржити рішення. Довіра до місцевої адміністрації включає очікування зрозумілих правил доступу до відновлення житла, допомоги та громадських послуг. Інституційна довіра має предметний характер. Можна довіряти рятувальникам і водночас сумніватися в чесності розподілу компенсацій; оцінювати місцеву лікарню позитивно, але вважати судові механізми недієвими. Дослідження ОЕСР розрізняють такі виміри суспільного сприйняття установ, як надійність, реагування на потреби, доброчесність, відкритість і справедливість. Це корисна рамка аналізу, хоча дані ОЕСР про переважно усталені демократії не можна механічно переносити на громади, які живуть під час війни (OECD, 2024). Суміжні поняття важливо розрізняти за тим, що саме вони вимірюють. Довіра до установи Оцінка її майбутньої поведінки: чи виконає обіцянку, чи пояснить рішення, чи захистить людину від зловживань, чи виправить власну помилку. Вона може бути обґрунтовано високою, низькою або обмеженою певними функціями. Інституційна легітимність Уявлення, що установа має належне право здійснювати свої повноваження і що її рішення заслуговують на визнання відповідно до правил та процедур. Людина здатна вважати державну інституцію законною і необхідною, водночас критично оцінюючи її конкретне керівництво або не довіряючи окремій процедурі. Поняття перетинаються, але дослідження не завжди використовують однакові шкали довіри й легітимності (Fisk і Cherney, 2017). Задоволеність послугами, виконання правил і міжособистісна довіра Задоволеність описує оцінку отриманої послуги, а виконання правил може бути наслідком поваги, звички, страху санкцій або відсутності альтернатив. Міжособистісна довіра стосується інших людей, зокрема сусідів, знайомих чи незнайомців. Ці показники можуть змінюватися різними темпами. Висока дисципліна населення або велика кількість звернень до установи не доводить високої довіри. Зв’язки із ширшими процесами описані в матеріалі «Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання». Чому після насильства довіра руйнується нерівномірно Збройний конфлікт змінює повсякденні способи перевіряти владу. Люди можуть втрачати документи й житло, стикатися з руйнуванням судів, медичних закладів і комунальних мереж, бути змушеними переміщуватися, переживати затримки в установленні фактів порушень або не знати, який орган відповідає за їхній захист. Досвід свавілля, корупції й невиконаних обіцянок здатний посилювати очікування повторної шкоди. Водночас ефективні служби порятунку чи місцеві ініціативи можуть зберігати довіру навіть за загального погіршення інституційних умов. Отже, недовіра має конкретну історію взаємодії з установами, а не є автоматичною психологічною властивістю постраждалих. Одна з найважливіших відмінностей — між руйнуванням адміністративної спроможності та участю інституцій або їхніх представників у насильстві. У першому випадку громадяни можуть очікувати відновлення послуг, фінансування та кадрової спроможності. У другому постає питання відповідальності, незалежної перевірки, захисту заявників і гарантій неповторення. Дослідження післявоєнної Ліберії демонструють, що попередній досвід зловживань державних сил важливий для сприйняття правоохоронної системи; модель «покращимо обслуговування — довіра повернеться» тому є недостатньою (Blair і Morse, 2021). Наслідки також різняться всередині однієї громади. Постраждалі від незаконного позбавлення волі, люди з інвалідністю, внутрішньо переміщені особи, сім’ї зниклих безвісти, люди без доступу до цифрових сервісів або ті, хто не може безпечно повідомити про порушення, мають різні точки контакту з владою. Якщо оцінювання обмежується середнім балом для громади, досвід груп, які найбільше залежать від захисту, може лишитися непомітним. Основні психологічні механізми відновлення довіри Передбачуваність і перевірювана надійність Повторювані дії, узгоджені з публічними правилами, поступово змінюють очікування щодо установи. Важливими є строки розгляду звернень, однакове застосування критеріїв, чітке повідомлення про обмеження та відповідальність за помилки. Обіцянка, яку пізніше порушують без пояснення, здатна зменшити довіру навіть тоді, коли загальний обсяг наданої допомоги зростає. У моделі ОЕСР надійність і реагування на потреби становлять окремі виміри сприйняття державних установ (OECD, 2024). Після конфлікту передбачуваність означає також безпеку процедур: хто побачить свідчення, хто зберігатиме персональні дані, чи вплине скарга на доступ до допомоги, чи можна відкликати згоду на участь в опитуванні. Відкрита відповідь «ми ще не встановили факти» може бути доброчеснішою за заспокійливу, але непідтверджену обіцянку. Процедурна справедливість і право бути почутим Люди оцінюють і результат рішення, і спосіб його ухвалення. Процедурна справедливість включає можливість викласти власну позицію, поважне поводження, нейтральність критеріїв, зрозуміле мотивування та можливість оскаржити помилку. У дослідженні Непалу саме ці характеристики мали особливо сильний зв’язок із легітимністю влади (Fisk і Cherney, 2017). Метааналіз 123 досліджень поліції, який охопив 200 966 учасників, встановив стійкий статистичний зв’язок між оцінкою процедурної справедливості й легітимністю поліції, причому величина зв’язку залежала від соціального контексту та групових характеристик. Переважно це дослідження асоціацій, тож їх не можна трактувати як доказ, що коротке навчання працівників автоматично відновлює довіру в післявоєнному суспільстві (Chan, Bradford і Stott, 2025). Процедурна справедливість особливо важлива там, де всі потреби неможливо задовольнити одночасно. Відкритий порядок розподілу обмежених ресурсів, обґрунтування черговості й незалежна апеляція зменшують простір для припущень про приховані домовленості. Проте справедлива форма розгляду не виправдовує дискримінаційного чи протиправного змісту рішення. Доброчесність, відповідальність і можливість виправлення Довіра зміцнюється, коли установи визнають помилки, відкривають перевірювану інформацію, розслідують зловживання й забезпечують наслідки для посадовців, які порушили правила. Це включає незалежний нагляд, ефективні механізми звернень та захист тих, хто повідомляє про порушення. Відсутність реакції на скарги підриває навіть добре розроблену комунікаційну кампанію. Доброчесність і відкритість входять до емпіричної рамки оцінювання державної довіри ОЕСР (OECD, 2024). У конфліктно постраждалому суспільстві символічні вибачення чи публічні обіцянки мають значення лише разом із визнанням установлених фактів та практичними гарантіями. Якщо відповідальність замінюють вимогою «заради єдності більше не згадувати минуле», постраждалі отримують підстави очікувати повторного нехтування їхніми правами. Компетентність і якість послуг Безпечні дороги, доступна медицина, реєстрація прав, чиста вода, робота адміністративних центрів та відновлення шкіл створюють умови для щоденної співпраці громадян з установами. Проте люди оцінюють не лише наявність послуги, а й те, чи мають до неї справедливий доступ, хто відповідає за результат і чи можна домогтися виправлення порушень. Аналіз Іраку виявив нелінійність зв’язку між якістю водопостачання та легітимністю; огляд політики надання послуг у вразливих державах так само наголошує на ролі очікувань, політичного контексту й атрибуції результатів (Brinkerhoff та співавт., 2012; McLoughlin, 2015). Наприклад, ремонт лікарні завдяки міжнародному фінансуванню може підвищити задоволеність лікуванням, але не змінити ставлення до місцевої влади, якщо люди не пов’язують із нею поліпшення або водночас стикаються з непрозорим розподілом житла. Саме тому доцільно окремо вимірювати якість послуги, джерело відповідальності та довіру. Визнання шкоди, справедливість і гарантії неповторення Після масштабного насильства довіра до державних установ може залежати від готовності встановлювати факти, визнавати порушення, розслідувати злочини, відшкодовувати шкоду та реформувати інституції, причетні до зловживань. Ці процеси стосуються правосуддя перехідного періоду, але їхній психологічний ефект залежить від дизайну й контексту. Порівняльний аналіз 24 випадків у 19 постконфліктних країнах виявив зв’язки між певними поєднаннями механізмів правосуддя та соціальною довірою; авторки підкреслюють важливість підтримки постраждалих і небезпеку амністій без такої підтримки. Це дослідження соціальної довіри, а не універсальний причинний доказ зростання довіри до кожної державної установи (Fiedler і Mross, 2023). Для України необхідно розділяти психологічне пояснення недовіри, юридичне встановлення відповідальності за російську агресію та практичні потреби постраждалих. Примирення й прощення є особистими та суспільними процесами; їх не можна вимагати від потерпілих як передумову надання послуг, участі в правосудді або повернення до громадського життя. Науковий контекст розглянуто також у матеріалі «Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки». Які рівні інституційної довіри потрібно розглядати Особистий досвід Людина оцінює конкретну установу за контактами з посадовцями, результатами звернень, попереднім досвідом порушення прав і безпекою взаємодії. Водночас досвід може передаватися через родину та соціальні мережі. Думка знайомих про корупцію або успішне відновлення документів впливає на очікування, але сама по собі не встановлює фактичну якість роботи установи. Досвід групи та громади Оцінки можуть різнитися між постійними жителями, внутрішньо переміщеними особами, тими, хто повернувся, родинами військовослужбовців і зниклих безвісти, мешканцями деокупованих населених пунктів та людьми, чиї потреби залишилися без відповіді. Групові відмінності слід аналізувати через реальний доступ до послуг, безпеку та історію поводження, а не приписувати спільнотам сталі риси «довірливості» чи «підозріливості». Якщо громада бачить, що одна група послідовно отримує більше інформації, швидші рішення або переважний доступ до відбудови, суперечливі оцінки інституцій можуть посилюватися. Публікація критеріїв і незалежне оскарження рішень допомагають перетворити підозри на предмет перевірки. Зміни міжособистісної та групової взаємодії розкриває «Соціальна згуртованість». Організації й посадовці Установа може мати формальні правила, проте громадяни стикаються з конкретною чергою, кабінетом, працівником і рішенням. Якість підготовки персоналу, умови праці, доступність перекладу або супроводу, дотримання строків і реакція керівництва на скарги перетворюють загальні принципи на пережитий досвід. Одноразова зміна тону спілкування без зміни процесів не усуває структурних бар’єрів. Система державних і місцевих інституцій Суди, поліція, служби соціального захисту, центральні органи влади та місцеве самоврядування виконують різні функції. Довіра до них не утворює одного неподільного показника. Для відновлення суспільних відносин суттєво, чи працюють механізми стримувань і противаг, чи можна оскаржити рішення місцевої ради, чи доступні незалежні процедури та чи зберігають установи компетентність під час небезпеки. Узагальнений рейтинг довіри не замінює аналізу кожної функції. Що показують міжнародні дослідження Непал: процедура може важити більше за результат Fisk і Cherney проаналізували загальнонаціональні дані післяконфліктного Непалу. Сприйняття неупередженості та можливості бути почутим було сильніше пов’язане з легітимністю урядових інституцій, ніж задоволеність послугами, розподільча справедливість чи сприятливість кінцевого рішення. Це вагомий результат для проєктування взаємодії з громадянами, але дослідження спостережне: воно не гарантує такого самого співвідношення у всіх війнах і країнах (Fisk і Cherney, 2017). Ірак: послуги допомагають, але зв’язок із довірою умовний Дослідження водопостачання в Іраку показало, що надання базових послуг може створювати підґрунтя для легітимності держави, однак очікуваний ефект є крихким і залежить від вихідного стану відносин влади та населення. У літературі про крихкі держави наголошується також на розбіжності між фактичним результатом, його сприйняттям і тим, кому громадяни приписують заслугу або провину (Brinkerhoff та співавт., 2012; McLoughlin, 2015). Ліберія: історію зловживань треба враховувати окремо Польові дослідження поліції в післявоєнній Ліберії звертають увагу на те, як попереднє насильство й державні зловживання впливають на оцінювання правоохоронців. Цей контекст обмежує застосовність простих інформаційних кампаній довіри. Наукова робота про досвід зловживань не означає, що будь-яке втручання з поліцією має гарантований позитивний ефект (Blair і Morse, 2021). Програми розвитку громад: матеріальна користь і соціальна довіра мають різні траєкторії Огляд п’яти суворіше оцінених програм розвитку та відбудови за участі громад у країнах, постраждалих від конфліктів, виявив змішані результати. Програми іноді досягали відчутних інфраструктурних цілей, але докази стійких змін у врядуванні й соціальній згуртованості були значно слабшими. Це обмежує твердження про те, що будь-яка участь мешканців у проєкті автоматично зміцнює суспільну довіру (King, 2013). Висновок із цих прикладів полягає в потребі окремо перевіряти різні ланки: надання послуги, оцінку її справедливості, легітимність органу, готовність звертатися знову і фактичну безпеку. Підтвердження однієї ланки ще не доводить зміни всього процесу. Які дії здатні створювати умови для відновлення довіри 1. Забезпечення безпеки та доступних механізмів захисту Насамперед потрібні реальні умови, за яких звернення до влади не створює додаткової загрози. Це стосується фізичної безпеки приймальних приміщень, безпечних каналів подання заяв, захисту даних, особливих умов свідчення та недопущення помсти заявникам. За продовження насильства програми діалогу мають обмеження, які неможливо компенсувати доброзичливим фасилітуванням. Розгляд заяв і надання допомоги повинні бути доступні також людям, які не погоджуються брати участь у публічному обговоренні. 2. Прозорі критерії, мотивування й оскарження Для виплат, відновлення житла, обліку збитків, розподілу гуманітарної допомоги та інших чутливих рішень важливо публікувати критерії, пояснювати підстави відмови й забезпечувати реальну апеляцію. Психологічне значення має можливість людини перевірити, чи було до неї застосовано ті самі правила, що й до інших. Неупереджені процедури пов’язані з оцінкою легітимності; їхня практична реалізація потребує незалежного контролю (Fisk і Cherney, 2017; Chan та співавт., 2025). 3. Участь без примусу та символічності Громадські слухання, дорадчі ради й консультації дають змістовний результат тоді, коли учасники розуміють межі рішень, мають доступ до інформації й отримують відповідь на свої пропозиції. Участь повинна бути добровільною. Люди, які зазнали насильства, мають право відмовитися від публічного свідчення, очної зустрічі з представниками органу або участі в діалоговій програмі. Представництво лише найактивніших чи найбільш ресурсних груп може посилити нерівність, а не усунути її. Огляди програм відбудови за участі громад засвідчують, що власне залучення мешканців не є доказом розвитку підзвітного врядування. Потрібні механізми впливу на рішення, реальні ресурси та окреме оцінювання наслідків (King, 2013). 4. Реагування на порушення і відшкодування шкоди Для відновлення відносин важливо, щоб скарга не завершувалася формальною реєстрацією. Людина має бачити, хто розглядає заяву, в які строки, як перевіряються обставини, які рішення ухвалено і як їх можна оскаржити. За встановленої шкоди необхідні належні форми відшкодування та виправлення процедур, які дозволили порушенню статися. Порівняльне дослідження правосуддя перехідного періоду свідчить про значення поєднання механізмів, але переносити ефекти окремих моделей між країнами без врахування правового й безпекового контексту методологічно неправильно (Fiedler і Mross, 2023). 5. Послідовне виконання невеликих і великих зобов’язань Відновлення довіри потребує перевірюваної послідовності: точних строків, доступних звітів, підтверджених результатів, корекції помилок і повторної оцінки. Велика обіцянка без виконання іноді погіршує очікування сильніше за скромний, але надійний план. Зв’язок між послугами та легітимністю залежить від початкових умов, тому показники виконання зобов’язань слід аналізувати разом з оцінкою справедливості та захисту прав (Brinkerhoff та співавт., 2012). Межі відновлення: коли заклики довіряти стають шкідливими Низька довіра може бути раціональною відповіддю на небезпечну або непідзвітну установу. Наукове й практичне завдання полягає в тому, щоб установи ставали більш гідними довіри, а люди мали можливість самостійно оцінювати їхні дії. ОЕСР прямо розглядає довіру разом із якістю демократичного врядування та участю громадян, залишаючи місце для критичного ставлення до влади (OECD, 2024). Першою межею є активна загроза. За обстрілів, примусу, незаконного переслідування чи ризику витоку чутливих даних відкриті зустрічі та демонстративне примирення здатні поставити людей під загрозу. Безпечний канал скарги важливіший за символічний захід довіри. Друга межа — асиметрія влади. Установа, яка визначає доступ до житла, виплат або документів, має значну перевагу над заявником. Якщо отримання допомоги фактично залежить від публічної лояльності, «добровільний діалог» перетворюється на прихований примус. Відмова від участі не може бути підставою для обмеження прав. Третя межа — безкарність і заперечення шкоди. Комунікація не замінює розслідувань, судових процедур і відшкодування. Коли орган закликає «залишити минуле позаду», але не створює перевірюваного механізму відповідальності, це може поглибити недовіру. Дослідження правосуддя перехідного періоду також описують ризики повторної травматизації свідків, нерівного доступу до компенсацій і зростання напруження через непрозорі програми (Fiedler і Mross, 2023). Четверта межа — викривлена оцінка результату. Позитивні зміни рейтингу можуть відображати тимчасове згуртування, зміну складу опитаних, замовчування негативного досвіду через страх або різні формулювання запитань. Підвищення одного індикатора не дорівнює системному відновленню правової держави. Досвід програм розвитку громад підтверджує потребу вимірювати суспільні ефекти незалежно від виконання будівельних чи фінансових планів (King, 2013). Україна: інституційна довіра під час триваючої війни У контексті України поняття «після конфлікту» потребує територіальної й часової точності. Повномасштабна російська агресія триває; окремі громади вже переживають відновлення після окупації, інші живуть за постійної загрози нападів, а частина населення перебуває у вимушеному переміщенні. Досвід внутрішнього відновлення суспільних інституцій не слід переносити на відносини між Україною та державою-агресором за моделлю симетрично відповідальних сторін. Правова відповідальність за агресію та воєнні злочини встановлюється відповідно до права і доказів. Довіра в Україні неоднакова для різних установ За результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведеного у грудні 2025 року й оприлюдненого на початку 2026 року, показники довіри до Збройних сил, волонтерів, уряду, парламенту, судів і правоохоронних органів істотно різнилися. Це вказує на необхідність аналізувати конкретні інституції, а не говорити про єдиний рівень «довіри українців до держави». Вибірка такого опитування не представляє автоматично всіх громадян, зокрема тих, хто перебуває на окупованих територіях або за кордоном (КМІС, 2026). Опитування Центру Разумкова за листопад 2025 року також відображає значні відмінності між оцінками суспільних інституцій. Інтерпретувати ці дані слід з урахуванням меж опитування, структури вибірки й воєнних обставин. Такі зрізи описують суспільні настрої у визначений період, а не вимірюють успішність конкретної програми відновлення довіри (Центр Разумкова, 2025). Відбудова має включати підзвітність Оновлена спільна оцінка потреб України у відновленні та відбудові, оприлюднена Світовим банком у лютому 2026 року, засвідчує масштаб довгострокових інституційних і матеріальних завдань. Потреби громад не обмежуються відновленням споруд: важливі сталі послуги, прозоре управління ресурсами, доступ постраждалих до інформації та дієві механізми перевірки рішень. Документ про потреби є основою планування, а не експериментальним підтвердженням ефективності будь-якої психологічної програми довіри (Світовий банк, 2026). У 2026 році ПРООН окремо наголошувала на необхідності зміцнення доброчесності, прозорості та інформаційної стійкості процесів відновлення України. Це свідчить про актуальні інституційні пріоритети, однак саме оголошення програм не є доказом зростання суспільної довіри після їх реалізації (ПРООН, 2026). Деокуповані громади і вимушене переміщення На звільнених територіях важливо відновлювати доступ до документів, правосуддя, соціального захисту й безпечної комунікації з установами. Слід враховувати можливість знищення архівів, втрати доказів, ризики для свідків і складність перевірки відомостей. Надання послуги має супроводжуватися ясним повідомленням про те, які рішення орган може ухвалити зараз, а які потребують іншої процедури. Для внутрішньо переміщених осіб та людей, які повертаються, значущими є рівні правила доступу до послуг і відновлення прав незалежно від місця проживання. Консультації з постраждалими варто організовувати так, щоб вони не змушували людей повторно й публічно розповідати про пережите. У цій ситуації збільшення довіри є наслідком послідовного захисту прав, а не окремою вимогою до постраждалих. Як вимірювати відновлення інституційної довіри Оцінювання починається з визначення конкретної установи, її функції та групи населення. Запитання «Чи довіряєте ви державі?» надто широке для виявлення причин успіху або невдачі місцевої програми. Доцільно розділяти сприйняття, пережитий досвід і об’єктивні параметри роботи органу. Показники сприйняття Можна досліджувати, наскільки громадяни очікують чесного розгляду звернення, однакового застосування правил, захисту даних, передбачуваності рішень, можливості оскарження та реагування на помилки. Слід запитувати про конкретний орган і визначений період. Рамка ОЕСР допомагає структурувати ці виміри, однак запитальник потрібно перевіряти на зрозумілість і відповідність українському воєнному контексту (OECD, 2024). Показники досвіду й фактичної роботи Важливі час очікування, частка звернень із мотивованою відповіддю, частка рішень, успішно переглянутих після апеляції, доступність приміщень, рівність доступу між групами, кількість випадків витоку даних і рівень виконання встановлених зобов’язань. Ці дані треба збирати незалежно від загальної оцінки довіри. Високий рейтинг установи при одночасній низькій доступності для окремих груп є підставою для окремої перевірки. Відмінність зміни в часі від впливу програми Порівняння «до» та «після» не встановлює автоматично, що саме програма спричинила зміну. За той самий період могли поліпшитися безпекові умови, відбутися кадрові зміни або змінитися склад населення. За можливості використовують зіставні контрольні громади, поетапне впровадження, незалежне оцінювання, повторні вимірювання та якісні інтерв’ю. Програми розвитку громад слугують наочним прикладом: матеріальні результати можуть бути вимірюваними, а довготривалий ефект для врядування — слабким або неоднозначним (King, 2013). Етичні межі досліджень Безпека учасників, добровільна інформована згода, мінімізація персональних даних і право не відповідати є обов’язковими умовами. У деокупованих громадах не можна публікувати дрібні зрізи даних, які дозволяють ідентифікувати свідків чи заявників. Дослідницькі запитання не повинні вимагати доказів лояльності або перевіряти готовність потерпілих «пробачити». Висновки про суспільні оцінки не дають підстав установлювати окремим респондентам клінічний діагноз. Що можуть зробити керівники установ, фахівці та громади Для керівництва установи першочерговим є аудит шляхів звернення громадянина: від першого контакту до завершення справи та апеляції. Корисно перевірити, чи кожен етап має відповідального, строк, зрозуміле пояснення і безпечний канал скарги. Окремо слід з’ясувати, хто систематично стикається з перешкодами й чому. Цей підхід узгоджується з дослідженнями процедурної справедливості, але його ефективність потрібно оцінювати на практиці (Fisk і Cherney, 2017). Для представників громадських організацій важливо відрізняти інформаційні зустрічі від реальної можливості вплинути на рішення. Доцільно забезпечити різні способи участі, включно з письмовими й конфіденційними, передбачити пояснення прийнятих або відхилених пропозицій та доступні механізми незалежного оскарження. Сам факт проведення консультації не можна подавати як показник довіри або згуртованості (King, 2013). Для психологів, соціальних працівників і фахівців із підтримки постраждалих завдання полягає в допомозі людині орієнтуватися в процедурах, розуміти можливості безпечного звернення, зберігати власні межі й контролювати рівень залучення. Робота з емоційними наслідками насильства має власні професійні межі; вона не повинна перетворюватися на переконування довіряти установі, щодо якої ще не усунені обґрунтовані загрози. Відновлення довіри й відчуття безпеки після насильства стосується також міжособистісного рівня й потребує окремого підходу. Для дослідників ключовим є відкрито повідомляти, кого охоплено опитуванням, кого виключено, які дані відсутні та чи дозволяє дизайн робити причинні висновки. Оцінювання має фіксувати й небажані наслідки: посилення нерівності, помсту заявникам, загострення суперечок через компенсації або зниження довіри після невиконаних обіцянок. Поширені запитання Чи можна відновити довіру до установи, якій люди обґрунтовано не довіряють? Так, якщо змінюються фактичні умови: безпека, поведінка посадовців, незалежність перевірки, зрозумілі правила та наслідки порушень. Зміна суспільної оцінки зазвичай потребує послідовного досвіду, а не лише пояснювальної кампанії. Якщо порушення тривають, критичне ставлення громадян може бути обґрунтованим. Чи достатньо якісних державних послуг для відновлення довіри? Якісні послуги важливі, проте їхній зв’язок із легітимністю залежить від справедливості процедур, очікувань і того, хто несе відповідальність. Дослідження Іраку та Непалу показують різні, взаємодоповнювальні механізми (Brinkerhoff та співавт., 2012; Fisk і Cherney, 2017). Чи означає низька довіра, що суспільство не підтримує державність? Ні. Людина може підтримувати власну державу, її незалежність і правопорядок, водночас критично оцінюючи уряд, суд, місцеву адміністрацію чи конкретну процедуру. Українські опитування демонструють різні рівні довіри до різних установ, тому узагальнення потребують обережності (КМІС, 2026). Чи потрібно постраждалим брати участь у діалозі або прощати винних, щоб суспільство відновилося? Ні. Безпека, права, допомога, доступ до правосуддя та належне поводження не можуть залежати від готовності людини до діалогу, примирення чи прощення. Участь у програмах має бути добровільною, а відповідальність за насильство — предметом належних правових процедур. На суспільному рівні правосуддя, відшкодування та гарантії неповторення мають власні завдання (Fiedler і Mross, 2023). Чи може зростання рейтингу довіри приховувати проблему? Так. Середній показник може підвищуватися через зміну вибірки, ефект соціально бажаних відповідей або поліпшення оцінок однієї великої групи за одночасного погіршення становища менш захищеної. Тому потрібно аналізувати доступ до послуг, досвід скарг, різні групи й реальні порушення разом із результатами опитувань. Які показники найкращі для оцінювання роботи з довірою? Єдиного показника немає. Для конкретної установи поєднують оцінки справедливості, надійності, доброчесності й відкритості з незалежними даними про строк розгляду звернень, результативність апеляцій, доступність та захист прав. Порівнюють зміни в часі та, коли можливо, з громадами без відповідного втручання (OECD, 2024; King, 2013). Висновки Відновлення інституційної довіри після конфлікту означає відновлення обґрунтованих очікувань щодо поведінки влади. Його основою є безпека, справедливість процедур, компетентні послуги, підзвітність, доступ до правосуддя й реальна можливість людини захистити свої права. Довіра розрізняється між установами та соціальними групами, змінюється нерівномірно й потребує незалежного оцінювання. Міжнародні дослідження підтверджують значення процедурної справедливості та умовний характер впливу послуг, однак поки не дають підстав вважати будь-яку окрему програму універсально ефективною. Для України пріоритетом є здатність інституцій діяти прозоро й безпечно під час триваючої російської агресії, захищати права постраждалих та забезпечувати відповідальність за завдану шкоду. Довіра, яка виникає на такій основі, має практичний зміст: люди можуть перевіряти владу, домагатися виправлення помилок і покладатися на виконання правомірних зобов’язань. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — загальна наукова рамка психології миру й миробудування. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — групові зв’язки та їх відмінність від довіри до установ. Довіра до переговорного процесу після насильства — очікування та гарантії у процесах переговорів. Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — відповідальність і суспільне відновлення. Відновлення довіри й відчуття безпеки після насильства — психологічні потреби постраждалих та межі відновлення відносин. Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій Участь постраждалих у миробудуванні: права, представництво та безпека Джерела Blair, R. A., & Morse, B. S. (2021). Policing and the legacies of wartime state predation: Evidence from a survey and field experiment in Liberia. Journal of Conflict Resolution, 65(10). https://doi.org/10.1177/00220027211013096. Brinkerhoff, D. W., Wetterberg, A., & Dunn, S. (2012). Service delivery and legitimacy in fragile and conflict-affected states: Evidence from water services in Iraq. Public Management Review, 14(2), 273–293. https://doi.org/10.1080/14719037.2012.657958. Chan, A., Bradford, B., & Stott, C. (2025). A systematic review and meta-analysis of procedural justice and legitimacy in policing: The effect of social identity and social contexts. Journal of Experimental Criminology, 21, 349–406. https://doi.org/10.1007/s11292-023-09595-5. Fiedler, C., & Mross, K. (2023). Dealing with the past for a peaceful future? Analysing the effect of transitional justice instruments on trust in postconflict societies. International Journal of Transitional Justice, 17(2), 303–321. https://doi.org/10.1093/ijtj/ijad010. Fisk, K., & Cherney, A. (2017). Pathways to institutional legitimacy in postconflict societies: Perceptions of process and performance in Nepal. Governance, 30(2), 263–281. https://doi.org/10.1111/gove.12208. King, E. (2013). A critical review of community-driven development programmes in conflict-affected contexts. International Rescue Committee / UK Department for International Development, research report. https://www.gov.uk/research-for-development-outputs/a-critical-review-of-community-driven-development-programmes-in-conflict-affected-contexts. McLoughlin, C. (2015). When does service delivery improve the legitimacy of a fragile or conflict-affected state? Governance, 28(3), 341–356. https://doi.org/10.1111/gove.12091. Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD). (2024). OECD Survey on Drivers of Trust in Public Institutions — 2024 Results: Building Trust in a Complex Policy Environment. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9a20554b-en. Київський міжнародний інститут соціології (КМІС). (2026). Пресреліз результатів опитування довіри до соціальних інституцій, грудень 2025 року. https://www.kiis.com.ua/?cat=reports&id=1578&lang=ukr&page=2. Програма розвитку ООН в Україні (ПРООН). (2026). Оголошення про ініціативи для зміцнення доброчесності, прозорості й інформаційної стійкості відновлення України, 26 червня 2026 року. https://www.undp.org/ukraine/news/undp-announcing-grant-conduct-initiatives-strengthen-integrity-transparency-and-information-resilience-ukraines-recovery-and-development. Світовий банк. (2026). Updated Ukraine Recovery and Reconstruction Needs Assessment Released, 23 лютого 2026 року. https://www.worldbank.org/uk/news/press-release/2026/02/23/updated-ukraine-recovery-and-reconstruction-needs-assessment-released. Центр Разумкова. (2025). Оцінка ситуації в країні, довіра до соціальних інститутів, оцінка проблем, що існують в українському суспільстві (листопад 2025 р.). https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/otsinka-sytuatsii-v-kraini-dovira-do-sotsialnykh-instytutiv-otsinka-problem-shcho-isnuiut-v-ukrainskomu-suspilstvi-lystopad-2025r.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Психосоціальна підтримка у миробудуванні та реінтеграції — це система узгоджених дій, спрямованих на психологічне благополуччя людей, відновлення повсякденного функціонування, підтримку сімейних і громадських зв’язків та створення безпечних умов для участі у суспільному житті після насильства, переміщення й інших наслідків конфлікту. У миробудуванні вона поєднує допомогу окремій людині з роботою над взаєминами, доступом до послуг, справедливістю та інституційною довірою. У реінтеграції допомагає долати перешкоди до повернення або входження в життя громади, зберігаючи право людини самостійно визначати межі своєї участі (ПРООН, 2022; ВООЗ, 2026). Цей підхід має міждисциплінарний науково-практичний статус. Він спирається на дослідження психічного здоров’я в гуманітарних кризах, соціальної підтримки, міжгрупових відносин, вимушеного переміщення й суспільного відновлення. Його окремі компоненти досліджено значно краще, ніж кінцевий вплив комплексних програм на мир і примирення. Тому оцінювання повинне розрізняти поліпшення самопочуття людини, відновлення її життєвих можливостей і зміни у відносинах між групами (García Durán та співавт., 2026). Що означає психосоціальна підтримка в миробудуванні Психологічний складник стосується переживань, здатності діяти, почуття безпеки, способів подолання труднощів, доступу до допомоги й підтримання щоденних ролей. Соціальний складник охоплює сімейні та сусідські зв’язки, умови проживання, працю, освіту, участь у громаді, доступність установ, ставлення до різних груп і можливості взаємної допомоги. Ці складники взаємопов’язані: людині складніше відновлювати повсякденне життя, коли житло зруйноване, служби недоступні або її сприймають із підозрою. Миробудування додає до цієї логіки питання суспільних відносин. Воно вимагає розуміти, як насильство, втрата близьких, вимушене переміщення, нерівний доступ до ресурсів і недовіра до інституцій змінюють життя громади. Психосоціальна підтримка може бути складником профілактики ворожнечі, місцевої співпраці та відновлення суспільної участі, якщо її поєднано з реальною безпекою, захистом прав і відповідальним управлінням. Рекомендації ПРООН пропонують інтегрувати таку підтримку на різних етапах попередження насильства й миробудування, враховуючи місцеві потреби, владу та залучення населення (ПРООН, 2022). Поняття реінтеграції має кілька контекстів. Для людини, яка повертається після переміщення, воно може означати відновлення доступу до житла, роботи, навчання, безпечного оточення й участі у справах громади. Для демобілізованих осіб — також перехід до інших соціальних ролей і відновлення взаємин із родиною. Для приймаючої громади — спільне пристосування правил, послуг і ресурсів до зміненого складу населення. У міжнародних документах окремо описано реінтеграцію після роззброєння та демобілізації; її інституційний контекст не можна автоматично переносити на українських військовослужбовців, ветеранів чи цивільних, що повертаються додому (ВООЗ, 2026). Чому психологічне благополуччя пов’язане із суспільними відносинами Безпека, передбачуваність і можливість планувати життя За тривалого насильства люди вимушені постійно пристосовуватися до загроз, розриву звичних маршрутів, втрати доходу та зміни сімейних обов’язків. Навіть коли гостра небезпека в певному місці зменшується, нестабільність житла, зайнятості й адміністративних процедур зберігає значне повсякденне навантаження. Тому початковими умовами психосоціальної підтримки є фізична безпека, зрозуміла інформація, доступ до базових ресурсів і передбачувана поведінка служб, а не лише бесіди про почуття. Саме таку міжсекторальну логіку закріпили міжвідомчі рекомендації з психічного здоров’я та психосоціальної підтримки в надзвичайних ситуаціях (Міжвідомчий постійний комітет, 2007). Належність до громади й відновлення соціальних ролей Людина підтримує добробут через стосунки, взаємні зобов’язання та можливість бути корисною. Після переміщення або повернення звичні соціальні ролі часто втрачають опору: професія не дає доходу, колишня мережа знайомств розсіяна, правила отримання допомоги змінюються. Безпечні групи взаємодопомоги, відновлення доступу до освіти й праці, соціальні служби та добровільна громадська участь можуть повертати відчуття дієздатності. Проте участь у заходах сама по собі ще не свідчить про поліпшення психологічного стану або про зміну ставлення між групами (Nguyen та співавт., 2023). Довіра, сприйняття загроз і повсякденні взаємодії Коли різні групи змагаються за дефіцитне житло, послуги, робочі місця чи місцеве представництво, напруження може посилюватися навіть за відсутності особистої ворожості. Непрозорі рішення створюють підстави для чуток і підозр. Практичні механізми зменшення напруження включають однакові зрозумілі правила, доступні процедури оскарження, справедливий розподіл підтримки та можливість спільно вирішувати конкретні проблеми. Психологічну роль довіри докладніше розглянуто у статті «Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється». Зворотний зв’язок між людиною, групою та інституціями Порушення психосоціального благополуччя може обмежувати участь у житті громади, а інституційна байдужість, стигматизація чи повторне порушення прав — погіршувати умови відновлення. Це двосторонній зв’язок, а не підстава приписувати суспільні конфлікти психічному стану окремих людей. Завдання програми полягає у зміні доступних умов та взаємодій, зокрема в усуненні бар’єрів, які підтримують соціальну ізоляцію. Чотири рівні підтримки: від базових умов до спеціалізованої допомоги Міжвідомчі рекомендації описують багаторівневу систему, у якій різні види допомоги доповнюють один одного. Її логіка особливо корисна для планування програм після насильства, оскільки дозволяє поєднати соціальні й психологічні потреби без припущення, що всім потрібна однакова послуга (Міжвідомчий постійний комітет, 2007). Базові послуги й захист Перший рівень охоплює безпечне житло, харчування, воду, охорону здоров’я, освіту, зрозумілі адміністративні процедури й захист від дискримінації. Психосоціальний результат залежить також від способу надання цих послуг: людина повинна мати доступ до інформації, поваги, приватності та можливості повідомити про порушення. Приниження в черзі по допомогу або необхідність розповідати особисту історію стороннім людям може погіршувати досвід отримання підтримки. Підтримка родини й громади Другий рівень передбачає зміцнення природних мереж допомоги: безпечних місць для дітей, доступних громадських просторів, зв’язків між сусідами, взаємодопомоги родин, підтримки доглядальників, організації навчання й спільних справ. Його ефективність залежить від доступності та від того, чи не відтворює програма місцеві ієрархії й виключення. Громадська активність має давати людині реальну користь, а не перетворюватися на вимогу постійно демонструвати позитивні емоції. Цілеспрямована неспеціалізована допомога Третій рівень охоплює підтримувальні бесіди, практичну допомогу з подоланням труднощів, психоосвіту, структуровані програми для конкретних потреб та скерування до потрібних служб. Працювати на цьому рівні можуть належно підготовлені фахівці різних професій у межах своєї компетентності, під супервізією та з чіткими правилами конфіденційності. Формат допомоги добирають відповідно до потреб людини, а не до її належності до певної соціальної групи. Спеціалізована допомога Четвертий рівень призначений для людей, чиї потреби вимагають клінічного оцінювання й фахового лікування. Організатори миробудівних заходів повинні знати, куди можна скерувати людину за її згодою, як забезпечити безпечний зв’язок із фахівцем і як діяти в разі безпосередньої загрози життю. Громадський координатор, ведучий діалогу чи волонтер не встановлює діагнозів за поведінкою учасника. Потреба в підтримці та наявність клінічного розладу — різні питання. Кому і навіщо потрібні різні форми підтримки Людям, які зазнали вимушеного переміщення Підтримка переселенців охоплює розв’язання повсякденних труднощів, відновлення мереж допомоги, зрозумілі маршрути до медичних, освітніх і соціальних послуг, а також доступ до участі в рішеннях приймаючої громади. Узагальнювати потреби всіх переселенців за одним сценарієм некоректно: вони відрізняються за віком, ресурсами, умовами переміщення, тривалістю перебування й намірами щодо повернення. Докази щодо ефектів психосоціальних програм для переміщених людей різнорідні, тому оцінювати потрібно саме ті результати, яких прагне конкретна програма (Nguyen та співавт., 2023). Спеціальні організаційні рішення описано в матеріалі «Психосоціальна підтримка ВПО в громаді». Людям, які повертаються після переміщення Повернення додому може супроводжуватися зміною складу громади, знищенням звичного соціального простору, суперечками щодо майна, руйнуванням інфраструктури та складнощами поновлення документів і доходів. Підтримка тут поєднує соціальну навігацію з можливістю відновити зв’язки й долучитися до місцевих справ. Повернення у знайоме місце не гарантує відчуття належності; організатори мають враховувати фактичні умови життя. Ветеранам, військовослужбовцям після служби та їхнім близьким Відновлення цивільних ролей може передбачати питання зайнятості, фізичного здоров’я, соціальних очікувань, стосунків і доступу до спеціалізованих послуг. Підтримка ветеранів потребує їхнього безпосереднього представництва у плануванні програм, поваги до різноманітності досвіду та недопущення стигматизації. Міжнародне керівництво ВООЗ щодо психосоціальної підтримки у процесах роззброєння, демобілізації та реінтеграції вказує на важливість родинного і громадського оточення, але його конкретна модель розроблена для іншого інституційного процесу; українські програми мають спиратися на власний правовий і суспільний контекст (ВООЗ, 2026). Постраждалим від насильства та членам їхніх родин Постраждалі можуть потребувати інформації про права, безпечної допомоги, доступних маршрутів звернення, захисту приватності, представництва й відшкодування шкоди. Визнання пережитого та право відмовитися від публічної участі становлять важливі умови. Свідчення, публічні зустрічі та спілкування з людьми, яких постраждалі пов’язують із насильством, потребують окремого оцінювання безпеки. Кожна людина зберігає право визначати власні межі участі в суспільних процесах. Працівникам служб, волонтерам і місцевим організаціям Люди, які тривалий час допомагають іншим, можуть стикатися з великим робочим навантаженням, невизначеністю функцій, браком ресурсів та етичними дилемами. Організаційна підтримка включає чіткі повноваження, навчання, супервізію, безпечні канали скерування та можливість повідомляти про проблеми. Вона важлива і для якості допомоги, і для запобігання практикам, які ненавмисно завдають шкоди отримувачам послуг (Міжвідомчий постійний комітет, 2007). Реінтеграція охоплює кілька взаємопов’язаних процесів Відновлення повсякденного функціонування Людина має отримати реальну можливість навчатися, працювати, користуватися транспортом і службами, піклуватися про близьких та планувати наступні кроки. Самопочуття важливе, але здатність діяти у звичайному житті є окремим результатом, який слід вимірювати. Програма, що знижує короткочасний стрес, але залишає людину без житла чи доступу до допомоги, розв’язує тільки частину проблеми. Відновлення зв’язків без нав’язування близькості Сім’ї та громади змінюються під час війни; після повернення люди можуть мати різні потреби в спілкуванні та темпі відновлення взаємин. Підтримка передбачає можливість контакту, практичну допомогу й повагу до приватності. Людина може прагнути співпраці в конкретних справах і водночас зберігати дистанцію в особистих стосунках. Така дистанція не є показником невдалої реінтеграції. Доступ до можливостей, прав і справедливих процедур Суспільне включення залежить від прозорого доступу до роботи, соціального захисту, житла, освіти, юридичних послуг і місцевих рішень. Втрата документів, фізична недоступність будівель, дискримінаційні практики чи незрозумілі правила можуть відтворювати ізоляцію. Участь психологів не компенсує систематичних порушень прав; потрібна співпраця з відповідальними установами. Узгодження індивідуального й громадського темпу Повернення людини і готовність громади до спільного життя можуть відбуватися з різною швидкістю. Допомогу планують через регулярне вивчення потреб усіх залучених, включно з мешканцями, що нікуди не виїжджали. Варто запобігати конкуренції вразливості, коли право на підтримку залежить від того, чия історія страждання отримала найбільше публічне визнання. Як психосоціальна підтримка працює у місцевому миробудуванні Повертає можливість безпечної участі Після насильства частина людей уникає публічних просторів або втратила довіру до організаторів. Спершу потрібно створити прийнятні форми участі: індивідуальні звернення, анонімні пропозиції, доступні зустрічі невеликими групами, супровід для людей з інвалідністю, можливість дистанційної участі. Програма може розпочатися з ремонту громадського простору чи кращої роботи служб, якщо саме це зменшує бар’єри та підвищує відчуття безпеки. Допомагає вирішувати конкретні спільні завдання Співпраця навколо відновлення водопостачання, доступності школи, громадського транспорту, допомоги старшим людям чи правил користування спільними приміщеннями створює нагоду для передбачуваної взаємодії. Успіх визначається насамперед розв’язанням проблеми й якістю процедури. Поліпшення ставлення до іншої групи може бути додатковим результатом, який потрібно окремо перевіряти. Загальні механізми соціального контакту розглянуто у статті «Теорія міжгрупового контакту». Підтримує довіру через справедливість і виконані зобов’язання Коли установи пояснюють рішення, дотримуються однакових правил і реагують на скарги, люди отримують підстави для прогнозованих очікувань. Психосоціальна програма може допомагати виявляти перешкоди, але довіра до служб формується через їхню реальну роботу. Опитування про ставлення до установ слід зіставляти з доступністю послуг, досвідом звернень і наслідками конкретних рішень. Створює можливості добровільного діалогу Діалог може допомогти з’ясувати потреби, виправити хибні уявлення, домовитися про правила співпраці й почути досвід різних груп. Його формат, однак, залежить від ризиків: спільна зустріч може бути неприйнятною за загроз, примусу, приниження або очевидної нерівності впливу. Психосоціальна підтримка може супроводжувати підготовку та подальші кроки, зберігаючи незалежні канали допомоги. Її результатом може бути безпечне співіснування та виконання домовленостей без особистого примирення. Практики, що можуть входити до програми Доступна інформація, навігація й допомога з повсякденними проблемами Це перевірені маршрути до служб, допомога із записом, пояснення процедури звернення, підтримка у відновленні документів та координація між організаціями. У кожної послуги має бути відповідальна особа, зрозумілий порядок захисту даних і спосіб повідомити про проблему. Особливо важливо не обіцяти допомоги, для якої програма не має ресурсів. Підтримувальні контакти й індивідуальне скерування Коротка розмова, у якій людину вислуховують, допомагають визначити першочергові потреби та знайти доступну службу, може бути доречною після стресової події. Ведучий не має вимагати докладного переказу травматичного досвіду та не повинен трактувати відмову як психологічний опір. Для спеціалізованої допомоги потрібні окремі підготовлені фахівці й безперервний маршрут скерування (Міжвідомчий постійний комітет, 2007). Групи взаємодопомоги, сімейна підтримка та безпечні простори Групи можуть сприяти обміну інформацією, практичній взаємодопомозі й відновленню соціальних зв’язків. Їхній склад і правила мають захищати приватність, повагу та право залишити групу. Діти й підлітки потребують вікововідповідних форм участі, безпечних дорослих і доступу до освіти. Наявність творчих занять сама собою не гарантує психологічної користі: систематичні огляди дитячих програм демонструють різні результати залежно від методики й умов (Bangpan та співавт., 2024). Спільні громадські ініціативи та відновлення засобів до існування Підтримка працевлаштування, навчання, соціального підприємництва або невеликих місцевих проєктів може зменшувати щоденну нестабільність і давати учасникам спільний предмет роботи. Такі програми слід оцінювати також за реальними економічними результатами, справедливим доступом та ризиком виникнення нових суперечок. Огляд досліджень мирних і конфлікторозв’язувальних втручань відзначив позитивні психологічні наслідки деяких програм реабілітації, фінансової допомоги й відшкодування, але загальна доказова картина залишається неоднорідною (García Durán та співавт., 2026). Безпечний діалог і фахова фасилітація Перед зустріччю потрібно з’ясувати мету, склад учасників, наявні конфлікти інтересів, ризики переслідування та умови збереження інформації. Учасники мають знати, що вони можуть не відповідати на запитання, залишити захід або обрати інший шлях участі. Ведучий повинен мати процедуру реагування на погрози чи розкриття конфіденційних відомостей. Діалогова програма потребує іншої кваліфікації, ніж психологічне лікування; одна професія не повинна автоматично замінювати іншу. Навчання фахівців і координація служб Стійкість програми залежить від розподілу відповідальності між соціальними, медичними, освітніми, правозахисними та місцевими установами. Потрібні навчання з етики, підтримка персоналу, узгоджені критерії скерування й механізм зворотного зв’язку. Публікація методичних рекомендацій сама собою не є підтвердженням результативності втручання: це основа для якісної організації, яку слід доповнювати оцінюванням у конкретних умовах (ПРООН, 2022). Що показують систематичні огляди досліджень Програми для дорослих у гуманітарних кризах Систематичний огляд і метааналіз Bangpan, Felix і Dickson проаналізував психічне здоров’я та психосоціальну підтримку дорослих у країнах із низьким і середнім рівнем доходу. Для частини втручань виявлено користь за окремими показниками психічного стану й функціонування, однак дослідження відрізнялися за дизайном і якістю. Такі результати підтверджують можливу ефективність визначених підходів для визначених наслідків. Вони не доводять, що кожна програма відновлює довіру між групами або запобігає насильству (Bangpan та співавт., 2019). Програми для дітей і підлітків Огляд 43 рандомізованих досліджень засвідчив, що деякі структуровані психологічні підходи можуть полегшувати окремі симптоми у дітей і молоді, які пережили гуманітарні надзвичайні ситуації. Водночас результати інших методів варіювали, а в окремих умовах творчі психосоціальні програми пов’язувалися з погіршенням певних симптомів. Це аргумент на користь перевірених методик, уважного спостереження за наслідками й можливості припинити участь, якщо вона шкодить (Bangpan та співавт., 2024). Підтримка людей у ситуації вимушеного переміщення Огляд Nguyen та співавторів узагальнив 162 звіти про втручання для переміщених людей. Якісні описи досвіду учасників переважно були позитивними, тоді як кількісні результати виявилися неоднорідними. Часто вимірювали психологічний дистрес, хоча заявлена мета програми стосувалася належності до спільноти, соціального функціонування або підтримки. Така невідповідність між метою і вимірюванням обмежує висновки про користь для реінтеграції (Nguyen та співавт., 2023). Зміцнення позитивного психічного здоров’я Кокрейнівський огляд 2024 року окремо оцінив втручання, спрямовані на позитивне психічне благополуччя в гуманітарних кризах. Автори встановили дефіцит переконливих рандомізованих доказів: результати для різних вікових груп і показників були обмеженими, а впевненість у висновках — низькою або дуже низькою. Відсутність надійної відповіді для конкретного показника не дорівнює доказу марності всієї підтримки; вона вимагає точніше визначати мету та перевіряти результат (Papola та співавт., 2024). Миробудування, примирення і психологічні наслідки Особливо важливий для цієї теми огляд García Durán та співавторів, опублікований у 2026 році. Серед 6360 знайдених записів критеріям відповідали 15 досліджень, із яких лише два були рандомізованими. Втручання істотно відрізнялися. Деякі програми матеріальної підтримки, реабілітації та суспільної комунікації мали позитивні результати; окремі процеси встановлення правди й примирення асоціювалися з посиленням психологічного дистресу у постраждалих. Через неоднорідність і слабкість частини дизайнів не можна робити універсальний причинний висновок для кожного механізму, але ризик шкоди має входити в оцінювання від початку (García Durán та співавт., 2026). Отже, наукова база підтримує обережне, цілеспрямоване застосування окремих психосоціальних методів, а також показує суттєві прогалини щодо довгострокового впливу на суспільні відносини. Для заяви «програма сприяла реінтеграції» потрібні дані про участь, доступ до можливостей і функціонування. Для заяви «програма сприяла миру» потрібні окремі показники безпеки, міжгрупових відносин, справедливості та стійкості до повторного насильства. Безпека, добровільність і ризик небажаних наслідків Примусова розповідь про пережите Публічне свідчення, групове обговорення насильства або зустріч із людьми, яких постраждалі пов’язують із заподіяною шкодою, може спричиняти сильний дистрес. Проводити такі заходи як обов’язкову частину психосоціальної підтримки неприпустимо. Потрібні окреме усвідомлене погодження мети зустрічі, можливість відмови, захист конфіденційності та доступ до належної допомоги. Докази ризиків для частини програм правди й примирення розглянуто у систематичному огляді 2026 року. Нерівність влади та прихований примус Формальна згода мало що означає, якщо людина вважає, що від участі залежить доступ до житла, виплат, роботи чи захисту. Організатор повинен відокремити надання необхідних послуг від участі у діалоговому заході. Потрібно пояснити, хто ухвалює рішення, хто має доступ до висловлювань і які механізми оскарження існують. За значної нерівності впливу можуть бути доречні окремі консультації з групами замість спільного форуму. Стигматизація та приписування групі психологічного стану Переселення, участь у бойових діях, пережите насильство або проживання на деокупованій території не є діагнозами. Некоректно називати цілу громаду травмованою, небезпечною чи нездатною до співпраці на підставі групової належності. Такі судження можуть посилювати виключення й зменшувати готовність звертатися по допомогу. Індивідуальні психологічні потреби оцінюють фахівці за відповідними процедурами, а суспільну напругу досліджують окремими методами. Передчасна вимога прощення або примирення Учасники мають право не прощати, не встановлювати особистого контакту та вимагати відповідальності за заподіяну шкоду. Припинення насильства, забезпечення прав, можливість безпечного співіснування, співпраця, довіра й примирення становлять різні результати, які можуть досягатися неодночасно. Психосоціальна підтримка повинна допомагати людині жити безпечніше й зберігати власну гідність незалежно від її готовності до примирення. Невраховані загрози під час триваючої війни Коли існує загроза обстрілів, переслідування, витоку персональних даних або повторного насильства, безпека має перевагу над запланованим форматом заходу. У певних обставинах доречні індивідуальні консультації, дистанційні способи отримання послуг або відтермінування зустрічі. Програми мають мати план евакуації, захисту інформації, припинення участі й скерування до відповідних служб. Жодна психологічна методика не усуває реальної воєнної небезпеки. Нерівний доступ до допомоги Відбір лише найбільш помітних груп або розподіл ресурсів без зрозумілих критеріїв може поглиблювати суперечки. Необхідно перевіряти доступність для людей з інвалідністю, старших людей, дітей із відповідними представниками, маломобільних мешканців, людей у сільських районах та осіб без цифрового доступу. Рішення слід обговорювати з учасниками й пояснювати всім, кого воно стосується. Український контекст: підтримка громад під час російської агресії Російська агресія проти України має встановлений міжнародно-правовий контекст: Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 від 2 березня 2022 року засудила агресію проти України та вимагала виведення російських військ. Психологічний аналіз міжгрупових відносин не змінює цього статусу, не розподіляє відповідальність порівну та не створює обов’язку постраждалих брати участь у примиренні (Генеральна Асамблея ООН, 2022). В українських громадах психосоціальні потреби поєднані з переміщенням населення, поверненням, тривалою невизначеністю, пошкодженням житла, навантаженням на місцеві послуги, досвідом військової служби та наслідками окупації. Звіт Міжнародної організації з міграції, який аналізує опитування січня–березня 2026 року, розглядає довіру, відчуття належності, громадянську участь і відносини між переселенцями, людьми, які повернулися, ветеранами та іншими мешканцями. Він корисний для розуміння різних вимірів згуртованості, але не є експериментальною перевіркою ефективності будь-якої окремої програми (МОМ, 2026). Для громад, які приймають внутрішньо переміщених людей, важливі механізми доступу до житла, роботи, освіти, соціальних і медичних послуг, а також справедлива участь у місцевих рішеннях. Для деокупованих громад першочерговими можуть бути фізична безпека, відновлення служб, правова визначеність, захист потерпілих і можливість обережно відновлювати сусідські контакти. Проблеми потрібно вивчати для конкретного населеного пункту й соціальної групи, уникаючи універсальних тверджень про «готовність громади» до діалогу. Міжнародні програми в Україні дедалі частіше поєднують гуманітарну допомогу, відновлення послуг і заходи соціальної згуртованості. Наприклад, плани МОМ передбачають підтримку переміщених людей та приймаючих громад, включно з психосоціальним складником, а програми ПРООН працюють із відновленням і громадською спроможністю. Опис такої діяльності засвідчує напрям роботи й охоплення, але її психологічні та миробудівні наслідки потрібно перевіряти незалежними даними (МОМ, План реагування на кризу в Україні на 2026 рік; ПРООН, EU4Recovery). Особливо важливо уникати перенесення моделей примирення між симетричними сторонами на ситуацію агресії, окупації та воєнних злочинів. Внутрішньосуспільний діалог про доступ до послуг, співжиття, місцеві потреби та відновлення довіри має власний предмет. Визнання шкоди, відповідальність, правосуддя і гарантії неповторення насильства залишаються окремими необхідними складниками суспільного відновлення. Як спроєктувати програму для громади 1. Визначити проблему та межі втручання Починають із конкретного запитання: чому люди не користуються послугами, що обмежує їхню участь, між ким виникають суперечки, які є загрози безпеці? Програма має описувати ситуацію, на яку здатна впливати, та умови, що виходять за межі її повноважень. «Підвищити згуртованість» — надто загальна мета без уточнення груп, бар’єрів і очікуваних змін. 2. Провести етичне оцінювання потреб і ресурсів Потрібно вивчити наявні служби, мережі взаємодопомоги, групи населення, доступність простору, випадки дискримінації, способи отримання інформації та загрози. Консультації організовують так, щоб участь не залежала від публічного розкриття особистої історії. Для роботи з чутливими відомостями визначають мету збору, обсяг доступу, строки зберігання й способи захисту даних (Міжвідомчий постійний комітет, 2021, версія 2.0). 3. Сформувати справедливе представництво До планування залучають різні категорії мешканців і постраждалих, включно з людьми, які не входять до найбільш помітних об’єднань. Представники мають розуміти свої повноваження й можливості впливу. Важливо передбачити окремі безпечні канали висловлювання для учасників із нижчою переговорною позицією. Представництво має супроводжуватися реальним розглядом пропозицій. 4. Вибрати відповідні рівні допомоги Базові бар’єри усувають через послуги й захист. Соціальну ізоляцію можуть зменшувати доступні місця зустрічей і групи взаємодопомоги. За потреби додають цілеспрямовані програми, фахові консультації та маршрути клінічної допомоги. Всі ланки мають бути узгоджені між собою, а участь у громадських заходах не повинна бути умовою отримання необхідної допомоги. 5. Запровадити безпекові та етичні запобіжники До початку роботи визначають правила добровільної участі, конфіденційності, реагування на скарги, захисту дітей і вразливих осіб, припинення небезпечних заходів та скерування по допомогу. Окремо оцінюють ризик публічного викриття постраждалих і можливість використання програми для політичного тиску. Фахівці повинні мати супервізію й чіткі межі компетентності. 6. Зв’язати підтримку з реальними громадськими змінами Групова бесіда матиме обмежений вплив, якщо після неї учасники знову стикаються з непрохідними процедурами чи дискримінацією. Програма повинна мати визначені канали передачі проблем службам, узгоджені строки реакції, доступні рішення й регулярний зворотний зв’язок про виконане. Саме так психологічні й соціальні компоненти перетворюються на цілісне втручання. 7. Перевіряти користь і небажані наслідки Оцінювання закладають до початку роботи, а не після завершення фінансування. Треба визначити, що саме вимірюють, для кого очікується користь, кого програма може оминути і які наслідки стануть підставою для її зміни або зупинення. Подальші опитування потрібно доповнювати даними про фактичний доступ до послуг, якість участі та можливі випадки шкоди. Як вимірювати результати без завищених обіцянок Оцінювання психосоціальної підтримки в миробудуванні має охоплювати кілька рівнів. На рівні людини це можуть бути повсякденне функціонування, відчуття підтримки, доступ до послуг, здатність долати труднощі та суб’єктивне благополуччя. На рівні взаємодії — доступність безпечного спілкування, досвід дискримінації, взаємна допомога, участь у спільних справах і довіра в конкретних ситуаціях. На рівні інституцій — зрозумілість процедур, своєчасність відповідей, доступність скарг і справедливість розподілу ресурсів. Міжвідомча система моніторингу й оцінювання рекомендує добирати показники відповідно до мети втручання та враховувати етичність збору даних (Міжвідомчий постійний комітет, версія 2.0). Вихідні дані потрібні для порівняння із подальшими вимірюваннями, але проста зміна показника між двома датами ще не доводить дію програми. На результати впливають повернення мешканців, зміна безпекової ситуації, економічні умови, нові рішення влади й інші служби. Де можливо, застосовують порівняльні групи, повторні вимірювання й незалежну оцінку; за обмежених ресурсів чесно описують невизначеність причинного висновку. Звіт про кількість зустрічей, учасників або розданих інформаційних матеріалів відображає виконану роботу. Щоб стверджувати, що підтримка допомогла реінтеграції, потрібно виміряти відповідні зміни в житті учасників і перевірити, чи збереглися вони. Щоб заявити про вплив на миробудування, необхідно оцінити пов’язані з ним суспільні результати й можливі наслідки для людей, які не брали участі у програмі. Огляд досліджень мирних втручань 2026 року показує, наскільки часто довгострокове оцінювання та надійні порівняльні дані залишаються відсутніми (García Durán та співавт., 2026). До показників якості обов’язково додають скарги, відмови від участі, порушення конфіденційності, ознаки нерівного доступу та повідомлення про погіршення стану. Підставою для вдосконалення програми може стати і невисока відвідуваність, якщо люди повідомляють про незручний час, недоступне місце, неприйнятні правила або побоювання за безпеку. Відсутність скарг не завжди означає відсутність проблем: канал звернення повинен бути відомим, доступним і безпечним. Чого психосоціальна підтримка не може замінити Психосоціальна підтримка має власну сферу компетенції та залежить від співпраці з іншими системами. Вона допомагає створювати можливості для відновлення повсякденного життя, соціальної взаємодії й звернення по фахову допомогу. Водночас результати потребують дієвих заходів фізичної безпеки, правового захисту, правосуддя, відшкодування шкоди, відновлення житла, роботи установ і гарантій неповторення насильства. Успішність психологічного або громадського заходу оцінюють відповідно до його реальних повноважень. Програма також не повинна перекладати відповідальність за насильство на постраждалих під гаслами стійкості, взаєморозуміння або соціальної згуртованості. Можливість підтримувати безпечні суспільні відносини спирається на права, справедливі інституції та повагу до самостійного вибору кожної людини. Саме за цих умов психосоціальна підтримка здатна стати корисною частиною ширшого процесу миробудування. Поширені запитання Чим психосоціальна підтримка в миробудуванні відрізняється від психотерапії? Психотерапія — фахове втручання для визначених психологічних чи клінічних потреб. Психосоціальна підтримка в миробудуванні охоплює також умови життя, соціальне включення, доступ до послуг, групові зв’язки й роботу установ. Частині учасників потрібна психотерапія, але це встановлюють відповідно до індивідуальних потреб, і її не можна замінювати громадськими заходами. Чи має людина погоджуватися на діалог із тими, хто заподіяв їй шкоду? Ні. Участь добровільна, а рішення про контакт належить самій людині. Допомога, безпека та захист прав не можуть залежати від готовності до прощення, примирення чи публічного свідчення. Організатори повинні передбачати інші способи отримання підтримки й участі в житті громади. Чи можна проводити програми під час триваючої війни? Можна надавати безпечну соціальну, інформаційну й психологічну допомогу та підтримувати повсякденні зв’язки, якщо це відповідає місцевій безпековій ситуації. Формати спільних зустрічей і діалогу добирають після оцінювання конкретних загроз. За ризику насильства певні заходи потрібно змінити, перенести або припинити. Чи означає зниження тривоги, що програма зміцнила мир? Це різні результати. Менший дистрес може бути важливою індивідуальною користю, але висновок про миробудування потребує даних про суспільну взаємодію, безпеку, доступ до прав, довіру та сталість співпраці. Програма може покращувати одне без доведеного впливу на інше (García Durán та співавт., 2026). Чи достатньо організувати кілька тренінгів або групових зустрічей? Тренінги можуть допомогти з конкретними навичками або інформацією, але їхня кількість не свідчить про зміну становища учасників. Потрібні чітка мета, безпечні процедури, доступ до реальних послуг, подальша підтримка та вимірювання результату. Як врахувати потреби переселенців і давніх мешканців громади? Проводять окремі й спільні консультації за безпечних умов, визначають потреби кожної групи, пояснюють критерії розподілу допомоги та забезпечують доступні способи впливати на рішення. Програма має уникати конкуренції між групами за визнання й ресурси; напруження, пов’язане з інституційними рішеннями, вирішують передусім зміною цих рішень. Як помітити, що програма завдає шкоди? Показниками можуть бути погіршення самопочуття після заходів, відмови через страх, скарги на примус, порушення конфіденційності, зростання стигматизації або виключення частини мешканців. Їх відстежують завчасно, мають незалежний канал звернення й повноваження зупиняти небезпечні дії. Оцінювання небажаних наслідків є такою самою частиною якості, як вимірювання очікуваної користі. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — наукові основи дослідження міжгрупових конфліктів, миробудування та суспільного відновлення. Психосоціальна підтримка ВПО в громаді: організація програм — планування конкретних послуг і підтримки для внутрішньо переміщених людей. Психосоціальна підтримка під час тривалих гуманітарних криз — потреби, маршрути допомоги та безперервність послуг за довготривалої нестабільності. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — значення громадських зв’язків, участі та вимірювання згуртованості. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — психологічні процеси очікувань, загроз і співпраці між групами. Теорія міжгрупового контакту — механізми та умови впливу міжгрупової взаємодії. Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій Місцеві лідери в урегулюванні міжгрупових конфліктів Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека Повернення після вимушеного переміщення: довіра та конфлікти Джерела Bangpan, M., Felix, L., & Dickson, K. (2019). Mental health and psychosocial support programmes for adults in humanitarian emergencies: A systematic review and meta-analysis in low- and middle-income countries. BMJ Global Health, 4(5), e001484. https://doi.org/10.1136/bmjgh-2019-001484. Bangpan, M., Felix, L., Soliman, F., D’Souza, P., Jieman, A.-T., & Dickson, K. (2024). The impact of mental health and psychosocial support programmes on children and young people’s mental health in the context of humanitarian emergencies in low- and middle-income countries: A systematic review and meta-analysis. Global Mental Health, 11, e21. https://doi.org/10.1017/gmh.2024.17. García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: A systematic review. Conflict and Health, 20, 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2. Inter-Agency Standing Committee. (2007). Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. Geneva: IASC. https://www.who.int/publications/i/item/iasc-guidelines-for-mental-health-and-psychosocial-support-in-emergency-settings. Inter-Agency Standing Committee. (2021). The Common Monitoring and Evaluation Framework for Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings: With Means of Verification, Version 2.0. IASC Reference Group. https://www.paho.org/en/documents/iasc-common-monitoring-and-evaluation-framework-mental-health-and-psychosocial-support. International Organization for Migration. (2026). Ukraine Crisis Response Plan 2026. IOM. https://crisisresponse.iom.int/response/ukraine-crisis-response-plan-2026. International Organization for Migration. (2026). Social Cohesion in Ukraine: Trust, Belonging and Civic Participation — July 2026. Displacement Tracking Matrix, General Population Survey Round 23. https://dtm.iom.int/reports/ukraine-social-cohesion-ukraine-trust-belonging-and-civic-participation-july-2026. Nguyen, A. J., Lasater, M. E., Lee, C., Mallawaarachchi, I. V., Joshua, K., Bassett, L., & Gelsdorf, K. (2023). Psychosocial support interventions in the context of forced displacement: A systematic review and meta-analysis. Journal of Migration and Health, 7, 100168. https://doi.org/10.1016/j.jmh.2023.100168. Papola, D., Prina, E., Ceccarelli, C., Cadorin, C., Gastaldon, C., Ferreira, M. C., Tol, W. A., van Ommeren, M., Barbui, C., & Purgato, M. (2024). Psychological and social interventions for the promotion of mental health in people living in low- and middle-income countries affected by humanitarian crises. Cochrane Database of Systematic Reviews, 2024(5), CD014300. https://doi.org/10.1002/14651858.CD014300.pub2. United Nations Development Programme. (2022). Integrating Mental Health and Psychosocial Support into Peacebuilding: Guidance Note. UNDP. https://www.undp.org/prevent-violent-extremism/publications/integrating-mental-health-and-psychosocial-support-peacebuilding. United Nations Development Programme. (2026). EU4Recovery: Empowering Communities in Ukraine. UNDP. https://www.undp.org/ukraine/projects/eu4recovery-empowering-communities-ukraine-eu4recovery. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/. World Health Organization. (2026). Disarmament, Demobilization and Reintegration and Mental Health and Psychosocial Support: Operational Guidance. WHO, ISBN 978-92-4-012170-6. https://www.who.int/publications/i/item/9789240121706.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Місцеве миробудування — це спільна робота жителів громади, громадських організацій, органів місцевого самоврядування та інших відповідальних інституцій над умовами безпечного співжиття, справедливого ухвалення рішень, запобігання насильству і подолання соціальних розколів. Його практичний зміст полягає у здатності людей відкрито визначати спільні проблеми, брати участь у розв’язанні суперечностей, контролювати владу та відновлювати взаємодію там, де її послабили війна, вимушене переміщення, нерівність або недовіра. Mac Ginty, 2014; Mac Ginty і Richmond, 2013. Для України місцеве миробудування означає передусім зміцнення безпеки й суспільних відносин усередині українських громад під час російської агресії та в процесі відновлення. Допомога переміщеним людям, участь постраждалих у відбудові, доступність послуг і справедливе розв’язання суперечок можуть бути його складниками. Право постраждалих на захист, відновлення справедливості та відмову від небезпечного діалогу залишається визначальним. ПРООН, reSCORE 2024. Що таке місцеве миробудування Поняття охоплює тривалий процес змін у повсякденних відносинах і місцевому врядуванні. На відміну від окремого заходу, воно передбачає послідовну роботу з причинами напруги, нерівним доступом до рішень, недовірою та інституційними процедурами. Громада виступає учасником визначення проблем і перевірки результатів, а не лише отримувачем заздалегідь підготовленої допомоги. Миробудування може включати організацію безпечної співпраці між різними групами жителів, прозоре обговорення відбудови, громадський контроль, зміцнення спроможності місцевих організацій, захист прав постраждалих і розвиток способів ненасильницького розв’язання локальних суперечностей. Водночас жодна громадська ініціатива самостійно не замінює правосуддя, гарантій безпеки й виконання державою її обов’язків. Mac Ginty і Richmond, 2013. Чим місцеве миробудування відрізняється від благодійності й гуманітарної допомоги Гуманітарна допомога забезпечує нагальні потреби: їжу, житло, медичні та соціальні послуги. Благодійна або волонтерська діяльність здатна підтримувати солідарність. Для місцевого миробудування додатково важливо, хто визначає потреби, кому доступна допомога, як пояснюються рішення, чи мають люди вплив на правила і як вирішуються суперечки навколо ресурсів. Будівництво укриття або центру послуг може стати складником миробудування, якщо водночас поліпшує справедливість процедур, співпрацю й доступність. Сам факт спорудження об’єкта цього ще не доводить. White, Menon і Waddington, 2018. Чим воно відрізняється від примирення Примирення стосується відносин після завданої шкоди й може включати визнання насильства, відповідальність, відшкодування та добровільні форми відновлення контактів. Місцеве миробудування має ширше поле: громада може вдосконалювати процедури й захищати людей навіть тоді, коли прощення або безпосереднє спілкування з кривдниками є неможливим чи небажаним. Відсутність контакту не є провалом миробудування, якщо забезпечено права, безпеку та належне врядування. Як виник науковий підхід до місцевого миру У дослідженнях миру поступово зросла увага до здатності самих жителів впливати на розвиток конфліктних ситуацій. Поняття місцевого повороту в миробудуванні підкреслює роль повсякденного досвіду, локальних мереж та історичного контексту. Науковці водночас застерігають від романтизації місцевості: локальні еліти теж можуть відтворювати нерівність, а частина проблем потребує державних і міжнародних рішень. Це насамперед дослідницька рамка, а не готовий рецепт ефективного втручання. Mac Ginty і Richmond, 2013. Роджер Мак Ґінті розвинув концепцію повсякденного миру, яка описує способи, завдяки яким люди у розділених суспільствах зберігають співіснування, обережно взаємодіють, допомагають сусідам і зменшують ризик зіткнень. Ці практики можуть підтримувати безпеку й стати основою ширших змін, проте самі собою не усувають структурних причин насильства. Mac Ginty, 2014. Чому участь громади має психологічне значення Відчуття впливу на рішення Участь набуває змісту, коли люди розуміють, яку проблему вирішують, бачать доступні варіанти, отримують відповідь на свої пропозиції та мають передбачуваний спосіб оскарження. Публічне запрошення на слухання саме по собі не означає впливу. Людина може бути присутньою, але не мати змоги говорити, а може висловитися, проте її голос ніяк не вплине на рішення. Огляд програм розвитку під керівництвом громад виявив послідовне скорочення участі на шляху від поінформованості до присутності на зустрічах, висловлення позиції та реального ухвалення рішень. Це обмежує твердження, що достатньо провести збори, аби громада стала активною. White, Menon і Waddington, 2018. Процедурна справедливість і обґрунтована довіра Коли правила розподілу ресурсів прозорі, критерії однакові для всіх, пояснення доступні, а помилки можна виправляти, виникають підстави для обґрунтованої довіри до інституцій. Довіра означає очікування певної поведінки іншої сторони; її стійкість залежить від підтверджень у досвіді. Навіть добре організоване обговорення не компенсує дискримінаційного рішення або невиконаної обіцянки. Український звіт про єдність держави та громадян розглядає доброчесність, ефективність, захищеність і політичну спільноту як різні виміри відносин між людьми та інституціями. Отже, успішна місцева участь потребує одночасно відкритих процедур, надійних послуг і захисту прав. ПРООН, 2025. Соціальні зв’язки всередині та між групами Підтримка всередині знайомого кола допомагає долати повсякденні труднощі. Для стійкої громади також потрібні зв’язки між різними групами жителів і зрозумілі канали відносин із місцевими інституціями. Сильна згуртованість окремої групи іноді співіснує з недовірою до інших. Тому програми оцінюють не лише взаємодопомогу серед однодумців, а й доступ до послуг, якість міжгрупової взаємодії та рівність можливостей. Schiefer і van der Noll, 2017. Психологічні зміни можуть супроводжувати спільну діяльність, якщо завдання конкретні, правила справедливі, а люди мають реальні можливості взаємодіяти. Ефект контакту залежить від контексту й характеру зустрічі; дослідницькі огляди застерігають від універсального застосування однієї методики до всіх конфліктів. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Хто бере участь у місцевому миробудуванні Жителі та неформальні спільноти Мешканці мають знання про реальні бар’єри доступу до послуг, повсякденні джерела напруги та історію взаємин. Важливо слухати людей різного віку, жителів різних мікрорайонів, переміщених осіб, людей з інвалідністю, ветеранів і родини військовослужбовців, людей похилого віку та тих, чия участь обмежена доглядом за близькими або роботою. Ці групи мають різноманітні погляди; один представник не висловлює позицію всіх. Неформальні ініціативи іноді швидше помічають потребу, ніж організації з постійним фінансуванням. Проте самовизначення як активіста не дає права говорити від імені цілої громади. Для представництва потрібні відкриті процедури, підтвердження мандата та можливість зворотного зв’язку. Громадські та волонтерські організації Громадські організації можуть поєднувати мешканців із публічними службами, організовувати доступну інформацію, підтримувати незалежний моніторинг, захищати права постраждалих, проводити дослідження потреб і допомагати реалізовувати спільні рішення. Аналітична рамка Пафенгольц і Шпурка описує функції громадянського суспільства у миробудуванні, зокрема захист, контроль, адвокацію, соціалізацію, згуртування, посередництво та надання послуг. Це концептуальна типологія ролей; сама наявність організації не гарантує позитивного результату. [Paffenholz і Spurk, 2006] Громадська організація повинна бути підзвітною людям, інтереси яких представляє. Для оцінювання важливі прозоре фінансування, захист персональних даних, правила запобігання конфлікту інтересів, доступність скарг та незалежність від політичного тиску. Місцеве самоврядування та публічні служби Органи місцевого самоврядування забезпечують формальні процедури планування, бюджетування, доступу до інформації та надання послуг у межах своїх повноважень. Заклади освіти, соціальні служби, медичні установи й інші організації допомагають встановлювати практичні маршрути підтримки. Розподіл відповідальності має бути письмово зрозумілим: громадська ініціатива може збирати пропозиції або оцінювати доступність, але не наділяється повноваженнями суду, слідства або органів безпеки. Міжнародні партнери та донори Фінансування, дослідницька підтримка та навчання здатні розширювати можливості громад. Водночас короткий термін гранту, заздалегідь визначені показники та залежність від зовнішнього порядку денного можуть перетворити участь на виконання формальностей. Критерій місцевої відповідальності полягає в тому, хто сформулював проблему, хто ухвалює рішення, кому належать результати та чи зберігаються механізми після завершення проєкту. White, Menon і Waddington, 2018. Які завдання вирішують місцеві ініціативи Справедливий доступ до відбудови та послуг Напруга може виникати, коли різні частини громади неоднаково отримують інформацію, житло, транспорт, медичну або адміністративну допомогу. Миробудівний підхід передбачає відкриті критерії пріоритетності, оцінювання доступності та спосіб виправляти помилки. Дискусія про розподіл обмежених ресурсів стає продуктивнішою, коли факти, правила і повноваження відомі учасникам. Взаємодія між переміщеними людьми та приймаючими громадами Спільне життя може супроводжуватися конкуренцією за житло, роботу або послуги, а також поширенням стереотипів. Практичні рішення включають однаково доступну інформацію про права та послуги, участь нових жителів у місцевому плануванні, механізми розгляду скарг і проєкти зі спільною користю. Переміщені люди мають самостійні права та погляди; їх не слід трактувати як єдину групу з однаковими потребами. Українські вимірювання соціальної згуртованості допомагають розрізняти горизонтальні відносини між групами й вертикальну довіру до інституцій. ПРООН, reSCORE 2024. Профілактика чуток і конфліктів навколо ресурсів Там, де бракує прозорих даних, люди можуть пояснювати затримки або нерівний доступ через припущення про приховані привілеї. Корисні регулярні публічні пояснення критеріїв, своєчасні відповіді на запитання, доступні документи й незалежний розгляд звернень. Комунікація має супроводжувати реальні зміни: інформаційна кампанія без перевірюваних процедур не усуває причини недовіри. Підтримка повсякденного співіснування Безпека може залежати від звичайних практик: домовленостей про спільний простір, допомоги сусідам, передбачуваних правил у школах та установах, можливості вирішувати побутові суперечки без погроз. Дослідницька концепція повсякденного миру допомагає побачити ці малі дії, хоча їх необхідно оцінювати разом із ширшими умовами безпеки та справедливості. Mac Ginty, 2014. Як організувати місцеву програму: послідовність роботи Крок 1. Визначити конкретну проблему й межі відповідальності Початкове питання має описувати спостережувану ситуацію: недостатня участь жителів у плануванні відбудови, нерівний доступ до центру послуг, конфлікти через розподіл приміщень, відсутність механізму скарг. Формулювання «підвищити мир» або «зробити всіх згуртованими» не встановлює ні причин проблеми, ні перевірюваного результату. Перед стартом слід визначити, які рішення ухвалюються на місцевому рівні, а які належать державним органам. Варто відділити невідкладні питання захисту від триваліших процесів залучення жителів. Крок 2. Оцінити безпеку та ризики участі Організатори з’ясовують, чи може публічна участь створити загрозу для людини, розкрити її місце проживання або статус, викликати помсту чи примус. Особливо уважно розглядають роботу в прифронтових, деокупованих і постраждалих громадах. До збирання особистих історій визначають правила конфіденційності, зберігання даних, добровільності та можливість безпечної відмови. За потреби прямі групові зустрічі замінюють індивідуальним, дистанційним або представницьким форматом. Крок 3. Зробити карту учасників і нерівності впливу На карті потрібно бачити не тільки формальних керівників, а й людей, які рідко потрапляють на громадські збори. Перевіряють, хто володіє інформацією, часом, транспортом, цифровим доступом, мовними та організаційними навичками. Важливо знати, які групи можуть зіткнутися з дискримінацією, а чиї голоси зазвичай переважають. Запрошення всіх через один канал рідко забезпечує фактичну рівність участі. White, Menon і Waddington, 2018. Крок 4. Погодити правила й реальні межі спільних рішень Учасники мають знати, який бюджет або повноваження доступні, як обиратимуть варіант, хто відповідає за виконання й як відстежуватимуть результат. Доцільно зафіксувати критерії пріоритетності, порядок розгляду заперечень і запобігання конфлікту інтересів. Якщо рішення вже остаточно ухвалене, організатори повинні прямо повідомити, що консультація може вплинути лише на спосіб реалізації. Крок 5. Створити доступні формати участі Різним людям підходять різні формати: невеликі обговорення, анонімні пропозиції, індивідуальні зустрічі, письмові звернення, громадський моніторинг чи робота через обраних представників. Доступність включає фізичні умови, час зустрічей, переклад за потреби, можливість участі людей із доглядовими обов’язками та захист від публічного тиску. Особливої уваги потребує право не розповідати про пережите насильство. Крок 6. Запустити спільну дію з перевірюваним результатом Краще обрати завдання, для якого можна встановити відповідальних, строки, бюджет і критерії якості. Наприклад, спільно визначити доступні маршрути до послуг, створити дієву процедуру скарг або ухвалити прозорий порядок використання громадського простору. Залучення до реалізації не повинно підмінювати участь у визначенні цілей. Дослідження програм розвитку громад показують, що люди іноді виконували роботи, але майже не впливали на рішення. White, Menon і Waddington, 2018. Крок 7. Перевірити результат, шкоду та сталість Програма має регулярно запитувати, кому стало краще, чи залишилися виключені групи, чи виникли нові суперечки та чи працює механізм оскарження. Після завершення фінансування слід перевірити, чи збереглися процедури та відповідальні особи. Зміна кількості учасників або позитивні відгуки організаторів самі собою не доводять, що конфлікт послабився. Чого навчають експериментальні дослідження Розвиток громад може покращувати послуги без стійких змін інституцій У рандомізованому дослідженні місцевої програми в Сьєрра-Леоне Кейсі, Ґленнерстер і Міґель виявили короткострокові поліпшення суспільних благ та економічних результатів, проте не знайшли доказів тривалого впливу на колективну дію, ухвалення рішень і участь маргіналізованих груп. Це важливий урок: корисний результат проєкту та глибока перебудова місцевих відносин є різними результатами, які потрібно вимірювати окремо. Casey, Glennerster і Miguel, 2012. За окремих умов зростає здатність до співпраці Польовий експеримент із програмою відновлення в Ліберії виявив поліпшення показників соціальної згуртованості та деякі позитивні зміни в оцінюванні місцевих процедур. Проте досвід однієї програми у конкретному післявоєнному середовищі не дозволяє автоматично обіцяти такий самий результат кожній українській громаді. Fearon, Humphreys і Weinstein, 2009. Узагальнення досліджень показує неоднорідні результати Змішаний огляд 3ie об’єднав 25 оцінок впливу 23 програм у 21 країні. Програми розвитку громад загалом поліпшували певні об’єкти та послуги, проте наявні дані не дають змоги вважати, що вони послідовно створюють соціальну згуртованість. Значення мають структура участі, розподіл ресурсів, влада місцевих еліт і можливість людей реально впливати на рішення. White, Menon і Waddington, 2018. Окремий систематичний огляд 3ie щодо міжгрупової згуртованості в нестабільних середовищах спирався на 36 оцінок впливу з 24 досліджень. Його дослідницьке питання стосується того, які підходи діють для яких груп і в яких умовах. Для редакційної та практичної роботи це підстава враховувати контекст і якість доказів, а не складати рейтинг нібито універсальних миробудівних технік. International Initiative for Impact Evaluation. Позитивні суспільні наслідки можуть супроводжуватися психологічною шкодою У Сьєрра-Леоне дослідження програми публічних зустрічей, присвячених визнанню насильства, зафіксувало сильніші соціальні зв’язки та участь у суспільних справах, але водночас погіршення окремих показників психологічного самопочуття учасників. Дослідники оцінювали 200 сіл і 2383 людини. Це не означає, що всі громадські зустрічі шкідливі; результат демонструє необхідність окремо вимірювати користь для громади й ризики для конкретних людей. Cilliers, Dube і Siddiqi, 2016. Коли участь стає формальною або несправедливою Захоплення процесу впливовими групами Впливові учасники можуть визначати порядок денний, отримувати першість у доступі до коштів і видавати приватні інтереси за позицію громади. Ознаки проблеми: закритий відбір представників, повторюваний склад комісій, відсутність доступу до кошторисів, непояснені відмови та слабкий розгляд скарг. Протидія полягає в прозорих правилах, відкритості даних і незалежній перевірці, а не лише у збільшенні кількості зустрічей. Втома від консультацій Якщо людей багаторазово запрошують розповідати про потреби, а рішення залишаються незмінними, участь втрачає сенс. Програма повинна повертати учасникам зрозумілу відповідь: що враховано, чому частину пропозицій відхилено, які обмеження існують і коли буде наступне рішення. Якість такого зворотного зв’язку є самостійним показником підзвітності. Тиск на постраждалих і повторне переживання насильства Постраждала людина не зобов’язана публічно свідчити, прощати, зустрічатися з особою, яка завдала шкоди, чи погоджуватися на спільний захід. Перед діалогом потрібні оцінка небезпеки, добровільна інформована згода, можливість припинити участь без покарання та маршрути підтримки. Досвід Сьєрра-Леоне показує, що навіть програма з позитивними суспільними результатами може погіршувати психологічне самопочуття частини людей. Cilliers, Dube і Siddiqi, 2016. Нерівність під виглядом згоди Рішення, підтримане більшістю присутніх, може залишити поза увагою людей, які не змогли прийти через інвалідність, небезпеку, фінансові труднощі або страх висловлюватися. Тому результати зустрічей зіставляють із незалежним оцінюванням доступності та досвідом неприсутніх. Згода учасників на процедуру не легітимізує порушення прав інших. Український контекст: війна, переміщення і відбудова Українське місцеве миробудування відбувається в умовах триваючої російської агресії. Агресія має міжнародно-правовий вимір, а потреби українських громад охоплюють оборону, захист цивільних, відновлення послуг, підтримку постраждалих і внутрішню суспільну згуртованість. Моделі, розроблені для двох симетричних сторін місцевого конфлікту, не можна механічно переносити на відносини між державою-агресором та постраждалою державою. Під час відбудови можуть загострюватися суперечки щодо першочерговості ремонту будинків, розміщення нових закладів, розподілу допомоги, доступу до транспорту та участі жителів, які виїхали. Такі питання потребують перевірюваних критеріїв, захищених каналів звернень і поваги до людей з різним досвідом війни. Відкритість громадського планування варто поєднувати з обмеженням поширення інформації, яка створює загрози безпеці. Дослідження reSCORE 2024, опубліковане ПРООН, аналізує соціальну згуртованість України під час російського вторгнення, а звіт про єдність громадян із державою розрізняє доброчесність, ефективність, захищеність і спільну політичну належність. Ці вимірювання корисні для постановки запитань на місцевому рівні, проте середні національні показники не замінюють аналізу конкретної громади. ПРООН, 2024; ПРООН, 2025. Прифронтові та деокуповані громади Тут першочерговими є фізична безпека, доступ до життєво необхідних послуг і захист особистої інформації. Відкриті збори, фотографування учасників або публікація адрес можуть підвищувати ризики. Формати участі добирають за безпековими умовами, а будь-які свідчення про злочини спрямовують до компетентних механізмів правосуддя та захисту. Громадські консультації не підмінюють процесуального документування злочинів. Громади, які приймають внутрішньо переміщених людей Важливо уникати припущення, що люди, які виїхали з небезпечних територій, становлять єдину групу, і так само не приписувати однакових поглядів давнім мешканцям. Предметом спільної роботи стають рівний доступ до послуг, участь у місцевому житті, зрозумілі умови допомоги та способи реагування на дискримінацію. Реальні проблеми ресурсів вирішують через компетентні процедури та відкриті критерії; заклики до абстрактної єдності не замінюють цих рішень. Як оцінити ефективність місцевого миробудування Що саме вимірювати Оцінювання починають із логіки змін: конкретна проблема, дії, очікувані проміжні зміни та кінцеві наслідки. Для програми участі доцільно розрізняти охоплення інформацією, фактичну участь, право голосу, вплив на ухвалене рішення, виконання рішення, доступність результату та можливі небажані наслідки. Кількість відвідувачів є показником охоплення, а не доказом згуртованості. Участь: які групи отримали інформацію, прийшли, висловилися та вплинули на рішення. Справедливість: чи доступні правила, критерії, бюджети й незалежний порядок скарг. Відносини: чи змінилася співпраця між групами і чи можуть люди взаємодіяти без загроз. Інституційна якість: чи виконані зобов’язання, чи поліпшився доступ до послуг. Безпека: чи були випадки примусу, розкриття конфіденційної інформації, стигматизації або погіршення самопочуття. Сталість: чи продовжують працювати процедури після завершення фінансування. Як встановити причинний ефект Опитування після заходу може показати задоволення, але не доводить, що зміни спричинила саме програма. Там, де це етично й практично можливо, використовують початкові вимірювання, відповідні порівняльні групи, повторні хвилі опитувань, аналіз документів і незалежну якісну перевірку. Дослідники програм розвитку громад показали, чому заздалегідь визначені показники й план аналізу захищають від вибіркового представлення успішних результатів. Casey, Glennerster і Miguel, 2012. Важливо окремо аналізувати результати для різних груп, а не обмежуватися середнім показником. Проєкт може підвищити загальне задоволення, але одночасно погіршити становище людей, які вже мали найменший вплив. Позитивна оцінка відвідувачів не відображає досвіду тих, хто не зміг або побоявся взяти участь. Які висновки дозволяють наявні докази Наявні огляди й експерименти підтверджують можливість покращення частини послуг, процедур і форм співпраці. Вони одночасно демонструють неоднорідність результатів і ризик психологічної шкоди в окремих примирювальних втручаннях. Практично виправданий підхід — чітко визначати мету, перевіряти контекст, захищати учасників, вимірювати результати й змінювати програму відповідно до даних. White, Menon і Waddington, 2018; Cilliers, Dube і Siddiqi, 2016. Практичні орієнтири для громад і організацій Для місцевої влади першочергове завдання — зробити участь передбачуваною частиною процедур: публічні критерії, доступні дані, відповідальні особи, строк виконання й дієвий механізм скарг. Окремо перевіряють, чи можуть скористатися процедурою люди без цифрових навичок, мешканці віддалених поселень та ті, хто перебуває за межами громади. Для громадських організацій ключовими є незалежність від місцевих еліт, інформована згода учасників, розкриття джерел фінансування та звітування про обмеження і небажані наслідки. Варто спочатку перевіряти потребу в прямому діалозі, а за підвищених ризиків використовувати непрямі або індивідуальні канали взаємодії. Для дослідників важливо чітко розмежовувати якість послуг, психологічні установки, реальну поведінку та інституційні зміни. Один позитивний показник не можна подавати як підтвердження загального миру. Результати потрібно описувати з урахуванням умов, груп учасників і тривалості спостереження. Для жителів корисне практичне запитання: хто ухвалює рішення, за якими критеріями, як можна вплинути на нього, куди подати скаргу й як перевірити виконання? Відповіді на ці питання показують реальний зміст участі краще, ніж кількість оголошених громадських заходів. Поширені запитання Чи може громадська організація самостійно організувати миробудівну програму? Так, у межах власних компетенцій, безпекових умов і законних повноважень. Організація може досліджувати потреби, забезпечувати інформування, підтримувати участь і моніторинг. Рішення, що потребують повноважень державних органів, повинні ухвалюватися ними. Публічна обіцянка «примирити громаду» потребує особливої обережності: належний результат визначають конкретні показники та добровільність. Чи достатньо провести громадські слухання? Потрібно забезпечити реальну можливість вплинути на рішення. Слід перевірити, хто був присутній, хто говорив, як врахували пропозиції та чи виконали домовленості. Дослідження програм розвитку громад показують, що присутність людей на зустрічі часто істотно перевищує їхню участь в ухваленні рішень. White, Menon і Waddington, 2018. Чи обов’язковий прямий діалог між групами? Формат визначається метою й безпекою. Для частини завдань достатньо прозорих процедур, співпраці через представників, незалежного розгляду скарг або спільної роботи без особистого обговорення травматичних подій. Прямий діалог потребує добровільності, підготовки й умов, за яких ніхто не зазнає тиску. Чи означає успішний спільний проєкт зростання довіри? Спільний проєкт може поліпшити послугу або матеріальний об’єкт, проте довіру й міжгрупову взаємодію оцінюють окремо. У деяких експериментах короткострокова користь для інфраструктури не супроводжувалася стійкими змінами місцевих інституцій. Casey, Glennerster і Miguel, 2012. Як залучити людей, які не відвідують збори? Спершу необхідно з’ясувати бар’єри: небезпека, недоступність приміщення, доглядова праця, брак інформації, недовіра або попередній досвід ігнорування. Відповідно змінюють формат, час, місце й спосіб зворотного зв’язку. Результати перевіряють за реальним впливом цих людей на рішення, а не тільки за кількістю запрошень. Чи може програма нашкодити? Може, якщо відкриває конфіденційні дані, посилює нерівність, створює примус або вимагає від постраждалих небажаного повторного обговорення насильства. В окремому рандомізованому дослідженні примирювальної програми одночасно виявили зростання соціального капіталу та погіршення психологічного самопочуття. Тому оцінювання шкоди є обов’язковою частиною відповідального проєктування. Cilliers, Dube і Siddiqi, 2016. Яка роль місцевого миробудування під час російської агресії? Воно допомагає українським громадам підтримувати суспільні зв’язки, захищати участь постраждалих, запобігати дискримінації та справедливо планувати відновлення. Його цілі узгоджуються з безпекою, правами людини й відповідальністю за насильство. Примусове примирення або вимога прощення не входять до належних практик. Як зрозуміти, що програма залишила тривалий результат? Слід перевірити, чи збереглися відповідальні процедури, доступність послуг, участь різних груп і способи розв’язання суперечок після завершення зовнішнього фінансування. Додатково перевіряють можливу шкоду й альтернативні причини змін. Висновок про сталість потребує спостереження в часі. Пов’язані статті Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання Позитивний і негативний мир: відмінності та суспільні наслідки Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження Інституційна довіра після конфлікту: відновлення та обмеження Участь постраждалих у миробудуванні: права, представництво та безпека Психосоціальна підтримка у миробудуванні та реінтеграції Джерела Casey, K., Glennerster, R., & Miguel, E. (2012). Reshaping Institutions: Evidence on Aid Impacts Using a Preanalysis Plan. The Quarterly Journal of Economics, 127(4), 1755–1812. https://doi.org/10.1093/qje/qje027 Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing Research and Practice of Psychological Intergroup Interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after Civil Conflict Increases Social Capital but Decreases Individual Well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682 Fearon, J. D., Humphreys, M., & Weinstein, J. M. (2009). Can Development Aid Contribute to Social Cohesion after Civil War? Evidence from a Field Experiment in Post-conflict Liberia. American Economic Review, 99(2), 287–291. https://doi.org/10.1257/aer.99.2.287 International Initiative for Impact Evaluation. (б. р.). Peacebuilding: Strengthening Intergroup Social Cohesion in Fragile Situations, Systematic Review Overview. Опис систематичного огляду. Mac Ginty, R., & Richmond, O. P. (2013). The Local Turn in Peace Building: A Critical Agenda for Peace. Third World Quarterly, 34(5), 763–783. https://doi.org/10.1080/01436597.2013.800750 Mac Ginty, R. (2014). Everyday Peace: Bottom-up and Local Agency in Conflict-affected Societies. Security Dialogue, 45(6), 548–564. https://doi.org/10.1177/0967010614550899 Paffenholz, T., & Spurk, C. (2006). Civil Society, Civic Engagement, and Peacebuilding. Social Development Papers: Conflict Prevention and Reconstruction, Paper No. 36. Washington: The World Bank. https://documents1.worldbank.org/curated/en/822561468142505821/pdf/378130Peacebuilding0WP3601PUBLIC1.pdf Schiefer, D., & van der Noll, J. (2017). The Essentials of Social Cohesion: A Literature Review. Social Indicators Research, 132, 579–603. https://doi.org/10.1007/s11205-016-1314-5 United Nations Development Programme. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends Based on reSCORE 2024. Звіт ПРООН. United Nations Development Programme. (2025). Єдність між державою та громадянами в Україні (результати дослідження reSCORE у 2024 році). Аналітичний звіт ПРООН. White, H., Menon, R., & Waddington, H. (2018). Community-driven Development: Does It Build Social Cohesion or Infrastructure? A Mixed-method Evidence Synthesis. 3ie Working Paper 30. International Initiative for Impact Evaluation. https://doi.org/10.23846/WP0030

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Діалогова програма може створити умови для взаєморозуміння, спільного розв’язання проблем і відновлення співпраці. Водночас сама зустріч людей із різним досвідом та нерівними можливостями впливу може супроводжуватися погіршенням міжгрупового ставлення, загрозами безпеці, примусом до розкриття особистої інформації, суспільним тиском або розчаруванням через невиконані обіцянки. У таких ситуаціях оцінювання успіху за кількістю проведених зустрічей чи задоволеністю учасників приховує суттєву частину наслідків. Небажані наслідки діалогових програм — це несприятливі зміни для учасників, їхніх спільнот, організацій чи ширшого суспільного середовища, пов’язані з підготовкою, проведенням або подальшим використанням результатів організованого діалогу. Вони можуть бути безпосередніми, відкладеними, передбачуваними або несподіваними. Завдання відповідальної програми полягає у завчасному виявленні ризиків, створенні механізмів захисту, реєстрації повідомлень про шкоду та зміні або припиненні заходу, коли цього потребує безпека. Ця стаття присвячена саме виявленню й запобіганню шкоді в міжгрупових та громадських діалогових програмах. Загальну будову таких програм пояснює матеріал «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека». Для оцінювання наслідків особливо важливо розрізняти висновки експериментальних досліджень, дані спостережень і практичні правила управління ризиками. Що вважати шкодою від діалогової програми Шкода охоплює зміни, що погіршують становище людини або спільноти: зростання небезпеки, посилення ворожості, виключення з ухвалення рішень, втрату конфіденційності, приниження, небажане розкриття травматичного досвіду, втрату довіри до установи або появу нових конфліктів. Її прояви можуть стосуватися психологічного самопочуття, соціальних зв’язків, матеріального становища, репутації та прав людини. Не кожне неприємне переживання під час обговорення складної теми є шкодою. Суперечка, тимчасове напруження або усвідомлення існування несправедливості можуть бути частиною змістовної роботи. Оцінювати потрібно характер переживання, можливість вільно зупинити участь, рівень загрози, тривалість, подальші наслідки та те, чи зберігає людина контроль над власними рішеннями. Показником проблеми стає, зокрема, ситуація, коли процедура систематично змушує окрему групу терпіти образи заради заявленого «порозуміння». Для аналізу важливо розрізняти три категорії. Перша — фактично зафіксована несприятлива подія, наприклад публікація імені учасника всупереч домовленостям. Друга — виявлений ризик, наприклад можливість тиску з боку роботодавця після зустрічі. Третя — гіпотетичний механізм, який потребує перевірки, наприклад припущення, що зовні дружня розмова послаблює готовність домагатися справедливих змін. Ці категорії вимагають різної мови доказовості й різних управлінських рішень. Настанова Групи ООН зі сталого розвитку щодо чутливості до конфлікту закріплює необхідність аналізувати взаємодію програми з конфліктним середовищем, мінімізувати ризик посилення напруження та оцінювати наслідки втручання. Це нормативно-практична рамка належного програмування, а не експериментальне доведення ефективності кожного її кроку. Що відомо з наукових досліджень Позитивний і негативний міжгруповий контакт Психологічна підстава для багатьох діалогових програм походить із теорії міжгрупового контакту. Метааналіз Петтігрю і Тропп узагальнив широкий масив досліджень і встановив загальний зв’язок між міжгруповим контактом та нижчим рівнем упереджень. Це важлива основа, однак ефект контакту залежить від його якості, обставин і характеристик учасників. Метааналіз Паоліні та співавторів 2024 року охопив 238 незалежних вибірок, загалом 152 985 осіб. Позитивний контакт був пов’язаний із нижчими упередженнями, негативний — із вищими, причому в середньому несприятливий зв’язок для негативного контакту виявився сильнішим. Дослідження об’єднувало різні форми контакту, тому ці результати не можна безпосередньо перетворювати на відсоток ризику шкоди від певного формату фасилітованого діалогу. Практичний висновок полягає в тому, що організатори повинні оцінювати якість реальних взаємодій, а не вважати сам факт зустрічі достатнім результатом. Зменшення упереджень і довготривалі зміни Огляд Палак, Порат, Кларк і Гріна розглянув дослідження втручань зі зменшення упереджень та звернув увагу на методологічні обмеження, нерівномірність доказів і нестачу переконливих даних про тривалі ефекти багатьох короткострокових програм. Тому позитивна оцінка одразу після зустрічі не підтверджує автоматично, що відносини змінилися надовго або що поза межами зали не виникло нових проблем. Огляди Дессель і Рогге та Франтелл, Майлз і Руве описують різноманітність моделей міжгрупового діалогу, досліджуваних результатів та методів оцінювання. Сукупність даних дає підстави вивчати потенційні переваги діалогу, але не встановлює універсальної частоти кожного небажаного наслідку. Дослідження можуть недооцінювати шкоду, якщо вимірюють тільки доброзичливість, знання чи задоволеність і не збирають повідомлень про конфіденційність, примус та наслідки після завершення програми. «Іронічні» ефекти контакту та соціальна справедливість Окреме питання — чи може поліпшення міжособистісних вражень супроводжуватися послабленням уваги до структурної нерівності. Попередньо зареєстрований метааналіз Раймера і Сенгупти охопив 98 досліджень і 140 вибірок представників груп у менш привілейованому становищі. У середньому контакт мав невеликі негативні зв’язки зі сприйняттям несправедливості, колективною дією та підтримкою відшкодування шкоди. Ці асоціації були неоднорідними й сумісними з альтернативними поясненнями; автори також виявили, що врахування негативного контакту змінює інтерпретацію результатів. Відтак організатори мають окремо перевіряти, чи не підміняє програма вирішення питань прав, доступу до ресурсів та відповідальності символічним жестом «усі домовилися». Модель контакту й колективної дії Гесслер та співавторів пояснює, чому показники доброзичливості й показники соціальних змін необхідно розглядати разом. Ідеться про аналітичний ризик, а не про твердження, що будь-який діалог закономірно послаблює прагнення справедливості. Як саме виникають небажані наслідки Посилення ворожості після невдалого контакту Коли зустріч перетворюється на обмін звинуваченнями, знеціненням і принизливими узагальненнями, учасники можуть запам’ятати окремі негативні епізоди як підтвердження вже наявних групових уявлень. Ризик підвищують публічне змагання «хто правий», нечіткі правила взаємодії та фасилітація, що залишає образи без реакції. Сучасний метааналіз негативного контакту обґрунтовує необхідність уважно відстежувати такі взаємодії. Конкретні процедури зупинки образ є практичним застосуванням принципів безпечної організації, а не окремо доведеним універсальним лікувальним методом. Нерівність влади та примусова «згода» У діалозі можуть опинитися люди, від яких залежать житло, допомога, працевлаштування, рішення місцевої влади чи доступ до фінансування. Формальна рівність часу виступів тоді не усуває залежності та загрози наслідків за незгоду. Підлегла сторона може схвалювати пропозиції публічно й висловлювати протилежне приватно. Звідси випливає потреба в конфіденційних механізмах зворотного зв’язку, незалежній фасилітації та процедурі відмови без санкцій. Настанова ООН щодо чутливості до конфлікту розглядає нерівності, конфліктні взаємодії та вплив програм на різні сторони як предмет попереднього аналізу. Небажане розкриття болісного досвіду Діалогова програма іноді заохочує розповідати особисті історії, пов’язані з війною, втратами, насильством, переміщенням чи дискримінацією. Коли від людини очікують публічного свідчення або докладного опису подій заради «щирості», вона може відчути втрату контролю, сором, гостре напруження чи небажані спогади. Навіть якщо організатори мають добрі наміри, формат зустрічі може виявитися неприйнятним для конкретного учасника. Міжвідомчі настанови IASC з психічного здоров’я та психосоціальної підтримки в надзвичайних ситуаціях підкреслюють принципи безпечної, координованої, заснованої на потребах допомоги. Із них випливає етична вимога уникати нав’язування розкриття досвіду, мати шлях до відповідної підтримки та не змішувати діалог з психотерапією. Сама по собі інтенсивна емоційна реакція не дає підстав встановлювати людині клінічний діагноз. Окремі ризики докладніше розглянуті у статті «Діалог після масового насильства: ризики повторної травматизації». Розголошення даних і небезпека поза зустріччю Публікація світлин, розшифрованих цитат, геолокації, списків присутності або повідомлень зі спільного чату може викрити людину перед роботодавцем, родиною, місцевими впливовими особами чи джерелом загрози. Навіть заміна імені псевдонімом не завжди запобігає впізнаванню в невеликій громаді. Це реальний тип організаційного ризику, який треба оцінювати незалежно від показників міжгрупової доброзичливості. Принцип мінімізації збирання даних і контроль їх подальшого використання узгоджуються з конфліктно чутливим програмуванням ООН. Громадський спротив, стигма та виключення Учасника можуть назвати «зрадником» або «представником чужих інтересів», якщо організатори недостатньо пояснили мету заходу громаді чи створили хибне враження, що окрема група уповноважена домовлятися від імені всіх. Інші мешканці можуть сприйняти закриту зустріч як привілей для обраних. Потрібні прозорі межі представництва, зрозумілі критерії добору та способи участі для тих, хто відмовився від публічної розмови. Оцінювати слід і реакції людей, яких програма безпосередньо не запрошувала. Хибні обіцянки, символічна участь і втрата довіри Якщо зустрічі презентують як шлях до відшкодування шкоди, зміни рішення чи вирішення питання ресурсів, хоча організатори не мають відповідних повноважень, після завершення виникає розчарування. Люди можуть надалі менше довіряти організаціям, які знову запросять їх до співпраці. Тому межі програми й відповідальні за конкретні рішення необхідно називати до першої зустрічі. Посібник ОБСЄ з оцінювання фасилітованих діалогів пропонує оцінювати якість процесу, початкові результати та ширший вплив — це важлива противага звітності, зведеній до числа подій. Хто може постраждати: чотири рівні оцінювання На рівні окремої людини необхідно відстежувати безпеку, контроль над участю, порушення приватності, приниження, виснаження та наслідки для її повсякденного життя. Ці ознаки оцінюють за самоповідомленням і фактами, не перетворюючи коротке опитування на діагностичний висновок. На міжособистісному й груповому рівнях можливі погіршення стосунків, нові образи, взаємна підозра, внутрішні конфлікти між учасниками та тими, хто залишився поза програмою. Важливо аналізувати, чи сприймають учасників як індивідів або як уповноважених «голосів» цілих спільнот, і чи не збільшується тиск усередині самих груп. На рівні організацій і громад шкода може проявлятися у зниженні довіри до організатора, загостренні суперечок щодо ресурсів, стигматизації одних громадських ініціатив іншими, посиленні виключення та нерівному розподілі можливостей брати участь. Тут потрібні дані від людей за межами кола запрошених. На інституційному рівні головний ризик полягає в легітимації несправедливого рішення через формулу «громаду вислухали» без впливу на процедуру, права й відповідальність. Саме тому індикатори справедливості, доступу до рішень і виконання домовленостей мають існувати поряд із вимірюванням ставлень. Огляд втручань і соціальних змін пояснює необхідність ураховувати соціальний контекст, цілі груп та умови застосування психологічних програм. Коли діалог варто відкласти, змінити або не проводити Участь у фасилітованій зустрічі потребує достатніх умов фізичної, інформаційної та психологічної безпеки. Програму слід відкласти або відмовитися від прямої зустрічі, якщо існують реалістичні загрози переслідування, примусова присутність, неможливість гарантувати прийнятні правила конфіденційності, відсутність безпечного виходу чи механізму реагування на інциденти. Особливої оцінки потребують випадки, коли одна сторона має контроль над свободою пересування, захистом, гуманітарними ресурсами, службовими рішеннями чи особистою безпекою іншої. У таких умовах індивідуальні консультації, окремі зустрічі з групами, документування потреб, незалежне представництво або офіційні механізми захисту можуть бути доречнішими за спільний захід. Це практичний вибір форми роботи на основі конкретних загроз, а не твердження, що будь-який контакт обов’язково шкідливий. Постраждала людина має право не зустрічатися з особами, причетними до насильства, не давати публічних свідчень, не пробачати і не брати участі в примиренні. Діалог не замінює розслідування, юридичну відповідальність, відшкодування шкоди й гарантії неповторення насильства. Ці межі відповідають принципам захисту та чутливості до конфлікту, на яких наголошують IASC і ООН. Як запобігати шкоді до початку програми 1. Провести аналіз контексту й можливих наслідків До запрошення людей варто визначити, між ким саме існує напруження, які його причини, чим сторони ризикують, хто контролює ресурси, які події можуть загострити ситуацію та хто залишиться поза заходом. Окремо з’ясовують загрози для людей, які публічно беруть участь у діалозі, та відмінності ризику для жінок, чоловіків, молоді, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених і місцевих мешканців. Групова належність не визначає однакового досвіду всіх її представників. Корисною є робоча таблиця ризиків: можливий наслідок; для кого; за яких умов; ймовірна тяжкість; способи попередження; відповідальна особа; сигнал зупинки; спосіб перевірки після зустрічі. Це інструмент управління, а не стандартизована психологічна шкала. Практична настанова UNSDG рекомендує включати конфліктну чутливість у планування, реалізацію та оцінювання програм. 2. Визначити досяжну мету й межі повноважень Програма може прагнути поліпшити розуміння позицій, обговорити умови співжиття або спільно сформулювати пропозиції для адміністрації. Кожна мета потребує власних індикаторів. Якщо організатори можуть лише передати рекомендацію посадовцям, вони повинні прямо про це повідомити. Якщо рішення залежить від іншої установи, порядок відповіді цієї установи узгоджують завчасно. 3. Забезпечити добровільність та інформовану згоду Людині пояснюють склад учасників, теми, тривалість, формат записів, можливе використання цитат, доступні способи звернення зі скаргою та право припинити участь. Згода на участь у розмові не означає згоди на фотографування, публікацію історії, передавання контактних даних чи подальшу участь у спільному чаті. Ці рішення оформлюють окремо. У ситуаціях залежності від установи особливо важливо, щоб відмова не впливала на послуги або ресурси. 4. Підготувати фасилітацію і правила взаємодії Фасилітатор має вміти розпізнавати нерівність можливостей говорити, реагувати на приниження й погрози, розділяти факти, переживання та пропозиції, підтримувати межі приватності й зупиняти небезпечну динаміку. Потрібні резервний модератор, процедура тимчасового розділення груп та зрозумілий канал звернення до іншої відповідальної особи. Учасники заздалегідь знають, що розпалювання ненависті, погрози та примус не допускаються. 5. Спроєктувати захист даних і шлях до підтримки Збирають лише інформацію, потрібну для заявленої мети, визначають строк зберігання та обмежують доступ. Для дослідження результатів використовують узагальнені дані, якщо індивідуальна ідентифікація не потрібна. Окремо оцінюють ризик впізнавання в малих громадах, під час онлайн-зустрічей і в публічних звітах. Наперед з’ясовують, до яких безпечних служб чи фахівців можна звернутися за потреби; розмову в групі не подають як заміну спеціалізованої підтримки. Орієнтиром для координації допомоги слугують настанови IASC. Правила безпеки під час зустрічі На початку фасилітатор нагадує мету, межі конфіденційності, право не відповідати, можливість зробити перерву й порядок звернення щодо проблем. У складних темах він зупиняє обговорення до появи персональних образ чи погроз, якщо бачить, що учасник утрачає можливість вільно висловлюватися. Необхідно надати альтернативні канали внесення пропозицій: письмово, через незалежного представника, індивідуально або після завершення зустрічі. Сигналами для негайної паузи є погроза, публічне розкриття приватних даних, наполягання на свідченні попри відмову, організований тиск, навмисне приниження, спроба використати зустріч для залякування та поведінка, що створює безпосередню загрозу. За потреби зустріч завершують, забезпечують безпечний вихід, документують інцидент із мінімально необхідними даними й пропонують доступну підтримку. Окремо слід відстежувати менш помітні ознаки: одна група постійно мовчить, виступи перебивають, рішення нав’язують під кінець заходу, учасники побоюються сказати про незгоду або розповідають організаторові про неприємності після попередньої сесії. У таких випадках виправлення форми роботи може бути важливішим за продовження плану зустрічі. Відповідні принципи рефлексивного моніторингу описують Баггерман та співавтори. Як виявляти шкоду: моніторинг, що виходить за межі анкети задоволеності Що вимірювати Оцінювання має охоплювати як бажані, так і небажані результати. Серед позитивних індикаторів можливі розуміння позицій, готовність до безпечної співпраці та виконання конкретних домовленостей. Поруч слід відстежувати випадки образ, погроз, примусу до участі, порушень приватності, погіршення контактів, утиску окремих груп, втрати довіри до організаторів та невиконаних обіцянок. Питання про безпеку доцільно ставити конкретно: чи відчувала людина можливість відмовитися від запитання; чи була загроза через участь; чи стало відомо стороннім особам те, що мало залишитися конфіденційним; чи виникли небажані контакти або тиск після події; чи розуміла людина, куди звернутися. Такі питання треба адаптувати до мовного і соціального контексту, перевірити зрозумілість формулювань та уникати збору подробиць, які самі створюють новий ризик. Коли збирати дані Перед початком фіксують початковий стан відносин, очікування, загрози й умови безпеки. Під час програми збирають короткі сигнали про якість взаємодії. Після кожного заходу передбачають конфіденційний спосіб повідомити про небажану подію. Після завершення програми повертаються до питань відкладеного впливу на стосунки, доступ до послуг і становище в громаді. Графік повторних контактів визначають за тривалістю програми та реальними ризиками. Наприклад, організатор може запланувати обережний зв’язок через декілька днів і через кілька тижнів, якщо це безпечно та учасники дали згоду. Такі інтервали є прикладом організаційного рішення, а не науково встановленим універсальним стандартом. Посібник з моніторингу діалогу в умовах конфлікту та українська методика ОБСЄ допомагають поєднувати оцінювання процесу з результатами й контекстом. Від кого отримувати повідомлення Короткі анонімні анкети доповнюють розмовами з учасниками, незалежними спостерігачами та, за згодою й без розголошення особистих даних, представниками ширшої громади. Важливі також повідомлення людей, які відмовилися від участі або припинили її: саме вони можуть залишатися невидимими у звичайному підсумковому опитуванні. Організатори повинні перевіряти, чи доступні способи скаржитися тим, хто має мовні, сенсорні, цифрові чи соціальні бар’єри. Зворотний зв’язок не можна вимагати в присутності людей, від яких учасник залежить. Корисно призначити незалежного відповідального за скарги та пояснити, хто прочитає повідомлення і як буде ухвалено рішення. Повну анонімність обіцяють лише тоді, коли система технічно і процедурно може її забезпечити. Як пов’язувати наслідок із програмою Погіршення стосунків після зустрічі ще не доводить, що саме вона його спричинила: у цей час можуть відбуватися обстріли, політичні події, зміни умов проживання чи рішення адміністрації. Потрібно фіксувати час подій, попередній рівень напруження, інші зміни в середовищі, можливі механізми впливу й альтернативні пояснення. Якщо етичні та практичні умови дозволяють, порівняльні групи й повторні вимірювання посилюють оцінку причинності; вони не усувають усіх обмежень вибірки та втрати учасників. Окремо від наукового висновку про причинність існує обов’язок реагувати на загрозу. Для забезпечення захисту достатньо обґрунтованого сигналу небезпеки; чекати статистично переконливого доведення причинного зв’язку перед зупинкою ризикованої практики було б помилкою. ОБСЄ пропонує розглядати оцінювання діалогу як дослідження процесу, результатів і впливу, а ООН — як складову управління конфліктною чутливістю. Алгоритм реагування на повідомлення про шкоду Перший крок — зупинити дію, яка може продовжувати шкодити. Це може бути пауза в обговоренні, вилучення публічного матеріалу, припинення передавання списку учасників, зміна місця зустрічі або тимчасове призупинення всієї програми. Якщо є безпосередня загроза життю чи безпеці, пріоритет мають відповідні невідкладні заходи та компетентні служби. Другий крок — поговорити з постраждалою людиною приватно, якщо вона цього бажає. Пояснити доступні варіанти допомоги, способи подання скарги й межі конфіденційності. Не вимагати повторного докладного переказу пережитого від кількох працівників і не обіцяти того, чого організація не може забезпечити. Третій крок — зафіксувати мінімальний набір фактів: дату, тип події, необхідні відомості про наслідок, прийняті заходи та відповідального за подальше реагування. Особисті дані захищають від несанкціонованого доступу. Якщо є конфлікт інтересів організатора чи фасилітатора, повідомлення має розглядати інша уповноважена особа. Четвертий крок — змінити рішення про подальшу роботу: відкоригувати формат, склад учасників, правила, механізми згоди чи захисту інформації; за потреби остаточно припинити програму. П’ятий — за погодженим безпечним каналом повідомити людині, які дії вжито, і перевірити, чи припинилася шкода. Ця послідовність є запропонованим практичним алгоритмом, побудованим на принципах конфліктної чутливості UNSDG й психосоціальної безпеки IASC; її конкретна ефективність залежить від умов застосування. Приклади типових ситуацій Діалог між внутрішньо переміщеними та місцевими мешканцями Організація проводить зустріч щодо використання приміщень громади. На початку частина людей висловлює претензії до «пільг для приїжджих», інші перестають говорити. Після зустрічі в місцевому чаті з’являються фотографії й образливі коментарі. Небажані наслідки тут стосуються ворожого контакту, нерівного доступу до голосу та витоку інформації. Належна реакція — припинити неузгоджену публікацію, надати безпечний канал для звернень, переглянути правила участі й перевірити ситуацію за межами зали. Для змістовного рішення також потрібні прозорі критерії розподілу ресурсів, а не лише «поліпшення атмосфери». Зустріч представників громади й місцевої влади Мешканці приходять обговорити доступність послуг, але виявляють, що рішення вже ухвалено. Організатор звітує про «узгоджену позицію», хоча публічного погодження не відбулося. Головною шкодою може стати втрата довіри та інструменталізація участі. Виправлення передбачає чесний опис повноважень, відкликання некоректного звіту, можливість подати окремі позиції й незалежну перевірку виконання домовленостей. Обговорення наслідків масового насильства Постраждалих запрошують поділитися особистими історіями, а частина учасників наполягає, що «для примирення треба пробачити». У цій ситуації програма ризикує нав’язувати свідчення і моральне рішення, яке належить виключно постраждалим. Належним рішенням може бути скасування спільного формату, окреме безпечне обговорення потреб і перенаправлення питань відповідальності до компетентних механізмів. Детальніше про цю межу — у статтях «Діалог після масового насильства» та «Міжгрупове прощення: добровільність, чинники та межі». Ці ситуації є аналітичними прикладами, а не описами документованих конкретних випадків. Особливості українського контексту У громадах України діалогові ініціативи можуть працювати з напруженням навколо переміщення, доступу до житла й послуг, повернення людей, участі в місцевих рішеннях, відновлення інфраструктури та взаємодії різних груп мешканців. Дослідження соціальної згуртованості reSCORE 2024 описує суспільний контекст та відмінності в досвіді громад; воно не визначає ефективність кожної конкретної діалогової програми. Російська агресія проти України має визначену міжнародно-правову природу; психологічне дослідження групового контакту не змінює відповідальності за агресію та воєнні злочини. Моделі діалогу між групами всередині громади не можна механічно переносити на взаємодію між постраждалими та особами, причетними до насильства, а вимоги «вислухати обидві сторони» не створюють етичної підстави примушувати постраждалих до зустрічі. В умовах продовження обстрілів, окупаційних наслідків та нестабільної безпеки необхідно оцінювати реальну здатність забезпечити захист, конфіденційність і вільну згоду. Розроблена українськими фахівцями Методика оцінювання фасилітованого діалогу ОБСЄ 2026 року пропонує інструменти оцінювання якості, результатів та впливу в українському середовищі. Вона є цінним практичним ресурсом, а її використання варто поєднувати з незалежною перевіркою безпеки та небажаних наслідків. Як відрізнити відповідальну програму від формального заходу У відповідальній програмі описані мета, склад учасників, можливості та обмеження організаторів; перевірені конфліктні ризики; відома особа, яка ухвалює рішення про паузу; існує добровільна згода й безпечний вихід; індивідуальні історії та дані захищені; заплановані окремі індикатори шкоди; скарги розглядають поза залежністю від ведучого; після зустрічі перевіряють наслідки, а зміни вносять у програму. Недостатніми показниками успіху є кількість учасників, приємна атмосфера, фотографія спільного кола, відсутність відкритої суперечки чи високий середній бал задоволеності. Вони можуть свідчити про окремі сторони процесу, але не замінюють аналізу прав, безпеки, реальних домовленостей та відкладеної шкоди. Це узгоджується з підходом до багатовимірного моніторингу, який розвивають Баггерман та співавтори й ОБСЄ. Поширені запитання Чи може міжгруповий діалог посилити конфлікт? Так, несприятлива взаємодія може посилювати упередження, недовіру та відчуття загрози. Метааналіз негативного міжгрупового контакту підтверджує відповідний загальний зв’язок. Для конкретної діалогової програми потрібно оцінити формат, учасників, умови та те, що відбувалося після зустрічі, перш ніж робити причинний висновок. Чи означає сильна емоційна реакція, що програма завдала психологічної травми? Сильні емоції самі по собі не доводять появи психічного розладу або клінічної травми. Важливо з’ясувати, чи мала людина контроль над участю, чи виникла небезпека, чи триває погіршення самопочуття й чи потрібна їй фахова допомога. Фасилітатор відповідає за безпечну процедуру й належне перенаправлення, а не за постановку діагнозу. Чи обов’язково всім учасникам розповідати про власні переживання? Ні. Людина самостійно вирішує, про що говорити, які запитання залишити без відповіді та коли припинити участь. Діалог може працювати з потребами й практичними рішеннями без публічного викладу болісних особистих історій. Право на відмову має бути забезпечене не лише формально, а й у реальній атмосфері зустрічі. Чи є готова шкала, яка точно вимірює всі небажані наслідки діалогових програм? Єдиного універсального валідованого інструмента для всіх форматів і контекстів не встановлено. Оцінювання поєднує вимірювання ставлень і стосунків, дані про інциденти, якісний зворотний зв’язок та аналіз наслідків у громаді. Посібники ОБСЄ та USIP допомагають конструювати відповідний підхід, але окремі показники слід перевіряти у власному контексті. Хто має право зупинити діалог? Безпечна програма заздалегідь визначає відповідальну за зупинку особу та зрозумілі правила. Водночас кожен учасник має право залишити зустріч без примусу та покарання. Якщо виникає безпосередня загроза, дії мають відповідати вимогам безпеки й компетенції відповідних служб, а рішення про продовження заходу ухвалюють лише після оцінювання ризику. Чи можна вважати примирення критерієм успіху? Примирення може бути однією з можливих довгострокових цілей у відповідному контексті, однак не є обов’язком постраждалих і не може бути нав’язане як умова участі або одержання допомоги. Для багатьох програм доречніші перевірювані критерії: безпека, можливість бути почутим, справедливість процедури, доступ до послуг, відповідальність за домовленості та здатність співіснувати без насильства. Висновки Запобігання небажаним наслідкам є частиною проєктування та оцінювання діалогових програм від самого початку. Наукові дослідження показують, що якість міжгрупового контакту має значення, негативні взаємодії можуть погіршувати ставлення, а показники прихильності не завжди відображають становище груп, справедливість і довготривалі зміни. Практична відповідь полягає в аналізі контексту, добровільній участі, захисті даних, чітких правилах зупинки, доступній системі повідомлень про шкоду та подальшому незалежному оцінюванні. Для громад, які переживають насильство й втрати, головним критерієм залишається реальна безпека людей і повага до їхніх прав. Діалог має сенс там, де він створює можливості для відповідальної взаємодії та конкретних змін, які можна перевірити, а не вимагає від постраждалих мовчазної згоди, прощення чи примирення. Пов’язані статті Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — цілі й умови організації міжгрупових зустрічей. Діалог після масового насильства: ризики повторної травматизації — особлива безпека постраждалих і межі спільних форматів. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — механізми довіри, важливі для оцінювання результатів. Міжгрупова тривога: причини й вплив на спілкування — переживання загрози під час контакту. Міжгрупове прощення: добровільність, чинники та межі — розмежування примирення, добровільності та морального тиску. Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження — оцінювання результатів, методи й наукові обмеження миробудівних програм. Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих — захист прав і реальної свободи вибору учасників. Індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE: тлумачення результатів Дослідження міжгрупового конфлікту: методи та етичні обмеження Джерела Baggerman, J., Cuhadar, E., & Wall, K. (2025). Monitoring Dialogue in Conflict-Affected Contexts: A Guide for Practitioners. United States Institute of Peace / Alliance for Peacebuilding. Видання і матеріали. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. Стаття. Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. DOI. Frantell, K. A., Miles, J. R., & Ruwe, A. M. (2019). Intergroup dialogue: A review of recent empirical research and its implications for research and practice. Small Group Research, 50(5), 654–695. DOI. Hässler, T., Uluğ, Ö. M., Kappmeier, M., & Travaglino, G. A. (2021). Intergroup contact and social change: An integrated Contact–Collective Action Model. Journal of Social Issues, 77(1), 217–241. DOI. Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. Geneva: IASC. Видання ВООЗ. Organization for Security and Co-operation in Europe. (2026). Методика оцінювання фасилітованого діалогу. Київ: Програма підтримки ОБСЄ для України. Офіційне видання. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. DOI. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. DOI. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. DOI. Reimer, N. K., & Sengupta, N. K. (2023). Meta-analysis of the “ironic” effects of intergroup contact. Journal of Personality and Social Psychology, 124(2), 362–380. DOI. United Nations Development Programme. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends based on reSCORE 2024. Офіційне дослідження. United Nations Sustainable Development Group. (2022). Good Practice Note on Conflict Sensitivity, Peacebuilding, and Sustaining Peace. Офіційне видання.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Відновлення довіри у громадах після окупації — це поступове відновлення обґрунтованої впевненості людей у тому, що їхнє життя й права захищені, місцеві правила діють передбачувано, рішення ухвалюються справедливо, а співпраця із сусідами та установами не створює нової небезпеки. Після звільнення території така довіра формується через перевірні умови: фізичну безпеку, доступ до правосуддя, надійні послуги, захист від помсти та дискримінації, правдиву інформацію, участь жителів у відбудові й повагу до досвіду постраждалих. Важлива вихідна обставина: звільнення території від російської окупації є необхідною зміною правового й безпекового становища, але воно не усуває автоматично мінної небезпеки, наслідків примусу, втрат, порушених соціальних зв’язків і труднощів відновлення державних послуг. Доповідь Управління Верховного комісара ООН з прав людини про окупацію та її наслідки документує систематичні порушення прав людини російськими окупаційними структурами, атмосферу страху та складнощі повернення до життя після звільнення. Тому основний практичний принцип такий: спочатку усувають загрози й відновлюють передбачувані гарантії, потім створюють умови для обережної співпраці, і лише в межах добровільного вибору людей може розвиватися глибша міжособистісна довіра. Потреба мешканців у дистанції, перевірці фактів або відмові від участі в діалозі може бути раціональною реакцією на реальну небезпеку. Що означає довіра в деокупованій громаді У соціальній психології довіра пов’язана з готовністю допустити певну вразливість у взаємодії, очікуючи, що інша сторона діятиме належно. Впливова модель Маєра, Девіса та Шурмана розрізняє сприйняття компетентності, доброзичливості й доброчесності партнера. Ця модель походить із досліджень організацій, тому її застосування до життя після окупації є корисною аналітичною аналогією, а не готовою клінічною чи суспільною шкалою (Mayer та співавт., 1995). У громаді потрібно розрізняти щонайменше три напрями довіри. Міжособистісна довіра стосується сусідів, родичів, волонтерів і знайомих, яким можна довірити інформацію або спільну справу. Міжгрупова довіра виникає між людьми з різним досвідом окупації, евакуації, повернення, служби, втрати майна або участі в місцевому житті. Інституційна довіра стосується здатності поліції, органів місцевого самоврядування, судів, освітніх і соціальних установ діяти законно, компетентно та справедливо. Окремо варто виділити процедурну довіру: навіть за низької особистої симпатії люди можуть погоджуватися з правилами розгляду скарг, розподілу допомоги й ухвалення рішень, якщо ці правила зрозумілі, однакові для всіх і допускають оскарження. У дослідженнях української суспільної згуртованості розрізняють горизонтальні зв’язки між людьми та вертикальні відносини між громадянами й інституціями (ПРООН, методологія SCORE). У кожному з цих напрямів можливий різний темп змін. Людина може довіряти рятувальникам, але поки не довіряти органу, який розподіляє компенсації; підтримувати сусідів у прибиранні вулиці, але утримуватися від особистих розмов про події окупації. Така неоднорідність допомагає точно оцінювати стан громади замість одного узагальненого запитання про рівень довіри. Чому окупація руйнує соціальні очікування Примус, стеження та невизначеність Умови окупації змінюють значення звичайних дій. Розмова із сусідом, робота у школі, отримання медичної допомоги, перетин блокпоста або збереження телефону можуть супроводжуватися ризиками. Окупаційна влада здатна використовувати залежність людей від життєво необхідних послуг і придушувати незгоду. Звідси виникає вимушене обмеження контактів та обережність щодо того, кому й що повідомляти. Моніторинг ООН за 2022–2023 роки описує затримання, катування, насильство, обмеження свободи висловлювання й примус працівників окремих професій до співпраці з окупаційними структурами. Документований контекст пояснює, чому після звільнення території жителі можуть прагнути конфіденційності й водночас потребувати надійних каналів повідомлення про злочини. Різний досвід виживання Ті, хто залишався під окупацією, евакуювався, працював у критичних службах, повернувся після звільнення або пережив незаконне утримання, мають різні історії, втрати та джерела інформації. Після повернення нерідко виникають запитання про дії знайомих: хто допомагав іншим, хто зазнавав примусу, хто отримував адміністративні послуги й хто свідомо сприяв насильству. Поспішне прирівнювання цих ситуацій руйнує справедливу оцінку. Присутність людини на окупованій території, її робота для підтримання життєво необхідних послуг або користування документами, нав’язаними окупантом, самі по собі не доводять відповідальності за злочин. УВКПЛ ООН прямо застерегло від ризику переслідування за дії, до яких людей могли примусити окупаційні обставини. Визначення індивідуальної правової відповідальності належить компетентним органам за належними процедурами та доказами. Порушення звичного порядку Зруйноване житло, пошкоджені дороги, перервані послуги, невідоме місцеперебування близьких і обмежений доступ до роботи створюють тривалу невизначеність. У такій ситуації довіра до управління залежить від конкретного досвіду: чи надходить правдива інформація, чи працює водопостачання, чи пояснюють правила отримання допомоги, чи можуть люди безпечно поскаржитися. Саме тому психологічне відновлення громади пов’язане з матеріальним та інституційним відновленням. Дані Міжнародної організації з міграції за 2026 рік розглядають довіру, належність і громадську участь разом з переміщенням населення, економічним напруженням та навантаженням на місцеві послуги. Це опитування висвітлює загальноукраїнські тенденції, а не дозволяє вивести універсальну психологічну характеристику кожної деокупованої громади. Безпека як перша умова відновлення довіри Фізична захищеність і доступ до території Відновлення соціальних відносин потребує достовірної інформації про обстріли, вибухонебезпечні предмети, стан будівель, безпечні маршрути, роботу аварійних служб та можливості евакуації. Мінна небезпека може зберігатися після зміни контролю над територією. Програма протимінної діяльності ПРООН розглядає очищення територій і навчання щодо ризиків як передумови безпечного повернення, відновлення засобів існування та послуг. Оголошення про відбудову не замінює перевірки безпеки уповноваженими службами. Громадські зустрічі, толоки, спортивні події та відвідування покинутих приміщень мають організовуватися лише там, де ризики оцінено належним чином. Організатори можуть підтримувати довіру вже тим, що повідомляють підтверджені обмеження й не приховують невизначеність. Захист від погроз і розголошення інформації У невеликій громаді особисті свідчення легко пов’язати з конкретною людиною. Публічне обговорення можливих злочинів, підозр у співпраці з окупантом або пережитого сексуального насильства може поставити постраждалих і свідків під загрозу стигматизації, залякування чи помсти. Безпечна участь передбачає можливість анонімного звернення в належних процедурах, обмеження доступу до чутливих даних і право припинити розмову. Діалогова зустріч не повинна виконувати функції неофіційного допиту, публічного суду або обов’язкового свідчення. Для повідомлень про злочини потрібні уповноважені механізми документування та правової допомоги. Підхід узгоджується з міжвідомчими рекомендаціями з психічного здоров’я і психосоціальної підтримки у надзвичайних ситуаціях, які пов’язують підтримку з правами людини, захистом, координацією та участю громад. Передбачуваність правил Після тривалої невизначеності особливу цінність мають прості й стабільні процедури. Публічні критерії надання допомоги, пояснений порядок звернень, доступні години прийому, обґрунтовані строки та зрозумілий спосіб оскаржити рішення зменшують простір для чуток і довільного ставлення. При цьому передбачуваність означає чесне повідомлення про реальні можливості установи. Обіцянка, яку орган влади не може виконати, нерідко створює додаткову недовіру. Регулярне пояснення затримок, виправлення помилок і звітування про виконане формують перевірюваний досвід, на якому може ґрунтуватися інституційна довіра. Довіра, справедливість і відповідальність У громаді після окупації право на безпеку й правосуддя зберігається незалежно від того, чи готові люди до примирення. Правдива фіксація подій, доступ до інформації про процедури, відшкодування шкоди в установлених формах і можливість домогтися розгляду порушень утворюють окрему площину суспільного відновлення. Порівняльне дослідження Фідлер і Мросс (2023) про інструменти перехідного правосуддя і соціальну довіру в 24 випадках із 19 постконфліктних країн виявило важливість поєднання різних механізмів в окремих контекстах. Воно стосується переважно суспільств після громадянських воєн, тому його висновки не задають українських правових рішень, не обґрунтовують амністії за міжнародні злочини й не доводять універсальної ефективності будь-якого одного заходу. Справедливі процедури також захищають від колективного звинувачення. Держава й громада мають розрізняти потерпілих, свідків, осіб, які діяли під примусом, та тих, чию відповідальність встановлено на підставі доказів. Доповідь ООН за червень — листопад 2025 року повторно порушує питання кримінального переслідування за роботу, яку окупаційна влада могла законно вимагати відповідно до міжнародного гуманітарного права. Для відновлення довіри значущим є одночасний захист постраждалих і дотримання правових гарантій. Відновлення прав не вимагає від людини прощати кривдника або погоджуватися на зустріч із ним. Право зберігати дистанцію сумісне з участю в житті громади. Психологічне поняття примирення стосується можливих змін у відносинах; юридична відповідальність, гарантії неповторення й захист потерпілих мають власну логіку та підстави. Як відновлюється довіра між мешканцями Повторювана безпечна співпраця Після окупації найбільш реалістичний початковий рівень взаємодії часто має конкретну мету: спільно забезпечити водою вулицю, організувати доступний простір для дітей, допомогти літнім людям або узгодити відновлення громадського маршруту. Результат можна перевірити, а внесок кожного учасника — побачити. Так виникають обмежені, але важливі підстави довіряти діям інших. Метааналіз Петтігрю і Тропп (2006) показав загальний зв’язок між міжгруповим контактом і зниженням упереджень у великій кількості досліджень. Проте ці результати не дозволяють вважати будь-яку зустріч після окупації корисною: безпека, нерівність влади, добровільність і характер попереднього насильства змінюють умови взаємодії. У польовому експерименті Сальми Муси (2020) спільна футбольна команда в Іраку після насильства з боку угруповання ІДІЛ сприяла доброзичливішій поведінці учасників щодо партнерів із іншої релігійної групи в межах спортивного середовища; зміни не переносилися послідовно на ширші ситуації. Цей результат демонструє можливості й межі одного виду спільної діяльності, а не готовий рецепт для українських громад. Повага до різних темпів відновлення Одна людина готова долучитися до прибирання вулиці, друга може допомагати дистанційно, третя прагне залишатися наодинці з родиною. Можливість обрати форму залучення сама по собі є ознакою безпечного середовища. Тиск щодо публічних виступів, спільного святкування, обговорення пережитого або символічного примирення може посилювати напруження. Під час планування контактів потрібно оцінити, чи є між учасниками залежність, загрози та нерозв’язані питання відповідальності. Сучасний огляд психологічних міжгрупових втручань закликає визначати цілі, особливості учасників і контекст конкретної програми замість механічного перенесення однакових вправ у різні середовища (Чехаїч-Кленсі й Гальперін, 2024)). Довіра без повного розкриття особистого досвіду Люди мають право не пояснювати кожне рішення, ухвалене під час окупації. Практична співпраця можлива за згоди дотримуватися спільних правил і без необхідності розповідати стороннім про допити, переслідування, сімейні втрати чи стосунки з окупаційною адміністрацією. Збереження приватності зменшує ризик вторинної шкоди. Водночас конфіденційність у діалозі не може означати приховування злочинів або блокування належного розслідування. Організатор повинен заздалегідь пояснити учасникам межі збереження інформації та доступні механізми звернення до компетентних органів. Що можуть зробити органи місцевого самоврядування Відкрите визначення пріоритетів На початку відбудови часто бракує коштів, часу й персоналу. Розподіл обмежених ресурсів має зрозумілу соціальну ціну: один населений пункт отримає швидше відновлення дороги, інший — школи чи медичного пункту. Якщо критерії залишаються невідомими, навіть технічно обґрунтоване рішення може сприйматися як фаворитизм. Корисна практика — оприлюднювати перелік потреб, критерії пріоритетності, кошториси в дозволеному обсязі, межі відповідальності установ і порядок подання заперечень. Представництво різних груп жителів допомагає виявляти наслідки, які не видно з адміністративного кабінету. ПРООН у своїх програмах громадської безпеки описує спільне визначення потреб громадянами, установами безпеки, правосуддя й місцевою владою як підхід до планування; опис реалізації сам по собі не доводить ефективності в кожному місці. Доступні канали зворотного зв’язку Участь у громадських слуханнях — лише один із способів взаємодії. Для людей із порушеною мобільністю, літніх мешканців, тих, хто перебуває далеко від громади, або тих, хто побоюється публічності, потрібні альтернативи: конфіденційне звернення, телефонний зв’язок, письмове повідомлення, прийом у доступному приміщенні, участь через законного представника у відповідних випадках. Зворотний зв’язок має завершуватися поясненням, що було зроблено з пропозицією. Навіть відмова може сприйматися зрозуміліше, коли орган аргументує її правовими й ресурсними обставинами. Важливо публічно визнавати й виправляти встановлені помилки, а також забезпечувати можливість оскарження. Відновлення здатності установ виконувати обіцянки Компетентність і доброчесність — різні складові довіри. Установа може добросовісно повідомляти про проблеми, але не мати достатніх ресурсів; інша може швидко надавати послуги, проте ухвалювати непрозорі рішення. Для мешканців важливо знати і про результати, і про спосіб їх досягнення. Дослідження ПРООН та SeeD на основі reSCORE 2024 окремо аналізує доброчесність, ефективність, захищеність і політичну спільноту у відносинах громадян та установ. Для окремої деокупованої громади ці виміри можна використовувати як орієнтир оцінювання, але результати загальнонаціонального опитування слід доповнювати перевіркою місцевих умов. Роль волонтерів і громадських організацій Місцеві волонтери нерідко першими відновлюють канали взаємодопомоги. Їхня перевага — знання конкретних потреб і зв’язок із жителями. Водночас волонтерське становище не надає автоматичного права збирати чутливі свідчення, визначати винуватість або представляти всю громаду. Громадським організаціям доцільно домовлятися про прозорі критерії допомоги, захист персональних даних, маршрути перенаправлення до фахівців і правила реагування на скарги. Якщо допомога залежить від участі в діалозі, демонстрації вдячності або розголошення пережитого, виникає нерівна й потенційно примусова взаємодія. Міжвідомчі настанови IASC підкреслюють значення захисту прав, залучення громад і узгодження гуманітарної підтримки з базовими потребами. Окрема увага потрібна тим, хто не має впливових контактів: людям з інвалідністю, маломобільним мешканцям, самотнім людям похилого віку, родинам із дітьми, людям після вимушеного переміщення, особам, які зазнали незаконного утримання. Оцінювання участі має перевіряти, чи доступні послуги цим групам і чи можуть вони висловлювати потреби без загрози для себе. Суперечності між тими, хто виїжджав, залишався та повернувся Переміщення під час війни створює відмінні витрати й ризики. Ті, хто залишався, могли переживати обмеження пересування та примус; ті, хто виїхав, втрачали житло, роботу, звичні соціальні зв’язки й доступ до майна. Після повернення питання ресурсів, житла або права голосу в місцевих рішеннях можуть породжувати взаємні претензії. Корисно розмежувати факти, потреби та моральні оцінки. Факт — чи має родина придатне для проживання житло; потреба — безпечне поселення; оцінка — твердження, що одна категорія жителів заслуговує на допомогу більше за іншу. Процедура підтримки має спиратися на обґрунтовані критерії вразливості й потреб, а не на змагання історій страждання. Опитування МОМ 2026 року включає відносини між переміщеними людьми, тими, хто повернувся, ветеранами та населенням, яке не переміщувалося. Воно корисне для постановки питань, але не дозволяє встановити, що певна категорія жителів сама по собі є джерелом конфлікту. Відповідна загальна тема розкрита в матеріалі «ВПО і приймаюча громада». Чутки, звинувачення та інформаційна безпека Інформаційні прогалини після окупації створюють умови для поширення неперевірених повідомлень: про зниклу допомогу, причетність сусіда до злочину, заплановане переселення або розподіл майна. Переповідання таких тверджень здатне змінювати поведінку людей до того, як з’явиться перевірка. Висока емоційна значущість теми не робить повідомлення достовірним. Корисний стандарт комунікації має три частини: що встановлено на підставі доказів; що перебуває на перевірці; коли й де з’явиться наступне підтверджене повідомлення. Установа повинна мати процедуру оперативного виправлення неточностей і утримуватися від публічного називання підозрюваних поза належними правовими підставами. Психологічно важливо відділяти запит про безпеку від вимоги повірити на слово. Якщо громаді повідомляють, що дорога вже безпечна або програма допомоги справедлива, мають бути доступні підстави такої оцінки. Доказовість і можливість поставити запитання підтримують поступове відновлення передбачуваних очікувань. Коли доречний громадський діалог Діалог може допомагати жителям пояснювати потреби, визначати спільні правила і спільно планувати роботу. Для цього необхідно сформулювати реалістичну мету: наприклад, обговорити доступність транспорту, роботу пункту допомоги чи прозорість громадських рішень. Формат не повинен підміняти розслідування злочинів, юридичне представництво або кризову допомогу. Перед зустріччю організатори мають перевірити безпеку приміщення, конфіденційність, добровільність, можливість припинити участь, незалежність ведучого та зрозумілість очікуваного результату. Учасникам потрібно пояснити, чи ведеться запис, як обробляється інформація, які теми виходять за межі розмови, куди можна подати скаргу й хто ухвалює подальші рішення. Якщо існують погрози, істотна залежність однієї людини від іншої, небезпека помсти чи ризик публічного тиску на постраждалих, спільний діалог відкладають або замінюють безпечнішими формами консультації. Примусове «вислуховування обох сторін» у ситуації злочину чи насильства може фактично перетворитися на повторне завдання шкоди. Огляд Чехаїч-Кленсі й Гальперіна (2024) підкреслює, що результат міжгрупового втручання залежить від його мети, людей та контексту. А огляд Палук і співавторів (2021) вказує на прогалини щодо довгострокових змін упереджень. Тому кількість проведених зустрічей не є достатнім свідченням відновлення довіри. Що робити, коли мешканці не довіряють один одному Насамперед слід з’ясувати зміст недовіри. Одна ситуація — люди не знають, як перевірити заяви іншого учасника; друга — мають підтверджені дані про загрози; третя — очікують несправедливого розподілу допомоги. Для кожної потрібні різні рішення: прозора інформація, заходи захисту, належна правова процедура або зміна правил розподілу. У малих групах можна починати зі співпраці, що має обмежений ризик: погодження графіка використання спільного приміщення, облаштування безпечного маршруту, допомоги людям з обмеженою мобільністю. Умовою є добровільність, доступність і можливість вийти з ініціативи. Поступове виконання домовленостей дає більше інформації про надійність партнерів, ніж урочисті заяви про єдність. Коли виникають конкретні підозри у злочинах, вони мають передаватися для належної перевірки, а не вирішуватися відкритим голосуванням сусідів. Громадські лідери можуть захищати процедуру від погроз і публічного цькування, водночас не втручаючись у встановлення індивідуальної провини. Психосоціальна підтримка і межі громадських програм Пережитий страх, втрати, виснаження та труднощі адаптації можуть впливати на готовність людини виходити з дому, спілкуватися й брати участь у спільних заходах. Але групова недовіра або небажання говорити про окупацію не дозволяють робити висновок про психічний розлад конкретної людини. Потреби в клінічній допомозі оцінюють індивідуально кваліфіковані фахівці. Базова підтримка починається з доступу до безпеки, медичної допомоги, достовірної інформації, соціальних послуг і можливості обрати посильну участь. Рекомендації IASC розглядають психічне здоров’я та психосоціальне благополуччя разом із захистом прав, житлом, харчуванням, освітою й підтримкою громади. Не варто організовувати обов’язкові групові розповіді про пережите або пропонувати діалог як заміну спеціалізованій допомозі. Якщо людина звертається по психологічну чи медичну підтримку, вона має отримати зрозумілу інформацію про доступні послуги та право на конфіденційність і вибір. Як громада може оцінити реальне відновлення довіри Показник довіри має відповідати конкретному питанню. Загальний бал в анкеті корисний для порівняння тенденцій, але не відповідає самостійно, чи безпечно жінці подати скаргу, чи отримує повернена родина інформацію про допомогу і чи можна пройти певною дорогою. Практична система оцінювання може поєднувати кілька вимірів: повідомлення про загрози й їх перевірку; доступність основних послуг; зрозумілість і виконання адміністративних процедур; кількість та характер обґрунтованих скарг; можливість брати участь у рішеннях; відчуття захищеності різних груп; рівень довіри до окремих інституцій; досвід безпечної співпраці між мешканцями. Під час збору даних необхідно захищати респондентів. Маленькі підгрупи можуть бути впізнаваними, а запитання про окупацію — чутливими. Не слід оприлюднювати індивідуальні відповіді чи вимагати участі від отримувачів допомоги. Для оцінювання змін потрібно враховувати відтік і повернення населення, доступність різних груп та події безпеки між хвилями опитувань. Звіт reSCORE 2024 про соціальну згуртованість і дослідження МОМ 2026 року демонструють багатовимірне вимірювання довіри, належності й участі. Проте для причинного висновку, що саме конкретна програма відновила довіру, потрібне окреме оцінювання зі зрозумілим порівнянням, врахуванням безпекових змін і можливих побічних наслідків. Ризики програм відновлення довіри Символічне примирення замість відповідальності Публічна зустріч або спільна фотографія можуть створювати враження завершення конфлікту, хоча потерпілі ще не мають захисту, інформації та доступу до належних процедур. Така символічна дія не є показником справедливості. Організатори повинні чітко розділяти завдання громадської співпраці та встановлення відповідальності за насильство. Підміна участі примусом Коли соціальна допомога, доступ до ресурсів або схвалення керівництва фактично залежать від публічної участі в програмі, згода стає сумнівною. Відмова від участі не може бути підставою для виключення з основних послуг. Для заходів зі свідченнями й обговоренням насильства це особливо важливо. Посилення розколу невдалими контактами Непідготовлена зустріч може дати майданчик для погроз, принизливих висловлювань або стигматизації групи. Наукові узагальнення контактних програм не гарантують користі від конкретної події, тим більше під час війни. Слід визначати правила безпеки, межі дискусії, відповідальність організаторів та умови негайного припинення заходу (Чехаїч-Кленсі й Гальперін, 2024; Палук та співавт., 2021). Нерівне представництво Якщо рішення розробляють лише найактивніші або найбільш забезпечені жителі, інші можуть залишатися невидимими. Зручний час зустрічі, доступне приміщення, альтернативні канали звернення та зв’язок із людьми, які ще не повернулися, допомагають уникати цієї проблеми. Потрібно оцінювати, кого саме програма охопила й хто не зміг долучитися. Практична послідовність дій для громади Перший етап — встановити актуальні фізичні загрози, налагодити життєво необхідні послуги й доступні канали правдивої інформації. Ризики для жителів мають оцінювати компетентні служби, а рекомендації щодо пересування та використання приміщень повинні відповідати їхнім підтвердженим рішенням. Другий етап — забезпечити безпечні способи повідомляти про порушення, отримувати допомогу та оскаржувати адміністративні рішення. Відновлення довіри потребує процедур, які не змушують постраждалих публічно виправдовуватися або розкривати особистий досвід. Третій етап — визначити через різні канали основні потреби населення. Потрібно почути тих, хто залишався, повернувся, перебуває у переміщенні, має обмежену мобільність або не бажає публічних зустрічей. Пріоритети й рішення слід фіксувати та регулярно пояснювати. Четвертий етап — створювати невеликі добровільні проєкти з перевірним результатом. Їхня мета полягає у відновленні корисних зв’язків і послуг, а не в перевірці лояльності чи емоційної готовності пробачати. П’ятий етап — оцінювати, що справді змінилося: чи стало безпечніше, чи знизилися перешкоди для звернення по допомогу, чи відомі мешканцям правила, чи доступна участь у рішеннях і чи не з’явилися нові ризики для окремих груп. У разі шкоди програму потрібно змінювати або припиняти. Ця послідовність є практичною синтезованою схемою на основі рекомендацій IASC, моделі безпеки громад ПРООН та сучасних оглядів міжгрупових втручань, а не випробуваним стандартним протоколом для всіх деокупованих населених пунктів. Що підтверджено наукою, а що потребує подальшого вивчення Найкраще встановлено загальну значущість передбачуваності й оцінки надійності іншої сторони для довіри, зв’язок якості міжгрупового контакту з упередженнями та важливість інституційних відносин як складника соціальної згуртованості. Ці висновки походять із різних дослідницьких традицій і не дорівнюють прямому доведенню успіху певної програми саме у деокупованій Україні (Mayer та співавт., 1995; Pettigrew & Tropp, 2006; ПРООН, reSCORE 2024). Порівняльні дослідження перехідного правосуддя та польові експерименти міжгрупової співпраці дають важливі, але контекстно обмежені результати. Зміни поведінки в межах одного проєкту можуть не переноситися на інші сфери, а успіх у суспільстві після внутрішнього конфлікту не можна безпосередньо переносити на наслідки окупації внаслідок міжнародної агресії (Fiedler & Mross, 2023; Mousa, 2020). Звіти ООН та українські соціологічні дослідження документують масштабні проблеми безпеки, довіри й відновлення. Вони дають підстави формулювати локальні запитання, але не встановлюють універсального темпу відновлення, не виявляють психічного стану окремого жителя та не підтверджують автоматичної ефективності діалогу, спільного заходу чи інформаційної кампанії. Поширені запитання Чи повинні жителі почати довіряти одне одному одразу після звільнення? Ні. Довіра формується на підставі досвіду надійної поведінки, наявності захисту та дотримання правил. У небезпечних умовах обережність може бути обґрунтованою. Громада здатна співпрацювати за чіткими процедурами навіть тоді, коли особисті стосунки ще відновлюються. Як діяти, якщо сусіда підозрюють у співпраці з окупантами? Потрібно розмежувати перевірні факти, чутки, вимушені дії для виживання та можливі свідомі правопорушення. Встановлення індивідуальної юридичної відповідальності належить компетентним органам. Публічне цькування й колективне покарання створюють додаткову небезпеку; УВКПЛ ООН застерігає від помилок у розмежуванні примусу й відповідальності. Чи потрібні спільні заходи для відновлення єдності громади? Спільна діяльність може бути корисною, коли вона добровільна, безпечна, має конкретну мету та враховує ризики. Дослідження показують контекстну дію міжгрупового контакту; сама кількість зустрічей або учасників не підтверджує зростання довіри (Mousa, 2020; Чехаїч-Кленсі й Гальперін, 2024). Чи можна відновити довіру без прощення? Так. Можна домовлятися про безпечні правила співіснування, вимагати справедливості, виконувати спільні завдання й захищати права без особистого прощення. Потреби постраждалих, юридична відповідальність і готовність до примирення належать до різних процесів. Чим довіра до сусідів відрізняється від довіри до влади? У першому випадку люди оцінюють поведінку інших мешканців і груп; у другому — законність, компетентність, прозорість і передбачуваність установ. Дослідження соціальної згуртованості в Україні окремо вимірюють горизонтальні та вертикальні відносини (ПРООН, SCORE). Як зрозуміти, що програма справді допомогла? Слід порівнювати конкретні результати до й після заходів, враховувати зміни безпекової ситуації, відмінності між групами та можливу шкоду. Варто оцінювати захищеність, якість процедур, доступність послуг і реальну співпрацю, а не лише задоволеність учасників зустріччю. Висновок Довіра після окупації відновлюється там, де люди отримують досвід захищеності, справедливих процедур і передбачуваної взаємодії. Першочерговими є реальна безпека, індивідуальна правова відповідальність за насильство, повага до прав постраждалих, доступність допомоги й участь жителів у рішеннях. Міжособистісна та міжгрупова довіра можуть розвиватися поступово через добровільну співпрацю з перевірним результатом. Кожна громада потребує власної оцінки ризиків і потреб, оскільки наслідки окупації, переміщення та відбудови відрізняються. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — основні поняття миробудування, конфлікту й відновлення суспільних відносин. Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — участь громад та перевірка результатів миробудівних заходів. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — горизонтальні зв’язки, довіра до інституцій і оцінювання згуртованості. Можливості й межі примирення після війни в Україні — права постраждалих, відповідальність і умови можливого примирення. Процедурна справедливість — значення зрозумілих і неупереджених процедур для довіри до рішень. Відновна справедливість — підходи до відновлення після заподіяної шкоди та їхні межі. Теорія міжгрупового контакту — наукові умови, за яких взаємодія впливає на міжгрупові ставлення. ВПО і приймаюча громада — потреби, напруження й співпраця під час вимушеного переміщення. Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека Повернення після вимушеного переміщення: довіра та конфлікти Суперечки через ресурси під час відбудови: громадський діалог Джерела Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z. Fiedler, C., & Mross, K. (2023). Dealing with the past for a peaceful future? Analysing the effect of transitional justice instruments on trust in postconflict societies. International Journal of Transitional Justice, 17(2), 303–321. https://doi.org/10.1093/ijtj/ijad010. Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC guidelines for mental health and psychosocial support in emergency settings. https://www.who.int/publications/i/item/iasc-guidelines-for-mental-health-and-psychosocial-support-in-emergency-settings. International Organization for Migration. (2026). Ukraine — Social cohesion in Ukraine: Trust, belonging and civic participation — July 2026. Displacement Tracking Matrix. https://dtm.iom.int/reports/ukraine-social-cohesion-ukraine-trust-belonging-and-civic-participation-july-2026. Mayer, R. C., Davis, J. H., & Schoorman, F. D. (1995). An integrative model of organizational trust. Academy of Management Review, 20(3), 709–734. https://doi.org/10.5465/amr.1995.9508080335. Mousa, S. (2020). Building social cohesion between Christians and Muslims through soccer in post-ISIS Iraq. Science, 369(6505), 866–870. https://doi.org/10.1126/science.abb3153. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights. (2024). Human rights situation during the Russian occupation of territory of Ukraine and its aftermath, 24 February 2022 to 31 December 2023. https://ukraine.ohchr.org/en/human-rights-situation-during-russian-occupation-territory-ukraine-and-its-aftermath-EN. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights. (2025). Report on the human rights situation in Ukraine, 1 June – 30 November 2025. https://ukraine.un.org/en/306769-report-human-rights-situation-ukraine-1-june-%E2%80%93-30-november-2025. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. United Nations Development Programme. (n.d.). Enhancing community security and social cohesion. https://www.undp.org/ukraine/enhancing-community-security-and-social-cohesion. United Nations Development Programme. (n.d.). Mine action project in Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/projects/mine-action-project-ukraine. United Nations Development Programme. (n.d.). Social cohesion and reconciliation index (SCORE) for Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/social-cohesion-and-reconciliation-index-score-eastern-ukraine. United Nations Development Programme. (2024). Соціальна згуртованість в Україні: тенденції за даними дослідження reSCORE 2024. https://www.undp.org/uk/ukraine/publications/sotsialna-zhurtovanist-v-ukrayini-tendentsiyi-za-danymy-doslidzhennya-rescore-2024. United Nations Development Programme. (2025). Єдність між державою та громадянами в Україні (Результати дослідження reSCORE у 2024 році). https://www.undp.org/uk/ukraine/publications/yednist-mizh-derzhavoyu-ta-hromadyanamy-v-ukrayini-rezultaty-doslidzhennya-rescore-u-2024-rotsi.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Норми групи та роль лідерів в ескалації конфлікту — це взаємопов’язані соціально-психологічні механізми, через які учасники спільноти визначають, яку поведінку щодо інших груп вважають прийнятною, а впливові представники підтримують, змінюють або порушують відповідні очікування. Під час ескалації погрози, приниження, публічні випади та відмова від перевірки інформації можуть набувати статусу ознак групової лояльності. За іншого нормативного середовища ті самі групові зв’язки підтримують захист постраждалих, дотримання правових обмежень, відповідальність за дії та безпечну співпрацю. Огляд На́вати (2013) пов’язує динаміку міжгрупової ескалації з внутрішньогруповими процесами та сприйняттям іншої групи. Щоб зрозуміти роль лідерів, важливо дослідити, які правила люди дійсно підтримують, що вважають поглядами більшості, яких санкцій бояться за незгоду та кому довіряють формувати колективну позицію. Це дає змогу аналізувати ескалацію без спрощення її до особистих рис одного керівника. Наукові результати охоплюють лабораторні дослідження переговорів, польові експерименти зі зміни групових норм, метааналізи лідерської впливовості та огляди міжгрупових втручань. Що означають норми групи під час конфлікту Групова норма — це спільне або приписуване групі очікування стосовно типової та схвалюваної поведінки. У міжгрупових відносинах такі очікування визначають правила висловлювань, ставлення до представників інших груп, готовність до контактів, межі використання примусу, способи повідомлення про порушення та реакції на внутрішню незгоду. Норми можуть передаватися через офіційні рішення, звичайні практики, публічні приклади та мовчазні сигнали. Описові й приписові норми Описова норма передає уявлення про те, що більшість членів групи робить насправді. Приписова норма позначає поведінку, яку група схвалює і якої очікує. Якщо в публічному просторі переважають агресивні коментарі, спостерігач може вирішити, що ворожість є загальноприйнятою, навіть коли її підтримує лише помітна меншість. А якщо за спокійну незгоду людей систематично висміюють, учасники можуть приховувати свої справжні погляди. Танкард і Палак (2016) узагальнюють дослідження того, як люди сприймають соціальні норми й чому зміна таких уявлень стає можливим механізмом суспільних змін. Для конфліктної ситуації принципово вимірювати окремо особисті переконання, уявлення про позицію інших і передбачувану реакцію на відхилення. Норми цінностей, поведінки та публічної лояльності Цінність безпеки, конкретне правило застосування сили й вимога демонструвати єдність — різні речі. Група може підтримувати справедливу оборону та водночас забороняти невибіркові погрози. Інша група може проголошувати повагу до всіх учасників, але фактично карати тих, хто повідомляє про порушення. Аналіз потребує дослідження змісту кожного правила та його реального виконання. Відмова від переговорів теж має різні значення залежно від умов. Вона може бути проявом ворожої норми або обґрунтованим рішенням за наявності примусу, загрози й нерівності влади. Психологічний висновок можливий лише після оцінки безпеки, цілей учасників та відповідальності за насильство. Формальні, неформальні й інституційні сигнали Формальні норми існують у статутах, процедурах, законах і професійних правилах. Неформальні закріплюються через приклади людей, публічне схвалення, осуд, репутаційні винагороди та виключення. Інституційні рішення вказують, чи діють установлені правила на практиці. Танкард і Палак (2016) пояснюють, як поведінка інших людей і сигнали інституцій формують уявлення про допустиме. Офіційна заборона принижень слабшає, коли впливовий керівник порушує її без наслідків. Послідовне розслідування порушень і захист осіб, які про них повідомили, натомість підкріплюють правило конкретними наслідками. Як групові норми запускають або посилюють ескалацію Ескалація міжгрупового конфлікту охоплює наростання ворожих очікувань, зростання ціни поступок і поширення способів дії, що роблять подальше загострення ймовірнішим. Загальну динаміку описано в батьківській статті про ескалацію міжгрупового конфлікту. Тут ключове питання — як саме група робить загострення соціально прийнятним. Ворожість перетворюється на ознаку належності Людина може засвідчувати лояльність до групи через заяви про готовність карати опонентів, демонстративну непоступливість або схвалення агресивних висловлювань. Якщо саме таку поведінку вважають ознакою «справжнього свого», обережність стає соціально ризикованою. Груповий тиск змінює публічні рішення навіть тоді, коли особисті погляди залишаються неоднозначними. У експерименті Штайнеля та співавторів (2010) поведінка представника групи під час міжгрупових переговорів залежала від того, чи норма схвалювала співпрацю або конкуренцію, а також від становища представника в групі й потреби належати до неї. Цей результат підтверджує важливість нормативного контексту, але сам по собі не прогнозує поведінку держав у війні. Схвалення жорсткості та санкції за незгоду Коли найрізкіші речники здобувають більше уваги й статусу, поступово змінюються уявлення про те, що група цінує. Натомість учасники, які ставлять запитання про наслідки, можуть втрачати доступ до обговорень або стикатися зі звинуваченнями в нелояльності. У таких умовах колектив отримує дедалі менше інформації про власні помилки. Бенард (2012) експериментально досліджував міжгрупове протистояння, внутрішньогрупове забезпечення правил і підтримку централізованого лідерства. Ефекти щодо дотримання норм залежали від умов конфлікту; підтримка централізації виявилася менш однозначною. Тому теза про неминуче підкорення «сильній руці» не відповідає повній картині дослідження. Зростає значення вибіркової інформації Коли від учасників очікують демонстрування ворожості, повідомлення про іншу групу можуть оцінюватися переважно за тим, чи підтверджують вони прийнятий образ опонента. Чутки та неперевірені узагальнення отримують додаткову підтримку, якщо вони узгоджуються з нормою групи. Розрізнення встановлених подій, повідомлень і соціального схвалення таких повідомлень є одним із засобів зменшення ризику інформаційної ескалації. Зв’язок сприйняття загрози з груповими процесами розглядає Нава́та (2013). Звужується набір допустимих рішень Деякі варіанти дій можуть зникати з порядку денного до того, як їх обговорять по суті: запит про витрати оголошують слабкістю, пропозицію перевірити інформацію — недостатньою відданістю, а повідомлення про порушення «своїх» — зрадою. У результаті група втрачає здатність коригувати курс. Нормативна модель незгоди Пакера (2008) пояснює, чому учасники з сильною ідентифікацією можуть оскаржувати шкідливі правила саме через турботу про спільноту. Що змінюється під впливом загрози Сприйняття небезпеки робить питання безпеки, надійності та координації особливо значущими. Група може посилювати дисципліну, мобілізувати взаємодопомогу та підтримувати законний захист. За інших умов загроза збільшує попит на прості пояснення, некритичне схвалення дій лідерів і ворожі узагальнення. Тому оцінювати слід зміст поведінкових вимог, їхню пропорційність і реальні наслідки. Модель захисту міжгрупових цінностей ван Зомерена та співавторів (2024) пов’язує процеси ескалації із захистом цінностей, моральними емоціями, соціальною ідентифікацією та колективними діями. Це інтегративна теоретична модель, яку необхідно перевіряти на конкретному матеріалі. Дослідження Бенарда (2012) також показує, що протистояння може підвищувати вклад учасників у спільні завдання. Ключове розрізнення стосується солідарності та дозволу на шкоду. Згуртованість навколо допомоги постраждалим, прозорих процедур і законних дій може бути ресурсом захисту. Згуртованість навколо невибіркових погроз і придушення критики створює інші соціально-психологічні наслідки. Хто є лідером у міжгруповому конфлікті Лідером може бути формальний керівник, представник громадської організації, місцевий авторитет, координатор ініціативи або людина, чия позиція стає важливим орієнтиром для інших. Джерела впливу різні: посадові повноваження, доступ до ресурсів, довіра, професійна компетентність, репутація та сприйняття як виразника колективних інтересів. Райхер, Гезлем і Гопкінс (2005) описують лідерство як спільний процес, у якому лідери й послідовники формують значення спільної ідентичності. Висловлювання керівника можуть впливати на те, кого вважають частиною «нас», яких правил слід дотримуватися та які дії забезпечують групову гідність. Прототиповість лідера і довіра Груповий прототип — це уявлення про якості та позиції, які найкраще виражають значущу спільну ідентичність. Люди частіше підтримують керівників, яких сприймають як характерних представників групи. Метааналіз Баррето і Гогга (2017) охопив 35 незалежних вибірок і 6678 учасників та засвідчив виразний зв’язок прототиповості з оцінками лідерства. Цей зв’язок не означає, що прототиповий керівник обов’язково заохочує агресію. Інший метааналіз Стеффенса та колег (2021) об’єднав 128 досліджень із понад 32 тисячами учасників. Він уточнив залежність оцінки лідера від того, як розуміють прототиповість, і від формальної ролі керівника. Ці дані дають підстави розглядати групову репрезентативність як надійний механізм впливу, залишаючи відкритим питання змісту конкретних рішень. Авторитет як можливість встановлювати норму Керівник може зробити прийнятною певну форму поведінки через власний приклад, публічну вимогу, організаційну винагороду або санкцію. Він може схвалювати правову відповідальність і безпечні процедури або легітимізувати приниження й безкарність. Дітріх та колеги (2019) досліджували реакції учасників на порушення групових норм лідерами та важливість підтвердження цих норм. Вплив керівника обмежується реакціями послідовників. Група здатна приймати, уточнювати, відхиляти й переглядати запропоновані правила. Саме цей взаємний процес пояснює, чому особистісна характеристика одного політика чи громадського діяча є недостатньою для аналізу групової ескалації. Неформальні авторитети й соціальні мережі Найважливіші нормативні сигнали не завжди походять від посадових осіб. Учасники можуть орієнтуватися на людей, із якими мають регулярні контакти й яких вважають впливовими в локальній мережі. Польовий експеримент Палак, Шеперд і Ароноу (2016) у 56 школах продемонстрував значущість соціально помітних учнів для поширення менш конфліктної поведінки. Результат стосується конкретної освітньої програми; його перенесення на дорослі громади чи воєнні обставини потребує окремої оцінки. Як лідерська риторика змінює перебіг конфлікту Публічні формулювання впливають на те, як люди описують загрозу, розподіляють відповідальність і визначають моральні межі допустимих дій. Якщо керівник систематично відносить усіх представників іншої групи до небезпечних, це може посилювати невибіркове узагальнення. Якщо він називає конкретні порушення, перевірені факти, законні процедури й обов’язок захищати постраждалих, він установлює іншу норму. Оцінювати зміст промов потрібно разом із рішеннями: чи застосовують санкції до власних порушників, чи підтримують незалежну перевірку повідомлень, чи мають учасники право заперечувати та чи існують засоби захисту від примусу. Дослідження лідерської впливовості пояснюють канали поширення норм, а правову відповідальність встановлюють відповідні правові процедури. Шість механізмів лідерського посилення ескалації 1. Схвалення ворожих дій Публічне виправдання погроз або принижень змінює уявлення аудиторії про межі допустимого. Учасники можуть розглядати таку поведінку як виконання групового очікування. Важливо досліджувати не лише заяву, а й те, як після неї змінюються конкретні дії. 2. Символічна винагорода радикальним речникам Коли найбільшу увагу й статус отримують люди з найрізкішою риторикою, виникає стимул змагатися в непоступливості. Це можливий нормативний механізм, а не встановлений універсальний закон розвитку конфліктів. 3. Покарання за внутрішню критику Позбавлення доступу до обговорення, публічний осуд і репутаційні санкції змушують учасників приховувати сумніви. За цих умов група втрачає важливі сигнали про ризики рішень. Пакер (2008) описує конструктивну незгоду як один зі способів турботи про групу. 4. Ототожнення всіх опонентів Небезпечним сигналом є перехід від встановлення відповідальності конкретних осіб чи інституцій до приписування однакової вини всім членам ширшої групи. Таке узагальнення може полегшувати виправдання шкоди тим, хто особисто не причетний до порушення. Теоретичні зв’язки між міжгруповим сприйняттям і ескалацією систематизує Нава́та (2013). 5. Демонстративне порушення власних правил Якщо керівник закликає до дотримання процедур, але сам ігнорує їх, учасники отримують суперечливий сигнал. Невідповідність між проголошеними правилами й винагородою за їх порушення ослаблює практичну силу норми. Дітріх та колеги (2019) досліджували соціальні наслідки порушень групових норм лідерами. 6. Заміна відповідальності посиланням на «волю всіх» Формула «так вирішила група» може приховувати конкретних ініціаторів і процедури ухвалення рішення. Для аналізу важливо встановити, хто запропонував дію, хто міг заперечити, які альтернативи обговорювалися та чи збереглася документована відповідальність. Чому сильний лідер може підтримувати деескалацію Впливовість також дає змогу зробити видимими норми перевірки фактів, правомірних дій, захисту цивільних і поваги до внутрішньої незгоди. Штайнель та співавтори (2010) виявили, що представники, яких сприймали як типових для своєї групи, поводилися співпраційніше, коли норма вимагала співпраці. Це показує важливість самого змісту норми, а не лише сили групового впливу. Таке лідерство передбачає пояснення реальних загроз, прозорий розподіл повноважень, чіткі межі дозволеної поведінки та незалежну перевірку порушень. Відповідальний керівник може бути твердим у питанні безпеки й водночас не допускати невибіркового приниження людей за груповою належністю. Послідовники як співтворці норм Члени групи впливають на керівництво через підтримку, критику, відмову виконувати неправомірні вимоги, вибір нових представників і поширення альтернативних норм. Райхер, Гезлем і Гопкінс (2005) розглядають лідерів і послідовників як учасників спільного створення соціальної реальності. Важливий практичний наслідок: усвідомлена внутрішня незгода може виражати відповідальну лояльність до групи. Пакер (2008) пояснює, що сильна ідентифікація іноді підтримує прагнення змінити шкідливі правила, а не безумовну покору. Організаціям потрібні безпечні канали зворотного зв’язку, можливості перегляду рішень і процедури захисту викривачів порушень. Ілюзія одностайності та мовчання більшості Якщо конфліктні висловлювання походять від дуже помітної меншості, вони можуть створювати враження повної згоди. Інші люди мовчать через страх санкцій, а спостерігачі сприймають мовчання як схвалення. Наслідком стає замкнене коло: ніхто не висловлює сумнівів, оскільки вважає себе єдиним незгодним. Танкард і Палак (2016) наголошують на необхідності розрізняти реальні ставлення й сприйняті групові очікування. Тому анонімне дослідження може показувати іншу картину, ніж гучна публічна дискусія. Метод збору даних повинен захищати учасників від ідентифікації та можливих переслідувань. Влада й нерівність змінюють значення тих самих норм Групи можуть мати нерівний доступ до матеріальних ресурсів, безпеки, засобів комунікації та процедур прийняття рішень. Коли одна сторона здатна примусити іншу до контакту, риторика «спільних правил» може приховувати реальну нерівність. Стаття про психологічні наслідки асиметрії влади пояснює цей вимір докладніше. Одна й та сама вимога групової дисципліни може означати законну координацію захисту або примус до неправомірних дій. Для оцінювання потрібні факти про безпеку, процедури, інституційні гарантії, права учасників і конкретні наслідки. Російська агресія проти України: наукові та правові межі Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 від 2 березня 2022 року визначила російську агресію проти України. Психологічні дослідження групових процесів дозволяють аналізувати риторику, норми та вплив лідерів, але не змінюють міжнародно-правового статусу агресії й відповідальності за насильство. Наукова модель міжгрупової конкуренції не є підставою трактувати агресора й сторону, що обороняється, як симетрично відповідальних. Застосування знань про норми до українських громад має насамперед стосуватися безпечної внутрішньосуспільної взаємодії: місцевого самоврядування, спільного вирішення проблем відбудови, ставлення до вимушено переміщених людей, підтримки ветеранів і постраждалих, реагування на неперевірені чутки та встановлення підзвітності. Вимога захисту постраждалих і права на відмову від небезпечних контактів є самостійними принципами. Жоден лідер не може перетворювати прощення, примирення чи участь у діалозі на обов’язок потерпілої людини або спільноти. До організації будь-якого міжгрупового заходу необхідно з’ясувати рівень загрози, добровільність, інформовану згоду, асиметрію влади, доступність незалежного захисту й ризик повторної травматизації. Як виявляти ризик нормативної ескалації Досліднику чи фахівцю варто спостерігати за тим, яку поведінку група реально винагороджує; чи визнає право на незгоду; як реагує на фактичні порушення «своїх»; чи вимагає перевірки інформації; чи переносить відповідальність окремих осіб на всіх членів іншої групи; чи є можливість безпечно повідомити про ризики. Ці орієнтири випливають із теорій групових норм і конфлікту, але не становлять окремої валідованої діагностичної шкали. Важливо аналізувати зміни в часі. Один різкий коментар не характеризує групу загалом, тоді як повторювані публічні санкції, рішення організацій і поведінкові показники можуть свідчити про стійке нормативне середовище. Збір даних має відповідати вимогам безпеки й конфіденційності. Як лідери та громади можуть змінювати норми Відокремити реальні погляди від уявної позиції більшості Анонімні опитування, безпечні консультації та спостереження за поведінковими даними допомагають з’ясувати, чи справді учасники підтримують агресивну позицію. Під час збору інформації треба враховувати ризики розкриття особи й можливих санкцій за відповіді. Танкард і Палак (2016) обґрунтовують доцільність аналізу сприйнятих норм. Узгодити заявлені правила з рішеннями Якщо організація проголошує недопустимість погроз, вона має визначити процедуру реагування, право на оскарження й відповідальність за порушення незалежно від статусу учасника. Практична послідовність важливіша за численні декларації. Публічний приклад лідерів створює сигнал про те, чи діє правило для всіх. Залучати довірених представників Потенційний вплив відомого представника громади залежить від довіри до нього, його реальної включеності в мережу та відповідності запропонованої норми потребам людей. Палак, Шеперд і Ароноу (2016) виявили значущість мережевих авторитетів у шкільному втручанні. Використання подібних підходів у громаді потребує окремого попереднього аналізу й оцінювання. Захистити право на обґрунтовану незгоду Група повинна мати спосіб висловити критику рішення, повідомити про зловживання й домагатися перегляду процедури. Така можливість може бути важливою умовою самокорекції. Пакер (2008) показує, чому незгода іноді випливає із сильної відданості групі. Визначити спостережувані цілі Мета «поліпшити атмосферу» потребує конкретизації: зменшення перевірених випадків погроз, доступність незалежного розгляду звернень, підвищення довіри до процедур, послідовне застосування правил. Окремо потрібно вимірювати зміни ставлень, сприйнятих норм і поведінки, оскільки це різні результати. За яких умов програми можуть завдати шкоди Кампанія, що постійно повторює тезу «всі поводяться агресивно», здатна ненавмисно створити враження, що агресія є нормальною поведінкою більшості. Публічне примирення під тиском авторитетів може змусити постраждалих мовчати про шкоду. Придушення незгоди заради видимої єдності може залишити непоміченими серйозні порушення. Танкард і Палак (2016) пояснюють нормативний вимір подібних ризиків. Огляд Чехаїч-Клансі та Гальперіна (2024) підкреслює, що міжгрупові психологічні втручання потребують визначення конкретної проблеми, механізму та контексту. Під час триваючого насильства пріоритет можуть мати захист, правосуддя, гарантії безпеки й право не брати участі в контактах. Що підтверджено дослідженнями, а що залишається відкритим Найміцнішу основу для висновків про зв’язок групової репрезентативності та підтримки лідера дають метааналізи. Баррето і Гогг (2017) та Стеффенс із колегами (2021) узагальнили значні масиви незалежних досліджень. Вони підтверджують механізм оцінювання лідера через групову ідентичність, але самі по собі не доводять, що підтримка прототипового лідера спричиняє політичне насильство. Для впливу групових норм у переговорах існує експериментальне свідчення Штайнеля та співавторів (2010), але розмір і контекст дослідження обмежують узагальнення. Для зміни поведінки через мережевих авторитетів є польовий експеримент Палак, Шеперд і Ароноу (2016). Його результат не означає автоматичної ефективності тієї ж програми в дорослих громадах або на територіях, постраждалих від війни. Великий огляд Палак та колег (2021) наголошує на неоднорідності експериментів зі зменшення упереджень і прогалинах у знаннях про сталі наслідки втручань. Теоретичні моделі лідерства й ескалації дають підстави висувати гіпотези, а не оголошувати універсальні способи відновлення довіри. Як оцінювати програму деескалації Методологічно переконлива оцінка повинна містити чіткий опис проблеми, вихідні показники до початку програми, окреме вимірювання поведінки й установок, обґрунтований період спостереження та перевірку небажаних наслідків. Там, де це можливо, порівняльна група допомагає відокремити ефект програми від зовнішніх подій. Водночас етика й безпека мають пріоритет над складністю експериментального дизайну. Потрібно розрізняти зменшення ворожої риторики, зменшення фактичних інцидентів, покращення довіри до процедур і справедливе відновлення відносин. Це різні результати, які вимагають окремих показників і джерел інформації. Позитивні відповіді учасників після короткого заходу не доводять довгострокового зниження насильства. Значення для українських громад В Україні увага до групових норм може допомагати аналізувати взаємодію людей з різним досвідом вимушеного переміщення, втрат, служби, відбудови й доступу до ресурсів. Висновки потрібно робити на основі реальної ситуації, а не узагальнень про якусь категорію населення. Матеріали ПРООН про соціальну згуртованість в Україні на основі reSCORE 2024 дають контекст для вивчення горизонтальних суспільних зв’язків, хоча самі по собі не доводять ефективності конкретного втручання з лідерами. Практична робота може охоплювати прозорі правила розподілу допомоги, безпечні процедури звернень, залучення довірених місцевих представників, доступ до перевіреної інформації та захист людей від стигматизації. Умовами кожного заходу є добровільність, інформована згода, повага до постраждалих, реалістична оцінка ризику й відповідальність за завдану шкоду. Поширені запитання Чи може група посилювати конфлікт без прямого наказу лідера? Так. Агресивні способи дії можуть підтримуватися неформальними винагородами, страхом виключення та уявленнями про позицію більшості. Штайнель і співавтори (2010) показали, що нормативні очікування впливають на поведінку представників у міжгрупових переговорах. Чому авторитетний керівник так сильно впливає на групу? Вплив залежить, зокрема, від того, чи бачать у ньому виразника спільної ідентичності. Метааналіз Баррето і Гогга (2017) підтверджує стійкий зв’язок між прототиповістю лідера й позитивною оцінкою його лідерства. Чи означає сильна згуртованість схильність до насильства? Ні. Зміст групової норми може сприяти взаємодопомозі, захисту й відповідальності. Згуртованість і ставлення до насильства потрібно досліджувати окремо. Бенард (2012) показав, що міжгрупове протистояння може мобілізувати учасників на спільну діяльність, а реакції щодо централізованої влади залишаються складнішими. Чи може один лідер змінити ворожу норму? Публічний приклад здатний бути важливим сигналом, але сталі зміни потребують підтримки учасників, відповідних процедур і контролю результатів. Палак, Шеперд і Ароноу (2016) виявили значення помітних учасників соціальної мережі у шкільному середовищі. Чому люди мовчать, хоча приватно не погоджуються? Люди можуть помилятися щодо ставлення більшості або очікувати санкцій за висловлювання. Сприйняту групову норму слід відокремлювати від справжніх поглядів кожної людини. Цей механізм розглядають Танкард і Палак (2016). Чи можна переносити результати шкільних експериментів на деокуповані громади? Без окремої перевірки — ні. Відрізняються рівень ризику, інституційна довіра, можливості примусу, досвід насильства й завдання програм. Чехаїч-Клансі та Гальперін (2024) пропонують добирати міжгрупові психологічні втручання з огляду на конкретний механізм і контекст. Чи може лідер вимагати від постраждалих прощення або участі в діалозі? Прощення й примирення є добровільними рішеннями. Постраждалі мають право на безпеку, визнання шкоди, захист, справедливі процедури й відмову від контакту, який становить загрозу. Публічні заклики до єдності не замінюють відповідальності за насильство. Висновки Групові норми визначають соціальну допустимість поведінки в конфлікті, а лідери й неформальні авторитети роблять ці правила видимими та впливають на їхню зміну. Ризик ескалації зростає, коли членство у групі пов’язують із ворожістю, санкціями за незгоду, безкарністю впливових осіб і відмовою перевіряти інформацію. Ресурсами деескалації є відповідальна солідарність, прозорі процедури, безпечна внутрішня критика та поведінкова підзвітність. Результати метааналізів і експериментів підтверджують вагомість нормативного й лідерського впливу. Ефективність конкретної програми зменшення міжгрупової ворожості завжди потребує перевірки в її фактичному середовищі, особливо за наявності насильства, нерівності влади та ризиків для постраждалих. Пов’язані статті Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали — батьківська стаття про загальну динаміку загострення. Асиметрія влади між сторонами конфлікту: психологічні наслідки — як нерівність ресурсів і можливостей змінює умови взаємодії. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — науковий контекст миробудування. Теорія соціальної ідентичності — засади групової належності. Групова поляризація — зміна позицій у групових обговореннях. Дегуманізація — процеси позбавлення інших людських якостей. Чутки й недовіра під час міжгрупового конфлікту Джерела Barreto, N. B., & Hogg, M. A. (2017). Evaluation of and support for group prototypical leaders: A meta-analysis of twenty years of empirical research. Social Influence, 12(1), 41–55. DOI. Benard, S. (2012). Cohesion from conflict: Does intergroup conflict motivate intragroup norm enforcement and support for centralized leadership? Social Psychology Quarterly, 75(2), 107–130. DOI. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology. DOI. Ditrich, L., Lüders, A., Jonas, E., & Sassenberg, K. (2019). Leader’s group-norm violations elicit intentions to leave the group — if the group-norm is not affirmed. Journal of Experimental Social Psychology, 84, 103798. DOI. Nawata, K. (2013). Emergence and escalation of intergroup conflict: A review and future directives in social psychology. The Japanese Journal of Experimental Social Psychology, 53(1), 52–74. DOI. Packer, D. J. (2008). On being both with us and against us: A normative conflict model of dissent in social groups. Personality and Social Psychology Review, 12(1), 50–72. DOI. Paluck, E. L., Shepherd, H., & Aronow, P. M. (2016). Changing climates of conflict: A social network experiment in 56 schools. Proceedings of the National Academy of Sciences, 113(3), 566–571. DOI. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. DOI. Reicher, S., Haslam, S. A., & Hopkins, N. (2005). Social identity and the dynamics of leadership: Leaders and followers as collaborative agents in the transformation of social reality. The Leadership Quarterly, 16(4), 547–568. DOI. Steffens, N. K., Munt, K. A., van Knippenberg, D., Platow, M. J., & Haslam, S. A. (2021). Advancing the social identity theory of leadership: A meta-analytic review of leader group prototypicality. Дослідження. Steinel, W., Van Kleef, G. A., Van Knippenberg, D., Hogg, M. A., Homan, A. C., & Moffitt, G. (2010). How intragroup dynamics affect behavior in intergroup conflict: The role of group norms, prototypicality, and need to belong. Group Processes & Intergroup Relations, 13(6), 779–794. DOI. Tankard, M. E., & Paluck, E. L. (2016). Norm perception as a vehicle for social change. Social Issues and Policy Review, 10(1), 181–211. DOI. United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Key trends based on reSCORE 2024. Офіційний матеріал. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine: Resolution ES-11/1 (A/RES/ES-11/1). Офіційний документ. van Zomeren, M., d’Amore, C., Pauls, I. L., Shuman, E., & Leal, A. (2024). The intergroup value protection model: A theoretically integrative and dynamic approach to intergroup conflict escalation in democratic societies. Personality and Social Psychology Review. DOI.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Репарації та відшкодування шкоди — це сукупність заходів, спрямованих на відновлення порушених прав, компенсацію втрат, реабілітацію постраждалих, офіційне визнання завданого насильства та створення гарантій його неповторення. Їхнє психологічне значення полягає в тому, як люди й спільноти переживають визнання шкоди, справедливість рішення, можливість впливати на власне життя, ставлення відповідальних інституцій і реальність змін після порушення прав. Для людини, яка втратила дім, близьких, здоров’я, безпеку або звичний спосіб життя, процес відшкодування може стати важливою складовою відновлення, однак його результат залежить від змісту, доступності та способу здійснення заходів. У психології миру репарації розглядають одночасно як матеріальну відповідь на шкоду, суспільне повідомлення про цінність постраждалих і можливий елемент відновлення довіри до правових та соціальних інституцій. Право на відшкодування існує незалежно від того, чи готова людина пробачити заподіяну шкоду, вступати в діалог або підтримувати примирення. Міжнародні принципи ООН визначають право постраждалих на ефективний засіб правового захисту та належне відшкодування як окрему правову вимогу (Генеральна Асамблея ООН, 2005). Що означають репарації, компенсація і відшкодування шкоди У широкому міжнародно-правовому значенні репарації охоплюють заходи, покликані виправити наслідки тяжких порушень прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. Відшкодування шкоди є загальним українським виразом, який може позначати як компенсацію конкретних збитків, так і ширші заходи відновлення залежно від правового контексту. Компенсація зазвичай стосується грошового відшкодування оцінюваних втрат, а реституція — повернення становища, яке існувало до порушення, настільки, наскільки це реально можливо. Значення термінів у певній юридичній процедурі визначається її нормативними правилами. Психологічне дослідження ставить інше, але пов’язане запитання: як різні форми відшкодування змінюють досвід постраждалих та суспільне ставлення до відповідальності? Однакові грошові суми можуть переживатися по-різному залежно від того, чи було визнано факти насильства, чи мала людина можливість бути почутою, скільки тривала процедура та чи супроводжувалася вона приниженням. Водночас символічне визнання може мати значення для гідності, але не покриває витрат на житло, лікування чи втрату доходу. Ці виміри потрібно оцінювати разом, не підмінюючи один одним. Філософ права Пабло де Грейфф запропонував розглядати репарації через визнання постраждалих як носіїв прав і відновлення їхньої громадянської рівності. Це нормативно-теоретичний підхід до справедливості, який допомагає сформулювати мету програм; сам собою він ще не доводить, що кожна програма досягає психологічного відновлення (de Greiff, 2006). П’ять форм репарацій у міжнародних принципах Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 60/147 описує п’ять взаємопов’язаних форм належного відшкодування: реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію та гарантії неповторення. Обсяг і застосовність кожного заходу залежать від характеру порушення й обставин справи. Ця класифікація є правовою рамкою, а психологічні наслідки кожної форми потребують окремого аналізу (Генеральна Асамблея ООН, 2005). Реституція: повернення можливості жити й діяти Реституція може передбачати відновлення свободи, прав, сімейного життя, повернення до місця проживання чи повернення майна. Її психологічний сенс пов’язаний із відновленням повсякденної передбачуваності, простору вибору та зв’язку з місцем і спільнотою. Повернення майна не обов’язково означає повернення втраченого відчуття безпеки: після окупації, руйнування або вимушеного переміщення середовище й потреби людини могли докорінно змінитися. Тому право на реституцію має реалізовуватися з урахуванням безпеки й реальних життєвих планів постраждалої людини. Компенсація: матеріальні ресурси для подолання наслідків Грошова компенсація може зменшувати фінансовий тиск, допомагати оплачувати житло, догляд, медичні та реабілітаційні послуги, відновлювати професійну діяльність. Її психологічна цінність часто проявляється через зменшення вимушеної залежності й можливість самостійно ухвалювати рішення. Водночас сума відшкодування не встановлює «вартості» життя, людської гідності або пережитої втрати. Таке ототожнення особливо болісне, коли процедура зводить багатовимірну шкоду до формуляра чи оцінювальної шкали (Hamber, 2000). Реабілітація: доступ до допомоги й відновлення функціонування Реабілітація в міжнародній рамці охоплює медичну та психологічну допомогу, юридичні й соціальні послуги. Психологічні потреби можуть стосуватися підтримки в переживанні втрати, повернення до навчання й праці, відновлення соціальних зв’язків і доступу до зрозумілої інформації. Допомога має відповідати потребам конкретної людини, її рішенням та обставинам. Умовою отримання відшкодування не повинні ставати проходження психотерапії, розкриття інтимних подробиць або підтвердження певної «правильної» емоційної реакції (Lykes & Mersky, 2006). Сатисфакція: визнання правди, гідності та відповідальності Сатисфакція може включати перевірку фактів, офіційне визнання порушень, встановлення долі зниклих, публічне спростування неправдивих звинувачень, вшанування пам’яті та інші заходи, передбачені принципами ООН. Її можливе психологічне значення полягає у подоланні суспільного заперечення шкоди та поверненні постраждалим статусу людей, чиї права й свідчення мають значення. Проте публічність бажана не для кожного: розголошення імен, подробиць насильства чи сімейної історії потребує згоди й оцінювання ризиків. Гарантії неповторення: безпека як умова відновлення Гарантії неповторення стосуються інституційних змін, контролю над силовими структурами, правових запобіжників, підзвітності та інших засобів зменшення ризику нового насильства. Для постраждалих важлива не лише декларація таких гарантій, а й можливість спостерігати їхню дію. Там, де небезпека триває, очікування психологічного примирення від символічного акту або разової виплати залишає поза увагою головну потребу — реальний захист. Чому репарації мають психологічне значення Визнання завданої шкоди і статусу постраждалої людини Порушення прав часто супроводжується досвідом безсилля, несправедливості та знецінення. Офіційне визнання може змінити суспільне повідомлення: пережите насильство назване, відповідальність не перекладено на постраждалого, його права залишаються чинними. У дослідженні досвіду рішень Європейського суду з прав людини щодо порушень у Туреччині опитані постраждалі наголошували, що визнання, розслідування й припинення безкарності можуть бути важливішими за саму грошову виплату. Це якісне дослідження вибраної групи учасників, тому воно пояснює можливі механізми, а не визначає однакову ієрархію потреб для всіх людей (Demirçivi & de Waardt, 2026). Визнання має зміст, коли воно конкретне: називає порушення, його наслідки та відповідальність, не вимагаючи подяки чи примирення у відповідь. Формальна урочиста церемонія, що супроводжується запереченням фактів або відсутністю матеріальної допомоги, може сприйматися як ще одна несправедливість. Саме тому символічні й матеріальні заходи доцільно узгоджувати. Повернення здатності впливати на власне життя Втрата житла, документів, доходу, соціальних зв’язків або фізичної спроможності обмежує практичний вибір. Коли відшкодування забезпечує доступні ресурси, зрозумілі рішення й можливість визначати пріоритети, людина отримує більше контролю над повсякденністю. Цей механізм не дорівнює універсальному зниженню симптомів стресу; він стосується реальних умов діяльності. Психосоціальні підходи до репарацій пов’язують людську дієздатність із доступом до ресурсів, підтримкою спільноти та збереженням соціального голосу (Lykes & Mersky, 2006). Розширення вибору передбачає різні способи отримання допомоги, доступні для людей з інвалідністю, старших осіб, тих, хто переїхав, і людей без належних цифрових навичок. Коли процедура нав’язує єдину модель «правильного відновлення», навіть корисний матеріальний захід може порушувати автономію адресата. Справедливість процедури: як із людиною поводяться Люди оцінюють справедливість не лише за сумою або результатом рішення, а й за зрозумілістю правил, можливістю висловитися, нейтральністю посадових осіб, повагою до гідності та передбачуваністю дій установ. Огляд досліджень процедурної справедливості показав стійку значущість голосу, поваги й належного ставлення в різних правових та організаційних контекстах. Водночас автор застерігав, що зовнішньо ввічливу процедуру можуть використовувати для приховування несправедливого результату (MacCoun, 2005). Для програм репарацій це означає практичний стандарт: повідомляти критерії, пояснювати причини рішень, забезпечувати доступне оскарження, повідомляти про затримки й не змушувати заявників багаторазово розповідати про насильство різним працівникам. Повага під час приймання заяви є важливою складовою справедливості, однак не замінює виконаного зобов’язання. Довіра до інституцій і суспільні зв’язки Справедлива, послідовна й виконувана програма може створювати підстави для довіри до інституцій, які захищають права та визнають шкоду. Важливе саме підтвердження діями: рішення має бути виконано, порядок виплати — прозорий, а відповідальність — простежувана. Довіра до установ, безпека громади, довіра між групами й особисте ставлення до людей, які завдали шкоди, становлять різні результати. Покращення одного з них не гарантує зміни інших. У теоретичному аналізі репарацій де Грейфф виокремлює визнання, громадянську довіру й солідарність як суспільні орієнтири справедливості. Ці орієнтири допомагають проєктувати програми, але їхню фактичну реалізацію потрібно перевіряти дослідженнями, а не виводити з самого факту виплати (de Greiff, 2006). Репарації як міжгруповий моральний процес Коли шкоду завдано внаслідок організованого насильства, дискримінації або порушень, відповідальність та відшкодування стають предметом суспільних уявлень про історію, статус груп і справедливий розподіл ресурсів. Психологічно важливим є те, чи визнає суспільство шкоду неправомірною і чи підтримує реальні заходи для постраждалих. Метааналіз Надера Хакіма, Найли Бренскомб та Александра Шоуманна узагальнив 101 оцінку ефектів із 58 вибірок загальною чисельністю 10 305 учасників. Групові почуття провини, сорому та морального обурення були пов’язані з підтримкою репарацій; узагальнений зв’язок становив приблизно r = 0,44. Для провини й сорому зв’язок слабшав, коли підтримка вимагала реальних зусиль, а символічний характер заходів міг посилювати асоціацію із соромом. Дослідження пояснює механізми готовності підтримувати відшкодування, але не доводить, що певні емоції автоматично спричиняють справедливу політику або що репарації гарантовано покращують стан постраждалих (Hakim, Branscombe & Schoemann, 2021). Звідси випливає важливий висновок для публічних програм: готовність відповідальної сторони висловити жаль не є достатнім критерієм. Потрібні конкретні рішення, ресурси, підзвітність та перевірювані гарантії. Публічне каяття може існувати поряд зі спротивом матеріальним зобов’язанням. Що показують дослідження психологічних наслідків компенсації Систематичний огляд компенсаційних процедур після катастроф Систематичний огляд Саманти Брукс та колег, опублікований 2024 року, охопив 66 досліджень компенсаційних процесів після катастроф. Дані про зв’язок участі в таких процесах зі станом психічного здоров’я були неоднорідними. Водночас численні роботи описували стрес, спричинений заплутаними документами, тривалими очікуваннями, нечіткими критеріями, недостатньою інформацією, непослідовністю відомств та відчуттям недостатньої компенсації. Отже, програма відшкодування може одночасно пропонувати потрібні ресурси й створювати додаткове психологічне навантаження (Brooks та співавтори, 2024). Огляд стосується переважно наслідків катастроф і компенсаційних систем, а не безпосередньо репарацій за воєнні злочини. Його результати корисні для організації процедур та розуміння адміністративного стресу, але перенесення висновків на війну потребує врахування відповідальності за умисне насильство, безпекових загроз і правового статусу порушень. Дослідження постраждалих від порушень прав людини Якісне дослідження Демірчіві та де Ваардт, опубліковане у випуску журналу 2026 року, показало різницю між формальним присудженням компенсації та суб’єктивним переживанням справедливості. Учасники оцінювали відшкодування також через визнання відповідальності, правду про порушення та можливість припинити безкарність. Коли структурні причини насильства зберігаються, грошова виплата може залишатися неповною відповіддю на заподіяну шкоду. Висновки спираються на досвід конкретної групи в конкретному правовому середовищі, а не на випадкове представницьке опитування всіх постраждалих (Demirçivi & de Waardt, 2026). Що можна і чого не можна запозичувати з відновного правосуддя Огляд Насіменто, Андраде та де Кастро Родрігес об’єднав 35 досліджень психологічних наслідків добровільних відновних зустрічей потерпілих і правопорушників. Він виявив повідомлення про позитивні зміни емоційних реакцій і деяких симптомів у певних учасників, але ці результати стосуються саме відібраних програм відновного правосуддя. Вони не є доказом того, що зустріч із відповідальними за воєнне насильство безпечна чи ефективна для всіх, а також не доводять ефективності грошових репарацій самих по собі (Nascimento, Andrade & de Castro Rodrigues, 2023). Наукова картина є диференційованою: існують досить переконливі дані про значення процедурної справедливості та групових моральних емоцій, систематизовані спостереження про ризики компенсаційної бюрократії та значно менш узагальнені дані про довгостроковий вплив конкретних репараційних програм на психологічне благополуччя після масового насильства. Для оцінювання результатів необхідні порівняльні дизайни, якісні дослідження досвіду постраждалих і тривале спостереження. Чому відшкодування іноді посилює відчуття несправедливості Адміністративне виснаження та повторне переживання шкоди Багатоетапні заяви, вимога повторювати свідчення, пошук втрачених документів, непередбачувані відповіді й тривала невизначеність можуть робити процедуру емоційно виснажливою. Для частини людей повторні детальні розповіді про пережите насильство без підготовки, належної мети та права відмовитися можуть спричиняти сильний дистрес. Водночас емоційна реакція заявника не визначає автоматично наявність клінічного розладу. Ці ризики узгоджуються з результатами систематичного огляду компенсаційних процедур (Brooks та співавтори, 2024). Відповіддю є скорочення зайвих повторів, чіткі пояснення, безпечні канали комунікації, можливість супроводу представником і навчання персоналу взаємодії з постраждалими. Особливо важливо не створювати враження, що отримання допомоги залежить від здатності людини переконливо демонструвати страждання. Непрозорі критерії та нерівність доступу Коли люди зі схожими втратами отримують різні результати без зрозумілих причин, виникають питання про упередженість, справедливість і довіру. Відмінності між громадами, мовні та цифрові бар’єри, втрата документів або неможливість регулярно звертатися до державних установ можуть спричиняти систематичне виключення. Відповідна політика повинна аналізувати не тільки загальну суму виплат, а й те, хто зміг подати заяву, хто відмовився, хто довго чекає і чому. Символічні дії без матеріальних наслідків Публічне визнання може бути важливим, але коли воно відділене від виконуваного зобов’язання, постраждалі можуть сприйняти його як спосіб закрити суспільне питання за їхній рахунок. Грошова допомога без визнання відповідальності також здатна залишати незадоволеною потребу в справедливості. Брендон Гамбер описав подібні суперечності як складність відновлення того, що в буквальному сенсі вже неможливо повернути: жодна процедура не скасовує факту насильства, але змістовна відповідь може підтримувати людську гідність і відновлення суспільних відносин (Hamber, 2000). Примус до прощення, публічності або контакту Репарації не повинні ставати засобом вимагати від постраждалих вдячності, мовчання, відмови від правових претензій, примирення чи зустрічей з особами, які завдали шкоди. Публічні заходи, інтерв’ю, церемонії та відновні практики потребують окремої добровільної згоди. Розподіл компенсації та реалізація законних прав не мають залежати від того, чи готова людина до міжгрупового діалогу. Індивідуальні та колективні репарації Індивідуальні заходи адресують втрати конкретної людини або сім’ї. Колективні можуть передбачати відновлення школи, лікарні, місця пам’яті, громадської інфраструктури, культурної спадщини чи соціальних послуг для постраждалої спільноти. Обидва рівні можуть бути потрібними одночасно. Відремонтована лікарня покращує умови громади, але не відшкодовує конкретній сім’ї втрату житла; індивідуальна виплата не повертає громаді зруйновану інфраструктуру й не відновлює її соціальне життя. Колективне відшкодування потребує справжнього представництва. Громада складається з людей з різними втратами, інтересами й оцінками справедливості; її голос не тотожний думці одного керівника чи активної групи. Варто передбачати участь внутрішньо переміщених людей, родин загиблих і зниклих, людей з інвалідністю, старших мешканців, молоді та тих, хто поки не може повернутися. Водночас участь у консультаціях має залишатися добровільною, а конфіденційні свідчення — захищеними. Психологічна ефективність колективних програм залежить також від довіри між мешканцями та способу розподілу ресурсів. Коли допомога сприймається як нагорода лише для частини спільноти, вона може посилити локальне напруження. Прозорий процес і зрозуміле обґрунтування пріоритетів створюють умови для обговорення складних рішень, хоча самі по собі не усувають усіх розбіжностей (MacCoun, 2005). Репарації, відповідальність, справедливість і примирення Репарації є одним зі способів реагування на шкоду, тоді як встановлення фактів, притягнення винних до відповідальності, гарантії безпеки, відновлення довіри й зміна суспільних відносин мають власні механізми. Право людини на компенсацію не зникає через відсутність примирення, а готовність до суспільної співпраці не може замінити правосуддя. Ці процеси можуть підтримувати один одного за умови належної інституційної організації (de Greiff, 2006). Відшкодування не зобов’язує постраждалу людину особисто довіряти кривднику. Для деяких людей справедливим результатом буде доступ до ресурсів, виконання судових рішень та безпечна дистанція. Для інших важливими стануть участь у збереженні пам’яті, громадські ініціативи або повернення до звичних соціальних зв’язків. Усі ці можливості сумісні з повагою до прав постраждалих. Україна: відшкодування шкоди, завданої російською агресією Російська агресія проти України створила масштабні втрати життя, здоров’я, житла, майна, соціальних зв’язків і громадської інфраструктури. Міжнародно-правовий статус агресії, юридична відповідальність та особисті психологічні наслідки потребують окремих правових і наукових оцінок. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 прямо стосується агресії проти України (Генеральна Асамблея ООН, 2022). Психологічні потреби українських постраждалих не слід описувати мовою симетричної відповідальності двох однаково причетних сторін. Велике опитування «Ukraine Justice & Accountability Survey 2024» охопило 4500 дорослих респондентів в Україні, досліджуючи пріоритети справедливості й відповідальності. Його результати засвідчили значну важливість репарацій для опитаних поряд з іншими механізмами правосуддя та потребу в кращій інформації. Це дані про суспільні ставлення в конкретний період, а не вимір фактичного психологічного ефекту майбутніх виплат (Vinck та співавтори, 2024). Реєстр збитків для України: подання заяви ще не означає виплату Станом на 15 жовтня 2026 року міжнародний Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, приймає визначені категорії заяв, пов’язаних зі шкодою, втратами й ушкодженнями, заподіяними 24 лютого 2022 року або після цієї дати. Офіційні правила уточнюють, що Реєстр збирає та перевіряє допустимість заяв і доказів; він не визначає остаточний розмір відшкодування і не здійснює виплат. Подання заяв відбувається через портал «Дія», а конкретні категорії, документи та правила слід перевіряти в чинних роз’ясненнях Реєстру (Реєстр збитків для України: офіційні відповіді; подання заяви). Конвенцію про створення Міжнародної комісії з розгляду заяв щодо України відкрили для підписання 16 грудня 2025 року. За офіційними даними Ради Європи від 6 жовтня 2026 року Комісія ще перебувала на етапі створення і мала розпочати діяльність після набрання Конвенцією чинності. Отже, належить чітко розрізняти реєстрацію вимоги, оцінювання права на компенсацію та фактичну виплату (Рада Європи, 2026). Поряд з цим можуть існувати окремі українські програми допомоги й компенсації, які мають власні умови та рішення; одну процедуру не можна видавати за іншу. Психологічно важливо надавати людям точну інформацію про етапи процесу, не обіцяти непідтверджених строків або сум, залишати можливість зберігати документи й звертатися по допомогу у підготовці заяв. Прозоре повідомлення про невизначеність краще підтримує обґрунтовані очікування, ніж запевнення, які не контролює жоден консультант. Постраждалі громади, вимушене переміщення і право на вибір У деокупованих, прифронтових і приймаючих громадах відшкодування стосується матеріальних втрат та відновлення соціальних умов життя. Для внутрішньо переміщеної людини важливими можуть бути житло, навчання дітей, робота, доступ до медичної допомоги й збереження зв’язку з місцем походження. Для мешканців зруйнованої громади — безпека, інфраструктура, пам’ять про загиблих та передбачувана підтримка. Програма має враховувати право обирати подальше місце проживання й темп відновлення. Повернення або публічна участь у громадському житті не можуть слугувати умовою визнання шкоди. Особлива увага потрібна постраждалим від катувань, сексуального насильства, незаконного позбавлення волі та сім’ям зниклих. Їхні інформаційні та безпекові потреби можуть відрізнятися, а доступ до компенсації має бути організований із дотриманням конфіденційності та контролю над розкриттям особистої історії. Обсяг прав визначають відповідні правові механізми; психологічна практика допомагає зробити участь безпечнішою, не підмінюючи юридичну оцінку. Як створювати програми відшкодування з урахуванням психологічних потреб Розроблення програми починається з точного визначення правових підстав, характеру завданої шкоди й груп адресатів. Далі потрібно передбачити доступні шляхи подання заяв, зрозумілі пояснення, повагу до приватності, фаховий супровід для тих, кому він потрібен, і незалежну процедуру оскарження. Працівники мають чітко пояснювати, що вже вирішено, що перевіряється та які строки залишаються невідомими. Під час консультацій із постраждалими важливо питати про реальні пріоритети: кошти, житло, реабілітацію, повернення документів, встановлення правди, вшанування пам’яті, доступ до архівів чи відновлення громадської інфраструктури. Створення єдиної ієрархії потреб для всіх відтворює нерівність, яку програма покликана зменшити. Вибір учасників не є абсолютним: правові критерії, захист інших людей і доступні ресурси встановлюють межі, які потрібно чесно пояснювати. Безпека процедури означає добровільність додаткових опитувань і публічних заходів, мінімізацію повторного збирання травматичних свідчень, захист персональних даних, можливість спілкування через уповноваженого представника та доступ до незалежної підтримки. Розмова про шкоду має проходити в умовах, у яких людина знає, навіщо потрібна інформація, хто її отримає і які існують альтернативи. Як оцінювати ефективність репарацій Оцінювання повинно перевіряти виконання зобов’язань і досвід постраждалих на кількох рівнях. Показники результату можуть охоплювати охоплення заявників, час до рішення, фактичність і достатність виплат або послуг, частку оскаржених рішень, доступність для різних груп, оцінку справедливості процедури, відчуття контролю над власним життям, довіру до відповідальної установи та сприйняття безпеки. Для громадських заходів додатково важливі наслідки для доступу до послуг і локальних соціальних зв’язків. Потрібно відокремлювати задоволеність сервісом від зменшення психологічних труднощів, а короткострокові емоційні реакції — від стійких змін. Людина може бути вдячною ввічливому працівникові й водночас не отримати належного відшкодування. Вона може отримати компенсацію й надалі переживати втрату, не свідчачи цим про «невдачу» програми. Такі відмінності особливо важливі, коли дослідження спирається лише на опитування задоволеності (Brooks та співавтори, 2024; Nascimento та співавтори, 2023). Для переконливих висновків про ефективність бажані вимірювання до і після участі, тривале спостереження, доречні порівняльні групи, аналіз систематичних бар’єрів доступу та якісні інтерв’ю. В умовах тривалої війни слід враховувати нові втрати, переміщення, повторні загрози й одночасні програми допомоги. Без цього покращення або погіршення стану людини помилково приписуватимуть тільки компенсації. Часті запитання Чи може грошова компенсація зменшити психологічний біль? Вона може поліпшити матеріальні умови, відновити частину свободи дій і зменшити щоденну невизначеність. Проте переживання втрати, горя чи несправедливості мають інші виміри, які не зводяться до коштів. Систематичний огляд компенсаційних процесів показує неоднорідні дані про зв’язок із психічним здоров’ям, тому загальної гарантованої зміни очікувати немає підстав (Brooks та співавтори, 2024). Чим символічні репарації відрізняються від колективного вибачення? Символічні репарації можуть включати визнання фактів, вшанування пам’яті, відновлення доброго імені або публічні заходи сатисфакції. Колективне вибачення — окрема форма морального висловлювання відповідальності. Воно може бути частиною ширшої відповіді на шкоду, але не замінює матеріальної компенсації, належного розслідування й гарантій неповторення. Чи повинна людина пробачити, якщо їй відшкодували шкоду? Ні. Право на належне відшкодування не залежить від готовності пробачити, зустрітися з кривдником чи примиритися. Прощення є особистим рішенням, а юридична та інституційна відповідальність має власні підстави. Для частини постраждалих безпечна дистанція і захист прав залишаються найбільш прийнятним результатом. Чому навіть справедлива сума виплати може сприйматися як несправедливість? Сприйняття пов’язане з поясненням критеріїв, тривалістю очікування, повагою до людини та тим, чи було визнано характер завданого насильства. Зрозуміла процедура зменшує частину невизначеності, але не усуває моральних питань, які неможливо виразити сумою. Дослідження процедурної справедливості допомагають пояснити цю відмінність (MacCoun, 2005). Чи є виплата репарацій доказом відновлення довіри між групами? Ні. Виплата свідчить про виконання конкретного рішення. Довіра залежить також від припинення насильства, відповідальності, передбачуваної поведінки інституцій і реальних гарантій безпеки. Навіть правильно організоване відшкодування може не змінити ставлення до тих, хто завдав шкоди. Чи можна оцінювати психологічну ефективність за кількістю отримувачів? Кількість отримувачів показує охоплення програми, проте мало говорить про достатність допомоги, її справедливість, доступність для уразливих груп або довгострокові наслідки. Потрібні окремі показники матеріального відновлення, досвіду процедури, соціальних відносин та благополуччя. Чи означає подання заяви до міжнародного Реєстру збитків, що компенсацію вже призначено? Ні. Офіційний Реєстр збитків для України приймає та опрацьовує заяви за передбаченими категоріями, але не присуджує й не виплачує кошти. Інформацію про актуальні категорії, потрібні докази та порядок подання слід перевіряти в офіційних роз’ясненнях Реєстру. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки». Пов’язані статті • Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — про довіру між спільнотами та до інституцій після насильства. • Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — про місце відповідальності, правосуддя й відшкодування в процесах примирення. • Колективне вибачення: коли воно допомагає відновити довіру — про зміст вибачення та його відмінність від матеріальних зобов’язань. • Міжгрупове прощення: добровільність, чинники та межі — про право постраждалих самостійно визначати ставлення до прощення. • Процедурна справедливість: чому чесність процесу може бути важливою навіть за небажаного результату — про вплив поваги, голосу й прозорості на оцінювання рішень. • Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення — про добровільні відновні практики та їхні межі. • Відновлення довіри й відчуття безпеки після насильства — про ширші умови повернення передбачуваності й безпеки. • ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга — про соціальні умови відновлення після переміщення. Визнання завданої шкоди у процесах примирення Джерела Brooks, S. K., Rogers, M. B., Wessely, S., Patel, S. S., & Greenberg, N. (2024). Psychosocial impacts of post-disaster compensation processes: Narrative systematic review. BMC Psychology, 12, Article 539. https://doi.org/10.1186/s40359-024-02025-9 Council of Europe. (2026). International Claims Commission for Ukraine: Status and preparations, updated 6 October 2026. https://www.coe.int/en/web/portal/international-claims-commission-for-ukraine- de Greiff, P. (2006). Justice and reparations. In P. de Greiff (Ed.), The handbook of reparations (pp. 451–477). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/0199291926.003.0013 Demirçivi, F., & de Waardt, M. (2026). Justice beyond compensation: How survivors of human rights violations in Türkiye experience ECtHR reparations. International Review of Victimology, 32(2), 376–406. https://doi.org/10.1177/02697580251390548 Hakim, N., Branscombe, N. R., & Schoemann, A. M. (2021). Group-based emotions and support for reparations: A meta-analysis. Affective Science, 2(4), 363–378. https://doi.org/10.1007/s42761-021-00055-9 Hamber, B. (2000). Repairing the irreparable: Dealing with the double-binds of making reparations for crimes of the past. Ethnicity & Health, 5(3–4), 215–226. https://doi.org/10.1080/713667456 Lykes, M. B., & Mersky, M. (2006). Reparations and mental health: Psychosocial interventions towards healing, human agency, and rethreading social realities. In P. de Greiff (Ed.), The handbook of reparations (pp. 589–622). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/0199291926.003.0018 MacCoun, R. J. (2005). Voice, control, and belonging: The double-edged sword of procedural fairness. Annual Review of Law and Social Science, 1, 171–201. https://doi.org/10.1146/annurev.lawsocsci.1.041604.115958 Nascimento, A. M., Andrade, J., & de Castro Rodrigues, A. (2023). The psychological impact of restorative justice practices on victims of crimes—a systematic review. Trauma, Violence, & Abuse, 24(3), 1929–1947. https://doi.org/10.1177/15248380221082085 Register of Damage for Ukraine. (2026). General: Functions and scope of the Register, claims and compensation. Council of Europe. https://rd4u.coe.int/en/faq/general United Nations General Assembly. (2005). Basic principles and guidelines on the right to a remedy and reparation for victims of gross violations of international human rights law and serious violations of international humanitarian law (A/RES/60/147). https://www.ohchr.org/sites/default/files/2021-08/N0549642.pdf United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). https://digitallibrary.un.org/record/3965290 Vinck, P., Mysiv, L., Cave, A., Regan, M., McIntosh, S., & Pham, P. (2024). Ukraine justice & accountability survey 2024. Transitional Justice Evaluation Tools. https://transitionaljusticedata.org/en/publications/2024-04-ukraine-survey/

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Визнання завданої шкоди у процесах примирення — це встановлення й публічне або міжособистісне підтвердження того, що певні дії, рішення чи суспільні практики спричинили страждання, порушення прав, втрати або приниження іншій людині чи групі. У міжгруповому примиренні визнання також означає прийняття відповідальності належним суб’єктом, надання суспільної ваги досвіду постраждалих і готовність усувати наслідки порушення. Воно може відбуватися у формі офіційної заяви, встановлення фактів, документування свідчень, публічного засудження насильства, інституційних рішень та дій із відшкодування шкоди. Психологічне значення визнання полягає в тому, що досвід постраждалих перестає залишатися предметом заперечення, применшення або боротьби за право назвати подію своїм ім’ям. Дослідження Фольгардт, Мазура й Лемаг’є та Ікбал і Білалі показують, що повідомлення про визнання колективної віктимізації або відповідальності за завдану шкоду можуть впливати на емоційні реакції, відчуття справедливості та ставлення до іншої групи. Умови, за яких такий вплив зберігається в повсякденних відносинах, залежать від контексту, довіри та наступних дій. Визнання має самостійну цінність для гідності, правди та справедливості. Постраждалі можуть прагнути офіційного встановлення фактів і відповідальності та водночас відмовлятися від зустрічі з кривдником, прощення або примирення. Така позиція є повноцінною формою здійснення автономії, а процес визнання має поважати її. Що саме означає визнати завдану шкоду Визнання охоплює кілька пов’язаних рівнів. Фактичний рівень стосується встановлення того, що відбулося, хто зазнав шкоди, які дії її спричинили та які наслідки можна обґрунтовано задокументувати. Моральний рівень стосується оцінки порушення: дії називають неприйнятними, а права і гідність постраждалих — значущими. Рівень відповідальності встановлює, хто має пояснювати свої рішення, співпрацювати з розслідуванням і брати участь у виправленні наслідків. Інституційний рівень перетворює визнання на процедури, гарантії, рішення та ресурси. Огляд Твалі, Хамейрі, Фольгардт і Надлера описує відмінність між фактичним визнанням події, емпатичним визнанням страждання та способами, якими спільноти визнають відповідальність і власну негативну історичну роль. Ці форми мають різне значення: підтвердження факту може бути важливим для публічної правди, співчуття — для відчуття почутості, а прийняття відповідальності — для оцінки можливості справедливих змін. Визнання факту, наслідків і відповідальності Фраза «ми знаємо, що сталася трагедія» може підтверджувати подію, проте залишати відкритим питання її причин і виконавців. Визнання завданої шкоди стає конкретнішим, коли названо вчинки й рішення, їхню неправомірність, групи постраждалих, види втрат і відповідальних суб’єктів. У випадках масового насильства індивідуальну кримінальну відповідальність визначають компетентні правові механізми, а суспільне та інституційне визнання може включати ширше коло рішень, практик і умов, що сприяли порушенням. Висловлювання «нам прикро, що ви відчуваєте біль» іноді звучить як співчуття, але саме собою не встановлює причинного зв’язку між діями кривдника і заподіяною шкодою. Натомість змістовне визнання містить ясне повідомлення: «Такі дії відбулися; вони завдали шкоди; вони були неприйнятними; відповідальні особи й інституції повинні відповідати за наслідки». Конкретна форма має відповідати перевіреним обставинам і статусу мовця. Визнання може бути особистим, груповим та інституційним Окрема людина може визнати власні вчинки; представник групи — історичні дії організації або її членів у межах своїх повноважень; держава чи інституція — документовані порушення, пов’язані з її рішеннями. Важливо, хто саме говорить, від чийого імені, які має повноваження і чи здатен забезпечити подальші дії. Соціально значуща заява потребує відповідності між її змістом, представництвом та реальною поведінкою. Відповідальність за конкретний злочин залишається індивідуалізованою у правовому сенсі. Водночас соціально-психологічні дослідження аналізують, як належність до групи впливає на переживання історичних порушень, підтримку відшкодування і сприйняття морального обов’язку. Ці рівні аналізу слід розрізняти: групова емоція не встановлює юридичної вини кожного члена спільноти. Чому визнання важливе для психології примирення Відновлення суб’єктності й права визначати власний досвід Насильство часто супроводжується втратою контролю: людина чи спільнота не можуть вплинути на події, захистити важливі для себе зв’язки або домогтися того, щоб їхню версію почули. Модель потреб у примиренні, розроблена Шнабель і Надлером, припускає, що постраждалі насамперед прагнуть відновлення суб’єктності та впливу, тоді як представники групи, відповідальної за порушення, можуть прагнути відновити моральний образ своєї групи. Пізніші міжгрупові дослідження дали підтримку окремим прогнозам цієї моделі. Звідси випливає практичний принцип: визнання стає психологічно значущим, коли постраждалі мають змогу визначати, чи хочуть вони говорити, хто їх представляє, які факти вважають ключовими і яких форм відновлення потребують. Участь має бути добровільною, а відмова від участі — доступною без санкцій. Дослідження Качаноффа та співавторів свідчить, що вибачення, у якому прямо визнають право постраждалої групи прийняти чи відхилити його, може краще підтримувати її відчуття автономії. Відчуття справедливості та оцінка моральних норм Визнання підтверджує, що порушення не вважають нормальним або допустимим. Воно змінює суспільне значення події: те, що було витіснене, знецінене чи оскаржуване, набуває статусу питання справедливості та відповідальності. У дослідженнях Ікбал і Білалі, присвячених насильству 1971 року в Бангладеш, сприйняття несправедливості та гнів були важливими механізмами зв’язку між визнанням або запереченням відповідальності й міжгруповими реакціями. Визнання може бути початком зміни норм і практик, але саме по собі не визначає, чи буде справедливість реалізована. Публічний жест, за яким не слідують розслідування, належні процедури, безпека і виправлення наслідків, ризикує сприйматися як спроба завершити дискусію без розв’язання проблеми. Почуття, довіра та готовність до співіснування У чотирьох експериментах Фольгардт, Мазур і Лемаг’є вивчали реакції учасників із груп, що пам’ятають геноцид вірмен, погром у Кельцях та Голокост. Повідомлення про визнання історичного переслідування порівняно з його невизнанням були пов’язані з позитивнішими емоційними оцінками та більшою висловленою готовністю до примирення. Це важливий експериментальний результат щодо короткочасних реакцій на інформацію; він не доводить автоматичного відновлення довіри або поведінкових змін у суспільстві. Довіра формується через досвід передбачуваності, виконані зобов’язання та відсутність нових загроз. Визнання може створити основу для перевірки цих умов, але стійкі міжгрупові відносини потребують послідовної поведінки. Докладніше психологічні механізми досліджено в матеріалі «Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється». Визнання, вибачення, каяття, прощення та примирення Визнання шкоди є складником багатьох вибачень, проте воно може існувати й без прохання про прощення. Офіційний звіт, рішення суду, встановлений факт, публічна пам’ятна практика чи інституційне повідомлення можуть визнавати порушення без звернення до постраждалих із проханням змінити їхнє ставлення. Колективне вибачення зазвичай містить визнання, висловлення жалю або каяття та намір виправити ситуацію. Його ефективність залежить від довіри до мовця, представництва, змісту й подальших кроків. Огляд Горнсі й Воля пояснює, чому вибачення може мати слабкий зв’язок із міжгруповим прощенням, а інколи навіть викликати опір. Детальний аналіз цих умов містить стаття «Колективне вибачення: коли воно допомагає відновити довіру». Каяття описує ставлення до власного вчинку та переживання відповідальності. Його неможливо надійно встановити за однією промовою. Прощення означає можливу зміну ставлення постраждалого до кривдника, і рішення про нього належить виключно постраждалому. Примирення стосується ширшого процесу зміни відносин, а його практичний зміст може варіюватися від безпечного співіснування до відновленої співпраці. Ці процеси можуть розвиватися різними темпами. Шнабель і Улльріх в огляді 2026 року розглядають можливості та межі моделі «вибачення — прощення» для міжгрупових відносин. Визнати шкоду можна без очікування прощення. Відшкодовувати шкоду необхідно відповідно до встановленої відповідальності та прав потерпілих, а не в обмін на їхню згоду примиритися. Матеріал «Міжгрупове прощення: добровільність, чинники та межі» розкриває саме добровільну психологічну сторону цього процесу. Заперечення, применшення та боротьба за суспільне визнання Способи заперечення Заперечення буває фактичним — коли стверджують, що події не було; інтерпретаційним — коли визнають подію, але заперечують її насильницький або протиправний характер; і запереченням наслідків — коли визнають факт, але відкидають його моральні, правові та практичні наслідки. У науковому огляді Твалі та співавторів ці відмінності пояснено в контексті колективної віктимізації. До поширених практик належать перекладання провини на постраждалих, евфемізми, знеособлення відповідальних, вибіркове визнання лише окремих жертв, виправдання насильства нібито необхідністю та символічні жести без зміни інституційних правил. Оцінювати конкретний випадок необхідно за доказами, а не за готовим психологічним ярликом. Чому невизнання посилює конфлікт Коли досвід постраждалих виключено із суспільної пам’яті, групи можуть вступати в боротьбу за увагу, легітимність і ресурси. Де Гісме й Ліката виявили у трьох дослідженнях, що сприйнятий дефіцит визнання власної історичної віктимізації за певних умов пов’язаний із негативним ставленням до іншої постраждалої групи. Отже, політика пам’яті має враховувати досвід різних спільнот, зберігаючи точність фактів та відповідальність конкретних суб’єктів. Це положення не робить усі історичні ситуації рівнозначними. Різні порушення мають різний масштаб, юридичну кваліфікацію, структуру відповідальності та ступінь документованості. Розширення визнання не вимагає штучної симетрії між агресором і постраждалою стороною. Хто має визнавати шкоду і кому адресоване визнання Сила визнання залежить від зв’язку між мовцем і завданою шкодою. Якщо заяву робить посадовець, постраждалі мають підстави запитати, чи він представляє установу, чи визнає конкретні рішення, чи має повноваження їх змінювати. Якщо говорить громадська організація або посередник, її роль може полягати в документуванні та підтримці потерпілих, але вона не може привласнити відповідальність безпосередніх виконавців. Мовці також мають розрізняти, до кого звертаються: до безпосередньо постраждалих, родичів загиблих, переміщених осіб, нащадків історично постраждалої спільноти чи ширшої громадськості. Узагальнене повідомлення може не відповідати потребам конкретних груп. Представництво визначають прозоро; жодна людина не отримує автоматичного права говорити від імені всіх постраждалих. Роль свідків, дослідників, журналістів та інституцій Незалежні дослідники, правозахисні інституції, суди, органи розслідування і суспільні архіви можуть здійснювати фактичне та документальне визнання. Вони допомагають утримувати правду у публічному просторі й перевіряти заперечення. Проте правова кваліфікація й психологічне значення такого встановлення належать до різних площин. Висновок дослідження про сприйняття справедливості не замінює вироку, а юридичне рішення не визначає, що людина повинна відчувати. Надзвичайно важливою є достовірність. Неперевірені свідчення слід належно перевіряти, захищаючи свідків; підтверджені порушення — називати точно; невстановлені деталі — залишати відкритими для розслідування. Поспішне публічне обвинувачення без процедури може завдати додаткової шкоди постраждалим та надійності самого процесу. Від слів до відповідальності та відшкодування Визнання створює очікування дій. Їхній зміст залежить від виду порушення, потреб постраждалих, можливостей інституцій та правового режиму. Дії можуть охоплювати припинення шкідливої практики, розслідування, притягнення винних до відповідальності, повернення майна, компенсацію, реабілітацію, меморіалізацію, зміни правил та гарантії неповторення. Основні принципи та керівні положення ООН щодо права на правовий захист і відшкодування, ухвалені Генеральною Асамблеєю резолюцією 60/147, описують реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію та гарантії неповторення. До форм сатисфакції належать, залежно від обставин, перевірка й оприлюднення фактів, встановлення долі зниклих людей, офіційні заяви, вибачення, вшанування пам’яті й інші заходи. Це міжнародна нормативна рамка, а конкретне право на виплату, процедуру чи пільгу визначають чинні застосовні механізми. Підтримка відшкодування залежить також від соціальних емоцій. Метааналіз Гакіма, Бранскомб і Шеманна об’єднав 101 показник із 58 вибірок, загалом 10 305 учасників, і встановив зв’язок між груповими провиною, соромом або гнівом та підтримкою репарацій (сукупна кореляція r = 0,44). Це кореляційна оцінка підтримки політик, яка не доводить, що викликання провини автоматично спричиняє реальне відшкодування. Дослідження Чехаїч-Кленсі та співавторів додатково показали, що в окремих експериментальних умовах особистісне самоствердження може сприяти визнанню відповідальності власної групи та підтримці заходів відшкодування. Між психологічним і правовим значенням репарацій існує зв’язок: практичне виправлення наслідків підтверджує, що визнання має матеріальні наслідки. Проте символічні заходи й компенсації мають різні функції; їх не слід механічно підмінювати одне одним. Як відрізнити змістовне визнання від формальної заяви Точність і відповідність фактам Заява називає конкретне порушення, його обставини та постраждалих настільки точно, наскільки це дозволяють перевірені дані. Якщо розслідування триває, відкрито зазначають, що встановлено, а що ще з’ясовують. Такий підхід підтримує суспільну довіру до фактичної сторони повідомлення. Відповідальний суб’єкт і його повноваження Визнання має виходити від особи або інституції, яка здатна відповідати за свої вчинки та рішення. Якщо постраждалі очікують офіційної відповіді держави, символічна промова стороннього учасника не замінить необхідних державних дій. Огляди Горнсі й Воля та Бобовік, Рупар і Мартинович розглядають достовірність, представництво та контекст як умови можливих наслідків групових вибачень. Право постраждалих визначати межі участі Визнання не вимагає від людини публічної розповіді, участі у спільній зустрічі або оцінки щирості вибачення. Можливість надати свідчення через представника, не розголошувати персональні дані, отримати незалежну підтримку й відмовитися від контакту має бути реальною. Формат «ви зобов’язані почути іншу сторону» особливо ризикований за нерівності влади або триваючої небезпеки. Узгодженість заяви з поведінкою Після визнання оцінюють припинення порушень, співпрацю з незалежним встановленням фактів, доступ до засобів захисту, виконання рішень і механізми контролю. Коли поведінка суперечить заяві, у постраждалих є підстави сумніватися в її значенні. Формальна мова співчуття без подальших змін може навіть посилити розчарування. Умови, за яких визнання допомагає, і ситуації ризику Сприйняття визнання залежить від тяжкості насильства, часу після порушення, стану безпеки, історії недовіри, авторитету мовця, доступності доказів, змісту обіцянок та добровільності участі. Ефект окремих короткочасних повідомлень у дослідженні ще не означає ефективності масштабної державної програми. Шнабель і Улльріх наголошують на складності пов’язаних потреб постраждалих та представників відповідальної групи й обмеженнях однієї лише логіки взаємного вибачення і прощення. Ризик тиску на прощення Коли публічне визнання подають як достатню підставу для «закриття питання», постраждалим можуть нав’язувати вдячність, прощення або мовчання. Таке очікування переносить відповідальність за успішність примирення на людей, які вже зазнали шкоди. Повага до автономії вимагає відокремити факт визнання від права людини визначати власне ставлення та майбутні стосунки. Ризик повторного завдання шкоди під час свідчень Деякі формати публічного свідчення можуть бути важливими для встановлення правди, але участь у них не є психологічно безпечною за замовчуванням. У дослідженні наслідків Комісії правди та примирення Південної Африки Стейн та співавтори проаналізували загальнонаціональне опитування 4 351 особи й виявили зв’язки психологічного дистресу зі ставленням до комісії та наявністю досвіду, про який можна свідчити. Перехресний дизайн не дозволяє встановити причинність; він підкреслює, що свідчення не гарантовано покращують психологічний стан кожного учасника. Організаторам потрібні конфіденційність, усвідомлена згода, право перервати участь, захист від помсти, зрозумілі процедури скарг і доступ до належної підтримки. Професійні психологи можуть допомагати створювати безпечні умови, але вони не мають вимагати певної емоційної реакції або трактувати відмову свідчити як ознаку психічного розладу. Ризик символічної заміни правосуддя Офіційне вибачення чи церемонія можуть бути корисними, проте стають проблематичними, коли їх використовують замість розслідування, відповідальності та виправлення наслідків. Міжнародні принципи ООН щодо права на правовий захист передбачають ширший набір засобів відшкодування та гарантій неповторення. Вибір конкретного заходу має враховувати запит постраждалих, характер порушення і його правові наслідки. Ризик вибіркового визнання Якщо суспільна увага зосереджується лише на окремих категоріях потерпілих, інші групи можуть залишатися невидимими. Потрібно враховувати людей із різними видами втрат, родини зниклих безвісти, людей із вимушеним переміщенням, осіб з інвалідністю та тих, хто не може брати участі у відкритому процесі. Визнання потребує доступних каналів участі й представництва, а також чітких критеріїв для документування шкоди. Визнання шкоди під час війни Росії проти України Російська агресія проти України є конкретним міжнародно-правовим і суспільним контекстом, у якому питання визнання шкоди поєднане з документуванням злочинів, правом потерпілих на правду, відповідальністю, відшкодуванням і гарантіями безпеки. Психологічні поняття міжгрупового конфлікту не змінюють відповідальності за агресію та не встановлюють симетричної провини держави-агресора й держави, що обороняється. Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні наголошувала на підзвітності, праві постраждалих на правду, пошуку зниклих осіб, реабілітації, комплексних репараціях і гарантіях неповторення. Її висновки стосуються прав потерпілих та відповідальності й мають розглядатися поряд із кримінальними й іншими належними процедурами. Для українських громад визнання може означати документування досвіду окупації, загибелі й зникнення людей, незаконного позбавлення волі, втрати житла, розриву суспільних зв’язків та інституційних порушень. Публічні заходи мають узгоджуватися з безпекою свідків, захистом персональних даних і можливістю відмовитися від участі. Відновлення відносин усередині громад після деокупації та справедливе ставлення до переміщених людей вимагають окремої роботи з потребами різних груп, перевіреними фактами і правами кожної людини. Визнання фактів і прав постраждалих може відбуватися під час триваючої війни; очікування контакту чи примирення з представниками відповідальної сторони не має ставати умовою допомоги. Для багатьох людей першочерговими є фізична безпека, пошук близьких, юридичний захист, житло, стабільність і доступ до послуг. Інституційні дії в цих сферах можуть мати безпосереднє значення для відчуття справедливості та довіри. Міжнародний Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України приймає заяви в доступних категоріях через портал «Дія». Це механізм реєстрації вимог, а не автоматична гарантія компенсації: актуальні категорії, умови та порядок звернення слід перевіряти на офіційному сайті реєстру. Психологічне визнання втрат і правове подання заяви мають різні завдання та можуть взаємно доповнювати одне одного. Як організувати процес визнання в громаді або установі 1. Визначити мету та межі процесу Спочатку встановлюють, чи йдеться про документування фактів, публічне визнання, відповідь установи, підтримку пам’яті, консультації з постраждалими або підготовку відновлювальних заходів. Різні цілі потребують різних процедур. Не можна обіцяти правових результатів там, де організація не має відповідних повноважень, або обіцяти психологічне полегшення всім учасникам. 2. Захистити автономію і безпеку постраждалих Кожному потенційному учаснику пояснюють, хто збирає дані, як їх використають, хто матиме доступ, чи можна відкликати згоду, що буде оприлюднено і куди звертатися по підтримку. Участь організовують так, щоб людина могла висловитися письмово, через представника, в закритому форматі або взагалі не брати участі. За ризику помсти, примусу або продовження насильства пріоритетом є захист людини. 3. Розділити перевірку фактів і підтримку людей Збирання доказів і надання психологічної допомоги виконують за різними професійними стандартами. Свідчення не слід перетворювати на терапевтичну вправу, а консультантам — нав’язувати роль слідчих. Організація забезпечує можливість передачі інформації компетентним органам у межах закону та окремі канали підтримки, які не залежать від участі в розслідуванні. 4. Сформулювати чітке публічне повідомлення У повідомленні зазначають перевірені події, постраждалих, характер порушень, відповідальних у межах установлених фактів, межі наявного знання та подальші кроки. Воно має відповідати реальним повноваженням установи. Потрібно уникати евфемізмів, перекладання відповідальності й вимоги відповісти прощенням. 5. Передбачити наступні дії та контроль Громада чи установа повідомляє, які саме дії заплановано, хто за них відповідає, як можна перевірити виконання, які доступні механізми скарг і як враховуватимуть зауваження постраждалих. Для розслідування злочинів та компенсацій діють уповноважені механізми. Результативність визнання оцінюють не кількістю промов, а якістю процесу і спостережуваними змінами. Як досліджувати та оцінювати результати визнання Наукове оцінювання має розрізняти безпосереднє сприйняття повідомлення, зміни емоцій, оцінку справедливості, довіру, наміри контактів, реальну поведінку й інституційні результати. Ці показники пов’язані, але жоден з них не замінює всіх інших. Підвищення задекларованої готовності до діалогу через тиждень після церемонії саме по собі не доводить довготривалого відновлення відносин. Корисно заздалегідь визначати показники безпеки та добровільності: чи знали учасники про право відмовитися, чи були скарги на тиск, чи забезпечено конфіденційність, чи збережено доступ до підтримки. Окремо оцінюють достовірність встановлених фактів, участь різних категорій постраждалих, виконання рішень і наявність процедур перегляду помилок. Експериментальні дослідження Фольгардт та співавторів дозволяють робити висновки про вплив певних інформаційних повідомлень в умовах досліду. Змішаний дизайн Ікбал і Білалі дозволяє дослідити реакції у специфічному історичному контексті. Поперечне опитування Стейна та співавторів показує асоціації, але не причинний ефект участі в комісії. Ці відмінності визначають силу висновків і межі перенесення результатів на інші країни та групи. Для оцінювання громадських програм доречні порівняльні групи там, де це етично, довші періоди спостереження, незалежний збір даних, якісні інтерв’ю за добровільною згодою та окремий облік небажаних наслідків. Підсумок має розрізняти те, що програма справді змінила, те, що учасники сприйняли позитивно, і те, що залишається гіпотезою. Поширені запитання Чи означає визнання шкоди, що конфлікт завершено? Визнання може відбутися до завершення насильства, під час розслідувань або через багато років після подій. Воно не засвідчує автоматичного припинення загроз, відновлення довіри чи виконання зобов’язань. Ці результати потребують окремих умов і перевірки. Хто має право вимагати визнання шкоди? Люди й спільноти, які зазнали порушень, можуть вимагати встановлення фактів, суспільного визнання та належних правових засобів захисту. Обсяг юридичних прав і процедур залежить від застосовного права та конкретного механізму. Міжнародні принципи ООН визначають нормативну рамку прав постраждалих від грубих порушень прав людини й серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. Чи достатньо офіційного вибачення для визнання? Вибачення може містити змістовне визнання, якщо називає порушення та відповідальність. Воно не замінює встановлення фактів, правосуддя, репарацій і гарантій неповторення. Наукові огляди показують, що навіть щиро сприйняті вибачення не гарантують прощення. Чи зобов’язана постраждала людина приймати вибачення або брати участь у діалозі? Ні. Участь у зустрічі, публічному свідченні, діалозі та примиренні ґрунтується на добровільності й безпеці. Відмова не скасовує права на визнання завданої шкоди, належний захист і справедливе відшкодування. Чи може визнання відбутися без прямого контакту з кривдником? Так. Встановлення фактів, судові рішення, офіційні документи, незалежні розслідування, інституційні заяви й меморіальні заходи можуть виконувати функцію визнання без безпосередньої зустрічі. За загрози безпеці дистанційні й опосередковані форми можуть бути доречнішими. Чому після визнання люди все одно можуть відчувати гнів? Гнів може бути реакцією на несправедливість, невідшкодовані втрати, тривалі загрози та недовіру. Дослідження Ікбал і Білалі показує важливість гніву та оцінки несправедливості для міжгрупових реакцій на визнання й заперечення. Наявність гніву сама по собі не свідчить про неуспішність визнання й не є підставою робити висновки про психічний стан людини. Чи можливе примирення без прощення? Соціальні відносини можуть набувати форми безпечного співіснування, передбачуваної взаємодії та дотримання прав без особистого прощення. Рівень близькості, якого люди прагнуть, визначають вони самі; відновлення прав і гарантій безпеки має самостійну цінність. Що особливо важливо для українських громад під час війни? Важливі безпека свідків, точне документування порушень, участь постраждалих на добровільній основі, право на правду, належні процедури відповідальності, підтримка вимушено переміщених людей та доступ до офіційних механізмів відшкодування. Рамку прав постраждалих і відповідальності відображають матеріали Комісії ООН. Участь у діалозі з представниками держави-агресора не є умовою цих прав. Підсумок Визнання завданої шкоди є важливим психологічним і суспільним процесом, через який встановлені факти, відповідальність та гідність постраждалих отримують чітке публічне підтвердження. Воно може підтримувати почуття справедливості, відновлення суб’єктності й перспективу безпечних відносин, коли поєднане з добровільністю, правдивістю, належними процедурами, конкретними діями та гарантіями неповторення. Право постраждалих на правду, безпеку й відшкодування зберігається незалежно від їхньої готовності прощати чи примирятися. Пов’язані статті Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Колективне вибачення: коли воно допомагає відновити довіру Міжгрупове прощення: добровільність, чинники та межі Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Репарації та відшкодування шкоди: психологічне значення Джерела Bobowik, M., Rupar, M., & Martinović, B. (2026). Group apologies in the context of transitional justice: A review of the evidence. In C. Brants, S. Karstedt, & N. Knust (Eds.), Transitional Justice: Legacies and Futures (pp. 242–259). Routledge. https://doi.org/10.4324/9781003133377-17 Čehajić-Clancy, S., Effron, D. A., Halperin, E., Liberman, V., & Ross, L. D. (2011). Affirmation, acknowledgment of in-group responsibility, group-based guilt, and support for reparative measures. Journal of Personality and Social Psychology, 101(2), 256–270. https://doi.org/10.1037/a0023936 De Guissmé, L., & Licata, L. (2017). Competition over collective victimhood recognition: When perceived lack of recognition for past victimization is associated with negative attitudes towards another victimized group. European Journal of Social Psychology. https://doi.org/10.1002/ejsp.2244 Hakim, N., Branscombe, N. R., & Schoemann, A. M. (2021). Group-based emotions and support for reparations: A meta-analysis. Affective Science, 2(4), 363–378. https://doi.org/10.1007/s42761-021-00055-9 Hornsey, M. J., & Wohl, M. J. A. (2013). We are sorry: Intergroup apologies and their tenuous link with intergroup forgiveness. European Review of Social Psychology, 24(1), 1–31. https://doi.org/10.1080/10463283.2013.822206 Iqbal, Y., & Bilali, R. (2018). The impact of acknowledgement and denial of responsibility for harm on victim groups’ perceptions of justice, power, and intergroup attitudes. European Journal of Social Psychology, 48(4), 397–411. https://doi.org/10.1002/ejsp.2338 Kachanoff, F. J., Caouette, J., Wohl, M. J. A., & Taylor, D. M. (2017). Allowing the victim to draw a line in history: Intergroup apology effectiveness as a function of collective autonomy support. European Journal of Social Psychology, 47(6), 663–676. https://doi.org/10.1002/ejsp.2260 Nadler, A., & Shnabel, N. (2015). Intergroup reconciliation: Instrumental and socio-emotional processes and the needs-based model. European Review of Social Psychology, 26(1), 93–125. https://doi.org/10.1080/10463283.2015.1106712 Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116 Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: The needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(8), 1021–1030. https://doi.org/10.1177/0146167209336610 Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity needs in intergroup relations: Between the age of apology and victimhood culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840 Stein, D. J., Seedat, S., Kaminer, D., Moomal, H., Herman, A., Sonnega, J., & Williams, D. R. (2008). The impact of the Truth and Reconciliation Commission on psychological distress and forgiveness in South Africa. Social Psychiatry and Psychiatric Epidemiology, 43(6), 462–468. https://doi.org/10.1007/s00127-008-0350-0 Twali, M. S., Hameiri, B., Vollhardt, J. R., & Nadler, A. (2020). Experiencing acknowledgment versus denial of the ingroup’s collective victimization. In J. R. Vollhardt (Ed.), The Social Psychology of Collective Victimhood (pp. 297–318). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/oso/9780190875190.003.0014 United Nations General Assembly. (2005). Basic Principles and Guidelines on the Right to a Remedy and Reparation for Victims of Gross Violations of International Human Rights Law and Serious Violations of International Humanitarian Law (Resolution A/RES/60/147). https://www.ohchr.org/en/instruments-mechanisms/instruments/basic-principles-and-guidelines-right-remedy-and-reparation United Nations Independent International Commission of Inquiry on Ukraine. (2025). The Independent International Commission of Inquiry visits Kyiv, reiterating its findings. United Nations in Ukraine. https://ukraine.un.org/en/304860-independent-international-commission-inquiry-visits-kyiv-reiterating-its-findings Vollhardt, J. R., Mazur, L. B., & Lemahieu, M. (2014). Acknowledgment after mass violence: Effects on psychological well-being and intergroup relations. Group Processes & Intergroup Relations, 17(3), 306–323. https://doi.org/10.1177/1368430213517270

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Повернення після вимушеного переміщення — це процес відновлення життя в місці походження після періоду, коли людина або родина мусили залишити його через війну, загрозу життю чи інші небезпечні обставини. Для громади повернення означає нову зустріч людей, які пережили війну в різних умовах: одні виїхали, інші залишалися, частина мешканців переїхала до громади пізніше. Зміни в довірі, розподілі ресурсів, взаємному визнанні та правилах участі визначають, як ці групи зможуть співпрацювати. Повернутися фізично й відновити суспільні зв’язки — різні процеси. Людина може зайти до власного будинку, але відчути, що її колишнє соціальне середовище змінилося; громада може відкрити послуги для поверненців, але водночас мати невирішені суперечки щодо житла, допомоги чи представництва. Дослідження повернення та соціальної згуртованості свідчать, що його наслідки залежать від попереднього досвіду насильства, ставлення до поверненців, доступних ресурсів і дій інституцій (Ruiz & Vargas-Silva, 2022; Myers et al., 2024). У контексті російської агресії проти України першою умовою повернення є реальна безпека. Рішення залишатися в евакуації, жити в іншій громаді або повертатися має бути добровільним і спиратися на актуальні обставини. Психологічне відновлення громади потребує поваги до різного досвіду війни, а також визнання відповідальності за насильство, прав постраждалих та необхідності відновлення справедливості (IASC, 2010; OECD, 2026). Що означає повернення в психології міжгрупових відносин У дослідженнях вимушеного переміщення розрізняють повернення до попереднього місця проживання, місцеву інтеграцію там, де людина знайшла прихисток, і облаштування в іншому безпечному місці. Рамка тривалих рішень для внутрішньо переміщених осіб розглядає ці шляхи як можливості, що мають забезпечувати права й гідність людини. Сам факт прибуття до колишнього місця проживання ще не означає, що тривале рішення досягнуто (IASC, 2010). Психологія міжгрупових відносин вивчає, як повернення змінює стосунки між людьми з різними маршрутами вимушеного переміщення. Поверненці можуть знову опинитися серед знайомих сусідів, але статус «ті, хто виїжджав» поступово стає соціальною категорією. Поряд виникає категорія «ті, хто залишався», іноді з уявленнями про різний внесок, ризик, моральне право говорити від імені громади або пріоритет на допомогу. Ці оцінки можуть ставати предметом конфлікту навіть між родичами чи давніми друзями (Ruiz & Vargas-Silva, 2022). Цей матеріал зосереджується на суспільному вимірі повернення: групових очікуваннях, довірі, справедливості, конфліктах і безпечних способах відновлення взаємодії. Особисте ухвалення рішення про повернення, психологічна реадаптація та побутова безпека детально розглянуті в окремій статті «Повернення ВПО до рідної громади: реадаптація і безпека». Чому після повернення можуть виникати напруга й недовіра Різний досвід війни та нерівність взаємного розуміння Ті, хто залишався, могли жити під обстрілами, доглядати за майном сусідів, підтримувати роботу установ і втрачати близьких. Ті, хто виїхав, могли пережити евакуацію, втрату дому, роки нестабільності, розлуку з родиною, дискримінацію чи труднощі працевлаштування. Кожна історія має власні обставини й втрати. Проблеми починаються тоді, коли різні життєві маршрути перетворюють на загальну моральну ієрархію: чий досвід був «справжнім», хто «мав право» виїхати і хто «заслуговує» на підтримку. Такі порівняння можуть підсилювати відчуття несправедливості та настороженість. Пояснення механізму не передбачає прирівнювання різних форм насильства й відповідальності. Відповідальність за російську агресію та її наслідки належить державі-агресору і відповідним виконавцям злочинів; внутрішні суперечки постраждалих українських громад потребують власної правозахисної, соціальної та психологічної роботи. Житло, земля, робота та доступ до послуг Повернення може підвищувати попит на житлові приміщення, медичні послуги, школи, громадський транспорт, робочі місця та допомогу. Одночасно місцеві жителі могли користуватися покинутими будівлями чи зміненими маршрутами послуг упродовж тривалої відсутності власників. Якщо рішення про пріоритети здаються непрозорими, звичайні адміністративні труднощі можуть перетворюватися на міжгрупові звинувачення. Огляд емпіричних досліджень вимушеного переміщення показує неоднорідні економічні наслідки для приймаючого населення. Сукупний вплив може бути нейтральним або позитивним, тоді як окремі вразливі групи відчувають втрати. Відтак відчуття конкуренції слід перевіряти за фактичним розподілом можливостей, а не пояснювати автоматично самим прибуттям людей (Verme & Schuettler, 2021). Чутки, ярлики та припущення про наміри інших Коли офіційної інформації бракує, мешканці можуть пояснювати зміни через чутки: нібито поверненцям «усе надають поза чергою», нібито ті, хто залишався, «привласнили чуже», або нібито певна група «не хоче відбудови». Перевірка фактів, оприлюднення критеріїв допомоги й доступний механізм оскарження рішень знижують простір для недовіри. Це логічні інституційні засоби запобігання конфліктам, ефективність конкретних комунікаційних кампаній потрібно оцінювати окремо. Втрата звичних ролей та права голосу Повернена людина може очікувати, що громада сприйматиме її як давнього учасника спільного життя. За час відсутності керівні групи, сусідські зв’язки й правила прийняття рішень могли істотно змінитися. Мешканці, які підтримували роботу установ у критичний час, теж можуть побоюватися втрати впливу. Конфлікт щодо представництва часто приховує питання про визнання зусиль, належність до громади та право брати участь у визначенні її майбутнього. Що відомо з наукових досліджень Повернення і згуртованість: дані, які варто тлумачити обережно У дослідженні громад Бурунді, які пережили післявоєнне повернення біженців, Ісабель Руїс і Карлос Варгас-Сільва виявили зв’язок масштабів повернення зі слабшим відчуттям взаємодопомоги та мирності громади. Водночас для низки показників довіри, участі й примирення статистично значущих ефектів не виявили. Особливо важливим виявилося попереднє негативне ставлення до поверненців. Це дослідження не встановлює, що будь-яке повернення завжди послаблює соціальні зв’язки, і його історичний контекст істотно відрізняється від українського (Ruiz & Vargas-Silva, 2022). Огляд восьми досліджень із різних країн показав, що вимушене переміщення саме по собі не прирікає громади на втрату згуртованості. Важливими виявляються стан місцевої економіки, наявні соціальні відносини й інклюзивність державних політик. Підсумок корисний для аналізу механізмів, хоча значна частина цих даних стосується приймаючих громад, а не безпосередньо повернення до місць походження (Myers et al., 2024). Чому досвід інших країн не можна механічно переносити в Україну Тип збройного конфлікту, масштаби руйнувань, правовий режим власності, тривалість переміщення, наявність вибухонебезпечних предметів, довіра до влади та відновлення послуг формують різні умови. В Україні триває міжнародна збройна агресія Російської Федерації, а відтак повернення може відбуватися до районів, які зберігають істотні загрози. Ефекти, описані в післявоєнних громадах інших держав, слугують орієнтирами для постановки запитань, а причинні висновки про українські громади потребують українських даних. Українські опитування й вимірювання довіри Міжнародна організація з міграції оприлюднила у 2026 році окремий аналіз соціальної згуртованості в Україні за даними опитування загального населення. У ньому порівнюються довіра до людей та інституцій, почуття належності й громадянська участь, а також відносини між внутрішньо переміщеними особами, людьми, які повернулися, ветеранами й населенням без досвіду переміщення. Такі дані дають змогу виявляти відмінності між групами, проте саме по собі опитування не доводить причинно-наслідкових зв’язків (МОМ, липень 2026). Окреме дослідження МОМ щодо повернення з-за кордону, засноване на опитуванні квітня–червня 2026 року, описує житлові, трудові, соціальні та інші перешкоди для тих, хто повернувся до свого попереднього місця проживання, і тих, хто вже перебуває в Україні, але досі має досвід внутрішнього переміщення. Ці дві групи слід аналізувати окремо, бо їхні життєві умови неоднакові (МОМ, серпень 2026). Довіра між поверненцями, сусідами та місцевою владою Міжособистісна довіра Міжособистісна довіра проявляється в очікуванні, що інші дотримуватимуться домовленостей, поважатимуть межі, допоможуть у скрутній ситуації та повідомлятимуть правдиву інформацію. Після вимушеного переміщення її можуть послаблювати розірвані контакти, різний досвід війни й ситуації, у яких прохання про допомогу залишилися без відповіді. Відновлення довіри часто починається з невеликих перевірюваних дій: виконаних обіцянок, повернених речей, передбачуваних правил спільного користування простором та можливості отримати підтримку без принизливого допиту про обставини виїзду. Важливе значення має право людини обирати, кому і скільки розповідати про власний досвід. Міжгрупова довіра Міжгрупова довіра виникає, коли люди припускають, що представники іншої соціальної групи здатні діяти добросовісно. У громадах повернення категорії «поверненці», «ті, хто залишалися» й «нові мешканці» можуть тимчасово набувати великого символічного значення. Зниження групової настороженості потребує досвіду справедливої співпраці та чітких спільних правил. Воно не вимагає стирання відмінностей між біографіями чи вимушеного примирення. Метааналіз досліджень міжгрупового контакту загалом пов’язує позитивну взаємодію зі зменшенням упереджень, особливо за сприятливих умов. Але доказова база неоднорідна: якість контакту, безпека, владні відносини й місцевий контекст впливають на результат, а дані про зниження упереджень не означають автоматичного вирішення суперечок щодо власності чи розподілу допомоги (Pettigrew & Tropp, 2006). Інституційна довіра Довіра до місцевої влади й установ залежить від прозорості рішень, рівного доступу до послуг, зрозумілих процедур, можливості подати скаргу та отримати вмотивовану відповідь. Коли громада обговорює, кому першочергово ремонтувати житло або надавати соціальні послуги, важлива зрозумілість критеріїв і доступність інформації людям з різними потребами. Українська методологія індексу соціальної згуртованості та примирення SCORE окремо звертає увагу на горизонтальні зв’язки між групами й вертикальні відносини людей з інституціями. Це інструмент опису й планування, а не доказ того, що будь-яка конкретна програма відновлення довіри вже має підтверджену ефективність (ПРООН, SCORE). Типові конфлікти під час повернення Суперечки щодо житла й користування майном Люди, які повертаються, можуть виявити пошкодження майна, відсутність документів, зміну доступу до приміщень або проживання інших осіб у будинку. На початку важливо встановити факти, зберегти документи й використовувати правові процедури, а не вирішувати спір через тиск сусідів або публічне приниження. Якщо існують загрози, передумовою будь-якої зустрічі є безпека сторін. Психологічне посередництво допомагає обговорити потреби, але не підміняє встановлення прав власності та рішення уповноважених органів. Напруга через допомогу та відбудову Коли постраждалих багато, навіть обґрунтовані критерії підтримки можуть викликати невдоволення. Для зменшення конфліктного потенціалу потрібні чіткі пояснення мети допомоги, правила визначення черговості, доступні форми звернення й незалежний розгляд скарг. Поверненці, люди, які залишилися, та нові мешканці можуть мати потреби, які одночасно заслуговують на увагу. Ресурсний конфлікт слід розв’язувати через фактичні потреби й права, не приписуючи всій групі недоброчесних намірів. Суперечки про обов’язки, участь і внесок у життя громади Питання участі в прибиранні, ремонті, місцевих зборах або волонтерстві можуть ставати емоційними, коли хтось вважає, що інші «нічого не зробили» чи «повернулися на готове». Повага до різних можливостей людей допомагає перейти від взаємних звинувачень до прозорих домовленостей про майбутню співпрацю. Участь у спільних заходах має бути добровільною; захворювання, догляд за дітьми, інвалідність, брак часу й інші обставини не повинні ставати підставою для стигматизації. Публічне засудження рішень про виїзд або повернення Люди мали неоднаковий доступ до транспорту, грошей, місць прихистку, достовірної інформації та можливості залишити небезпечну територію. Узагальнені твердження про «зраду» або «привілеї» створюють колективні ярлики, через які людина оцінюється за маршрутом переміщення замість конкретних учинків. Такі висловлювання корисно розбирати через факти, обставини й права, а в разі погроз — через відповідні механізми безпеки та захисту. Як розрізняти напруження, дискримінацію та загрозу Звичайна незгода щодо черговості ремонтів, коштів чи правил користування простором допускає обговорення й законні процедури оскарження. Дискримінаційне ставлення проявляється, коли доступ людини до послуг або участі обмежують за належністю до групи, а не за обґрунтованими критеріями. Погрози, насильство, незаконне виселення й примус потребують захисту та належного реагування компетентних органів. У таких обставинах вимога «домовитися без сторонніх» може лише посилити небезпеку. Психологічна мова про конфлікти не повинна розмивати юридичну відповідальність за конкретні дії. Застосування насильства і незаконне позбавлення майна мають розглядатися за правилами права, а програми діалогу можуть бути лише безпечним додатковим механізмом там, де для них існують належні умови. Умови безпечного й добровільного повернення Міжвідомча рамка тривалих рішень для внутрішньо переміщених осіб розглядає безпеку, захищеність, доступ до належного житла, засобів існування, документів, правосуддя, сімейного життя та суспільної участі як взаємопов’язані критерії. Повернення не варто заохочувати, якщо воно ставить під загрозу життя, здоров’я або свободу людини (IASC, 2010). В Україні необхідно оцінювати поточні бойові загрози, мінну небезпеку, стан житла, можливості евакуації, доступ до лікування, води, опалення та шкіл. Інформацію про конкретну територію потрібно отримувати з актуальних офіційних джерел і компетентних служб; загальна психологічна стаття не може замінити локальну перевірку безпеки. Організація економічного співробітництва та розвитку в дослідженні 2026 року визначає безпеку, житло, роботу та доступ до послуг основними умовами тривалого повернення в Україну (OECD, 2026). Людина має право обирати інший шлях відновлення життя, якщо повернення наразі небезпечне або нежиттєздатне. Підтримка громадських зв’язків можлива і на відстані: через участь у відкритих консультаціях, дистанційних зустрічах, взаємодопомозі та ініціативах відбудови. Відкладене повернення не робить людину меншою частиною громади. Як громада може відновлювати стосунки між різними групами Почати з визнання досвіду й реальних потреб Краще організувати окремі доступні консультації для поверненців, мешканців, які залишалися, внутрішньо переміщених людей та інших груп, ніж припускати, що одна публічна зустріч представляє всіх. Питання повинні стосуватися безпеки, доступу до послуг, відчуття несправедливості та конкретних бар’єрів участі. Потрібно захищати конфіденційність і право мовчати про болісні події. Оприлюднювати правила й створювати дієві механізми скарг Критерії допомоги, склад комісій, способи подання заяв і результати розгляду звернень слід робити зрозумілими. Для тих, хто перебуває за межами громади, необхідно передбачати дистанційні канали; для людей з інвалідністю — доступні форми комунікації. Важлива готовність установ змінювати рішення після перевірки помилок. Інклюзивні державні практики пов’язані з кращими можливостями підтримувати соціальну згуртованість в умовах переміщення, хоча причинний ефект конкретного локального заходу ще потребує оцінювання (Myers et al., 2024). Організовувати спільні справи з чіткими цілями Спільна робота над освітнім простором, доступністю громадських приміщень чи волонтерською допомогою може створити нагоду для співпраці людей із різним досвідом переміщення. Важливі рівноправність учасників, реальна користь, підтримка місцевих інституцій і можливість відмовитися від участі. Метааналізи міжгрупового контакту підтримують потенціал таких умов для зменшення упереджень; проте відбудова сама по собі не гарантує справедливого розподілу ресурсів або стійкого відновлення довіри (Pettigrew & Tropp, 2006). Розглядати конфлікти за участі належних фахівців Якщо є суперечка щодо користування простором чи організації спільної діяльності, може бути корисним фасилітований діалог. Спір про власність, дискримінацію або насильство потребує належної правової компетенції. Медіатор чи фасилітатор має оцінити ризики тиску, дисбаланс влади й добровільність участі, а також визначити, коли процес треба припинити або передати до інших механізмів допомоги. Що може зробити місцева влада, громадська організація та фахівець Для місцевого самоврядування першочерговими завданнями є доступна інформація про відновлення послуг, прозорі правила роботи з майновими та соціальними зверненнями, захищені канали скарг і репрезентативне залучення мешканців. Залучення до консультацій слід планувати так, щоб люди, які повернулися, і ті, хто залишався, могли брати участь без ризику стигматизації, погроз чи втрати допомоги. Громадські організації можуть підтримувати спільні ініціативи й незалежне спостереження за тим, чи доходять послуги до різних груп. Міжнародна організація з міграції описує реінтеграцію як взаємопов’язаний економічний, соціальний і психосоціальний процес, що потребує заходів на рівнях людини, громади та інституцій (МОМ, 2019). Психологам, медіаторам, соціальним працівникам і дослідникам важливо не приписувати психічні розлади мешканцям лише за проявами недовіри, уникання спілкування чи участі в конфлікті. У разі потреби спеціалізована психологічна допомога організовується окремо. Завдання міжгрупової роботи — аналізувати умови взаємодії, зміну стереотипів, відчуття справедливості та механізми співпраці, а також забезпечувати безпеку учасників. Коли діалог може погіршити ситуацію Діалогова зустріч може завдати шкоди, якщо до неї залучають людей примусово, публічно розкривають приватні історії, дозволяють погрози або ставлять потерпілих в умови, де вони змушені виправдовувати своє право на допомогу. Учасники мають розуміти мету, можливі наслідки, порядок збереження інформації й можливість припинити участь. За гострих загроз і нерівності влади безпечнішими можуть бути окремі консультації, документування порушень і забезпечення захисту. Огляд експериментальних програм зменшення упереджень показує, що тривалі ефекти багатьох коротких втручань досліджені обмежено, а окремі оцінки можуть перебільшувати результат. Тому одна вдала зустріч або позитивний відгук учасників не є підставою оголошувати програму доказово ефективною (Paluck et al., 2021). Як оцінювати, чи справді відновлюється довіра Корисно вимірювати кілька вимірів окремо: міжособистісну довіру, ставлення різних груп одна до одної, доступ до послуг, почуття справедливості, можливість впливати на рішення, кількість і характер скарг, досвід погроз та дискримінації. Дані потрібно розподіляти за відповідними життєвими обставинами, водночас захищаючи особисту інформацію. Окреме зростання відвідуваності громадських зустрічей саме по собі ще не означає зменшення нерівності чи насильства. Варто поєднувати опитування, якісні інтерв’ю, аналіз звернень і документовані зміни в доступності послуг. Потрібні вихідні вимірювання та повторні спостереження; за можливості — обґрунтована група порівняння. Інтерпретація має враховувати, що люди можуть повернутися або виїхати повторно, а склад громади змінюється. Результати зазвичай залежать також від відбудови, безпекових подій і роботи державних служб, тому не можна без належного дизайну приписувати всі зміни одній психологічній програмі. Україна: правові та інституційні межі Для внутрішньо переміщених осіб базовим національним нормативним актом є Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII. Конкретні облікові процедури, соціальні виплати та способи захисту прав слід перевіряти за чинною редакцією нормативних актів і в компетентних установах. Повернення до місця проживання як життєва подія не дорівнює автоматичному завершенню всіх адміністративних процедур (Верховна Рада України, Закон № 1706-VII). Пошкоджене житло, питання документів та інші наслідки війни мають правовий і матеріальний вимір. Громадський діалог допомагає почути потреби, а встановлення юридичних фактів, відповідальності й права на відшкодування шкоди відбувається через відповідні механізми. Оцінювання потреб України у відбудові, підготовлене урядом України разом із міжнародними партнерами у 2026 році, підтверджує масштаб житлових та інфраструктурних руйнувань, від яких залежить здатність людей повертатися й відновлювати життя (Світовий банк та партнери, 2026). Поширені запитання Чому після повернення додому я відчуваю себе чужою людиною серед знайомих? Ваш життєвий досвід і місцеве середовище могли істотно змінитися. Відчуття належності формується через щоденні передбачувані відносини та можливість брати участь у спільному житті. Варто починати з безпечних контактів, конкретних справ і доступних ресурсів. Якщо переживання суттєво заважають функціонуванню, можна обговорити їх із фахівцем. Окремий матеріал про соціальні зв’язки — «Реінтеграція після повернення в громаду». Як говорити з людьми, які дорікають мені за виїзд? Доцільно чітко назвати межі розмови, не погоджуватися на принизливе оцінювання особистих обставин і обирати безпечний спосіб спілкування. За наявності погроз чи примусу першочерговим стає захист. Громадська організація або медіатор може допомогти лише за добровільності всіх учасників та належної оцінки ризиків. Чи зобов’язані поверненці брати участь у громадських заходах? Участь у програмах діалогу, психологічних групах та волонтерських ініціативах є добровільною. Доступ до базових прав і послуг не повинен залежати від готовності публічно розповідати про переміщення або брати участь у символічних акціях примирення. Участь можна організовувати різними способами, зокрема дистанційно. Чому відкриття нових послуг іноді супроводжується новими конфліктами? Розширення послуг може виявляти приховані відмінності в потребах і очікуваннях щодо черговості допомоги. Для довіри важливо, щоб критерії були відкритими, процедури — доступними, а помилки — виправними. Слід відділяти реальні нерівності від чуток і групових припущень. Чи достатньо спільної зустрічі, щоб повернути довіру? Спільна зустріч може допомогти побачити конкретні проблеми, однак тривала довіра спирається на подальшу поведінку людей, надійність установ та справедливі правила. Ефективність зустрічей залежить від підготовки, безпеки, добровільності й того, чи змінюються умови після обговорення (Paluck et al., 2021). Чи можна залишатися членом громади, якщо я поки не повертаюся? Так. Відчуття належності, підтримка зв’язків і участь у громадському житті можуть зберігатися попри фізичну відсутність. Рішення про повернення має відповідати безпековим і життєвим умовам, а підтримка зв’язків може відбуватися дистанційно. Право на безпечне, добровільне та гідне рішення є основою міжнародної рамки тривалих рішень (IASC, 2010). Висновки Повернення після вимушеного переміщення змінює соціальну структуру громади: люди з різним досвідом війни знову вибудовують правила співжиття, участі та взаємодопомоги. Довіра формується через безпеку, добросовісні дії, прозорі рішення й реальну доступність прав. Конфлікти щодо житла, ресурсів, взаємного визнання та представництва потребують конкретних правових, соціальних і психологічних рішень. Успішне відновлення суспільних зв’язків передбачає право людини залишатися в безпечному місці, повертатися лише добровільно, зберігати гідність і брати участь у рішеннях громади відповідно до власних можливостей. Для фахівців і місцевої влади головний практичний орієнтир — поєднувати справедливі інституційні правила з безпечною співпрацею та систематично перевіряти наслідки запроваджених програм. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — наукові засади запобігання міжгруповим конфліктам і суспільного відновлення. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — довіра, належність, взаємодія та відносини з інституціями. Повернення ВПО до рідної громади: реадаптація і безпека — індивідуальні й побутові аспекти повернення. Реінтеграція після повернення в громаду: зв’язки й участь — відновлення соціальних зв’язків та участі. Повернення з-за кордону під час війни: психологічна адаптація — інший маршрут повернення та його життєві труднощі. Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека Напруга між переселенцями і приймаючими громадами: як її зменшувати Відновлення довіри у громадах після окупації: умови безпеки Джерела Inter-Agency Standing Committee (IASC). (2010). Framework on Durable Solutions for Internally Displaced Persons. Документ. International Organization for Migration (IOM). (2019). Reintegration Handbook: Module 1 — An Integrated Approach to Reintegration. Видання. International Organization for Migration (IOM). (2026a). Україна — Соціальна згуртованість в Україні: довіра, почуття належності та громадянська участь — липень 2026 року. Звіт. International Organization for Migration (IOM). (2026b). Ukraine — Returning Home from Abroad: Reintegration Barriers, Outcomes and Implications for Ukraine’s Recovery — August 2026. Звіт. Myers, E., Sacks, A., Tellez, J. F., & Wibbels, E. (2024). Forced displacement, social cohesion, and the state: Evidence from eight new studies. World Development, 173, 106416. DOI. Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD). (2026). Ukraine’s Strategic Response to the Displacement Crisis: Return, Reintegrate, Reconnect. OECD Publishing, Paris. DOI. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice Reduction: Progress and Challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. DOI. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A Meta-Analytic Test of Intergroup Contact Theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. DOI. Ruiz, I., & Vargas-Silva, C. (2022). Refugee return and social cohesion. Oxford Review of Economic Policy, 38(3), 678–698. DOI. United Nations Development Programme (UNDP). (б. р.). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. Методологія. Verme, P., & Schuettler, K. (2021). The impact of forced displacement on host communities: A review of the empirical literature in economics. Journal of Development Economics, 150, 102606. DOI. Верховна Рада України. (2014, чинна редакція). Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII. Офіційний текст. Світовий банк, Уряд України, Європейська Комісія та Організація Об’єднаних Націй. (2026). Updated Ukraine Recovery and Reconstruction Needs Assessment Released (RDNA5), 23 лютого 2026 року. Офіційне повідомлення.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Дилема безпеки між конфліктуючими групами — це процес, у якому дії однієї групи, спрямовані на захист, можуть сприйматися іншою як підготовка до нападу. У відповідь друга група посилює власні засоби захисту, а перша вбачає в цьому підтвердження своїх побоювань. За певних умов виникає спіраль взаємного страху, мобілізації та ескалації, у якій обидві групи стають менш захищеними. Класичну модель сформулював Роберт Джервіс, а її використання для пояснення етнічних конфліктів розвинув Баррі Позен. Jervis, 1978; Posen, 1993. Науковий зміст поняття спирається на три обставини: непевність щодо намірів іншої сторони, здатність захисних засобів завдавати шкоди та ненадійність зовнішніх гарантій. У психології миру до них додається дослідження сприйнятої загрози, колективних емоцій, групових норм і довіри до інституцій. Модель потребує уважної перевірки мотивів і послідовності подій: навмисну агресію та спротив їй не можна автоматично описувати як симетричну дилему безпеки. Tang, 2009; Tang, 2011. Що таке дилема безпеки: походження поняття Поняття сформувалося в дослідженнях міжнародних відносин після Другої світової війни. Джон Герц описував ситуації, у яких політичні спільноти, позбавлені достатніх спільних гарантій, змушені самостійно піклуватися про захист. Роберт Джервіс показав, що посилення безпеки одного актора може знижувати безпеку іншого, навіть коли перший не планує нападу. Особливо важливо, наскільки легко відрізнити оборонні засоби від наступальних і чи має оборона перевагу над нападом. Jervis, 1978. Баррі Позен переніс цей підхід на етнічні конфлікти, зокрема в ситуації розпаду державного контролю. Коли центральні інституції слабшають, громади можуть почати розглядати сусідні спільноти як потенційних противників і створювати власні структури захисту. Девід Лейк і Дональд Ротшильд доповнили пояснення увагою до колективних страхів майбутнього та політичних підприємців, які здатні використовувати ці страхи для мобілізації. Posen, 1993; Lake & Rothchild, 1996. Дилема безпеки має визначену сферу застосування. Якщо одна сторона свідомо прагне підкорити іншу, а друга обороняється, така ситуація потребує насамперед аналізу агресії, примусу й захисту. Якщо загроза виникає через взаємне хибне тлумачення переважно оборонних заходів, модель дилеми стає пояснювальною. Шипін Тан наполягав на цьому розрізненні, відокремлюючи власне дилему від ширшої моделі спіралі конфлікту. Tang, 2009; Tang, 2011. Як розгортається спіраль взаємної небезпеки Непевність щодо намірів Кожна група бачить дії іншої, але не має прямого доступу до її планів, внутрішніх суперечностей і майбутніх рішень. Навіть щирі заяви про оборонний характер заходів можуть сприйматися скептично, якщо їх неможливо перевірити. Минулі погрози, насильство, зміни влади та відсутність незалежних процедур контролю роблять обережність зрозумілою. Дослідник повинен окремо встановити реальні загрози, доступні факти та межі знань учасників. Jervis, 1978; Tang, 2009. Захисні дії, що мають подвійне призначення Спільнота може встановлювати блокпости, організовувати охоронні чергування, запасатися обладнанням або посилювати спостереження за територією. Усередині групи це подають як відповідь на загрозу, але сусіди можуть бачити в тих самих можливостях засіб нападу. Що важче відрізнити оборону від підготовки агресії, то слабше працюють прості словесні запевнення. Натомість прозорі й перевірювані механізми зменшують поле для небезпечних припущень. Jervis, 1978. Загрозливе тлумачення й дзеркальна мобілізація Друга група відповідає власними захисними заходами. Перша розцінює цю реакцію як доказ того, що її страх був обґрунтованим, і посилює мобілізацію знову. Так утворюється зворотний зв'язок: кожен новий крок змінює уявлення іншої сторони про майбутню небезпеку. Колективні рішення можуть ухвалюватися швидше, ніж учасники встигають перевірити інформацію чи обговорити альтернативи. Модель пояснює механізм, проте сама по собі не засвідчує, що він реально діяв у конкретному випадку. Tang, 2011. Інциденти, втрати й ризик самопідтвердження Коли озброєні або напружені групи частіше контактують одна з одною, випадкова подія може бути сприйнята як навмисна атака. За відсутності довірених каналів перевірки повідомлень чутка про підготовку нападу здатна випередити встановлення фактів. Після фактичного насильства до страху додаються гнів, потреба у справедливості, вимоги відповідальності та страх повторення шкоди. Ці процеси можуть взаємодіяти з циклами відплати та взаємної помсти між групами, хоча помста і дилема безпеки мають різні пояснювальні центри. Психологічні механізми: страх, загроза, недовіра Колективний страх Небезпека для людини часто сприймається як небезпека для ширшого кола: сім'ї, сусідів, культурних інституцій, громади та її майбутнього. Колективний страх може підсилювати згуртованість і підтримку захисних дій. Дослідження Шютте, Руе та Саху використовувало повторні опитування тих самих респондентів у штаті Уттар-Прадеш в Індії під час зростання напруженості й виявило зв'язок страху насильства з міжгруповими установками та внутрішньогруповою згуртованістю. Це свідчення конкретного контексту, а не доказ універсальної закономірності. Schutte et al., 2023. Страх може бути реакцією на достовірні дані про реальну загрозу. Тому програма, яка намагається лише зменшити страх, залишаючи людей без захисту, не вирішує проблему безпеки. Потрібне одночасне оцінювання фактичних ризиків, захищеності вразливих груп і можливостей інституцій. Розширене пояснення емоційного механізму містить стаття «Колективний страх під час конфлікту». Сприйняття реалістичної та символічної загрози Групи можуть побоюватися втрати життя, території, житла, ресурсів або фізичної безпеки; поряд із цим виникають страхи втрати мови, статусу, традицій та визнання. Метааналіз Ріка, Манії та Гертнера показав систематичний зв'язок різних форм сприйнятої міжгрупової загрози з негативними установками до зовнішньої групи. Проте кореляція між сприйняттям загрози та упередженням не означає, що кожна загроза вигадана або що зміна ставлення усуне небезпечні дії. Riek et al., 2006. Докладну типологію та емпіричні підстави цього розрізнення подано в матеріалі «Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози». Для дилеми безпеки центральними є насамперед очікування фізичної небезпеки й непевність щодо можливих ворожих дій. Страх втрати символічного статусу може підсилювати напруження, але сам по собі ще не становить класичну дилему безпеки. Соціальна категоризація та приписування намірів Люди нерідко пояснюють вчинки представників своєї групи обставинами, а дії іншої — загальними намірами й моральними рисами. Ворожі стереотипи роблять оборонне пояснення чужої поведінки менш імовірним. Однак групи внутрішньо різноманітні: погляди керівництва, озброєних підрозділів, активістів і звичайних мешканців можуть істотно відрізнятися. Аналіз повинен спиратися на підтверджені дії й конкретні рішення, а не на колективне приписування провини. Основи групової категоризації викладено в теорії соціальної ідентичності. Недовіра й проблема достовірних запевнень Лідери однієї групи можуть обіцяти утримуватися від насильства, але представники іншої не знають, чи здатні вони контролювати всіх прихильників і чи залишаться при владі. Якщо ціна помилкової довіри дуже висока, навіть правдоподібна обіцянка може не переконати. У дослідженні врегулювання громадянських воєн Барбара Волтер показала значення гарантій виконання угод. Цей результат не доводить ефективності конкретних миробудівних заходів, але підкреслює роль надійних інституцій у зменшенні стратегічної невизначеності. Walter, 1997. Приклад: дві громади після небезпечного інциденту Уявімо два сусідні поселення, жителі яких отримали суперечливі повідомлення про нічне насильство. Перша громада організовує посилене чергування біля в'їздів. Друга бачить незнайомих озброєних людей, сприймає дії як підготовку вторгнення й запроваджує власні обмеження. У першій громаді цю відповідь використовують як аргумент на користь подальшої мобілізації. Незабаром люди бояться подорожувати, торгувати та відвідувати родичів по інший бік межі. Цей умовний приклад ілюструє механізм лише тоді, коли встановлено переважно оборонні мотиви обох громад і зрозуміло, чому вони не можуть перевірити наміри одна одної. Якщо розслідування доведе організований напад, свідомі погрози або примус, пояснення має включати відповідальність винних. Навіть за наявності спіралі напруженості оцінювання правомірності дій, захисту цивільних і відшкодування шкоди залишається окремим завданням. Tang, 2009. За яких умов дилема безпеки загострюється Ризик зростає в періоди слабкості правоохоронних і судових установ, зміни політичного контролю, поширення зброї та зникнення надійних каналів взаємодії. За територіально близького розташування громад одна група може швидко інтерпретувати захисну мобілізацію іншої як загрозу власному існуванню. У випадках державного розпаду такі механізми описував Позен. Його пояснення пов'язане з конкретними структурними умовами й не охоплює всього спектра сучасних локальних конфліктів. Posen, 1993. Колективний страх посилюється через чутки, попередню історію насильства, зміни демографічного балансу, політичні заяви та невпевненість у майбутньому. Лідери можуть використовувати його для мобілізації прихильників. Водночас гострота страху не визначається лише повідомленнями лідерів: реальні погрози, вбивства, переслідування й недієвість установ створюють об'єктивні підстави для занепокоєння. Аналітичне розмежування мотивів, можливостей і намірів тут критично важливе. Lake & Rothchild, 1996. Дилема безпеки, спіраль ескалації та агресія Дилема безпеки в строгому розумінні стосується ситуації, де заходи, призначені для захисту, ненавмисно підвищують взаємну загрозу. Спіраль ескалації є ширшим описом послідовності реакцій: дії однієї сторони викликають дедалі сильніші відповіді іншої. Навмисна агресія, своєю чергою, передбачає усвідомлену мету примусу, завоювання чи заподіяння шкоди. У конкретному конфлікті можуть співіснувати елементи всіх трьох процесів, але вони потребують різних доказів і різних відповідей. Tang, 2009; Tang, 2011. Позиція «кожна сторона відчуває страх, отже обидві однаково відповідальні» є концептуально хибною. Страх нападника може супроводжувати свідомий напад, а оборонна реакція постраждалої сторони може бути обґрунтованою та законною. Дослідник встановлює фактичну послідовність застосування сили, хто ініціював насильство, хто мав контроль і хто постраждав. Психологічне поняття використовується для пояснення рішень, а юридична й моральна відповідальність визначаються на іншій підставі. Що справді доведено наукою Теоретична модель Класичні праці Джервіса, Позена, Лейка й Ротшильда та Тана утворюють послідовну теоретичну традицію в дослідженнях міжнародних і міжгрупових конфліктів. Вони визначають умови, за яких підвищення захищеності однієї спільноти створює побічні ризики для іншої. Ці праці важливі як концептуальні пояснення, але не становлять сукупного експериментального доказу кожного ланцюга причинності в кожному конкретному конфлікті. Jervis, 1978; Tang, 2011. Емпіричні дослідження психологічних ланок Метааналіз Ріка та співавторів свідчить про стійкий зв'язок сприйнятої загрози з упередженістю; панельне дослідження в Індії вказує на значення страху насильства для міжгрупових ставлень у реальній напруженій ситуації. Разом ці результати підтримують психологічну правдоподібність механізму, але не доводять, що будь-яка оборонна мобілізація неминуче завершується зіткненням. Необхідно враховувати політичний контекст, характеристики вибірок, альтернативні причини й часову послідовність. Riek et al., 2006; Schutte et al., 2023. Що відомо про втручання Метааналіз Петтігрю й Тропп об'єднав 515 досліджень і показав, що міжгруповий контакт у середньому пов'язаний зі зниженням упереджень. Проте цей результат не встановлює універсальної ефективності зустрічей для припинення збройного конфлікту. Огляд Палук і співавторів наголошує на прогалинах у доказах тривалості ефектів і перенесення результатів між середовищами. Для дилеми безпеки важливі також механізми фізичного захисту, гарантії дотримання правил та інституційна підзвітність. Pettigrew & Tropp, 2006; Paluck et al., 2021. Як зменшувати ризик спіралі взаємного страху Зміцнювати передбачуваність і перевірку фактів У безпечних умовах можуть допомагати узгоджені правила повідомлення про інциденти, незалежне з'ясування обставин, відповідальне поширення інформації та зрозумілі процедури взаємодії громад із правоохоронними структурами. Ці інструменти спрямовані на зменшення невизначеності: учасники отримують можливість перевіряти повідомлення, а не реагувати на припущення. Їхня практична результативність залежить від дотримання домовленостей і спроможності інституцій захищати людей, тому кожна програма потребує власного оцінювання. Jervis, 1978. Підкріплювати запевнення реальними гарантіями Заява про мирні наміри переконливіша тоді, коли виконання її умов можна незалежно перевірити, а порушення мають передбачувані наслідки. Дослідження Волтер про завершення громадянських воєн підкреслює роль гарантій безпеки в подоланні проблеми виконання угод. На місцевому рівні це може означати прозорі компетенції установ, захист свідків, канали скарг та контроль за діями відповідальних посадовців. Перелік є практичною рамкою для оцінювання, а не експериментально підтвердженим універсальним пакетом. Walter, 1997. Організовувати контакт із дотриманням прав людей Фасилітований міжгруповий контакт може допомогти уточнити сприйняття намірів, зменшити узагальнення та відновити обмежені форми співпраці. Однак контакт має бути добровільним, безпечним і підготовленим із урахуванням влади, історії насильства та наявних загроз. Ніхто з постраждалих не зобов'язаний зустрічатися з кривдниками, прощати їх або погоджуватися на примирення заради реалізації програми. Механізми та межі контакту розглянуто в теорії міжгрупового контакту. Pettigrew & Tropp, 2006. Підтримувати спільні правила замість вимушеної довіри Безпечне співіснування можливе й тоді, коли взаємна довіра відновлюється повільно. Надійні процедури розв'язання спорів, захист прав менш чисельних груп, прозорий розподіл ресурсів та доступність законних механізмів реагування можуть бути важливішими за декларації дружби. Практичні заходи слід перевіряти за результатами: фактичними інцидентами, досвідом постраждалих, можливістю повідомляти про порушення та довірою до процедури, а не за кількістю проведених зустрічей. Небажані наслідки неправильно спроєктованих втручань Діалог у ситуації активного насильства може наражати учасників на небезпеку, розкривати їхню особисту інформацію або створювати додатковий тиск. Примусова зустріч із представниками групи, відповідальної за насильство, може посилити дистрес постраждалих. Неправильна рівновіддаленість організаторів здатна приховати факти агресії, а непрозорий відбір представників — легітимізувати осіб, які погрожують іншим. Безпека, інформована згода, можливість припинити участь і незалежна процедура скарг мають бути умовами роботи. Інша небезпека — передчасно зменшувати захист вразливої спільноти, вважаючи, що обмін позитивними повідомленнями вже усунув загрозу. Так само надмірні й непрозорі оборонні заходи можуть посилити підозри. Рішення потребує оцінювання ризиків фахівцями з безпеки, належних законних повноважень та постійної перевірки фактичної поведінки учасників. Психологічна модель пояснює можливі побічні ефекти, але сама не є операційною інструкцією щодо охорони чи застосування сили. Війна в Україні: межі застосування поняття Повномасштабне вторгнення Російської Федерації та оборона України мають виразний міжнародно-правовий контекст. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй у резолюції ES-11/1 від 2 березня 2022 року засудила агресію проти України й вимагала виведення російських військ. Захист України та її цивільного населення не можна описувати як рівнозначний акт агресії. Дилема безпеки не скасовує встановлених фактів і не надає агресору психологічного виправдання. Резолюція ГА ООН ES-11/1. Для українських громад тема може бути корисною під час вивчення взаємної підозрілості, розподілу повноважень після деокупації, відновлення комунікації між мешканцями, переселенцями та людьми з різним досвідом війни. Кожну ситуацію необхідно оцінювати окремо: адміністративний спір, загроза колабораціонізму, конфлікт за ресурси та дилема безпеки мають різні підстави. Групову належність не слід перетворювати на автоматичний доказ небезпечних намірів; водночас реальні ризики та права постраждалих потребують пріоритетного захисту. У програмах відновлення суспільних зв'язків першочерговими є безпека, законність, доступ до допомоги, відповідальність за завдану шкоду та можливість постраждалих самостійно визначати межі участі. Діалог або прощення не можуть ставати умовою відшкодування чи визнання пережитого насильства. Відновлення довіри до інституцій може відбуватися незалежно від готовності кожної конкретної людини до особистого контакту з представниками іншої спільноти. Як досліджувати дилему безпеки в конкретному конфлікті Перший крок — побудувати хронологію: хто розпочав конкретні дії, які загрози були відомі на той час і які підтверджені факти вплинули на подальші рішення. Другий — розділити задекларовані наміри та фактичну поведінку: одна й та сама група може мати різні фракції, а політичний лідер може не контролювати всіх учасників. Третій — зіставити інформацію з незалежними джерелами й оцінити, чи справді заходи були насамперед оборонними. Tang, 2009. Далі слід вивчити можливість незалежної перевірки інцидентів, довіру до судових та правоохоронних установ, реальний розподіл влади, доступність безпечних каналів повідомлення, участь жінок і вразливих груп у рішеннях. Програма деескалації має визначати показники до початку роботи: повторні насильницькі інциденти, суб'єктивне відчуття захищеності, звернення до інституцій, підтверджені чутки й випадки примусу до участі. Позитивний результат опитування про ставлення недостатній для висновку про довготривалу безпеку. Paluck et al., 2021. Поширені запитання Чому чужий захист може виглядати як загроза? Тому що фізичні засоби оборони нерідко можна застосувати для нападу, а наміри їхніх власників повністю не спостерігаються. Значення мають попередні події, можливість незалежної перевірки та наявність надійних правил. Jervis, 1978. Чи означає дилема безпеки однакову провину двох груп? Ні. Поняття описує механізм стратегічної взаємодії. Відповідальність за насильство визначають на підставі реальних дій, правових норм та доказів. Намірений напад і законна оборона мають відмінний статус, навіть якщо страх присутній на обох сторонах. Tang, 2009. Чи можлива дилема безпеки без війни? Так. Групи можуть віддалятися, запроваджувати обмеження й накопичувати засоби захисту без відкритих бойових дій. Ризик переростання напруження у насильство залежить від здатності перевіряти інформацію й підтримувати безпеку. Jervis, 1978. Чи завжди допомагає діалог? Діалог може бути корисним для уточнення фактів і зниження упереджень, якщо участь безпечна й добровільна. Він не усуває автоматично загрозу нападу, примус або безкарність. Дані про міжгруповий контакт не можна переносити без додаткових доказів на кожну програму запобігання насильству. Pettigrew & Tropp, 2006; Paluck et al., 2021. Чи можна визначити дилему за однією подією? Здебільшого потрібна послідовність подій і дані про рішення обох сторін. Один блокпост, заява про загрозу або конфліктний інцидент не доводять наявність самопідсилюваної спіралі. Важливо з'ясувати, чи діяли актори оборонно, що їм було відомо та як вони пояснювали наступні кроки. Висновок Дилема безпеки між конфліктуючими групами пояснює, як непевність щодо намірів, захисні засоби подвійного призначення й відсутність надійних гарантій можуть перетворювати оборонні дії на спіраль взаємної небезпеки. Для її розуміння необхідно поєднувати психологічний аналіз страху та сприйняття загроз із дослідженням інституцій, історії насильства та відповідальності. Дієві рішення мають забезпечувати реальний захист, перевірюваність дій і права постраждалих. Tang, 2011. Пов’язані статті Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — основи аналізу групових суперечностей. Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — джерела очікувань небезпеки. Цикли відплати та взаємної помсти між групами — динаміка відповідей на насильство. Колективний страх під час конфлікту — емоційний вимір групової безпеки. Теорія міжгрупового контакту — механізми й межі діалогу та контакту. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — місце теми в психології миру. Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали Джерела Jervis, R. (1978). Cooperation under the Security Dilemma. World Politics, 30(2), 167–214. https://doi.org/10.2307/2009958. Lake, D. A., & Rothchild, D. (1996). Containing Fear: The Origins and Management of Ethnic Conflict. International Security, 21(2), 41–75. https://doi.org/10.2307/2539070. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice Reduction: Progress and Challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A Meta-Analytic Test of Intergroup Contact Theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Posen, B. R. (1993). The Security Dilemma and Ethnic Conflict. Survival, 35(1), 27–47. https://doi.org/10.1080/00396339308442672. Riek, B. M., Mania, E. W., & Gaertner, S. L. (2006). Intergroup Threat and Outgroup Attitudes: A Meta-Analytic Review. Personality and Social Psychology Review, 10(4), 336–353. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1004_4. Schutte, S., Ruhe, C., & Sahoo, N. (2023). How Fear of Violence Drives Intergroup Conflict: Evidence from a Panel Survey in India. Terrorism and Political Violence, 35(2), 229–247. https://doi.org/10.1080/09546553.2021.1903439. Tang, S. (2009). The Security Dilemma: A Conceptual Analysis. Security Studies, 18(3), 587–623. https://doi.org/10.1080/09636410903133050. Tang, S. (2011). The Security Dilemma and Ethnic Conflict: Toward a Dynamic and Integrative Theory of Ethnic Conflict. Review of International Studies, 37(2), 511–536. https://doi.org/10.1017/S0260210510000616. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3958976. Walter, B. F. (1997). The Critical Barrier to Civil War Settlement. International Organization, 51(3), 335–364. https://doi.org/10.1162/002081897550384.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Уявний та опосередкований міжгруповий контакт — це способи змінювати ставлення до представників іншої соціальної групи без обов’язкової особистої зустрічі. Людина може подумки відтворити доброзичливу взаємодію, дізнатися про дружбу людей із різних груп, спостерігати їхню співпрацю або побачити змістовний міжгруповий зв’язок у медіа. Ці підходи досліджують насамперед як можливість зменшення упереджень, міжгрупової тривоги та соціальної дистанції, а також як підготовку до майбутнього добровільного контакту. Метааналіз Майлз і Кріспа, метааналіз Чжоу та співавторів і метааналіз цифрового контакту показують статистично помітні, переважно невеликі або помірні позитивні зміни, хоча величина результатів залежить від способу контакту, груп, якості взаємодії та вимірюваного наслідку. Для психології миру центральне питання полягає в тому, за яких умов такий досвід стає містком до безпечніших міжгрупових відносин, а за яких формує лише короткочасне враження. Зменшення негативних оцінок у дослідницькому опитувальнику саме по собі не означає припинення насильства, усунення дискримінації, відновлення довіри чи досягнення справедливості. Огляд Аль-Рамії та Г'юстона розглядає контакт у ширшому контексті конфліктів, а метааналіз Шум та співавторів ставить окреме питання про його наслідки для колективних дій груп, які зазнають нерівності. Що означають уявний і опосередкований міжгруповий контакт Уявний міжгруповий контакт — це спрямоване уявлення особистої взаємодії з представником іншої групи. У типовій дослідницькій процедурі учасникові пропонують уявити конкретну, реалістичну та позитивну розмову або спільну діяльність. Після цього вимірюють емоції, установки, готовність до спілкування та інколи подальшу поведінку. Теоретичну основу й дослідницький підхід описали Крісп і Тернер, а ширший огляд практичних процедур підготували Крісп та співавтори. Опосередкований міжгруповий контакт — ширша категорія досвіду, за якого інформація про іншу групу або її взаємини з власною групою надходить через третіх осіб, спостереження, історії, мистецькі твори, засоби масової комунікації чи цифрові середовища. У науковій літературі розрізняють розширений, спостережуваний, парасоціальний і деякі цифрові різновиди. Поняття перетинаються, але позначають різні механізми: знання про чужу дружбу відрізняється від перегляду такої дружби на екрані, а реальна розмова через відеозв'язок є безпосереднім контактом у цифровому середовищі. Ці розрізнення підтримують огляд непрямого контакту та систематичний огляд Дол та співавторів. Усі ці підходи належать до соціальної психології міжгрупових відносин. Вони досліджують зміну ставлення та поведінки щодо соціальних категорій, зокрема етнічних, релігійних, вікових і груп людей з інвалідністю. Конкретна програма має власну мету й наукові межі. Загальну теорію особистого контакту докладно розкриває стаття «Теорія міжгрупового контакту»; тут увага зосереджена на досвіді без особистої зустрічі й порівнянні доказів його ефективності. Уявний контакт Людина уявляє, як знайомиться, співпрацює або розмовляє з представником іншої групи. Зміст сценарію важливий: дослідники прагнуть, щоб взаємодія була правдоподібною, доброзичливою та достатньо конкретною. Сама команда «подумайте про іншу групу» не відтворює повної експериментальної процедури позитивного уявного контакту. Позитивний сценарій може зробити майбутню зустріч психологічно передбачуванішою, що узгоджується з теоретичною моделлю Кріспа і Тернера. Розширений контакт через міжгрупову дружбу Людина знає, що хтось із її групи дружить із представником іншої групи. Її власного знайомства із цією людиною може взагалі не бути. Прикладом є учень, який дізнається про дружбу свого однокласника з дитиною з іншої спільноти. Результат пов'язують із соціальними нормами, очікуваною прийнятністю контакту та зниженням тривоги. Метааналіз Чжоу та співавторів спеціально відокремив зв'язок розширеного контакту зі ставленням від внеску власної міжгрупової дружби. Спостережуваний контакт Спостережуваний, або вікарний, контакт виникає, коли людина бачить взаємодію представника своєї групи з представником іншої. У сюжеті це може бути спільне розв'язання завдання, взаємодопомога або дружба. Ключовим є спостереження за тим, як взаємодія відбувається, а не лише отримання повідомлення, що міжгрупова дружба існує. Мацціотта, Муммендей і Райт пов'язали такий формат із соціальним навчанням і формуванням готовності до власних зустрічей. Парасоціальний та медіаопосередкований контакт Глядач може емоційно залучатися до історії персонажа з іншої групи, хоча персонаж не знає про існування глядача. Парасоціальний контакт досліджує наслідки такого одностороннього зв'язку, а медіаопосередкований контакт охоплює ширшу дію сюжетів, документальних матеріалів і художніх творів. Шіаппа, Ґреґґ і Г'юз сформулювали парасоціальну гіпотезу контакту. Ефект залежить від змісту оповіді й представлених групових норм; поява персонажа певної групи сама по собі ще не є позитивним контактом. Цифровий контакт: окрема категорія способу взаємодії Цифрове середовище — це канал, а не окремий психологічний механізм. Відеорозмова двох людей з різних груп є прямим міжгруповим спілкуванням на відстані; перегляд історії їхньої дружби — опосередкованим контактом; тренувальна віртуальна сцена може бути симуляцією. У метааналізі Перейри да Кости, Бєрвячонек і Б'янкі прямий цифровий контакт мав сильніший середній зв'язок зі зменшенням упереджень, ніж непрямі цифрові формати. Як розвивалися наукові підходи Початкову доказову основу формували дослідження особистих зустрічей між групами. Петтігрю і Тропп узагальнили 515 досліджень і 713 незалежних вибірок та показали, що міжгруповий контакт загалом пов'язаний зі зменшенням упереджень. Ця робота обґрунтовує дослідження контакту як напрям, але її середні результати не можна механічно переносити на будь-яку вправу з уявою або медійний сюжет. Пізніші дослідники поставили питання, чи можуть люди засвоювати позитивні очікування від чужого досвіду. Розширений контакт використовує відомості про міжгрупову дружбу, спостережуваний — приклад чужої поведінки, а уявний — власне мисленнєве моделювання. Крісп і Тернер систематизували уявний формат, а Мацціотта та співавтори розробили пояснення спостережуваного контакту. Після перших лабораторних результатів увага перейшла до узагальнень, реальних програм, довготривалих вимірювань і ризиків. Леммер і Ваґнер проаналізували програми поза лабораторією; Чжоу та співавтори оцінили два десятиліття робіт про розширений контакт; Перейра да Коста та співавтори дослідили цифрові формати. Новіша література окремо аналізує негативний контакт, владну нерівність, упередження публікацій і те, чи зберігається мотивація до суспільних змін після дружнього міжгрупового досвіду. Психологічні механізми можливого впливу Зменшення тривоги перед майбутньою взаємодією Уявлення конкретної безпечної зустрічі або спостереження за успішним контактом може зробити ситуацію менш невизначеною. Людина отримує мисленнєвий сценарій: як почати розмову, як поводитися, яких реакцій очікувати. Зменшення очікуваної напруги розглядають як один із посередницьких механізмів, що пов'язують контакт і установки. Крісп і Тернер та огляд непрямого контакту описують цей шлях як правдоподібний і емпірично досліджуваний. Тривога перед контактом і обґрунтоване відчуття небезпеки — різні явища. Людина може менше хвилюватися перед звичайною соціальною зустріччю, але за наявності погроз, насильства чи переслідування обережність є реакцією на реальні обставини. Оцінювання безпеки повинне враховувати фактичні загрози, а не трактувати кожне побоювання як упередження, яке слід зменшити. Соціальні норми та очікування схвалення Історія про дружбу представників різних груп може повідомляти: такі взаємини можливі й прийнятні у своєму оточенні. Особливе значення має достовірність соціального сигналу. Якщо відома міжгрупова дружба сприймається як виняток або як постановочна реклама, зміна норми може бути слабшою. Чжоу та співавтори виявили, що зв'язок розширеного контакту зі ставленням зберігався після статистичного відокремлення прямої дружби, а його величина залежала від того, як учасники сприймали контакт. Мисленнєве моделювання та навчання на прикладі Уявний контакт дозволяє випробувати майбутню поведінку у внутрішній репетиції. Спостережуваний контакт надає поведінковий зразок, у якому видно, як люди долають збентеження, співпрацюють і домовляються. За Мацціоттою та співавторами, такі спостереження можуть посилювати намір вступити у власну міжгрупову взаємодію. Однак намір, заявлений у дослідженні, залишається окремим результатом і потребує перевірки реальною поведінкою. Сприйняття іншої людини поза готовою категорією Змістовна розповідь може показувати людину з її особистою історією, цілями, професійним досвідом і суперечностями. Це створює можливість переглянути спрощені уявлення про всю групу. Проте від позитивного ставлення до одного персонажа не завжди відбувається перенесення на ширшу категорію: учасник може оголосити героя «особливим винятком». Тому практичні огляди непрямого контакту підкреслюють значення контексту, впізнаваності групової належності й способу подачі історії. Емоційна залученість та довіра до оповіді У художньому або документальному сюжеті люди стежать за труднощами персонажів, помічають їхню взаємодопомогу та можуть змінювати ставлення до представленої групи. Водночас щирість, різноманітність голосів і достовірність історії визначають, чи сприймається контакт як життєвий досвід. Гіпотеза парасоціального контакту пояснює один можливий механізм, але дослідження конкретного фільму чи серіалу не доводить ефективності всіх медіаформатів. Що показують метааналізи: порівняння доказів Уявний контакт: середній ефект і його межі Метааналіз Майлз і Кріспа 2014 року узагальнив понад 70 досліджень та виявив позитивний середній ефект уявного контакту щодо сукупних показників міжгрупового упередження: d = 0,35. Автори аналізували окремо установки, емоції, наміри й поведінкові показники. Це означає, що спрямована уява в дослідницьких умовах може змінювати реакції на іншу групу, хоча середній ефект не описує гарантовану зміну конкретної людини. Дослідження уявного контакту часто використовують коротку інструкцію, невеликі студентські вибірки та вимірювання відразу після вправи. Через це потрібно відокремлювати моментальну зміну оцінки від стійкої поведінкової зміни. Експеримент Веста дав початкові дані щодо фізіологічної реакції в очікуванні подальшої зустрічі, проте його невелика вибірка не дозволяє робити висновок про універсальний фізіологічний ефект. Розширений контакт: дружба знайомих Метааналіз Чжоу та співавторів 2019 року охопив 115 досліджень і 248 оцінок ефекту. Сукупний зв'язок між розширеним контактом і ставленням до іншої групи становив r = 0,25, а після усунення внеску власної прямої міжгрупової дружби — r = 0,17. Обидві величини відображають невеликий або невеликий-помірний статистичний зв'язок. Кореляційні дані не дозволяють автоматично стверджувати, що саме знання про чужу дружбу спричинило позитивне ставлення: можливий і зворотний вплив. Ці результати важливі для шкіл, громад та організацій із малою кількістю міжгрупових зустрічей. Соціально помітні приклади підтримуваних дружніх стосунків можуть впливати на уявлення про норму навіть серед людей, які безпосередньо не знайомі з представниками іншої групи. Практичне застосування потребує перевірки достовірності прикладів та відмови від створення постановочних історій, які приховують реальні суперечності. Реальні програми поза лабораторією Леммер і Ваґнер у 2015 році розглянули 123 порівняння програм міжгрупового контакту поза лабораторією із 11 371 учасником. Для відкладених результатів щонайменше через місяць було 25 порівнянь із 1 650 учасниками. Загалом програми, зокрема деякі непрямі, покращували ставлення до етнічних груп, а частина змін зберігалася під час відкладеного вимірювання. Разом із тим ці оцінки охоплюють різні втручання, тривалість, країни й групи. Вони підтримують доцільність подальших випробувань, але не дають підстав прирівнювати коротку вправу з уявою до складної програми взаємодії або до перевіреного результату для будь-якої громади. Цифрові форми: ефект залежить від способу контакту Метааналіз Перейри да Кости, Бєрвячонек і Б'янкі 2024 року включив 88 незалежних вибірок із 9 385 учасниками й оцінив середній ефект цифрового міжгрупового контакту на рівні g = 0,25. Результат узгоджується з невеликим зменшенням упереджень. Прямі цифрові взаємодії у середньому виявилися дієвішими за непрямі формати, а спілкування, опосередковане комп'ютером, — дієвішим за деякі інші цифрові завдання. Термін «цифровий контакт» охоплює технологічно й психологічно неоднорідні практики. Ефекти відеозустрічі, коментарів у соціальній мережі, перегляду персонажа в симуляції та спостереження за дружнім відео не можна ототожнювати. Результати метааналізу корисні для вибору формату, а не для висновку, що сам екран покращує відносини. Систематичні огляди окремих соціальних груп Систематичний огляд Дол, Камерон і Еббот-Сміт 2025 року включив 51 дослідження освітніх та опосередкованих втручань у контексті ставлення до людей з інвалідністю. Автори описали перспективність низки підходів і водночас наголосили на методологічних прогалинах: необхідності кращих контрольних умов, довготривалих вимірювань та участі самих представлених спільнот у проєктуванні програм. Результат однієї тематики не переноситься без додаткових даних на політичний, етнонаціональний або воєнний конфлікт. Чому позитивний сценарій має значення Якість уявної взаємодії впливає на її психологічний зміст. Якщо людина малює в уяві холодну, загрозливу або принизливу розмову, вона репетирує інший досвід, ніж під час правдоподібної доброзичливої зустрічі. Експериментальні дослідження позитивного й нейтрального уявного контакту показали, що недостатньо позитивно організований сценарій у деяких умовах може навіть погіршувати реакції. Звідси випливає вимога перевіряти сприйняту якість вправи, а не лише її формальне проведення. Дослідницький позитивний сценарій має містити обмін досвідом, взаємне слухання, повагу до меж і реалістичний результат взаємодії. Він не повинен вимагати уявляти дружбу з особою, що продовжує погрожувати учасникові, або заперечувати історію насильства. Для постраждалих людей сценарій без реальної безпеки може суперечити досвіду й викликати додаткове напруження. Негативний контакт та небажані наслідки Негативні приклади здатні посилювати упередження Ті самі канали, що поширюють історії співпраці, передають і приклади погроз, приниження та дискримінації. Метааналітичне дослідження Паоліні та співавторів 2024 року засвідчило важливість негативної валентності контакту та обставин вибору взаємодії. Тому просте збільшення кількості міжгрупових історій або цифрових повідомлень не гарантує поліпшення відносин; значення має якість досвіду та його суспільний контекст. Позитивний медіасюжет також може виглядати неправдоподібним, якщо замовчує нерівність і завдану шкоду. Його глядачі можуть сприйняти як вимогу негайно погодитися з чужою позицією. У такому разі розробники програми мають переглянути мету та форму подачі, а також перевірити ризики за допомогою представників груп, яких стосується матеріал. Ризик приглушення вимог справедливості Зниження ворожості не завжди супроводжується кращим усвідомленням нерівності. Метааналіз «іронічних» ефектів міжгрупового контакту виявив невеликі й неоднорідні зв'язки позитивного контакту з нижчим сприйняттям несправедливості та підтримкою колективних дій у груп, які перебувають у несприятливому становищі. Автори підкреслювали наявність альтернативних пояснень. Особливо близький до предмета цієї статті мініметааналіз Шум та співавторів 2025 року: у восьми дослідженнях опосередкований контакт з представниками привілейованої групи мав невеликий негативний зв'язок із колективними діями груп, що зазнавали нерівності. Це попередження для оцінювання програм: доброзичливіші установки можуть співіснувати з послабленням готовності вимагати законних структурних змін. Дизайн має вимірювати обидва типи наслідків. Стереотипізація через один «позитивний» образ Персонаж, створений виключно як взірець покірності або «зручності» для більшості, може відтворювати владну асиметрію. Програма повинна показувати різні досвіди й можливість не погоджуватися, а не пов'язувати прийнятність людини з її готовністю поступатися власними правами. Для оцінювання важливо залучати людей із представлених спільнот, як рекомендують Дол та співавтори. Коли опосередкований контакт доречний, а коли потрібен інший підхід Непрямий формат може бути практично корисним, коли групи географічно віддалені, особиста зустріч складна з організаційних причин, пряме спілкування поки що викликає надмірну невизначеність або для підготовки добровільної зустрічі варто спочатку сформувати реалістичні очікування. У навчальних середовищах це можуть бути досвід спільного читання та обговорення історії, спостереження за співпрацею або обережна вправа з уявою. Леммер і Ваґнер показали, що й поза лабораторією частина непрямих підходів має позитивні результати. Опосередкований контакт слабко придатний як єдина відповідь там, де проблема полягає в інституційній дискримінації, безкарності за насильство, відсутності безпеки, житла чи доступу до послуг. У таких умовах зміна ставлення може стати лише одним із додаткових компонентів роботи, поряд із захистом прав, відновленням гарантій безпеки, справедливим розподілом ресурсів та відповідальними інституційними рішеннями. Чи замінює він особисту зустріч Опосередковані формати здатні зменшувати бар'єри до взаємодії, але реальний контакт за сприятливих умов дає можливість перевіряти взаємні очікування, спільно діяти й розвивати відносини. Дані метааналізу цифрового контакту підтримують відмінність між прямими і непрямими форматами. Послідовність «уявний контакт — особиста зустріч» є можливою логікою програми, проте її результат залежить від безпеки й добровільності кожного етапу. Особисті зустрічі після завданого насильства мають додаткові умови готовності й ризиків. Вони систематизовані в матеріалі «Контакти між групами після насильства: готовність та ризики». Там, де учасники вже готові працювати над процедурою спілкування, доречно звернутися до статті про міжгруповий діалог. Контекст війни Росії проти України Російська агресія проти України створює контекст, у якому психологічні техніки міжгрупового контакту не можуть підміняти міжнародно-правову відповідальність за агресію, злочини та завдану шкоду. Для людей, які пережили насильство, окупацію, втрату дому або переслідування, безпека, права й добровільне рішення щодо будь-якого спілкування мають пріоритет. Прощення, примирення чи готовність вступати в контакт не є критеріями «успішного» психологічного відновлення. Дослідження уявного та непрямого контакту дозволяють розглядати обережні локальні завдання: як підтримувати взаєморозуміння між місцевими мешканцями та внутрішньо переміщеними людьми; як представити різний досвід цивільних, ветеранів і родин військовослужбовців; як створювати інклюзивні історії співпраці в громадах. Для таких завдань потрібне співпроєктування із самими спільнотами, повага до досвіду та незалежне вимірювання результатів. Переносити середні ефекти досліджень упереджень безпосередньо на взаємини між постраждалими від агресії та її виконавцями науково необґрунтовано. У роботі з людьми, які пережили окупацію або примусове переміщення, доречно спочатку оцінити, чи може запропонований сюжет або вправа спричинити небажане нагадування про насильство, підсилити відчуття примусу чи розкрити небезпечні особисті відомості. Безпечний дизайн передбачає право не брати участь, не пояснювати відмову, не розкривати приватний досвід і перервати вправу. Участь представників громади на етапі планування необхідна для розрізнення корисної просвітницької роботи й недоречного тиску на постраждалих. Міжгрупові програми всередині українських громад можуть підтримувати спільну роботу над реальними завданнями, але їм потрібні зв'язки з інституційними рішеннями. Психологічну роль спільної мети окремо пояснено у статті «Спільні цілі в подоланні міжгрупової ворожнечі». Якщо громада переходить до реальної організованої розмови, процес варто планувати за принципами безпечної фасилітації діалогу. Як розробити відповідальну програму 1. Визначити конкретний результат Перед вибором техніки потрібно назвати мету: зменшити соціальну дистанцію, покращити знання про різноманітність досвіду, знизити хвилювання перед добровільним знайомством, посилити повагу до прав іншої групи або перевірити готовність співпрацювати. Кожен результат вимагає власного вимірювання. Формули «створити мир» або «примирити групи» недостатньо для оцінювання короткої інформаційної чи уявної вправи. 2. Обрати формат, що відповідає механізму Для знайомства з нормою міжгрупової дружби може підходити історія розширеного контакту; для вивчення моделі поведінки — спостереження за змістовною співпрацею; для зменшення невизначеності перед звичайною соціальною зустріччю — добровільний позитивний уявний сценарій. Якщо потрібні реальні домовленості, розподіл ресурсів або зміна процедур, потрібні організаційні механізми, яких сам медіасюжет не забезпечує. 3. Перевірити зміст разом із представленою групою Люди, досвід яких показують у сюжеті, мають отримати реальну можливість впливати на мову, образи, контекст і ризики публікації. Належна практика передбачає зрозумілу згоду на використання особистої історії, право обмежувати її поширення та захист конфіденційності. Систематичний огляд Дол та співавторів прямо наголошує на спільному проєктуванні досліджень із людьми, інтересів яких вони стосуються. 4. Провести попередню оцінку безпеки Організатори повинні визначити, чи існують реальні погрози, нерівність можливостей відмовитися, соціальні санкції, ризики розголошення та чи не має сценарій прихованого заклику до прощення. Доречними є зрозуміле пояснення мети, добровільна участь, доступна форма матеріалу, можливість припинити вправу та незалежний механізм повідомлення про шкоду. 5. Відокремити досвід учасника від оцінювання програми Одна вправа може здаватися цікавою і водночас не змінювати міжгрупового ставлення. Для надійної оцінки доцільні порівняльні групи, вимірювання до й після, відкладені повторні оцінки, показники фактичної поведінки та аналіз нерівномірного ефекту в підгрупах. Необхідність довготривалого спостереження підтверджують Леммер і Ваґнер та Дол та співавтори. Як оцінювати ефективність і не переплутати показники Установки — це оцінки іншої групи; міжгрупова тривога — очікуваний емоційний дискомфорт; наміри — заявлена готовність до майбутньої дії; поведінка — спостережувана дія, наприклад добровільна співпраця; структурні зміни — інституційні рішення, правила та реальний доступ до ресурсів і прав. Ці рівні пов'язані, але кожен потребує окремого доказу. Дослідження з порівнянням уявної вправи та нейтрального сценарію можуть перевіряти її найближчий причинний вплив. Опитування про дружбу знайомих зазвичай краще описують зв'язок, а не встановлюють напрям причинності. У цифрових програмах важливо враховувати, хто сам обрав участь і які онлайн-досвіди мав до початку. Метааналіз Чжоу та співавторів і метааналіз цифрового контакту поєднують різні типи досліджень, тому їхні середні оцінки потребують уважної інтерпретації. Добра оцінка додатково перевіряє небажані наслідки: посилення тривоги, погіршення установок після невдалого сценарію, відчуття символічного використання учасників, втрату довіри до організаторів і можливе зниження готовності захищати свої права. Шум та співавтори показують, чому показники колективних дій важливо включати в аналіз, коли програма стосується суспільної нерівності. Для практичних висновків варто подавати величину зміни, її невизначеність, час вимірювання, особливості учасників, використану порівняльну умову та фактичні обмеження дослідження. Позитивний результат однієї пілотної групи є підставою продовжувати перевірку програми, а не оголошувати її універсальним засобом примирення. Поширені запитання Чи достатньо просто уявити добру розмову, щоб зникло упередження? Спрямований позитивний сценарій у середньому може покращувати окремі психологічні показники. Метааналіз Майлз і Кріспа виявив сукупний позитивний ефект, але він описує групове середнє, а не гарантований результат для кожної людини. Важливі конкретність сценарію, його сприйнята якість, подальша поведінка та умови реального життя. Чим уявний контакт відрізняється від візуалізації чи звичайного фантазування? Він використовує психічне уявлення, але має конкретний дослідницький об'єкт: соціальну взаємодію між представниками різних груп і її вплив на установки, емоції чи поведінкові наміри. Тому інструкція задає не просто приємну картинку, а реалістичний міжособистісний обмін. Крісп та співавтори детально розкривають цю відмінність. Чи працюють фільми, книжки та соціальні мережі як міжгруповий контакт? Вони можуть створювати спостережуваний, парасоціальний або інший опосередкований досвід, якщо зміст дозволяє побачити людину й відносини між групами. Однак тип сюжету, його достовірність і позитивна або негативна якість істотно впливають на результат. Гіпотеза парасоціального контакту описує один із механізмів, а цифровий метааналіз засвідчує неоднорідність технологічних форматів. Чи може непрямий контакт погіршити ставлення? Так, насамперед якщо зображено загрозливу взаємодію, а сценарій не враховує реальні побоювання учасника. Дослідження нейтральних і позитивних уявних сценаріїв вказують на можливість небажаного результату; метааналіз негативного контакту розкриває ширші ризики негативного міжгрупового досвіду. Чи означає зменшення упереджень примирення? Ні. Міжгрупове ставлення — лише один психологічний показник. Примирення в постконфліктних суспільствах пов'язане також із безпекою, визнанням шкоди, відповідальністю, відшкодуванням і гарантіями неповторення насильства. Показник короткої вправи не дозволяє встановити досягнення цих цілей. Огляд Аль-Рамії та Г'юстона описує ширший контекст застосування контакту до конфліктів. Чи варто застосовувати ці методи до дітей? Деякі дослідження й програми стосуються дитячих і підліткових груп, але формат необхідно узгоджувати з віком, змістом і правами учасників. Для дітей особливо важливі добровільність, зрозумілі пояснення, захист приватності й недопущення закріплення стереотипів. Огляд Дол та співавторів наголошує на потребі якісніших досліджень і відкладених вимірювань у відповідних освітніх практиках. Чи можна проводити такі вправи під час війни? Лише в межах конкретної безпечної мети, із добровільною участю та оцінкою ризиків. Наприклад, досвід співпраці між групами всередині української громади може бути темою просвітницької історії. Вправа не повинна ставати вимогою до постраждалих уявляти дружбу з представниками сили, що продовжує чинити насильство. Міжгрупові програми мають поважати право на відмову та залишати юридичну відповідальність і захист прав у компетенції відповідних інституцій. Науковий висновок Уявний та опосередкований міжгруповий контакт мають підтверджений потенціал для помірної зміни окремих установок, емоцій і намірів щодо інших соціальних груп. Найповніші узагальнення свідчать про позитивні середні результати уявного контакту, розширеного контакту через міжгрупову дружбу та деяких цифрових форм взаємодії. Водночас висновок про тривалість змін, їхній перехід у реальну поведінку та можливість застосування в умовах насильства залежить від конкретного дизайну й доказів. На практиці ці методи доцільно розглядати як інструменти чітко визначених завдань із вимірюваними результатами, перевіркою безпеки й участю представлених груп. Вони можуть допомагати формувати реалістичні очікування щодо іншої людини та зменшувати соціальну дистанцію. Відновлення прав, відповідальність за насильство, інституційна довіра та справедливість потребують власних рішень і власних критеріїв успіху. Пов’язані статті Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — умови організованої взаємодії, готовність і захист учасників. Спільні цілі в подоланні міжгрупової ворожнечі — як спільне завдання змінює міжгрупові відносини. Фасилітований діалог у громаді: як організувати безпечний процес — практична організація добровільного діалогу. Контакти між групами після насильства: готовність та ризики — межі безпеки й особистої готовності. Теорія міжгрупового контакту — загальні психологічні передумови впливу реального контакту. Психологія миру — ширший предмет миробудування, соціальних відносин і справедливості. Джерела Al Ramiah, A., & Hewstone, M. (2013). Intergroup contact as a tool for reducing, resolving, and preventing intergroup conflict: Evidence, limitations, and potential. American Psychologist, 68(7), 527–542. https://doi.org/10.1037/a0032603 Crisp, R. J., Stathi, S., Turner, R. N., & Husnu, S. (2009). Imagined intergroup contact: Theory, paradigm and practice. Social and Personality Psychology Compass, 3(1), 1–18. https://doi.org/10.1111/j.1751-9004.2008.00155.x Crisp, R. J., & Turner, R. N. (2009). Can imagined interactions produce positive perceptions? Reducing prejudice through simulated social contact. American Psychologist, 64(4), 231–240. https://doi.org/10.1037/a0014718 Dixon, J., et al. (2010). A paradox of integration? Interracial contact, prejudice reduction, and perceptions of racial discrimination. Journal of Social Issues. https://doi.org/10.1111/j.1540-4560.2010.01652.x Dole, R. J., Cameron, L., & Abbot-Smith, K. (2025). Indirect contact and knowledge interventions to improve relations in the disabled–nondisabled intergroup context: A systematic review. Journal of Applied Social Psychology, 55(3), 171–189. https://doi.org/10.1111/jasp.13084 Lemmer, G., & Wagner, U. (2015). Can we really reduce ethnic prejudice outside the lab? A meta-analysis of direct and indirect contact interventions. European Journal of Social Psychology, 45(2), 152–168. https://doi.org/10.1002/ejsp.2079 Mazziotta, A., Mummendey, A., & Wright, S. C. (2011). Vicarious intergroup contact effects: Applying social-cognitive theory to intergroup contact research. Group Processes & Intergroup Relations, 14(2). https://doi.org/10.1177/1368430210390533 Miles, E., & Crisp, R. J. (2014). A meta-analytic test of the imagined contact hypothesis. Group Processes & Intergroup Relations, 17(1). https://doi.org/10.1177/1368430213510573 Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439 Pereira da Costa, L., Bierwiaczonek, K., & Bianchi, M. (2024). Does digital intergroup contact reduce prejudice? A meta-analysis. Cyberpsychology, Behavior, and Social Networking, 27(7), 440–451. https://doi.org/10.1089/cyber.2023.0591 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Schiappa, E., Gregg, P. B., & Hewes, D. E. (2005). The parasocial contact hypothesis. Communication Monographs, 72(1), 92–115. https://doi.org/10.1080/0363775052000342544 Shum, P. L., Mylett, M. L., Levin, Z., Wright, S. C., Mazziotta, A., Droogendyk, L., & Bitacola, L. M. (2025). Indirect contact and collective action among disadvantaged groups: A multi-level mini-meta-analysis. Journal of Community & Applied Social Psychology, 35, e70101. https://doi.org/10.1002/casp.70101 West, K. (2015). Applying imagined contact to improve physiological responses in anticipation of intergroup interactions and the perceived quality of these interactions. Journal of Applied Social Psychology, 45(8), 425–436. https://doi.org/10.1111/jasp.12309 Zhou, S., Page-Gould, E., Aron, A., Moyer, A., & Hewstone, M. (2019). The extended contact hypothesis: A meta-analysis on 20 years of research. Personality and Social Psychology Review, 23(2), 132–160. https://doi.org/10.1177/1088868318762647

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Що таке перехідне правосуддя Перехідне правосуддя — сукупність судових і позасудових процесів, за допомогою яких суспільство та держава реагують на масові порушення прав людини, воєнні злочини й інші тяжкі наслідки організованого насильства. Його завданнями є встановлення правди про порушення, забезпечення відповідальності винних, відшкодування шкоди постраждалим, реформування інституцій та запобігання повторенню насильства. Підхід застосовують у різних обставинах — після авторитарного правління, під час переходу від війни до миру та в умовах триваючих суспільних змін. Цілісне визначення і основні складові сформульовані в матеріалах ООН про перехідне правосуддя та огляді системи ООН. Психологічний вимір перехідного правосуддя досліджує, як встановлення фактів, притягнення до відповідальності, участь постраждалих, репарації та реформи впливають на почуття справедливості, гідність, безпеку, легітимність влади, міжгрупову та інституційну довіру. Юридичне рішення може відновлювати правовий порядок, але його суспільне сприйняття залежить також від зрозумілості процедури, визнання шкоди, доступності засобів захисту і реального виконання рішень. Огляд індивідуальних досліджень підтверджує, що результати перехідного правосуддя відрізняються залежно від контексту, досвіду постраждалих та способу впровадження конкретних заходів (David, 2017). Чому потрібен перехідний підхід Масове насильство руйнує одночасно кілька систем: фізичну безпеку, правові гарантії, повсякденні зв’язки між людьми та впевненість у тому, що інституції здатні захистити права. Кримінальне переслідування конкретних осіб є необхідним компонентом відповідальності, але саме по собі не відповідає на всі запитання постраждалих: що сталося з близькими, чому порушення стали можливими, як буде компенсовано втрати, хто забезпечить доступ до послуг і що зміниться, аби злочини не повторилися. Визнання цих різних потреб лежить в основі комплексного підходу ООН (United Nations, Transitional Justice). З психологічного погляду особливо важливо розрізняти відновлення довіри до процедури, до конкретної установи, до представників інших спільнот і до майбутнього. Ці форми довіри можуть змінюватися незалежно одна від одної. Огляд емпіричних досліджень соціальної згуртованості після збройного конфлікту виявив неоднорідність наслідків для горизонтальної та вертикальної довіри, а також залежність результатів від того, хто вчинив насильство і коли проводили вимірювання (Fiedler, 2023). Основні складові перехідного правосуддя Встановлення правди Розслідування, збереження архівів, документування злочинів, пошук зниклих безвісти та незалежні комісії можуть встановлювати факти, спростовувати заперечення насильства й створювати суспільну основу для визнання постраждалих. Право знати правду має самостійне значення. Водночас публічне свідчення людини потребує її згоди, захисту конфіденційності й оцінювання ризиків, особливо якщо насильство триває. Верховний комісар ООН із прав людини підкреслює права постраждалих, їхню участь та інституційну незалежність механізмів встановлення правди (OHCHR, 2022). Кримінальна відповідальність Розслідування і судове переслідування встановлюють індивідуальну відповідальність відповідно до доказів і права, засвідчують заборону тяжких порушень та обмежують безкарність. Психологічний ефект залежить від доступності правосуддя, незалежності суду, поводження зі свідками, ясності мотивів рішення та того, чи бачать постраждалі послідовну реакцію держави. Експериментальне дослідження в Гватемалі показало, що інформація про судовий процес або програму репарацій підвищувала певні показники довіри до уряду сильніше, ніж інформація про комісію правди; це результат конкретного суспільного контексту, а не загальна ієрархія ефективності (Kitagawa, 2023). Репарації та відшкодування Репарації охоплюють різні форми реагування на шкоду: реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію та гарантії неповторення. Їхня психологічна цінність пов’язана з практичним відновленням можливостей людини, суспільним визнанням порушених прав і підтвердженням того, що відповідальність має наслідки. Символічні форми визнання та матеріальні заходи можуть доповнювати одна одну, але жоден окремий вид виплати не відшкодовує автоматично всі втрати. Відповідні категорії розрізняють рекомендації Комітету ООН з прав людини. Інституційні реформи й гарантії неповторення Зміни правил добору посадовців, незалежний нагляд, доступні процедури скарг, реформа правоохоронних установ і захист свідків створюють перевірювані умови безпеки. Психологічно важлива передбачуваність: люди мають бачити, які правила діють, як реагують на порушення й чи однаково ці правила захищають усіх. Відчуття легітимності державних установ пов’язане зі сприйняттям справедливості процедур і належності влади до правомірного порядку (Tyler, 2006). Пам’ять і публічне визнання Публічне вшанування, музеї, архіви, меморіальні практики та освіта можуть підтримувати пам’ять про постраждалих, збереження документальних свідчень і суспільне засудження насильства. В сучасних підходах ООН поряд із чотирма традиційними складовими спеціально розглядають також пам’ять як окремий вимір. Однак одна меморіальна практика не здатна замінити розслідування, відшкодування або реформи; спосіб репрезентації досвіду різних постраждалих має значення для довіри й відчуття справедливості (OHCHR, 2022). Психологічні механізми: як правосуддя впливає на довіру Визнання реальності насильства та гідності людини Коли офіційні структури визнають факт порушення і право людини на захист, це може зменшувати почуття суспільного заперечення досвіду, підтримувати гідність і створювати умови для відновлення агентності — можливості впливати на власне життя. Водночас постраждалі різняться у своїх уявленнях про справедливість. У якісному дослідженні Джудіт Герман висловлені людьми очікування не вкладалися повністю ані в суто каральну, ані в суто відновну модель (Herman, 2005). Процедурна справедливість Для сприйняття інституції важливий не лише остаточний результат, а й спосіб ухвалення рішення: можливість бути почутим, неупередженість, пояснення, ввічливе й гідне ставлення, прозорість та компетентність. Ці чинники досліджують у психології процедурної справедливості. Огляди легітимності показують, чому справедлива процедура здатна впливати на довіру, але причинний зв’язок між процедурою, добровільним виконанням правил і довготривалою зміною поведінки потребує окремої перевірки в кожному середовищі (Tyler, 2006; Nagin & Telep, 2017). Передбачувана відповідальність Відповідальність стає переконливішою, коли суспільство бачить послідовність між встановленням фактів, правовою оцінкою, рішенням та його виконанням. Вибірковість процедур, непрозорі винятки і затягування відшкодування можуть відтворювати недовіру навіть за формально правильних декларацій. Дослідження сприйняття політик перехідного правосуддя в Гватемалі засвідчило також значення публічного пояснення моральних підстав захисту прав постраждалих (Kitagawa, 2023). Контроль, участь і право відмови Можливість обирати, чи давати свідчення, у якому форматі повідомляти досвід, чи бути присутнім на слуханнях і як отримувати інформацію про справу, впливає на відчуття безпеки та власної дієздатності. Участь має бути змістовною: повідомлення потреб людини без повноважень змінювати процедуру легко стає формальністю. Сучасна наукова розробка репараційних процесів наголошує на участі постраждалих у плануванні, реалізації та оцінюванні відшкодування, хоча даних про найефективніші механізми такої участі ще бракує (Firchow & Laplante, 2026). Види довіри, які потрібно розрізняти Інституційна довіра означає очікування, що суд, орган розслідування, соціальна служба або інший державний орган діятиме компетентно, передбачувано й добросовісно. Міжособистісна довіра стосується конкретних людей; міжгрупова — очікувань щодо представників інших спільнот; суспільна згуртованість додатково охоплює співпрацю та відчуття належності. Низька довіра до окремої установи може бути обґрунтованою відповіддю на її попередню поведінку. Тому метою оцінювання є не максимально високий показник довіри за будь-яких обставин, а відповідність довіри реальним гарантіям і діям інституцій (Fiedler, 2023; Tyler, 2006). Спостереження в післяконфліктних країнах демонструють, що ефекти заходів перехідного правосуддя залежать від їх поєднання. Порівняльне дослідження 24 випадків у 19 країнах виявило конфігурації заходів, асоційовані з вищою суспільною довірою, зокрема комплексніші підходи, що враховують соціальні відносини. Дизайн порівняльного аналізу не дозволяє перетворити ці закономірності на універсальні приписи; тим більше не можна переносити описану в інших країнах роль амністій на міжнародні злочини без правової та етичної оцінки (Fiedler & Mross, 2023). Відповідальність, провина та колективні судження Юридична відповідальність за злочин встановлюється стосовно конкретних осіб і дій за належною процедурою. Психологічні процеси можуть охоплювати колективні емоції, групове ототожнення, почуття загрози й узагальнення провини, але вони не визначають правової відповідальності автоматично. Особливо важливо не переносити провину конкретних виконавців злочинів на кожну людину, віднесену до широкої групи, і водночас не розмивати відповідальність організаторів, командування та учасників протиправних дій. Розрізнення індивідуальної відповідальності й суспільних реакцій відповідає комплексному підходу до правди, відповідальності та неповторення насильства (United Nations, Transitional Justice). Визнання вини і формальне покарання можуть мати різне значення для різних людей. Для одних центральним є вирок, для інших — інформація про зниклого родича, повернення майна, можливість безпечного життя чи публічне визнання порушення. Інтерв’ю з постраждалими показують, що уявлення про справедливість мають складну внутрішню структуру й не зводяться до єдиного бажаного фіналу (Herman, 2005). Перехідне правосуддя, примирення і прощення Примирення може означати зміну суспільних відносин після насильства: зниження загрози, визнання порушень, можливість безпечного співіснування та за певних умов — відновлення співпраці. Прощення є індивідуальним або колективним ставленням до заподіяного, що може формуватися по-різному. Перехідне правосуддя має власні правові та суспільні завдання незалежно від того, чи готова конкретна людина пробачити. Право на безпеку, правду і відшкодування зберігається також у тих, хто не бажає контактувати з кривдниками (OHCHR, 2022). Практики, в яких постраждалі та люди, що завдали шкоди, зустрічаються безпосередньо, становлять лише один із можливих форматів. Їхнє застосування потребує окремої оцінки безпеки, реальної добровільності, асиметрії влади і спроможності учасників припинити процес без санкцій. Перехідне правосуддя не дорівнює програмі спільного діалогу; в умовах триваючих загроз безпечними можуть бути окремі процедури документування, правової допомоги, захисту свідків або репарацій (Macdonald, 2015). Що дослідження показують про ефективність Дані про довіру та легітимність Експериментальні й порівняльні дослідження вказують на потенціал окремих заходів зміцнювати довіру до установ, але ефекти відрізняються за механізмом і середовищем. У дослідженні Гватемали інформація про суди та репарації виявилася впливовішою для політичної довіри за повідомлення про комісію правди. Порівняльне дослідження післяконфліктних суспільств натомість підкреслює значення поєднаних механізмів. Ці результати відповідають різним дослідницьким питанням, а тому їх слід розглядати разом, не ранжуючи методи поза контекстом (Kitagawa, 2023; Fiedler & Mross, 2023). Дані про суспільні зв’язки й психологічне благополуччя Особливо показове кластерне рандомізоване дослідження в Сьєрра-Леоне: програму місцевих зустрічей щодо правди і примирення оцінювали у 200 селах за участю 2383 людей. У громадах, де проходили зустрічі, дослідники виявили більше прощення, ширші соціальні мережі та активнішу участь у спільних справах. Одночасно погіршилися окремі показники психологічного здоров’я, зокрема симптоми тривоги, депресії та посттравматичного стресу; частина ефектів зберігалася протягом подальшого спостереження. Це один конкретний формат програми, проте він переконливо демонструє необхідність одночасно оцінювати суспільні вигоди і психологічні ризики (Cilliers, Dube & Siddiqi, 2016). Систематичний огляд зв’язку між задоволеністю роботою кримінального правосуддя й емоційним відновленням постраждалих знайшов змішані результати та методологічні обмеження. Більш послідовними були зв’язки з позитивними когнітивними оцінками, тоді як припущення про гарантоване емоційне полегшення після участі у провадженні підтверджувалося недостатньо (Kunst, Popelier & Varekamp, 2015). Чому результати різняться Успішність залежить від характеру порушень, часу після насильства, довіри до держави, незалежності інституцій, репрезентативності участі, форми свідчення, поінформованості людей і реального виконання ухвалених рішень. Дослідницькі огляди звертають увагу на розрив між великими нормативними очікуваннями від комісій правди та неоднорідними фактичними наслідками їхньої роботи. Реалістична оцінка потребує знання місцевого досвіду й відмови від припущення, що одна модель однаково діє в кожному суспільстві (Macdonald, 2015; David, 2017). Ризики повторного травмування і вторинної віктимізації Людині можуть зашкодити нав’язлива вимога публічно розповідати пережите, багаторазові допити без координації, неконтрольоване поширення свідчень, публічні зустрічі з кривдниками, непрозоре використання даних або формальна участь без реальних прав. Навіть доброзичлива програма здатна активувати болісні спогади й почуття безсилля. Дослідження участі в правових процедурах та досвід громадських форумів засвідчують необхідність оцінювати такі ризики як самостійний результат, а не як несуттєву ціну досягнення соціальної згуртованості (Herman, 2005; Cilliers et al., 2016). Практичний стандарт захисту передбачає зрозуміле інформування про цілі й наслідки участі, можливість відмовитися, вибір безпечного формату, мінімізацію повторного викладу деталей, захищене зберігання інформації, механізм скарги та доступ до незалежної підтримки. За наявності безпосередньої загрози безпека має передувати публічному формату свідчення. Такі вимоги випливають із орієнтації міжнародних стандартів на права, участь і захист постраждалих; їхня ефективність у конкретній програмі повинна перевірятися (OHCHR, 2022). Перехідне правосуддя в Україні: зміст і межі застосування Для України перехідне правосуддя пов’язане з реагуванням на збройну агресію Російської Федерації, відповідальністю за міжнародні злочини, встановленням долі зниклих, захистом постраждалих, відшкодуванням втрат і відновленням державних гарантій на територіях, які пережили окупацію. Міжнародно-правова відповідальність за агресію й індивідуальна кримінальна відповідальність за конкретні діяння мають свої правові підстави; психологічні моделі міжгрупових конфліктів не змінюють їхнього статусу. Відповідна державна політика повинна виходити з прав постраждалих та гарантій безпеки, а не з вимоги примирення між абстрактно «рівними сторонами» (Мінрозвитку, 2026). 13 липня 2026 року Міністерство розвитку громад та територій України повідомило про перше засідання міжвідомчої робочої групи, яка розпочала підготовку проєкту Концепції перехідного правосуддя. Повідомлення засвідчує етап вироблення державної політики, але саме по собі не означає ухвалення єдиного завершеного закону, який запровадив би всі передбачені механізми (Мінрозвитку, 13.07.2026). Окремий практичний напрям — міжнародний Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України. Його призначення — приймати заяви й докази як частину міжнародного компенсаційного механізму; внесення заяви до Реєстру саме по собі не тотожне остаточному рішенню про виплату. Станом на 30 вересня 2026 року, за офіційним повідомленням Міністерства економіки, відкрито всі 43 категорії заяв. Актуальні умови подання й перелік категорій потрібно перевіряти безпосередньо на державному порталі Дія та в повідомленні Міністерства економіки. Для деокупованих громад психологічна проблема правосуддя часто включає довіру до установ, безпеку співпраці зі слідством, ризик стигматизації, необхідність перевірених фактів і захист людей, які пережили окупацію. Важливо розрізняти добровільну співпрацю, поведінку під примусом, юридично встановлені правопорушення та необґрунтовані підозри, які можуть виникати у громаді. Практичні рішення потребують індивідуального правового аналізу й належної процедури; психологічне узагальнення не є доказом вини. Загальні дослідження довіри після конфліктів підтверджують особливу важливість характеру пережитого насильства та роботи інституцій (Fiedler, 2023). Як планувати безпечні програми та оцінювати результати Планування починають із встановлення конкретної мети: доступ до інформації про долю людей, участь у правосудді, збереження доказів, компенсація, інституційна реформа, відновлення послуг або поліпшення відносин у громаді. Для кожної мети потрібні різні показники. Кількість проведених слухань, виплачених коштів або присутніх учасників показує обсяг роботи, але не доводить автоматичного відновлення довіри, безпеки чи психічного здоров’я (David, 2017; Macdonald, 2015). Результати доцільно вимірювати на кількох рівнях: індивідуальному (безпека, суб’єктивна справедливість, контроль над участю, психологічне благополуччя), інституційному (доступність, рівність процедур, своєчасність рішень, виконання зобов’язань) і громадському (обґрунтована довіра, співпраця, відсутність примусу та повторних порушень). Потрібно відстежувати небажані наслідки, розрив у доступі між різними групами постраждалих та тривалі результати. Наукова основа для такого багаторівневого підходу випливає з досліджень змішаних наслідків примирення й неоднорідних ефектів правосуддя (Cilliers et al., 2016; Kitagawa, 2023). Для перевірки причинного впливу потрібен відповідний дослідницький дизайн: порівнянні групи, вимірювання до і після, облік відбору учасників, альтернативних пояснень та зовнішніх змін у безпековому середовищі. Опитування задоволеності учасників корисне, але окремо не доводить ефективності. Наукова оцінка має враховувати тих, хто не зміг долучитися або відмовився від програми; інакше позитивні висновки можуть відображати лише досвід наймотивованіших чи найбезпечніше розташованих учасників (Kunst et al., 2015; Firchow & Laplante, 2026). Чим перехідне правосуддя відрізняється від суміжних підходів Кримінальне правосуддя встановлює індивідуальну кримінальну відповідальність, тоді як перехідне правосуддя охоплює ширший комплекс правди, відповідальності, репарацій, реформ і неповторення. Відновна справедливість зосереджується на заподіяній шкоді, потребах постраждалих, відповідальності та можливостях виправлення її наслідків; її інструменти можуть перетинатися з окремими заходами перехідного правосуддя. Миробудування має ширший предмет: безпека, інституційні зміни, участь громад і довготривалі відносини. Психотерапія й психосоціальна підтримка мають свої клінічні та соціальні цілі і не замінюють правових рішень (United Nations, Transitional Justice; Macdonald, 2015). Існує також різниця між формальним припиненням насильства, відновленням правового порядку, довірою до установ і примиренням. Кожен із цих результатів потребує власних умов і окремого оцінювання. Жоден із них не можна визначати через обов’язок постраждалої людини мовчати, пробачати або брати участь у публічному діалозі. Правосуддя має залишатися доступним і для людей, які обирають дистанцію, захист приватності або відмову від контакту (OHCHR, 2022). Поширені запитання Чи перехідне правосуддя можливе під час війни? Так. Документування порушень, захист постраждалих, збереження доказів, пошук інформації про зниклих, підготовка репарацій і вдосконалення інституцій можуть здійснюватися під час триваючої війни. Водночас форми публічних слухань, очних зустрічей та примирення залежать від умов безпеки; правова і фактична ситуація визначає межі конкретної процедури (ООН; Мінрозвитку, 2026). Чи означає перехідне правосуддя обов’язкове прощення? Ні. Прощення залишається власним рішенням людини. Механізми правосуддя покликані встановлювати правду, відповідальність, захищати права та виправляти наслідки порушень незалежно від готовності до примирення (OHCHR, 2022). Чи кожне свідчення допомагає психологічному відновленню? Ні. Деяким людям можливість бути почутими важлива, але участь у процедурах може бути складною, а іноді завдавати додаткової шкоди. Дослідження місцевих форумів у Сьєрра-Леоне виявило соціальні позитивні наслідки поряд із погіршенням окремих показників психологічного здоров’я (Cilliers et al., 2016). Чи можуть репарації повернути довіру? Репарації можуть підтримувати довіру завдяки реальному відшкодуванню та визнанню порушень. Ефект залежить від справедливості доступу, виконання зобов’язань, відповідності заходів потребам постраждалих і контексту. Підстав обіцяти однаковий результат усім людям немає (Kitagawa, 2023; Firchow & Laplante, 2026). Чи реєстрація збитків у міжнародному Реєстрі означає призначення компенсації? Ні. Реєстр приймає заяви та докази як частина міжнародного компенсаційного механізму. Питання розгляду вимоги по суті та визначення розміру компенсації належить до наступних процедур механізму; актуальні правила й категорії викладено на порталі Дія. Як зрозуміти, що програма перехідного правосуддя працює? Потрібно окремо оцінювати доступність і чесність процедури, встановлення фактів, виконання рішень, реальне відшкодування, безпеку людей, інституційну довіру, суспільні відносини й можливі негативні психологічні наслідки. Один показник задоволеності або кількості зустрічей не відповідає на всі ці питання (David, 2017; Cilliers et al., 2016). Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки». Пов’язані статті Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — психологічні умови формування довіри між спільнотами; батьківський вузол цієї теми. Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — співвідношення відповідальності, справедливості та відновлення відносин. Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі — безпека, добровільність і реальні умови примирення. Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих — правила безпечної участі у програмах діалогу. Відновна справедливість: психологія відповідальності та відновлення — суміжний підхід до шкоди, потреб постраждалих і відповідальності. Процедурна справедливість: чому важлива чесність процесу — механізм сприйняття інституційної легітимності. Комісії правди: психологічні наслідки свідчень і визнання Визнання завданої шкоди у процесах примирення Репарації та відшкодування шкоди: психологічне значення Джерела Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682. David, R. (2017). What We Know About Transitional Justice: Survey and Experimental Evidence. Political Psychology, 38(S1), 151–177. https://doi.org/10.1111/pops.12395. Fiedler, C. (2023). What Do We Know about How Armed Conflict Affects Social Cohesion? A Review of the Empirical Literature. International Studies Review, 25(3), viad030. https://doi.org/10.1093/isr/viad030. Fiedler, C., & Mross, K. (2023). Dealing With the Past for a Peaceful Future? Analysing the Effect of Transitional Justice Instruments on Trust in Postconflict Societies. International Journal of Transitional Justice, 17(2), 303–321 https://academic.oup.com/ijtj/article/17/2/303/7208893. Firchow, P., & Laplante, L. J. (2026). Advancing Relational Justice through Meaningful Participation in Reparations Processes. In The Cambridge Handbook of Victim Engagement in Transitional Justice (Chapter 18). Cambridge University Press. Видавничий запис. Herman, J. L. (2005). Justice From the Victim’s Perspective. Violence Against Women, 11(5), 571–602. https://doi.org/10.1177/1077801205274450. Kitagawa, R. (2023). From Political Violence to Political Trust? How Transitional Justice Affects Citizen Views of Government. International Studies Quarterly, 67(1), sqad013. https://doi.org/10.1093/isq/sqad013. Kunst, M., Popelier, L., & Varekamp, E. (2015). Victim Satisfaction With the Criminal Justice System and Emotional Recovery: A Systematic and Critical Review of the Literature. Trauma, Violence, & Abuse, 16(3), 336–358. https://doi.org/10.1177/1524838014555034. Macdonald, A. (2015). From the Ground Up: What Does the Evidence Tell Us About Local Experiences of Transitional Justice? Transitional Justice Review, 1(3), Article 4. https://doi.org/10.5206/tjr.2015.1.3.4. Nagin, D. S., & Telep, C. W. (2017). Procedural Justice and Legal Compliance. Annual Review of Law and Social Science, 13, 5–28. https://doi.org/10.1146/annurev-lawsocsci-110316-113310. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights (OHCHR). (2022). Contemporary Perspectives on Transitional Justice Issues. Документ ООН. Tyler, T. R. (2006). Psychological Perspectives on Legitimacy and Legitimation. Annual Review of Psychology, 57, 375–400. https://doi.org/10.1146/annurev.psych.57.102904.190038. United Nations. (б. р.). Transitional Justice. United Nations and the Rule of Law. Матеріал ООН. United Nations Regional Information Centre (UNRIC). (2019). Transitional Justice: Backgrounder. Матеріал ООН. Дія. (2026). Репарації: міжнародний Реєстр збитків. Офіційний державний сервіс. Портал Дія. Міністерство економіки та довкілля України. (2026, 30 вересня). Міжнародний Реєстр збитків відкрив усі категорії заяв: відтепер можна фіксувати повний спектр шкоди, завданої російською агресією. Офіційне повідомлення. Міністерство розвитку громад та територій України. (2026, 13 липня). Мінрозвитку розпочало підготовку Концепції перехідного правосуддя: створено міжвідомчу робочу групу. Офіційне повідомлення.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Колективне приниження — це переживання людьми приниження гідності, знецінення або підлеглого становища своєї групи. Воно виникає, коли події, висловлювання чи суспільні практики сприймаються як несправедливе позбавлення групи поваги, права голосу та здатності впливати на власне життя. Потреба у визнанні в цьому контексті означає прагнення, щоб заподіяну шкоду, людську гідність і право постраждалих визначати свою подальшу долю визнали інші люди, інституції та суспільство. Це центральне питання психології міжгрупових конфліктів, колективних емоцій і справедливості. Приниження здатне поєднувати обурення несправедливістю з відчуттям безсилля. Саме таке поєднання було виявлено в експериментальних дослідженнях міжгрупового приниження: учасники повідомляли про сильне обурення, спрямоване на кривдника, разом із переживанням обмеженого впливу на ситуацію. Водночас психологічні наслідки залежать від реальної небезпеки, політичних можливостей, характеру шкоди, групових норм і способів відновлення прав. Leidner, Sheikh і Ginges (2012); McCauley (2017). Що означає колективне приниження у психології Поняття описує груповий вимір досвіду. Людина може відчувати приниження, коли образили безпосередньо її; коли стала свідком приниження інших членів своєї спільноти; коли довідалася про переслідування, дискримінацію або насильство проти групи, з якою себе ототожнює; або коли суспільний порядок систематично позбавляє цю спільноту голосу й поваги. Отже, особистий досвід, співпереживання своїй групі та оцінка суспільних відносин можуть поєднуватися. У дослідженні Veldhuis та співавторів (2014) спостереження за відкиданням члена своєї групи викликало переживання приниження навіть у тих, кого особисто не відкидали. Це підтверджує можливість опосередкованої групової реакції. Проте ступінь її поширення у конкретному суспільстві потрібно встановлювати дослідженнями, а не припускати, що всі члени спільноти реагують однаково. Колективне приниження є психологічним конструктом, який вивчають у соціальній та політичній психології. Воно не становить окремого клінічного діагнозу. Дослідники вимірюють його через повідомлення про емоції, уявлення про несправедливе ставлення, сприйняття статусу й відповідні поведінкові наміри. Між авторськими підходами залишаються відмінності: одні розглядають приниження як поєднання гніву й сорому, інші вважають ключовими обурення та безсилля, а також оцінку навмисного приниження з боку кривдника. McCauley (2017); Fernández та співавтори (2018). Подія, ставлення і переживання Важливо розрізняти три пов’язані речі. Принизлива дія — це конкретна поведінка чи практика, наприклад публічне висміювання, дискримінаційне приниження статусу або примушування до демонстрації покори. Сприйняття приниження — те, як люди інтерпретують дію з огляду на її наміри, несправедливість, наслідки та попередній досвід. Емоційне переживання — реакція, що може містити образу, гнів, сором, страх, відчай або безсилля. Наявність документально встановленого насильства і юридична відповідальність за нього оцінюються окремо від психологічних реакцій. Таке розрізнення допомагає уникнути двох помилок: заперечення реальної шкоди через відмінності в емоціях людей і встановлення факту конкретного злочину лише за описом переживань. Fernández та співавтори (2018) показали, що в експериментах ворожість кривдника й високий статус кривдника були пов’язані з приниженням через різні процеси оцінювання ситуації. Чим приниження відрізняється від сорому, гніву й образи Гнів часто пов’язаний з оцінкою несправедливості та готовністю протидіяти перешкоді. Сором зазвичай стосується загрози самооцінці або негативної оцінки себе іншими. Приниження поєднує усвідомлення несправедливого ставлення з переживанням знецінення та обмежених можливостей відновити становище. Одна подія може викликати кілька емоцій, тому чіткої взаємовиключної межі між ними немає. У серії досліджень Leidner, Sheikh і Ginges (2012) саме обурення, спрямоване назовні, та відчуття безсилля вирізняли приниження на тлі гніву й сорому. Це результат певних експериментальних умов, а не універсальна формула для кожної культури або ситуації. Огляд McCauley (2017) підкреслює, що досліджень власне міжгрупового приниження було значно менше, ніж теоретичних пояснень його ролі в конфліктах. Образа описує переживання завданої несправедливості або порушення очікуваної поваги. Презирство — негативне ставлення до іншої сторони. Відчуття знецінення може включати будь-яку з цих реакцій, але колективне приниження стосується насамперед гідності та становища групи в суспільних відносинах. Як виникає почуття приниження цілої групи Порушення рівної гідності Люди можуть переживати приниження, коли членство у певній спільноті стає приводом для обмеження прав, демонстративного зневажання, виключення з ухвалення рішень або заперечення людської цінності. Значущими є не лише слова та символи, а й матеріальні умови: безпека, доступ до ресурсів, правосуддя, можливість повернутися додому або підтримувати власну культуру. Сталі нерівності можуть відтворювати переживання знецінення навіть без одного публічного епізоду. Спостереження за приниженням своїх Групова належність дозволяє переживати події, що сталися з іншими, як такі, що загрожують спільній гідності. Виявлений Veldhuis та співавторами (2014) ефект опосередкованого відкидання демонструє, як відчуття приниження поширюється через сприйняття долі своєї групи. Водночас історична пам’ять і колективні оповіді можуть набувати різного значення залежно від родинного досвіду, політичних подій і суспільних інституцій. Асиметрія влади і втрата впливу Приниження особливо пов’язане з ситуаціями, у яких сторона, що зазнала шкоди, відчуває брак можливостей припинити порушення, захистити свої права або домогтися справедливого розгляду. У таких умовах потреба у визнанні часто супроводжується потребою відновити здатність діяти. Модель потреб у примиренні Shnabel і Nadler (2008) описує загрозу відчуттю влади й соціального статусу постраждалої сторони та значення відновлення її суб’єктності. Повторюваність, публічність і заперечення шкоди Публічний характер приниження може створювати додатковий тиск, адже знецінення засвідчують інші. Повторення дискримінації або заперечення вже документованого насильства підтримує відчуття безправності. Коли інституції відмовляються почути постраждалих, сама процедура може сприйматися як нове заперечення їхньої гідності. Водночас ефекти публічного визнання залежать від змісту, правдоподібності та конкретних дій, які за ним стоять. Чому виникає потреба у визнанні Потреба у визнанні охоплює кілька різних вимірів. Перший — засвідчення факту шкоди: суспільство має чути достовірну історію й визнавати, хто постраждав та які права було порушено. Другий — моральне визнання: люди очікують, що кривдне ставлення називатимуть несправедливим, а їхню людську гідність поважатимуть. Третій — практичне визнання: потерпілі прагнуть процедур, ресурсів, правового захисту та впливу на рішення, що визначають їхнє майбутнє. Четвертий — культурне й символічне визнання: суспільні пам’ять, мова та репрезентація мають давати змогу групі описувати власний досвід. У сучасному огляді Shnabel і Ullrich (2026) потреби групової ідентичності розглядаються у зв’язку з вибаченнями, репараціями, відновленням впливу постраждалих та моральним образом сторони, відповідальної за шкоду. Автори одночасно аналізують обмеження моделей, які надто багато покладають на обмін вибаченнями й прощенням. Визнання не зводиться до схвалення будь-яких переконань або політичних вимог, висловлених від імені групи. Можна визнати реальність завданих страждань, право на гідність і справедливість та водночас критично оцінювати фактичні твердження чи пропоновані способи дії. Так само юридичне визнання відповідальності має спиратися на докази й належні процедури, а не на інтенсивність емоційної реакції. Що показують дослідження визнання постраждалих Визнання історичного насильства У чотирьох експериментах Vollhardt, Mazur і Lemahieu (2014) учасники з вірменською та єврейською американською ідентичністю ознайомлювалися з повідомленнями про визнання або заперечення історичних злочинів проти їхніх груп. За умов визнання вони повідомляли про кращий емоційний стан і більшу готовність до примирення порівняно з умовами невизнання. Експерименти встановлюють можливість такого впливу в досліджених групах і матеріалах; вони не доводять, що будь-яке офіційне визнання автоматично поліпшує відносини в кожному суспільстві. Визнання й політичні поступки Hameiri і Nadler (2017) дослідили сприйняття визнання історичної віктимізації в затяжному ізраїльсько-палестинському конфлікті. Два опитування та три польові експерименти показали зв’язки між переконанням, що інша сторона визнає страждання групи, і більшою готовністю до компромісів за умов дослідження. Серед запропонованих пояснювальних механізмів були довіра та зміни незадоволених психологічних потреб. Переносити ці висновки на ситуації триваючої агресії без урахування безпеки, відповідальності та різниці сторін було б методологічною помилкою. Задоволення потреб постраждалих Перші дослідження моделі Shnabel і Nadler (2008) переважно стосувалися міжособистісних ситуацій; наступні експерименти Shnabel та співавторів (2009) перевіряли відповідні припущення у міжгрупових контекстах. Головна ідея полягає у відмінних загрозах: постраждалі прагнуть відновлення впливу та статусу, а представники групи кривдників можуть прагнути відновлення морального образу своєї спільноти. Важливо, що такий опис психологічних потреб не встановлює рівності відповідальності чи однакового становища сторін. Суперечливі та контекстно залежні результати Емпірична база містить і результати, які ускладнюють просту формулу «визнання завжди веде до примирення». Дослідження Білвена, Нарімана і Кенде показало, що сприйняття визнання власної віктимізації з боку кривдника може підвищувати підтримку примирення з іншою постраждалою групою. Водночас один конкретний результат не підтверджує універсального ефекту визнання в усіх суспільствах. Bilven, Nariman і Kende (2024). Отже, визнання однією стороною завданого насильства має цінність саме по собі, але для відновлення відносин можуть бути потрібні додаткові зміни інституцій, поведінки та групових норм. Від приниження до колективної поведінки Захист прав і солідарна дія Переживання знецінення може спонукати людей звертатися до суду, захищати права, об’єднуватися в громадські організації, вимагати офіційного розслідування, демонструвати солідарність або домагатися відновлення участі у суспільному житті. Такі дії мають різний характер і наслідки. Почуття гідності та обурення можуть підтримувати цілком мирні, правозахисні форми мобілізації. Систематичний і наративний огляд Uluğ та співавторів (2026) охопив 156 праць про емоції й колективну дію. Дослідники показали, що зв’язок емоції з поведінкою залежить від політичного режиму, культурних норм, адресата переживання та типу дії. Дослідження власне приниження складають порівняно невелику частину цього корпусу. Тому психологічні реакції на несправедливість не можна прогнозувати за одним емоційним показником. Безсилля, відсторонення і недовіра Іншим можливим наслідком стають уникання контактів, відмова брати участь у громадських процесах, недовіра до інституцій або переконання, що законні способи впливу не працюють. Втрата віри у власну дієвість може посилювати соціальну ізоляцію. Такі реакції потрібно вивчати разом із реальними перешкодами: загрозами, дискримінаційними процедурами, браком доступу до правосуддя та ресурсів. Психологічне пояснення не замінює аналізу цих структурних умов. Коли зростає ризик насильницької відповіді Опис приниження як можливого чинника насильницької мобілізації потребує особливої точності. McCauley (2017) розглядав роль приниження в асиметричних конфліктах як теоретично важливу, проте зазначав брак безпосередніх досліджень. У двохвильовому дослідженні за умов конкретного загострення конфлікту взаємозв’язок приниження і підтримки насильницьких дій змінювався залежно від обставин. Дослідження 2022 року. Результат свідчить про контекстну залежність, а не про неминучий перехід від приниження до насильства. Насильство спричиняють і підтримують численні чинники: можливості організаторів, ідеологія, групові норми, примус, доступ до зброї, політичні інституції та конкретні рішення людей. Покладання провини за агресію на «образу» або «відчуття приниження» агресора приховує відповідальність за обрані дії. Відчуття несправедливості пояснює емоційний контекст поведінки, а не виправдовує порушення прав інших. Роль лідерів і колективних оповідей Громадські діячі, медіа та політичні лідери можуть інтерпретувати реальну або уявну шкоду як приниження всієї спільноти, визначати винного й пропонувати засоби відповіді. В окремих умовах така мобілізація підтримує солідарність і захист прав; за інших — поширює узагальнені обвинувачення та схвалення шкоди стороннім людям. Ранні праці Lindner (2002) описували цикли приниження й можливу роль політичних посередників у їх посиленні. Ці пояснення належать переважно до концептуального аналізу та історичних інтерпретацій, тож конкретні причинні твердження слід перевіряти окремо. Як визнання пов’язане з гідністю, справедливістю та відповідальністю Визнання становить одну складову справедливості. Публічне засвідчення факту злочину чи порушення, право постраждалих на участь, відповідальність причетних, відшкодування та інституційні гарантії можуть взаємно підсилюватися. Водночас вибачення без реальних змін не повертає втраченого житла, безпеки або можливостей, а компенсація без гідного ставлення й достовірного розгляду може залишити переживання невизнання. У настановах ООН щодо правосуддя перехідного періоду правосуддя, встановлення істини, відшкодування, інституційні реформи та гарантії неповторення насильства розглядаються як пов’язані напрями роботи. Вони мають служити правам людей, які зазнали порушень. Психологічні дослідження можуть допомогти зрозуміти, як визнання впливає на довіру та відчуття суб’єктності, але не підміняють правових процедур і встановлення фактів. Визнання з боку кривдника Визнання відповідальності може мати вагу тоді, коли воно правдиве, конкретне й супроводжується припиненням шкідливих дій. Формальні фрази без визнання фактичної шкоди, примусове вибачення або пропозиція «забути минуле» іноді сприймаються як подальше знецінення. Дослідження Shnabel і Ullrich (2026) наголошує на можливостях і межах обміну вибаченнями між групами. Визнання державою та інституціями Інституційне визнання може включати належне документування насильства, доступні механізми подання свідчень, прозорі розслідування, повагу до мови та пам’яті постраждалих, рівні адміністративні процедури й участь спільнот у відновленні. Його переконливість визначає відповідність між заявами та практикою. Довіра потребує передбачуваних дій, а зміни суспільних відносин часто тривалі. Визнання всередині самої спільноти Група не є однорідною. Її члени мають різні історії, потреби, політичні погляди та способи осмислення подій. Коли від імені всіх говорить лише один представник, частина людей може знову втратити голос. Справедливий процес повинен забезпечувати можливість участі жінок і чоловіків, людей різного віку, постраждалих меншин, переміщених осіб і людей, які прагнуть залишатися поза публічністю. При цьому мовчання або відмова брати участь мають поважатися. Що означає відновлення гідності на практиці Відновлення здатності впливати Коли постраждалі реально впливають на порядок денний, темп обговорення й рішення, визнання набуває практичної форми. Підхід до примирення, що враховує потребу постраждалої сторони у відновленні сили й соціального становища, підтримують експерименти Shnabel та співавторів (2009). Але участь має зміст лише тоді, коли рішення справді враховують позиції людей та існує можливість відмовитися без втрати допомоги чи прав. Достовірна пам’ять і право на власний голос Свідчення, громадські архіви, меморіальні практики й освіта можуть підтримувати визнання, якщо працюють із перевіреними фактами, дотримуються згоди та захищають учасників. Перетворення свідчення на публічний символ без контролю постраждалої людини може створити додаткове відчуття використання. Право не розповідати свою історію так само важливе, як можливість бути почутим. Матеріальне відновлення та гарантії безпеки Люди оцінюють визнання також за можливістю жити без загрози, отримувати необхідні послуги, захищати майно, доступно звертатися до інституцій і відновлювати зв’язки за власним вибором. Звідси практичний висновок: програми, які працюють тільки з почуттями, залишаючи незмінними небезпечні умови, мають обмежений потенціал. Психологічна підтримка, правовий захист, соціальна політика та безпека потребують узгодженої роботи. Чи завжди потрібно примирення Примирення є можливим наслідком тривалого відновлення відносин, а не автоматичною метою кожної постраждалої людини. Потреба у визнанні може реалізуватися через правосуддя, відшкодування, повернення контролю над життям або суспільне засвідчення правди без особистого контакту з кривдником. Прощення становить окремий добровільний моральний і психологічний процес. Визнання шкоди, припинення небезпеки та справедливість мають значення незалежно від того, чи відбулося прощення. Підходи, що наполягають на симетричному визнанні провини там, де є документоване насильство й асиметрія влади, можуть перекручувати факти. Безпека, свобода згоди, визнання відповідальності й право відмовитися від контакту є передумовами будь-якої етичної взаємодії. Дослідницькі моделі примирення описують можливі психологічні процеси, але не встановлюють морального обов’язку постраждалих до діалогу. Shnabel і Ullrich (2026); ООН. Колективне приниження в контексті російської агресії проти України У російській агресії проти України важливо зберігати відмінність між психологічними переживаннями людей і встановленими фактами міжнародних порушень. Моніторинг Управління Верховного комісара ООН з прав людини (2026) документує наслідки російських ударів по цивільній інфраструктурі, зростання шкоди цивільному населенню та порушення на окупованих територіях. Для людей, які пережили окупацію, примусове переміщення, втрату близьких або житла, питання визнання пов’язане з безпекою, правами, пам’яттю та можливістю визначати власне майбутнє. Міжгрупові психологічні моделі допомагають аналізувати досвід українських громад, вимушено переміщених осіб, ветеранів, родин зниклих і людей з деокупованих територій. Вони не перетворюють агресію на конфлікт рівнозначно відповідальних сторін. Визнання постраждалих в Україні потребує встановлення правди, відповідальності за завдану шкоду, участі людей у рішеннях та гарантій неповторення насильства. У різних громадах пріоритети можуть відрізнятися: комусь першочергово потрібні безпека й житло, комусь — інформація про близьких, визнання документованого порушення або доступ до правосуддя. Публічний дискурс про «швидке примирення» за умов триваючих загроз здатен знецінювати такі потреби. У роботі з громадами варто підтримувати внутрішньосуспільні зв’язки, безпечне співробітництво та захист прав, не примушуючи людей до контакту з представниками сторони, відповідальної за насильство. Висновки про конкретну програму повинні ґрунтуватися на її умовах, оцінюванні ризиків та реальних результатах, а не на загальних гаслах про мир. Як працювати з темою приниження фахівцям, медіаторам та громадам Починати з безпеки й предмета шкоди Перший крок — з’ясувати, які порушення, загрози й потреби справді існують. Якщо триває насильство або особа залежить від кривдника, безпосередня зустріч сторін може погіршити становище постраждалих. До запрошення у спільний простір слід оцінювати фізичну безпеку, тиск, конфіденційність і можливість відкликати згоду. Давати місце різним голосам Участь громади слід організовувати так, щоб зацікавлені люди могли визначати теми, озвучувати потреби та впливати на результати. Залучення однієї групи представників не означає, що вони висловили позицію всіх. Для людей, які не бажають публічності, необхідно передбачати інші способи подання інформації або повну відмову від участі. Називати шкоду конкретно Слова про «непорозуміння» інколи применшують тяжкість насильства. Водночас загальні звинувачення всіх людей за груповою ознакою можуть породжувати нову несправедливість. Краще документувати конкретні дії, обов’язки, порушені права та наявні докази, відрізняючи індивідуальну відповідальність від суспільної пам’яті та інституційного обов’язку відновлювати права. Пов’язувати символічні дії з практичними Публічне визнання, меморіальні заходи й вибачення доцільно співвідносити з доступом до правосуддя, допомогою, відшкодуванням, захистом особистих даних і змінами процедур. Дослідження визнання показують психологічний потенціал символічних повідомлень, але немає підстав уважати їх універсально достатніми. Vollhardt та співавтори (2014); Shnabel і Ullrich (2026). Оцінювати наслідки з часом Коротка позитивна реакція учасників після зустрічі не дорівнює відновленню довіри. Корисно окремо оцінювати добровільність, почуття безпеки, реальну участь, ставлення до інституцій, доступ до допомоги, досвід дискримінації й небажані наслідки. Дані від груп, які не брали участі, можуть допомогти помітити нерівність доступу. Повторне вимірювання показників дозволяє відрізняти тимчасовий ефект від триваліших змін. Як вимірюють колективне приниження та визнання Дослідження використовують анкети про приниження, безсилля, гнів, несправедливість, сприйняття статусу, бажання отримати вибачення, довіру та готовність до різних форм колективної дії. Експерименти змінюють зміст повідомлень про визнання або заперечення шкоди, а потім вимірюють реакції. Польові дослідження аналізують ставлення у природніших суспільних умовах. Кожен метод має переваги та обмеження. Самозвіти чутливі до формулювання запитань, політичного контексту і бажання висловити соціально прийнятну позицію. Експериментальні сценарії допомагають встановлювати причинні зв’язки щодо коротких реакцій, але не завжди відтворюють реальну небезпеку. Опитування в один момент часу не дозволяють самостійно встановити, що саме спричинило поведінку. У дослідженнях з репресивних умов треба враховувати безпеку учасників та можливість, що люди приховують справжні думки. Ayanian та співавтори (2025); Uluğ та співавтори (2026). Наукові обмеження та відкриті питання Порівняно з гнівом, страхом і ширшими процесами міжгрупових конфліктів, приниження має менш однорідну емпіричну традицію. Залишаються питання про те, які його складові однаково працюють в різних культурах, наскільки добре індивідуальні експерименти описують колективну поведінку, за яких умов символічне визнання змінює інституційну довіру, чи довго зберігаються позитивні ефекти та коли визнання може посилювати відчуття постійної віктимізації. Особливо важливий висновок новітніх оглядів: емоції не визначають однозначного сценарію дій, а результати програм не слід переносити між відмінними конфліктами без перевірки умов. Uluğ та співавтори (2026); Shnabel і Ullrich (2026). Для України потрібні дослідження, що враховують триваюче насильство, переміщення людей, характер окупації, права постраждалих і неоднаковий досвід громад. Поширені запитання Чи можуть люди відчувати колективне приниження, якщо самі не зазнали нападу? Так. Дослідження опосередкованого групового відкидання показують, що спостереження за приниженням інших членів своєї спільноти здатне викликати власну емоційну реакцію. Інтенсивність і наслідки залежать від ототожнення з групою, змісту події та обставин. Veldhuis та співавтори (2014). Чи однаково приниження переживають усі члени народу або громади? Ні. У людей різні біографії, можливості, джерела інформації та способи реагування. Спільна ідентичність створює можливість групової емоції, але висновки про конкретну особу потребують її власних слів і контексту. Не існує психологічної підстави приписувати всьому населенню єдине почуття. Чим потреба у визнанні відрізняється від бажання помсти? Визнання стосується підтвердження правди, людської гідності, відповідальності та відновлення впливу. Помста спрямована на заподіяння відповідної шкоди, і це окрема поведінкова мета. Люди можуть вимагати справедливості й визнання, обираючи правові та мирні шляхи, без прагнення помсти. Емоція приниження сама по собі не дозволяє прогнозувати насильницький намір. Чи допомагає офіційне вибачення відновити довіру? Іноді воно позитивно впливає на ставлення та готовність до відновлення відносин, як показують експерименти щодо історичної віктимізації. Його значення визначають правдивість, обставини, відповідальність і наступні дії. Самого вибачення замало, якщо триває шкода, бракує безпеки або постраждалі не мають доступу до правосуддя. Vollhardt та співавтори (2014); Shnabel і Ullrich (2026). Чи повинні постраждалі пробачити, щоб їхнє страждання було визнане? Визнання шкоди та прав постраждалих має самостійну цінність. Прощення є особистим добровільним рішенням. Доступ до правосуддя, відшкодування та безпеки не може залежати від готовності людини пробачити або зустрічатися з кривдником. Чи можна зняти колективне приниження одним діалогом? Діалог може допомогти почути різні позиції за належних умов, але результат залежить від безпеки, добровільності, влади сторін та конкретних змін після зустрічі. Якщо порушення тривають, першочерговими залишаються захист людей і припинення шкоди. Ефективність програм треба перевіряти за результатами, важливими для самих постраждалих. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія». Пов’язані статті • Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія — батьківська стаття про групові емоції. • Гнів та обурення між групами: вплив на рішення і дії — механізми колективного обурення. • Міжгрупова емпатія: можливості, межі та вибірковість — емпатія, її вибірковість і безпечні умови взаємодії. • Конкурентна віктимність: змагання груп за визнання страждання — суперництво за суспільне визнання шкоди. • Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — ширший контекст конфліктної взаємодії. • Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — наукові рамки миробудування. Джерела • Ayanian, A. H., Adra, A., Zeineddine, F. B., Saab, R., Vollhardt, J. R., & Tausch, N. (2025). Collective Action Under Repressive Conditions: Integration of Individual, Group, and Structural Level Research, Recommendations, and Reflections. Social Issues and Policy Review, 19(1), e70000. https://doi.org/10.1111/sipr.70000. • Bilven, B., Nariman, H. S., & Kende, A. (2025). Perception of perpetrators’ acknowledgement of victimhood increases rather than decreases support for reconciliation with another victim group. Dynamics of Asymmetric Conflict, 18(2), 175–191. https://doi.org/10.1080/17467586.2024.2407924. • Fernández, S., Halperin, E., Gaviria, E., Agudo, R., & Saguy, T. (2018). Understanding the role of the perpetrator in triggering humiliation: The effects of hostility and status. Journal of Experimental Social Psychology, 76, 1–11. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2017.12.001. • Fink, O., Leshem, O. A., & Halperin, E. (2022). Oppression and resistance: Uncovering the relations between anger, humiliation and violent collective action in asymmetric intergroup conflict. Dynamics of Asymmetric Conflict, 15(3), 210–223. https://doi.org/10.1080/17467586.2022.2112408. • Hameiri, B., & Nadler, A. (2017). Looking Backward to Move Forward: Effects of Acknowledgment of Victimhood on Readiness to Compromise for Peace in the Protracted Israeli–Palestinian Conflict. Personality and Social Psychology Bulletin, 43(4). https://doi.org/10.1177/0146167216689064. • Leidner, B., Sheikh, H., & Ginges, J. (2012). Affective Dimensions of Intergroup Humiliation. PLOS ONE, 7(9), e46375. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0046375. • Lindner, E. G. (2002). Healing the Cycles of Humiliation: How to Attend to the Emotional Aspects of “Unsolvable” Conflicts and the Use of “Humiliation Entrepreneurship”. Peace and Conflict: Journal of Peace Psychology, 8(2), 125–138. https://doi.org/10.1207/S15327949PAC0802_02. • McCauley, C. (2017). Toward a psychology of humiliation in asymmetric conflict. American Psychologist, 72(3), 255–265. https://doi.org/10.1037/amp0000063. • Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116. • Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: the needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin. https://doi.org/10.1177/0146167209336610. • Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity Needs in Intergroup Relations: Between the Age of Apology and Victimhood Culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840. • Uluğ, Ö. M., Solak, N., Acar, Y. G., Chayinska, M., Thomas, E. F., & Tausch, N. (2026). The Affect, Context, and Target (ACT) Framework: A systematic and narrative review of emotions and collective action across democratic-authoritarian regimes and tight-loose cultures. Political Psychology, 47(3), e70139. https://doi.org/10.1111/pops.70139. • United Nations. (2023). Guidance Note of the Secretary-General: Transitional Justice — A Strategic Tool for People, Prevention and Peace. https://www.un.org/ruleoflaw/en/thematic-areas/human-rights/transitional-justice-2. • United Nations Human Rights Monitoring Mission in Ukraine. (2026). UN report details increase in civilian deaths amid systematic strikes on energy facilities (29 June 2026). https://ukraine.ohchr.org/en/UN-report-details-increase-in-civilian-deaths-amid-systematic-strikes-on-energy-facilities. • Veldhuis, T. M., Gordijn, E. H., Veenstra, R., & Lindenberg, S. (2014). Vicarious Group-Based Rejection: Creating a Potentially Dangerous Mix of Humiliation, Powerlessness, and Anger. PLOS ONE, 9(4), e95421. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0095421. • Vollhardt, J. R., Mazur, L. B., & Lemahieu, M. (2014). Acknowledgment after mass violence: Effects on psychological well-being and intergroup relations. Group Processes & Intergroup Relations, 17(3), 306–323. https://doi.org/10.1177/1368430213517270.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Кола діалогу між групами — це організовані зустрічі, під час яких люди з різних спільнот послідовно висловлюють власний досвід, слухають інших і спільно досліджують суперечності за допомогою погоджених правил та ведучого процесу. Формат передбачає розмову по колу, приблизно рівний доступ до слова, чіткі межі безпеки й можливість говорити про складні питання без вимоги негайно досягти згоди. Його використовують у громадах, освітніх закладах, організаціях та програмах відновлення суспільних зв’язків. Найважливіше питання щодо таких зустрічей — за яких обставин коло створює умови для зміни ставлень і співпраці, а коли збільшує ризики для учасників. Наукові огляди міжгрупового діалогу свідчать про перспективні результати для навчання, розуміння іншої позиції та комунікативних навичок, водночас різні програми мають неоднакові методи, тривалість і якість оцінювання. Огляд Дессел і Роґґе та аналіз Френтелл і співавторів не дають підстав вважати будь-яке коло гарантованим засобом примирення. Що таке коло діалогу і яку проблему воно вирішує Форма кола означає, що всі учасники бачать одне одного і працюють у спільному просторі. Процедура зазвичай містить вступне погодження правил, послідовні раунди висловлювання, уточнення почутого, обговорення розбіжностей, підсумки та визначення наступних кроків. Ведучий стежить за черговістю й умовами участі, а зміст позицій належить самим людям. Наявність стільців, розташованих колом, сама по собі ще не створює діалогу. Міжгрупова спрямованість з’являється тоді, коли учасники належать до спільнот із різним досвідом, статусом, інтересами чи взаємними стереотипами: місцеві жителі й новоприбулі родини, представники різних професійних груп, мешканці сусідніх громад або групи, що сперечаються про розподіл спільних ресурсів. Метою стає розуміння відносин між групами та пошук умов співіснування і співпраці. Загальну архітектуру процесу розкриває стаття «Міжгруповий діалог». Кола можуть мати освітню, діалогову, консультативну або відновну мету. У першому випадку учасники вивчають різні погляди; у другому — працюють із недовірою та взаємним сприйняттям; у третьому — намагаються сформулювати рекомендації для спільної проблеми; у четвертому — обговорюють завдану шкоду, відповідальність і можливі кроки відновлення. Ці цілі потрібно розрізняти на етапі запрошення, щоб жодна людина не погоджувалася на один процес, а опинилася в іншому. Науковий статус і походження підходу Сучасні діалогові кола поєднують різні практичні традиції: громадські обговорення, фасилітацію складних розмов, структурований міжгруповий діалог і відновні процедури. Окремі формати пов’язані з практиками корінних спільнот; їхня історія й культурне значення потребують коректної атрибуції. Поняття кола використовується різними організаціями, тому воно означає сімейство споріднених процедур, а не єдиний стандартизований метод із незмінним протоколом. Доказову основу слід шукати на кількох рівнях. Дослідження міжгрупового контакту перевіряють зміни упереджень у різних формах взаємодії. Дослідження діалогу аналізують спеціально організовані зустрічі між групами. Огляди відновних кіл переважно стосуються конкретних установ, зокрема шкіл. Висновок про користь контакту не дорівнює доказу, що саме колова розсадка, предмет для передавання слова або певний ритуал спричинив поліпшення. Дессел і Роґґе підкреслюють труднощі зіставлення різних діалогових програм, а Відаль-Марті й Курто-Реверте узагальнюють особливості саме шкільних відновних кіл. Відмінність від медіації, переговорів і психотерапевтичної групи Медіація зазвичай спрямована на опрацювання конкретного спору за участю нейтрального щодо результату посередника. Переговори зосереджені на узгодженні інтересів і рішень уповноваженими сторонами. Коло діалогу може завершитися без угоди, якщо вдалося точніше визначити проблеми, потреби та межі співпраці. Воно також не є лікувальною групою: учасники не проходять клінічної оцінки, ведучий не виконує функцій психотерапевта, а запит на психологічну допомогу потребує відповідного фахового маршруту. Відновне коло має окрему логіку, коли присутні встановлена шкода, потреби постраждалих та питання відповідальності. У такій ситуації процес повинен поважати права постраждалих, оцінювати ризик тиску й чітко визначати, хто має право ухвалювати рішення. Докладніше — «Відновна справедливість» та «Справедливість і примирення після насильства». Чому кола іноді допомагають: психологічні механізми Можливість бути почутими Коли людина може завершити розповідь без негайного заперечення, вона отримує досвід процедурного визнання: її участь має значення для спільного простору. Іншим стає простіше помітити складніший людський досвід за груповою назвою. В експериментах Брюно й Сакса асиметрична можливість говорити та бути почутим впливала на ставлення в міжгрупових контактах. Це дослідження підтримує значення слухання як механізму, проте не перевіряє універсальної ефективності громадських кіл. Зниження міжгрупової тривоги Зустріч із представниками іншої групи може супроводжуватися очікуванням осуду, приниження чи втрати контролю. Передбачувані правила, можливість відмовитися від відповіді та поважне ведення зменшують частину невизначеності. У метааналітичній роботі Петтіґрю і Тропп зменшення тривоги та посилення емпатії описано як механізми, що частково пов’язують контакт зі зміною упереджень. Наскільки ці механізми спрацюють у конкретному колі, визначають його склад, тема й безпека. Уточнення уявлень замість взаємного приписування мотивів У міжгруповому конфлікті люди часто сприймають одну історію як типову для всіх представників іншої сторони. Коли учасники можуть ставити запитання й розрізняти факти, припущення та особисті переживання, розмова іноді коригує такі узагальнення. Водночас окремий прихильний співрозмовник не представляє всю групу, а хороша особиста зустріч не гарантує змін поза кімнатою. Метааналіз Петтіґрю і Тропп підтримує загальну можливість зменшення упереджень через контакт, але контекст і механізми перенесення мають значення. Норми слухання і взаємної відповідальності Процедура з послідовними раундами допомагає обмежити монополізацію розмови. Люди можуть навчитися перефразовувати почуте, уточнювати значення сказаного, говорити від свого імені та розрізняти критичну оцінку дій і знецінення особистості. У добре організованому процесі ці навички можуть переходити до подальших зустрічей, однак довгострокове перенесення потрібно вимірювати окремо. Огляд Френтелл та співавторів показує, що програми й показники результативності різняться. Що можуть дати кола різним групам Зміна якості розмови Найближчий до процедури результат — те, що кожний учасник дістав можливість висловитися, а група змогла назвати розбіжності без приниження. Це реалістична мета для однієї зустрічі. Також можна оцінити, наскільки люди зрозуміли позиції інших, які питання залишилися спірними і чи погодили наступні безпечні кроки. Участь у розмові не слід плутати зі зміною глибоких політичних або моральних переконань. Поява обмеженої практичної співпраці Після обговорення інколи виникають конкретні домовленості: публікувати зрозумілі критерії допомоги, змінити порядок користування громадським приміщенням, створити окремі канали звернення або перевірити доступність послуг. Для стійкого результату потрібні ресурси, відповідальні виконавці, строки та інституційні рішення. Тему переходу від розмови до справи розкриває «Мирна співпраця між групами». Відчуття залученості до життя громади Для груп, чиї інтереси раніше не враховувалися, прозорий діалог може означати появу доступу до місцевого обговорення. Водночас символічне запрошення без впливу на рішення може погіршити довіру. Тому ведучому важливо ще до початку пояснити, що група справді може змінити, які рішення ухвалюватимуть інші органи і як учасники отримають відповідь після зустрічі. Це принцип процедурної справедливості, а не обіцянка однакового впливу за різних владних позицій. За яких умов контакт працює краще Класичні дослідження контакту розглядають підтримку норм та інституцій, співпрацю, спільні завдання і відносно рівноправне становище учасників у конкретній взаємодії. Великий метааналіз Петтіґрю і Тропп підтверджує середній зв’язок контакту зі зменшенням упереджень у різних умовах, але не пропонує простого рецепта для всіх конфліктів. У колі ці принципи варто трактувати як критерії проєктування, які перевіряють у кожному контексті. Спільна мова правил допомагає, коли вона не примушує приховувати суттєві відмінності. Можливість говорити про різний досвід, доступ до ресурсів, нерівність і завдану шкоду є важливою частиною процесу. Саґуй і співавтори показали, що контакт, зорієнтований лише на подібність, у певних умовах може породжувати оманливе очікування справедливого ставлення й послаблювати готовність вимагати змін. Отже, «гармонійна атмосфера» є слабким критерієм успіху, якщо не з’ясовують питання влади. Як організовано безпечний процес: від підготовки до підсумків 1. Встановлення мети й меж Спочатку організатори визначають конкретне питання. Наприклад, чи може коло допомогти учасникам із двох спільнот обговорити доступ до місцевих послуг, з’ясувати причини напруги або спланувати взаємодію. Потрібно прямо вказати, що зустріч не встановлює юридичну відповідальність, не замінює процедури розгляду скарг та не гарантує спільного рішення. Окремо аналізують, чому людям може бути небезпечно брати участь. 2. Аналіз груп, ризиків і представництва Коло зручне для невеликої групи, тому вибір учасників впливає на те, які голоси прозвучать. Запрошення лише найактивніших або найвпливовіших осіб може відтворити наявну нерівність. Необхідно зважати на доступність простору, вік, мову, інвалідність, гендерні обставини, матеріальні бар’єри, безпечний транспорт і право людей не розкривати особисту інформацію. Представники групи говорять від власного досвіду, якщо інший мандат прямо не встановлений. 3. Добровільність і інформована згода Учасникам завчасно повідомляють теми, формат, склад присутніх, приблизну тривалість, можливе використання записів, межі конфіденційності, право зробити паузу й піти. Відмова не повинна впливати на отримання послуг чи ставлення посадових осіб. Якщо обговорюється насильство, згода має бути особливо конкретною. Розгорнуті правила викладені у «Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих». 4. Підготовчі розмови Перед спільною зустріччю ведучий може окремо поспілкуватися з групами, перевірити очікування, з’ясувати небезпечні теми й узгодити способи реагування на загострення. За високої тривоги іноді доречно почати із зустрічей усередині кожної групи або з опосередкованої комунікації. Такий вибір є професійним судженням, а його ефективність потребує оцінювання; прямий контакт не повинен ставати самоціллю. 5. Відкриття кола і правила Початок містить пояснення мети та правил: говорити від себе; не приписувати всім членам іншої групи однакові наміри; не погрожувати; не вимагати особистих історій; поважати право мовчати; використовувати узгоджений порядок слова. Ведучий також пояснює, які прояви поведінки означатимуть зупинку процесу. Правила однакової черговості не усувають різниці у владі, тому додатковий захист може знадобитися менш захищеним учасникам. 6. Раунди висловлювання й уточнення Перший раунд зазвичай стосується власного досвіду й очікувань. Наступний може допомогти визначити, які твердження були почуті правильно, у чому учасники розходяться і які питання потребують окремого розгляду. Запитання мають бути спрямовані на розуміння: «Що в цій ситуації для вас найважливіше?», «Які обставини ви хочете, щоб інші врахували?», «Що ми поки не з’ясували?». Ведучий уникає нав’язування емоційної відвертості. 7. Реагування на напругу За появи образ, погроз, тиску чи явного перевантаження розмову зупиняють. Можливі пауза, повторне уточнення правил, окрема зустріч із групами або завершення процесу. Не кожне емоційне висловлювання є небезпечним: досвід гніву і незгоди може бути змістовною частиною діалогу. Критичною межею є можливість продовжувати без примусу й небезпечного поводження. 8. Завершення та подальші кроки Наприкінці учасники називають, що їм вдалося прояснити, які питання залишилися відкритими і хто відповідатиме за подальші дії. Результатом може бути протокол запитань, домовленість про другу зустріч, звернення до інституції або рішення завершити процес. Ведучий не оголошує примирення, якщо його не було, й не приписує людям прощення. Практична методика організації ширшого процесу описана у «Фасилітований діалог у громаді». Коли коло може завдати шкоди Асиметрія влади та примусовий консенсус Формальна черговість висловлювання не вирівнює реальних можливостей. Керівник може впливати на працевлаштування, посадова особа — на доступ до послуг, а авторитетний лідер — на репутацію співрозмовника. За таких умов «усі мали однаковий час» не означає, що всі могли говорити вільно. Якщо організатору потрібна наперед визначена згода, коло перетворюється на інструмент легітимації вже ухваленого рішення. Дослідження Саґуй і співавторів показує важливість перевірки того, як гармонійне спілкування співіснує з нерівністю. Повторне переживання насильства Особиста розповідь може виявитися важкою, а публічна реакція — болісною. Особливо високий ризик виникає, якщо постраждалих просять відтворити подробиці насильства перед людьми, які заперечують шкоду, або спонукають простити. У такій ситуації потрібні попередня оцінка ризиків, інформована згода, професійні маршрути підтримки й право припинити участь. Систематичний огляд Гарсії Дурана та колег щодо втручань після насильства показує неоднорідність результатів для психічного благополуччя; позитивні висновки про один контекст не слід поширювати на інший. Виключення тих, кого важко почути Якщо участь вимагає вільного робочого часу, спеціального транспорту або володіння певною мовою, до розмови можуть потрапити переважно люди з більшими ресурсами. Навіть за фізичної присутності людина може не говорити, побоюючись осуду після зустрічі. Організатори мають оцінювати, чи створені механізми доступності, захисту інформації й подальшого зворотного зв’язку з тими, хто залишився поза колом. Хибне враження завершеного конфлікту Теплий тон і спільна фотографія не доводять усунення причин суперечки. Поза кімнатою можуть залишатися нерівний доступ до допомоги, незаконні дії, загрози або відсутність механізмів відповідальності. Коло може бути одним із етапів зміни відносин лише тоді, коли існують реальні канали реагування на виявлені проблеми. Конфліктну чутливість організації детально розглядає окрема стаття. Коли від проведення кола варто відмовитися або відкласти його Спільне коло відкладають, коли існує поточна загроза учасникам; коли одна зі сторін може покарати іншу за висловлювання; коли неможливо забезпечити добровільність; коли збирають людей для публічного виправдання насильства; коли бракує засобів захисту конфіденційної інформації; або коли очікується вирішення юридичних питань поза належною процедурою. Організатори мають право обрати індивідуальні бесіди, консультації із захисниками прав, відкладений контакт чи інший спосіб взаємодії. Під час активного насильства пріоритет мають безпека, захист прав та припинення загроз. Психологічний заклик до діалогу не скасовує потреби розслідувати злочини, визначати відповідальність і гарантувати неповторення. У ситуаціях масового насильства межі таких розмов розглянуто в матеріалі «Діалог після масового насильства». Що відомо про ефективність: розділяємо рівні доказів Дослідження міжгрупового контакту Петтіґрю і Тропп у великому метааналізі виявили загальну тенденцію до зниження упереджень після міжгрупового контакту. Це сильна база для вивчення умов контакту, але кола діалогу становлять лише один із можливих способів організації взаємодії. Не можна автоматично переносити середній результат сотень досліджень на конфлікт, що триває, або на програму з невідомою якістю ведення. Дослідження саме діалогових програм Дессел і Роґґе систематизували дослідження міжгрупового діалогу й звернули увагу на його освітній, міжособистісний та соціальний потенціал разом із методологічними проблемами оцінювання. Френтелл і співавтори узагальнили новіші емпіричні роботи. Різні програми включають різну кількість сесій, склади груп, підготовку ведучих та результати, отже обґрунтований висновок стосується конкретного типу втручання й обраного показника. Дослідження відновних кіл у школах Огляд Відаль-Марті й Курто-Реверте аналізує відновні кола у середній освіті. Такі публікації корисні для опису процедури, норм спілкування і шкільного середовища. Однак освітній заклад має власну дисциплінарну структуру, вікові особливості й адміністративну відповідальність; результати зі школи не можна прямо перетворити на прогноз для зустрічей між політичними спільнотами або громадами після насильства. Дослідження у складних суспільних конфліктах У тривалих конфліктах ефекти психологічних втручань залежать від історії взаємин, соціальних норм, влади, поточної безпеки та можливості колективних змін. Чегайич-Кленсі й Галперін наголошують на переході від ізольованих коротких змін у ставленнях до вивчення життєвого контексту, масштабованості й тривалості наслідків. Потрібні перевірки, чи зберігаються зміни через місяці й чи позначаються на реальній поведінці. Що вважаємо переконливим доказом Окрему участь у колі або позитивну самооцінку після нього слід називати результатом процесу. Причинний ефект можна встановлювати надійніше за наявності порівняльних груп, вимірювання до і після, відстеження учасників, реєстрації небажаних наслідків і врахування тих, хто відмовився або вибув. Ще окреме питання — чи діє програма поза групою учасників і чи зберігається дія за зміни ведучого або громади. Як оцінювати успіх без ілюзії миттєвого примирення Перший рівень оцінювання — якість процесу: чи учасники знали правила, мали вибір, відчували безпеку, могли говорити без приниження, чи ведучий зупиняв порушення. Другий — найближчі результати: розуміння чужої позиції, точність знань, довіра до процедури, сформульовані питання й домовленості. Третій — поведінкові зміни: чи було виконано рішення, чи відновилися безпечні форми співпраці, чи зменшилися скарги, загрози й практична дискримінація. Четвертий рівень — ширші наслідки для громади: сталість змін, залученість інших мешканців, доступ до установ, відсутність посилення нерівності. Дані краще збирати з кількох джерел: анонімні анкети, спостереження за процедурою, окремі інтерв’ю, адміністративні показники та перевірка виконання домовленостей. Українська «Методика оцінювання фасилітованого діалогу» від ОБСЄ пропонує інструменти для якості процесу, початкових результатів та впливу; методика оцінювання не є доказом ефективності всіх програм, до яких її застосують. Показники небажаних наслідків мають таку саму вагу: відчуття примусу, повторна віктимізація, погіршення ставлення до іншої групи, витік інформації, страх санкцій, зменшення довіри до організаторів. Якщо досягнуто спокійної атмосфери ціною замовчування важливих скарг, програма може мати високу оцінку задоволеності й слабкі суспільні результати. ОБСЄ також описувала виклики оцінювання діалогу. Кола діалогу в Україні: застосування без підміни справедливості Для українських громад можливі окремі запити: напруга між внутрішньо переміщеними особами й місцевими мешканцями; розбіжності щодо використання громадського простору; участь ветеранів у місцевих рішеннях; спілкування людей із різним досвідом евакуації, окупації або повернення; узгодження справедливих правил розподілу допомоги. Такі питання потребують конкретного аналізу безпеки й доступу до ресурсів, а не припущення, що всі розходження походять із особистого нерозуміння. Російська агресія проти України має визначені юридичні й політичні виміри відповідальності. Формат внутрішньогромадського діалогу про спільне життя не створює симетрії між агресором і постраждалими, не перекладає відповідальність за злочини на жертв і не перетворює прощення на необхідну умову відновлення громади. Наслідки насильства мають опрацьовуватися із пріоритетом безпеки, права постраждалих на правосуддя та гарантій неповторення. У деокупованих громадах деякі люди можуть уникати публічності через загрози, сором, страх осуду чи питання безпеки. Організатори не повинні заздалегідь трактувати мовчання як небажання примиритися. Допустимі окремі захищені канали звернення, асинхронний зворотний зв’язок або відмова від прямого групового контакту. Психологічну безпеку неможливо забезпечити лише правилами ввічливості за наявності реальних загроз. Хто має вести коло і якою є відповідальність організатора Ведучому потрібні навички фасилітації, роботи з груповою динамікою, аналізу конфлікту, керування часом, зупинки приниження й реагування на ризики. У високочутливих темах важливі знання про добровільність, конфіденційність, наслідки насильства та доступні маршрути підтримки. Організатор відповідає за рамку безпеки, прозорий добір, умови доступності й реалістичне формулювання цілей. Нейтральність ведучого означає неупередженість у наданні можливості висловитися та чесність процедури. Вона не вимагає однаково ставитися до фактів насильства й їх заперечення або залишати без відповіді погрози. Ведучий не визначає історичну правду голосуванням і не ставить знак рівності між правами постраждалих та бажанням уникнути відповідальності. Корисні супервізія, командне ведення у складних випадках і окремі процедури оскарження порушень правил. Поширені помилки під час організації Перша помилка — запрошення без чіткої мети: учасники очікують розв’язати питання допомоги або безпеки, тоді як організатори планують лише взаємне знайомство. Друга — вимога розповісти особисту історію перед незнайомою аудиторією. Третя — плутанина між взаємною повагою і обов’язком погоджуватися. Четверта — відсутність рішень щодо повідомлень про погрози та порушення конфіденційності. П’ята помилка — оцінювання програми тільки кількістю учасників або приємністю завершення. Шоста — запрошення групи з нижчим статусом до спілкування без жодного впливу на подальше рішення. Сьома — обіцянка повного відновлення довіри після однієї зустрічі. Восьма — публікація фотографій і цитат без виразної згоди людей. Попередити ці ризики допомагають незалежний аналіз конфлікту, чітка комунікація і післядіалогове оцінювання. Практичний приклад: напруга навколо доступу до громадських послуг Уявімо громаду, де місцеві мешканці й новоприбулі родини по-різному оцінюють справедливість розподілу місць у позашкільному гуртку. Організатори окремо перевіряють фактичні правила прийому, кількість місць і джерела непорозуміння. Коло проводять лише за наявності добровільного запрошення, безпечного простору та можливості для уповноваженої установи пояснити критерії. На зустрічі люди говорять про наслідки для своїх сімей, уточнюють припущення і формують перелік питань до адміністрації. Добрий безпосередній результат — чітко визначені розбіжності й підтверджений механізм отримання відповіді. Через певний час перевіряють, чи правила стали зрозумілішими, чи змінився порядок розгляду звернень і чи зменшилося відчуття несправедливості. Якщо адміністрація не планує переглядати непрозорі критерії, коло не має представлятися як успішне вирішення проблеми. Цей приклад є моделлю проєктування, а не описом перевіреного дослідження. Запитання, які часто виникають Чи допоможе коло, якщо групи відкрито ворожі? Інколи можливі початкові зміни в розумінні іншої сторони, проте за високої ворожості першочергові умови — відсутність погроз, добровільність, окремий попередній аналіз і підготовлене ведення. Прямий контакт може бути передчасним. Учасників не потрібно збирати разом тільки тому, що діалог вважають бажаною цінністю. Чи повинні всі розповісти свою історію? Ні. Людина сама визначає межі особистого досвіду, яким готова ділитися. Право мовчати, не відповідати на запитання та завершити участь є частиною належного процесу. Особисте свідчення про насильство не повинно перетворюватися на квиток для участі у громадському обговоренні. Чи означає коло, що всі сторони однаково відповідальні? Ні. Рівне право на безпечну участь не встановлює рівну фактичну, моральну чи юридичну відповідальність. Коли існує завдана шкода, її визнання, захист постраждалих і належні процедури відповідальності залишаються самостійними умовами. Чи можна провести одне велике коло для цілої громади? Масова зустріч рідко забезпечує кожному достатній час, а складна тема потребує окремих механізмів участі. Можливі кілька малих груп із прозорим способом узагальнення пропозицій. При цьому важливо не видавати думку невеликого кола за голос усіх мешканців. Скільки часу потрібно для відчутних змін? Універсального терміну немає. Одна зустріч може поліпшити якість розмови й уточнити питання; тривалі зміни довіри, співпраці та громадських правил потребують повторної взаємодії, практичних рішень і спостереження в часі. Кількість проведених кіл сама по собі не доводить сталого впливу. Як дізнатися, що програма не погіршила становища учасників? Ще до початку встановлюють показники ризику, відповідальних за реагування й конфіденційні способи повідомити про небажані події. Після зустрічі потрібен зворотний зв’язок, доступний і тим, хто не бажає звертатися до ведучого особисто. Під час оцінювання враховують думки людей, які припинили участь. Висновок Коло міжгрупового діалогу є способом організувати уважну й структуровану розмову про досвід, розбіжності та можливу співпрацю. Його найпереконливіші найближчі цілі — можливість бути почутими, ясність позицій, зменшення комунікативної напруги і формування перевірюваних наступних кроків. Ширші результати залежать від безпеки, добровільності, реального впливу учасників, якості ведення та інституційного виконання домовленостей. Наукова оцінка таких кіл має відокремлювати загальні результати міжгрупового контакту від перевірок конкретних діалогових програм. Справедливість, відповідальність за насильство, права постраждалих і гарантії неповторення залишаються умовами, які не замінюються дружньою атмосферою зустрічі. Пов’язані статті Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — батьківська тема, що пояснює ширший метод і наукові межі міжгрупового діалогу. Фасилітований діалог у громаді: як організувати безпечний процес — підготовка, правила, ведення і контроль ризиків у громаді. Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих — запобігання примусу та захист особистих меж. Діалог після масового насильства: ризики повторної травматизації — обмеження зустрічей за складного досвіду насильства. Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки — як програми враховують контекст і ризики побічних наслідків. Мирна співпраця між групами: умови та обмеження — перехід від комунікації до практичної взаємодії. Активне слухання в діалозі між конфліктуючими групами Джерела Bruneau, E. G., & Saxe, R. (2012). The power of being heard: The benefits of perspective-giving in the context of intergroup conflict. Journal of Experimental Social Psychology, 48(4), 855–866. DOI Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. Публікація Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. DOI Frantell, K. A., Miles, J. R., & Ruwe, T. (2019). Intergroup dialogue: A review of recent empirical research and its implications for research and practice. Small Group Research, 50(5), 654–695. DOI García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: a systematic review. Conflict and Health, 20, article 69. DOI Організація з безпеки та співробітництва в Європі. (2022). Оцінювання фасилітованого діалогу: підходи, рамки та виклики. Матеріал ОБСЄ Організація з безпеки та співробітництва в Європі. (2026). Методика оцінювання фасилітованого діалогу. Програма підтримки ОБСЄ для України. Офіційна публікація Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. DOI Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. DOI Saguy, T., Tausch, N., Dovidio, J. F., & Pratto, F. (2009). The irony of harmony: Intergroup contact can produce false expectations for equality. Psychological Science, 20(1), 114–121. DOI Vidal-Martí, C., & Curto-Reverte, A. (2025). Los círculos restaurativos en la educación secundaria: una revisión sistemática. Alteridad, 20(1), 129–142. DOI

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Під час міжгрупового конфлікту люди намагаються зрозуміти, хто становить загрозу, які події відбуваються, кому можна довіряти й чого очікувати далі. Коли перевіреної інформації бракує, а наслідки можливих помилок здаються серйозними, особливого значення набувають неофіційні повідомлення. Частина з них допомагає вчасно поставити важливі запитання, частина містить неперевірені припущення, а частина поширює неправдиві твердження й посилює ворожість між спільнотами. Чутки та недовіра можуть утворювати взаємопідсилювальний процес: недостатня довіра до джерел інформації збільшує пошук альтернативних пояснень; тривожні неперевірені повідомлення підвищують відчуття загрози; нова підозра ускладнює прийняття достовірних спростувань. Для пояснення цього процесу потрібні дослідження соціального поширення чуток, психології міжгрупової загрози, помилкових переконань і суспільної згуртованості. Огляд психології чуток і метааналіз міжгрупової загрози дають основу для розуміння різних частин цього механізму. Що таке чутки й недовіра в міжгруповому конфлікті Чутки — це повідомлення про важливі для людей події, наміри чи небезпеки, достовірність яких на момент поширення залишається недостатньо встановленою. У психологічній літературі їх пов'язують із неоднозначністю ситуації, можливою загрозою та спробою колективно надати подіям зрозумілого змісту. Тому чутка визначається способом функціонування інформації в соціальному середовищі, а не автоматичною хибністю її змісту. Повідомлення, яке спочатку було чуткою, після незалежного підтвердження може виявитися правдивим. ДіФонзо і Бордіа, 2007. Міжгрупова недовіра — це очікування, що представники іншої групи, її лідери або пов'язані з нею установи можуть приховувати важливу інформацію, порушувати домовленості, завдавати шкоди чи діяти всупереч інтересам власної спільноти. Вона може стосуватися конкретних перевірених дій, досвіду насильства, історично сформованих відносин або узагальнених припущень про всіх учасників певної категорії. Її аналіз потребує з'ясування фактичного джерела загрози й того, чи переноситься висновок про окремі дії на цілу групу. Психологічно важливо розрізняти обґрунтовану обережність у небезпечному середовищі та поширення непідтверджених звинувачень. Якщо загроза триває, збереження дистанції й вимога доказів можуть бути необхідними для безпеки. Практична робота з чутками не повинна змушувати постраждалих довіряти тим, хто несе відповідальність за насильство. Чутка, помилкова інформація, дезінформація й свідчення Чутка характеризується невстановленим статусом підтвердження. Помилкова інформація — це фактично неправдивий зміст незалежно від намірів поширювача. Дезінформація передбачає свідомий намір ввести аудиторію в оману; такий намір потребує окремого доказування. Свідчення очевидця повідомляє про пережите чи спостережене, але також вимагає дбайливого встановлення часу, місця й обставин. Ці категорії іноді перетинаються, проте мають різні правила перевірки. Огляд механізмів хибних переконань. Невідомий статус повідомлення не є підставою висміювати людину, яка його передала. Утім, він також не дозволяє публічно називати обвинувачення доведеним. Особливу обережність слід застосовувати до інформації про причетність людей до насильства, місцеперебування вразливих осіб, їхню етнічність, переміщення та персональні дані. Чому чутки виникають і поширюються Невизначеність, інформаційні прогалини та потреба передбачення Коли офіційні повідомлення запізнюються, суперечать одне одному або не відповідають на практичне запитання громади, люди шукають пояснення в родинних мережах, сусідських розмовах і цифрових спільнотах. Цей пошук виконує пізнавальну функцію: дозволяє формувати припущення та обговорювати можливі дії. У дослідженні 14 чуток у мережевих обговореннях Бордіа і ДіФонзо описали спільне висування гіпотез, оцінювання свідчень і спроби зменшити невизначеність. Це якісне дослідження соціальної взаємодії, а не оцінка поширеності чуток серед усіх постраждалих від війни. Первинне дослідження. Потреба в негайному рішенні підсилює вагу повідомлень на кшталт «завтра перекриють доступ», «допомогу отримають лише певні люди» або «сусідня група щось приховує». Подібні приклади ілюструють психологічну структуру чутки, а не повідомляють про реальні події. Чим тяжчими уявляються наслідки зволікання, тим складніше відкласти пересилання до перевірки. Тривога, очікування загрози й колективні емоції Неперевірене повідомлення отримує особливу увагу, коли відповідає вже сформованому відчуттю небезпеки. Метааналіз 95 вибірок показав стійкий зв'язок різних форм міжгрупової загрози з негативним ставленням до зовнішньої групи; величина й характер зв'язку залежали від типу загрози та становища групи. Сам метааналіз не вимірював усі види чуток, тому його висновок стосується механізму загрози, який може сприяти їхньому сприйняттю. Рік, Манія і Ґертнер, 2006. У конфлікті страх може поєднуватися з гнівом, обуренням, приниженням або потребою захистити близьких. Важливим стає не лише зміст повідомлення, а й емоційний сигнал: «наші люди в небезпеці». Саме тому нейтральне за формою спростування нерідко виявляється недостатнім, якщо не відповідає на справжнє питання людей про безпеку, доступ до допомоги та справедливість. Належність до групи та довіра до «своїх» В умовах конфлікту джерело повідомлення нерідко оцінюють за належністю до спільноти. Знайомий волонтер, сусід або учасник закритої групи може видаватися переконливішим за установу, якій раніше не довіряли. Такі судження мають соціальне підґрунтя: люди оцінюють не лише доказ, а й наміри мовця, його досвід, ризики для себе та попередню надійність. Теоретичне пояснення групової належності ширше розкрито в матеріалі «Теорія соціальної ідентичності». Проблема загострюється, коли «своїм» автоматично приписують правдивість, а «чужим» — обман. Таке групове сортування послаблює перевірку доказів і дозволяє однаковим фактам отримувати протилежні тлумачення. Водночас підвищена довіра до знайомих може бути раціональною, якщо вони мають підтверджений досвід допомоги й доступ до перевіреної інформації. Вирішальним критерієм залишається фактична надійність повідомлень. Повторення, цифрові платформи та відчуття поширеності Повідомлення, яке людина бачить у кількох чатах, може здаватися незалежно підтвердженим, хоча всі дописи походять з одного початкового джерела. Повторення полегшує впізнавання твердження й іноді створює відчуття знайомої, а отже правдоподібної історії. Огляд психології дезінформації описує роль попередніх переконань, уваги, повторення й труднощів оновлення уявлень. Еккер та співавтори, 2022. У відомому дослідженні поширення історій у мережі «Твіттер» за 2006–2017 роки неправдиві повідомлення в дослідженому середовищі поширювалися далі й швидше за правдиві. Це висновок щодо конкретної платформи, періоду та вибірки; він не дозволяє стверджувати, що кожна чутка в усіх громадах або в будь-якому воєнному каналі поводиться так само. Восуші, Рой та Арал, 2018. Як недовіра підтримує чутки, а чутки змінюють відносини Недовіра до установ і брак пояснень Вертикальна довіра описує відносини людей з установами, владою та організаціями; горизонтальна — відносини між особами й групами. Коли установа не пояснює критерії рішень або постійно змінює повідомлення без виправлень, її інформаційні прогалини можуть заповнюватися припущеннями про приховані мотиви. Натомість чіткі обґрунтування, можливість поставити запитання й видиме виправлення помилок створюють передумови для перевірюваної довіри. Огляд наслідків збройного конфлікту для соціальної згуртованості. Недовіра іноді виникає через реальні порушення, дискримінацію, непрозорий розподіл ресурсів або досвід безкарності. У таких випадках комунікаційна кампанія без зміни практик не усуне причину. Обіцянки, яких не виконують, можуть навіть зробити подальші офіційні пояснення менш переконливими. Узагальнення окремої історії до оцінки цілої спільноти Один неперевірений випадок часто переказують як характеристику всієї групи: «вони завжди…», «їм усім вигідно…». Саме перехід від конкретного повідомлення до колективного звинувачення є небезпечним механізмом ескалації. Він створює соціальну підозру, яка впливає на працевлаштування, отримання допомоги, сусідські контакти, рішення організацій та готовність до співпраці. Міжгруповий конфлікт може підтримуватися через нові взаємні інтерпретації: відмова від контакту через страх сприймається іншими як ворожість, а ворожа інтерпретація породжує нову відмову. У межах кластера цей процес докладніше розглядають статті «Ескалація міжгрупового конфлікту» та «Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози». Зв'язок із відплатою, ізоляцією та дискримінацією Чутка про нібито заплановане насильство може спричиняти захисну мобілізацію, припинення співпраці чи попереджувальні дії. Якщо група сприймає ці дії як доказ ворожих намірів, нова підозра стає матеріалом для наступної історії. Водночас реальна підготовка насильства вимагає конкретних заходів захисту; оцінювати такі сигнали слід за фактами, а не за бажанням будь-що знизити напруження. Коли ймовірна загроза перетворюється на виправдання колективного покарання, психологічний процес переходить у площину відповідальності, прав людини й запобігання насильству. Сусідня стаття «Цикли відплати та взаємної помсти між групами» розкриває цей перехід. Розпалювання ворожості через загальні принизливі характеристики груп докладніше пояснює матеріал «Мова ворожнечі». Які чутки особливо впливають на міжгрупові відносини Чутки про загрозу життю та безпеці До цієї групи належать непідтверджені повідомлення про напади, переслідування, місця небезпеки, можливе примусове переміщення й наміри озброєних учасників. Їхні наслідки можуть бути найсерйознішими, тому реакція має поєднувати оперативну перевірку та захист людей. Позначка «інформацію перевіряють» є корисною лише разом із доступним каналом для реальних попереджень і термінової допомоги. Чутки про ресурси, пільги й несправедливий розподіл Підозри щодо гуманітарної допомоги, житла, компенсацій або доступу до послуг легко пов'язуються з уявленням, що одну групу нібито привілейовано коштом іншої. Важливими стають зрозумілі критерії розподілу, можливість оскарження та захист персональних даних. Перелік отримувачів допомоги не слід публікувати задля заспокоєння сторонніх осіб: відкритість процедури сумісна з конфіденційністю конкретних людей. Чутки про лояльність, співпрацю з агресором і приховані наміри Особливо руйнівними бувають неперевірені твердження, що ціла категорія людей нібито підтримує насильство або працює на користь нападника. Для таких обвинувачень необхідні конкретні докази щодо конкретних дій. Узагальнення за місцем проживання, мовою, досвідом окупації, фактом переміщення чи належністю до громади створює ризик стигматизації постраждалих і помилкових рішень. Це не скасовує юридичної та моральної відповідальності осіб, участь яких у злочинах встановлена відповідними процедурами. Критерій індивідуальної відповідальності дозволяє одночасно захищати безпеку й уникати колективного звинувачення. Чутки про переговори, домовленості та зраду Коли громади не знають мети переговорів або умов рішень, будь-яка зустріч може тлумачитися як таємна домовленість. Організатори мають заздалегідь пояснювати межі повноважень, предмет обговорення, склад учасників і те, як рішення будуть оприлюднені. За умов насильства існують випадки, коли відкриття певних даних загрожує безпеці. Тому прозорість потребує відповідального визначення того, що можна повідомляти публічно. На яких рівнях діє недовіра На індивідуальному рівні людина оцінює ризик, попередній досвід та джерела інформації. На рівні групи діють спільні пояснення, очікування взаємної лояльності, статус місцевих лідерів і правила поширення повідомлень. На рівні громад наслідки проявляються в доступі до допомоги, участі у спільних рішеннях і ставленні до сусідів. На інституційному рівні важливі послідовність дій, підзвітність, справедливі процедури та можливість оскарження. Огляд Шарлотти Фідлер, який об'єднав емпіричні дослідження наслідків збройних конфліктів для довіри, співпраці й ідентичності, показує неоднорідність результатів. Насильство може руйнувати окремі форми соціальних зв'язків, тоді як деякі локальні зв'язки зміцнюються. Загальний висновок про «повну втрату довіри» в усіх постраждалих громадах був би науково некоректним. Фідлер, 2023. Чи завжди поширення чуток означає маніпуляцію Людина може поширювати чутку, намагаючись захистити близьких, допомогти сусідам або знайти відсутні відомості. Інша особа може свідомо створювати неправдиву історію для дискредитації чи розпалювання ворожості. Зовні однакове повідомлення здатне переходити між ними без збереження первісного наміру. Саме тому оцінювання повинно розділяти зміст, походження, обставини поширення та встановлені мотиви. Дослідження соціальної взаємодії навколо чуток описують також скептичні коментарі, перевірку доказів і пошук першоджерел. Мережа поширення може бути й середовищем виправлення інформації, якщо учасники мають доступ до різних незалежних джерел та право ставити запитання без покарання. Бордіа і ДіФонзо, 2004. Що відомо з досліджень, а що залишається невизначеним Найкраще підтверджені результати Метааналітичні дані підтримують зв'язок між сприйняттям загрози та негативними установками щодо зовнішньої групи. Дослідження цифрового поширення повідомлень підтверджують, що динаміка правдивих і неправдивих історій може різнитися залежно від платформи й соціальних стимулів. Огляди психології помилкових переконань пояснюють, чому їхнє виправлення часто потребує більшого, ніж просте оголошення факту. Рік та співавтори, Восуші та співавтори, Еккер та співавтори. Метааналіз Волтера й Мерфі, який охопив 65 досліджень, засвідчив загальну результативність корекцій неправдивої інформації, але показав суттєву різницю між політичними, медичними й іншими темами та між реальними і штучно сконструйованими повідомленнями. Ці результати підтримують потребу пристосовувати пояснення до характеру інформації. Волтер і Мерфі, 2018. Що переноситься на міжгрупові конфлікти з обмеженнями Більшість експериментів із виправлення дезінформації проводили в цифрових або лабораторних умовах. Наслідки у вигляді точніших відповідей чи меншої готовності пересилати повідомлення не тотожні зменшенню насильства, дискримінації або довготривалому відновленню довіри. Для конфліктних громад важливо враховувати ризик примусу, реальний досвід жорстокості, доступність незалежних джерел і співвідношення сил між учасниками. Так само результати опитувань про соціальну згуртованість описують зв'язки між показниками за визначеною методикою, а не автоматично доводять, що конкретне спростування чутки відновить відносини. Практичні припущення про зниження напруження слід перевіряти окремо, зокрема за відкладеними наслідками. Чому просте спростування нерідко не відновлює довіру Уявімо повідомлення, що певна група приховує гуманітарну допомогу. Навіть коли аудит не підтверджує звинувачення, люди можуть пам'ятати початкову історію і продовжувати використовувати її для пояснення несправедливості. Огляд механізмів дезінформації описує залишковий вплив виправлених тверджень, особливо коли спростування не дає зв'язної альтернативної картини подій. Левандовський та співавтори, 2012. Метааналіз 32 досліджень за участю 6527 людей показав, що коригувальні повідомлення в середньому не повністю усувають попередній вплив помилкової інформації. Зрозумілість пояснення, його узгодженість із відомими фактами та джерело повідомлення можуть мати значення. Отже, замість повторювати хибну фразу як заголовок спростування доцільно спочатку назвати встановлений факт, вказати джерело й пояснити, яким способом його перевірено. Волтер і Тукачинська, 2020. Якщо недовіра ґрунтується на реальній несправедливості, корекція однієї помилки не замінює відшкодування шкоди, справедливої процедури та відповідальності. Редакційна чи адміністративна відкритість працює разом із реальними змінами поведінки установ. Як працювати з чутками в громаді: доказовий і безпечний підхід 1. Уточнити повідомлення та його перевірювані складові Потрібно встановити точне твердження: що нібито сталося, коли, де, з ким і яке джерело наведено. Варто відокремити факт від оцінки, припущення та емоційної реакції. Повідомлення «допомогу розподіляють несправедливо» містить суспільно важливу скаргу, але потребує критеріїв оцінювання. Повідомлення «конкретна людина привласнила кошти» є обвинуваченням, для якого необхідні належні докази. 2. Оцінити невідкладність і не створювати додаткової небезпеки Якщо повідомлення стосується безпосередньої загрози життю, насильства чи зникнення людини, спочатку діють відповідні правила безпеки й компетентні служби. Якщо інформація не підтверджена, її статус слід називати точно. Перевірка не має розкривати маршрути евакуації, місцеперебування постраждалих, дані свідків або відомості, здатні допомогти нападнику. 3. Встановити незалежні джерела, а не рахувати пересилання Слід з'ясувати, чи кілька повідомлень насправді походять з одного фото, одного допису або одного анонімного голосового запису. Незалежна перевірка може включати офіційні першоджерела, відповідальні місцеві установи, документовані спостереження та фахову експертизу. Там, де офіційні інституції мають конфлікт інтересів або низьку надійність, потрібні незалежні перевірювані канали. 4. Публікувати ясне пояснення з часовими межами Відповідь має містити те, що встановлено; те, що ще з'ясовують; хто відповідає за перевірку; де з'явиться оновлення; які дії доступні людям зараз. Формула «станом на конкретну дату підтверджено…; ще перевіряють…; наступне оновлення…» захищає від удаваної впевненості. Помилку слід визнавати відкрито, залишаючи видимим виправлення. 5. Налагодити двосторонній зворотний зв'язок Дієвий канал має дозволяти поставити запитання, повідомити про суперечність і отримати відповідь без публічного осуду. Окремо потрібні доступні способи звернення для людей без постійного інтернету, літніх осіб і тих, кому загрожує розкриття особистості. Всесвітня організація охорони здоров'я рекомендує враховувати потреби спільнот, слухати занепокоєння та спільно формувати рішення в надзвичайних ситуаціях. Ця настанова походить переважно з реагування на медичні кризи, тому для миробудування її застосовують з урахуванням контексту та безпекових відмінностей. ВООЗ, 2024. 6. Оцінювати дії, а не лише кількість переглядів Зниження числа пересилань може відображати втому аудиторії, вихід учасників із групи або страх висловлюватися. Тому варто вимірювати точність розуміння перевірених фактів, готовність звертатися до належних служб, сприйняття процедурної справедливості, якість взаємодії та ненавмисні наслідки. За потреби застосовують анонімні опитування, якісні інтерв'ю й порівняння результатів до та після втручання з належним захистом даних. Які втручання мають наукові підстави Коригувальні пояснення й відновлення причинної картини Надання перевірених фактів є важливою частиною реагування. Огляди та метааналізи показують, що спростування можуть змінювати переконання, проте ефекти різняться. Найкориснішими для практики є своєчасні пояснення з чітким джерелом, зрозумілою альтернативою помилковій версії та чесним позначенням невідомого. Волтер і Мерфі, 2018; Еккер та співавтори, 2022. Нагадування про точність перед поширенням Метааналіз 20 експериментів із загальною вибіркою 26 863 учасники, проведених однією дослідницькою групою, виявив, що коротке перенесення уваги на точність повідомлень може зменшувати готовність поширювати неправдивий зміст. Це перспективний інструмент для цифрового середовища. Його результат не можна без окремої перевірки прирівнювати до зменшення воєнного насильства або відновлення довіри в постраждалій громаді. Пеннікук і Ренд, 2022. Інформаційна стійкість і попереднє пояснення маніпуляцій Профілактика може навчати розпізнавати ознаки маніпулятивного повідомлення: узагальнення провини на цілу групу, відсутність першоджерела, тиск негайно переслати, підміну фактів емоційними висновками. Таке навчання має бути спрямоване на перевірку механізмів, а не на оголошення певної аудиторії «довірливою» чи морально неповноцінною. Огляд сучасних втручань проти дезінформації описує потенціал попереджувальних підходів та їхні обмеження. Еккер та співавтори, 2022. Відкриті процедури, місцеві посередники та участь громад Пояснення правил розподілу допомоги, незалежні механізми скарг і відповідальність установ можуть зменшувати простір для необґрунтованих припущень. Партнерство з місцевими людьми, які користуються обґрунтованою довірою, допомагає враховувати зміст запитань та бар'єри доступу до інформації. ВООЗ включає слухання громад, зворотний зв'язок і управління інформаційними ризиками до підходу комунікації в надзвичайних ситуаціях, зокрема в гуманітарних і нестабільних середовищах. Матеріал Глобального кластера охорони здоров'я, 2024. Залучення авторитетної людини без незалежної перевірки змісту може перенести помилкову інформацію до ширшої аудиторії. Тому місцевий посередник має отримувати актуальні джерела, право повідомляти про невизначеність і можливість виправляти помилки. Чутки та довіра в Україні під час російської агресії Російська агресія проти України створює реальні загрози життю, безпеці й правам людей. Психологічне вивчення чуток у цьому контексті передбачає чітке розрізнення агресора, постраждалих і конкретної відповідальності за насильство. Міжгрупові механізми недовіри можуть виявлятися всередині місцевих громад, між різними соціальними категоріями та в комунікації установ із населенням, однак ці процеси не змінюють правового статусу агресії. Важливими середовищами для дослідження є громади, які приймають внутрішньо переміщених людей; місцевості після деокупації; спільноти з пошкодженою інфраструктурою; групи людей, які мають різний досвід бойових дій, евакуації та тривалого проживання під загрозою. Наявність таких відмінностей сама по собі не доводить напруження чи ворожості. Запитання стосується умов, за яких виникають недовіра або співпраця, і того, як громада організовує безпечне розв'язання проблем. Спільний аналіз Центру сталого миру та демократичного розвитку, ПРООН і партнерів за індексом reSCORE 2023 досліджує горизонтальні відносини та чинники соціальної згуртованості в Україні. Звіт reSCORE 2024 висвітлює її зміни в умовах повномасштабного вторгнення. Ці дослідження дають контекст для локального оцінювання довіри, але не підтверджують будь-яку конкретну чутку, не встановлюють мотиви окремих осіб і не є клінічними висновками. Звіт за reSCORE 2023; тенденції за reSCORE 2024. Коли повідомлення про небезпеку необхідно перевіряти негайно У воєнному середовищі повідомлення про обстріл, мінування, загрозу викрадення або небезпеку конкретного маршруту потребує пріоритетного реагування. Звичайні правила «не поспішати з поширенням» слід поєднувати з чинними офіційними сповіщеннями та невідкладними процедурами захисту. Жодна просвітницька кампанія не має вимагати від людини ігнорувати сигнал про можливу безпосередню загрозу, поки проводиться довготривале соціологічне дослідження. Як говорити про людей із різним досвідом війни Відповідальна комунікація розглядає людину як особу з конкретним досвідом, а не як носія колективно приписаної провини. Наприклад, досвід проживання на окупованій території не є доказом участі в насильстві. Підозри, які стосуються конкретних злочинів, мають розглядатися компетентними механізмами з дотриманням прав постраждалих і належної процедури. Для громад особливо важливі захищені способи повідомлення про порушення та можливість оскарження дискримінаційних рішень. Межі діалогу та етичні умови роботи з недовірою Контакт між групами може мати позитивні наслідки за відповідних умов, але контакт сам собою не гарантує безпеки та зміни ставлення. Окрема стаття про теорію міжгрупового контакту пояснює його загальні механізми та обмеження. У ситуаціях примусу, погроз або продовження насильства безпосередній діалог може посилювати вразливість постраждалих. Участь у зустрічі, обговоренні спірних чуток або програмі відновлення відносин повинна ґрунтуватися на добровільній та інформованій згоді. Організатори мають визначити порядок захисту персональних даних, способи припинення участі, правила поводження з обвинуваченнями та межі конфіденційності. Прощення й примирення не є обов'язком постраждалої особи чи громади. Безпека, встановлення правди, відповідальність за шкоду й гарантії неповторення насильства мають власне значення незалежно від готовності до спільного діалогу. Слід також утримуватися від психологічних діагнозів на підставі чуток або поведінки груп. Підозра, страх, гнів чи відмова від контакту в небезпечному середовищі не дозволяють визначати в окремої людини психічний розлад. Як оцінювати програму зменшення чуток і недовіри Перед початком роботи потрібно визначити, яка саме проблема потребує зміни: недостатня інформованість, неперевірені обвинувачення, упереджене ставлення до іншої групи, непрозорий доступ до ресурсів чи вже вчинене порушення. Для кожної проблеми необхідні власні показники та відповідальні дії. Одна кампанія не повинна одночасно обіцяти повну правдивість інформаційного середовища, справедливість і примирення. Далі доцільно зафіксувати вихідні дані про поширення конкретних тверджень, сприйняття достовірності джерел, доступ до сервісів, досвід дискримінації та якість процедур скарг. Після втручання ці показники порівнюють у заздалегідь визначені строки. За можливості застосовують групу порівняння, а оцінюванням займаються незалежні фахівці. Додатково вивчають відкладені наслідки та відмінності між категоріями населення. Оцінювання повинно шукати й негативні результати: посилення уваги до шкідливих історій, стигматизацію людей, обмеження свободи висловлювання, втрату довіри після невиконаних обіцянок, ненавмисне розкриття конфіденційної інформації. Програма є прийнятною лише за умови, що її безпекові процедури відповідають реальним ризикам учасників. Дані про дієвість цифрових нагадувань чи медичних інформаційних кампаній тут становлять підставу для гіпотез, а не доказ гарантованого миробудівного ефекту. Практичні висновки для громад, організацій і редакцій Для місцевої влади та установ першочергові зрозумілі правила рішень, своєчасні пояснення, незалежна перевірка скарг і доступні канали звернення. Для гуманітарних організацій — справедливі й пояснювані критерії допомоги разом із захистом приватності. Для освітян та громадських фасилітаторів — навчання перевірці повідомлень, обговорення механізмів узагальнення та підтримка безпечної співпраці. Для журналістів — обережність із повторенням сенсаційної чутки, перевірка походження та недопущення колективних звинувачень. Для самої людини корисна коротка послідовність: з'ясувати, що саме стверджується; відшукати першоджерело; визначити, чи є незалежне підтвердження; відокремити нагальну небезпеку від неперевіреного припущення; передати уточнену інформацію тим, кому вона потрібна. Якщо йдеться про реальну загрозу, пріоритет має захист, а не публічна дискусія щодо психологічних механізмів чуток. Поширені запитання Чому люди вірять чуткам, навіть якщо їм показують спростування? Вплив початкової історії може зберігатися після виправлення, зокрема коли вона відповідала попереднім уявленням і давала зрозуміле пояснення загрози. Метааналізи показують, що корекції допомагають, але ефект залежить від теми, джерела, змісту й побудови пояснення. Волтер і Тукачинська, 2020. Чи можна забороною обговорювати чутки відновити довіру? Саме припинення обговорення не усуває інформаційні прогалини, а в небезпечному середовищі може перешкодити повідомленню про реальний ризик. Доцільнішими є доступні перевірені пояснення, механізми зворотного зв'язку й захист від конкретних форм цькування або погроз. Обмеження висловлювань потребують окремого правового обґрунтування. Чи правдива чутка перестає бути чуткою? Так. Статус визначає рівень перевіреності повідомлення на певний момент. Коли факт достовірно підтверджений, його можна називати встановленим фактом, зазначаючи джерело та межі доказу. Якщо підтверджена лише частина історії, решта залишається неперевіреною. ДіФонзо і Бордіа, 2007. Чому чутки про допомогу швидко перетворюються на взаємні звинувачення? Розподіл обмежених ресурсів безпосередньо стосується безпеки й справедливості. Коли критерії незрозумілі, люди можуть пояснювати різницю в отриманій допомозі груповими привілеями або прихованими намірами. Перевірка має включати і достовірність звинувачення, і справедливість фактичної процедури. Чи достатньо запросити представників різних груп до спільної зустрічі? Для результативності важливі безпечні умови, добровільність, рівень влади сторін і реальна мета. Під час погроз або триваючого насильства спільна зустріч може бути недоречною. Довіра розвивається через передбачувані дії, відповідальність і перевірювані домовленості, а не через обов'язкове спілкування. Як пояснити дитині чи підлітку страшну неперевірену новину? Потрібно спершу встановити факти й актуальну безпекову ситуацію, пояснити доступною мовою, що вже відомо та які заходи захисту діють. Варто дозволити ставити запитання й уникати багаторазового показу страшного вмісту. Конкретні поради залежать від віку, обставин і безпосереднього ризику. Як зрозуміти, що програму спростування чуток було успішно проведено? Успіх визначають за наперед заданими показниками: розуміння перевірених фактів, своєчасність звернень по допомогу, довіра до конкретних прозорих процедур, відсутність стигматизації та побічної шкоди. Підвищення переглядів, схвальні коментарі або одноразова згода на зустріч не є достатнім доказом довготривалої зміни міжгрупових відносин. Висновок Чутки й недовіра під час міжгрупового конфлікту пов'язані з невизначеністю, переживанням загрози, досвідом відносин між групами та якістю інституційних рішень. Зменшення їхнього руйнівного впливу потребує перевірюваних фактів, точного розрізнення відповідальності, прозорих процедур, можливості поставити запитання й безпечних умов для участі. У громадах, які переживають насильство, захист постраждалих, правдиве встановлення подій і відповідальність за заподіяну шкоду залишаються необхідними умовами суспільної довіри. Пов’язані статті Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали — як формується самопідсилювальний цикл загроз і ворожих реакцій. Цикли відплати та взаємної помсти між групами — перехід від взаємної підозри до дій, що підтримують насильство. Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — психологічні механізми оцінювання небезпеки. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший науковий контекст миробудування. Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини — вплив групової належності на сприйняття інформації. Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — умови й ризики взаємодії між групами. Норми групи та роль лідерів в ескалації конфлікту Джерела Bordia, P., & DiFonzo, N. (2004). Problem solving in social interactions on the Internet: Rumor as social cognition. Social Psychology Quarterly, 67(1), 33–49. https://doi.org/10.1177/019027250406700105. DiFonzo, N., & Bordia, P. (2007). Rumor, gossip and urban legends. Diogenes, 54(1), 19–35. https://doi.org/10.1177/0392192107073433. Ecker, U. K. H., Lewandowsky, S., Cook, J., Schmid, P., Fazio, L. K., Brashier, N., Kendeou, P., Vraga, E. K., & Amazeen, M. A. (2022). The psychological drivers of misinformation belief and its resistance to correction. Nature Reviews Psychology, 1, 13–29. https://doi.org/10.1038/s44159-021-00006-y. Fiedler, C. (2023). What do we know about how armed conflict affects social cohesion? A review of the empirical literature. International Studies Review, 25(3), viad030. https://doi.org/10.1093/isr/viad030. Global Health Cluster. (2024). Risk communication and community engagement (RCCE): COVID-19 response in humanitarian and fragile settings. World Health Organization. Офіційна публікація. Lewandowsky, S., Ecker, U. K. H., Seifert, C. M., Schwarz, N., & Cook, J. (2012). Misinformation and its correction: Continued influence and successful debiasing. Psychological Science in the Public Interest, 13(3), 106–131. https://doi.org/10.1177/1529100612451018. Pennycook, G., & Rand, D. G. (2022). Accuracy prompts are a replicable and generalizable approach for reducing the spread of misinformation. Nature Communications, 13, 2333. https://doi.org/10.1038/s41467-022-30073-5. Riek, B. M., Mania, E. W., & Gaertner, S. L. (2006). Intergroup threat and outgroup attitudes: A meta-analytic review. Personality and Social Psychology Review, 10(4), 336–353. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1004_4. United Nations Development Programme, Centre for Sustainable Peace and Democratic Development & partners. (2024a). Social cohesion in Ukraine: Understanding horizontal relations based on reSCORE 2023 Index (Part II). Офіційний звіт. United Nations Development Programme, Centre for Sustainable Peace and Democratic Development & partners. (2024b). Social cohesion in Ukraine: Key trends based on reSCORE 2024. Офіційний звіт. Vosoughi, S., Roy, D., & Aral, S. (2018). The spread of true and false news online. Science, 359(6380), 1146–1151. https://doi.org/10.1126/science.aap9559. Walter, N., & Murphy, S. T. (2018). How to unring the bell: A meta-analytic approach to correction of misinformation. Communication Monographs, 85(3), 423–441. https://doi.org/10.1080/03637751.2018.1467564. Walter, N., & Tukachinsky, R. (2020). A meta-analytic examination of the continued influence of misinformation in the face of correction: How powerful is it, why does it happen, and how to stop it? Communication Research, 47(2), 155–177. https://doi.org/10.1177/0093650219854600. World Health Organization. (2024). WHO policy brief: Building trust through risk communication and community engagement and infodemic management. Офіційна публікація.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Соціальні зв’язки в деокупованих громадах — це система повсякденних відносин, взаємної допомоги, спільної діяльності, довіри та громадської участі, що формується й змінюється після звільнення території від окупації. Їх відновлення означає повернення людям можливості безпечно взаємодіяти, отримувати підтримку, обговорювати спільні потреби, брати участь у рішеннях і співпрацювати з місцевими установами. Цей процес охоплює сусідів, родини, волонтерські мережі, громадські об’єднання, органи місцевого самоврядування та людей, які повертаються після вимушеного переміщення. У деокупованій громаді відновлення відносин відбувається на тлі руйнувань, втрат, загроз вибухонебезпечних предметів, нерівного доступу до ресурсів і різного досвіду окупації, евакуації та повернення. Тому першими умовами участі є фізична безпека, доступ до базових послуг, повага до прав людини та зрозумілі правила спільного ухвалення рішень. Наукові огляди вказують, що збройне насильство загалом послаблює суспільну згуртованість, але його наслідки для довіри й кооперації різняться залежно від досвіду людей та інституційного контексту (Fiedler, 2023). Що саме відновлюється після деокупації Соціальні зв’язки охоплюють щонайменше три взаємопов’язані виміри: відносини всередині близького кола, контакти між різними групами жителів і зв’язок громадян із установами, від яких залежить організація спільного життя. Для аналізу громад важливо досліджувати кожен вимір окремо: люди можуть активно допомагати сусідам і водночас мало довіряти адміністрації, або мати добре налагоджені формальні процедури звернень за відсутності живих горизонтальних контактів. Близькі мережі взаємної підтримки Родичі, сусіди, друзі та невеликі волонтерські групи допомагають ділитися інформацією, знаходити ліки, транспорт, тимчасове житло, будівельні матеріали й контакти фахівців. У літературі це часто описують як зв’язувальний соціальний капітал: ресурси, доступні завдяки тісним відносинам усередині знайомої спільноти. Дослідження відновлення після стихійних лих показують значення таких мереж для координації допомоги й взаємопідтримки (Aldrich, 2012). Водночас висновки зі стихійних лих не можна механічно переносити на наслідки окупації: остання передбачає також ризики переслідування, вимушеної поведінки, порушення прав та небезпеки, які можуть тривати після звільнення. Зв’язки між групами жителів Повернення мешканців, присутність внутрішньо переміщених осіб, нові соціальні ролі ветеранів, волонтерів, працівників установ, молоді й літніх людей змінюють структуру громади. Потрібні можливості для безпечної взаємодії людей, які раніше рідко співпрацювали. Це можуть бути спільні проєкти, консультації щодо послуг, локальні ініціативи та діяльність у громадських просторах. Метааналіз міжгрупового контакту показує, що за багатьох умов контакт пов’язаний зі зменшенням упереджень, особливо коли створено сприятливе середовище (Pettigrew & Tropp, 2006). У деокупованих громадах ця закономірність є підставою ретельно проєктувати добровільну співпрацю, а не примушувати людей до емоційно небезпечних зустрічей. Зв’язки між людьми та місцевими інституціями Інституційний вимір включає доступність інформації, справедливі процедури, можливість звернення, відповідальність посадових осіб, відкритість бюджету й те, чи можуть мешканці реально впливати на визначення потреб. Огляд емпіричних досліджень наслідків конфлікту розрізняє горизонтальну довіру між людьми та вертикальну довіру між населенням і державою: ці показники реагують на насильство по-різному (Fiedler, 2023). Відтак успіх ремонту будівлі ще не засвідчує відновлення інституційної довіри. Чому зв’язки руйнуються або змінюються Вимушене роз’єднання та зміна складу громади Евакуація, загибель людей, тривале переміщення, руйнування житла, втрата роботи і закриття звичних місць зустрічей змінюють соціальну мережу. Частина давніх контактів підтримується на відстані, частина припиняється, а нові відносини виникають у місцях тимчасового проживання. Після повернення людина потрапляє до громади, склад і потреби якої могли суттєво змінитися. Дослідження Міжнародної організації з міграції щодо переміщення й соціальної згуртованості в Україні окремо аналізує участь у місцевих рішеннях, довіру до установ та наміри щодо місця проживання (МОМ, 2025). Дефіцит ресурсів і відчуття несправедливості Черги на допомогу, розподіл матеріалів, компенсацій і місць у тимчасовому житлі можуть породжувати напругу, якщо критерії незрозумілі або рішення сприймають як вибіркові. Навіть обмежені ресурси можна розподіляти за прозорими правилами з доступним механізмом оскарження. Публічна комунікація має пояснювати, хто має право на підтримку, які документи потрібні, хто ухвалює рішення і як повідомити про помилку. Така організація процедур є практично обґрунтованою стратегією запобігання конфліктам; її вплив на довіру в конкретній громаді потрібно окремо вимірювати. Насильство, мовчання та складні історії окупації Пережитий досвід включає загрози, втрати, свідчення порушень прав, вимушену залежність від окупаційних структур та інші обставини, про які люди можуть не хотіти говорити. Громадська програма не повинна вимагати публічного свідчення, пояснень власної поведінки, вибачення чи прощення. Розгляд можливих правопорушень належить до компетенції відповідних органів і належних процедур. Психологічна робота з груповими відносинами має забезпечувати безпеку, згоду й конфіденційність; міжвідомчі рекомендації для гуманітарних криз ставлять захист прав і участь населення в основу підтримки (IASC, 2007). Нерівна видимість різних груп На відкриті зібрання найчастіше приходять ті, хто має час, доступ до транспорту, впевненість у собі, цифрові навички або попередні знайомства з організаторами. Люди з інвалідністю, мешканці віддалених населених пунктів, самотні літні люди, доглядальники й ті, хто працює позмінно, можуть залишатися поза такими форматами. Кількість відвідувачів громадських слухань тому не дорівнює представництву всієї громади. Для чесного аналізу потрібно враховувати, чий голос систематично не потрапляє до ухвалення рішень. Які психологічні механізми підтримують відновлення Передбачуваність і надійність співпраці Довіра формується через досвід, у якому обіцянки виконуються, рішення пояснюються, помилки визнаються, а доступ до допомоги не залежить від особистих знайомств. Після пережитих загроз людям можуть бути потрібні повторювані приклади надійних процедур, перш ніж вони погодяться на більш відкриту участь. Тому малий спільний проєкт з оприлюдненим кошторисом, відповідальними особами й завершеним результатом може бути кориснішим для практичної координації, ніж одноразова символічна зустріч. Взаємність і колективна дієздатність Коли мешканці бачать, що можуть разом вирішити конкретне завдання, зміцнюється очікування спільної ефективності: люди розуміють, до кого звернутися, як об'єднати зусилля й перевірити результат. Проте зміни в організаційній спроможності не завжди перетворюються на тривалі зміни інституцій. У рандомізованій оцінці програми розвитку, керованого громадами, у Сьєрра-Леоне зафіксовано короткострокові покращення місцевих суспільних благ, але не доведено стійкого впливу на колективні дії, ухвалення рішень і включення маргіналізованих груп (Casey, Glennerster & Miguel, 2012). Це важливе застереження проти автоматичного ототожнення кількості проєктів із відновленням відносин. Соціальна підтримка та поширення перевіреної інформації Знайомі мережі допомагають швидше помічати потреби й передавати інформацію про послуги. Однак тісна мережа може також замикати доступ до ресурсів усередині «свого кола» або поширювати неперевірені чутки. Потрібні різні канали інформування: оголошення в громаді, доступні телефонні контакти, паперові повідомлення, громадські посередники й електронні канали, які доповнюють одне одного. Це організаційна рекомендація з огляду на нерівний доступ до інформації, а не універсально підтверджений експериментальний протокол. Справедливість участі та реальний вплив Людина охочіше бере участь, коли розуміє мету консультації, може висловитися без загрози, бачить, як її пропозицію розглянули, і знає, хто відповідальний за рішення. Важливо також пояснювати межі впливу: обговорення ремонту амбулаторії може бути відкритим для громади, тоді як рішення про безпеку чи розслідування злочинів ухвалюють компетентні органи. Консультація має сенс тоді, коли після неї з'являється доступний звіт про рішення й виконання. Участь громади після деокупації: які форми можливі Картування потреб і наявних зв’язків На початковому етапі доцільно разом із місцевими фахівцями створити карту доступних послуг, груп взаємодопомоги, транспортних зв’язків, громадських просторів, місць проживання людей, які повернулися, і бар’єрів до участі. Збір інформації має відбуватися за добровільної згоди, без оприлюднення персональних даних, маршрутів чи іншої інформації, здатної підвищити небезпеку. Перш ніж пропонувати події, потрібно з'ясувати, чи існує безпечне приміщення, зв'язок та способи реагування на повітряну тривогу і загрози вибухонебезпечних предметів. Невеликі спільні завдання з видимим результатом Можливими напрямами є організація доступного пункту інформування, підтримка мобільних соціальних послуг, ремонт безпечного громадського простору, налагодження перевезення до медичного закладу, взаємодопомога літнім жителям, створення молодіжних ініціатив. Вибір напряму слід здійснювати за реальною потребою, а не заради показника кількості заходів. Програма ПРООН EU4Recovery використовує територіально орієнтований підхід, що пов’язує відновлення послуг, місцеве врядування, економічні можливості та суспільну згуртованість (ПРООН, 2026). Повідомлення про реалізацію проєктів підтверджують їх упровадження, але саме по собі не встановлюють причинного впливу на довіру. Громадські простори і відновлення повсякденних контактів Бібліотека, молодіжний простір, центр соціальних послуг або адміністративна будівля можуть одночасно надавати послуги й створювати можливість для буденної взаємодії. У селі Заводське Миколаївської області спільний проєкт ПРООН та УВКБ ООН передбачив відновлення будівлі громадського користування і місцевої ради та підтримку ініціатив, пов'язаних із поверненням і місцевою участю (ПРООН та УВКБ ООН, 2026). Такий приклад демонструє модель реалізації, а оцінювання її довготривалих соціальних результатів потребує окремих даних. Представництво у плануванні та контролі відновлення Громада може створювати тематичні робочі групи для послуг, безбар’єрності, освітніх потреб, підтримки сімей і доступу до інформації. Важливо визначити відкритий спосіб вступу, тривалість повноважень, порядок оприлюднення протоколів і процедуру запобігання конфлікту інтересів. Представники різних груп мають можливість пропонувати питання до порядку денного, а не лише коментувати вже готові рішення. Окремі консультації корисні там, де люди не почуваються в безпеці у великій групі. Відновлення взаємодії з людьми, які перебувають поза громадою Членство в соціальній мережі громади зберігається й після тимчасового виїзду. Для людей, які не повернулися, варто підтримувати доступні дистанційні канали участі, інформацію про послуги, можливості повідомляти про потреби й отримувати результати консультацій. Повернення є особистим рішенням, що залежить від безпеки, житла, роботи, освіти, здоров'я та сімейних обставин. Відсутність фізичної присутності не означає відсутності права бути почутим. Дані МОМ підкреслюють потребу аналізувати соціальну згуртованість разом із мобільністю населення та перспективами сталих рішень (МОМ, 2025). Безпека, добровільність та етика роботи Відновлення контактів починається з оцінки небезпек Проведення зібрань, толок, відновлювальних робіт чи виїздів має відповідати актуальній безпековій ситуації та вказівкам уповноважених служб. Особливої уваги потребують мінна небезпека й нерозірвані боєприпаси. Дослідження поведінки та сприйняття вибухонебезпечних предметів, проведене за підтримки ПРООН, підкреслює потребу у зрозумілій, адресній комунікації ризику (ПРООН, 2025). Ніякий громадський захід не може замінити рішення компетентних служб про доступність території. Ніхто не зобов’язаний розповідати про пережите Людина має право не брати участі в обговоренні окупації, не коментувати власні втрати, не зустрічатися з тими, кого вона боїться, і припинити участь у будь-який момент. Ведучі зустрічей мають заздалегідь пояснювати мету, склад учасників, правила конфіденційності, обмеження захисту інформації та спосіб отримати підтримку. Настанови IASC наголошують на мобілізації ресурсів громади, захисті прав та уникненні практик, що можуть посилити шкоду (IASC, 2007). Психологічна взаємодія не підміняє правосуддя Запрошення до діалогу не звільняє від відповідальності за насильство. Визнання прав постраждалих, захист свідків, належне розслідування та доступ до правових процедур мають самостійне значення. Суспільні зв’язки можна відновлювати між людьми, які потребують співпраці для повсякденного життя, не нав'язуючи прощення й не змішуючи адміністративне врядування з розслідуванням злочинів. Особливо важливо не переносити моделі взаємної відповідальності сторін на російську агресію проти України. Як уникати примусової «участі» Підтвердженням добровільності є можливість відмовитися без втрати доступу до допомоги чи послуги. Не можна ставити отримання гуманітарної підтримки в залежність від участі у громадських зборах, інтерв’ю або психологічних програмах. Потрібні способи анонімно повідомити про порушення, окремо звернутися по підтримку й запропонувати інший формат участі. Людина, яка не хоче говорити, також залишається членом громади. Практична послідовність відновлення зв’язків Етап 1. Зрозуміти ситуацію, перш ніж планувати програму Місцева команда збирає дані про безпеку, послуги, населення, доступність транспорту, групи підтримки, досвід повернення й бар’єри до участі. Дані потрібно порівнювати за різними групами мешканців, не збираючи зайвої конфіденційної інформації. Корисно поєднувати адміністративні відомості, анонімні короткі опитування, консультації з фахівцями й можливість звернення через кілька каналів. Етап 2. Відновити зрозумілі канали інформації Громада публікує актуальні контакти служб, порядок отримання допомоги, графік консультацій, критерії пріоритетності та спосіб подати скаргу. Повідомлення мають бути доступні людям без смартфона та тим, хто має обмеження зору, слуху або пересування. Одне й те саме рішення варто пояснювати однаково у всіх каналах, вказуючи дату оновлення. Етап 3. Запустити добровільні маломасштабні ініціативи Починати доцільно з проблем, які мешканці вважають пріоритетними і які можна безпечно розв’язати спільними зусиллями. Прикладом є координація доступного транспорту для літніх людей або організація прийому спеціалістів у віддаленому селі. Механізм участі має включати відкритий набір учасників, зрозумілий план, облік витрат і зворотний зв’язок. Результат оцінюють за реальною користю для людей, а не за кількістю фотографій із заходу. Етап 4. Розширювати представництво й доступ Після перших ініціатив варто перевірити, хто не долучився і чому. Можуть знадобитися консультації в малих населених пунктах, телефонні опитування, зустрічі у доступних приміщеннях, компенсація транспортних витрат або дистанційні формати. Мета — зменшити бар’єри впливу на спільні рішення, а не вимагати однакової активності від усіх. Етап 5. Переходити від одноразових подій до правил Стійкі результати потребують постійних каналів комунікації, оприлюднених протоколів, процедури розгляду звернень і передбачуваного перегляду рішень. Дослідження громадських програм у постконфліктних умовах дають неоднорідні результати: у Нікарагуа втручання, спрямовані на управлінські навички й лідерство, супроводжувалися покращенням певних показників довіри та участі (Brune & Bossert, 2009); у Сьєрра-Леоне довготривале перетворення локальних інституцій не було продемонстроване (Casey та ін., 2012). Тому необхідне спостереження за результатами протягом тривалого часу. Чого уникати під час організації програм Формальної участі без впливу Громадські консультації стають декоративними, коли люди можуть висловитися, але не отримують відповіді, а критерії рішення залишаються прихованими. Щоб цього уникати, організатори мають повідомляти, які пропозиції прийнято, які відкладено й чому. Якщо рішення обмежене бюджетом або безпекою, ці обмеження потрібно пояснити до початку консультації. Монополізації ресурсів активною меншістю Найпомітніші організації й лідери можуть отримувати непропорційний доступ до інформації, грантів і партнерств. Це не обов'язково свідчить про зловживання, але є ризиком нерівності. Допомагають відкриті правила конкурсу, ротація представників, публічні звіти й незалежний спосіб подати зауваження. Передчасних спільних зустрічей у чутливих питаннях Контакт корисний тоді, коли учасники можуть бути в безпеці та не відчувають примусу. У справах насильства й порушення прав групове обговорення може поставити постраждалих під тиск або створити ризик небажаного розголошення. Рішення про формат приймають після оцінки загроз, цілей і готовності учасників, а не за календарем проєкту. Плутанини між взаємодопомогою та клінічною підтримкою Громадські мережі можуть допомагати людині дістатися до фахівця, отримати інформацію й не залишитися соціально ізольованою. Водночас лікування психічних розладів потребує кваліфікованої допомоги, окремої оцінки потреб і професійних стандартів. За описом напруги в громаді не можна встановлювати діагнози окремим мешканцям. Настанови IASC передбачають багаторівневу систему підтримки, яка поєднує базові послуги, соціальну допомогу та спеціалізовані втручання (IASC, 2007). Як оцінювати відновлення соціальних зв’язків Оцінювання має розрізняти виконані дії, безпосередні результати та зміни суспільних відносин. Кількість зібрань, відремонтованих приміщень чи виданих грантів описує діяльність програми. Зміна довіри, взаємодопомоги, відчуття справедливості й можливості впливати на рішення є окремими результатами. Для останніх потрібні відповідні інструменти й повторні вимірювання. Горизонтальні зв’язки Дослідники можуть відстежувати, чи мають люди до кого звернутися по практичну допомогу, як часто взаємодіють із сусідами, чи є групи, ізольовані від місцевих мереж, та чи доступна взаємодопомога без залежності від персональних знайомств. Частоту контактів варто оцінювати разом з їхньою якістю, добровільністю та безпекою. Міжгрупова взаємодія Корисно запитувати про досвід співпраці між жителями, які залишалися, повернулися, прибули з інших громад або належать до різних вікових і професійних груп. Слід розділяти позитивні й негативні контакти, не підміняти реальний досвід загальним схваленням співпраці. Результати метааналізу контакту підтримують увагу до умов зустрічі, а не лише її факту (Pettigrew & Tropp, 2006). Інституційна довіра й справедливість процедур Можна вимірювати, чи знають мешканці порядок звернення, чи вважають критерії розподілу прозорими, чи отримують відповіді та чи бачать наслідки власних пропозицій. Окремо корисно аналізувати доступність послуг за віком, місцем проживання, інвалідністю, досвідом переміщення й повернення. Узагальнення має захищати конфіденційність і не створювати ризик ідентифікації людей. Порівнюваність і причинна оцінка Індекси суспільної згуртованості, зокрема українські дослідження reSCORE, надають рамку для аналізу довіри, суспільних відносин та їхніх змін (ПРООН та партнери, 2024). Водночас загальнонаціональний показник не можна безпосередньо приписувати одній деокупованій громаді. Для місцевої програми необхідні чітко визначені групи спостереження, початковий рівень, повторне вимірювання, аналіз можливих сторонніх впливів і перевірка небажаних наслідків. Висновок «люди більше довіряють, отже програма спрацювала» є передчасним без належного дизайну оцінювання (Casey та ін., 2012). Український контекст: що засвідчують наявні дані Міжнародна організація з міграції досліджує соціальну згуртованість в Україні разом із переміщенням, довірою до місцевих інституцій та участю в рішеннях (МОМ, 2025). Аналітичний звіт reSCORE описує ширші зміни суспільних відносин в умовах російської агресії (ПРООН та партнери, 2024). Ці джерела важливі для формування запитань, однак показники різних областей і типів поселень слід зіставляти з урахуванням складу вибірки та часу збору даних. ПРООН у межах EU4Recovery описує практики підтримки місцевого врядування, громадських платформ, молодіжної участі, послуг і соціальної згуртованості (ПРООН, 2026). Приклад Заводського демонструє, як відновлення приміщення може бути поєднане з громадськими ініціативами, підтримкою повернення, місцевими послугами та участю жителів (ПРООН та УВКБ ООН, 2026). Ці матеріали описують реальні програми; причинну ефективність конкретних компонентів потрібно перевіряти окремо. Умови різних деокупованих громад відрізняються: тривалістю окупації, масштабом руйнувань, близькістю до бойових дій, станом комунікацій і часткою людей, які повернулися. Рекомендації мають спиратися на актуальну безпекову оцінку й місцеві дані. Перенесення одного успішного прикладу в іншу громаду без адаптації може не спрацювати. Що можуть зробити місцева влада, організації та мешканці Для органів місцевого самоврядування пріоритетом є передбачувані правила доступу до послуг, доступність інформації, залучення груп з різними потребами, прозорість ресурсних рішень і механізм реагування на скарги. Співпраця з громадськими організаціями має оформлюватися зрозумілими зобов'язаннями й регулярним звітуванням. Для громадських організацій важливі оцінка безпеки, інформована згода, підтримка місцевої ініціативи та оцінювання як користі, так і потенційної шкоди. Фасилітатор має знати, коли обговорення слід зупинити, змінити формат або передати питання компетентним службам. Для мешканців участь може мати різний масштаб: повідомити про відсутність послуги, допомогти сусідові, долучитися до безпечної громадської ініціативи, надати письмову пропозицію чи перевірити публічний звіт. Громада зміцнюється завдяки доступності цих можливостей для різних людей, а не завдяки вимозі до кожного постійно бути активним. Поширені запитання Чи можна відновити довіру одразу після звільнення території? Відновлення довіри залежить від безпеки, досвіду людей, надійності послуг і якості рішень. Певна взаємодопомога може виникати дуже швидко, тоді як довіра до окремих установ або соціальних груп змінюється поступово. Створення безпечних способів співпраці й перевірюваних правил є практичним початком, але темп не можна нав’язувати постраждалим. Чи потрібно проводити великі діалогові зустрічі між усіма мешканцями? Формат визначають за темою, ризиками, складом учасників і добровільністю. Питання доступу до води або транспорту можна обговорювати у звичайному громадському процесі. Чутливі історії насильства потребують окремих процедур, захисту прав та можливості відмови від участі. Велика зустріч не є обов'язковою умовою соціального відновлення. Як включати людей, які виїхали й поки не можуть повернутися? Потрібні дистанційне інформування, доступні канали подання пропозицій, представництво потреб людей поза громадою і прозорі повідомлення про ухвалені рішення. Участь не слід обумовлювати поверненням на небезпечну територію. МОМ рекомендує аналізувати громадські відносини у зв'язку з мобільністю та умовами сталих рішень (МОМ, 2025). Чи свідчить кількість спільних заходів про згуртованість? Кількість заходів вимірює активність організаторів. Для оцінювання відносин потрібні показники якості контактів, довіри, справедливості рішень, доступу до підтримки, представництва і небажаних наслідків. Дослідження програм участі застерігають від припущення, що матеріальні результати автоматично змінюють сталі соціальні практики (Casey та ін., 2012). Чи має людина брати участь у примиренні після окупації? Участь у примиренні, особисте прощення чи розповідь про пережите залишаються добровільними рішеннями. Право на захист, правосуддя й отримання послуг від цих рішень не залежить. Громадська співпраця в питаннях відновлення може будуватися на спільних правилах і безпеці без вимоги емоційної близькості. Що робити, якщо місцеві групи конфліктують через допомогу? Слід перевірити факти, критерії надання підтримки, доступність інформації та механізм оскарження, а тоді визначити безпечний формат обговорення. Публічні звинувачення й примусові зустрічі часто створюють додаткові ризики. Якщо питання стосується злочину, погроз або дискримінації, потрібне звернення до компетентних інституцій. Висновок Відновлення соціальних зв’язків у деокупованих громадах є тривалим процесом відновлення безпечної взаємодії, взаємодопомоги, громадської дієздатності та передбачуваних відносин з установами. Його основою стають фізична безпека, доступні послуги, прозорість рішень, добровільна участь і здатність громади враховувати досвід різних людей. Наукові дані підтримують значення соціальних мереж та співпраці, але також вказують на нерівномірні результати втручань і потребу перевіряти довготривалі наслідки. Успіх полягає у стійких, справедливих та безпечних можливостях жити й діяти разом. Пов’язані статті • Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання • Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства • Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання • Можливості й межі примирення після війни в Україні • Теорія міжгрупового контакту • ВПО і приймаюча громада Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека Суперечки через ресурси під час відбудови: громадський діалог Джерела • Aldrich, D. P. (2012). Building Resilience: Social Capital in Post-Disaster Recovery. University of Chicago Press. https://www.ssrc.org/publications/building-resilience-social-capital-in-post-disaster-recovery/ • Brune, N. E., & Bossert, T. (2009). Building social capital in post-conflict communities: Evidence from Nicaragua. Social Science & Medicine, 68(5), 885–893. https://doi.org/10.1016/j.socscimed.2008.12.024 • Casey, K., Glennerster, R., & Miguel, E. (2012). Reshaping institutions: Evidence on aid impacts using a preanalysis plan. The Quarterly Journal of Economics, 127(4), 1755–1812. https://doi.org/10.1093/qje/qje027 • Fiedler, C. (2023). What do we know about how armed conflict affects social cohesion? A review of the empirical literature. International Studies Review, 25(3), viad030. https://doi.org/10.1093/isr/viad030 • Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. https://www.who.int/publications-detail-redirect/iasc-guidelines-for-mental-health-and-psychosocial-support-in-emergency-settings • International Organization for Migration. (2025). Displacement and Social Cohesion in Ukraine — February 2025. Displacement Tracking Matrix. https://dtm.iom.int/reports/ukraine-displacement-and-social-cohesion-ukraine-february-2025 • Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 • United Nations Development Programme. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends Based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024 • United Nations Development Programme. (2025). Ukraine explosive ordnance risk: Understanding public perceptions and promoting safe behaviour. https://www.undp.org/ukraine/press-releases/ukraine-explosive-ordnance-risk-understanding-public-perceptions-and-promoting-safe-behaviour • United Nations Development Programme. (2026). EU4Recovery: Empowering Communities in Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/projects/eu4recovery-empowering-communities-ukraine-eu4recovery • United Nations Development Programme & United Nations High Commissioner for Refugees. (2026). New community building opens as part of UNDP–UNHCR project to support recovery and returns in the south of Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/press-releases/new-community-building-opens-part-undp-unhcr-project-support-recovery-and-returns-south-ukraine

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Оцінювання програм миробудування — це систематичне дослідження того, як певна програма впроваджується, які зміни відбуваються серед її учасників, у взаєминах між групами та в суспільних інституціях, якою мірою ці зміни пов’язані з програмою, кому вона приносить користь і чи створює ризики. Об’єктом оцінювання можуть бути міжгруповий діалог, спільні громадські проєкти, місцеві механізми запобігання конфліктам, відновлення довіри, підтримка участі постраждалих спільнот, інституційні реформи та інші заходи, спрямовані на зменшення насильства і зміцнення справедливих суспільних відносин. Головне запитання оцінювання формулюється конкретно: які саме зміни, для кого, за яких умов і протягом якого часу можна обґрунтовано пов’язати з програмою? Для відповіді потрібні перевірна теорія змін, показники, які відповідають поставленій меті, придатний дослідницький дизайн, базові та повторні вимірювання, аналіз контексту конфлікту і процедура виявлення шкоди. Такий підхід закріплено в настановах Організації економічного співробітництва та розвитку щодо оцінювання миробудування та стандартах Альянсу за миробудування 2025 року. Що саме означає результативність миробудівної програми Програма може провести десятки зустрічей, залучити сотні людей і отримати високі оцінки задоволеності, проте ці відомості описують передусім виконання запланованої роботи. Вони ще не показують, чи змінилися міжгрупові взаємини, доступ до справедливих процедур, ризик насильства або здатність громади спільно розв’язувати суперечності. Оцінювання має розділяти здійснені заходи, безпосередні продукти, короткострокові наслідки та суспільний вплив. Для розуміння самого предмета миробудування корисні матеріали «Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання» і «Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства». Оцінювання займається перевіркою обіцянок, механізмів і наслідків таких практик. Вхідні ресурси, діяльність, продукти, наслідки і вплив Вхідні ресурси охоплюють фінансування, підготовку фахівців, часові витрати, безпечні приміщення, партнерства та організаційну спроможність. Діяльність — це організація зустрічей, навчання посередників, консультації з громадами чи створення процедур спільного ухвалення рішень. Продукти — кількість проведених заходів, розроблені правила взаємодії, сформовані місцеві групи та інші безпосередні результати виконання. Наслідки — зміни в знаннях, поведінці, доступності процедур, міжгруповій довірі, готовності до співпраці або якості взаємодії з інституціями. Вплив стосується ширших і довших змін, наприклад стійкості ненасильницького врегулювання суперечностей або зниження ризиків повторного насильства. Вплив зазвичай залежить також від безпеки, політичних рішень, роботи правосуддя, економічних умов і дій інших організацій. Тому оцінювачеві необхідно розглядати сукупність причин, що діють одночасно. Ця логіка відповідає рекомендаціям ОЕСР. Шість критеріїв оцінювання Міжнародна система ОЕСР пропонує шість критеріїв: доречність, узгодженість, результативність, ефективність використання ресурсів, вплив і сталість. Доречність стосується реальних потреб і пріоритетів; узгодженість — співвідношення програми з іншими заходами та інституційними правилами; результативність — досягнення визначених цілей; ефективність використання ресурсів — співмірність отриманих результатів і витрат; вплив — значущих, зокрема непередбачених змін; сталість — умов збереження користі після припинення фінансування. Критерії задають запитання, а конкретні методи добираються окремо з урахуванням контексту. ОЕСР, оновлені критерії 2019 року. У конфліктно чутливому оцінюванні ці критерії доповнюються перевіркою прав людини, безпеки, нерівності доступу, розподілу ризиків та участі людей, на яких спрямована програма. Відсутність зафіксованої шкоди сама по собі не засвідчує ефективності: ризики могли залишитися непоміченими. Група ООН зі сталого розвитку, 2022. Теорія змін: як програма повинна спричинити результат Теорія змін описує причинний ланцюг між діяльністю та очікуваним результатом, уточнює передумови його реалізації й називає обставини, за яких ланцюг може порушитися. Наприклад, у програмі спільного розв’язання місцевих проблем передбачається, що учасники отримують можливість безпечної рівноправної взаємодії; далі зростає взаємна поінформованість, з’являється досвід виконаних спільних домовленостей і послаблюються очікування ворожих намірів. Кожен із цих переходів має бути перевірним окремо. Теорію змін необхідно розробити до початку збору кінцевих даних, зафіксувати припущення і вказати альтернативні пояснення. Важливо назвати також можливі негативні шляхи: участь лише впливових представників може посилити нерівність, публічність діалогу — створити загрозу безпеці, а формальна домовленість — приховати незмінний розподіл влади. ОЕСР окремо підкреслює значення причинних припущень у проєктуванні та оцінюванні програм миру у спеціальній методичній настанові. Приклад перевірної теорії змін Уявімо програму співпраці між внутрішньо переміщеними людьми та мешканцями громади. Її мета — спільне визначення потреб і розв’язання практичних проблем доступу до послуг. Реалізація охоплює добровільне залучення різних груп, спільне планування та публічну звітність відповідальних установ. Безпосередній показник: учасники можуть назвати спільно ухвалені рішення та відповідальних за їх виконання. Проміжний: зростає частка людей, які мають реальний доступ до інформації й процедур звернення. Поведінковий: різні групи продовжують співпрацю поза межами фінансованого проєкту. Ширший: знижується кількість неврегульованих суперечок, пов’язаних із непрозорим розподілом місцевих ресурсів. Водночас оцінювання повинне з’ясувати, чи не залишилися осторонь менш помітні групи та чи не погіршилась безпека учасників. Такий ланцюг є гіпотезою конкретної програми. Він стає висновком про її результативність лише після належного дослідження. Які показники варто вимірювати Добір показників починається з визначення конструкту: що саме мається на увазі під довірою, згуртованістю, справедливістю, готовністю до діалогу або відчуттям безпеки? Один універсальний показник миру не охоплює психологічних, поведінкових та інституційних процесів. Доречна система вимірювань поєднує кілька рівнів і встановлює, які зміни необхідні для досягнення конкретної мети. Психологічні та міжгрупові показники Можуть вимірюватися соціальна дистанція, ставлення до представників інших груп, очікування ворожих намірів, сприйняття загрози, довіра, колективні емоції, готовність до співпраці й оцінка справедливості процедур. Потрібно розрізняти ставлення, задекларовані наміри та фактичну поведінку. Людина може висловлювати прихильність до діалогу й одночасно уникати спільних дій через реальні ризики для себе або своєї родини. У дослідженні Александри Скакко і Шани Воррен у Нігерії рандомізована програма спільного професійного навчання молодих чоловіків із різних релігійних спільнот не показала змін у виміряному упередженні, але виявила відмінності у дискримінаційній поведінці залежно від складу груп. Це демонструє, чому ставлення та поведінку потрібно досліджувати окремо й чому висновки мають враховувати порівняльну умову. Scacco & Warren, 2018. Поведінкові показники До поведінкових результатів належать повторні добровільні спільні ініціативи, взаємодопомога, дотримання домовленостей, використання ненасильницьких процедур, участь груп у спільному розподілі ресурсів, підтверджені випадки вирішення суперечок. Важливо визначити, чи поведінка існує поза дослідницькою ситуацією і чи має наслідки для повсякденного життя. Факт присутності людини на зустрічі відображає участь, тоді як здатність скористатися погодженою процедурою, отримати відповідь установи та впливати на рішення може відображати конкретне набуте право або спроможність. Інституційні та громадські показники На рівні громади оцінюють доступність скарг і звернень, передбачуваність рішень, прозорість розподілу послуг, сприйняту й підтверджувану неупередженість процедур, підзвітність установ, включеність груп у планування, спроможність реагувати на місцеві суперечності. Зміцнення інституційної довіри має спиратися на реальну якість роботи установ: висока декларативна довіра за відсутності ефективних процедур може бути оманливим сигналом. Поняття та інструменти вимірювання ширшого суспільного контексту розкрито у статті «Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання». Фонд миробудування ООН прямо включає до оцінювання дані про міжгромадську довіру та впевненість людей в інституціях у своїй системі оцінювання проєктів. Показники безпеки, відповідальності та ризику шкоди Необхідно оцінювати випадки тиску на учасників, погроз, небажаного розкриття персональних відомостей, ворожої реакції оточення, примусу до публічного свідчення, нерівного доступу до участі та повторного переживання небезпечних ситуацій. Для програм після насильства суттєвими є також право відмовитися від контакту, можливість звернення зі скаргою, механізми захисту й відповідальність за вчинені порушення. У дослідженні безпеки потрібно розрізняти суб’єктивне відчуття та підтверджувані події. Обидва виміри цінні: людина може почуватися небезпечно у формально спокійному середовищі або, навпаки, недооцінювати наявну загрозу. Практичні принципи конфліктної чутливості розкрито у статті «Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки» та настанові ООН. Яким має бути якісний показник Для кожного показника встановлюють точне визначення, одиницю вимірювання, джерело даних, періодичність збору, початкове значення, спосіб обробки відсутніх відповідей, рівень можливої похибки та відповідального за вимірювання. Показник повинен відповідати цільовій зміні, бути зрозумілим у місцевому контексті та достатньо чутливим до реальних змін. Важливо також перевіряти, чи однаково його розуміють різні групи респондентів. Опитування про довіру потребує точного адресата: довіра до конкретної установи, до сусідів або до представників іншої групи становить різні явища. Запитання про «готовність до примирення» може змішувати згоду на контакт, очікування справедливості, можливість спільного проживання і ставлення до відповідальності за злочини. Для кожної теми потрібні власні формулювання, а оцінювання різних вимірів має залишатися розділеним. Самозвіти, спостереження й адміністративні дані Самозвіт дає доступ до оцінок і переживань, проте залежить від формулювання запитань, соціально бажаних відповідей та відчуття безпеки. Спостереження допомагає вивчати взаємодію, але може змінювати поведінку учасників. Адміністративні дані показують виконання процедур і кількість звернень, проте залежать від доступу людей до системи реєстрації та якості документування. Поєднання різних джерел дозволяє співставляти результати. Наприклад, зростання кількості скарг може відображати як посилення порушень, так і зростання довіри до механізму звернення. Висновок визначається перевіркою контексту та додаткових даних. Показники, визначені самими громадами Показники повсякденного миру створюють за участю людей, які безпосередньо живуть у конкретних умовах. Вони можуть стосуватися безпечного пересування, доступу до води, можливості дітей відвідувати школу, ставлення установ до мешканців, своєчасного вирішення локальних суперечок. Їхня перевага — змістова відповідність життю громади. Обмеження — складність зіставлення різних громад і можливість переважання голосів впливових учасників. Роджер Мак-Ґінті запропонував звертатися до локально визначених ознак миру як доповнення до агрегованих міжнародних індексів. Відповідні аргументи наведено в дослідженні 2013 року. Мережа Everyday Peace Indicators розробляє підходи до спільного визначення та використання таких показників у дослідженнях і програмах. Як обрати дизайн оцінювання Дизайн оцінювання залежить від запитання, масштабу програми, безпеки, ресурсів, доступності порівняння та бажаної сили причинного висновку. Дослідження процесу відповідає на питання, чи виконано діяльність належно і хто фактично брав участь. Дослідження результатів фіксує зміни в показниках. Оцінювання впливу намагається з’ясувати, які зміни відбулися саме завдяки програмі порівняно з тим, що могло б статися без неї. Вимірювання до та після програми Найпростіший дизайн порівнює значення показників до втручання і після нього. Він корисний для контролю виконання, спостереження тенденцій і виявлення проблем. Його причинна сила обмежена: одночасно могли змінитися безпекова ситуація, склад населення, робота органів влади, доступність послуг чи інтенсивність інформаційних кампаній. Якщо після програми зросла довіра до установи, оцінювач має перевірити інші можливі пояснення, наприклад відкриття нового центру послуг або зміну процедури розгляду звернень. Лише різниця між двома опитуваннями не визначає внеску програми. Порівняльні та квазіекспериментальні дизайни Коли рандомізація неможлива, можна використати порівняльні громади, повторні часові вимірювання, зіставлення подібних учасників або дизайн різниці змін. Вибір методики передбачає явні припущення: громади мали б змінюватися подібно без програми; порівнювані групи є достатньо схожими; важливі відмінності можна виміряти та врахувати. Якщо ці умови порушуються, причинний висновок послаблюється. Порівнювати громади, які самі охоче погодилися на програму, з громадами, які відмовилися, ризиковано: початкова готовність до співпраці вже може пояснювати відмінності. Слід заздалегідь описати критерії добору та зробити аналіз чутливості висновків до альтернативних припущень. Рандомізоване оцінювання За можливості етично й організаційно допустимого випадкового розподілу учасників або громад між умовами можна краще перевірити причинну дію програми. Рандомізація має відповідати рівню, на якому відбувається втручання: якщо взаємодіють цілі громади, випадковий розподіл окремих людей усередині громади може спричинити перенесення ефектів між групами. У воєнних та постнасильницьких умовах рандомізація потребує особливої уваги до безпеки, справедливості розподілу допомоги, добровільності та права на захист. Відкладене впровадження за наявності достатніх ресурсів інколи дозволяє поєднати етичні міркування з порівнянням, але його придатність визначають обставини конкретного проєкту. Огляд 418 експериментів зі зниження упереджень засвідчив поширеність коротких втручань, нестачу довгострокових вимірювань і проблеми вибіркової публікації результатів. Тому навіть рандомізоване дослідження окремого заходу не доводить загальної ефективності всіх програм певного класу. Paluck, Porat, Clark & Green, 2021. Якісні, змішані та орієнтовані на механізми дослідження Інтерв’ю, групові обговорення, спостереження, аналіз документів, історій конкретних змін і зіставлення альтернативних пояснень допомагають зрозуміти, як саме програма взаємодіяла з конфліктом. Для складних багаторівневих втручань часто доцільне змішане дослідження: кількісні зміни оцінюють разом із процесом, контекстом і поясненнями різних учасників. Оцінювання внеску програми розглядає переконливість причинного ланцюга з урахуванням інших впливів. Його висновок слід формулювати пропорційно доказам: «програма, імовірно, зробила внесок у певну зміну за таких обставин» може бути точнішим за твердження про виняткову причину широкого суспільного результату. Незалежний офіс оцінювання ПРООН використовує теоретично обґрунтовані змішані методи та дослідження внеску в глобальному оцінюванні миробудування і стійкості. Вибірка, порівняння та час вимірювання Результати слід аналізувати не тільки серед тих, хто завершив програму, а й серед людей, які припинили участь або не змогли долучитися. Інакше позитивні оцінки активного ядра приховають бар’єри доступу й можливу шкоду. У вибірці потрібно враховувати різні групи населення, вік, гендер, інвалідність, досвід переміщення, характер доступу до послуг та інші ознаки, релевантні для конкретного конфліктного середовища. Вимірювання лише відразу після завершення заходу фіксує переважно близькі результати. Для оцінювання стійкості потрібні повторні спостереження через обґрунтовані проміжки часу. Точний графік залежить від теорії змін: поведінка може змінитися швидше, ніж інституційні процедури, а довготривала соціальна довіра залежить від подій, які виходять за межі програми. Потрібно документувати міграцію, переміщення, втрату зв’язку з респондентами, зміну доступності територій і вибіркове вибуття. Якщо після небезпечного інциденту перестали відповідати саме люди з найвищим рівнем загрози, середня оцінка безпеки тих, хто залишився в опитуванні, може хибно зрости. Як тлумачити індекси та інтегральні оцінки Складні індекси корисні для виявлення територіальних відмінностей, планування та відстеження змін. Вони поєднують кілька вимірів, але не замінюють пояснення окремих показників, якості даних і способу розрахунку. Середнє значення може маскувати погіршення становища меншої групи, тому потрібне розбиття за релевантними характеристиками, обережність із малими вибірками та врахування статистичної невизначеності. Для України важливим прикладом є Індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE, який використовували для вивчення соціальних відносин і чинників стійкості на сході України. ПРООН описує показники громадянської поведінки, міжгрупових відносин, безпеки та доступу до послуг; значення окремих показників подавали за шкалою від нуля до десяти. Методика допомагає визначати можливі напрями роботи, але дані спостереження чи статистична модель зв’язків самі по собі не підтверджують причинної ефективності певної програми. ПРООН: SCORE для України. Чому результати різних програм не можна просто додавати Дослідження відрізняються тривалістю, складом учасників, загрозами, визначенням показників, дослідницьким дизайном і можливістю контролювати сторонні впливи. Навіть програми з однаковою назвою можуть використовувати принципово різні механізми: інформаційне заняття, тривалу спільну діяльність, фасилітований діалог або інституційні зміни. Огляд досліджень зменшення упереджень, проведений Елізабет Леві Палук та Дональдом Ґріном, показав методологічні слабкості значної частини популярних втручань. Подальший огляд великого корпусу експериментів підтвердив проблему узагальнення коротких ефектів і можливого перебільшення позитивних результатів. Paluck & Green, 2009; Paluck та співавтори, 2021. Карта прогалин доказів організації 3ie також демонструє нерівномірний розподіл досліджень між видами миробудівних втручань. Наявність великої кількості програм певного типу не означає такої самої кількості незалежних якісних оцінювань. 3ie, Evidence for Peacebuilding. Етичні обмеження та запобігання шкоді Оцінювання проводять із добровільною поінформованою згодою, зрозумілим поясненням мети й використання даних, конфіденційністю та можливістю відмовитися без втрати доступу до допомоги. Дослідницька команда повинна передбачити сценарії припинення небезпечних опитувань, мінімізацію персональних даних, контроль доступу до відомостей і порядок реагування на повідомлення про ризики. Особливу увагу приділяють асиметрії влади. Керівництво організації, місцева адміністрація чи лідери групи не повинні вимагати позитивних відгуків. Опитування, яке проводить сама команда впровадження за присутності місцевих посадовців, може створювати тиск і спотворювати відповіді. За можливості передбачають незалежних оцінювачів і безпечні канали зворотного зв’язку. Примирення, прощення та особистий контакт не встановлюються як нормативно обов’язковий кінцевий показник для постраждалих від насильства. Безпека, визнання заподіяної шкоди, відповідальність, право на правду, доступ до правосуддя та гарантії неповторення насильства мають власну цінність. Психологічні показники співіснують із правовими й інституційними, не підміняючи їх. Суміжні аспекти відповідальності пояснює стаття «Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення». Належне оцінювання описує також негативні результати: посилення стигми, відчуження, напруженості, нерівності представництва, конфлікти довкола відбору учасників, розкриття вразливих свідчень. Настанова Групи ООН зі сталого розвитку щодо конфліктної чутливості вимагає спостереження за взаємодією програми з динамікою конфлікту й адаптації заходів до нових ризиків. Український контекст: що змінює повномасштабна війна Російська агресія проти України створює окремі вимоги до оцінювання: на територіях із триваючими загрозами першочергове значення мають безпека, права постраждалих, доступ до послуг і можливість відмови від участі. Програми місцевої згуртованості, співпраці між переміщеними людьми та приймаючими громадами, відновлення довіри до установ або участі постраждалих у рішеннях можна оцінювати без перенесення моделі симетричної відповідальності сторін на міжнародну агресію. У деокупованих та прифронтових громадах збір даних може бути обмежений небезпекою, руйнуванням інфраструктури, переміщенням населення та ризиком розкриття чутливої інформації. Висновки мають прямо називати, яку частину громади охоплено і кого дослідження не досягло. Рішення про методи й темп залучення повинні прийматися з урахуванням актуальної безпеки та можливості захисту учасників. Для українських програм доцільно розрізняти результати відновлення адміністративної доступності, психологічної безпеки, справедливого врядування та горизонтальної співпраці. Зростання довіри до установи бажано зіставляти з показниками її реальної підзвітності. Зміни ставлення до різних груп — із можливістю безпечної практичної взаємодії та дотриманням прав кожної групи. Під час дослідження впливу широкого комплексу заходів слід враховувати роботу українських установ, міжнародних організацій, громадських ініціатив і місцевих волонтерських мереж. ПРООН надає приклад контекстних інструментів соціального вимірювання, а огляд місцевого миробудування Фонду миробудування ООН наголошує на участі громад і показниках повсякденного миру. Типові методологічні помилки Перша помилка — підміняти вплив обсягом діяльності: кількість учасників і заходів важлива для звітності, але недостатня для оцінювання суспільних змін. Друга — проводити лише фінальне опитування задоволеності. Третя — обирати тільки легкодоступних, найбільш лояльних учасників. Четверта — порівнювати початкові й кінцеві значення без урахування зовнішніх подій та вибуття респондентів. П’ята помилка — використовувати один агрегований індекс для всіх груп і висновків. Шоста — публікувати лише позитивні показники та замовчувати шкоду. Сьома — робити висновок про довгострокове збереження результатів відразу після останньої зустрічі. Восьма — вважати часову послідовність доказом причинності: подія після програми могла мати інші причини. Дев’ята помилка — переносити середні результати досліджень із безпечних умов на громади, де триває насильство, без перевірки зовнішньої придатності. Десята — ототожнювати участь у діалозі з готовністю пробачати або відмовлятися від вимог справедливості. Застереження щодо методологічної якості й меж узагальнення системно викладено у дослідженнях Paluck та колег і настанові ОЕСР. Практичний протокол оцінювання для організації та громади Перед початком Сформулюйте одну головну мету з описом цільової зміни та населення, для якого вона очікується. Проведіть аналіз конфлікту, зафіксуйте нерівність впливу й ризики, визначте право учасників не долучатися. Побудуйте теорію змін із перевірними причинними переходами. Разом із різними групами громади оберіть показники, які можна зрозуміло вимірювати без небезпечних процедур. Підготуйте план базового вимірювання, порівняння та захисту даних. Під час виконання Ведіть роздільний облік охоплення, фактичної діяльності, небажаних подій і проміжних результатів. Перевіряйте, чи залучено передбачені групи і чи доступні механізми скарг. Періодично аналізуйте зміни безпекової ситуації й коригуйте процедури оцінювання. Підтримуйте можливість повідомити про шкоду поза присутністю організаторів. Після завершення Зіставте результати з початковими значеннями та доступними порівняльними даними. Окремо опишіть охоплення, поведінкові зміни, наслідки для різних груп, обмеження причинних висновків, негативні наслідки й невизначеність. За можливості передбачте наступні вимірювання, щоб перевірити сталість. Результати обговорюйте з громадами в безпечній формі, вилучаючи дані, за якими можна впізнати вразливих людей. Така послідовність узгоджується з професійними стандартами Альянсу за миробудування і рекомендаціями Фонду миробудування ООН. Запитання та відповіді Чи можна довести результативність миробудівної програми одним опитуванням? Одне опитування дозволяє описати відповіді конкретної вибірки в конкретний час. Воно не встановлює, що саме програма спричинила зафіксований стан. Для причинного висновку потрібні відповідний дизайн, порівняння або інший переконливий спосіб перевірити альтернативні пояснення. Який показник важливіший: довіра чи реальна співпраця? Значення залежить від теорії змін. Довіра відображає психологічне очікування, співпраця — поведінку. Найкраще вимірювати обидва явища, коли програма обіцяє змінити їх обидва, і не підміняти один результат іншим. Чи достатньо виміряти зменшення упередженості? Зниження упередження може бути важливим проміжним результатом. Для багатьох програм також необхідні показники недискримінаційної поведінки, безпеки, участі, справедливості та доступу до інституцій. Експеримент Scacco & Warren показує, що зміни установок і поведінки можуть розходитися. Чи можна оцінювати програму під час активної війни? Так, коли методи відповідають умовам безпеки, захисту персональних даних і добровільності. Деякі види збору інформації варто відкласти або замінити менш ризикованими. Обмеження доступу та репрезентативності необхідно чітко зазначити у висновках. Чи є примирення обов’язковою ознакою успіху? Ні. Успіх програми може полягати в безпечному доступі до послуг, ефективній процедурі розв’язання місцевих суперечок, участі постраждалих у рішеннях, захисті прав або зменшенні дискримінації. Примирення та прощення належать до окремих процесів і залежать від відповідальності, умов безпеки та добровільних рішень людей. Що робити, якщо результат позитивний лише для однієї групи? Потрібно дослідити механізм нерівності результатів, склад вибірки, бар’єри доступу й можливі негативні наслідки для інших груп. Загальне середнє не може замінити аналіз розподілу користі та ризиків. Чи означає статистично значуще поліпшення, що програма практично корисна? Статистична значущість сама по собі не описує величину й суспільну важливість зміни. Слід оцінювати розмір ефекту, точність оцінки, витрати, сталість, ризики та значення результату для людей і громад. Чим відрізняється оцінювання програми від її моніторингу? Моніторинг регулярно фіксує реалізацію, охоплення, проміжні результати й ризики. Оцінювання ставить ширші запитання про доречність, наслідки, причини, цінність і сталість. Дані моніторингу становлять важливу частину доказової бази оцінювання, але потребують критичного тлумачення. Висновок Якісне оцінювання миробудування поєднує науково обґрунтовані показники, контекстний аналіз, придатний дизайн, розгляд альтернативних пояснень і відповідальне ставлення до безпеки учасників. Його результатом є зрозуміле й перевірне знання про зміни, які відбулися, про внесок програми в ці зміни, про тих, хто отримав користь або зазнав шкоди, та про умови, необхідні для подальших рішень. Для України таке оцінювання повинне підтримувати безпеку, права постраждалих, справедливість, інституційну підзвітність і відновлення суспільних зв’язків у конкретних громадах. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення Можливості й межі примирення після війни в Україні Індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE: тлумачення результатів Небажані наслідки діалогових програм: як виявляти й запобігати шкоді Порівняння програм міжгрупового контакту та діалогу Довгострокові результати миробудівних втручань: що відомо Як оцінювати обіцянки програм примирення та зниження ворожнечі Джерела Alliance for Peacebuilding. (2025). Hume, L., & Sample, E. Guiding Standards for Peacebuilding Design, Monitoring, and Evaluation. Офіційна публікація. Cameron, D. B., Brown, A. N., Mishra, A., Picon, M., Esper, H., Calvo, F., & Peterson, K. Evidence for Peacebuilding: An Evidence Gap Map. International Initiative for Impact Evaluation (3ie). Звіт і карта доказів. Everyday Peace Indicators. (б. д.). What is EPI? Community-generated indicators for peace. Методичний опис. Mac Ginty, R. (2013). Indicators +: A proposal for everyday peace indicators. Evaluation and Program Planning, 36(1), 56–63. DOI: 10.1016/j.evalprogplan.2012.07.001. OECD. (2012). Evaluating Peacebuilding Activities in Settings of Conflict and Fragility: Improving Learning for Results. OECD Publishing. DOI: 10.1787/9789264106802-en. OECD. (2019). Better Criteria for Better Evaluation: Revised Evaluation Criteria Definitions and Principles for Use. OECD Publishing. DOI: 10.1787/15a9c26b-en. Paluck, E. L., & Green, D. P. (2009). Prejudice reduction: What works? A review and assessment of research and practice. Annual Review of Psychology, 60, 339–367. DOI: 10.1146/annurev.psych.60.110707.163607. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. DOI: 10.1146/annurev-psych-071620-030619. Scacco, A., & Warren, S. S. (2018). Can social contact reduce prejudice and discrimination? Evidence from a field experiment in Nigeria. American Political Science Review, 112(3), 654–677. DOI: 10.1017/S0003055418000151. United Nations Development Programme. (б. д.). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. Офіційний опис методики. United Nations Development Programme, Independent Evaluation Office. (2026). Evaluating UNDP’s Contribution to Peacebuilding and Resilience. Опис оцінювання. United Nations Peacebuilding Fund. (2022). Thematic Review on Local Peacebuilding. Офіційний огляд. United Nations Peacebuilding Fund. (б. д.). PBF Project Evaluations: Design, Monitoring and Evaluation. Методичні матеріали. United Nations Sustainable Development Group. (2022). Good Practice Note on Conflict Sensitivity, Peacebuilding, and Sustaining Peace. Офіційна настанова.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Переговори між конфліктуючими громадами — це організований процес узгодження рішень між представниками спільнот, інтереси, потреби, уявлення про справедливість або досвід взаємодії яких увійшли в суперечність. Їхня психологічна особливість полягає в тому, що учасники одночасно обговорюють конкретну проблему й представляють групи, від яких залежать їхні повноваження, репутація та можливість виконати домовленості. За столом переговорів присутні не лише представники: на рішення впливають очікування мешканців, пам’ять про попередні події, страх втрат, довіра до процедур і спроможність установ виконувати обіцянки. Наукові дослідження переговорів та міжгрупових конфліктів описують сприйняття загроз, упередження, групову ідентичність, емоції та мотивоване мислення як чинники, що ускладнюють пошук рішень навіть тоді, коли практичний компроміс можливий (Friend і Malhotra, 2019; Brett і Thompson, 2016). Водночас переговори залежать від матеріальних ресурсів, права, повноважень і розподілу влади. Психологічний аналіз допомагає вибудувати процес, у якому ці реальні обставини можна обговорювати точно й безпечно. Коли переговори справді відбуваються між громадами Громада в цьому контексті означає територіальну, соціальну або іншу спільноту людей, яких поєднують умови життя, належність, інституції чи спільні інтереси. Переговори можуть стосуватися розподілу води, землі й бюджетних коштів, доступу до громадських просторів, прийому внутрішньо переміщених людей, транспортних маршрутів, відбудови інфраструктури або правил користування спільними послугами. Іноді сторони представляють сусідні територіальні громади; іноді — групи всередині однієї громади, наприклад різні мікрорайони, мешканців і підприємців або приймаючу спільноту та переселенців. Ключова умова — наявність колективних інтересів і представництва. Якщо двоє сусідів сперечаються щодо паркування, це насамперед міжособистісні переговори. Коли рішення про користування дорогою зачіпає кілька поселень, публічні бюджети й права мешканців, виникає міжгруповий процес із власними психологічними закономірностями. Для ширшого пояснення витоків протистояння див. «Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання». Переговори розрізняються за метою. Одні потрібні для термінового узгодження безпечних правил співжиття; інші — для розподілу ресурсу; ще інші — для вироблення спільного проєкту чи зміни несправедливих процедур. Розмови про досвід і взаємне сприйняття мають іншу безпосередню мету, ніж підписання обов’язкової для виконання угоди. Обидва формати можуть поєднуватися, але потребують різних правил і критеріїв результату. Чим міжгрупові переговори відрізняються від звичайної розмови Від імені громади людина виступає водночас учасником розмови, представником інтересів та об’єктом контролю своєї групи. Її поступку можуть оцінити як зраду, а непохитність — як доказ сили. Через це навіть нейтральні формулювання про бюджет або графік робіт іноді сприймаються як заяви про гідність, статус чи право належати до спільного простору. Експериментальні дослідження представницьких переговорів показують, що підзвітність перед власною групою, спосіб обрання представника і його становище всередині групи змінюють переговорну поведінку; напрями ефектів залежать від умов дослідження (Klimoski і Ash, 1974; O’Connor, 1997; van Kleef та ін., 2007). Успіх на зустрічі й підтримка домовленості мешканцями — окремі питання. Представники можуть дійти спільного рішення, яке їхні громади згодом відкинуть через непрозорий мандат, страх втрат або відсутність можливості поставити запитання. Тому міжгруповий переговорний процес охоплює підготовку представництва, обмін інформацією, прийняття рішення, його пояснення громадам і перевірку виконання. Психологічний механізм перший: сприйняття загрози та захист групових інтересів Коли громада вважає, що інша група обмежить доступ до житла, послуг, фінансування чи політичного впливу, переговорна пропозиція може сприйматися крізь очікування втрати. Загроза буває матеріальною — ресурси, безпека, робочі місця — або символічною: зневага до звичаїв, публічного статусу, мови чи пам’яті. Відчуття загрози саме по собі не визначає, чи справді ресурсів бракує; відповідь має спиратися на перевірені факти та досвід мешканців. Огляд психологічних бар’єрів міжгрупового врегулювання пояснює, чому такі оцінки посилюють недовіру й зменшують готовність розглядати пропозиції опонента (Friend і Malhotra, 2019). Завдання підготовки — окремо записати підтверджені потреби, прогнозовані ризики й неперевірені припущення. Наприклад, за суперечки про доступ до укриття одна громада може боятися фізичного перевантаження об’єкта, а інша — дискримінаційного недопуску. Перша проблема вимагає даних про місткість і маршрути, друга — прозорих правил доступу та незалежного контролю. Формула «ви просто перебільшуєте» руйнує можливість обговорити обидві підстави. Значення має також порядок розмови. Якщо ризики життю й безпеці залишаються нез’ясованими, швидкий перехід до розподілу другорядних вигод може збільшити напруження. Спочатку потрібно визначити умови безпеки, повноваження і межі обговорюваного, а вже потім шукати варіанти співпраці. Механізм другий: «наша громада» як джерело довіри та тиску Групова належність дає людям відчуття підтримки й водночас створює очікування лояльності. У переговорах це означає, що зміст пропозиції часто оцінюють разом із тим, хто її висловив: те саме рішення від «своїх» може здаватися надійним, а від «чужих» — прихованою пасткою. Такі закономірності розглядаються в психології міжгрупових конфліктів та дослідженнях поведінки представників (Friend і Malhotra, 2019; Aaldering та ін., 2013). Переговорник повинен мати зрозумілий мандат: кого він представляє, які питання може погоджувати, що потребує консультацій і як повідомлятиме результати. Якщо громадські групи неоднорідні, одна людина може не представляти досвід жінок, молоді, людей з інвалідністю, старших мешканців, переселенців або тих, хто зазнав найбільших втрат. Запрошення символічного «представника всіх» без перевірки його зв’язку з групою здатне посилити виключення. Важливе правило — передбачити право повернутися до громади для обговорення проміжної пропозиції. Це зменшує тиск миттєвої демонстрації лояльності. Проте консультації теж мають межі: за небезпеки розголошення конфіденційних даних чи погроз оприлюднення деталей може нашкодити учасникам. Правила зворотного зв’язку узгоджують до зустрічі. Механізм третій: когнітивні упередження та уявлення про «фіксований пиріг» Одна з типових переговорних помилок — уявлення, що будь-який виграш іншої сторони неминуче дорівнює власній втраті. Для окремих ресурсів така конкуренція справді існує: один і той самий бюджет не можна витратити двічі. Але конфлікт може охоплювати кілька потреб, які мають різну вагу для сторін. Тоді можливі поетапні рішення, обмін поступками у різних питаннях, спільне залучення ресурсів або незалежні гарантії виконання. Огляди переговорної психології відзначають роль упереджень, інформації про пріоритети та здатності шукати спільно корисні варіанти (Brett і Thompson, 2016; Boothby та ін., 2023). Інші ризики — вибірковий добір фактів на користь власної позиції, приписування супротивникам найгірших мотивів, переоцінка власної правоти та різне ставлення до однакових втрат. Тому під час підготовки корисно розмежувати позицію («гроші мають отримати лише наші») і потребу («нам потрібне гарантоване фінансування шкільного підвезення»). Такий аналіз сам по собі ще не доводить можливості домовленості, але допомагає з’ясувати, які частини конфлікту справді несумісні. Практична техніка — окрема карта інтересів: для кожної сторони зафіксувати бажаний результат, мінімально прийнятні умови, неприйнятні ризики, докази та альтернативи в разі відсутності угоди. Альтернативу оцінюють реалістично, включаючи юридичні, фінансові й соціальні наслідки. Саме тут стає помітною різниця між «поступкою заради тиші» та обґрунтованим рішенням. Механізм четвертий: колективні емоції, гідність і образа Страх, гнів, приниження, недовіра й надія впливають на увагу, оцінку ризику та готовність слухати. Емоційні висловлювання одного учасника передають інформацію іншим і можуть змінювати їхні очікування, але інтерпретація гніву чи тривоги залежить від статусу сторін та ситуації. Систематизований огляд емоційних процесів у переговорах розрізняє особистий, міжособистісний і груповий рівні та застерігає від простих універсальних правил (van Kleef і Côté, 2018). Вимога визнати втрату, порушення прав або попередню несправедливість має реальний зміст. Вислухати розповідь про шкоду не означає погодитися з неперевіреним обвинуваченням; так само офіційне визнання підтверджених порушень вимагає відповідних дій, а не лише ввічливих формул. Коли сторона почувається зневаженою, заклик «забути минуле заради майбутнього» здатний закрити можливість обговорювати конкретні порушення. Тому переговорний порядок денний може містити окремі питання про захист гідності, визнання встановлених фактів, процедури скарг, правовий захист і механізми запобігання повторенню шкоди. Психологічне зниження напруження підтримує обговорення; воно не підміняє відповідальності й справедливості. Механізм п’ятий: процесуальна справедливість і право бути почутими Для мешканців важливі і зміст рішення, і спосіб його ухвалення. Процесуальна справедливість стосується доступу до участі, послідовності правил, можливості висловити заперечення, обґрунтованості критеріїв і зрозумілого механізму перегляду. Розподільча справедливість — питання про те, хто отримує ресурси, які несе витрати та за яким принципом. Дослідницький огляд переговорів показує, що обидві площини впливають на перебіг і результати домовленостей (Druckman і Wagner, 2016). Практично це означає відкритий опис того, хто встановлює порядок денний, як добирають делегатів, звідки беруться цифри, хто веде протокол і як розглядають заперечення. Учасники повинні розуміти різницю між консультацією, спільною рекомендацією та юридично обов’язковим рішенням. Надання слова без жодного впливу на процедуру може створити враження удаваної участі. Процедура має передбачати доступність: зрозумілу мову, фізичну та цифрову безбар’єрність, час для доглядових обов’язків, можливість письмової участі й захист персональних даних. Це не ритуальні атрибути «гарного діалогу», а умови того, чи справді представлені люди можуть вплинути на результат. Механізм шостий: довіра, перевірюваність обіцянок і спільні очікування Довіра між групами зростає тоді, коли є підстави очікувати передбачуваної поведінки, виконання зобов’язань та можливості виявити порушення. У гострому конфлікті вимога «спочатку повністю довіртеся нам» може бути нереалістичною. Натомість домовленості можуть передбачати обмежені перевірювані кроки: публічний графік, узгоджений критерій доступу, спільний моніторинг, строк перевірки й процедуру виправлення збоїв. Про ширший процес див. «Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється». Важливо відокремлювати добрі наміри представника від його реальної спроможності діяти. Посадовець, активіст або делегат може щиро підтримувати компроміс і водночас не мати бюджету, повноважень чи підтримки потрібного органу. Тому умови рішення мають зазначати відповідального виконавця, джерело ресурсу, межі його повноважень і спосіб незалежно перевірити виконання. Як організувати переговори: від аналізу конфлікту до виконання 1. З’ясувати предмет, учасників і безпекові ризики Потрібно розрізнити безпосередній предмет спору, його історію й ширші соціальні напруження. Для кожної групи аналізують, кого зачіпає проблема, хто може говорити від її імені, які групи відсутні, які юридичні обмеження діють і чи є погрози, переслідування або залежність від сильнішої сторони. У конфліктах, пов’язаних з насильством, насамперед оцінюють ризик примусу й повторної шкоди. Настанови ООН щодо медіації визначають згоду, інклюзивність, належну підготовку, узгодженість з правом і якість домовленостей як фундаментальні умови процесу (ООН, 2012). 2. Уточнити мандат і можливості представництва Кожна делегація має пояснити, хто її уповноважив, які рішення вона вправі погоджувати і як залучатиме людей, яких зачіпає результат. Важливо залучити групи, які зазвичай менш помітні на публічних зборах. За необхідності можуть бути окремі підготовчі консультації, анонімні канали зворотного зв’язку й допомога незалежних фахівців. Присутність делегата є лише одним показником включення: важлива реальна здатність впливати. 3. Узгодити правила розмови та протокол фактичних даних До обговорення конкретних вимог визначають порядок виступів, часові межі, правила оприлюднення інформації, процедуру реагування на погрози та право зробити перерву. Дані про гроші, чисельність населення, навантаження на інфраструктуру чи права користування мають походити з перевірюваних джерел. Якщо інформація спірна, сторони домовляються, хто і як її перевірятиме. 4. Перекласти жорсткі позиції мовою потреб і критеріїв Кожна сторона послідовно називає свою пропозицію, підстави, ключову потребу та межі прийнятності. Ведучий уточнює значення слів, щоб «рівність» означала конкретний критерій, а «безпека» — перевірювані заходи. Визнання потреби не створює обов’язку приймати будь-яку вимогу. Права людини, встановлені правові вимоги й безпека не перетворюються на предмет торгу лише тому, що хтось цього хоче. 5. Створити кілька варіантів і перевірити їх на справедливість Корисно розглядати кілька альтернатив: різні графіки, формули розподілу, пілотний етап, незалежне оцінювання, спільне фінансування, механізм компенсації допустимих витрат чи окремий контрольний орган. Кожен варіант перевіряють за законністю, безпекою, розподілом вигод і ризиків, ресурсною спроможністю та наслідками для вразливих людей. Якщо прийнятного рішення немає, фіксують розбіжності й подальшу процедуру, а не оголошують штучний консенсус. 6. Перевірити підтримку громад і завершити письмову угоду Проміжні рішення пояснюють мешканцям у заздалегідь узгоджений спосіб. Відгуки мають документуватися, особливо коли люди повідомляють про непередбачені ризики. Фінальний документ визначає предмет домовленості, конкретні зобов’язання, виконавців, строки, ресурси, показники виконання, механізм скарг і дату перегляду. Ступінь обов’язковості угоди визначають компетенція сторін та застосовне право. 7. Моніторити виконання і відновлювати процес після порушень Для довіри важлива реакція на збій. Якщо ресурс не виділено або обіцяний доступ заблоковано, сторони повинні мати процедуру з’ясування причин, виправлення і повідомлення мешканців. Без цього навіть змістовна домовленість може стати новим джерелом недовіри. Показником ефективності є не тільки кількість зустрічей, а фактичне виконання погоджених рішень і зменшення конкретної шкоди. Роль посередника: нейтральність процедури і межі впливу Посередник допомагає організувати безпечний і зрозумілий процес, з’ясувати предмет суперечки, забезпечити слово для учасників, відокремити факти від припущень і перевірити реалізовність варіантів. Залежно від повноважень, він може вести спільні зустрічі, окремі консультації та роботу з формулюванням домовленостей. Посередництво відрізняється від переговорів як таких: у переговорах сторони безпосередньо представляють свої інтереси; посередник підтримує процедуру, але не отримує автоматичного права визначати результат. Належний посередник відкрито повідомляє про можливий конфлікт інтересів, джерело фінансування, повноваження та межі конфіденційності. Неупередженість процедури означає послідовне застосування правил і врахування реальних дисбалансів. Коли одна сторона має змогу погрожувати, перекривати доступ до життєво важливих ресурсів або карати за незгоду, формально однаковий час для виступів не забезпечує справедливої участі. Настанови ООН наголошують на підготовленості, згоді, інклюзивності та нормативних межах медіації (ООН, 2012). Місцеві посередники можуть мати важливий авторитет завдяки знанню спільнот і тривалим соціальним зв’язкам. ПРООН описує внутрішнє посередництво як роботу людей, які добре знають місцеві обставини та можуть сприяти ранньому врегулюванню суперечностей. Це опис практичного підходу, а не доказ однакової ефективності для всіх ситуацій (ПРООН: Insider Mediation). Переговори, діалог, медіація та примирення: різні результати Міжгруповий діалог допомагає з’ясувати досвід, потреби та взаємні уявлення. Переговори спрямовані на узгодження конкретних зобов’язань і рішень. Медіація додає третю сторону, яка сприяє процесу. Примирення стосується ширших і триваліших змін у відносинах, у тому числі правди, відповідальності, гарантій неповторення й питання відновлення довіри. Про власні межі діалогу див. «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека». Одна вдала зустріч може завершитися робочим графіком, але не змінити ставлення людей до іншої спільноти. І навпаки, учасники можуть краще зрозуміти одне одного й залишитися без угоди через юридичну заборону, брак грошей або невирішену проблему відповідальності. Огляд емпіричних оцінок міжгрупового діалогу відзначає його різні цілі — стосунки, громадянську участь, соціальні зміни — й методологічні труднощі вимірювання ефектів (Dessel і Rogge, 2008). Примирення або прощення не може бути умовою права постраждалих на безпеку, захист, доступ до послуг чи справедливу процедуру. Участь у контакті та діалозі має бути добровільною. Там, де триває насильство або є примус, першорядними є припинення шкоди, захист людей, документування порушень і виконання законних зобов’язань. Що підказують дослідження, а чого вони ще не доводять Сильна частина доказової бази стосується загальних механізмів: міжгрупових бар’єрів, упереджень у переговорах, ролі емоцій і справедливості процедур. Це підтверджують великі огляди літератури, зокрема Friend і Malhotra (2019), Druckman і Wagner (2016) та van Kleef і Côté (2018). Однак частина експериментів проводилася в лабораторних умовах, у двосторонніх переговорах або зі студентськими групами. Перенесення їхніх результатів на багатосторонні конфлікти територіальних громад потребує перевірки реальних інституційних, культурних і безпекових умов. Дослідження міжгрупового контакту дають підстави очікувати покращення певних ставлень за сприятливих умов, але не дозволяють стверджувати, що достатньо зібрати конфліктуючі громади в одній залі, щоб вони уклали стійку угоду. Огляд застосування контакту до конфліктів обговорює можливості та обмеження таких програм (Al Ramiah і Hewstone, 2013). Сучасний огляд втручань підкреслює, що ефективність залежить від типу проблеми, цільового механізму та контексту; єдиного втручання для всіх ситуацій немає (Čehajić-Clancy і Halperin, 2024). Оцінювання саме переговорів громад має включати незалежні дані до й після втручання, порівняння з альтернативними сценаріями там, де це можливо, та відстеження непередбачених наслідків. Публічна кількість заходів, кількість підписаних меморандумів і позитивні відгуки учасників є корисними показниками діяльності, але окремо не встановлюють причинного впливу програми на суспільну згуртованість. Коли переговори можуть погіршити ситуацію Примус, нерівність влади та удавана згода Якщо доступ до допомоги, житла чи безпеки залежить від участі в зустрічі або прийняття пропозиції, згода не є вільною в повному розумінні. Ризик посилюється, коли сильніша сторона визначає порядок денний, контролює інформацію та одноосібно тлумачить результат. У таких умовах першочерговими можуть бути захисні заходи, правова допомога, незалежний контроль або відкладення переговорів. Настанови ООН про медіацію прямо вимагають згоди сторін та дотримання нормативних рамок (ООН, 2012). Відтворення нерівності всередині громади Домовленість між помітними лідерами може залишити поза рішенням людей, які найбільше залежать від послуг або мають найменше голосу. Однакове число делегатів від кожної сторони не гарантує врахування потреб менш представлених груп. Потрібні зрозумілі критерії відбору, канали скарг та оцінка розподілу наслідків усередині кожної громади. Публічне приниження і небезпечне розголошення Примусові особисті історії, відкриті списки постраждалих, трансляції конфіденційних зустрічей та публічний тиск «знайти спільну мову» можуть завдати додаткової шкоди. Формат зустрічі, обсяг запису, доступ до протоколів та право відмовитися від відповіді узгоджують завчасно. Особиста розповідь не повинна бути ціною отримання послуги або права голосу. Символічний консенсус без ресурсів Коли сторони підписують загальну декларацію без повноважень, коштів і строків, невиконані обіцянки можуть поглибити недовіру. Ефективніший результат — чесно зафіксований частковий прогрес, перелік розбіжностей і наступний перевірюваний крок. Український контекст: війна, переміщення та відновлення громад Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну спричинило масштабні людські втрати, переміщення та руйнування інфраструктури. У громадах, які приймають внутрішньо переміщених людей, у деокупованих територіях та місцях відбудови можуть виникати суперечності щодо житла, бюджетів, підтримки різних груп і послідовності відновлювальних робіт. Це підстави для предметних внутрішньосуспільних переговорів у межах українського правового порядку. Відповідальність за міжнародну агресію та порушення міжнародного права визначається відповідними правовими процедурами; психологія переговорів не встановлює їх і не створює симетрії відповідальності. Аналітичні програми ПРООН і партнерів вивчають горизонтальні зв’язки між групами та вертикальну довіру до інституцій. Звіт reSCORE 2024 присвячений суспільній згуртованості в умовах російського вторгнення, а матеріали SHARP, хвиля 3 досліджують стійкість, потреби, довіру та взаємини населення. Ці спостереження допомагають формувати гіпотези для місцевої роботи, проте самі по собі не доводять ефективності окремої переговорної методики. ПРООН описує практику співпраці місцевої влади, громадських ініціатив і установ безпеки навколо визначення потреб та місцевих пріоритетів («Community Security and Social Cohesion»). Для переговорів про відновлення корисно починати з прозорої карти потреб, критеріїв розподілу допомоги й безпечних каналів участі; оцінка конкретної громади повинна ґрунтуватися на її власних даних. Наприклад, у суперечці щодо черговості ремонту шкіл у двох поселеннях слід окремо перевірити рівень пошкоджень, кількість дітей, можливість безпечного навчання, транспорт, потреби дітей з інвалідністю, джерела фінансування й часові обмеження. Тільки після цього доцільно обговорювати формулу пріоритетів. Людям варто пояснити, хто ухвалює остаточне рішення й як подати заперечення. Визнання болю однієї громади не применшує втрат іншої, а безпечне обговорення потреб не зобов’язує постраждалих до прощення. Як оцінити результати переговорів Для змістовного оцінювання потрібна початкова точка: яка конкретна проблема існувала, кого зачіпала і за якими ознаками буде помітне покращення. Показники варто розділити на чотири площини. Перша — процес: безпека, добровільність, реальна представленість, доступ до інформації й дотримання процедури. Друга — результат рішення: його законність, зрозумілість, розподіл вигод і витрат, наявність відповідальних виконавців. Третя — виконання: чи реалізовані кроки, скільки порушень зафіксовано, як вирішено скарги. Четверта — ширші наслідки: чи змінилися очікування взаємної надійності, відчуття справедливості та можливість мирної взаємодії. Особливо важливо враховувати людей, які не брали участі у зустрічах. Їхній досвід може відрізнятися від оцінок делегатів. У місцевих програмах доцільно поєднувати документацію рішень із анонімними опитуваннями, якісними інтерв’ю, незалежною перевіркою виконання й аналізом скарг. Відстеження суспільної згуртованості має враховувати і стосунки між групами, і довіру до інституцій, як у рамках індексу SCORE. Практичний приклад: спір щодо громадського простору Уявімо дві групи мешканців, які по-різному бачать використання відновленого приміщення: одна хоче молодіжний центр, інша — пункт соціальних послуг. Публічна дискусія вже перетворилася на взаємні звинувачення в байдужості. Першим кроком є перевірка правового статусу будівлі, кошторису, доступності й реального попиту. Далі сторони визначають, які потреби є невідкладними, а які можна задовольнити іншим способом. Ведучий зустрічі відокремлює звинувачення щодо мотивів від перевірюваних тверджень. Учасники можуть розглянути зонування приміщення, часовий розклад, альтернативні локації або поетапне фінансування. Кожен варіант перевіряють за критеріями доступності, безпеки, витрат і рівного доступу. Якщо приміщення непридатне для одного з передбачених видів послуг, відповідне рішення виключають незалежно від популярності. Наприкінці фіксують, хто перевіряє технічні можливості та коли громада побачить обґрунтовану відповідь. Це навчальна модель переговорного аналізу, а не опис проведеного експерименту чи підтвердженої успішної програми. Її цінність у чіткому поділі потреб, фактів, критеріїв і повноважень. Поширені запитання Чи можуть громади домовитися, якщо між ними немає довіри? Так, інколи домовленість можлива за обмеженої довіри, коли сторони погоджують конкретні перевірювані кроки та незалежний контроль. Для складних питань потрібні безпека, законні повноваження й реалістичні гарантії. Поступове виконання домовленостей може створювати підстави для довіри, але саме по собі не гарантує її відновлення. Хто має представляти громаду на переговорах? Особи з підтвердженим мандатом і належним зв’язком із людьми, яких зачіпає рішення. Залежно від предмета це можуть бути уповноважені органів місцевого самоврядування, громадських організацій, ініціативних груп або спеціально обрані делегати. Важливі прозорі критерії представництва, консультації з менш помітними групами та можливість перевірити, чи не порушено права відсутніх учасників. Чи повинен посередник бути однаково прихильним до всіх вимог? Посередник забезпечує справедливу процедуру й не вирішує наперед результат на користь однієї сторони. Однак загрози, примус, дискримінація та порушення закону не стають допустимими від того, що їх названо переговорною позицією. Об’єктивні критерії, захист учасників і правові межі залишаються обов’язковими. Чи достатньо однієї зустрічі для примирення? Однієї зустрічі може вистачити для вузького адміністративного рішення, але примирення охоплює довший процес, у якому можливі питання відповідальності, захисту прав, подолання наслідків шкоди та гарантій неповторення. Наявність угоди не означає, що кожна людина пробачила іншим або відчула безпеку. Що робити, якщо мешканці відкидають домовленість представників? Слід з’ясувати причину: недостатній мандат, помилки даних, непередбачені наслідки, порушення правил консультацій чи розбіжність у цінностях. Після цього — виправити процедуру, оприлюднити обґрунтування й повернути спірні положення на належний рівень розгляду. Нав’язане «остаточне рішення» без повноважень і підтримки часто лише переносить конфлікт на етап виконання. Чи можна проводити переговори під час війни? Внутрішні переговори щодо місцевих послуг, допомоги й відновлення можуть бути необхідними навіть за умов воєнного стану, якщо вони безпечні, законні й добровільні. Конкретні рішення приймають із урахуванням чинних обмежень, загроз і компетенції установ. Ведення таких переговорів між громадянами та установами України не слід змішувати з питанням міжнародно-правової відповідальності за російську агресію. Висновок Переговори між конфліктуючими громадами поєднують реальну проблему розподілу ресурсів, прав чи відповідальності з психологією колективної загрози, групової лояльності, емоцій, упереджень, довіри й справедливості. Їхню якість визначає здатність сторін працювати з перевірюваними фактами, мати законні й зрозумілі повноваження, визнавати значущість завданої шкоди, враховувати відсутні голоси та перевіряти виконання обіцянок. Добра переговорна процедура робить відповідальні рішення можливими й залишає людям право на незгоду, захист і справедливість. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу Джерела Aaldering, H., Greer, L. L., Van Kleef, G. A., & De Dreu, C. K. W. (2013). Interest (mis)alignments in representative negotiations: Do pro-social agents fuel or reduce inter-group conflict? Organizational Behavior and Human Decision Processes, 120(2), 240–250. https://doi.org/10.1016/j.obhdp.2012.06.001 Al Ramiah, A., & Hewstone, M. (2013). Intergroup contact as a tool for reducing, resolving, and preventing intergroup conflict: Evidence, limitations, and potential. American Psychologist, 68(7), 527–542. https://doi.org/10.1037/a0032603 Boothby, E. J., Cooney, G., & Schweitzer, M. E. (2023). Embracing complexity: A review of negotiation research. Annual Review of Psychology, 74, 299–332. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-033020-014116 Brett, J., & Thompson, L. (2016). Negotiation. Organizational Behavior and Human Decision Processes, 136, 68–79. https://doi.org/10.1016/j.obhdp.2016.06.003 Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. https://doi.org/10.1002/crq.230 Druckman, D., & Wagner, L. M. (2016). Justice and negotiation. Annual Review of Psychology, 67, 387–413. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-122414-033308 Friend, W., & Malhotra, D. (2019). Psychological barriers to resolving intergroup conflict: An extensive review and consolidation of the literature. Negotiation Journal, 35(4), 407–442. https://doi.org/10.1111/nejo.12299 Klimoski, R. J., & Ash, R. A. (1974). Accountability and negotiator behavior. Organizational Behavior and Human Performance, 11(3), 409–425. https://doi.org/10.1016/0030-5073(74)90029-4 O’Connor, K. M. (1997). Groups and solos in context: The effects of accountability on team negotiation. Organizational Behavior and Human Decision Processes, 72(3), 384–407. https://doi.org/10.1006/obhd.1997.2743 United Nations. (2012). United Nations guidance for effective mediation. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation United Nations Development Programme. (n.d.). Insider mediation: Strengthening peace from within. https://www.undp.org/crisis/local-action/insider-mediation United Nations Development Programme. (n.d.). Enhancing community security and social cohesion. https://www.undp.org/ukraine/enhancing-community-security-and-social-cohesion United Nations Development Programme. (n.d.). Social cohesion and reconciliation index (SCORE) for Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/social-cohesion-and-reconciliation-index-score-eastern-ukraine United Nations Development Programme. (2024). SHARP: Assessing social cohesion, resistance, and people’s needs in Ukraine amid Russian full-scale invasion — Wave 3 (2024). https://www.undp.org/ukraine/publications/sharp-assessing-social-cohesion-resistance-and-peoples-needs-ukraine-amid-russian-full-scale-invasion-wave-3-2024 United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Key trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024 van Kleef, G. A., Steinel, W., van Knippenberg, D., Hogg, M. A., & Svensson, A. (2007). Group member prototypicality and intergroup negotiation: How one’s standing in the group affects negotiation behaviour. British Journal of Social Psychology, 46(1), 129–152. https://doi.org/10.1348/014466605X89353 van Kleef, G. A., & Côté, S. (2018). Emotional dynamics in conflict and negotiation: Individual, dyadic, and group processes. Annual Review of Organizational Psychology and Organizational Behavior, 5, 437–464. https://doi.org/10.1146/annurev-orgpsych-032117-104714

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Спільні цілі в подоланні міжгрупової ворожнечі — це цілі, досягнення яких має значення для представників різних груп і потребує їхніх узгоджених, взаємозалежних дій. У соціальній психології такі цілі називають надпорядковими. Вони змінюють умови взаємодії: успіх однієї групи починає залежати від внеску іншої, а учасники отримують нагоду побачити практичну користь співпраці. Класичним науковим джерелом підходу є дослідження Музафера Шерифа, а сучасні пояснення розвивають теорії міжгрупового контакту й спільної групової ідентичності. Спільна мета дає підставу для зміни взаємних очікувань, може зменшувати соціальну дистанцію та підтримувати поступове формування довіри. Її можливості залежать від характеру конфлікту, безпеки, добровільності участі, справедливого розподілу впливу та реального результату роботи. Тому важливо окремо оцінювати успішність завдання, ставлення між групами, дотримання прав учасників і тривалі суспільні наслідки. Сучасний огляд міжгрупових втручань наголошує на відповідності методу конкретним людям, цілям та умовам його застосування (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Що означають спільні та надпорядкові цілі Спільний інтерес виникає, коли двом або кільком групам потрібен подібний результат. Спільна ціль визначає бажаний стан, якого вони прагнуть досягти. Спільне завдання розподіляє дії та відповідальність. Надпорядкова ціль має ще одну ознаку: вона створює реальну взаємозалежність, за якої внесок кожної сторони необхідний для досягнення результату. Власне це поняття дає змогу зрозуміти, чому формальна угода про добрі відносини і спільна робота можуть мати різні психологічні наслідки. Наприклад, різні частини громади можуть погоджувати відновлення водопостачання, організацію безпечного громадського простору або прозорі правила користування спільною інфраструктурою. Якщо одна група самостійно ухвалює рішення, а інша лише виконує доручення, взаємозалежність залишається обмеженою. Якщо сторони мають потрібні компетенції, спільно визначають правила та несуть відповідальність за результат, виникають умови для безпосереднього досвіду співпраці. Така відмінність відповідає класичній логіці надпорядкових цілей і подальшим моделям міжгрупової категоризації (Sherif, 1958; Gaertner et al., 2000). Спільні цілі можуть бути короткостроковими, як усунення конкретної проблеми, або довгостроковими, як підтримання доступної системи місцевих послуг. Довгостроковий формат створює нагоди для повторюваних контактів, однак також потребує сталих правил і можливості перегляду домовленостей. Сама тривалість співпраці ще не доводить її результативності. Як міжгрупова ворожнеча пов’язана з конкуренцією Міжгрупова ворожнеча може проявлятися через негативні стереотипи, страх, знецінення іншої спільноти, недовіру, підтримку дискримінаційних рішень або відкриті ворожі дії. Її джерела різноманітні: конкуренція за ресурси, статус і владу, переживання загрози, історичні образи, політична мобілізація, поширення ворожих норм та досвід насильства. Одна психологічна практика може впливати на частину цих механізмів, залишаючи інші без змін. За конкурентної структури взаємодії досягнення однієї групи сприймається як втрата іншої. Надпорядкова ціль змінює практичну ситуацію: для досягнення важливого результату потрібна координація. Учасники можуть побачити, що допомога іншій групі підтримує і власний успіх. Проте конфлікти через несправедливість або питання відповідальності потребують прямих рішень. Психологічний механізм взаємозалежності не усуває структурних причин ворожнечі автоматично (Sherif, 1958). Експеримент «Печера розбійників»: історичне походження ідеї Як було організовано дослідження У 1954 році Музафер Шериф і його колеги провели польове дослідження у дитячому таборі в США, відоме як експеримент «Печера розбійників». Дві групи хлопців спочатку формували внутрішні зв’язки окремо, потім брали участь у змаганнях між групами. У конкурентній фазі виникли ворожі оцінки, образи та соціальна дистанція. Далі дослідники змінювали умови взаємодії, намагаючись зменшити напруження (Sherif, 1958). Чому приємного контакту виявилося замало Звичайні зустрічі та спільні розваги не забезпечили стійкого зниження ворожості. Дослідники ввели завдання, які потребували спільних зусиль, зокрема роботу з відновлення водопостачання та розв’язання побутових труднощів, спільних для обох груп. Після серії таких дій спостерігалося поліпшення взаємних ставлень. Автор інтерпретував це як значення привабливих надпорядкових цілей, які неможливо досягти силами однієї сторони (оригінальна стаття). Межі висновків із класичного експерименту Дослідження стало важливим історичним доказом можливості змінювати міжгрупову взаємодію через організацію завдань. Водночас специфічні умови дитячого табору, невеликий і однорідний склад учасників та значна роль дослідників у створенні ситуацій обмежують пряме узагальнення. Сучасні суспільства, громади після насильства й політичні конфлікти відрізняються масштабом, інституціями, історією та нерівністю можливостей. Подальші автори розглядають історичні результати як складову ширшої теорії, що потребує перевірки в різних контекстах (Gaertner et al., 2000). Основні психологічні механізми спільних цілей Позитивна взаємозалежність Коли результат можливий лише завдяки співпраці, дії іншої групи стають цінними для досягнення власної мети. Учасники отримують стимул обмінюватися інформацією, координувати рішення й підтримувати домовленості. Взаємозалежність повинна бути реальною й видимою для учасників. У проєкті, де одна сторона володіє всією інформацією, ухвалює всі рішення та приписує собі результат, такий механізм може залишитися слабким. Зміна уявлень про «своїх» і «чужих» Під час спільної роботи представники різних груп можуть бачити один одного як конкретних людей, учасників ширшої спільноти та носіїв власної групової ідентичності. Теорія спільної групової ідентичності описує декатегоризацію, перекатегоризацію та взаємне визнання групових відмінностей. Спільне «ми» може виникати поряд із збереженням окремих культурних і соціальних ідентичностей. Це важливо, бо вимога розчинити ідентичність слабшої групи здатна створити додатковий опір (Gaertner et al., 2000). Перевірка очікувань через поведінку Партнери спостерігають, чи інша сторона виконує домовленості, як розподіляє відповідальність, чи визнає внесок інших і як реагує на розбіжності. Повторювана передбачувана поведінка поступово створює підстави для довіри. При цьому позитивний досвід із кількома представниками групи не завжди переноситься на уявлення про всю спільноту. У дослідженнях міжгрупового контакту важливими залишаються соціальні норми й умови узагальнення досвіду (Pettigrew & Tropp, 2006). Емоції, тривога та відчуття безпеки Успішна співпраця може робити майбутню взаємодію передбачуванішою, зменшувати очікування ворожих дій і посилювати готовність до контактів. Проте негативний досвід може діяти у зворотному напрямку. Метааналіз 2024 року виявив значущість негативного міжгрупового контакту, який за певних умов має сильніший зв’язок з упередженнями, ніж позитивний контакт. Тому якість взаємодії і захист учасників є важливою частиною проєкту (Paolini et al., 2024). Групові норми та інституційна підтримка Коли організація встановлює прозорі правила, визнає внесок різних груп і реагує на порушення, спільна діяльність набуває соціальної легітимності. Якщо формальне керівництво схвалює співпрацю, але фактично винагороджує виключення або дискримінацію, учасники отримують суперечливі сигнали. Сучасні огляди підкреслюють потребу поєднувати психологічні втручання з умовами, які впливають на їхню реалізацію (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Які умови підвищують шанси на корисну співпрацю Першою умовою є значуща та зрозуміла мета. Учасники повинні знати, яку саме проблему розв’язують, для кого важливий результат, як оцінюватиметься виконання і що відбудеться після завершення роботи. Якщо мета сформульована надто загально, учасники можуть вкладати в неї різний зміст і зіткнутися з новим конфліктом уже на етапі виконання. Друга умова — реальний внесок усіх сторін. Доцільно створювати завдання, де компетенції й можливості різних учасників доповнюють одна одну. Справедливе представництво, доступ до інформації, узгодження ролей і визнання результатів потрібні, щоб люди могли сприймати процес як спільний. Рівні можливості впливати на рішення іноді потребують додаткової підтримки тих, чиї ресурси або доступ обмежені. Третя умова — добровільність і безпека. Учасники повинні мати інформацію про мету, ризики, використання їхніх свідчень та право припинити участь. Важливо передбачити незалежний спосіб повідомлення про приниження, погрози або дискримінацію. Безпечний процес допускає зміну формату та припинення контактної частини, якщо ризики зростають. Четверта умова — повторювані перевірні дії. Одна зустріч може дати приємне враження, але подальша співпраця дозволяє перевіряти надійність домовленостей і реакцію на труднощі. Якщо учасники бачать користь та справедливість упродовж декількох етапів, це створює ширші підстави для перегляду взаємних очікувань. Конкретна тривалість і формат потребують окремої оцінки. Класичний метааналіз міжгрупового контакту встановив, що сприятливі умови контакту пов’язані із сильнішим зниженням упереджень, хоча жодна окрема умова не є універсально необхідною в кожному випадку. Цей висновок стосується широкої сукупності контактних ситуацій; для надпорядкових цілей він є науковим орієнтиром, а не гарантованим прогнозом (Pettigrew & Tropp, 2006). Чому формальна спільна діяльність може не допомогти Сам факт зустрічі, спільне фото або проголошення єдності не створюють позитивної взаємозалежності. Якщо завдання приховано відтворює змагання за обмежений ресурс, групи можуть продовжувати поводитися як суперники. Якщо організатори ігнорують реальну нерівність, участь перетворюється на символічний жест. Якщо учасники відчувають небезпеку, примус чи приниження, досвід може поглиблювати ворожість. Важливо також розрізняти співпрацю заради практичного результату й зміну установок. Групи можуть ефективно працювати разом над окремим завданням і зберігати гострі політичні чи історичні суперечності. Це не робить результат беззмістовним: локальна співпраця має власну суспільну цінність. Однак вважати її доказом загального примирення було б необґрунтованим. Що показують сучасні наукові дослідження Метааналіз міжгрупового контакту Томас Петтігрю та Лінда Тропп у 2006 році узагальнили 515 досліджень, які охопили 713 незалежних вибірок. Загальний результат вказував, що міжгруповий контакт зазвичай пов’язаний із нижчим рівнем упереджень. Ефект проявлявся в різних контекстах; сприятливі умови контакту асоціювалися з кращими результатами. Водночас такий метааналіз об’єднує багато різних видів контакту й не є окремим випробуванням програм спільних цілей (Pettigrew & Tropp, 2006). Втручання поза лабораторією Гуннар Леммер та Ульріх Вагнер проаналізували дослідження прямих і опосередкованих контактних втручань поза лабораторними умовами. Метааналіз підтримує потенціал таких практик для зменшення етнічних упереджень. Разом із цим програми різнилися за змістом, тривалістю, складом учасників і вимірюваними наслідками. Тому доказову оцінку конкретного освітнього або громадського проєкту варто робити окремо (Lemmer & Wagner, 2015). Чому короткочасного успіху недостатньо Огляд Елізабет Палук та співавторів включив 418 експериментів зі зменшення упереджень, описаних у 309 роботах. Автори виявили переважання коротких втручань, слабку визначеність багатьох довготривалих ефектів та ознаки вибіркової публікації позитивних результатів. Окреме успішне випробування не означає універсальної дієвості програми. Варто досліджувати стійкість змін, їхнє перенесення у повсякденну поведінку та можливі небажані наслідки (Paluck et al., 2021). Потреба пристосовувати метод до обставин Сабіна Чехаїч-Кленсі й Еран Галперін у науковому огляді 2024 року об’єднали підходи до зменшення упереджень, урегулювання конфліктів, примирення та емоційної поляризації. Автори пропонують враховувати мету втручання, характеристики учасників і соціальний контекст. Отже, програма спільної роботи має відповідати конкретній проблемі, а її ефективність потребує перевірки на місці (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Межі методу та небажані наслідки Нерівність влади та «іронія гармонії» Коли одна група має значно більше ресурсів і влади, програма, зосереджена тільки на позитивних стосунках, може створювати нереалістичні очікування справедливості. У дослідженні Тамар Сагуй та співавторів контакт, що наголошував на спільності, за певних умов послаблював увагу до міжгрупової нерівності та готовність представників менш впливової групи підтримувати суспільні зміни. Це показує, що покращення ставлення не замінює змін у правилах розподілу влади й ресурсів (Saguy et al., 2009). Метааналітичне порівняння також виявило, що зв’язок між міжгруповим контактом і зменшенням упереджень загалом слабший серед учасників із груп нижчого соціального статусу. Тому оцінювати ефект програми слід окремо для різних груп і враховувати їхні нерівні початкові позиції (Tropp & Pettigrew, 2005). Несправедливий розподіл результатів Якщо одна сторона отримує репутаційні або матеріальні переваги, а інша виконує більшу частину роботи й не бере участі в рішеннях, співпраця може породити нові претензії. Перед початком корисно погодити прозорі критерії розподілу користі, визнання внеску та незалежний розгляд скарг. Ці кроки є обґрунтованими організаційними принципами, проте їхня ефективність у конкретній програмі має оцінюватися емпірично. Негативний контакт Образи, погрози, приниження й демонстративне порушення домовленостей можуть закріплювати попередні уявлення про небезпеку іншої групи. Метааналіз 2024 року показав, що негативний міжгруповий контакт іноді має сильніший вплив, ніж позитивний, зокрема за можливості уникати майбутніх контактів. Це важливий аргумент на користь попередньої перевірки ризиків і механізмів захисту (Paolini et al., 2024). Небезпека вимушеного примирення Якщо учасникам пропонують працювати з представниками групи, яку вони пов’язують із пережитим насильством, і від них очікують прощення, програма може порушувати безпеку та права постраждалих. Спільна мета не створює морального обов’язку контактувати, довіряти або відмовлятися від вимог відповідальності. За наявності загрози доцільніше змінити формат, забезпечити захист або відмовитися від контактної частини. Спільні цілі, діалог, переговори та примирення: різні завдання Міжгруповий діалог допомагає висловлювати перспективи, прояснювати розбіжності та домовлятися про способи співіснування. Переговори працюють з інтересами, ресурсами, повноваженнями та зобов’язаннями. Спільна мета організовує конкретну діяльність, результат якої вимагає внесків різних груп. Ці формати можуть поєднуватися: діалог допомагає визначити проблему, переговори — погодити правила, спільна робота — перевірити їх у дії. Примирення охоплює складніші суспільні процеси, зокрема встановлення правди про шкоду, визнання відповідальності, відшкодування, гарантії неповторення насильства і можливе відновлення відносин. Виконання спільного завдання не засвідчує автоматичного завершення цих процесів. Учасники можуть співпрацювати заради безпеки чи суспільно корисного результату, зберігаючи різні погляди на минуле. Приклади застосування в освіті, організаціях і громадах Освітні заклади У школі або університеті можна організувати команди з учнів різного соціального походження, які мають виконати взаємозалежні частини дослідницького, навчального чи громадського завдання. Важливо, щоб кожен учасник мав значущий внесок, підтримку викладача та захист від виключення. Ефективність слід вимірювати окремо за результатом навчання, якістю взаємодії та змінами міжгрупових установок. Дані контактних досліджень дають підстави перевіряти такі практики, але не гарантують однакових ефектів у кожному класі (Lemmer & Wagner, 2015). Професійні колективи У трудових колективах спільні завдання можуть покращувати координацію між підрозділами або професійними групами, коли їхні результати взаємозалежні. Доцільно перевіряти, чи учасники мають доступ до інформації, чи зрозуміло розподілено відповідальність і чи керівництво однаково застосовує правила. Дослідження етнічних упереджень самі по собі не доводять підвищення продуктивності організацій, тому робочі результати потрібно вимірювати окремо. Місцеві громади У громаді спільна мета може полягати в безпечному використанні громадського простору, відновленні інфраструктури, поліпшенні доступності послуг або спільному реагуванні на локальні потреби. Практика потребує прозорих правил участі, доступності для малопредставлених груп і публічного звітування про результати. Корисно запрошувати до визначення проблеми тих, на кого безпосередньо вплине рішення. Покрокова організація програми спільних цілей 1. Визначити природу конфлікту Спершу потрібно з’ясувати, що саме підтримує напруження: конкуренція, страх, нерівний доступ до ресурсів, дискримінаційні правила, загрози чи попереднє насильство. Для цього можна провести окремі консультації з представниками груп, перевірити організаційні процедури та доступні місцеві дані. Якщо головною причиною є несправедлива процедура, її виправлення має стати центральною частиною рішення. 2. Перевірити безпеку й добровільність Учасники повинні знати мету, порядок роботи, можливі ризики та способи захисту своєї інформації. Участь має бути добровільною; відмова не повинна спричиняти покарання або втрату доступу до необхідних послуг. За наявності погроз чи примусу безпека стає першою умовою, а контактний формат може бути відкладено. 3. Узгодити конкретну мету та критерії успіху Результат треба описати так, щоб можна було перевірити виконання: що саме має змінитися, у який спосіб та на чию користь. Необхідно зафіксувати питання, в яких інтереси груп залишаються різними, і передбачити процедуру їхнього подальшого обговорення. Впливати на формулювання мети повинні всі залучені сторони. 4. Створити реальну взаємозалежність Потрібно розподілити внески так, щоб успіх залежав від компетенцій і рішень різних учасників. Важливо забезпечити доступ до необхідної інформації, справедливий розподіл роботи й право кожної сторони брати участь у ключових рішеннях. За потреби слабше представленим групам надають додаткові ресурси для рівної участі. 5. Забезпечити незалежне реагування на порушення Погоджують правила поведінки, спосіб повідомлення про приниження чи дискримінацію, порядок перегляду несправедливих домовленостей і можливість зупинити взаємодію. Організатор має реагувати на небажані наслідки, а не вимагати завершення програми за будь-яких обставин. 6. Оцінити результати для кожної групи Після завершення перевіряють практичний результат, сприйняття справедливості, виконання домовленостей, готовність до подальшої співпраці й зміни упереджень. Якщо можливо, вимірювання повторюють пізніше та порівнюють із початковим станом. Слід врахувати людей, які відмовилися від участі, вийшли з програми або зазнали небажаних наслідків. Саме така оцінка допомагає відокремити короткочасне задоволення від стійких змін (Paluck et al., 2021). Україна: співпраця під час війни та відновлення громад Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий статус. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 засудила агресію Російської Федерації проти України та вимагала виведення її військ. Психологічні моделі внутрішньосуспільного співробітництва в Україні мають застосовуватися з повагою до реальної відповідальності за насильство й прав постраждалих (Генеральна Асамблея ООН, 2022). У місцевих громадах можливими завданнями спільної роботи є планування доступних послуг, відновлення громадських об’єктів, створення безбар’єрного простору, підтримка людей із досвідом вимушеного переміщення, ветеранських і цивільних спільнот. Це приклади напрямів практики, які треба пристосовувати до конкретних потреб і ризиків. Вони не є переліком втручань із доведеною результативністю саме для українських громад. Особливої уваги потребують деокуповані та постраждалі громади. Фізична безпека, нерозголошення чутливих відомостей, врахування втрат і нерівного доступу до ресурсів, добровільність участі та право людини обирати формат контакту мають визначати спосіб роботи. Коли контакт може призвести до повторної травматизації, примусу або ризику для життя, першочерговими є захист і безпека. Успішна спільна діяльність усередині громади не замінює правосуддя, відшкодування шкоди, гарантій неповторення насильства чи державної відповідальності за безпеку. Психологічна користь від співпраці має оцінюватися поряд із правами постраждалих та інституційними змінами, оскільки прагнення гармонії іноді приховує питання нерівності (Saguy et al., 2009). Про готовність, безпеку та ризики міжгрупового контакту після насильства читайте окремий матеріал: Контакти між групами після насильства: готовність та ризики. Як оцінювати ефективність спільних цілей Матеріальний результат оцінюють за виконанням завдання: чи відновлено послугу, чи забезпечено доступ, чи погоджено правила, чи розподілено ресурси прозоро. Психологічні наслідки потребують інших показників: міжгрупової довіри, соціальної дистанції, очікувань справедливого ставлення, готовності до співпраці та підтримки прав інших людей. Задоволення учасників саме по собі не вимірює цих результатів. Коли дозволяють ресурси й етичні умови, дослідницький дизайн повинен включати початкове вимірювання, оцінку після завершення, відкладене спостереження та порівняння з іншою групою або періодом. Важливо фіксувати небажані наслідки, відмови, випадки виключення й результати окремо для учасників із різним рівнем впливу. Без належної контрольної логіки не слід пояснювати всі суспільні зміни лише однією програмою (Paluck et al., 2021; Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Реалістичний підсумковий звіт показує, яке завдання було виконано, для кого змінилася ситуація, які установки чи поведінкові показники покращилися, скільки часу тривав ефект і які проблеми залишилися. Такий підхід робить програму придатною до подальшого вдосконалення без необґрунтованих обіцянок. Поширені запитання Чи будь-яка спільна ціль зменшує ворожість? Ефект залежить від значущості мети, реальної взаємозалежності, якості контакту, суспільного контексту та безпеки. Проголошення спільних цінностей або одноразова зустріч можуть не створювати умов для зміни ставлення. Огляд сучасних втручань наголошує на необхідності добирати інструмент під конкретну проблему (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Чи потрібно спершу повністю довіряти іншій групі? Повна довіра не є вихідною умовою всіх форм співпраці. Іноді її підстави формуються через невеликі перевірні домовленості, передбачувані правила та поступове виконання зобов’язань. За наявності прямої загрози або примусу спершу потрібні гарантії безпеки. Чим надпорядкова ціль відрізняється від компромісу? Компроміс узгоджує різні вимоги через взаємні поступки. Надпорядкова ціль створює або визначає результат, який вимагає взаємозалежних внесків кількох груп. Компроміс може стати частиною правил досягнення такої цілі, але поняття описують різні аспекти процесу. Чи потрібно учасникам відмовлятися від своєї ідентичності? Ні. Спільна діяльність може підтримувати ширшу групову належність поряд зі збереженням окремої культурної, історичної та соціальної ідентичності учасників. Це узгоджується з теоретичними моделями спільної групової ідентичності та взаємного визнання відмінностей (Gaertner et al., 2000). Чи означає успішна співпраця прощення або примирення? Спільний результат підтверджує здатність координувати дії в певній ситуації. Примирення може вимагати встановлення правди, відповідальності, відшкодування та гарантій неповторення насильства. Прощення залишається особистим рішенням; участь у спільному проєкті не створює такого обов’язку. Як діяти, коли одна група має більше влади? Потрібно забезпечити реальний вплив обох сторін на рішення, доступ до інформації, незалежний розгляд скарг та перевірку розподілу користі. Позитивний контакт не повинен приховувати інституційної нерівності, що підтверджується дослідженнями «іронії гармонії» (Saguy et al., 2009). Чи доведено, що спільні цілі можуть припинити війну? Наукові роботи про надпорядкові цілі й контакт стосуються психологічних механізмів взаємодії, установок та співпраці у визначених умовах. Вони не доводять універсального методу припинення воєнної агресії. Для припинення насильства та забезпечення справедливості потрібні відповідні політичні, правові й безпекові механізми. Що робити, якщо спільна робота посилила конфлікт? Потрібно призупинити небезпечну взаємодію, перевірити факти порушень, забезпечити захист учасників і переглянути організацію завдання. Якщо безпечний формат прямого контакту неможливий, доцільно перейти до окремих консультацій або інших процедур. Негативний досвід контакту має науково підтверджені ризики для міжгрупових установок (Paolini et al., 2024). Висновок Спільні надпорядкові цілі можуть допомагати зменшувати міжгрупову ворожість, коли створюють значущу взаємозалежність, відкривають можливість перевіряти взаємні очікування та дають реальний результат для всіх залучених. Дослідження підтримують потенціал контакту й співпраці для зниження упереджень, водночас підкреслюють неоднорідність результатів і необхідність довготривалої оцінки. Безпека, добровільність, справедливий розподіл впливу, визнання відмінностей та відповідальність за завдану шкоду визначають допустимість і якість практики. Для організацій і громад спільна ціль стає перевірним інструментом співробітництва, який може доповнювати діалог, інституційне відновлення та суспільну справедливість. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший науковий контекст. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — причини та динаміка конфліктів між спільнотами. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — умови безпечного діалогу. Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — основні теоретичні та емпіричні результати. Конкуренція за ресурси та статус у міжгрупових конфліктах — механізми суперництва. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — розвиток і відновлення довіри. Експеримент Robbers Cave: як виникає міжгруповий конфлікт і що його зменшує — історичне дослідження надпорядкових цілей. Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — зменшення напруження та ризиків. Контакти між групами після насильства: готовність та ризики — безпека та добровільність співпраці після насильства. Уявний та опосередкований міжгруповий контакт: докази ефективності Джерела Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z Gaertner, S. L., Dovidio, J. F., Banker, B. S., Houlette, M., Johnson, K. M., & McGlynn, E. A. (2000). Reducing intergroup conflict: From superordinate goals to decategorization, recategorization, and mutual differentiation. Group Dynamics: Theory, Research, and Practice, 4(1), 98–114. https://doi.org/10.1037/1089-2699.4.1.98 Lemmer, G., & Wagner, U. (2015). Can we really reduce ethnic prejudice outside the lab? A meta-analysis of direct and indirect contact interventions. European Journal of Social Psychology, 45(2), 152–168. https://doi.org/10.1002/ejsp.2079 Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439 Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Saguy, T., Tausch, N., Dovidio, J. F., & Pratto, F. (2009). The irony of harmony: Intergroup contact can produce false expectations for equality. Psychological Science, 20(1), 114–121. https://doi.org/10.1111/j.1467-9280.2008.02261.x Sherif, M. (1958). Superordinate goals in the reduction of intergroup conflict. American Journal of Sociology, 63(4), 349–356. https://doi.org/10.1086/222258 Tropp, L. R., & Pettigrew, T. F. (2005). Relationships between intergroup contact and prejudice among minority and majority status groups. Psychological Science, 16(12), 951–957. https://doi.org/10.1111/j.1467-9280.2005.01643.x United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine: Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/